Оборонна політика Європейського Союзу на сучасному етапі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

ОБОРОННА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Андрій Мартинов, д.і.н., проф.

Анотація

У статті проаналізовано проблематику формування спільної оборонної політики Європейського Союзу на сучасному етапі. Показано, що після завершення «холодної війни» та започаткування якісного нового етапу розвитку європейської інтеграції, символом якого стало запровадження спільної європейської грошової одиниці та формування спільної зовнішньої політики ЄС, оборонна політика залишалась прерогативою НАТО. Російська агресія проти України 2014 р., референдум щодо виходу Великої Британії з ЄС, спроби президента США Д. Трампа вдатися до однобічних дій щодо європейських союзників змусили Євросоюз активніше взятися за формування спільної оборонної політики. Цей процес має свої обмеження, пов'язані із союзницькими євроатлантичними зобов'язаннями, недостатньою консолідованістю ЄС на міжнародній арені, обмеженими фінансовими, організаційними та технічними можливостями для автономних дій ЄС в оборонній сфері. Вагомою перешкодою на шляху формування спільної оборонної політики ЄС залишається дефіцит погодженого між усіма країнами-членами стратегічного бачення ролі Євросоюзу в новій структурі міжнародних відносин та у забезпеченні глобальної безпеки. На заваді цьому є різне бачення пріоритетів розвитку європейської інтеграції країнами «старої» Європи, передусім Німеччини і Франції, та країн «нової» Європи на чолі з державами Вишеградського блоку. Диференціації ЄС додає блок країн-членів Євросоюзу, які дотримуються нейтрального зовнішньополітичного курсу. Ефективна спільна зовнішня політика та спільна політика в сфері безпеки можлива лише за умов створення федеративного об'єднання, до якого ЄС ще треба пройти різні еволюційні етапи.

Ключові слова: Євросоюз, європейська інтеграція, оборонна політика, НАТО, європейська система безпеки.

Annotation

безпека оборонний європейський союз

Andrii Martynov, Dr. of Science (History), Prof. Institute of History of Ukraine National Academy of Sciences of Ukraine

THE DEFENSE POLICY OF THE EUROPEAN UNION ON THE MODERN STAGE

The European Union is facing unprecedented challenges, both global and internal: regional conflicts, terrorism, growing migratory pressures, protectionism, social and economic inequalities. A safe and secure EU where all citizens feel sure and can move freely, external borders are secured, where international norms are respected, Europe determined to fight terrorism. The European international system is not rigid; it is characterized by constant changeability of the configuration of forces, spheres of influence. The states of the European Union system may be divided into static, transformative and turbulent. For example, Brexit, together with the cooperation and peaceful co-existence, proceed from the current state of the international system, as far as structural limitations imposed on the actions of states by the hierarchy of a system are more stable than the level of their influence. The disparity between the status of a state in the system and its potential abilities are the most credible explanations of conflict behaviour thereof. Conflict and cooperation are the most important manifestations of the subject of international relations and logically proceed from structural peculiarities of a current international system. Generally speaking, the existence of the system of international relations is defined by conditions of coexistence of contemporary Poles of international power, the superpower status of which is fixed with respect to peripheral social subject by relevant factorial, spectral, departmental, geo- civilizational, and institutional elements. The expansion in the range of issues, which did not require the unanimous approval of the EU member-states, but solely by voting on the principle of the qualified majority, was to promote the enforced cooperation between the EU member-states. These vectors were chosen due to the changes in the international arena which occurred during the period researched, reflected rather in these areas than in the economic policy since the state received the freedom of action in the search of a new balance of power. What is more, the EU institutions that govern the common foreign and security policy and the European defence remained weak even after the Maastricht treaty has been reviewed and the Amsterdam treaty has been signed. The monetary union is an identity instrument of the EU. The multi-ethnics identity is the feature of the migration processes in European Union.

Key words: European Union, European Integration, European security system, common foreign and security policy, NATO.

