Оцінка зовнішньоекономічної безпеки Грузії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Факультет міжнародної економіки і менеджменту

Оцінка зовнішньоекономічної безпеки Грузії

Виконала: Гергедава Анна Симонівна

Київ-2020

Грузія (груз. ?????????? МФА: [s?k??rt?v?l?], Сакартвемло) - держава у Східній Європі,[1][2] на південно-східному узбережжі Чорного моря. Має спільні кордони з такими країнами: на півночі - Росія, на півдні - Туреччина і Вірменія, на сході - Азербайджан. Грузія є членом Ради Європи, Євроконтролю, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, і Організації за демократію та економічний розвиток.

Столиця і найбільше місто - Тбілісі. Грузія займає територію 69,700 кмІ (26 911 квадратних миль), а її населення складає майже 5 млн осіб. Грузія є унітарною, напівпрезидентською республікою, з урядом, обраним за принципом представницької демократії.

У класичну епоху на території сучасної Грузії з'явилося кілька незалежних царств. Царства Колхіди і Іберії прийняли християнство на початку 4-го століття, що зробило раніше домінуючі язичництво, зороастризм і мітраїзм маргінальними течіями. Об'єднане королівство Грузії досягло піку своєї політичної і економічної потужності під час правління царя Давида IV і цариці Тамари в 11--12 століттях. Після цього країна опинилася під владою різних великих імперій упродовж століть. Наприкінці 18-го століття Картлі-Кахетинське царство уклало союз з Російською імперією, і область була приєднана до Росії в 1801 році. Право останньої над Грузією підтверджено в 1813 році Ґюлістанським мирним договором. Після короткого періоду незалежності, що настав після Російської революції 1917 р., Грузія була окупована Радянською Росією в 1921 році, ставши частиною Радянського Союзу, як Грузинська Радянська Соціалістична Республіка. Після здобуття незалежності в 1991 році посткомуністична Грузія постраждала від цивільних заворушень та економічної кризи 1990-х. Загалом це продовжувалося до Революції троянд 2003 р., після чого новий уряд розпочав демократичні та економічні реформи.

Зовнішня політика

Грузія підтримує добрі стосунки зі своїми безпосередніми сусідами - Вірменією, Азербайджаном, Туреччиною, є членом Організації Об'єднаних Націй, Ради Європи, Світової організації торгівлі, Організації Чорноморського Економічного Співробітництва, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Спільноти демократичного вибору, ГУАМ і Азійського банку розвитку. Грузія також підтримує політичні, економічні та військові відносини з Японією, Уругваєм,[16] Південною Кореєю, Ізраїлем, Шрі-Ланкою, Україною та іншим країнами.

Зростаючий вплив США та Європейського союзу в Грузії пояснюються, зокрема пропозиціями та перспективами вступу до ЄС та НАТО, військовою програмою з допомоги та будівництва Баку-Тбілісі-Джейхан, часто напруженими відносинами Тбілісі з Москвою. Рішення Грузії, щоб підвищити свою присутність в коаліційних силах в Іраку, є важливою ініціативою.[17]

Грузія наполегливо працює над тим, щоб стати повноправним членом НАТО. У серпні 2004 р. Плану дій індивідуального партнерства Грузії був представлений офіційно в НАТО. 29 жовтня 2004-го Північноатлантична рада НАТО схвалила індивідуальний план дій партнерства для (IPAP) Грузії, і вона перейшла на другий етап Євро-Атлантичної інтеграції. У 2005 р. за рішенням президента Грузії, була створена державна комісія для реалізації Індивідуального плану дій, яка являє собою міжвідомчу групу на чолі з прем'єр-міністром. Комісії було доручено координувати і контролювати реалізацію Плану дій з індивідуального партнерства.

Грузія активно працює з багатьма міжнародними організаціями. У 1999 р. стала повноправним членом Ради Європи і СОТ. Грузія була ініціатором розширення ГУУАМ (за рахунок Узбекистану). Вона тісно співпрацює з ООН та ОБСЄ, активно розвиває стосунки з НАТО. Грузія була членом СНД, але 17 серпня 2009 року добровільно вийшла з нього.

