Діяльність Святополка Окаянного

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики

святополк літопис казання

Контрольна робота

з дисципліни «Україна в міжнародних відносинах»

на тему: «Діяльність Святополка Окаянного»

Виконала: Іщенко Анна

Викладач: Крушинський Вадим Юрійович

Київ-2019

У 1015 році в Київській Русі спалахнула нова міжусобоная війна. Причиною тому стала смерть великого князя Володимира. Після себе він залишив дванадцять дітей, які і почали ділити між собою великокнязівський престол. Першим свої права на владу оголосив прийомний син Володимира - Святополк. Швидко скориставшись наданим йому випадком, він самостійно зібрав київське віче і назвав себе правителем Київської Русі.

Важко, здається, віднайти в запаморочливих глибинах давньоруської історії постать, більш лиховісну й похмуру, ніж Святополк, пасерб київського князя Володимира Святославича. Найдавніші серед відомих вітчизняні джерела «Повість временних літ» та інші літописи, а також церковні казання про Бориса і Гліба малюють його найчорнішими фарбами. Жорстокий виродок-братовбивця, «другий Каїн» (звідки походить епітет «окаянний», наданий йому давніми книжниками), він, здається, уособлював найгірші людські якості.

У "Казання про Бориса і Гліба" (а ця пам'ятка є головним церковним джерелом життєпису Святополка) можна побачити наступні слова: "Прагнучи зміцнитися на київському столі, Святополк вирішує усунути найбільш небезпечних суперників. За його таємним наказом були вбиті сини Володимира Борис, Гліб і Святослав". [4, 303].

Неправдивість цих свідчень як літописної повісті доказуються багатьма історикам, оскільки "Казання" про вбивство братів віддалені від подій 1015 року не одним десятиліттям. Вони витримані в релігійно-легендарному дусі, згідно усталеного в житійній літературі канону і створювались напередодні, а то й після урочистої канонізації Бориса і Гліба, приєднання їх до сонму християнських святих.

Дослідник цієї історії Іллін М. повідомляє наступне: "Перед нами не документальний опис історичних подій, що передає факти так, як вони відбувались, а тенденційний історичний роман, де реальні події минулого переплітаються з творіннями художнього вимислу. У прийомах викладу подій відчувається перо досвідченого письменника з творчою уявою, літературною майстерністю і ерудицією в області сучасної йому агіографії". Як відомо, агіографія представляє собою один із видів церковно-історичної літератури, вона присвячена житіям святих та інших релігійних діячів. [4, 311].

Окаянний-постать дуже суперечлива, оскільки одні вважають його негідною людиною, яка заради влади пішла на вбивство, інші ж доказують його непричетність до смерті Бориса та Гліба. Діяльність Святополка, його біографія та одвічне питання: «Чи дійсно Святополк є Окаянним?» й досі турбують авторитетних істориків та залишаються цікавими для справжніх поціновувачів історії. Саме цьому цю не дуже велику у часовому розрізі, але дуже важливу частину нашої історії треба розглянути детальніше

Аналіз цієї постаті треба почати з самого дитинства. За розповіддю «Повісті врем'яних літ» Святополка народила гречанка, вдова київського князя Ярополка, яку взять собі у наложниці його брат Володимир. Літопис говорить, що грекиня тоді вже була вагітна, таким чином, батьком його міг бути Ярополк. Проте Володимир вважав його своїм законним сином (одним із старших) і дав йому долю у Турові. Літописець називає Святополка сином двох батьків (от двою отцю) і зауважує з натяком на подальшу долю князя: «від гріховного плід злий буває».

Не виключено, що ця історія є пізнішою легендарною вставкою; найдавніший текст новгородського першого літопису без застережень іменує Святополка сином Володимира, так само пише і Тітмар Мерзебурзький. Висувалася також гіпотеза, що Святополк був сином не гречанки, а «чешки», однією з перших дружин Володимира.

