Франко-німецька взаємодія у об’єднаній Європі

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Франко-німецька взаємодія у об'єднаній Європі

Крушинська О. В.

Студентка Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Аналізуються франко-німецького співробітництва у контексті процесів європейської інтеграції. Розглянуто вплив франко-німецької взаємодії на кожен з етапів формування об'єднаної Європи.

Ключові слова: Франція, Німеччина, франко-німецька взаємодія, Європейський Союз, європейська інтеграція.

Французька Республіка та Федеративна Республіка Німеччина вже понад півстоліття є основою формування європейських інтеграційних об'єднань, державами, співпраця яких в умовах рівноправного і взаємовигідного партнерства забезпечує існування Європейського союзу у якості потужного політичного та економічного об'єднання. Лише дослідивши взаємодію цих двох держав, можна у повній мірі зрозуміти закономірності, які визначають загальноєвропейський політичний процес. У статті ставиться завдання дослідити передумови співпраці двох держав після Другої світової війни, їх бачення євроінтеграційного процесу та завдання, які вони ставили перед собою у цьому процесі; провести аналіз ролі взаємовідносин Франції та Німеччини у створенні провідних європейських інституцій та еволюції ЄС від суто економічного союзу до політичного об'єднання держав; вивчити зміни, які відбулися у франко-німецькому союзі після об'єднання Німеччини у 1990 році та розширення ЄС у 2004 році та визначити вплив інших держав на франко-німецькі відносини у Європейському Союзі.

Проблематика франко-німецьких відносин в контексті європейської інтеграції широко висвітлена у працях іноземних дослідників, зокрема Й. Шильда, Ф. Баазнера, Й. Кумоха. З праць вітчизняних вчених цю тему розкрито, зокрема, у монографії С. Кондратюка «Європейська політика об'єднаної Німеччини».

Історія франко-німецького співробітництва розпочалася невдовзі після закінчення Другої світової війни. Програвши, Німеччина втратила довоєнний статус сильної держави та перетворилася на об'єкт зовнішньої політики держав-переможниць. Єдиний шлях до повернення у міжнародну політику для Німеччини пролягав через активну участь ФРН у західноєвропейських та трансатлантичних структурах. Саме на це спирався зовнішньополітичний курс першого канцлера ФРН Конрада Аденауера [1, с. 183]. Практично до об'єднання Німеччини у 1990 році ФРН відігравала роль посередника у вирішенні загальноєвропейських питань, не намагаючись відстоювати свою точку зору. Поступово розвиток євроінтеграційного процесу став ототожнюватися у свідомості німців із національним інтересом.

Необхідною умовою для повернення у велику політику для Німеччини стало порозуміння з чи не найбільшим своїм колишнім ворогом у Європі--Францією. Незважаючи на втрати у війні, вона все ще залишалася однією з найпотужніших держав континенту, і саме від неї багато в чому залежала ситуація всередині Європи. Завдяки поступовому вирішенню усіх суперечливих питань у двосторонніх відносинах Німеччині вдалося здійснити низку своїх першочергових зовнішньополітичних завдань, в тому числі прив'язати німецьку економіку до Заходу, посприявши разом з Францією створенню таких організацій, як Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства по атомній енергії (ЄврАтом) [2, с. 31-34].

Франція так само була зацікавлена у тісній співпраці з ФРН. Її вплив на світову політику після війни істотно зменшився, незважаючи на статус переможниці. В умовах блокового протистояння по закінченню війни Франція мусила діяти в фарватері політики США в Західній Європі, адже участь у НАТО гарантувала їй безпеку. Крім цього, економіка Франції серйозно постраждала від війни і не могла бути відбудованою власними силами. Рішенням цієї дилеми для президента Франції Шарля де Голля стала участь країни у євроінтеграційному процесі [7, с. 476-477]. Де Голль мав на меті згуртувати навколо себе ряд європейських країн, у колі яких Франція буде безумовним лідером, та у слушний момент кинути виклик гегемонії США на Заході Європи. Однак для успішної реалізації цього проекту Франції була потрібна беззастережна підтримка Німеччини з її економічним потенціалом. Крім того, маючи Німеччину в якості союзника, Франція сподівалася убезпечити себе від повторення німецької агресії [7, с. 507-510].