Виклад основного матеріалу

Накреслене Маастрихтським договором завдання започаткування спільної зовнішньої політики Євросоюзу реалізовувалось одночасно з прийняттям нових країн-членів до ЄС. Взагалі якісне поглиблення процесу європейської інтеграції з одночасним кількісним збільшенням кола країн -членів Євросоюзу фактично до британського референдуму про вихід з ЄС (23 червня 2016 р.), вважалися фундаментом сучасної стратегії розвитку Євросоюзу. Після початку переговорів про вихід Великої Британії з ЄС повернулися до ідеї європейської інтеграції «багатьох швидкостей» з опорою на країни «ядра» процесу європейської інтеграції. Але вже внаслідок розширення ЄС 2004 р. стало зрозуміло, що навіть запропоновані Договором Ніцци (2000 р.) процедури подвійної більшості при прийнятті принципових рішень, зокрема, щодо питань спільної зовнішньої політики, неповністю віддзеркалюють різноманіття національних інтересів всередині ЄС. Фактично інституційні структури ЄС, а саме: Європейська Рада, Європейська Комісія, Європейський парламент, верховний представник ЄС з питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки дедалі частіше зіштовхуються з інституційними обмеженнями у процесі погодження і головне реалізації спільної зовнішньої політики ЄС. Інститути ЄС зіштовхнулись із проблемами гармонізації національних інтересів країн-членів (варто згадати про протиріччя між ФРН і Францією з одного боку і країнами Вишеградської четвірки з іншого щодо квотування прийому мігрантів). Намітились різні підходи до позиціонування ЄС на міжнародній арені, які відстоюють шість країн-засновниць сучасного процесу європейської інтеграції, країни Вишеградської четвірки, нейтральні країни-члени ЄС.

На різних напрямках процес європейської інтеграції відбувається нерівномірно, набуває специфічних рис та має свої межі. Досі спільна європейська оборонна політика і політика в сфері безпеки має найменше досягнень. Насамперед тому, що координація воєнно -політичних курсів неможливо без розробки всіма членами ЄС спільних підходів до оборони безпосередньо залежить від ефективної реалізації спільної зовнішньої політики. Поки що можна вести мову про більш-менш успішне просування до консенсусу з питань політичних аспектів безпеки. Але воєнно -політична сфера, принаймні до перемоги на президентських виборах у США 2016 р. Д. Трампа, який вимагає більшої відповідальності європейських союзників за євроатлантичну безпеку, залишається монополією Північноатлантичного альянсу.

Однак неодноразові заклики канцлера ФРН А. Меркель щодо потреби опиратись на європейські воєнні сили забезпечує незворотність тенденції до воєнно-політичної автономії ЄС щодо НАТО. Передумовами для цього є спільні економічні інтереси, втілені у спільній європейській грошовій одиниці, глибокі коопераційні зв'язки, співпраця в науково -технічній сфері, тісна співпраця концернів воєнно-промислового комплексу. Історичний досвід свідчить, що кожного разу у випадку загострення міжнародного становища спостерігається послаблення устремлінь ЄС до воєнно -політичної автономії.

Сучасна політологічна інституційна теорія пропонує різні рецепти удосконалення роботи інститутів [1, с. 5-34]. Зокрема, мова йде про максимальну політико-правову гнучкість функціонування інститутів управління складними системами [2, с. 253-282]. Мінливість процесів, які вимагають негайної реакції владних інститутів, вимагає запровадження нових інституційних підходів менеджменту, які мінімізують зайвій бюрократичні структури погоджень [3, с. 635-653]. Підвищенню ефективності рішень, які приймаються має сприяти принцип субсидіарності в діяльності інститутів ЄС і національних органів влади [4, с. 231-243]. На подальше уточнення заслуговує проблема поділу сфер компетенції національних міністерств закордонних справ країн-членів ЄС і такої структури як зовнішньополітичне відомство ЄС [5, с. 128]. Але принцип субидіарності на цю сферу взаємодії поширюється важко [6, с. 39]. Поки що відсутній консенсус щодо можливості правового реформування системи повноважень національних і наднаціональних органів влади в ЄС [7, с. 31].

На засіданні Європейської Ради у Кельні 3-4 червня 1999 р. було ухвалено рішення щодо подальшого розвитку військових та інших сил держав - членів, застосованих для врегулювання кризових ситуацій. Рада ЗЄС на засіданні в Марселі 13 листопада 2004 р. підтвердила передачу низки функцій до Євросоюзу. Функції, які залишилися за ЗЄС головним чином стосуються надання військової допомоги. Водночас ЗЄС продовжує виконувати завдання в рамках співпраці з питань озброєнь та асоційованих членів. Генеральний секретаріат ЗЄС перенесли з Парижу до Брюсселю, а військовий штаб ЗЄС взагалі розпустили.