Після розпаду СРСР Грузія успадкувала проблеми з внутрішніми автономіями. В останні роки свого існування московська комуністична верхівка заохочувала сепаратистські настрої в автономіях союзних республік, і підтримувала оформлення квазідержавних установ за прямої участі російських військових і спецслужбових кадрів, що протистояли республіканському центру. грузія коаліційний європейський

У 1992--1993 роках напруга переросла в збройне протистояння. За участі російських найманців і російської зброї в протистоянні Грузія втратила контроль над більшою частиною Абхазії та Південної Осетії, грузинські державні установи на цих територіях були згорнуті, а сепаратистські режими заохочували прийняття громадянами російського громадянства. До 2008 конфлікти тут перебували в замороженій стадії. У серпні 2008 Грузія за допомогою збройних сил спробувала відновити свій суверенітет над непідконтрольною частиною Південної Осетії, але у відповідь отримала повноцінне вторгнення російських військ 58-ї армії і приданих формувань авіації і флоту на свою територію. 26 серпня 2008 Росія одноосібно визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії.

Щорічний середній розмір американської військової допомоги становив близько 35 млн дол. Надається допомога у навчанні і дарування зброї. У 2004 році американські інструктори були помічені у зоні військових дій у Осетії.

У 2005 році розпочалося військове співробітництво України з Грузією. Почалася підготовка грузинських офіцерів у військових ВНЗ України, створення танкоремонтного заводу у Грузії, модернізація військової техніки на українських підприємствах і постачання зброї: комплекси РЛС 36Д 6М, зенітні ракетні комплекси (ЗРК) Оса й Бук, ракети класу "земля-повітря", стрілецька зброя, САУ, вертольоти Мі-8 й Мі-24, 40 танків Т-72, бронетранспортери БТР-80, бойові машини піхоти БМП-2, літаки Су-27. За деякими даними[джерело?] поставки української зброї оплачують США.

Зовнішньоекономічну безпеку можна визначити як спроможності держави протистояти впливу екзогенних негативних факторів і мінімізувати заподіяні ними збитки, активно використовувати участь у світовому розподілі праці для створення сприятливих умов розвитку національної економіки.

Основними принципами здійснення зовнішньоекономічної безпеки в Україні є:

* верховенство закону в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності;

* захист національних економічних інтересів та економічного суверенітету України;

* узгодженість економічних інтересів окремих суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та економічних інтересів держави;

* своєчасність та адекватність заходів щодо усунення та нейтралізації загроз національним економічним інтересам;

* рівноправність відносин між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності;

* дотримання загальновизнаних норм і принципів міжнародного права у зовнішньоекономічній діяльності;

* вирішення торгових спорів шляхом консультацій і переговорів;

* системність та еволюційність відкривання національної економіки.

Ставши важливим транзитером каспійської нафти, що транспортується трубопроводом Баку - Джейхан, Грузія неминуче ставала конкурентом Росії, що прагнула не допустити виникнення маршрутів транспортування нафти з Каспію в обхід її території. Попри те, що 1995 р. Міжнародний нафтовий консорціум прийняв компромісне рішення про транзит азербайджанської нафти ще й у напрямку російського порту Новоросійськ, офіційний Кремль це не цілком вдовольнило. Як і те, що 1997 р. Грузія вступила до ГУАМ - об'єднання пострадянських республік, створеного для розвитку широкого транспортного коридору між Сходом і Заходом, яке Кремль одразу ж кваліфікував як антиросійське.

Поступово в грузинсько-російських відносинах нагромадилась низка інших проблем. Головною з них стало потурання Росії сепаратистським режимам у Сухумі й Цхінвалі. У зв'язку із цим, починаючи з 1996 р., центральною темою грузинсько-російської дискусії стало питання перебування російських військових баз на території Грузії. Попри те, що за угодою 1995 р. Росія отримала 25-літнє право володіння базами, парламент Грузії не ратифікував цієї угоди, що дозволило офіційному Тбілісі вимагати виведення російських баз з грузинської території. У листопаді 1999 р. на саміті ОБСЄ в Стамбулі Росія і Грузія підписали угоду про поступове скорочення російської військової присутності в Грузії, однак Москва не поспішала її виконувати, що сприяло поглибленню напруженості у двосторонніх взаєминах і розширенню співпраці Грузії з НАТО.

На тому самому стамбульському саміті 1999 р. між Грузією і чотирма державами - Азербайджаном, Казахстаном, Туркменистаном і Туреччиною - було підписано угоду про будівництво так званого Основного експортного нафтопроводу Баку - Тбілісі - Джейхан і транскаспійського газопроводу - проектів, що підривають монопольні позиції російського нафтопроводу Баку - Новоросійськ у регіоні. Ці угоди, а також грузинсько-російські протиріччя щодо Чечні, що призвели до введення офіційною Москвою 5 грудня 2000 р. візового режиму для громадян Грузії, у зв'язку з "небезпекою проникнення з грузинської території чеченських терористів", ще більше ускладнили двосторонні відносини.