Початком нового етапу у франко-німецьких відносинах вважається підписання 1963 року Конрадом Аденауером і Шарлем де Голлем Єлисейського договору про примирення і дружбу. Ця угода регламентувала взаємодію між державами у всіх важливих сферах, від економічної співпраці до обміну студентів та двосторонніх освітніх програм, зобов'язувала їх проводити постійні двосторонні консультації у сферах зовнішньої політики та безпеки. З моменту її укладання всередині дуету існувала жорстка ієрархія--Франція беззаперечно вважалася політичним лідером, який приймав рішення щодо подальшої долі Європи, а Німеччина свідомо прийняла на себе роль європейського казначея, на якого було покладено фінансування усіх довгострокових проектів [9].

Протягом 60-70х рр. ХХ століття концептуальні засади франко- німецького співробітництва у рамках євроінтеграційного процесу практично не зазнали змін. Франція успішно використовувала об'єднання як засіб розширення свого впливу як у межах Європи, так і поза нею, Німеччина ставала в очах усього світу втіленням надійного і передбачуваного партнера, поступово конвертуючи свою економічну потужність у політичну. Однак на початку 80х рр. процес європейської інтеграції почав уповільнюватися, передусім через вичерпання ідеї суто економічного співробітництва у рамках ЄЕС. Необхідно було терміново здійснювати заходи, аби врятувати саму ідею європейського об'єднання.

21-22 жовтня 1982 року під час зустрічі у Бонні керівники обох держав домовилися про сприяння розвитку в повному обсязі «особливих відносин» ФРН та Франції, а також пристосувати їх до західноєвропейського та атлантичного світу шляхом активізації процесу економічної та політичної інтеграції країн Європейського співтовариства. Тоді ж було започатковано механізм консультацій у рамках «четвірки»--регулярні наради міністрів оборони та закордонних справ обох держав двічі на рік з метою обговорення найважливіших військово-політичних проблем. Для підготовки цих нарад та контролю за виконанням прийнятих рішень було створено Комісію з питань оборони та безпеки. Під її егідою працювали три спеціалізовані групи: з політичних і стратегічних питань, військового співробітництва і виробництва озброєнь.

Така розгалужена структура співробітництва двох країн свідчила про перехід їх відносин на якісно новий рівень. У своїй промові в Бундестазі у 1982 році, присвяченої майбутньому об'єднаної Європи, канцлер ФРН Гельмут Коль проголосив, що саме німецько-французькі відносини є «основною опорою Європи, що об'єднується» [2, с. 45]. Пріоритетним напрямком зовнішньої політики обох держав став розвиток політичного виміру європейської інтеграції. Вивести діяльність ЄЕС на якісно новий рівень був покликаний створений у 1981 році партнером Коля по урядовій коаліції Г. Геншером та міністром закордонних справ Італії Е Коломбо план, який передбачав поєднання механізмів економічного та політичного співробітництва під дахом Європейської Ради, розширення повноважень Європарламенту, відновлення практики прийняття рішень у Раді міністрів країн-членів більшістю голосів, розробку єдиної для всіх держав політики у сфері безпеки, культури, законодавства. Іншими словами, цей план передбачав перетворення ЄЕС у політичний союз європейських держав.

«План Геншера-Коломбо», ініційований ФРН, був підтриманий Францією, що дало змогу Німеччині досягти його підтримки іншими членами ЄЕС. 19 червня 1983 року, на завершальному етапі західнонімецького головування в ЄЕС голови урядів та зовнішньополітичних відомств країн ЄС підписали «Урочисту декларацію про Європейський Союз» [2, с. 46]. Цим документом вперше визнавалося, що політичне співробітництво між державами-членами є не менш важливим, ніж економічне. На сесії Європейської ради у 1985 році в Мілані було внесено спільний західнонімецько-французький проект «Договору про Європейський Союз». У ньому передбачалося зміцнення Комісії Європейського співтовариства, розширення повноважень Європарламенту, тісніше співробітництво держав-членів ЄЕС у питаннях зовнішньої політики та безпеки, прискорення процесу прийняття рішень у Співтоваристві. Уряд Західної Німеччини доклав чималих зусиль, щоб досягти підтримки своїх пропозицій державами-членами ЄЕС [1, с. 189].

