Формування зовнішньополітичного виміру європейської інтеграції у 40 - 80-Х роках ХХ ст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування зовнішньополітичного виміру європейської інтеграції у 40 - 80-Х роках ХХ ст.

Андрій Грубінко

доктор історичних наук

Анотація

Статтю присвячено дослідженню історії формування механізмів зовнішньої політики Європейських Співтовариств у період до створення Європейського Союзу (40-80-х рр. ХХ ст.). Прослідковано динаміку формування зовнішньополітичної і безпекової складової європейської інтеграції від перших повоєнних проектів політичного об 'єднання провідних держав Західної Європи (Франції і Великої Британії) до створення на початку 1970-х років механізму Європейського політичного співробітництва (ЄПС) і його подальшої практичної діяльності. У статті окремо проаналізовано політико-правовий статус, еволюцію організаційної структури, основні напрями діяльності, міжнародні досягнення і прорахунки в роботі ЄПС. Враховано позиції держав Європейських Співтовариств щодо розвитку їх зовнішньополітичної і безпекової компоненти.

У висновках зазначено, що політичне співробітництво стало звичайним явищем в роботі інституцій Європейських Співтовариств і взаємодії держав-членів. Однак загалом ЄПС залишався слабкою і декларативною практикою регулярних міждержавних зустрічей на різних рівнях, адже перебував за межами системи інституцій та нормативної бази об 'єднання. Досягнутий рівень політичної уніфікації позицій і дій держав-членів ЄЕС не спричинив істотного посилення впливу об'єднання у міжнародних відносинах аж до формування Європейського Союзу.

Ключові слова: зовнішня політика, європейська інтеграція, Європейські Співтовариства, ЄЕС, Європейське політичне співробітництво, ЗЄС. зовнішньополітичний європейський інтеграція

Andriy Hrubinko, Dr. Habil. (History), Associate Professor

Ternopil National Economic University, Ternopil, Ukraine

FORMATION OF THE FOREIGN POLICY DIMENSION OF EUROPEAN

INTEGRATION IN THE 40's - 80's YEARS OF THE 20th CENTURY

Abstracts. The article is devoted to study history of formation mechanisms offoreign policy of the European Communities in the period before creation of the European Union (40s - 80s of the XXth century). The dynamics formation of the foreign and security component of European integration from the first postwar projects ofpolitical association of the leading states of Western Europe (France and Great Britain) to creation in the early 1970s of a mechanism of European political cooperation (EPC) and its further activity are traced. The article analyzes political and legal status, evolution of the organizational structure, main activities, international achievements and miscalculations in the work of the EPC. Positions of Member States of the European Communities on development of their foreign policy and security components have been taken into account.

The conclusions stated that the processes of European integration in the post-war period began precisely from the political sphere. However, due to differences in the strategic views of the states of Western Europe, their unwillingness to surrender state sovereignty in favor of European political institutions, as well as the position of the United States, it very quickly moved into the formation of a purely economic regional association. At the same time, the scale of economic integration and international policy tendencies have led to the formation of the system of political cooperation, which has become commonplace in the work of the Community institutions and the interaction of the Member States. On the whole, the EPC remained a weak and declarative practice of regular inter-state meetings at various levels, because it was outside the system of institutions and the regulatory framework of the European Communities. National ambitions of the Member States, each of which often favored the established priorities of its own foreign policy over the common interests of the union. Achieved level of political unification positions and actions of the Member States of the European Communities did not significantly increase the influence of integration in the international space until the formation of the European Union.

Keywords: foreign policy, European integration, European Communities, EEC, European Political Cooperation, WEU.

Розвиток сучасної системи міжнародних відносин проходить етап складних трансформації, які мають недостатньо прогнозований характер. Одним з ключових суб'єктів цієї системи став Європейський Союз, функціонування якого супроводжується появою нових та відродженням дещо призабутих викликів і загроз. Масштаби європейської інтеграції, складна система зовнішніх впливів на її перебіг в умовах глобалізованого світу зумовлюють особливе значення політичної складової діяльності Європейського Союзу, а саме - її зовнішньополітичної структури у формі Спільної зовнішньої та безпекової політики. Оскільки процес функціонування останньої має свої історичні витоки, передумови створення та етапи становлення, насамперед необхідно дослідити історію формування механізмів зовнішньої політики (включно з її військово-політичноюкомпонентою) Європейських Співтовариств у період до створення Європейського Союзу, тобто упродовж 40 - 80-х рр. ХХ ст., що й становить мету цієї статті. Дослідження цієї теми може допомогти критичному аналізу особливостей розвитку, здобутків і втрат у розбудові зовнішньої та безпекової політики Європейського Союзу, виявити причини прорахунків на шляху його утвердження як суб'єкта міжнародних відносин.

Проблематика становлення зовнішньополітичного виміру європейської інтеграції (у порівнянні з історичним аналізом процесів становлення Європейських Співтовариств загалом, їх економічної та інституційної складових) недостаньо представлена в історіографії, насамперед українській, переважно фрагментарно висвітлюється в контексті аналізу загальної історії євроінтеграції або досвіду участі в ній окремих держав. Об'єктивно найбільші наукові здобутки мають представники західної історіографії, серед яких виділимо Дж. Говарта [22], Д. Дайнена [3], Ф. Кемерона [13], В. Лота [20], Мідделаара Л. [8] та ін. Значну активність у досліджені тематики історії політичної інтеграції в Європі проявили російські історики, зокрема, В. Барановскій [1], В. Журкін [5], Р. Лобанов [6], В. Тіхова [11]. Серед напрацювань українських істориків насамперед відзначимо спеціальні публікації А. Мартинова [7] та В. Рудої [9].

У другій половині ХХ ст. відбувався процес формування основ європейської інтеграції, пошуків оптимальних шляхів об'єднання

західноєвропейських держав у сфері економіки, що не виключало дискусій про можливості політичного союзу і навіть створення спільних збройних сил. Цей процес розпочався після завершення Другої світової війни і відзначався намаганням держав Європи (за участі США) знайти оптимальну формулу побудови нової системи міжнародних відносин.

