Європейський вектор розвитку України: ментальні засади сумісності з країнами Європейського Союзу

Hordiichuk O. О.,

PhD, Assistant Professor of philosophy of Zhytomyr Ivan Franko State University (Zhytomyr, Ukraine),

The article examines historical traditions and social ties that unite Ukraine with Western European civilization. Ukraine has always been and is now an integral part of the European space since the adoption of Christianity is substantiated. Its European essence was formed historically due to its geographical location, the inclusion in European civilization of economic and cultural ties. Ukraine's accession to the EU is fully in line with the national interests of Ukraine on the path to progress and transformation into a developed modern state and a political nation. As a way preserving national identity, European integration objectively transforms into an important component of a national idea that can unite the multiethnic Ukrainian society.

Keywords: mentality, Eurointegration, national identity, civil society.

Актуальність дослідження. Після століть бездержавності та низки історичних випробувань (війн, геноциду, заборон української мови, переписування історії, винищення «цвіту» української нації і т.п.) у 1991 році, внаслідок розпаду СРСР, Україна стала незалежною державою. Більше десятиліття зовнішня політика України була «багатовекторною»: здійснювалося балансування між Заходом та Сходом. Однак, історичні події та життєві реалії показали небезпеку такого стану речей, актуалізували необхідність визначення чіткої стратегії подальшого розвитку України. Вступ України до Європейського Союзу (далі ЄС) фактично є її входженням у спільноту європейських держав - територію вільного необмеженого пересування капіталу, людей та ідей. На загальнонародному рівні європейський вектор розвитку відстояли та закріпили Помаранчева революція та Революція

Гідності. Європейський вектор розвитку певною мірою консолідував українців, проте у свідомості значної частини українських громадян ще міцно вкорінені радянські патерни мислення й зразків поведінки, ностальгія за СРСР, нерозуміння особистісної відповідальності за власну долю та поступ Батьківщини.

Процес євроінтеграції для нашої держави є складним та сповненим протиріч, і досі неоднозначно сприймається українськими громадянами, має вагому підтримку прихильників та, одночасно, суттєву кількість противників. Значною мірою це зумовлено недостатньою поінформованістю, нерозумінням глибини історичних традицій, соціальних зв'язків та взаємодій, сформованих у спільноті ЄС та їх кореляції з українськими традиціями та сучасними реаліями. Тому значна кількість суперечностей і недопрацювань потребує ґрунтовного осмислення, розуміння причинно-наслідкових зв'язків та «роботи над помилками».

Метою статті є з'ясування відповідності українських реалій, цінностей та очікувань змісту, сутності та меті європейського вектору розвитку України, її інтеграції в європейський соціокультурний простір. Нашим завданням є простежити, наскільки глибокими є історичні традиції та соціальні зв'язки, що єднають Україну з цивілізацією Західної Європи; дослідити та порівняти базові цінності та основні риси української ментальності з ментальними засадами європейських країн.

Виклад основного матеріалу. Важко переоцінити важливість знання історії свого народу, пам'яті уроків поразок та перемог. Без сумніву, лише розуміючи власну природу та сутність, сильні та слабкі сторони, можемо мислити широко та діяти зважено, узгоджувати свої устремління та мрії з реальними можливостями, об'єктивно визначати місце та перспективи України на світовому рівні.

Національно-державне самовизначення є надзвичайно складним процесом вибору та прийняття політичних рішень, воно зумовлене внутрішніми та зовнішніми чинниками, спрямоване на утвердження національних інтересів; формується як реакція на виклики та водночас має характер конструювання власної суб'єктивності. Вітчизняний дослідник питань національно- державного самовизначення І. Рафальський виокремив три типи самовизначення: реактивний, усвідомлену реакцію, відношення до стимулу; підкреслив, що вектори розвитку визначають як внутрішні, так і зовнішні чинники [1, с. 11].

Очевидно, що українцям бракує досвіду та традицій державності, щоб перейти від реактивного рівня до усвідомленої реакції, вибудувати власну оптимальну систему цінностей та маркерів оцінки політичних рішень й суспільних реалій; маємо низку проблем пов'язаних з національною свідомістю: далеко не всі українці відчувають свою приналежність до української етнічної спільноти та національну гордість й любов до Батьківщини; звідси значною мірою й суспільні протистояння та поляризація ідентичностей. Для більш глибокого осмислення та виокремлення засадничих факторів українського національно- державне самовизначення розглянемо детальніше зовнішні та внутрішні чинники останнього.