У «Повісті минулих літ» інший син Володимира, Ярослав, що згодом стає став Великим князем Київським Ярославом Мудрим, поставлений попереду Святополка. У Новгородському першому літописі Ярослав Мудрий займає четверту позицію. Саме цю інформацію більшість істориків вважаються правильною. Чутка про народження Святополка від двох батьків дає підставу вважати, що він народився через 7-9 місяців після вступу Володимира до Києва в червні 980 року, відповідно Святополк міг народитися на початку 981 року.

Походження Святополка залишається дискусійним для частини істориків. Так, М. Котляр на підставі тамги на монетах Святополка вважає, що сам князь декларував своє походження від Ярополка. Якщо ця версія правильна, а інтерпретація княжих тамг досить спірна (двозуб був і на тамзі Мстислава Володимировича, знайденій на Тамані), то це доводить намагання Святополка відмежуватися від Володимира та інших його синів, що свідчить про те, що Володимира Святополк бітьком не вважав. Відомо, що у 1018 році Святополк взяв у заручниці мачуху і сестер Ярослава; це було б навряд чи допустимо, якщо б він також вважав себе сином Володимира.

У «Повісті временних літ» згадується адміністративна реформа, датована 988 роком, коли Володимир Святославич наділив Святополка Туровом на річці Прип'яті у Київській землі. Але жодних відомостей про перебування його в Турові немає -- ні в літописах, ні в «Казанні». Тоді йому було лише десять років. Отже,скоріш за все, влада над Турівським князівством була лише формальністю.

Формування Святополка як особистості, причини, що спонукали його переступити всі закони й норми моралі, кинувши виклик небу й людям, -- все це залишилось чомусь поза увагою давньоруських книжників. Ми не можемо аналізувати ані психологію, ані мотиви, ані події, що передували так званому «гріхопадінню» Святополка.

Також, аналізуючи діяльність Святополка, варто звернутися до джерела західного походження, що зображує не лише на Святополка, а й на важливі події європейської політики початку XI ст. у зовсім іншому світлі, відмінному від літописів та «Казаннь». Це праця «Хроніка»,автором якої є саксонський єпископ Тітмар -- латиномовне джерело. Вчені високо його оцінюють, бо воно написане сучасником подій, які відбувались тоді на Русі. Ця праця є поглядом ззовні на події, що були надзвичайно важливим для історії Київської Русі, це є так званим європейським аналізом діяльності давньорускьої держави. «Хроніка» містить низку важливих фактів, що безпосередньо відносяться до постаті Святополка. Тітмар згадує, що між 1008 і 1013 рр. було укладено русько-польську угоду, скріплену шлюбом Святополка й польської княжни, дочки князя Болеслава Хороброго. Історики гадають, що весілля відбулося в 1009 або на початку 1010 р. Тут можна казати, про те, що династичні шлюби були введені в обіг саме Святополком, а не Ярославом, який почав використовувати це значно пізніше. Цим шлюбом Святополк здобув собі союзника у Польщі, і водночас цей шлюб був гарантією відданості обих сторін.

На Русь княжна прибула зі своїм духівником єпископом Рейнберном. Він швидко здобув великий вплив на Святополка. Тітмар упевнено свідчить: «Цього єпископа разом із своїм сином та його дружиною згаданий король (Володимир), коли йому стало відомо, що його син із намови Болеслава готує проти нього повстання, наказав схопити й кинути до окремої в'язниці». Там Рейнберн незабаром помер, а Святополк залишився в ув'язненні. Все це сталося 1012 р. Цікаво підкреслити, що Святополк, будучи християнином, піддався впливу католика. Можливо, якщо він дійсно є братовбивцею, саме спілкування з Рейнберном підштовхнуло його на такий крок?