Після парламентських виборів у Німеччині 1987 року пріоритетним завданням Співтовариства стало завершення до 1992 року створення єдиного внутрішнього ринку, нарощування зусиль щодо координації зовнішньої політики та політики безпеки країн-членів ЄЕС, а також зміцнення повноважень Європарламенту. Планувалося створити «Європу громадян», що передбачало ще більшу відкритість кордонів, численні шкільні та наукові обміни та взаємне визнання атестатів і дипломів [16].

Однак, незважаючи на ці зміни всередині ЄЕС, баланс сил всередині франко-німецького тандему не змінився. В 1990 році Франція беззастережно підтримала возз'єднання німецьких земель, і у спільній заяві від 14 жовтня 1991 року ФРН та Франція оголосили про бажання в подальшому розвивати співпрацю в рамках зовнішньої політики та політики безпеки майбутнього політичного союзу. Згодом держави виступили з ініціативою формування спільних військових підрозділів. В 1990 році набула чинності Шенгенська угода про ліквідацію прикордонного контролю між ФРН, Францією та країнами Бенілюкс, що ознаменувало початок «третьої опори ЄС»--спільної політики у сфері юстиції [2, с. 76-77].

Однак вже в середині 1990х років після набуття Жаком Шираком повноважень президента Франції, у відносинах двох країн з'явилися ознаки кризи. Об'єднання Німеччини означало кінець її «обмеженого суверенітету», за умов якого вона була вимушена ставити загальноєвропейські інтереси вище за власні [10]. ФРН остаточно перетворилася на самостійну державу з серйозним економічним потенціалом, значною територією і населенням [2, с. 77]. Така зміна її статусу означала для Франції загрозу її домінуванню в Європі, адже об'єднана Німеччина більше не повинна була узгоджувати свою зовнішню політику з інтересами Франції, якщо це суперечило її власним інтересам.

Крім цього, серйозним джерелом протиріч між Францією та Німеччиною була проблема запланованого розширення ЄС на Схід [17]. Приєднавши землі на сході, ФРН перетворилася з держави на Заході континенту на державу Центральної Європи. Усі країни Центрально- Східної Європи, які в перспективі мали стати членами ЄС, мали тісні економічні та політичні зв'язки з Німеччиною. Франція ж фактично не мала впливу на майбутніх «новачків» ЄС, і вона прекрасно це розуміла [11]. Тому Німеччина виступала за прискорення процесу розширення ЄС, тоді як Франція вважала найголовнішим завданням «поглиблення» інтеграційних зв'язків між вже існуючими державами-членами.

Перше серйозне зіткнення інтересів двох держав відбулося на саміті ЄС 1999 року у Берліні, коли сторони не змогли дійти згоди щодо фінансування у сфері аграрної політики. Це зіткнення спричинило появу недовіри у стосунках, хоча обидві сторони все ще визнавали важливість співпраці.

Друге зіткнення, яке згодом назвуть «найгіршим станом багаторічних німецько-французьких відносин», відбулося на саміті в Ніцці (7-11 грудня 2000 року), під час якого передбачалося підготувати інституції ЄС до розширення на Схід. Франція і Німеччина не змогли дійти згоди щодо розподілу голосів у Раді ЄС: німці пропонували ввести принцип розподілу голосів між членами за демографічним критерієм. Франція не погоджувалася, адже її населення було більш ніж на 35 млн. меншим, ніж населення Німеччини, і за новим розподілом ФРН отримувала голоси 17% населення Євросоюзу, тоді як Франція -- 12,2% [13].

