Росія і США у 2004-2008 роках: основні напрями співпраці та політико-дипломатичного суперництва

Вступ

Як свідчить сучасна історія російсько-американських відносин, США, як і раніше, посідають одне із перших місць у зовнішній політиці та дипломатії Росії. Не став винятком і період другого президентства В. Путіна, що ознаменувався істотним охолодженням політико-дипломатичних стосунків між Москвою і Вашингтоном.

У 2004-2008 рр. несумісність позицій РФ і США виявилася в усіх напрямах: від проблем створення нового світового порядку - до конкретних дій щодо позиціювання в контексті російських внутрішньополітичних проблем і, зокрема - питань двосторонніх відносин Росії й США з іншими державами [15, с. 166].

Не дивно, що взаємини між двома державами привертають пильну увагу політико-академічної спільноти. Зважаючи на це, російсько-американські відносини розглянутого періоду отримали різнобічне висвітлення у світовій історіографії. Так, серед американських авторів можна назвати Л. Арона, З. Бжезинського, Т. Грема, Н. Злобіна, Р. Кагана, Е. Качинса, Г. Кіссінджера, А. Коена, Р. Легволда, М. Макфола, Д. Саймса, А. Стент, Р. Хааса, М. Хомського та ін. У російській історіографії щодо питань взаємин Москви і Вашингтона періоду 2004-2008 рр. присвятили свої дослідження А. Арбатов, В. Батюк, А. Богатуров, М. Братерський, С. Кортунов, В. Кременюк, С. Рогов, Д. Тренін, А. Уткін, Т. Шаклеіна, Л. Шевцова та ін. В українській історіографії зовнішньополітичні та дипломатичні аспекти відносин США - Україна - Росія досліджувалися такими науковцями, як М. Бессонова, І. Дудко, С. Пронь, С. Толстов, І. Погорська, О. Потєхін, В. Ціватий, Л. Чекаленко, С. Шергін, М. Ялі та ін.

Мета зазначеної статті - проаналізувати особливості, інституціональну модель і специфіку розвитку російсько-американських відносин у період 2004-2008 рр.

Основна частина

російський американський політичний дипломатичний

Навесні 2004 р. В. Путін переобрався на другий президентський термін і тим самим продовжив реалізацію внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу країни, орієнтири якого були означені ще в період першого президентства. Звичайно, у 2004-2008 рр. у його політиці відбулися зміни, викликані низкою факторів, у тому числі й діями Вашингтона. Зокрема, упродовж другого президентства В. Путіна з боку США істотно посилилася критика поведінки російського керівництва як усередині країни, так і поза її межами. Зрозуміло, Росія в цьому сенсі прагнула не відставати. Для переважної частини політичного істеблішменту двох країн виявилися неприйнятними базові зовнішньополітичні принципи один одного, критикувалися конкретні дії Москви і Вашингтона на світовій арені, національні інтереси характеризувалися як неправомірні, що свідчило про посилення русофобії в США й антиамериканізму в РФ.

На офіційному рівні Вашингтон визнавав Росію великою державою, без якої неможливе врегулювання багатьох найважливіших проблем, насамперед у сфері безпеки [15, с. 211-218; 20; 23]. Фактично ж американці розглядали РФ як державу, що програла "холодну війну", слабку політично й економічно, а отже - зобов'язану підкорятися та поводити себе за американськими правилами. Проте для путінської Росії статус "сторони, що програла" був більше неприйнятним, тому Москва прагнула вести себе як велика держава, нехай і така, що поступається наразі США за цілою низкою показників. Тим самим РФ повернулася до великої політики і Вашингтон повинен був із цим рахуватися [16, с. 167]. Однак американська політична еліта ніяк не хотіла цього визнавати й намагалася всіляко протидіяти "поверненню" Росії в геополітичний простір. Так, у Стратегії національної безпеки США, що з'явилася в березні 2006 р, прямо йшлося про те, що характер відносин із Росією буде залежати від російської внутрішньої та зовнішньої політики. Перешкоджання Москвою розвиткові демократії всередині РФ і за її межами буде також погіршувати і розвиток російсько-американських відносин [21].

Загалом, у період другого президентства В. Путіна вузловими проблемами російсько-американських відносин, що здійснюють суттєвий вплив на їхню інституціональний та політико-дипломатичний розвиток, стали: боротьба з міжнародним тероризмом; підходи до створення нового світового порядку; проблеми стратегічної безпеки; питання нерозповсюдження зброї масового знищення (ЗМЗ); взаємовтручання Сполучених Штатів Америки і Росії у внутрішні справи та відповідна обопільна на це реакція Москви і Вашингтона; суперництво на пострадянському просторі.

Боротьба з міжнародним тероризмом. У 20042008 рр. боротьба з міжнародним тероризмом, як і раніше, залишалася на порядку денному взаємин РФ і США. Свідченням того стали численні зустрічі та заходи, на яких обговорювали питання протидії терористичній загрозі. Наприклад, 1 червня 2005 р. відбулося перше спільне засідання Комітету з міжнародних справ Держдуми РФ і Комітету з міжнародних відносин Палати представників Конгресу США, за підсумками якого було підписано Спільну заяву про протидію тероризмові та незаконному обігу наркотиків. Однак, незважаючи на здійснення російсько-американської співпраці в питаннях боротьби з тероризмом, навіть тут у сторін виявлялися розбіжності, насамперед: кого вважати терористами? Особливо тоді, коли йшлося про Північний Кавказ. За словами В. Путіна, після окремих випадків, пов'язаних із діяльністю озброєних осіб на Північному Кавказі, у російської сторони склалося враження, що "американські партнери на словах говорять про підтримку Росії, про готовність до співпраці, у тому числі в боротьбі з тероризмом, а насправді використовують цих терористів для розгойдування внутрішньополітичної ситуації в Росії" [14, с. 43]. Вашингтон же посилався на те, що США підтримують не терористів, а політичну опозицію [14, с. 46].