Зовнішні чинники, що впливають на вектор розвитку України це, перш за все, Росія зі своїми імперськими амбіціями та бажанням повернути Україну у сферу свого впливу, СНД; ЄС, який активно підтримує євроінтеграцію України та вбачає в ній буферну зону між спільнотою європейських країн та Росією; НАТО; США та ін.

Також серед представників міжнародної спільноти є такі, котрі висловлюють сподівання, що після входження України до ЄС, незабаром до нього долучиться і Росія. Наприклад, З. Бжезинський, американський політолог зі світовим ім'ям, поляк, котрий народився на українській землі, у своїх працях та публічних виступах неодноразово підкреслював, що відтворення євразійської імперії без України неможливе; побудова демократії в Україні є сильним гальмом для неоімперської експансії Росії, а разом з тим може виявитися і потужним поштовхом до демократичної її трансформації. Тож успіх України не лише дасть їй можливість постати однією з держав лідерів Європи, а й покаже гарний приклад Росії в торуванні власного шляху до Європи [2, с. 548].

Внутрішні чинники: національні інтереси та пріоритети, що визначаються як сучасним станом справ, так і особливостями сформованої історично ментальності українців. Саме ці чинники є предметом нашого дослідження.

У філософському розумінні ментальність є ніби своєрідним контекстом («ефіром», «тлом»), в якому знаходить вияв специфічний, унікально- неповторний спосіб бачення («прочитування») навколишнього світу [3, с. 823]. Вона є синтезом цінностей, символів, свідомих та підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, стереотипів, світобачення загалом, що визначають здатність спільнот та індивідів сприймати та діяти [4, с. 232].

Історія ментальності зосереджує свою увагу на усвідомлених, а особливо на неусвідомлених орієнтирах, за якими розвиваються типові для тієї чи іншої епохи уявлення людей, за якими вони відчувають, за якими й діють. Вона ставить перед собою завдання дослідити обсяг соціальних знань тої чи іншої історичної спільноти, простежити зміни когнітивних способів та уявлень, які виражають відповідне історичне буття на міжсуб'єктивному рівні.

У людей усього світу та всіх часів (наскільки дозволяють це дослідити джерела) можна констатувати антропологічно константний набір способів мислення, відчуття та поведінки, який притаманний Homo sapiens загалом у всіх його синхронних та діахронних варіаціях. Однак кожна культура послуговується певним набором образів, архетипів, за допомогою яких виражають головні категорії буття [5, с. 9-10]. Тому знання основних історичних подій та віх розвитку окремого народу чи міжнародного утворення необхідно доповнити глибоким осмисленням їх причин, суті та наслідків.

Видатний український історик та громадський діяч М. Грушевський у своїх працях «Історія України- Руси» та «Хто такі українці і чого вони хочуть», обгрунтував, що українці пішли від людей, що проживали на території сучасної України не менше ніж півтори тисячі років тому. Далі історичні події розвивалися так, що українські землі перебували у складі інших держав і це мало суттєвий вплив та відповідні наслідки; свою окремішність українська народність визначила за часів Б. Хмельницького; літературно-політичне відродження, завершилось в кінці XVIII ст. та заклало фундамент формування української народності у справжню національність [6, с. 39-40].

Українська історія рясніє красномовними прикладами, що засвідчують історико-культурну, політичну та ментальну спорідненість України з Європою: древній Київ та українська прадержава Київська Русь, Львів та Галицько-Волинське князівство мали тісні економічні та культурно- духовні зв'язки з середньовічною Європою (показовий приклад - князь Ярослав Мудрий - знаний «сват Європи» увійшов у світову історію завдяки високому рівню зовнішньополітичної активності: був одружений з донькою шведського короля Інгігердою, його доньки були дружинами французького короля Генріха І (Анна), угорського короля Андріана І (Анастасія), норвезького принца Гарольда Сміливого (Єлизавета); сини: Всеволод взяв шлюб з донькою візантійського імператора Анастасією, Ізяслав був одружений із польською принцесою Гертрудою, Святослав узяв шлюб із австрійською принцесою Одою, дружиною Всеволода стала грецька царівна, а Юрія - німецька; князя Ярослава Марія стала дружиною польського короля Казимира І) [7]; перебування частини українських земель у складі Литви, Польщі (Речі Посполитої), Австро-Угорської імперії долучило українців до суспільно-політичних цінностей та порядків цих європейських країн, дозволило отримувати європейську освіту та поширювати тогочасні передові ідеї на українських землях (стосується переважно Західної України - Правобережної щодо р. Дніпро); Лівобережна Україна значний час перебувала під впливом Російської імперії, що має свої наслідки та якісно інший вплив на українську ментальність.