Крім того, Німеччині, на відміну від Франції, не довелося поступатися своїми місцями у Європарламенті на користь країн-кандидатів. Паритет між Францією та Німеччиною, який вважався однією з основ євроін- теграційного процесу, було зруйновано. Однак після того, як обидві сторони не змогли дійти згоди у питанні інституційної підготовки ЄС до прийому нових членів, сам процес розширення зайшов у глухий кут [2, с. 103]. Стало зрозумілим, що якщо Франція і ФРН не діятимуть спільно, процес євроінтеграції не матиме продовження. Необхідно було терміново знайти компромісне рішення [12]. Тому вже через місяць після саміту у Ніцці, у січні 2001 року, президент Франції Жак Ширак та федеральний канцлер ФРН Герхард Шредер зустрілися у містечку Блесхайм в Ельзасі з метою обговорення нагальних проблем. Ця зустріч дозволила Франції та Німеччини узгодити свої позиції щодо процесу євроінтеграції та розширення ЄС на Схід. Було прийнято рішення проводити подібні неформальні зустрічі за закритими дверима раз на шість тижнів у супроводі міністрів закордонних справ обох країн [14]. німецький співробітництво інтеграція

23-24 листопада 2001 року відбулася німецько-французька зустріч у верхах, після якої обидві держави представили «Спільну заяву про основні пріоритети європейської політики». В ній держави виступили з наступними пропозиціями для забезпечення динаміки у європейських проектах: -- Євросоюз мусить мати загальну політику в сфері юстиції і внутрішніх справ для протидії загрозі глобального тероризму; -- у сфері зовнішніх відносин Союз має удосконалити свої інструменти і структури з метою забезпечення його діяльності на міжнародній арені; -- дебати щодо майбутнього ЄС і прийняття європейської конституції мають бути ключовими чинниками для побудови дієвого, міцного і демократичного Союзу з чіткими принципами управління та відповідальності.

Наступний етап «примирення» двох держав відзначився проведенням Лакенської сесії Європейської ради 14-15 грудня 2001 року. Його результатом стало формування за франко-німецькою пропозицією «Конвенту у справах майбутнього Європи» -- органу, що мав контролювати проведення реформ у ЄС, а також підготовку проекту Європейської конституції. Крім цього, на сесії Європейська Рада підтримала доповідь Єврокомісії, у якій кандидати до вступу в ЄС визнавалися готовими прийняти членство, якщо вони збережуть існуючий темп реформ та переговорів [2, с. 109].

Криза 2001 року була першим серйозним конфліктом у франко- німецьких відносинах, проте далеко не останнім, адже амбіції об'єднаної Німеччини та її претензії на лідерство у ЄС вступають у конфлікт з таким самим амбіціям Франції [16]. Останніми подіями, що свідчать про відсутність ідилії у «ядрі» ЄС, є ставлення лідерів обох держав до боргової кризи всередині Єврозони, що розпочалася у 2011 році. На саміті ЄС 28 червня 2012 року новообраний президент Франції Франсуа Олланд заявив про необхідність федералізації заборгованостей країн ЄС та стимуляції подальшого економічного зростання для виходу з кризи. Канцлер ФРН Ангела Меркель виступила проти подібних заходів та наголосила на потребі жорсткішого контролю над державними бюджетами країн ЄС з боку наднаціональних інститутів. Звісно, подібні виступи ще не є показниками напруженості у відносинах двох країн, однак така різниця у їх позиціях може свідчити про негативні тенденції у франко- німецькому дуеті.