При цьому Москва покладала відповідальність на Вашингтон за ситуацію в Іраку, який став після американського вторгнення одним з анклавів тероризму, дестабілізуючим весь регіон. До того ж, не найкраще складалися справи і в Афганістані.

Таким чином, здійснюючи співпрацю щодо боротьби з міжнародним тероризмом, Російська Федерація і Сполучені Штати часом по-різному підходили до визначення того, хто є терористом, а хто - ні.

Підходи до створення нового світового порядку. У розглянутий період очільники США отримували дивіденди від встановленого після розпаду СРСР однополярного світопорядку. Навряд чи Москва могла бути рівнозначним партнером для Вашингтона, який претендував на світове лідерство. Усе ж Росія прагнула відновити геополітичний вплив, втрачений після "холодної війни".

Російські політики в переважній більшості ратували за багатополярний світ, відстоюючи право суверенних держав на свій власний шлях розвитку, відкидали гегемонію та диктат навіть в ім'я демократії.

У діючій Концепції зовнішньої політики РФ, затвердженій президентом В. Путіним у 2000 р., йшлося про те, що Росія буде домагатися формування багатополя- рної системи міжнародних відносин на основі взаємного врахування інтересів і колективного рішення ключових проблем [10]. У численних публікаціях і виступах представників політичної еліти Росії жорстко критикувалася і засуджувалася зовнішньополітична поведінка США у світі, особливо на Великому Близькому Сході. Правда, часом безумовно справедлива критика дій Вашингтона переходила всі розумні межі і в патріотичному запалі в провину американцям ставився навіть Афганістан, хоча у 2001 р. Кремль підтримав антитерористичні зусилля адміністрації Дж. Буша-мол.

Найважливішим пунктом, за яким позиції Москви і Вашингтона розійшлися, стала американська політика демократизації світу. У Росії та США склалося різне розуміння того, як поєднуються західні норми демократії із традиціоналізмом тієї чи іншої країни, а також у тому, чи правомірне насильницьке зовнішнє втручання і насадження демократії [16, с. 167-168]. РФ почала демонструвати риси вагомого геополітичного гравця. Москва стала оперувати такими категоріями, як сфера впливу і держава, що диктує свої умови в тому чи іншому регіоні світу. Росія була домінуючою силою в минулому і збиралася повернути цей статус [7]. У 2006 р. на нараді послів у МЗС рФ В. Путін уперше згадав про відповідальність Росії за глобальний розвиток і закликав привести політичний вплив країни у світі у відповідність із її зрослими економічними можливостями [5, с. 265].

Незгода Москви з поведінкою США у світі набула широкого розголосу 10 лютого 2007 р., коли В. Путін на міжнародній конференції з питань політики безпеки в Мюнхені заявив про неприйнятність однополярного світу, про гіпертрофоване використання Вашингтоном військової сили, порушення норм міжнародного права з боку США. За його словами, однополярний світ "у підсумку означає на практиці тільки одне: це один центр влади, один центр сили, один центр ухвалення рішень. Це світ одного господаря, одного суверена. І це, врешті- решт, згубне не тільки для всіх, хто перебуває в межах цієї системи, але й для самого суверена, тому що руйнує його ізсередини" [6]. Промова російського президента стала справжнім шоком для Заходу.

Багато хто визнав цей виступ навіть початком нової "холодної війни". Однак Білий дім відреагував на мюнхенську промову Путіна відносно спокійно. Це пояснювалося загостренням становища в Іраку й Афганістані, а тому подальше загострення російсько-американських відносин не відповідало б інтересам Вашингтона. Навпаки, Сполученим Штатам потрібно було сприяння Росії з низки нагальних проблем світової політики та міжнародної безпеки. Проте відносини продовжували погіршуватися. Таким чином, позиціонування Росії як незалежного центру сили йшло врозріз з американськими очікуваннями "слухняною Росії" і викликало наростання конфліктогенного потенціалу у двосторонніх відносинах.

Проблеми стратегічної безпеки. США і Росія, як дві найсильніші у військовому сенсі ядерні держави світу, були зацікавлені у збереженні стратегічної безпеки, що і знаходило своє підтвердження в заявах керівництва двох держав. Так, 20 листопада 2004 р. під час саміту АТЕС у чилійському Сантьяго В. Путін і Дж. Буш- мол. обговорили спільну роботу в інтересах зміцнення міжнародної безпеки та стратегічної стабільності, протидію новим глобальним викликам і загрозам. При цьому Москва прагнула до нового договору щодо сНо, але адміністрація Дж. Буша-мол. була до цього байдужою. Вона применшувала значення договорів, спрямованих на запобігання поширенню зброї масового знищення та здійснення контролю над ним. Вашингтон виходив із того, що в суворому контролі над ядерними арсеналами Росії немає особливої необхідності, оскільки вони й так слабшають [18, 19]. Проте коли Кремль почав масштабну програму оновлення своїх стратегічних ядерних сил, багато хто в Америці забив на сполох. Величезні кошти Москва спрямувала на модернізацію балістичних ракет наземного ("Тополь-М") і морського ("Булава") базування. У Вашингтоні почали лунати голоси про те, що повернення сильної Росії загрожує світу та світовій спільноті дестабілізацією [20; 23, с. 94].