Російські історики, переписуючи історію на замовлення керівництва, відводили Україні непоказне місце молодшого брата великоруського народу, що прагне бути з ним єдиним цілим. Вже згадуваний нами М. Грушевський, обгрунтовуючи окремішність та самобутність української історії з часів Київської Русі, неодноразово вказував, що між українським та московським (російським) народом існує величезна історична, культурна, психологічна межа, глибинні відмінності, які не бачать тільки люди зашорені століттями російської пропаганди: український народ історично народ західної культури, хоч і має східні орієнтальні впливи; російський натомість, хоч і є певною мірою європеїзований, має орієнтальний дух з яскраво вираженим азійським впливом. Однак, зусиллями російських представників в Україні, що мали інструкції діяти «і лисячим хвостом і вовчим зубом», з ХІХ ст. Україна була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на північ, таким чином «ткнута носом в глухий кут великоросійської культури і життя», «все українське життя було вивернене з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинено на великоруський ґрунт, на поток і розграблення» [6, с. 141-144].

Описуючі такі ментальні риси українців як високий рівень власної гідності та шанування гідності інших; тяжіння до певних усталених форм «законних речей», до культурних та громадських вартостей, етикету й добрих манер; любові до чистоти, порядку, краси життя, М. Грушевський підкреслив близькість українців по духу та характеру до західноєвропейської культури цивілізації, у чомусь до германської, з її солідністю, діловитістю, любов'ю до комфорту, порядку, чистоти, достатності, до рівноваги та стоїцизму; в іншому до романської - потягом до форми і бажанням внести у все красу, світлим і ясним, радісним поглядом на життя [6, с. 147].

М. Грушевський уважав, що потяг українського народу до західної культури є природнім, він базується на внутрішній спорідненості й цього неможливо досягти примусом та тиском. Інші представники української інтелігенції, що побували і в європейських країнах, і в Росії, також могли порівняти та осмислити суть, причини та наслідки такої відмінності. Наприклад, В. Липинський у «Листах до братів хліборобів» писав, що в Україну українотворчі елементи приходили з Європи, а не з Азії, ціле українство, як рух державно-національний, є дитиною культури європейської. Більше того, Україні, на його думку, слід «одрізати пуповиння од своєї матері: Заходу і Польщі», «одсепаруватися від Польщі, але так, щоб не втопився в руськім морі» [8, с. 115]. Однак, проросійські красиві гасла-обіцянки завжди були розраховані на тих українських громадян, що не вирізнялися високим рівнем критичного мислення і хотіли покращення матеріального життя будь- якою ціною «швидко й без особливих зусиль». Натомість інтелігенцію російська влада фізично знищувала (масові розстріли («Розстріляне відродження»), гоніння, репресії, політичні ув'язнення та ін.). Саме тому, після кожної спроби утвердити українську державність, владу в Україні підступним шляхом захоплювали росіяни (у ІІ пол. XVII ст. після національно-визвольної війни Б. Хмельницького; у 20-тих роках XX ст. через захоплення влади комуністами М. Грушевському не вдалося стати першим офіційним українським президентом, а шанс на власну державність було втрачено в черговий раз; у 2014 році, скориставшись ситуацією плітичної кризи в Україні (яка, власне, мала основну причину - повернення України до проєвропейського курсу), Росія знову нахабно втрутилася і з того часу веде безпосередню та інформаційну війну на українських землях, становить загрозу українській державності).