Постає логічне запитання, що ж саме замислював Святополк проти батька? Чіткої відповіді на це питання не має, але натяк дає стаття «Повісті» під 1014 р., в якій ідеться про виступ Ярослава Володимировича проти батька, коли перший припинив сплачувати данину Києву, можливо прагнувши до незалежності. Наймовірніше, що двома роками раніше так вчинив і Святополк. Нащадки прагнули до самостійності й, хто знає, можливо навіть до оволодіння київським престолом. Напередодні походу на Новгород, улітку 1015 р., Володимир раптово помер. Його смерть збурила події небаченого драматизму, що відбились у невідомому достовірно спільному джерелі літописів і «Казанні про Бориса й Гліба».

З літописів відомо, що на момент кончини батька Ярослав перебував у Новгороді, а Тітмар свідчить, що Святополк продовжував сидіти у київській в'язниці. В останні місяці життя Володимир наблизив до себе одного з молодших синів -- Бориса, й, мабуть, збирався передати йому престол. У день смерті батька Бориса в Києві не було -- Володимир послав його на чолі походу проти печенігів, що загрожували півдню Русі. Тільки з цього періоду, на сторінках літопису починає діяти Святополк.

Несторів літопис коротко сповіщає: «Помер він (Володимир) на Берестові, й приховали смерть його, тому що Святополк був у Києві». Літописці не знали про сидіння Святополка у в'язниці. Але ж припускається, що кончина Володмира могла стати приводом до звільнення Святополка і що у відсутність інших претендентів на престол він міг безборонно стати Князем Києвським.

Варто відзначити, що з численних синів Володимира на той час були живими семеро: Святополк, Мстислав, Ярослав, Борис, Гліб, Святослав і Судислав. Лише останній не взяв участі в міжусобній війні. Розповідь про князювання в Києві пасерба Володимира «Повість» 1015 р. починає епічно: «Святополк сів у Києві по смерті батька свого й зізвав киян і почав давати їм подарунки. Вони ж брали, але серце їх не лежало до нього, тому що брати їх були з Борисом (у війську)». Нестор підводить до думки, що кияни не любили Святополка і що вони були віддані Борисові. Це не зовсім відповідало дійсності.

Літописи й «Казання» таким чином переповідають факти братовбивчої війни. Коли Борис дізнався про смерть батька й узурпацію влади Святополк ом, військо запропонувала йому усунути суперника. Борис гнівно відмовився, сказавши ратникам: «Не здійму руки на брата свого старшого: якщо й батько у мене помер, то хай він буде мені замість вітця». Через це дружина розішлась від Бориса. Він з жменькою отроків (молодших дружинників) залишився стояти на березі невеликої річки Альти в Переяславській землі.

Нестор писав, що Святополк «задумав беззаконну справу, перейняв думку Каїнову (ось коли літописець уперше прирівняв його до Каїна!) і послав сказати Борису: «Хочу з тобою любов мати і додам тобі ще до того володіння, яке ти одержав від батька», але сам обманював його, щоб якимось чином його погубити». Найманці Святоплка застали Бориса серед ночі за молитвою й простромили його списами.

Історики вже давно знайшли безліч незрозумілих та часом нереальних речей у розповідях про мученицьку смерть Бориса. Не можна чітко пояснити,чому Борис відмовився вести військо проти Святополка, ще складніше обґрунтувати рішення дружинників кинути напризволяще князя, адже це цілком суперечить рицарському кодексові честі. Чому Борис,що був непоганим воїном і полководецем, стоїть на березі Альти й пасивно очікує смерті, не намагаючись врятуватись, хоча й здогадується про заміри Святополка. Нелогічно виглядає в літописах і «Казанні» історія про вбивство людьми Святополка Борисового брата Гліба. У свідченнях маса білих плям, вони не чіткі, не раціональні, тому цілком спиратися на них неможна.

Варто зазначити, що в руських джерелах Борис і Гліб узагалі позбавлені реальних людських рис. «Казання» свідчить, що Борис почав готуватися до мучеництва, як тільки дізнався про кончину Володимира. Він безперервно молиться, навіть коли його вбивають. Так само поводиться і Гліб. Тому один з істориків, що вивчав образ Гліба за давньоруськими джерелами, слушно зауважив: «Перед нами не стільки жива історична особа, скільки святий і мученик».