Ще до завершення війни у відповідь на пропозиції міністра закордонних справ Бельгії в еміграції П.-А. Спаака щодо створення “Європейського Співтовариства” дипломати британського Форін офісу у червні 1944 р. за дорученням міністра закордонних справ Е. Ідена розробили меморандум, який містив проект регіонального політичного об'єднання. Він включав питання безпеки з метою запобігання можливій новій німецькій агресії, передбачав розробку системи договорів про безпеку між Великою Британією і Францією з можливістю залучення у перспективі інших держав Західної Європи [12, р. 445]. Спробою реалізувати ідею такого альянсу стало підписання 4 березня 1947 р. двостороннього міждержавного Договору про союз і взаємну допомогу

(Дюнкеркський договір). Він став першою в післявоєнній історії Західної Європи спробою започаткувати нову систему колективної безпеки, економічну і військово-політичну інтеграцію. Однак ускладнення відносин між обома державами, зумовлене відмінним баченням завдань і шляхів розвитку євроінтеграції, унеможливили розвиток регіонального об'єднання на базі британсько-французького ядра.

Наростання блокового протистояння та американська допомога в рамках “плану Маршалла” активізували інтеграційний процес в Західній Європі. У травні 1948 р. в Гаазі пройшов з'їзд представників рухів за європейську єдність - Конгрес Європи. Учасники форуму ухвалили заклик до утворення “Європейського Союзу”. У підсумковому документі “Політична резолюція” було обґрунтовано створення європейської федерації для спільної економічної співпраці та оборони. Однак подальший розгляд конкретних пропозицій Франції зустрів опір уряду Великої Британії.

Надалі головну роль в об'єднавчих процесах в Європі відіграла активна позиція США. Під впливом вимог американської адміністрації до європейців об'єднатися в контексті передумови отримання економічної допомоги і гарантій безпеки, 17 березня 1948 р. в Брюсселі підписано “Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво та колективну самооборону” (Брюссельський договір), що започаткував Західний союз або Організацію Брюссельського договору. Найбільш новаторськими стали статті договору про військово-політичну співпрацю і систему колективної оборони. Навіть створення НАТО 4 квітня 1949 р. не означало автоматичного розв'язання усіх проблем оптимізації військово-політичної кооперації держав регіону. Під час обговорення проектів переозброєння Німеччини реанімовано ідею формування європейської армії. Першим її запропонував У. Черчилль [16, pp. 121-124]. Однак такі ініціативи суперечили позиції чинного тоді лейбористського уряду К. Еттлі.

Суперечлива позиція Великої Британії об'єктивно вивела на перший план у формуванні європейської військово-політичної компоненти Францію. У жовтні 1950 р., натхненний розробкою плану європейського об'єднання, французький уряд запропонував проект європейської армії (“план Плевена”), яка б включала окремі німецькі підрозділи, підпорядковані міжнародному командуванню. Цей проект, за задумом батька-засновника Європеських Співтовариств Р. Шумана, був покликаний доповнити спроби європейського економічного об'єднання і отримав схвалення адміністрації США [5, с. 21]. 27 травня 1952 р. підписано Паризький договір про створення Європейського

оборонного співтовариства (ЄОС), до якого, окрім Франції, долучилися ФРН, Італія і країни Бенілюксу. Стаття 1 передбачала створення організації зі спільними інституціями, збройними силами і бюджетом [4]. Зафіксовано виключно оборонні завдання об'єднання та його тісну співпрацю з НАТО. Європейські оборонні сили повинні були формуватися з контингентів держав- членів, а гарантом виконання їх зобов'язань мав стати Суд Європейського Об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС).

Першої невдачі проект ЄОС зазнав через відмову уряду Великої Британії брати в ньому участь. Керівництво держави категорично не влаштовувала можлива участь британських збройних сил в європейській армії. Однак завершенню історії з ЄОС сприяв сам французький політикум. 30 серпня 1954 р. Національні збори більшістю голосів відхилили ратифікацію Договору про ЄОС.

Крайні федералісти у вересні 1952 р. на спільному засіданні Асамблеї ЄОВС і делегатів від Консультативної Асамблеї Ради Європи в Люксембурзі пропонували створити механізм Європейського політичного співтовариства як завершений варіант інтеграції, наднаціональне об'єднання у сферах торгівлі, промисловості, оборони і зовнішньої політики [24, pp. 35-36]. Однак проект не підтримала більшість лідерів держав ЄОВС, а його перспективи були напряму поєднані з ратифікацією Паризького договору про ЄОС. Так завершилася перша в історії Європи спроба добровільного політичного і військового інтеграційного міждержавного об'єднання.

Після провалу французьких ініціатив у політичній і військовій сферах уряд У. Черчилля взяв на себе роль центру об'єднавчих процесів. На Лондонській конференції 28 вересня - 3 жовтня 1954 р. учасники ухвалили рішення про прийняття Німеччини та Італії до НАТО. Після їх вступу до Організації Брюссельського договору (Західноєвропейський союз, ЗЄС) у 1955 р. сформовано регіональну військово-політичну структуру, покликану стати європейською опорою НАТО.

Невдача проектів європейської політичної інтеграції та оборонного союзу призвела до концентрації урядів провідних держав регіону на економічній інтеграції. Римський договір від 27 березня 1957 р. про створення Європейського Економічного Співровариства (ЄЕС) не передбачав політичного об'єднання із зовнішньою політикою і політикою безпеки, але містив норми щодо спільної зовнішньої торговельної політики у відносинах з третіми державами (ст. 3, пп. b, k). У ст. 224 і 235 можна побачити натяки на спільну зовнішню політику у нормах щодо можливості розширення кола питань співпраці на рівень погодження позицій з міжнародних питань і навіть проблем безпеки, а ст. 239-231 передбачали умови встановлення відносин об'єднання з іншими міжнародними структурами [29].

Подальша історія формування політичної складової євроінтеграції тісно пов'язана з процесом залучення до об'єднавчих процесів Великої Британії. На першому етапі інтеграції, що завершився підписанням Римського договору 1957 р., Велика Британія фактично проігнорувала усі спроби запровадити практичні механізми європейського об'єднання. Після завершення переговорів з ЄЕС у січні 1959 р. уряду Г. Макміллана нічого не залишалося як працювати над втіленням альтернативного проекту - Європейської Асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), створеної у 1960 році. Вона розглядалася як противага ЄЕС. Однак домінування Великої Британії в ЄАВТ не принесло успіху. Американська адміністрація Дж. Кеннеді підтримала регіональну інтеграцію на базі ЄЕС [8, с. 260]. Тому в Лондоні почали шукати шляхи зближення з ЄЕС.