Зазначені історичні факти є засадничо важливими та необхідними для осмислення й усвідомлення кожним українцем, для історичної пам'яті й прагматичних висновків, особливо для політичної еліти, котра, за покликанням, своїми рішеннями та цілеспрямованими діями має вести країну до кращого майбутнього. Так, серед найбільш активних прибічників та лобістів входження України до ЄС колишні президенти вже незалежної України - В. Ющенко (2005-2010 рр.) та П. Порошенко (2014-2019 рр.), а також різні діячі політико-правової та культурно-наукової сфер, громадські активісти. Експрезиденти Л. Кравчук (1991-1994 рр.) та Л. Кучма (1994-2005 рр.) притримувалися політики балансування. Цікаво, що Л. Кучма у своїй праці з красномовною назвою «Україна - не Росія» (усі три видання надруковані в Росії (!)) згадував, що в середині 90-тих років ХХ ст. досить популярним у політичних колах та й не лише було запитання «Йдемо ми до Європи разом з Росією чи ні?» І у цьому питанні вже було як мінімум три підпитання: чи йдемо ми до Європи? Чи йде до Європи Росія? Чи наші країни це роблять разом - у співпраці, з взаємопідтримкою та допомогою? [9, с. 491].

Л. Кучма стверджує, що для України європейський вибір є більш органічним, природнім, історично зумовленим, у той час як більшість представників російської спільноти не вважають євроінтеграцію цивілізаційним вибором Росії. Досить поширеним є трактування Росії як окремої самобутньої цивілізації, котра не має потреби бути частиною іншої спільноти, оскільки є самобутньою, має «історичну місію» і йде своїм «третім шляхом» [9]. І хоча процеси русифікації та асиміляції українців здійснювалися століттями та в різний спосіб, цілеспрямовано та безперервно, насильницьким чи мирним шляхом, очевидно чи приховано, однак росіяни недооцінили внутрішній стрижень українського народу, природу та потенційну силу національних процесів. Йдеться, зокрема, і про вже згадувані нами Помаранчеву та Революцію Гідності, і про офіційну позицію провідників України. Так, у своїй інавгураційній промові новообраний шостий президент України В. Зеленський підкреслив, що український народ обрав шлях до Європи і це нас єднає, однак важливо, щоб кожен українець зрозумів особисту відповідальність та свій внесок у цю спільну справу.

Питання глибини історичних традицій та соціальних зв'язків, ментальних подібностей, що єднають Україну з цивілізацією Західної Європи було предметом осмислення й відомого сучасного українського філософа С. Кримського. Вчений стверджував, що ми дійсно можемо говорити про європейський контекст формування української нації [10, с. 518]. Зокрема, науковець зазначав, що якщо брати поняття «Європа» в соціокультурному аспекті, то в цьому плані воно спирається на три фундаментальні явища: античність, християнство та Просвітництво. При цьому античність розуміється згідно з тим, як вона заломлювалася в

Ренесансі, християнство з тим, як воно пройшло через Реформацію, а Просвітництво - в контексті подальшого розвитку соціального й наукового прогресу та демократії. Європейський спосіб життя має три рівні: якість життя; життєвий рівень (кількісні показники) і стиль життя. У центрі європейської сучасної свідомості перебуває проблема ліберальної демократії. Причому демократію в цивілізованому світі розуміють з огляду не на критерії більшості, а на критерії гарантованості прав меншості, і, кажучи ширше, прав людини, прав особистості. Бо прийняття рішень за принципом «більшості» стає навряд чи ефективним в небезпечних ситуаціях, а також в умовах зіткнення з унікальними моральними й естетичними явищами. В меншості може опинитися мудрець, також варто пам'ятати і про ефект особистої анонімної безвідповідальності «я роблю як усі» [10, с. 512] (особливо добре зрозумілий цей ефект для громадян типу homo sovetikus - носіям радянського способу мислення). Натомість найважливіший компонент «європейськості» - права особистості мають пріоритет над правами держави.

Найбільш близькими до європейських, на нашу думку, є такі ментальні риси українців як волелюбність (свободолюбність), індивідуалізм та одвічний потяг до демократії на противагу деспотії та авторитаризму Росії. Очевидно, саме ці риси української ментальності уможливили історичне збереження та відродження української нації. І саме ці риси допоможуть нам розвиватися далі та стати розвиненою європейською країною не лише географічно та економічно, а й духовно.