Втім, сьогодні Франція і Німеччина все ще діють на світовій арені як одне ціле, утримуючи лідерство у євро інтеграційному процесі, що далеко не всіма сприймається як належне [3]. Це можна пояснити тим, що Франція і Німеччина можуть сперечатися між собою, приймаючи важливі для Європи рішення, але тоді, коли компроміс знайдено, практично жодна інша країна не може на нього вплинути [8]. Корені цієї практики можна знайти ще у часі становлення Європейського Союзу [6]. В середині 90-х років кожна з країн висунула свої пропозиції щодо того, якою бути Європі після об'єднання. Німеччина запропонувала ідею створення групи лідерів--«твердого ядра», що складалося з двох рівнів--тандему Франція-Німеччина та країн Бенілюксу. Проте така перспектива не задовольняла Париж, що побачив у пропозиціях створення «твердого ядра» прагнення побудувати федеративну Європу, ідею якої французи відкидали ще з часів Шарля де Голля. Французьким варіантом моделі інтеграції стала ідея «кіл» інтеграції, що розходяться з центрального «ядра»--спільного ринку і політики. Перше коло було економічною організацією в складі всіх держав-членів Співтовариств, друге--припускало обмежену кількість учасників і характеризувалося великим ступенем інтеграції у всіх сферах, третє ж поєднувало б усі європейські держави, незалежно від їх членства в Співтовариствах [5]. Ці плани єднало одне--розподіл європейських держав на країни першого та другого рівня, і закріплення безумовного лідерства франко- німецького тандему [19].

Найбільш яскравим прикладом того, як Франція і Німеччина можуть ігнорувати встановлені ними ж правила ЄС, стало порушення у 2003 році Пакту стабільності та росту. Цей документ, який визначає політику ЄС у сфері оподаткування та бюджетної політики, було під- писано у 1997 році. Він передбачає, що дефіцит бюджету у країни-члена ЄС не повинен переважати 3%. У 2003 році, під час становлення євро як єдиної валюти Єврозони, Франція та Німеччина перевищили даний показник. Єврокомісія запропонувала їх оштрафувати, але завдяки своїй політичній вазі у ЄС, обидві держави змогли уникнути покарання. Деякі експерти вважають, що ці дії Франції та Німеччини були однією з причин нинішньої європейської боргової кризи [4].

Своєрідними є відносини франко-німецького дуету і Великобританії. Сполучене Королівство завжди намагалося мінімізувати свою участь у процесі об'єднання Європи, хоча і не могла повністю уникнути участі у ньому. Така ізоляція (зокрема, відмова від вступу до Єврозони) пояснюється частково бажанням зберегти власну незалежність, частково «особливими відносинами» Великобританії та США. Крім того, різними були підходи франко-німецького дуету та Великобританії щодо євроінтеграції--тандем в більшій мірі виступав за поглиблення, тоді як Великобританія--за розширення ЄС [15]. Однак Великобританія, як одна з найпотужніших економік та найвпливовіших держав світу, не могла не враховуватися Францією та Німеччиною у їх зовнішній політиці. Існували спроби налагодити відносини поодинці--після приходу Шредера до влади новий канцлер намагався покращити відносини з Королівством і врешті-решт перетворити існуючий дует у тріумвірат [14]. Втім, Великобританія не бажала контролю з боку найпотужніших держав Європи, і існуючий стан речей було відновлено.

Однак найсерйознішим зовнішнім чинником у франко-німецьких відносинах є, мабуть, відносини зі Сполученими Штатами Америки. Після Другої світової війни США не мали особливих заперечень щодо процесу західноєвропейської інтеграції, адже особливої загрози їх могутності він не ніс, навпаки, розглядався як додатковий фактор забезпечення благополуччя європейських членів НАТО. Кризовим моментом у трансатлантичних відносинах стало введення військ у Ірак. Спочатку Франція не була проти цієї операції, однак вважала за потрібне провести її під контролем ООН. Німеччина ж рішуче засудила військові дії і заявила, що не братиме в операції участі ні людськими ресурсами, ні фінансово [8]. Франція врешті-решт підтримала таку позицію ФРН, що призвело до серйозного напруження відносин як між континентами, так і всередині Європи, адже більшість нових членів ЄС та кандидатів підтримали США [20]. Незважаючи на це, єдиною країною, що надала свої війська для інтервенції, стала Великобританія. Остаточно позицію франко-німецького дуету щодо трансатлантичних відносин висловив Герхард Шредер у своєму виступі про міжнародне становище від 13 лютого 2003 року. У ньому, зокрема, проголошувалося необхідним наголосити на пріоритеті ООН у прийнятті рішень щодо застосування сили в міжнародних відносинах, підкреслити орієнтацію на багатосторонній підхід у реалізації спільних цілей і завдань трансатлантичного партнерства та чітко зафіксувати важливість франко-німецьких відносин у трансатлантичних взаєминах.