У листопаді 1961 р. Франція запропонувала проект політичного союзу за типом міжнародної організації (“план Фуше”), який передбачав “політичний союз держав”, який би існував паралельно з ЄЕС і формував колективну зовнішню і військову політику [5, с. 33]. “План Фуше” (за прізвищем міністра оборони Франції) відповідав деголлівській концепції “європейської Європи”, що передбачала послаблення залежності Західної Європи від США (НАТО) і формування “третьої сили” в системі глобального блокового протистояння [10]. Зазначений план, як і проект “план Фуше-2”, запропонований у січні 1962 р., зазнав поразки насамперед через позицію Бельгії і Нідерландів, які визнали за ним загрозу динаміці інтеграційних процесів і цілісності НАТО. Схожої позиції дотримувалося керівництво ФРН. Ряд інших проектів політичного союзу (проекти П.-А. Спаака, Л. Ерхарда, Дж. Сарагата) зазнали невдачі внаслідок кризи в діяльності ЄЕС [6, с. 30-31].

Вагомим фактором, який вплинув на позицію зазначених держав щодо “плану Фуше”, стала їх підтримка вступу Великої Британії до ЄЕС. Так звані “малі країни” ЄЕС були зацікавлені у вступі цієї країни до Співтовариств через можливість урівноважити франко-німецьку гегемонію, розширити торгівельний ринок і залучити додаткові американські інвестиції. Тому їх уряди наполягали, щоб дискусія про організацію політичного співробітництва відбувалася лише після приєднання Великої Британії до ЄЕС [8, с. 261]. Побоювання щодо франко-німецького домінування підтвердилися після підписання Ш. де Голлем і К. Аденауером 22 січня 1963 р. Єлісейського договору, в якому був передбачений механізм погодження зовнішніх політик держав ЄЕС. Тим більше, що за тиждень до цієї події, 14 січня 1963 р. Ш. де Голль наклав вето на членство Великої Британії в ЄЕС.

Використовуючи значний дипломатичний досвід і вплив на світову політику, військово-політичні ресурси, під впливом об'єктвних умов розвитку міжнародних відносин і послаблення позицій країни в світі британський уряд змістив акценти зовнішньої політики на можливості розвитку європейського політичного об'єднання. Першим дипломатичним кроком, спрямованим на посилення позицій Великої Британії у відносинах з США і ЄЕС, стала урядова ініціатива 1968 р. про створення Єврогрупи НАТО. На думку міністра оборони Великої Британії Д. Хілі, створений за її ініціативи новий орган (Секретаріат Єврогрупи НАТО) мав певне значення для розвитку європейських проектів з озброєння і матеріального забезпечення війська [19, р. 315]. Однак консультативні механізми Єврогрупи зумовили її слабкий вплив на міжнародні процеси.

У січні 1968 р. Лондон запропонував “план Вільсона”, що ініціював переговори у форматі “дев'ятки” (“шістка” держав ЄЕС і претенденти на вступ, тобто Велика Британія, Данія та Ірландія) у сферах, які не стосувалися роботи Співтовариств, включно з питаннями зовнішньої політики та оборони. Згодом у Лондоні підтримали ініціативу прем'єр-міністра Бельгії П. Армеля щодо посилення співпраці Великої Британії з державами ЄЕС у питаннях зовнішньої політики, оборони і фінансів на рівні ЗЄС. Однак такий проект викликав протест Франції і розкол в рядах “шістки” [22, р. 157]. Після відмови Франції долучитися до Єврогрупи НАТО в лютому 1969 р. за ініціативи Італії в Раду міністрів ЗЄС було внесено проект про заснування механізму регулярних консультацій з міжнародних питань. За цим планом був явно помітний вплив Лондона, тому французька сторона припинила участь у засіданнях Ради міністрів. Так безуспішно завершилися спроби Великої Британії об'єднати держави регіону механізмом консультацій з питань зовнішньої політики і безпеки в рамках НАТО і ЗЄС.

Зміна влади в Парижі у квітні-травні 1969 р. активізувала діалог про створення Європейського політичного союзу. У грудні 1969 р. на саміті ЄЕС в Гаазі проголошено готовність організації включити до інтеграції механізм політичного співробітництва - систему координації зовнішньої політики шляхом регулярних зустрічей міністрів закордонних справ. Французькі пропозиції були реалізовані в роботі комітету, який очолив директор політичного департаменту МЗС Бельгії Е. Давіньйон. Дві доповіді комітету (Люксембурзька від 27 жовтня 1970 р. і Копенгагенська від 27 червня 1973 р.) окреслили проект Європейського політичного співробітництва (далі - ЄПС): саміти глав держав ЄЕС; регулярні зустрічі міністрів закордонних справ; засідання Політичного комітету у складі директорів політичних департаментів МЗС держав-членів; діяльність робочих груп з дипломатів і чиновників євроструктур; посилення інформування Європейського парламенту з питань зовнішньої політики. Люксембурзька доповідь зафіксувала головні завдання ЄПС: обмін інформацією і консультування для забезпечення взаєморозуміння з головних питань міжнародної політики; робота з гармонізації думок, погодження позицій і спільних дій для підвищення солідарності держав-членів [14]. Доповіді передбачали, що держави не вироблятимуть остаточної позиції у зовнішній політиці без консультацій з партнерами. Однак вони не зобов'язувалися мати спільні позиції, а приймати їх могли лише одноголосно. Формальним стартом ЄПС стала зустріч міністрів закордонних справ держав ЄЕС в Мюнхені 19 листопада 1970 р. Головним в організації ЄПС був міждержавний підхід, відсутність окремих постійних інституцій, а серед переліку його компетенцій не було питань безпеки та оборони.

Із заснуванням ЄПС для держав Західної Європи зменшилася потреба робити ставку на ЗЄС як майданчик для об'єднавчих регіональних політичних проектів. Політичні консультації між державами, які традиційно відбувалися в рамках ЗЄС, з часом були переміщені в систему ЄПС. У військово-політичній співпраці основний акцент було зроблено на розвитку Єврогрупи НАТО, яка мала попередити скорочення американського залучення до оборони Західної Європи.

Поряд з першими спробами погодження зовнішньополітичних дій держав ЄЕС продовжувалися дискусії щодо розвитку структури ЄПС. Певного динамізму функціонуванню ЄПС надав Паризький саміт ЄЕС 19-21 жовтня 1972 р. Перед об'єднанням була поставлена амбітна мета - до 1980 року створити Європейський Союз. Збільшено кількість обов'язкових зустрічей міністрів закордонних справ в рамках ЄПС з двох до чотирьох на рік. Наприкінці 1972 року з'явилися перші прес-релізи в рамках ЄПС. Одним із завдань Співтовариства проголошено надання допомоги країнам, що розвиваються і подолання економічної відсталості у світі. Так ЄЕС вийшов на глобальний рівень діяльності.