На початку 2007 р. російське керівництво вперше заговорило про можливий вихід Росії з Договору по РСМД. Однак ясності з мотивами такого рішення не було. Якщо президент В. Путін і тодішній міністр оборони С. Іванов обґрунтовували його наявністю ракет у цілої низки країн - Ірану, Індії, Пакистану, КНР, Північної та Південної Кореї, то начальник генштабу генерал

Ю. Балуєвський мотивував такий крок Москви планами розгортання в Польщі і Чехії до 2012 р. елементів американської ПРО. Подібні різночитання свідчили про те, що реальні мотиви полягали у прагненні Кремля після всіх міжнародних відступів 1990-х рр. утвердити свою самостійність на світовій арені, продемонструвавши при цьому прагнення не відставати від США у зміні договорів із роззброєння [1, с. 8-9]. Крім того, за таким рішенням могли стояти інтереси впливової кооперації ОПК і відомств МО [1, с. 16]. Свого часу в забороні цих ракет Москва була зацікавлена набагато більше, ніж Вашингтон [1, с. 7]. Дійсно, вихід із Договору про ПРО знову поверне в Європу американські ракети середньої дальності, які, будучи розміщеними на території країн ЦСЄ, набудуть стратегічного значення. Крім того, вихід стане додатковим аргументом із згуртування членів НАТО на антиросійській основі, у тому числі з питань розширення на пострадянський простір [1, с. 19].

Водночас у російсько-американських відносинах набирала гостроти проблема протиракетної оборони. У своєму виступі у Мюнхені 10 лютого 2007 р. В. Путін піддав різкій критиці плани Вашингтона щодо розгортання елементів ПрО у Східній Європі. Наміри США були розцінені ним як порушення балансу сил у світі, яке зумовлює новий виток гонки озброєнь. При цьому російський президент заявив, що як заходи у відповідь РФ може почати розробку нових видів наступальних озброєнь [6]. Однак через тиждень, 19 лютого 2007 р., на спільній прес-конференції прем'єр-міністр Польщі Я. Качинський і прем'єр-міністр Чехії М. Тополанек висловили готовність своїх країн брати участь у планах США із розгортання ПРО. Тим самим питання, яке хвилювало Москву, залишилося на порядку денному стратегічної безпеки.

Сторони, розуміючи наявність розбіжностей, намагалися шляхом переговорів схилити один одного до свого бачення ситуації. Так, 14-15 травня 2007 р. проблеми ПРО обговорювалися С. Лавровим і К. Райс під час її візиту до Москви, а 7 червня 2007 р. на саміті "великої вісімки" у німецькому Хайлігендаммі В. Путін запропонував Дж. Бушу-мол. спільно використовувати Габалінську РЛС в Азербайджані як альтернативу РЛС на території Європи. Під час неформальної зустрічі Дж. Буша-мол. і В. Путіна в американському Кенне- банкпорті, що відбулася 1-2 липня 2007 р., російський президент розвинув свою пропозицію про спільне використання Габалінської РЛС пропозицією включити в загальну систему також РЛС, що будується в Армавірі.

Вашингтон погодився на спільне використання Га- балінської станції, але не відмовився від своїх планів розміщення десяти ракет-перехоплювачів у Польщі і радара в Чехії під приводом захисту від можливої іранської загрози. Москва висловила незгоду з таким підходом, на що американці звинуватили Росію в небажанні співпрацювати [8, с. 95]. Після цього до проблеми ПРО сторони зверталися ще неодноразово: наприклад, 8-9 вересня 2007 р. під час розмови В. Путіна і Дж. Буша-мол. на саміті АТЕС у Сіднеї, а також 1213 жовтня 2007 р., коли до Росії відбувся візит держ- секретаря К. Райс і міністра оборони Р. Гейтса для обговорення зі своїми російськими колегами питань стратегічної безпеки.

У сочинській Декларації про стратегічні рамки російсько-американських відносин від 6 квітня 2008 р., ухваленій за підсумками зустрічі В.В. Путіна і Дж. Буша- мол., знайшли своє відображення серйозні розбіжності між Москвою і Вашингтоном із проблеми ПРО і виведення ударних засобів у космос, над подоланням яких сторонам треба було працювати й надалі [8, с. 95]. Її обговорення продовжилися, але вже при Д. Медведєві.