У такому тлумаченні образів Бориса й Гліба давніми християнськими книжниками немає нічого дивного. І літописна повість, і «Казання», створені через багато десятиліть після подій 1015 р., витримані в релігійно-легендарному дусі, й писались вони для потреб канонізації Бориса та Гліба -- прилучення їх до сонму християнських святих.

Скептицизм, з яким після зазначеного можна поставитися до історичної достовірності руських легенд про Бориса й Гліба, посилюється, якщо звернутись до літературного джерела тих легенд. У тексті «Казання» згадано святого Вячеслава, що дало змогу відшукати те джерело повісті, де йдеться про братовбивство. У підгрунті й «Казання», і літописних розповідей про події 1015 р. лежать легенди про святого Вячеслава, що взагалі з'явилися в Чехії в X ст. і були поширені серед західних слов'ян, а на Русь потрапили тількі на початку XI ст.

Якщо порівняти повісті про Бориса й Гліба з легендами про Вячеслава виявляє вражаючу схожість, яка не може бути випадковою. В обох пам'ятках згадується і нічна нарада братовбивці зі спільниками, і його підступні пропозиції жертві. Ідентичні й самі обставини та деталі вбивств Вячеслава й Бориса. Навіть порівняння в руському джерелі Святополка з Каїном («другий Каїн») є буквальним перекладом з латини епітета, яким нагороджений убивця Вячеслава Болеслав: «alter Kain».

Однак неможна оголошувати літописну повість і «Казання» про вбивство Бориса та Гліба казками, написаними заради певної цілі. Адже Борис і Гліб загинули не своєю смертю, і сталося це незабаром по кончині Володимира. Хтось же їх убив. Але хто саме?

Повідомлення літописів і «Казання», начебто «Святополк сів (княжити) в Києві по смерті батька свого», спростовується звісткою Тітмара: «Князь (Володимир) під тягарем років помер, залишивши спадщину свою повністю двом синам, третій перебував до того у в'язниці, з якої потім вирвався й, залишивши там дружину, втік до тестя». Цей «третій», безперечно був Святополком, якого Володимир задовго до цього ув'язнив. Також у «Хроніки» Тітмар згадує, що дружина Святополка, дочка Болеслава Хороброго, довго залишалася в полоні у Ярослава.

Таким чином, Святополк «вирвався» з темниці, скориставшись замішенням в Києві по несподіваній кончині Володимира, й швидко втік до Польщі. Тому припущення, ніби він міг затриматися в Києві, щоб влаштувати вбивство Бориса й Гліба, відпадає: його втеча була настільки поспішною й, напевне, справою випадку, що йому довелось залишити в ув'язненні дружину, польську княжну, й з'явитись без неї перед тестям! Тому можна вважати достовірним факт, що в дні смерті Бориса й Гліба Святополка взагалі не було на Русі.

«Повість» оповідє, що вбивши Бориса, Гліба й іншого сина Володимира -- Святослава, Святополк Окаянний вирішив: «Переб'ю всіх своїх братів і стану один володіти Руською землею». Однак йому перешкодив Ярослав. Він, зібравши велике військо, за оповіддю Нестора, пішов на Святополка, мовивши: «Не я почав нищити братів моїх, але він; хай Бог помститься за кров братів моїх... Напевне, й зі мною те ж саме зробить».

За руськими джерелами, Святополк та Ярослав вперше зійшлися в битві 1016 р. на Дніпрі, поблизу Любеча. Святополк програв і втік до Польщі -- нарешті свідчення руських пам'яток писемності починають приблизно відповідати руським звісткам Тітмара. Але відомо, що битви біля Любеча між Ярославом і Святополком не могло бути -- Святополк потрапив до Польщі роком раніше, ще влітку 1015 р. Отже відомості про битву скоріш за все є фальсифікацією, щоб показати Ярослава у вигідному для нього світлу для його підданих.