На саміті глав урядів в Копенгагені 23 липня 1973 р. оприлюднена друга доповідь “комітету Давіньйона”, в якій пропонувалося інтенсифікувати систему консультацій міністерств закордонних справ держав ЄЕС. Передбачалося налагодити систему розробки спільних позицій на рівні відносин з міжнародними організаціями. Оскільки в ЄПС не було постійного секретаріату, основний тягар організації роботи покладався на державу, яка здійснювала піврічне президентство в ЄЕС.

Певний внесок у розвиток ЄПС у перші роки існування механізму зробив Копенгагенський саміт ЄЕС на найвищому рівні 14-15 грудня 1973 р., на якому прийнято своєрідний програмний документ європейської зовнішньої політики “Декларацію про європейську ідентичність”. Спільний ринок, митний союз, засновані спільні інститути, спільні політики і ЄПС проголошено частиною європейської ідентичності. Уперше констатувалося, що в умовах складності вирішення міжнародних проблем поодинці Європа повинна об'єднатися і “говорити в один голос” [15, р. 121]. Однак реалії виявилися складнішими.

Незважаючи на обмежений статус, механізм ЄПС продовжував розвиватися. При Політичному комітеті працювали кілька десятків робочих груп з дипломатів держав ЄЕС, які відпрацьовували конкретні проблеми зовнішньої політики. Основними тематичними напрямами діяльності системи формування спільних рішень стали: розвиток трансатлантичних відносин; політика щодо країн третього світу (колишніх колоній); відносини з країнами соціалістичного табору. Формувалася мережа дипломатичного представництва Співтовариств, яка бере свої витоки від офісів зв'язку ЄОВС початку 1950-х років. Перша місія ЄОВС була відкрита у 1956 р. в Лондоні.

Римська угода не передбачала створення окремих органів дипломатичного представництва ЄЕС, тому основна роль була відведена Комісії. Її директорати здійснювали керівництво закордонними місіями, які ще не можна було назвати дипломатичними представництвами. Наприклад, директорат DG VIII відав розвитком відносин з країнами Африки, Карибського і Тихоокеанського регіону. З утворенням ЄПС започатковано регулярні контакти посольств і місій держав-членів Співтовариств, їх представників у міжнародних організаціях. Розвинуто практику створення представництв (делегацій) Європейської Комісії при міжнародних організаціях і в провідних державах-партнерах, зокрема, при ООН, ОБСЄ, в США, Канаді, Японії [2, с. 79]. Спершу вони мали обмежений статус, займалися переважно питаннями торгівлі і допомоги колишнім колоніальним країнам, хоча їм нерідко доводилося мати справу з проблемами політики і безпеки. За умов небажання держав-членів ділитися суверенними повноваженнями у сфері зовнішньої політики і дублювати роботу посольств, діяльність представництв ЄЕС обмежувалася переважно інформаційною і переговорною функціями. На час створення ЄПС у майже трьох десятках місій Єврокомісії по всьому світу працювало 150 співробітників [27, р. 19]. На початок 1980-х рр. 120 країн акредитували свої постійні представництва при ЄЕС. Водночас Співтовариства не мали права окремого голосу в міжнародних організаціях. Об'єднання репрезентували дипломатичні представники держави, яка головувала в Раді, і представник Єврокомісії. З 1974 р. організація отримала статус спостерігача в ООН. Підвищенню ефективності ЄПС сприяла створена конфіденційна система телетекстного зв'язку. На кінець 1970-х рр. делегації Єврокомісії отримали функцію заохочення співпраці між закордонними представництвами держав-членів. До сфери їх компетенції увійшли питання політичного співробітництва.

Підтримка функціонування ЄПС європейськими проатлантичними колами значною мірою стала можливою завдяки тому, що в його рамках розглядалися лише питання зовнішньої політики, а питання безпеки та оборони виносилися за рамки компетенції механізму. Однак на практиці існувала тонка межа між міжнародною політикою і проблемами безпеки, не лише економічної, але й військової. Працювали робочі групи ЄПС з проблем нерозповсюдження ядерної, хімічної і біологічної зброї, експорту звичайних озброєнь та нелегальної зброї, роззброєння, співробітництва у боротьбі проти міжнародного тероризму [5, с. 36]. Однак прийняті рішення мали рекомендаційний і необов'язковий характер. Якщо у питаннях міжнародної економіки зовнішня позиція ЄЕС завжди була більш згуртована і дієва, то прийняття спільних позицій зазвичай мало декларативну форму. Давалися взнаки відсутність постійних інституцій, впливового центру координації роботи і напівофіційний статус ЄПС. Склалася парадоксальна ситуація, коли ЄЕС як потужний суб'єкт міжнародних економічних відносин, здійснення яких було тісно пов'язане з політичними питаннями і проблемами безпеки, офіційно не мав повноважень і структури зовнішньополітичного впливу.

У грудні 1974 р. в ході Паризького саміту ЄЕС прийнято рішення про створення регулярного вищого політичного органу - Європейської Ради глав держав та урядів, повноваження якої поширювалися на усі сфери діяльності організації. По-суті саме цей орган влади ЄЕС став першою інституцією, яка формально поєднала сфери економічного і політичного співробітництва. Рішення Європейської Ради приймалися одноголосно. За відсутності секретаріату ЄПС його функції увійшли до системи “трійки”, до якої входили дипломати держави, яка головувала в ЄЕС, і двох інших держав, які головували до або після неї. Це забезпечило наступність і неперервність в координаційній роботі з погодження зовнішніх політик держав. Водночас такий вихід із ситуації консервував міждержавний характер ЄПС.

Каталізатором рівня готовності ЄЕС і держав-членів розвивати ЄПС стала доповідь прем'єр-міністра Бельгії Л. Тіндеманса щодо параметрів майбутнього Європейського Союзу. Представлена на засіданні Європейської Ради в Люксембурзі 2 квітня 1976 р. доповідь містила пропозиції щодо зміцнення об'єднання у різних сферах. Серед іншого доповідач пропонував створити Європейське Агентство озброєнь, що розширювало компетенції ЄЕС до питань безпеки та оборони [21]. Однак лідери держав загальмували надто радикальний проект.