Сьогодні, через 10 років після іракської кампанії, відносини франко- німецького тандему і Сполучених Штатів є достатньо стабільними. Підтвердженням цьому можуть бути останні події, які стосуються громадянської війни у Сирії та можливості іноземної інтервенції у відповідь на використання режимом Асада хімічної зброї. Спочатку Франція виступила за позицію США, підтримуючи жорсткий варіант вирішення конфлікту, тоді як Німеччина вважала єдиним можливим варіантом проведення переговорів під егідою ООН. Однак згодом і Франція, і Німеччина позитивно оцінили підписання Женевських угод США і Російської Федерації щодо знищення хімічної зброї в Сирії. Крім того, обидві держави виступають за жорстку резолюцію Генеральної Асамблеї ООН щодо ситуації у Сирії, не виключаючи навіть можливість використання військових контингентів. Таким чином, позиції європейських країн і США можуть співпадати, однак лише тоді, коли це насправді у їх інтересах [18].

Аналізуючи вищесказане, можна наступні висновки: -- франко- німецька співпраця--ядро усіх сучасних процесів європейської інтеграції. Жодна інша держава в Європі не має такої політичної ваги і такого досвіду взаємодії, і саме цим зумовлена їх вирішальна роль у прийнятті рішень всередині Союзу;--хоча відносини двох держав не завжди були рівними, зокрема, серйозним випробуванням стосунків стала криза 2001 року, спричинена зростанням політичного впливу Німеччини на Європу, обидві держави усвідомлюють, що від ступеню згоди між ними залежить успішність європейського об'єднання, і намагається завжди знаходити компромісне рішення своїх суперечок; -- інші держави-члени Європейського Союзу часто звинувачують Францію та Німеччину у авторитаризмі в процесі прийняття рішень, адже, хоча обидві держави узгоджують свої позиції з ключових питань існування об'єднання, жодна інша країна не здатна вплинути на їх рішення. Однак, на сьогоднішній момент обмежити владу тандему так і не вдалося--відносини Франції, Німеччини і США за останні півстоліття пережили значні зміни. Кризовим моментом стало введення військ у Ірак у 2003 році, яке обидві європейські держави не підтримали. Сьогодні загострення у відносинах минуло, однак при цьому про колишній рівень співпраці між франко-німецьким тандемом і США, коли рішення заокеанського партнера зустрічало беззастережну підтримку європейських держав, вже не йдеться.

Список використаних джерел

Германия. Вызовы ХХІ века / Под ред. В. Б. Белова. -- М.: Издательство «Весь Мир», 2009.--792 с.

Кондратюк С. В. Європейська політика об'єднаної Німеччини: Монографія / С. В. Кондратюк. -- К., 2008.--264 с.

Мертес М. Франко-німецький альянс: ахіллесова п'ята Європи / М. Мер тес // День. -- N° 218.--2 грудня 2003.

Мосякин А. Долговой кризис в Европе развязали Германия и Франція / А. Мосякин // Бизнес&Балтия.--28 марта 2012. -- [Електронний ресурс] / Режим доступу до джерела: http://www. bb. lv/bb/all/8026/

Прокопенко П. Франко-німецький дует / П. Прокопенко // Атлантична панорама. -- № 2 (15).--2008. -- С. 32-34.

Тюшка А. Німецько-французька школа політичного лобі чи директорат меншості у ЄС

/ А. Тюшка // Дзеркало тижня. -- № 46. -- 11 грудня 2010.

Франция. В поисках новых путей / Отв. ред. д. и. н. Ю. И. Рубинский. -- М.: Издательство «Весь мир», 2007--624 с..

Размещено на Allbest.ru