Питання нерозповсюдження ЗМЗ. Важливе місце в російсько-американських відносинах посідали питання нерозповсюдження ЗМЗ, які неодноразово обговорювалися під час зустрічей керівництва двох держав. Як відомо, найбільшу стурбованість світової спільноти викликали іранська і північнокорейська ядерні програми, а також можливість потрапляння ядерної зброї до рук терористів, що було предметом обговорення Москви і Вашингтона. Однак нерідко сторони по-різному дивилися на врегулювання зазначених питань. Позиції США і РФ мали істотні розбіжності щодо співпраці з Іраном: якщо американці виступали за збереження режиму санкцій стосовно Тегерана, то Кремль продовжував розвивати російсько-іранські відносини за різними напрямами, за винятком створення зброї масового знищення. Так, 8 червня 2004 р. під час зустрічі В. Путіна і Дж. Буша-мол. в американському Сі-Айленді в межах саміту "великої вісімки" російський президент заявив своєму колезі про небажання Москви припиняти співпрацю з Іраном. Це викликало роздратування Вашингтона. З огляду на це іранська проблема обговорювалася російським керівництвом з К. Райс під час її візитів до Москви в жовтні 2005 і 2006 рр.

Завданням США було не допустити блокування РФ американської резолюції щодо Ірану в РБ ООН. Однак внаслідок переговорів С. Лавров запевнив К. Райс у тому, що Росія не стане перешкоджати прийняттю цієї резолюції [20]. При цьому Кремль не згорнув співпрацю Тегераном, у тому числі й у сфері оборони. Вашингтон відреагував на це введенням санкцій щодо російських структур, запідозрених у постачаннях Ірану військової продукції або продукції подвійного призначення. Зрозуміло, Москва висловлювала свої протести. Так, 3 серпня 2006 р. МЗС РФ назвав неприйнятними введені Держдепартаментом США санкції проти російських держкорпорацій "Рособоронекспорт" і "Сухий" за звинуваченнями у співпраці з Іраном у сфері розповсюдження ЗМЗ. Однак 28 грудня 2006 р. США запровадили нові санкції проти Рособоронекспорту, а також Конструкторського бюро приладобудування і Конструкторського бюро машинобудування за звинуваченнями в сприянні оборонним програмам Ірану та Сирії. Проте російсько-іранське співробітництво продовжилося. 16 січня 2007 р. РФ завершила постачання Тегерану зенітно-ракетних комплексів Тор-М1, що викликало негативну реакцію Вашингтона.

Інші напрями російсько-американської взаємодії у сфері нерозповсюдження зброї масового знищення не викликали таких розбіжностей. Що стосується північ- нокорейської ядерної програми, то Москва і Вашингтон співпрацювали в межах шестисторонніх переговорів із денуклеаризації Корейського п-ва, що почалися в серпні 2003 р.

Внаслідок переговорів Пхеньян на деякий час не лише "заморозив" свою ядерну програму, але й розпочав демонтаж реактора в експериментальному центрі в Йонбені. Керівництво Росії та Сполучених Штатів сходилися на думці щодо неприпустимості поширення ядерної зброї.

З огляду на це 14 жовтня 2006 р. РБ ООН була прийнята резолюція 1718, що вимагала від КНДР припинити свою ракетну програму і відновити мораторій на запуски балістичних ракет й обмежувала поставки Пхеньяну продукції та технологій, які можуть бути використані у військових цілях. У відповідь Північна Корея пообіцяла відмовитися від ядерних озброєнь, як тільки перестане відчувати загрозу з боку США [17].

Загалом Москвою і Вашингтоном активно ухвалювалися заяви, що стосуються питань ядерного нерозпо- всюдження, оскільки обидві держави були в цьому зацікавленими. Так, 24 лютого 2005 р. на зустрічі у Братиславі В. Путін і Дж. Буш-мол. заявили про співпрацю з питань безпеки в ядерній сфері, а також досягли домовленості про взаємодію в сегменті посилення контролю над переносними зенітними ракетними комплексами. Через два місяці, 19-20 квітня 2005 р., питання щодо нерозповсюдження ЗМЗ були обговорені в Москві К. Райс з В. Путіним і С. Лавровим. Потім на саміті "великої вісімки", що проходив 14-17 липня 2006 р. в Санкт-Петербурзі, В. Путін і Дж. Буш-мол. ухвалили спільну заяву щодо співпраці в мирному використанні атомної енергії та протидії розповсюдженню ядерної зброї, а також спільну заяву про боротьбу з актами ядерного тероризму. Ну, і нарешті, під час неформальної зустрічі Дж. Буша-мол. і В. Путіна в американському Кеннебанкпорті 1-2 липня 2007 р. було прийнято Заяву про початок реалізації спільної ініціативи зі зміцнення режиму ДНЯЗ і розвитку міжнародного співробітництва в галузі ядерної енергетики шляхом створення глобальної інфраструктури ядерної енергетики, що повинна дозволити державам розвивати цю галузь без розміщення на своїй території чутливих елементів ядерного паливного циклу.

Втручання США у внутрішні справи Росії та реакція Москви. У період другого президентства В. Путіна "фактор демократії" став визначальним у російсько- американських відносинах. Хоча на рівні президентів двох країн підтримувався дух дружби і прагнення до співпраці в усіх напрямах, усе ж наростали серйозні претензії до російського керівництва з причини згортання демократії та зростання авторитаризму в Росії.

Однією із причин для критики з боку Вашингтона стало посилення централізації в управлінні країною та сповільнення стимулів для розвитку ринкових механізмів у російській економіці [11, с. 66]. Так, у вересні 2004 р. сенатори Дж. Маккейн і Дж. Байден ініціювали звернення до лідерів країн НАТО і ЄС, у якому йшлося про те, що РФ цілеспрямовано рухається до авторитаризму, а В. Путін використовує "мілітаристську й імперську риторику" [11, с. 70]. На думку політико-академічної спільноти США, путінська Росія стала дедалі більше відвертатися від демократії. Кремль не тільки відмовитися від подальшого розвитку демократичних інститутів у країні, але і почав цілеспрямований демонтаж створених раніше демократичних структур [2, с. 325].