Основними досягненнями ЄПС у середині - другій половині 1970-х рр. стали: підписання Заключного акту Гельсінської наради з безпеки і

співробітництва в Європі (НБСЄ) 30 липня 1975 р., напередодні якого державам ЄЕС вдалося досягти спільної позиції щодо активізації контактів з державами Східної Європи; встановлення у липні 1975 р. офіційних зв'язків ЄЕС з Китаєм; налагодження співробітництва з рядом держав Співдружності націй; початок переговорів про співробітництво між ЄЕС і Радою Економічної Взаємодопомоги у 1978 р. Загалом Європейські Співтовариства мали обмежений вплив на відносини Заходу з прорадянським блоком, адже переговори щодо стратегічних проблем безпеки та оборони відбувалися на рівні США - СРСР, або НАТО - Організація Варшавського Договору.

В умовах офіційного відокремлення політичного співробітництва від правового поля та інституційної системи Співтовариств його можливості були обмеженими. Про проблеми безпеки та оборони як складову ЄПС не йшлося. Єврогрупа НАТО не відзначалася ефективністю. Діяльність ЗЄС до другої половини 1980-х рр. була формальною. З метою залучення Франції до європейської співпраці у військово-політичній сфері учасники Єврогрупи у лютому 1976 р. створили Незалежну європейську групу програмування (НЄГП). Її компетенція стосувалася лише проблем переозброєння.

На початку 1980-х рр. процес розвтку ЄПС намагалася очолити Велика Британія. Міністр закордонних справ лорд Каррінгтон під час виступу в Гамбурзі 17 листопада 1980 р. озвучив пропозиції щодо розширення тематики дипломатичних консультацій між державами ЄЕС до проблем безпеки, утворення постійного секретаріату ЄПС, запровадження процедури оперативного скликання нарад міністрів закордонних справ [23, р. 156]. Британські пропозиції лягли в основу рішень, досягнутих під час зустрічі міністрів закордонних справ 13 жовтня 1981 р. в Лондоні. У схваленій за її підсумками спеціальній доповіді було вперше зазначено, що метою ЄПС є не лише досягнення спільних позицій, але й проведення спільних дій його

учасників. Компетенцію ЄПС розширено на політичні питання безпеки [28, р. 115]. Водночас учасники відкинули пропозицію щодо створення Політичного секретаріату, функції якого фактично покладено на “трійку”. Як і раніше дієвість політичного співробітництва держав ЄЕС залежала виключно від досягнення ними спільних позицій. ЄПС так і не отримав юридичного статусу в рамках інституційно-правового поля ЄЕС.

Окрім британських ініціатив більш поглиблений проект посилення ЄПС запропонували європейські федералісти. Ідеться про ініціативу міністрів закордонних справ ФРН Г.-Д. Геншера та Італії Е. Коломбо, представлену у листопаді 1981 р. у вигляді проекту “Європейського акту”, про необхідність формування політичного союзу в рамках ЄЕС. Документ вперше містив формулювання “спільна зовнішня політика” і “координація політики в галузі безпеки” як необхідні елементи діяльності Євроспільноти, що зустріло критику у Великій Британії, Греції, Данії та Ірландії [17, р. 90]. Частина пропозицій німецько-італійського проекту лягла в основу “Урочистої Декларації про Європейський Союз”, прийнятої на саміті Європейської Ради в Штутгарті 19 червня 1983 р. Вона містила згоду учасників на посилення політичної інтеграції шляхом розробки і прийняття спільних позицій і дій у сфері зовнішньої політики, координації позицій держав-членів з політичних та економічних питань безпеки.

Реформування інституційно-правового поля Співтовариств було вирішено проводити у комплексному форматі, окремо готуючи зміни до Римського договору про ЄЕС і Договір про політичне співробітництво, які згодом були об'єднані в один супер-договір - Єдиний європейський акт. Так вирішувалося завдання включення ЄПС до правового поля ЄЕС. У березні 1985 р. комітет представив комплексну доповідь про радикальну реформу Європейських Співтовариств з пропозицією про створення Європейського Союзу. У частині політичного співробітництва пропонувалося створити постійний секретаріат, заохочувати прийняття спільних позицій держав-членів в рамках роботи міжнародних організацій, активізувати консультації з питань безпеки та оборони [25].

Під час Міланського саміту Європейської ради 28-29 червня 1985 р., який дав старт Міжурядовій конференції з розробки оновленого договору, лідери провідних держав ЄЕС висунули фактично ідентичні британським пропозиції розвитку ЄПС. Результати роботи конференції були схвалені під час саміту Європейської ради 2-3 грудня 1985 р. в Люксембурзі. На засіданні Ради міністрів закордонних справ 16-17 грудня 1985 р. остаточно доопрацьовано текст “Договору про європейське співробітництво у сфері зовнішньої політики”, який став складовою Єдиного європейського акта (ЄЄА). Сам акт міністри закордонних справ підписали в лютому 1986 р. Держави Співтовариств не пішли на кардинальні кроки щодо поглиблення і розширення компетенції ЄПС. Частина ІІІ “Положення про Європейську співпрацю у сфері зовнішньої політики” (ст. 30) включала традиційні зобов'язання про взаємне інформування і консультування держав Співтовариства “з будь-якого питання зовнішньої політики, що представляє загальний інтерес” з метою посилення спільного впливу “шляхом координації, зближення їхніх позицій та здійснення спільних дій” [26, р. 21]. Передбачено координацію дій глав місій держав- членів і Комісії Співтовариств в третіх країнах та міжнародних організаціях. Співпраця з питань безпеки поширювалася лише на її політичні та економічні аспекти, зокрема, питання військово-технічного виробництва. Засновано невеликий Секретаріат ЄПС з штаб-квартирою в Брюсселі.

Основними напрямами діяльності механізму ЄПС були: погодження позицій держав-членів ЄЕС щодо відносин з США; координація політики щодо СРСР і держав ОВД; розробка спільних рішень щодо врегулювання кризових ситуацій в країнах третього світу; узгодження позицій в рамках участі в міжнародних організаціях. ЄС виступало з погодженою позицією на зустрічах в рамках НБСЄ, координувало свої дії в ООН. Держави ЄЕС виробили спільну позицію щодо військового стану в Польщі у 1980-1981 рр., закликавши тамтешню владу якнайшвидше припинити режим надзвичайного стану. Вони виступили за активізацію торговельних відносин з країнами Центрально- Східної Європи. У червні 1981 р. сесія Європейської Ради прийняла пропозиції Великої Британії щодо скликання міжнародної конференції для врегулювання ситуації в Афганістані, але керівництво Радянського Союзу відхилило ініціативу [18]. Відбулося налагодження дипломатично-консультативної роботи ЄЕС з Китаєм, з яким у 1983 р. започатковано регулярні політичні консультації, у 1988 р. відкрито представництво ЄЕС в Пекіні. Однак розвиток європейсько- китайських контактів тимчасово призупинили через кривавий розгін демонстрації 4 червня 1989 р. З 1979 по 1989 рр. між ЄЕС і колишніми колоніальними державами підписані Друга, Третя і Четверта Ломейські конвенції про торговельно-економічну асоціацію. Кількість партнерів Співтовариства в рамках конвенцій зросла до 69 держав. Водночас серед держав ЄЕС не існувало єдності по ряду принципових питань, наприклад ситуації в ПАР.

