Формування та діяльність дипломатичної служби України в 1950–1970 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування та діяльність дипломатичної служби України в 1950-1970 рр.

На сучасному етапі перед Україною стоїть значна кількість дипломатичних викликів міжнародної політики. Встановлення та врегулювання відносин з міжнародними організаціями та іноземними державами напряму залежить від роботи української дипломатії. Одним із продуктивних періодів становлення міжнародних зв'язків України припадає на 50-70 рр. ХХ століття. У цей період Україна стає активним учасником багатьох міжнародних організацій й налагоджує прямі дипломатичні відносини з країнами світу.

Метою статті є аналіз розвитку та діяльності дипломатичної служби України в 1950-1970-х роках.

Процес формування та діяльності дипломатичної служби відображено у роботах вітчизняних та іноземних науковців: Білоусова М. [1], Бойка О. [2], Задорожнього О. [5], Левицької Н. [7], Литвина В. [8], Скрипник О. [11], Хімея В. [14], Чекаленка Л. [15], Якубець А. [16], Vemon V [17]. Однак стан наукових розвідок свідчить про необхідність додаткового висвітлення даного питання.

Наприкінці Другої Світової війни, за сприяння радянського керівництва, Україна стала однією з держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй, маючи на меті посилити дипломатичний вплив Радянського Союзу в світі. У даному контексті ново - створені дипломатичні органи УРСР повністю залежали та були підконтрольні Кремлю, а тому не могли проводити самостійної міжнародної представницької політики.

Повна залежність від Москви призвела до того, що УРСР у 1950-70-х роках не могла мати свою суверенну позицію та виступати повноправним суб'єктом світової політики й міжнародних відносин. Виразним показником залежності української дипломатичної служби від центральних структур міністерства закордонних справ СРСР була відсутність можливості самостійно встановлювати прямі дипломатичні та консульські зв'язки з іншими державами^, с. 186].

На думку дослідника В. Аспатюріна, діяльність республіканських міністерств закордонних справ відображає церемоніальний, символічний, представницький характер, а вся практична сторона дипломатичних відносин наперед визначена радянським центром [17].

Однак не зважаючи на специфічне становище української дипломатичної служби, не можна не врахувати неоціненний досвід роботи українських дипломатів 1950-70-х років. У період «холодної війни», яка почалася з 1946 року, українська дипломатія була досить активною. Українські дипломати на весні 1951 року стали членами Всесвітньої Ради Миру, а у вересні того ж року в Києві було проведено першу Українську республіканську конференцію миру. Працівники українського МЗС в 1950-ті роки ХХ ст. стали учасниками 16 міжнародних організацій та уклали 60 конвенцій і мирних угод [2, с. 491]. Україна у 1954 р. стає членом ЮНЕСКО, через 8 років у Парижі почало функціонувати постійне представництво України при ЮНЕСКО. Діяльність українських делегацій була пов'язана із розширенням міжнародних зв'язків у науковому, освітньому та культурному аспекті діяльностах даної організації [9, с. 92].

За активної роботи українських дипломатів у досліджуваний період в ООН було підготовлено низку міжнародних актів, які були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН, а саме: Женевські конвенції про захист жертв війни (1954 р.), Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1956 р.), Декларація прав дитини (1959 р.) [15, с. 30].

Варто зауважити, що українські дипломати не були учасниками міжнародних інституцій економічного характеру. Основний зміст дипломатичної діяльності МЗС УРСР був пов'язаний із питаннями миру та безпеки, відвернення можливої чергової світової війни, роззброєння та непоширення зброї масового знищення [4]. Невелика кількість представників дипломатичної служби України змушувала керівництво республіки залучати до участі в міжнародних конференціях представників української інтелектуальної еліти, а саме: науковців, митців, громадських діячів та відомих письменників, які допомагали сформувати багатоаспектне уявлення про Україну [14].

Представники української дипломатії в 1950-70 роках активно працювали в спеціалізованих організаціях ООН - Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжнародної організації праці (МОП), Міжнародному бюро освіти (МБО). Українські дипломати в основному були задіяні на стадії підготовки документів у зазначених організаціях, а потім центральні органи влади СРСР на заключному етапі, що завершувався підписанням міжнародних угод, відстороняли українську дипломатичну делегацію і самостійно укладали необхідні рішення [8].