Президент Е. Шеварднадзе (1995--2003) намагався утримати баланс між США та Росією, однак у відносинах з останньою наростала напруженість через війну в Чечні та ситуацію в Абхазії. Попри те, що основним джерелом нестабільності в Грузії є військові бази Росії, розташовані в Батумі, Ахалкалакі і Гудауті (там розміщений російський контингент Колективних сил СНД з підтримки миру в зоні грузинсько-абхазького конфлікту), російська влада від початку 2000-х рр. звинувачувала грузинське керівництво в тому, що воно прикриває чеченських "сепаратистів" і загрожувала завдати удару по "базах терористів" у Панкіській ущелині Грузії. У відповідь на це Е. Шеварднадзе звернувся до США з проханням розширити надання військової та економічної допомоги, підписав угоду про стратегічне партнерство з НАТО і оголосив про бажання Грузії стати членом НАТО і ЄС. У 2002 р. США направили сотні своїх військовослужбовців для надання допомоги грузинській армії в "анти-терористичних операціях" у Панкісі.

Зовнішньополітичний курс президента М. Саакашвілі (із січня 2004) майже по суті, не зазнав змін, оскільки головна стратегічна мета Грузії - інтеграція до європейської та євроатлантичної спільноти - залишається пріоритетною. Найважливішим партнером Грузії на терені СНД М. Саакашвілі проголосив Україну. Грузинсько-російські відносини після приходу до влади М. Саакашвілі ще більше загострилися навіть попри підписання високопоставленими представниками двох країн 30 травня 2005 р. заяви про початок виведення російських військових баз із Грузії. Погодившись на виведення своїх баз в Батумі і Ахалкалакі у трирічний термін, Росія застерігала Грузію, що вивід її військових сприятиме, мовляв, ескалації етнічних конфліктів у Грузії, як це мало місце в 2005 р. в Самцхе-Джавахеті після виведення 62-ї російської військової бази з Ахалкалакі (тоді, як відомо, спільними зусиллями грузинської і вірменської сторін ескалацію напруженості було зупинено). Нагадування офіційним Кремлем цього епізоду засвідчує побоювання Росії втратити контроль над Грузією зокрема і над державами Закавказзя в цілому, оскільки постачання свого єдиного боєздатного об'єкту на Південному Кавказі - 102-ї бази, дислокованої у вірменському місті Гюмрі, здійснюється росіянами через грузинську територію. Виведення російських військових баз із Грузії не вигідне Кремлю, оскільки порушує єдину систему протиповітряної оборони (ППО) на південному напрямку, оскільки дислоковані в кавказькому регіоні пункти управління російської системи ППО ще з часів СРСР розташовані на території Грузії.

Грузія і НАТО

Про активізацію співробітництва Грузії з НАТО засвідчує низка документів. Підписано угоду про транзит військ та вантажів НАТО територією Грузії, яка створює підґрунтя для транспортування територією Грузії вантажів, необхідних для підтримки військ НАТО і міжнародних сил безпеки в Афганістані. Ухвалено рішення про збільшення грузинського військового контингенту в Іраку, який виконує завдання з охорони об'єктів та патрулювання населених пунктів. У серпні 2003 - лютому 2004 рр. в Іраку несли службу 70 грузинських військових, згодом контингент було збільшено на 550 солдат. Також Грузія веде переговори з НАТО щодо можливості проведення спостерігачами від Альянсу моніторингу російсько-грузинського кордону. У свою чергу НАТО приділяє особливу увагу Південному Кавказу, про що свідчать рішення Стамбульського саміту 1999 р. про те, що безпека Південного Кавказу - складова євроатлантичної архітектури безпеки, і заява генерального секретаря НАТО про будівництво "трьох мостів" - у Середземномор'ї, на Кавказі та в Центральній Азії. Альянс уважає Південний Кавказ важливим "мостом", що з'єднує НАТО із Близьким Сходом. Європейський Союз визначає цей регіон як "південно-східний фланг Європи та НАТО". У стратегічний оцінці вище військове керівництво США та НАТО вважає Кавказ одним з найважливіших регіонів світу, позаяк кавказький повітряний коридор відіграв важливу роль у комунікації між коаліційними збройними силами в Афганістані та американськими базами в Європі.

Размещено на Allbest.ru