Напередодні свого першого офіційного візиту до Москви в ролі держсекретаря у квітні 2005 р., К. Райс в інтерв'ю розкритикувала процес демократизації в Росії. За її словами: "Тенденції у сфері демократії не є оптимістичними. Централізація влади в руках президента за рахунок урівноважуючих інститутів, таких як Дума або незалежна судова система, дійсно дуже турбують. Відсутність незалежних ЗМІ нас дуже турбує..." [9].

У 2005 р. Конгрес США повернувся до обговорення питання про можливість вилучення Росії з "великої вісімки". Так, 17 лютого 2005 р. була прийнята сенатська резолюція про членство РФ у "групі восьми".

14 травня 2005 р. аналогічна резолюція була прийнята Палатою представників з ініціативи конгресмена К. Кокса, де йшлося про те, що американське керівництво має запропонувати іншим членам "вісімки" призупинити російське членство в групі, якщо Москва не дотримуватиметься норм вільного, демократичного суспільства.

Подібну заяву зробив і сенатор Дж. Ліберман, який охарактеризував зазначені резолюції "відповіддю на дії президента Путіна з підриву демократії в Росії" [11, с. 70-71].

У зв'язку із прийняттям у Росії закону про НУО, у грудні 2005 р. помічник держсекретаря з питань демократії, прав людини і праці Б. Лоуенкрон заявив, що Кремль діє всупереч демократичним тенденціям у світі, піддаючи громадянське суспільство країни зростаючому тиску. У зв'язку із цим Палата представників і Сенат прийняли резолюції, запропоновані конгресменом Г. Хайдом і сенатором Дж. Маккейном, у яких містилося звернення до уряду РФ відкликати і переписати закон про НУО [11, с. 67, 71].

З метою тиску на Москву американським істеблішментом застосовувалася і "справа Ходорковсько- го". Так, у 2005 р., після винесення вироку М. Ходорковському, сенатори Дж. Байден, Б. Обама, Дж. Маккейн, Р. Віккерс, Б. Карден, а також конгресмени Р. Вікер, Т. Лантос внесли в Сенат і Палату представників резолюції, у яких "справа олігарха" було названа політично вмотивованою, а сам бізнесмен незаконно засудженим.

У 2006 р. критика Росії посилилася у зв'язку зі вступом РФ на посаду голови "великої вісімки" і проведенням її саміту в Санкт-Петербурзі. До вищезазначених пропозицій американських законодавців про винятки окремі представники політико-академічної спільноти США рекомендували Дж. Бушу-мол. не їхати на саміт, а також посилити політику впливу щодо Москви. Так, у березні 2006 р. сенатор Р. Лугар закликав президента США під час візиту до Санкт-Петербургу поставити питання про демократію в Росії [11, с. 75, 77].

У відповідь на американську критику, пов'язану із Кремлем, політтехнологи в межах стратегічного протиборства із США почали розробляти нові концепції розвитку країни.

Як справедливо зазначив В. Согрін, на відміну від схваленої В. Путіним і Дж. Бушем-мол. на зустрічі у Кроуфорді 13 листопада 2001 р. концепції "нових відносин", що підкреслювала прихильність двох країн спільним цінностям демократії та вільного ринку, ці концепції обґрунтовували "унікальність російської цивілізації", її євразійський характер і захищали придуману модель "суверенної демократії" як для Росії, так і для інших країн [12, с. 518].

Таким чином, відмінності сторін у підходах до демократизації Росії були покладені в основу російсько- американських розбіжностей і стали основною перешкодою для формування взаємовигідного партнерства двох держав.

Суперництво на пострадянському просторі. У 2004-2008 рр. адміністрація Дж. Буша-мол. продовжила курс на протидію інтеграційним процесам на пострадянському просторі під егідою Москви.

Метою Вашингтона в зазначеному регіоні стало геополітичне витіснення Росії. Як відомо, починаючи із 2003 р. в ряді пострадянських держав відбулася зміна правлячих режимів на ще більш антиросійські. Прозахідні політичні сили отримали істотну підтримку з боку таких урядових і неурядових структур, як Національний демократичний інститут при Демократичній партії, Міжнародний республіканський інститут при Республіканській партії, Держдепартамент, Агентство США з міжнародного розвитку, "Фрідом хаус" та Інститут "Відкрите суспільство" Дж. Сороса [3, с. 63].

Москва не приховувала своєї стурбованості у зв'язку із проникненням Сполучених Штатів на пострадянський простір, яке російський політичний істеблішмент вважав життєво важливою сферою національних інтересів країни. Зважаючи на це Кремль був украй незадоволений прозахідним курсом оновлених політичних еліт у Грузії та в Україні.

Одним із головних подразників у російсько- американських відносинах на пострадянському просторі в розглянутий період стала Україна. На президентських виборах 2004 р. В. Янукович програв, а переміг В. Ющенко. Перемога Помаранчевої революції оцінювалася у Вашингтоні як геополітична поразка Кремля, який прагнув до відтворення нової імперії. Адміністрація Дж. Буша-мол. розглядала Україну як "відповідального партнера" у розв'язанні міжнародних проблем, а тому Сполучені Штати зобов'язалися надавати Києву всебічну підтримку [16, с. 172].