Попри це, розвивається франко-британська співпраця в ядерній сфері. Зокрема, Франція проводячи у 1995 р. ядерні випробування, наголошувала на можливості використання свого ядерного потенціалу в рамках Західноєвропейського союзу. [9, с. 77]. Франція не збиралася витісняти США з Європи, а хотіла тільки рівноправного партнерства. Втім, лише у США не було дефіциту політичної волі та сили, аби трансформувати європейську систему безпеки [10, с. 267].

Ключовою стратегічною проблемою залишається розподіл повноважень у питаннях європейської оборони між НАТО та Західноєвропейським союзом. У листопаді 1996 р. Західноєвропейська організація з питань озброєнь опублікувала Меморандум про взаєморозуміння. Зазначений документ передбачав однакові правила для розміщення замовлень, описав механізм фінансування державами спільних військових науково-дослідницьких проектів [11, с. 1].

Гострішою стала конкуренція між національними виробниками зброї. Американська модель діяльності військово-промислового комплексу залишається ліберальною. Оборонні компанії лише піддаються державному експортному контролю. Водночас великі корпорації жорстко конкурують між собою на внутрішньому та зовнішньому ринках. В Європейському Союзі зберігається ліберальність американської моделі, водночас Європейська оборонна агенція виконує функції єдиного замовника військової продукції для внутрішнього та зовнішнього ринків. Компанії конкурують між собою за отримання контрактів від агентства, а держави контролюють фінансові потоки. У квітні 1998 р. було створено європейський консорціум «ЕАДС» « Airbus», до складу якого увійшли: «DASA» (ФРН), «Aerospatiale» (Франція), «British Aerospace» (Британія), «Casa» (Іспанія). Це був важливий етап технологічної кооперації Європейського Союзу. Нарешті у липні 1998 р. шістка держав- засновниць європейського інтеграційного процесу підписали лист про наміри. Вони декларували спрощення процесу реструктуралізації оборонної промисловості. [12, с. 1]. Відповідно до цього рішення у 1999 р. офіційно було створено «Європейську аерокосмічну оборонну компанію» ( European Aeronautic Defence and Space Company - ЕАДС). На гельсінській зустрічі Європейського Союзу у грудні 1999 р. було легалізовано намір реалізації спільної зовнішньої та оборонної політики. Вибудовувалася бюрократична вісь військового планування Європейського Союзу: Комітет з питань політики безпеки (Political and Security Committee) та Військовий комітет Європейського Союзу (the European Union Military Committee - EUMC).

16 грудня 2002 р. Європейський Союз та НАТО підписали угоду, яка надала можливість використовувати можливості НАТО в проведенні миротворчих операцій під командуванням Європейського Союзу [13, с. 1]. Головним інструментом захисту інтересів країн-членів Євросоюзу було визначено сили швидкого реагування. Планувалося, що бойові тактичні групи посилені батальйони (1500-2500 військових) повинні мати контрольний термін боєготовності 15 діб. Пріоритетними зонами відповідальності було визначено Балкани, Середземномор'я та Близький Схід.

12 грудня 2003 р. було затверджено Стратегію безпеки Європейського Союзу «Безпечніша Європа у кращому світі» [14, с. 1]. Хоча більшість положень зазначеного документу має переважно декларативний характер, але вперше, спираючись на Стратегію, Європейський Союз провів військову операцію на території Колишньої Югославською Республікою Македонія відповідно до звернення македонського уряду та рішення Ради Безпеки ООН навесні 2003 р. - операція відома під кодовою назвою «Конкордія». Отже, впродовж 2003 р. Європейський Союз проводив перші «самостійні» миротворчі операції у Македонії та Конго. Після розширення Європейський Союз залишається надто диференційованим за ознаками потуги держав-членів. До його складу донедавна входили ядерні потуги Франція та Велика Британія та країни з символічним військовим потенціалом на кшталт Естонії або Люксембургу. До 2009 р. Чехія та Словаччина планували спільний підрозділ у 1200 чеських та 300 словацьких солдат, який має стати складовою частиною сил швидкого реагування Європейського Союзу [10, с. 268].

У липні 2004 р. було прийнято рішення про удосконалення нормативних засад «Європейського агентства озброєнь». Воно покликано виступати в ролі головного замовника озброєнь, фінансувати розробку нових європейських військових технологій, регулювати політичні правила гри в процесі погодження національних інтересів. [15, с.1].