Українська волелюбність є цікавим феноменом: неприйняття нав'язаного ззовні авторитету, прагнення відмежуватися від соціуму, сподівання на власні сили, здібності та розум, ініціативність - це, безумовно, плюс, однак є і суттєвий мінус: в українців зазначена особливість історично реалізовувалася передусім у родинному колі і тільки в останні десятиліття відчутно зростає кількість активних громадських діячів, збільшується відсоток громадянського суспільства. Особливістю «волелюбності по-українськи» є й те, що в часи глибоких суспільних криз та потрясінь вона спричиняє трансформацію психо- поведінкової реакції «vita minima» («зачаєне» існування, відступ «у себе», уникнення близького контакту зі світом) на «vita maxima et heroicа» (авантюрно-козацький тип реакції: тотальна

мобілізація духовних і матеріальних ресурсів, героїчний супротив навіть ціною власного життя) [11, с. 9]. Події української історії ХХІ ст. змусили весь світ заговорити про Україну, про її шлях до демократії та Європи, вирізнили серед інших країн пострадянського простору і показали яскравий контраст з російськими реаліями.

Індивідуалізм українців відображений у знаній фразі великого українського поета Т. Шевченка: «у кожного своя доля і свій шлях широкий». Однак, наразі життя та діяльність за цим принципом більше шкодить, ніж допомагає нашим співвітчизникам.

Подібно до описаних вище характеристик волелюбності, історично інтереси та сфера впливу українця протягом століть обмежувалися винятково його найближчою родиною. Наразі ж важливо усвідомити свою приналежність до держави та необхідність двосторонньої взаємодії, особистісної відповідальності й власного внеску у побудову бажаної моделі державного управління.

Показовим прикладом дещо романтичного відтінку індивідуалізму українців є обговорення результатів Референдуму 1991 року, коли 90,32% учасників референдуму (28 мільйонів 804 тисячі і 71 особа) підтримали Акт про незалежність України, а число на кінці якого «1» для українців стало цікавим та символічним, адже кожен, хто проголосував за незалежність, дивлячись на цю одиницю, міг собі і жартома і цілком серйозно сказати: «Ось він, я. Без мене в кінці був би нуль» [9, с. 417].

Однак, як слушно зазначає вітчизняний дослідник М. Козловець, для країни, яка прагне стати повноправним членом ЄС, засадничими є її національне становлення та достатній рівень зрілості, мужності, самоповаги, національної гідності, адже тільки у цьому випадку можливий конструктивний діалог «на рівних», взаємовигідне успішне партнерство та співробітництво. І тут йдеться не лише про досягнення високих економічних стандартів та гідного матеріального життя як зовнішньої форми, інтегруватися до Європи важливо й на внутрішньому рівні - ціннісному, духовно-культурному, збільшити кількість активних освічених громадян, що є ядром розвитку та поступу - активно нарощувати потужне громадянське суспільство [12, с. 83]. А це можливе лише у випадку глибокого осмислення власного «коріння», сьогодення та майбутніх устремлінь; завдяки щоденній цілеспрямованій інтелектуальній праці та реалізації успішних реформ.

Висновки. Європейський вектор розвитку України - шлях складний, але перспективний, який вимагає великих зусиль влади та народу, перебудови свідомості й способу життя людей, забезпечення відповідальності та свободи особистості, демократизації держави й модернізації політичної системи суспільства та економіки. Набуті в минулому риси ментальності українців суттєво впливають на побудову суспільної взаємодії та комунікації, формування цінностей, визначення уподобань та пріоритетів, а також на євроінтеграційні процеси. На жаль, значна кількість українських громадян не володіє достатньою кількістю інформації щодо суті та необхідності євроінтеграції України; досі не усвідомила факту, що саме європейський вектор є можливістю збереження не лише суверенітету України, а й її державності та самобутності. Найбільшою подібністю України з європейськими державами на ментальному рівні є українська волелюбність, індивідуалізм та одвічний потяг до демократії на противагу деспотії та авторитаризму Росії.

Список використаних джерел

1. Рафальський, І., 2016. `Національне державне самовизначення України: внутрішні чинники та зовнішні впливи'. Київ-Ніжин, 480 с.

2. Бжезинський, З., 2004. `Україна та світ', Війна і мир або «Українці - поляки: брати/вороги, сусіди...». К.: АТЗТ «Українська прес-група», с. 543-548.

3. `Історія філософії. Словник', 2006. За заг. ред. В. І. Ярошевця. К.: Знання України,1200 с.

4. `Соціальна філософія: Короткий Енциклопедичний Словник', 1997. Заг. редакція і укладання В. П. Андрущенко, М. І. Горлач. Київ - Харків: «Рубікон», 400 с.