Коли в кінці 2005 р. Москва збільшила ціну природного газу для України, Вашингтон розцінив це як використання "енергетичної зброї". Зокрема, держсекретар К. Райс розкритикувала Кремль за використання ціни на природний газ у політичних цілях, заявивши, що "так справи не роблять". На її думку, подібні дії Росії не відповідають вимогам, що пред'являються до учасників "великої вісімки" [22].

Так, 4 травня 2006 р. віце-президент США Р. Чейні виступив у Вільнюсі на другому саміті Співдружності демократичного вибору із промовою, у якій засудив використання Росією своїх природних ресурсів як інструмента зовнішньополітичного тиску на своїх сусідів, а також звинуватив російське керівництво в порушенні прав людини, деструктивній поведінці на міжнародній арені та співпраці з Іраном, Сирі- єю, КНДР і Білоруссю [19].

У міру того, як Тбілісі дедалі більше зближувався із Заходом, Москва розуміла, що колишніх російсько- грузинських відносин уже не буде. Щойно Кремлю стало очевидним, що головна мета М. Саакашвілі - повернути до складу Грузії Абхазію і Південну Осетію, а потім увійти в НАТО, російська реакція щодо грузинської влади ставала дедалі жорсткішою. Вашингтон, навпаки, усіляко вітав рух Тбілісі в західному напрямку.

Тим самим Грузія ставала однією із найсерйозніших суперечностей між РФ і США на пострадянському просторі. Так, 29 вересня 2006 р. Сполучені Штати заблокували ухвалення на екстреному засіданні РБ ООН російського проекту резолюції, що засуджувала "провокаційні дії Грузії" і містила вимогу вивести грузинські війська з Кодорської ущелини з метою мирного врегулювання конфлікту з Абхазією.

У відповідь 3 жовтня 2006 р. С. Лавров на прес- конференції в Москві заявив, що Вашингтон спровокував кризу навколо Грузії, і відкинув будь-які форми посередництва США в налагодженні російсько- грузинських відносин. Американському керівництву довелося піти на певні поступки і 13 жовтня 2006 р. РБ ООН підтримала російський проект резолюції щодо Грузії, завдяки зближенню позицій Росії і США з низки міжнародних питань, закликавши Тбілісі вивести свої війська з верхньої частини Кодорської ущелини й утриматися від "войовничої риторики і провокаційних дій".

Однак М. Саакашвілі не залишив своїх планів об'єднати Грузію й увійти в НАТО. Тим паче що це знаходило підтримку у Вашингтоні. У квітні 2007 р. Дж. Буш- мол. підписав "Акт про консолідацію свободи", що закладав політико-правову основу для вступу України і Грузії в НАТО. У відповідь Москва попередила, що це є для Росії "прямою загрозою" і "буде мати найсерйозніші наслідки для загальноєвропейської безпеки" [5, с. 264].

Ще одним районом суперництва Москви і Вашингтона став центральноазіатський регіон. Присутність США в Центральній Азії після закінчення активної фази контртерористичної операції в Афганістані стала викликати в російського керівництва дедалі більше невдоволення.

Кремль був стурбований можливістю здійснення в середньоазіатських державах інституційних змін. Прикладом стали події в Киргизстані й Узбекистані у 2005 р. [13, с. 161]. Це не дивно, оскільки Москва відчувала відвертий дискомфорт від військової присутності американців у Центральній Азії. Крім того, Сполучені Штати змішали у своїй політиці принципи поширення демократії з пошуком вигод для себе в геоекономічному сенсі, що не могло не викликати роздратування в російської еліти [4, с. 69-70].

Можливо, урегулюванню російсько-американських розбіжностей на пострадянському просторі могла би посприяти його "фінляндизація" - відмова від просування НАТО на Схід в обмін на зобов'язання Кремля поважати незалежність колишніх радянських республік [3, с. 73]. Однак ні Москва, ні Вашингтон не пішли на такий крок, оскільки все ще сподівалися взяти гору у цій геополітичній боротьбі за регіон.

Таким чином, у період 2004-2008 рр. російсько- американські відносини мали тенденцію до погіршення. Співпраця Москви та Вашингтона в таких важливих для забезпечення міжнародної безпеки сферах як боротьба з тероризмом, скорочення СНО, нерозповсюдження зброї масового знищення поступалася місцем наростаючій конфронтації.

Головною причиною охолодження російсько- американських відносин стало різне бачення сторонами нового світопорядку, що інтенсивно формується, та їхнього геополітичного місця в ньому. Росія, яка активно поверталася на орбіту світової політики, почала активно протидіяти США в усіх напрямах: як усередині країни, так і за її межами, у тому числі й на пострадянському просторі. Іншими словами, Москва і Вашингтон знову не виправдали надії один одного, що і призвело до чергового періоду погіршення відносин, за яким пос- лідує короткочасне "перезавантаження" часів президентства Д. Медведєва і Б. Обами.

Список використаних джерел

1. Арбатов А. Россия - США - Евросоюз: проблемы ПРО и РСМД / А. Арбатов // Современная Европа. - 2008. - № 3. - С. 5-21.

2. Баталов Э.Я. Проблема демократии в американской политической мысли ХХ века / Э.Я. Баталов. - М.: Прогресс-традиция, 2010. - 622 с.