У січні 2005 р. офіційно розпочалася робота «Європейського агентства озброєнь». Його учасниками є всі країни Євросоюзу, за винятком Великої Британії, Греції, Данії, Естонії, Латвії, Литви, Люксембургу, Мальти. Структура зазначеного агентства включає: Верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки, виконавчого директора, адміністративно-господарського відділу, відділу з питань планування, відділу зі зв'язків із громадськістю. Також до складу «Європейського агентства озброєнь» входить Управління дослідження військових можливостей та технологічних досліджень та Управління військової промисловості й ринку озброєнь. У листопаді 2006 р. була затверджена спільна програма оборонних досліджень на період 2007 - 2009 років. Перешкодою для діяльності залишалися фінансові обмеження.

У червні 2005 р. «Європейське агентство озброєнь» заявило про намір концентрувати зусилля на інноваційних напрямках військово-промислового розвитку. Три ключові статті Лісабонського договору 2007 р. мали надати чіткого виміру Європейській політиці оборони та безпеки (ESDP). Вони становили пряму загрозу євроатлантичним відносинам. Наприклад, стаття 1 (підрозділ 27) встановлює: «компетенція Союзу в сфері зовнішньої політики та політики безпеки повинно було охоплювати всі сфери зовнішньої політики та всі питання що стосуються безпеки Союзу, включаючи всі форми спільної оборонної політики, що може привести до спільної оборони». Крім цього, стаття передбачала «структурну співпрацю» щодо утворення військових формувань для виконання завдань різного рівня. Стаття про солідарність також передбачає взаємодію країн Європейського Союзу. Стаття 1(підрозділ 49 с) про «взаємну допомогу, якщо країна-член стала жертвою збройної агресії на свою територію, інші країни-члени будуть зобов'язанні допомагати всіма засобами своєї влади у відповідності до статуту ООН» [16, с. 42].

Розвідувальне співтовариство Європейського Союзу перебуває в стадії формування. Побудова відповідних вертикальних структур вимагатиме створення спеціалізованого європейського розвідувального агентства, яке візьме на себе аналітичні функції та стане центром збирання інформації від національних спеціальних служб. Однак поки що незрозуміло як це кореспондуватиметься з розвідувальними структурами НАТО і не зрозуміло як фінансувати цю діяльність. Натомість горизонтальна координація сприяє побудові мережі, за допомоги якої спрощується процедура встановлення як двосторонніх так і багатосторонніх контактів для обміну розвідувальною інформацією. Зрозуміло, що це вимагатиме інституціоналізації відносин між учасниками. Поки що розвідувальне співтовариство Європейського Союзу представлене сукупністю розвідувальних співтовариств країн-членів Європейського Союзу. Від них залежить, наскільки Європа просунеться шляхом створення єдиної наднаціональної розвідувальної служби. Наприклад, Велика Британія має відразу три розвідувальні служби: МІ-6 (зовнішня розвідка), MI-5 (контррозвідка) та Центр урядового зв'язку. Зовнішня розвідка ФРН (Bundesnachrichtendienst) залишається у підпорядкуванні бундесканцлера. Зовнішня розвідка Франції складається з дев'яти спеціальних служб, підпорядкованих трьом міністерствам. Наприклад, Дирекція військової розвідки здійснює збирання та аналіз інформації, здобутої тактичною та стратегічною розвідкою. Генеральна дирекція зовнішньої безпеки здійснює розвідку та контррозвідку за межами Франції. Дирекція захисту та безпеки оборони виконує функції військової контррозвідки. Натомість Управління зі стратегічних питань проводить стратегічний аналіз та середньострокове прогнозування, інформаційно-аналітичне забезпечення міжнародних переговорів. Отже, навіть з вище наведеного простого переліку фактів зрозуміло, що в значній часовій перспективі не буде європейського аналогу ЦРУ США, оскільки національні спецслужби держав-членів Євросоюзу більше між собою конкурують, ніж взаємодіють.

Скоріше за все, по мірі завершення процесу переговорів про вихід Великої Британії з ЄС, а також у разі стабілізації внутрішньополітичного становища в ФРН і Франції можлива ініціатива уточнення Лісабонського договору реформ (2007) щодо обрання подальшої стратегії розвитку ЄС. Або це має бути щось на кшталт «Сполучених Штатів Європи», з чим незгодні країни Вишеградської четвірки, або «дисиденти» будуть «відправлені» до ЄС «другої категорії». Утім, до такого радикального сценарію удосконалення роботи інститутів ЄС справа навряд чи дійде.