Особливу увагу в Співтовариствах приділяли проблематиці Близкосхідного регіону. Одним з історичних рішень Європейської Ради стало рішення саміту в Венеції у червні 1980 р. щодо близькосхідного конфлікту. У спільній декларації вперше (і всупереч позиції США) визнано право палестинців на власну державу. Британські війська разом з військами Франції, Італії і Нідерландів у 1981 р. в рамках Кемп-Девідських угод взяли участь у багатонаціональних “силах для підтримки миру” на Синайському півострові, а також в Лівані у 1982 році. Такі акції мали певне символічне історичне значення для розвитку можливостей ЄЕС у сфері безпеки. Окремі дії згаданих держав офіційно підтримало об'єднання.

Від середини 1980-х рр. налагоджено регулярні консультації держав ЄЕС і Центральної Америки на рівні міністрів закордонних справ. Хоча дії ЄЕС у цьому регіоні обмежувалися традиційно сильним впливом США, європейці намагалися проводити власну політичну лінію. Наприклад, об'єднання, не так сильно заангажоване у боротьбі з революційними прокомуністичними рухами, всупереч стратегічним підходам американців сприяло стабілізації ситуації в Нікарагуа, Сальвадорі і Гватемалі.

Відносини Співтовариств з державами Південної Америки затьмарив військовий конфлікт Великої Британії і Аргентини (Фолклендська криза 1982 р.). Фолклендський конфлікт став своєрідним каталізатором дієвості ЄПС і водночас його першим реальним випробуванням на єдність. Держави-члени ЄЕС прийняли Декларацію солідарності, в якій звинуватили Аргентину в агресивних діях і порушенні норм міжнародного права. Водночас торговельні інтереси сприяли швидкому відновленню конструктивних відносин ЄЕС з державами регіону.

Загалом проявлялася звична слабкість механізму координації зовнішньої політики держав ЄЕС через різноспрямованість їх міжнародних інтересів та найголовніше - відсутність засобів втілення спільних позицій. Рішення в рамках механізму ЄПС мали переважно характер політичних заяв і декларацій. Об'єднання рідко використовувало тактику міжнародного тиску. Серед нечисленних прикладів можна навести оголошення у 1980 р. ембарго щодо СРСР у відповідь на введення радянських військ до Афганістану, ембарго щодо Аргентини під час Фолклендського конфлікту 1982 року. Хоча й ці акції не мали вирішального впливу на розв'язання конфліктів.

Незважаючи на зазначені проблеми і труднощі, ЄЕС, насамперед завдяки економічним можливостям, поступово ставало впливовим учасником міжнародних відносин. На середину 1980-х рр. спільнота встановила

дипломатичні відносини із 132 країнами світу [1, с. 155]. Частина делегацій Комісії Співтовариств за домовленістю з урядами країн перебування отримали статус дипломатичних місій. Станом на 1980 рік було відкрито 50 закордонних представництв Єврокомісії, в яких працювали 1 тис. співробітників. На кінець 1980-х рр. кількість представництв досягла 89, а їх персонал включав 440 осіб з країн ЄЕС і 1 тис. 440 місцевих працівників з країни перебування [27, pp. 25, 34].

Фактор США відігравав головну роль у міжнародній діяльності ЄЕС. Окрім традиційних економічних суперечок на початку 1980-х рр. додалися ряд спірних політичних питань: підтримка санкцій проти Ірану; неприєднання країн ЄЕС до бойкоту олімпійських ігор в Москві 1980 р.; питання щодо участі західних компаній у фінансуванні радянського газопроводу “Дружба”; розгортання Альянсом в Західній Європі ядерних ракет середнього радіусу дії та американська програма “Стратегічної оборонної ініціативи”; політика на Близькому Сході. В історіографії висловлюється думка про те, що саме посилення напруги у відносинах США та ЄЕС змусило західноєвропейські держави активізувати роботу в рамках ЄПС [3, с. 104]. Зростання міжнародних можливостей ЄЕС посилювало стратегічні розходження між США і держав Західної Європи щодо проблем регіональної і світової політики. Вони надалі були зацікавлені у збереженні тісних зв'язків з США, але прагнули зробити їх більш рівноправними.

Початок завершального періоду “розрядки” в середині 1980-х рр. викликав занепокоєння керівництва держав Західної Європи діями американської адміністрації щодо зближення з СРСР. Реалії міжнародних відносин змусили держави регіону повернутися до питання організації автономної системи безпеки та оборони. У цих умовах зросла роль ЗЄС, який залишався єдиною регіональною військово-політичною організацією. Однак від початку 1970-х до 1980-х рр. діяльність ЗЄС як міжурядової організації була мінімальною. Кульмінаційною точкою “відродження” організації став Гаазький саміт Ради міністрів ЗЄС 27 жовтня 1987 р. і прийнята на ньому “Платформа європейських інтересів у сфері безпеки”. ЗЄС визначався як основа проголошеної європейської оборонної ідентичності, що передбачала розвиток європейського виміру безпеки в рамках атлантичної солідарності, а не Європейських Співтовариств [30]. ЗЄС фактично був покликаний стати європейською опорою Альянсу. Однак його реальні ресурси і можливості були невизначеними. Всупереч франко-німецьким ініціативам категорично проти посилення організації виступила Велика Британія.

Стрімкі зміни в системі міжнародних відносин другої половини 1980-х рр., у багатьох випадках невизначений і декларативний зміст домовленостей ЄПС, відсутність дієвої інституційної системи зовнішньополітичної і безпекової діяльності об'єднання зумовили перехід до нового етапу в історії цього виміру європейської інтеграції, пов'язаного з формуванням і функціонуванням Європейського Союзу та його Спільної зовнішньої і безпекової політики.