3. Батюк В. Политика США на постсоветском пространстве после окончания холодной войны / В. Батюк // Международная жизнь. - 2011. - № 8. - С. 61-74.

4. Братерский М. Политика США в Центральной Азии и интересы России / М. Братерский // Центральная Азия и Кавказ. - 2007. - № 4. - С. 64-72.

5. Внешняя политика России. 1991-2016 / Т.А. Шаклеина [и др.]; под общ. ред. А.В. Торкунова. - М.: МГИМО-Университет, 2017. - 538 с.

6. Выступление и дискуссия на Мюнхенской конференции по вопросам политики безопасности. 10 февраля 2007 г. Мюнхен [Электронный ресурс] // Официальный сайт Президента России. - Режим доступа: http://www.kremlin.ru/events/president/transcripts/24034.

7. Каган Р. Россия и Китай угрожают миру [Электронный ресурс] / Р. Каган // ИНОСМИ.РУ. - 28.01.2008. - Режим доступа: https://inosmi.ru/world/20080128/239199.html.

8. Каширина Т.В. Проблема сокращения стратегических наступательных и оборонительных вооружений в российско-американских отношениях постсоветского периода / Т.В. Каширина // Новая и новейшая история. - 2014. - № 3. - С. 91-103.

9. Кондолизза Райс добралась до Москвы [Электронный ресурс] // LENTA.RU. - 19 апреля 2005. - Режим доступа: https://lenta.ru/news/ 2005/04/19/rice1.

10. Концепция внешней политики Российской Федерации. Утверждена Президентом Российской Федерации 28 июня 2000 года [Электронный ресурс] // Кодекс. Электронный фонд правовой и нормативнотехнической документации. - Режим доступа: http://docs.cntd.ru/document/901764263.

11. Россия в современной системе обеспечения глобальной стабильности: политика и восприятие / отв. ред. А.А. Кокошин. - М.: Изд- во ЛКИ, 2008. - 208 с.

12. Согрин В.В. США в ХХ-ХХІ веках. Либерализм. Демократия. Империя / В.В. Согрин. - М.: Изд-во "Весь Мир", 2015. - 592 с.

13. Стент А. Почему Америка и Россия не слышат друг друга? Взгляд Вашингтона на новейшую историю российско-американских отношений / А. Стент. - М.: Манн, Иванов и Фербер, 2015. - 464 с.

14. Стоун О. Интервью с Владимиром Путиным / О. Стоун. - М.: Альпина Паблишер, 2017. - 350 с.

15. Ціватий В.Г. Європа й Сполучені Штати Америки: інституційне становлення політико-дипломатичної системи та розвиток міждержавного партнерства у ХУІІІ-ХХІ ст. (історична ретроспектива) / Вячеслав Ціватий // Наукові праці історичного факультету Запорізького нац. унту. - 2015. - Вип. 42. - С. 211-218.

16. Шаклеина Т.А. Россия и США в мировой политике / Т.А. Шаклеина. - М.: Аспект Пресс, 2012. - 272 с.

17. Ядерная программа КНДР [Электронный ресурс] // РИА Новости. - 03.09.2017. - Режим доступа: https://ria.ru/spravka/

20170903/1501650356.html.

18. A Return to Arms Control [Electronic source] // The Washington Post. - 2008. - June 2. - Access mode: http://www.washingtonpost.com/ wp-dyn/content/article/2008/06/01/AR2008060101881.html.

19. Cheney at Summit in Lithuania Says Russia Has "Choice to Make". 4.05.2006 [Electronic source]. - Access mode: http://usinfo.state.gov/ usinfo/Archive/2006/May/04-398238.html.

20. Linzer D. Russia Won't Block U.S. on Iran [Electronic source] / D. Linzer // The Washington Post. - 2006. - January 12. - Access mode: http://www.washingtonpost.com/wp- dyn/content/article/2006/01/11/AR2006011102124.html.

21. National Security Strategy of the United States of America. The White House, Washington. March, 2006 [Electronic source]. - Access mode: http://nssarchive.us/NSSR/2006.pdf.

22. Rice: Russia Uses Energy Wealth as Political Weapon [Electronic source] // FOX News. - 2006. - January 05. - Access mode: http://www.foxnews.com/story/2006/01/05/rice-russia-uses-energy-wealth- as-political-weapon.html.

23. Rosefielde S. Russia in the 21^st Century. The Prodigal Superpower / S. Rosefielde. - Cambridge: Cambridge University Press, 2005. - XXI+244 p.

References

1. ARBATOV, A. (2008) Rossiya - SShA - Evrosojuz: problemy PRO i RSMD [Russia - USA - European Union: The Problems of NMD and INF]. Sovremennaja Evropa. 3. Pp. 5-21. [In Russian]

2. BATALOV, E.YA. (2010) Problema demokratii v amerikanskoj politicheskoj mysli ХХ veka [The Problems of Democrasy in the American Political Thought of 20^th Century]. Moscow: Progress-tradicija. [In Russian]

3. BATYUK, V. (2011) Politika SShA na postsovetskom prostranstve posle okonchaniya holodnoj vojny [US Policy on the Post-Soviet Space after the End of the Cold War]. Mezhdunarodnaya zhizn'. 8. Pp. 61-74. [In Russian]