Для загальної характеристики діяльності дипломатичної служби України в 1950-70 роках варто наголосити на тому, що УРСР ратифікувала Віденську конвенцію про дипломатичні зносини 21 березня 1964 року. Ця конвенція передбачала чіткий порядок встановлення дипломатичних відносин між державами, порядок призначення та відкликання дипломатичних представників, визначення статусу та імунітету дипломатів, зазначено фунції дипломатичних представництв [7].

Особливістю роботи та діяльності дипломатичного корпусу УРСР в роки хрущовської «відлиги» 1953-1964 років було значне розширення міжнародних контактів республіки з міжнародними організаціями. Якщо на початку 1953 року Україна контактувала з 9 міжнародними організаціями, то у січні 1960 року - вже із 31. Усунення від влади М. Хрущова призвело до централізації державного ладу СРСР та всього дипломатичного відомства. У роки правління Л. Брежнєва (1964-1982 рр.) відбулося загострення відносин між США та СРСР, що у свою чергу сприяло активізації діяльності українських дипломатів у межах міжнародних організацій. Українська дипломатія сприяла розробці Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року [5].

Українська дипломатична делегація, яка працювала в органах ООН, прийняла активну участь у розробці та ухваленні Віденської Конвенції від 14 березня 1975 року. В цьому документі було визначено поняття «міжнародна організація універсального характеру»: це «ООН, її спеціалізовані установи, і будь-яка аналогічна організація, членський склад і відповідальність якої має широкий міжнародний характер» [18].

Система органів державної служби УРСР в 1950-70 роках цілковито відповідала напрямам всесоюзної радянської політики та встановленим директивам, а тому можливості МЗС УРСР в міжнародному житті були обмежені і єдиною можливістю української дипломатії показати себе на міжнародній арені була діяльність в інституціях ООН [7].

У 70-х роках ХХ століття українські дипломати активно представляли республіку на міжнародній арені. У 1970 році Україна стала учасником Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОВІ), у 1972 р. - членом спеціального комітету з питань міжнародного тероризму, у 1975 р. - учасником Комітету з питань здійснення невід'ємних прав палестинського народу, у 1978 році - Комітету з питань інформації. Українська дипломатична делегація приймала активну участь в 1972-1975 рр.

у Комітеті з питань науки й техніки в цілях розвитку. Українські дипломати стали у 1977-1979 рр. стали учасниками Програми ООН з питань навколишнього середовища [13, с. 16].

Загалом упродовж 1970-1979 років УРСР та її представники 37 разів обиралися та призначалися членами органів міжнародних організацій та конференцій. Українські дипломатичні делегації брали участь у 4 спеціальних сесій ООН та 10 засіданнях Генеральної Асамблеї. Українські дипломати 287 разів внесли поправки, робили заяви та висували проекти резолюцій. Керівники українських делегацій 14 разів виступали на сесіях Генеральної Асамблеї ООН [7, с. 280].

Плідна дипломатична діяльність дипломатичного корпусу України в 1950-1970 рр. багато в чому залежала також і від особистості керівника МЗС УРСР. У період з 1950 року і по кінець 1970-х років дипломатичну службу очолювали: Дмитро Ману - їльський (1944-1952 рр.), Анатолій Барановський (1952-1953 рр.), Лука Паламарчук (1953-1965 рр.), Анатолій Кисіль (1965-1966 рр.), Дмитро Білокос (1966-1970 рр.), Георгій Шевель (1970-1980 рр.). Ключовими характеристиками, які поєднували керівників дипломатичного відомства України були:

1. Членство у КПРС.

2. Переважно робітничо-селянське походження.

3. Наявність вищої освіти.

4. Вихідці із Східної або Центральної України [16].

Термін перебування на посаді керівника МЗС УРСР залежав від багатьох факторів: суспільно - політичних, суб'єктивних, особистих. Загалом повноваження міністерства закордонних справ УРСР та його керівника були значно обмежене, адже всю реальну зовнішню політику визначало ЦК КПРС та МЗС СРСР [16, с. 56].

Поряд із цим, незважаючи на відсутність можливості вести незалежну зовнішню політику УРСР, керівники МЗС УРСР та учасники делегацій від України виступали з трибуни ООН українською мовою та не раз цитували українські народні прислів'я. Українські дипломати вважали мову - індикатором народу, адже при ідентифікації УРСР, на той час, коли відомо було лише про Росію, не було дрібниць. Через це виступи української дипломатії в ООН не дублювали виступи всесоюзної делегації СРСР, а навпаки мали розгорнутий та деталізований характер [1].