19 жовтня 2017 р. Верховний представник Європейського Союзу з питань спільної зовнішньої політики і безпеки Ф. Могеріні презентувала проект перманентної структурної співпраці між країнами-членами ЄС у сфері оборони.

Він передбачає поглиблення взаємодії у воєнно -політичній сфері як на рівні Євросоюзу, так і між країнами-членами Євросоюзу [8, с. 1-3]. Відкритим залишається питання участі у цих проектах нейтральних країн-членів Євросоюзу.

Звичайно, актуальні проблеми болгарського головування в ЄС у першому півріччі 2018 р. обумовлені проблемами єдності Євросоюзу. У 2018 році мають відбутись вирішальні переговори щодо погодження умов виходу Великої Британії з ЄС. Додаткові казуси провокують внутрішньополітичні процеси в країнах ЄС. У березні мають відбутись знакові парламентські вибори в Італії та Угорщині. Європейські скептики плекають надії на посилення своїх політичних позицій у цих країнах. Нагадаємо, що за результатами парламентських виборів 2017 року в Австрії було створено коаліцію «Австрійської народної партії» з право популістською «Австрійською партією свободи». Скептичні позиції щодо долі нелегальних мігрантів з ними поділяють в Угорщині.

Крім переговорів щодо виходу Великої Британії і долі санкцій проти Росії, помітне місце у порядку денному Євросоюзу займають питання реформування ЄС. Але на заваді цьому залишається невизначеність внутрішньополітичної ситуації у Німеччині, де складно формується нове видання «великої коаліції», причому А.Меркель спонукала соціал-демократів до коаліції, посилаючись на спільну відповідальність за долю ЄС.

У центрі уваги болгарського головування, зрозуміло, залишаються балканські проблеми. Нестабільною є внутрішньополітична ситуація в Македонії. Член ЄС Греція розпочала наприкінці 2017 року переговори щодо остаточного погодження офіційної назви цієї держави - колишньої югославської республіки. Зокрема, Болгарія, яка історично має непрості відносини з Македонією, у 2017 році нарешті підписала договір, за яким визнала відсутність територіальних претензій до Македонії. Але до остаточного компромісу ще далеко.

Гострим питанням менеджменту спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС залишається нелегальна міграція. Ангела Меркель категорично не сприймає позицію нині правлячої австрійської урядової коаліції з питань розподілу квот на мусульманських нелегалів. Німецькі політики попередили австрійських колег від зближення з поляками та угорцями у питанні блокування розподілу квот біженців. Додатковим подразником є позиція нового австрійського уряду щодо можливого перегляду санкцій проти Росії. Міністр закордонних справ Австрії Карін Кнайссль вважає, що санкції проти Росії в енергетичній сфері не спрацювали та підтримує побудову другої черги газопроводу «Північний потік». Зрештою, Ангела Меркель знайшла аргументи, аби закликати австрійських колег не руйнувати єдності Євросоюзу щодо принципових питань. Але усі розуміють, що ключові рішення відкладаються до остаточного вирішення питання створення коаліції в ФРН.

На початку грудня 2017 року адміністрація Дональда Трампа сформувала свою стратегію щодо балканського регіону. Вона передбачає збереження американської воєнної присутності у регіоні, яка тільки посилилась після вступу 2017 року до НАТО Чорногорії, США будуть наполягати на чіткій переорієнтації Сербії з Росії на Європу, а також мають намір продовжити зусилля, спрямовані на врегулювання суперечностей між балканськими країнами. Адже навіть після вступу до Євросоюзу Хорватія і Словенія досі сперечаються з приводу належності низки острів у Адріатичному морі. Дуже складно відбувається процес демаркації державного кордону між Чорногорією і Косово. Але зараз найбільш серйозні протиріччя розділяють Косово і Сербію, Македонію і Грецію.

Західні країни закликали сербів і косовських албанців продовжити переговори про остаточну нормалізацію відносин. Європейський Союз наполягає в процесі переговорів про вступ Сербії в ЄС домогтися визнання Белградом незалежності Косово. Утім, сербське суспільство залишається глибоко розколотим з приводу знаходження меж компромісу в питанні статусу Косово. За цих умов розташована на території Косово найбільша в Європі американська військова база «Бондстіл» залишається потужним стабілізуючим фактором.