4. BrATERSKIJ, M. (2007) Politika SShA v Central'noj Azii i interesy Rossii [US Policy in the Central Asia and the Interests of Russia]. Central- naya Aziya i Kavkaz. 4. Pp. 64-72. [In Russian]

5. SHAKLEINA, T.A. et. al. (2017) Vneshnyaya politika Rossii. 19912016 [The Foreign Policy of Russia]. Moscow: MGIMO-Universitet. [In Russian]

6. ANON (2007, February 10) Vystuplenie i diskussiya na Myunhenskoj konferencii po voprosam politiki bezopasnosti [Speeches and Discussions on Munich Conference on the Questions of Security Policy] [Online]. Oficial'nyj sajt Prezidenta Rossii. Available from: http://www.kremlin.ru/ events/president/transcripts/24034 [In Russian]

7. KAGAN, R. (2008) Rossiya i Kitaj ugrozhajut miru [Russia and China Threaten the Peace] [Online]. INOSMI.RU. Available from:

https://inosmi.ru/world/20080128/239199.html [In Russian]

8. KASHIRINA, T.V. (2014) Problema sokrashheniya strategicheskix nastupatel'nyx i oboronitel'nyx vooruzhenij v rossijsko-amerikanskix otnosheniyax postsovetskogo perioda [The Problem of Reduction of the Strategic Offensive and Defensive Arms in the Russian-US Relations of the Post-Soviet Period]. Novaya i novejshaya istoriya. 3. Pp. 91-103. [In Russian]

9. ANON (2005) Kondolizza Rajs dobralas' do Moskvy [Condoleezza Rice Reached the Moscow] [Online]. LENTA.RU. Available from: https://lenta.ru/news/2005/04/19/rice1/ [In Russian]

10. ANON (2000) Koncepcija vneshnej politiki Rossijskoj Federacii. Utverzhdena Prezidentom Rossijskoj Federacii 28 ijunja 2000 goda [The Conception of the Russian Federation Foreign Policy. Confirmed by the President of the Russian Federation on June 28, 2000] [Online]. Kodeks. Elektronnyj fond pravovoj i nonmativno-texnicheskoj dokumentacii. Available from: http://docs.cntd.ru/document/901764263 [In Russian]

11. KOKOSHIN, A.A. ed. (2008) Rossija v sovremennoj sisteme obespecheniya global'noj stabil'nosti: politika i vospriyatie [Russia in the Modern Global Stability Support System: Politics and Consideration]. Moscow.: Izd-vo LKI. [In Russian]

12. SOGRIN, V.V. (2015) SShA v XX-XXI vekah. Liberalizm. Demokratiya. Imperiya [USA in the 20^th - 21^st Centuries. Liberalism. Democracy. Empire]. Moscow: Izd-vo "Ves' Mir". [In Russian]

13. STENT, A. (2015) Pochemu Amerika i Rossiya ne slyshat drug druga? Vzglyad Vashingtona na novejshuyu istonyu rossijsko-amerikanskix otnoshenij [Why the USA and Russia Don't Hear Each Other? Washington View on the Contemporary History of the Russian - US Relations]. Moscow: Mann, Ivanov i Ferber. [In Russian]

14. STONE, O. (2017) Interv'ju s Vladimirom Putinym [The Interview with Vladimir Putin]. Moscow: Al'pina Pablisher. [In Russian]

15. TSIVATYI, V.H. (2015) Yevropa i Spolucheni Shtaty Ameryky: instytutsiine stanovlennia polityko-dyplomatychnoi systemy ta rozvytok mizhderzhavnoho partnerstva u XVIII--XXI st. (istorychna retrospektyva) [Europe and the USA: Institutional Origins of the Political and Diplomatic System and Development of the International Partnership during 18^th - 21^st Centuries], Naukovi pratsi istorychnoho fakultetu Zaporizkoho natsionalnoho universytetu. 42, Pp 211-218. [In Ukrainian]

16. SHAKLEINA, T.A. (2012) Rossija i SShA v mirovoj politike [Russia and the USA in the World Politics]. Moscow: Aspekt Press. [In Russian]

17. ANON (2017) Jadernaja programma KNDR [Online]. RIA Novosti.

Available from: https://ria.ru/spravka/20170903/1501650356.html [In Russian]

18. ANON (2008, June 2) A Return to Arms Control [Online]. The Washington Post. Available from: http://www.washingtonpost.com/wp- dyn/content/article/2008/06/01/AR2008060101881.html

19. ANON (2006) Cheney at Summit in Lithuania Says Russia Has "Choice to Make" [Online]. Available from: http://usinfo.state.gov/usinfo/ Archive/2006/May/04-398238.html

20. LINZER, D. (2006, January 12) Russia Won't Block U.S. on Iran [Online]. The Washington Post. Available from: http://www.washingtonpost.com/ wp-dyn/content/article/2006/01/11/AR2006011102124.html

21. ANON (2006) National Security Strategy of the United States of America [Online]. National Security Strategy Archive.

22. ANON (2006) Rice: Russia Uses Energy Wealth as Political Weapon [Online]. FOX News. Available from: http://www.foxnews.com/story/ 2006/01/05/rice-russia-uses-energy-wealth-as-political-weapon.html

23. ROSEFIELDE, S. (2005) Russia in the 21^st Century. The Prodigal Superpower. Cambridge: Cambridge University Press.

Размещено на Allbest.ru