Отже, історія європейської інтеграції у повоєнний період розпочалася саме з політичної сфери. Унаслідок розбіжностей у стратегічних поглядах провідних держав Західної Європи (Франції і Великої Британії), небажання національних політичних еліт поступатися невід'ємною часткою державного суверенітету заради побудови спільної європейської дипломатії та армії, а також домінування США, вона дуже швидко перейшла в русло формування економічного регіонального об'єднання. Однак логіка погиблення економічної інтеграції та поступовий вихід ЄЕС на світові ринки в умовах блокового протистояння зумовили формування системи погодження позицій держав- членів об'єднання з головних міжнародних питань, яка на початку 1970-х років почала працювати у формі механізму ЄПС).

ЄПС довелося проходити непростий шлях подолання внутрішніх суперечностей, пошуків місця у практиці міжнародних відносин. Хоча де-факто здійснення політичного співробітництва швидко стало звичайним явищем в роботі інституцій Співтовариств і взаємодії держав-членів, ЄПС залишався позаінституційною додатково-дорадчою практикою регулярних міждержавних зустрічей на різних рівнях за межами нормативної бази об'єднання, яка аж до середини 1980-х років не була забезпечена навіть постійним штатом технічних працівників. Слабкість механізму ЄПС насамперед зумовили національні амбіції держав-членів ЄЕС, кожна з яких часто надавала перевагу усталеним пріоритетам власної зовнішньої політики над спільними інтересами об'єднання. Тому досягнутий рівень політичної уніфікації позицій і дій держав-членів ЄЕС не спричинив істотного посилення впливу об'єднання у міжнародному просторі.

Хоча повноваження у сфері зовнішньої політики з обмеженими елементами політики безпеки вперше включили до нормативної бази ЄЕС у Єдиному європейському акті 1986 р., вони були напівдорозі до утвердження як повноцінна окрема структурно-функціональна частина об'єднання. Можливість подальшого розвитку інституційної структури та механізмів практичної реалізації, яких так потребувала система зовнішньополітичного та безпекового співробітництва держав Співтовариств, залежала від їх здатності вийти на якісно новий рівень політичної інтеграції у процесі формування Європейського Союзу.

Список використаних джерел та літератури

Барановский В.Г. Европейское сообщество в системе международных отношений / В.Г. Барановский. - М.: Наука, 1997. - 230 с.

Віднянський С.В. Об'єднана Європа: від мрії до реальності. Історичні нариси про батьків-засновників Європейського Союзу [2-ге. вид., доп. і перероб.] / С.В. Віднянський, А.Ю. Мартинов. - К.: Києво-Могилянська Академія, 2011. 395 с.

Дайнен Д. Дедалі міцніший союз. Курс європейської інтеграції / пер. з англ. / Д. Дайнен. - К.: К.І.С., 2006. - 696 с.

Договор, учреждающий Европейское оборонительное сообщество, от 27 мая 1952 г. // История европейской интеграции. Хрестоматия. В 3-х частях / А.Г. Браницкий, Д.В. Леушкин. - Н. Новгород: Нижегородский госуниверситет, 2014. - Ч. 1. История Европейских Сообществ. - С. 40-86.

Журкин В.В. Военная политика Евросоюза / В.В. Журкин. - М.: Междунар. отношения: Институт Европы РАН, 2014. - 256 с.

Лобанов Р.О. Проблемы внешней политики, безопасности и обороны в деятельности Европейского союза: дис. ... канд. ист. наук: 07.00.03 / Р.О. Лобанов. - М., 2005. - 268 с.

Мартинов А.Ю. Спільна зовнішня та оборонна політика Європейського Союзу (90-ті р.р. ХХ ст. - 10-ті р.р. ХХІ ст.). Погляд з України: монографія / А.Ю. Мартинов. - К.: Інститут історії України НАН, 2009. - 262 с.

Мідделаар Л. Перехід до Європи: Як континент став союзом / пер. з англ. Олексія Панича / Л. Мідделаар. - К.: Дух і літера, 2018. - 576 с.

Руда В. Поява та розвиток зовнішньополітичного виміру ЄС: домаастрихтський період / В. Руда // Європейські історичні студії. - 2017. - №7. - С. 6-16.

Сипко Б. “Європа європейська” у візії Шарля де Голля (за матеріалами фонограм офіційних виступів) / Б. Сипко // Європейські історичні студії. - 2015. - № 2. - С. 103-117.

Тихова В.В. Формирование Общей внешней политики и политики безопасности Европейского союза (1992-2004 гг.): дис. ... канд. ист. наук: 07.00.15 / В.В. Тихова. - М.: МГИМО(У)МИД России. 2006. - 233 с.

Beloff M. Churchill and Europe / M. Beloff // Churchill / R. Blake and W. Roger Louis (eds). - Oxford: University Press, 1996. - P. 443-456.

Cameron F. An Introduction to European Foreign Policy / F. Cameron. - London, New York, 2007. - 255 p.

Davignon Report (Luxembourg, 27 October 1970) // Bulletin of the European Communities. - November 1970. - No 11. - Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities. - P. 9-14.

Declaration on European Identity (Copenhagen, 14 December 1973) // Bulletin of the European Communities. December 1973. - No 12. - Luxembourg: Office for official publications of the European Communities. - P. 118-122.

Discours de Winston Churchill devant le Conseil de l'Europe (Strasbourg, 11 aoыt 1950) // Conseil de l'Europe-Assemblйe consultative. Compterendu. Deuxiиme session. 7 au 28 aoыt 1950. - Srasbourg: Conseil de l'Europe, 1950. - Tome I. - P. 121-124.

Draft European Act submitted by the Governments of the FRG and Italy (6 November 1981) // Bulletin of the European Communities. Draft European Act. - Luxembourg: Office for official publications of the European Communities. - November 1981. - № 11. - P. 87-91.

EC: Luxembourg European Council (Presidency Conclusions). 1981 Jun 30. Archive (European Union) // Margaret Thatcher Foundation. Thatcher Archive. - Mode of Access: http://www.margaretthatcher.org/document/114105 (last Access: January 25, 2020). - Title from the Screen.

Healey D. The Time of My Life / D. Healey; 2nd edition. - London: Penguin, 1990. - 624 P.

Howorth J. Security and Defence Policy in the European Union / J. Howorth. - Basingstoke, 2007. - 315 p.

Interview with Leo Tindemans on the European Union (Hertogenbosch, 27 September

1975) / The Centre Virtuel de la Connaissance sur l'Europe (CVCE). Innovating European Studies. - Mode of Access: http://www.cvce.eu/obj/interview_with_leo_tindemans_on_the_european_ union_s_hertogenbosch_27_ september_1975-en-3c93fc97-f139-43f0-b0db-2ddad83fe8aa.html

(last Access: January 26, 2020). - Title from the Screen.