Свого часу було висловлене припущення, що якась битва між претендентами на київський престол дійсно сталася, й, можливо, 1016 р. Але у ній зійшлися Ярослав і його брат Мстислав, що на той час полишив Тмутаракань та наблизився до Києва. Літописці зображують Мстислава молодшим братом Ярослава, однак є підстави думати, що він був його старшим. Очевидно, під час битви між Ярославом і Мстиславом або після неї загинув Борис. Виходячи з тексту скандинавської літературної пам'ятки «Еймундова сага» (досить неясної за історичними реаліями), історик М. Ільїн припустив, що Бориса убив сам Ярослав. Гіпотеза потребує вагоміших джерельних доказів.

Отже, Святополк не вбивав і не міг убити своїх братів тому, що перебував у той час у Польщі. Як активна діюча фігура він вийшов на політичну сцену аж 1018 р., коли Ярослав уже правив Києві й коли Борис та Гліб були мертвими. З «Повісті» описано, що після Любецької битви 1016 р. Ярослав не відразу заволодів Києвом. Можливо, якийсь час він продовжував боротись із Мстиславом. Під 1017 р. «Повість» свідчить: «Ярослав пішов до Києва, й погоріли церкви» -- не виключено, що городяни повстала проти нього.

Дехто з істориків уже відзначав ворожість частини київських дружинників до Ярослава. Вони бачили в ньому чужого, новгородського, князя, що захопив Київ за допомогою найманців-варягів. Недоброзичливе ставлення в Києві до Ярослава засвідчене й літописцями. Тут варто згадати, що самі кияни розчинили браму перед Святополком, коли 1018 р. польський князь і тесть Болеслав допоміг йому захопити Київ. Тоді Ярославу довелося тікати до Новгорода, а Болеслав із Святополком легко увійшли до стольного града. Далі кияни допомогли Святополкові вигнати поляків із Києва й підтримали його на князюванні.

Чим закінчилась ця історія відомо науці в дуже загальних рисах. Існують лише свідчення давньоруських джерел, тому що Тітмар помер до її завершення, 1018 р. А 1019-го Ярослав переміг Святополка у битві на Альті. Святополкові довелося тікати, й він загинув десь на шляху до Польщі.

Виникає логічне питання: чому, усунувши головного конкурента, Ярослав тоді ж не звинуватив його в убивстві своїх братів? Відповісти на нього неможливо. В часи князювання Ярослава (1019-4054) на Святополкові не лежало «каїнове тавро». Згадані руські джерела про мученицьку кончину трьох синів Володимира були створені набагато пізніше, коли вже нікого з дійових осіб трагедії 1015 р. не залишилося серед живих.

Це досить дивний факт. Якби Святополк дійсно вбив Бориса, Гліба та Святослава, то твори про його страхітливі вчинки мали бути написаними по «свіжих слідах» злодіянь, та церковна канонізація Бориса й Гліба сталася б ще за часів Ярослава. Так довгий час учені й думали, називаючи ранні дати канонізації перших руських святих: 1021, 1037 рр. та ін.

Однак до самої смерті Ярослава ніхто на Русі не вважав Святополка вбивцею своїх братів. Наприклад, у «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона, написаному в другій половині князювання Ярослава, імена Бориса й Гліба взагалі не згадані, а цього просто не могло бути, якби вони були канонізовані. Твір Іларіона спрямований на прославляння Київської держави й давньоруської церкви, чому якнайкраще мало служити проголошення перших святих Русі. А 1050 р. онука Ярослава назвали не Борисом чи Глібом, а на честь їхнього вбивці. Отож, тоді Святополка ще не проголосили братовбивцею. Врато згадати, що імена Борис і Гліб почали давати князівським синам з кінця XI ст.