Бажання колишньої югославської республіки Македонія вступити до Європейського Союзу і НАТО активізувало переговори з Грецією щодо пошуку компромісної назви цієї держави. Влада Македонії висуває вимогу, аби нова назва не суперечила національній самосвідомості та влаштовувала Грецію. Македонська опозиція наполягає на тому, аби будь -яка досягнута домовленість щодо нової назви країни була винесена на референдум. Це може поставити під велике питання будь-який можливий компроміс на переговорах між Македонії та Грецією, які відбуваються за посередництва США. Утім, Вашингтон має потужний важіль впливу на Грецію, який стосується виділення або блокування чергового траншу кредитів Афінам. Тому цього разу наполегливість посередників може вивести справу євроатлантичної інтеграції Македонії із глухого кута. Але Росія також використовує Македонію для своїх гібридних впливів на Балканах. Тому цей стратегічно важливий регіон, розташований на перетині важливих транспортних комунікацій між Європою, Середземномор'ям та Близьким Сходом, ще тривалий час залишатиметься зоною напруги і нестабільності.

За підсумками візитів Меркель і Макрона до США на початку травня 2018 р. цікаво виглядала перспектива реформування Євросоюзу. Макрон запропонував переглянути правила роботи монетарного союзу спільної європейської грошової одиниці, але поки що не знайшов розуміння у Меркель. Утім, Меркель констатувала, що Євросоюз повинен переглянути свої підходи до спільної зовнішньої політики і спільної політики безпеки. Зокрема, німецькі військові вимагають, аби до 2021 року було закуплено різні види сучасних озброєнь на суму 15 мільярдів доларів. Цей воєнно-технічний сектор дає можливість заробити військово-промисловому комплексу США. Проте Дональд Трамп також на обох зустрічах просував ідею продажу до Європи американського скрапленого газу.

Також у контексті спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС важливим є процес європейської інтеграції нових незалежних держав, які утворились внаслідок розпаду Югославії. Першою з колишніх югославських республік до Євросоюзу у 2004 році вступила економічно найбагатша Словенія. У 2013 році поки що останнім 28-м членом Євросоюзу стала Хорватія. Вступ Хорватії супроводжувався складнощами. По-перше, хорватському суспільству довелося переглянути свої радикальні націоналістичні настрої, які в 19911995 роках дали можливість відстояти незалежність, але стали на перешкоді європейській інтеграції. По-друге, хорватському суспільству довелося по- іншому подивитись на власну історію. Національний герой часів Другої світової війни Анте Павелич, колишній лідер «усташів» (повстанців), у хорватському історичному дискурсі відійшов на другий план. До речі, так само як і перший президент країни Франьо Тунджман. Загреб був вимушений погодитись на передачу Гаазькому міжнародному трибуналу хорватських військових, які, зокрема, ліквідували у серпні 1995 року «Сербську Країну». Утім, навіть після вступу до ЄС, Хорватія не належить до «відмінників» європейських оптимістів. Постійну критику з Брюсселю викликають рекомендації легалізації одностатевих шлюбів та інші політично коректні вимоги. По-третє, намагаючись у 2013 році показати позитивний приклад іншим балканських країнам, Євросоюз заплющив очі на власні принципи - не приймати країни, які мають територіальній суперечки. На превеликий жаль, Хорватія і Словенія від часів розпаду Югославії сперечаються за належність півострову Плевлака, який є прибутковим курортом на Адріатичному морі. Внаслідок цього вперше в історії процесу європейської інтеграції в реальній політиці залишається неврегульована територіальна суперечка між двома рівноправними країнами-членами Євросоюзу.

Треба зазначити, що хорватський приклад не є найскладнішим із тих, з якими Євросоюз стикається на Балканах. Ще більш суперечливим є сербське, косовське, македонське питання. Зокрема, Сербія досі категорично виступає проти поєднання тем своїх переговорів про вступ до Євросоюзу із визнанням незалежності Косово. В свою чергу Косово невдоволено тим, що досі Євросоюз офіційно не розпочав із ним переговорів про вступ. Правда, це поки що в принципі неможливо, адже незалежність Косово досі не визнали Греція (через кіпрську проблему з турками), Румунія (через претензії до «возз'єднання» з Молдовою і придністровське питання), Угорщина (через статус угорців у Словаччині та румунській Трансільванії), Іспанія (через свої проблемні провінції Басконію і Каталонію). В свою чергу Македонія поки що ніяк не може домовитись із Грецією щодо нової назви своєї країни. Грецькі націоналісти категорично проти використання слова «Македонія» у будь -яких нових редакції цієї назви.