Loth W. Building Europe: A History of European Unification / W. Loth. Duisburg: de Gruyter Oldenbourg, 2015. - 485 p.

Nuttall S. European Political Cooperation / S. Nuttall. - Oxford: Clarendon Press, 1992. - 356 p.

Pinder J. Federalism and the Beginnings of European Union / J. Pinder // A Companion to Europe Since 1945; edited by Klaus Larres. - Oxford: Blackwell Publishing Ltd., 2009. - P. 25-44.

Report from the ad hoc Committee on Institutional Affairs (Brussels, 29-30 March 1985) // Bulletin of the European Communities. - Luxembourg: Office for official publications of the European Communities. - March 1985. - № 3. - P. 102-110.

Single European Act (Luxembourg, 17 February 1986, and The Hague, 28 February 1986) // Official Journal of the European Communities (OJEC). - 29.06.1987. - № L 169. - 32 p.

Taking Europe to the world - 50 years of the European Commission's External Service / European Commission. - Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities, 2004. - 59 p.

The London Report, 13 October 1981. Document 2/11. Report Issued by the Foreign Ministers of the Ten on European Political Co-operation (The London Report), London, 13 October 1981 // European Foreign Policy. Key Documents / Ed. by Ch. Hill, K.E. Smith. - London: Routledge, 2000. - P. 114-119.

Treaty establishing the European Economic Community (Rome, 25 March 1957) // Treaty establishing the European Economic Community and connected documents. - Luxembourg, 2015. - P. 5-183.

Western European Union. Platform on European Security Interests. - The Hague, 27 October 1987. - Mode of Access: http://www.weu.int/documents/871027en.pdf (last Access: January 25, 2020). - Title from the Screen.

References

Baranovskii, V.H. (1997). Evropeiskoe soobshchestvo v systeme mezhdunarodnykh otnoshenii [European Community in the System of International Relations]. Moskva: Nauka [in Russian].

Vidnianskii, S.V., Martynov & A.Yu. (2011). Obiednana Yevropa: vid mrii do realnosti. Istorychni narysy pro batkiv-zasnovnykiv Yevropeiskoho Soiuzu [2-he. vyd., dop. i pererob.] [A United Europe: From Dream to Reality. Historical Essays on the Founding Fathers of the European Union [2nd. ed., ext. and recycling] Kyiv: Kyievo-Mohylianska Akademiia [in Ukrainian].

Dainen, D. (2006). Dedali mitsnishyi soiuz. Kurs yevropeiskoi intehratsii [An Ever Stronger Union. Course of European Integration] / per. z anhl. Kyiv: K.I.S. [in Ukrainian].

Dohovor, uchrezhdaiushchii Evropeiskoe oboronitelnoe soobshchestvo, ot 27 maia 1952 h. [Treaty Establishing The European Defense Community, dated 1952, May 27] (2014). Istoryiia evropeiskoi intehratsii. Khrestomatiia. V 3-kh chastiakh. Ch 1. Istoriia Evropeiskikh Soobshchestv / Branitskii, A.H., Leushkin, D.V. - History of European Integration. Reader. In 3 parts. P. 1. History of the European Communities / Branitsky A.G., Leushkin D.V. N. Novhorod: Nyzhehorodskii hosuniversitet, 40-86 [in Russian].

Zhurkin, V.V. (2014). Voennaia politika Evrosoiuza [European Union Military Policy]. Moskov: Mezhdunar. otnosheniia: Institut Evropy RAN [in Russian].

Lobanov, R.O. (2005). Problemy vneshnei politiki, bezopasnosti i oborony v deiatelnosti Evropeiskoho soiuza [Problems of Foreign Policy, Security and Defense in the Activities of the European Union]: dis. ... kand. ist. nauk: 07.00.03. Moskva [in Russian].

Martynov, A.Yu. (2009). Spilna zovnishnia ta oboronna polityka Yevropeiskoho Soiuzu (90-ti r.r. XX st. - 10-ti r.r. XXI st.). Pohliad z Ukrainy: monohrafiia [Common Foreign and Defense Policy of the European Union (90-s of XX century - 10-s of XXI century). A View From Ukraine: a Monograph)]. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN [in Ukrainian].

Middelaar, L. (2018). Perekhid do Yevropy: Yak kontynent stav soiuzom [Transition to Europe: How the Continent Became an Union] / per. z anhl. Oleksiia Panycha. Kyiv: Dukh i litera [in Ukrainian].

Ruda, V. (2017). Poiava ta rozvytok zovnishnopolitychnoho vymiru YeS: domaastrykhtskyi period [Emergence and Development of the Foreign Political Dimension of the EU: PreMaastricht Period]. Yevropeiski istorychni studii - European Historical Studies, 7, 6-16 [in Ukrainian].

Sypko, B. (2015). “Yevropa yevropeiska” u vizii Sharlia de Hollia (za materialamy fonohram ofitsiinykh vystupiv) [“European Europe” by Charles de Gaulle (Based on Phonograms of Official Statements)]. Yevropeiski istorychni studii - European Historical Studies, 2, 103-117 [in Ukrainian].

Tikhova, V.V. (2006). Formirovanie Obshchei vneshnei politiki i politiki bezopasnosti Evropeiskoho soiuza (1992-2004 hh.) [Formation of the Common Foreign and Security Policy of the European Union (1992-2004)]: dis. ... kand. ist. nauk: 07.00.15. Moskva: MHIMO(U)MID Rossii [in Russian].

Beloff, M. (1996). Churchill and Europe. Churchill. Oxford: University Press, 443-456 [in English].

Cameron, F. (2007). An Introduction to European Foreign Policy. London, New York [in English].

Davignon Report (Luxembourg, 1970, October 27). Bulletin of the European Communities. 1970, November 11. Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities, 9-14 [in English].

Declaration on European Identity (Copenhagen, 1973, December 14). Bulletin of the European Communities. 1973, December 12, Luxembourg: Office for official publications of the European Communities, 118-122 [in English].

Discours de Winston Churchill devant le Conseil de lEurope (Strasbourg, 1950, 11 aoыt). Conseil de lEurope-Assemblйe consultative. Compterendu. Deuxiиme session, 1950, 7 au 28 aoыt, Srasbourg: Conseil de lEurope, 1, 121-124 [in French].