Найімовірніше, Бориса та Гліба канонізували лише 1072 р. Система доказів на користь цієї думки здається надзвичайно вагомою. Виходить, що спільне джерело повістей про Бориса і Гліба в літописах і «Казанні» з'явилося не раніше цього часу.

Нарешті, виникає ще одне запитання: чому раптом 1072 р. чи близько того часу з'явилась потреба канонізувати Бориса і Гліба й знайти (чи вигадати) їх вбивцю? Сучасна історична наука поки не знає відповіді. Можна висловляти лише припущення з цього приводу.

Намагаючись аналізувати, варто зазначити, що у кінці 60-х -- початок 70-х рр. XI ст. було загострення політичної ситуації на Русі. За допомогою війська польського князя Болеслава Сміливого було придушене 1069 р. повстання киян проти князя Ізяслава Ярославича. Тоді так само, як 1018 р. , коли Болеслав Хоробрий прийшов на Русь, підтримавши Святополка, проти польських загарбників піднявся народний рух. У людській пам'яті події 1069 р. могли асоціюватися з подіями 1018 р. До того ж Ізяслав, подібно до Святополка, також був «польським зятем», будучи одруженим з дочкою попередника Болеслава Сміливого -- Мешка II -- Гертрудою.

Події 1069 р. загострили суперництво поміж синами Ярослава. В 1073 р. Святослав і Всеволод вигнали Ізяслава з Києва, і той знову втік до Польщі. Саме того року у Києво-Печерському монастирі було складено літописний ізвод. Дослідники вважають, що автором був майбутній ігумен цієї обителі Никон, один з героїв цієї книжки. Можливо, саме Никон першим поклав вину на Святополка за вбивство Бориса, Гліба й Святослава. Постає питання: навіщо?

Можливо, в той час виникла нагальна необхідність в появі перших руських святих, яка могла бути спричинена піднесенням етнічної й суспільної свідомості (наслідком чого й було створення ізводу 1073 р.), посиленням прагнення до ідеологічної незалежності від Візантії. Зрозуміло, що однією з головних підстав для канонізації мала служити мученицька смерть «кандидата». Потрібно було знайти убивцю -- і не звичайного, а нелюда, що намірився винищити власну родину. У відповідності з канонами агіографічного[29] жанру такий виродок-убивця дуже високо підносив майбутнього святого. Вибір пав на Святополка, котрого вже забуло суспільство, в якого не залишилось нащадків, що могли б захистити від наклепів його честь і гідність.

Отже, постать Святополка є доволі суперечною. Але, особисто я притримуюсь думки істориків про те, що Бориса та Гліба вбили не за наказом Святополка, а його брата Ярослава. Таким чином Ярослав усував конкурентів на престол, але водночас він не «забруднив руки» кров'ю братів, а підставив Святополка, який теж був претендентом на престол. Вже багато років після цього нащадки використали цю подію не на користь Святослава, охрестивши його братовбивцею, тим самим канонізувавши його нібито жертв. Я погоджуюсь с думкою, що нагальна потреба в появі перших саме руських святих, які б підкреслили незалежність від Візантії і стала причиною того, що історію перекрутили, зробивши Святополка козлом відпущення.

Джерела

1. Котляр М. Святополк Окаянний // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. -- К.: Наукова думка, 2012. -- Т. 9 : Прил -- С. -- С. 486.

2. Київ. Енциклопедія. / В.Г. Абліцов. -- К.: Видавництво «Фенікс». 2016. -- 288 с.

3. Ильїн Н.Н. Летописна стаття 6523 года и ее источник. М., 1957.

4. Алешковський М.Х. «Повість минулих літ». М., 1971.

5. Котляр М.Ф. Чи Святополк убив Бориса і Гліба? «УІЖ», 1989, № 12.

6. Джеджула Ю. Святополк Окаянний / Джеджула Юрий., 2006. - 416 с. - (Національний книжковий проект). - (Україна крізь віки).

Размещено на Allbest.ru