Зрештою, європейські скептики наголошують, що балканське розширення ЄС явно не на часі з суто фінансових причин. Адже у разі завершення процедури виходу Великої Британії з ЄС, Євросоюз втратить надійного спонсора свого бюджету, натоміть у разі вступу п'яти-шести балканських країн, навпаки, отримає нових претендентів на субсидії. Втім, є ще один сумний приклад переговорів про вступ в ЄС. Туреччина розпочала такі переговори взимку 2005 року. Утім, після провалу спроби військового перевороту в Туреччини в липні 2016 року ці переговори офіційно припинились поки що без реальної часової перспективи відновлення. Поки що Європейська комісія розглянула питання стану справ з переговорами про вступ до Євросоюзу країн Західних Балкан: Албанії, Боснії і Герцеговини, Косово, Македонії, Чорногорії. Голова Європейської Комісії Жан-Клод Юнкер зазначив, що жодна з цих країн до 2025 року не вступить в ЄС, якщо нинішні члени ЄС Хорватія і Словенія не погодять територіальні суперечки. Утім, навіть якщо це станеться, на шляху країн Західних Балкан до Євросоюзу ще дуже багато перешкод. Правда, Євросоюз вимушений займатись європеїзацією Балкан, аби уникнути «балканізації» Європи. Поглиблюється конфлікт між Туреччиною і грецькою частиною Кіпру з приводу проведення геологічних бурінь на шельфі Егейського моря, де були знайдені великі поклади газу. Європейська Комісія закликала Туреччину поважати суверенітет країн-членів ЄС.

Ще один приклад складності погодження зовнішньої політики ЄС є турецький кейс. Німецько-турецькі зв'язки загострилися відтоді, як Берлін надав політичний притулок офіцерам та турецьким політикам, яких офіційна Анкара звинуватила у причетності до спроби здійснити у липні 2016 року військовий переворот у Туреччині. Відтоді турки демонструють інакодумство й у відносинах з НАТО. Зокрема, США критикують Туреччину за намір купити у Росії комплекс протиповітряної оборони «С -400».

Військово-політичні протиріччя загострились на фоні турецької військової операції проти сирійських курдів в прикордонній провінції Афрін. Активне використання турецькою армію танків «Леопард» німецького виробництва вкотре актуалізувало дискусію німецьких політиків щодо моральної ціни торгівлі зброєю. Водночас німецькі офіційні власті вимагають від турецьких властей припинити переслідувати журналістів, які критикують дії влади. У відповідь турецька влада наголошує, що ЄС і США в 2016 році фактично мотивували організаторів спроби усунення від влади Реджепа Ердогана та не хочуть переслідувати активних учасників цього процесу, які перебувають в Європі і США. Поки що такі безкомпромісні позиції залишаються незмінними з обох сторін.

Зрозуміло, що існуючий політичний клімат не сприяє нормальному ходу переговорів про вступ Туреччини до ЄС. Тому не дивно, що в недавньому звіті Європейської комісії, в якому накреслені пріоритетні плани балканського розширення ЄС до 2025 року, про Туреччину мова не йде.

Усвідомлюючи факти реальної політики, турецькі власті також вирішили не церемонитись у своїх відносинах з ЄС. Зокрема, загострюється баталія ЄС і Туреччини щодо енергетичної проблематики. У 2015 році геологи на шельфі грецької частини Кіпру відкрили великі поклади газу. Вони географічно знаходяться саме в тій частині прибережних вод «острову Афродіти», яка входить до ЄС. Адже після грецько-турецької війни 1974 року та проголошення в 1981 році «Турецької республіки Північний Кіпр» цей острів розділений конфліктом. Ситуація не змінилась, коли 2004 року грецька частина Кіпру увійшла до Євросоюзу. Формально за згоду на це Туреччині «заплатили», розпочавши в квітні 2005 року переговори про її вступ до ЄС. Але позитивного результату ці переговори не дали досі.