5. `Історія європейської ментальності', 2004. За ред. Петера Дінцельбахера, переклав з нім. В. Кам'янець. Львів: Літопис, 720 с.

6. Грушевський, М., 1991. `Хто такі українці і чого вони хочуть'. К.: Т-во «Знання України», 240 с.

7. Васьків, О., `Князя Ярослава Мудрого називали сватом Європи'. [online] Доступно: https://gazeta.ua/ articles/history/_knyazya-aroslava-mudrogo-nazivali- svatom-evropi/806993 [2 грудня 2017].

8. Липинський, В., 2010. `Листи до братів-хліборобів (вступ і перша частина частина)', В'ячеслав Липинський та його доба: Книга перша. Упорядники Т. Осташко, Ю. Терещенко. Київ: Темпора, с.92-214.

9. Кучма, Л., 2003. `Україна - не Росія'. М.: Время, 560 с.

10. Сюндюков, I., 2004. `Впродовж століть Україна завжди була невід'ємною частиною Європи. Інтерв'ю з Сергієм Кримським', Війна і мир або «Українці - поляки: брати/вороги, сусіди.». К.: АТЗТ «Українська прес- група», с.511-520.

11. Грабовська, І., 2000. `Українська ментальність крізь призму ХХ століття', Пам'ять століть, № %, с.3-13.

12. Козловець, М.А., 2009. `Європейська ідентичність: уніфікація чи «єдність в розмаїтті»?', Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. Вип.37, с.72-86.

References

1. Rafalskyi, I., 2016. `Natsionalne derzhavne samo- vyznachennia Ukrainy: vnutrishni chynnyky ta zovnishni vplyvy'. Kyiv-Nizhyn, 480 s.

2. Bzhezynskyi, Z., 2004. `Ukraina ta svit', Viina i myr abo «Ukraintsi -poliaky: braty/vorohy, susidy...». K.: ATZT «Ukrainska pres-hrupa», s. 543-548.

3. `Istoriia filosofii. Slovnyk', 2006. Za zah. red. V I. Yaroshevtsia. K.: Znannia Ukrainy, 1200 s.

4. `Sotsialna filosofiia: Korotkyi Entsyklopedychnyi Slovnyk', 1997. Zah. redaktsiia i ukladannia V P. Andru- shchenko, M. I. Horlach. Kyiv - Kharkiv: «Rubikon», 400 s.

5. `Istoriia yevropeiskoi mentalnosti', 2004. Za red. Petera Dintselbakhera, pereklav z nim. V Kamianets. Lviv: Litopys, 720 s.

6. Hrushevskyi, M., 1991. `Khto taki ukraintsi i choho vony khochut'. K.: T-vo «Znannia Ukrainy», 240 s.

7. Vaskiv, O., `Kniazia Yaroslava Mudroho nazyvaly svatom Yevropy'. [online] Dostupno: https://gazeta.ua/ articles/history/_knyazya-aroslava-mudrogo-nazivali- svatom-evropi/806993 [2 hrudnia 2017].

8. Lypynskyi, V, 2010. `Lysty do brativ-khliborobiv (vstup i persha chastyna chastyna)', Viacheslav Lypynskyi ta yoho doba: Knyha persha. Uporiadnyky T. Ostashko, Yu. Tereshchenko. Kyiv: Tempora, s.92-214.

9. Kuchma, L., 2003. `Ukraina - ne Rosiia'. M.: Vremia, 560 s.

10. Siundiukov, I., 2004. `Vprodovzh stolit Ukraina zavzhdy bula nevidiemnoiu chastynoiu Yevropy. Interviu z Serhiiem Krymskym', Viina i myr abo «Ukraintsi - poliaky: braty/vorohy, susidy.». K.: ATZT «Ukrainska pres-hrupa», s 511-520.

11. Hrabovska, I., 2000. `Ukrainska mentalnist kriz pryzmu KhKh stolittia', Pamiat stolit, № %, s.3-13.

12. Kozlovets, M.A., 2009. `Ievropeiska identychnist: unifikatsiia chy «iednist v rozmaitti»?', Humanitarnyi visnyk Zaporizkoi derzhavnoi inzhenernoi akademii. Vyp.37, s.72- 86.

Размещено на Allbest.ru