Отже, у період 1950-1970 років відбувався активний процес становлення та діяльності дипломатичних відомств України. Проводилась активна робота української дипломатії у контексті врегулювання міжнародних відносин зазначеного періоду. Відбувся процес встановлення дипломатичних зв'язків між Україною та міжнародними організаціями. У зазначений період Україна формально мала можливість вести самостійні дипломатичні зносини, але фактично повністю залежала від союзного центру СРСР та повністю виконувала їх директиви. Поряд із цим керівництво МЗС УРСР вдало формувало позитивний імідж України на міжнародній арені.

Список використаних джерел

дипломат міжнародний український

1. Білоусов М.М. Про деякі неточності у висвітленні діяльності української дипломатії в ООН у Радянські часи [Електронний ресурс] / М.М. Білоусов // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2007. - Вип. 13 - С. 45-49. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ Nvdau_2007_13_11

2. Бойко О.Д. Історія України: Навч. посіб. 3-вид., вип. і доп. - К.: «Академвидав», 2006. - 688 с.

3. Віденська конвенція про дипломатичні зносини. 18 квітня 1961 р. // УРСР у міжнародних відносинах: міжнародні договори, конвенції, угоди та інші акти, учасником яких є Україна. - К., 19б6.

4. Дипломатія УРСР хрущовської «відлиги» [Електронний ресурс] / Бібліотека економіста. 20052012. - Режим доступу: http://library.if.ua/book/10/1048. html

5. Задорожній О.В. Генеза міжнародної правосуб'єктності України: монографія / Задорожній Олександр Вікторович; Укр. асоц. міжнар. права, Ін-т міжнар. відносин Київ, нац. ун-ту ім. тараса Шевченка, Каф. міжнар. права. - Київ: К. І.С., 2014. - 688 с.

6. Задорожній О.В. Міжнародна правосуб'єктність радянської України у контексті участі у створенні та діяльності організації об'єднаних націй / О.В. Задорожній // Наше право. - 2014. - №4. - С. 191-198. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nashp_2014_4_34

7. Левицька Н.М. Міжнародні відно - сини України (середина 1950-х - 1991 pp.). Історія України. Україна у світі. Історія і сучасність. - К., 2011. - С. 280-283.

8. Литвин В.М. Україна у другому повоєнному десятилітті (1956-1965) / В.М. Литвин. - К.: Вид. дім «Лі-Терра», 2004. - 272 с.

9. Міжнародні організації: Навч. посіб. / За ред. О.С. Кучика. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2007. - 749 с.

10. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті роки): Підручник / В.А. Манжола, М.М. Білоусов, Л.Ф. Гайдуков та ін. - К.: Либідь, 2003. - С. 509.

11. Скрипник О.М. Історія співпраці України з ООН / О.М. Скрипник // Гілея: науковий вісник. - 2013. - №78. - С. 99-102. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/ UJRN/gileya_2013_78_31

12. Слюсаренко А. Г, Гусев В.І, Новітня історія України 1900-2000 рр. - К., 2002. - 416 с.

13. Україна та Організація Об'єднаних націй: 50 років співробітництва. - К, 1995. - 34 с.

14. Хімей В.В. УРСР у міжнародних відносинах періоду блокового протистояння / Володимир Васильович Хімей // Сіверянський літопис. - 2012. - №5/6. - С. 184-190.

15. Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України /Л.Д. Чекаленко - К.: Либідь, 2006. - 712 с.

16. Якубець А. Міністри закордонних справ УРСР (1944-1991 рр.): історико-біографічний аналіз / А. Якубець // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - 2016. - Вип. 2. - С. 54-58. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/ UJRN/VKNU_Ist_2016_2_16

17. Vernon V Aspaturian. The Union republics in Soviet diplomacy / V Aspaturian. - Geneve. E. Drozd, 1960 - P518

18. Vienna Convention on the Representation of States in their Relations with International Organizations of a Universal Character Vienna, 14 March 1975 // Doc. A/ CONF.67/16. - UN. - 1975.

Размещено на Allbest.ru