У лютому 2018 р. флотилії НАТО довелося втрутитись, коли турецькі військові кораблі спробували завадити роботі суден геологів в Егейському морі. Реагуючи на ці події, Європейська Комісія закликала Туреччину поважати суверенітет країн-членів ЄС. У відповідь Міністерство закордонних справ Туреччини у своїй ноті згадало про всі образи, нанесені туркам Євросоюзом за останні два роки. Обмін емоційними нотами зайвий раз засвідчив напругу у турецько-європейських відносинах, яка вже з неявної фази переходить у відкриту фазу.

Додатковим джерелом непорозумінь стає загальна ситуація на Близькому Сході. Адже Туреччина і Євросоюз займають протилежні позиції щодо усіх регіональних принципових питань. Зокрема, Туреччина засудила намір США визнати Єрусалим столицею Ізраїлю, в свою чергу ЄС це теж засудив, але не так різко, як турки. В сирійській війні Туреччина де-факто є союзником Росії та Ірану, натомість ЄС дистанціювався від військової складової сирійського конфлікту, віддавши там ініціативу США. Також ЄС і Туреччина по-різному ставляться до проблеми врегулювання внутрішньополітичного конфлікту у Лівані. На фоні загострення зазначених протиріч чи не єдиною сферою, де Туреччина та ЄС ще активно координують свої дії є співпраця спеціальних служб з питань протидії міжнародному тероризму. Фактично це остання «лінія оборони» прихильників нормалізації турецько-європейських відносин. Утім, заради цього потрібно щоденно докладати позитивних зусиль, до чого ані Туреччина, ані Євросоюз за нинішніх обставин, здається, не готові. Турки не хочуть шукати компроміси за рахунок своїх національних інтересів, а ЄС не хоче визнавати, що режим Ердогана настільки трансформував турецьке суспільство, що воно стало набагато більш націоналістичним та егоїстичним, аніж цього вимагають норми взаємодії з партнерами по ЄС і НАТО.

Таким чином, управління спільною зовнішньою політикою Євросоюзу суттєво ускладнюється внаслідок посилення скептичних щодо європейської інтеграції настроїв у низці країн. Точка біфуркації у цій ситуації визначається сценарієм «м'якого» або «жорсткого» виходу Великої Британії з ЄС, що потребуватиме уточнення договорено-правової бази функціонування Євросоюзу. Європейська комісія затвердила проект угоди про вихід Великої Британії з Євросоюзу. Текст угоди став результатом тривалих переговорів, але є поки що документом, який потребує доопрацювання. За часовими параметрами процес виходу Великої Британії з Євросоюзу мало з правової точки зору закінчитись 30 березня 2019 року. Однак у самій Британії триває дискусія з приводу доцільності цього кроку. Прем'єр-міністр Тереза Мей невтомно наголошує, що Консервативна партія у відносинах з Євросоюзом робить все правильно. Натомість опозиційні лейбористи критикують владу, зокрема, за нехтування пропозицію розробити нову митну угоду з Євросоюзом після виходу з ЄС. У відповідь Тереза Мей зазначає, що ЄС категорично проти пошуку компромісів щодо збереження зони вільної торгівлі після завершення процедур виходу Британії. Правда, існують деякі суттєві нюанси.. Зокрема, ЄС зацікавлений у збереженні «відкритого неба», максимальної лібералізації правил перетину кордону із Великою Британією. Особливо актуальним це питання є у випадку британського анклаву Гібралтар. Іспанія вже наголошує, що заблокує набуття чинності будь-якого документу при вихід Великої Британії з ЄС, якщо не будуть враховані іспанській інтереси щодо поетапного повернення Гібралтару до складу Іспанії. Британські чиновники називають це шантажем та закликають ЄС зайняти більш раціональну позицію та вплинути на Мадрид. Заяви президента США Дональда Трампа щодо запровадження митних тарифів на європейську металургійну продукцію підважують стратегічну мету ідеологів виходу Великої Британії з ЄС. Вони сподівались, що за межами Євросоюзу з його жорсткими митними та тарифними правилами, Велика Британія намагалася реалізувати проект свого перетворення на глобальний центр, який виконуватиме роль посередниками між різними зонами вільної торгівлі в Європі, Північній Америці, Південно-Східній Азії. Але велика ймовірність загострення глобальних торговельних конфліктів збільшує ризик втрати Великою Британією такої ролі. Тому британська дипломатія намагається уникнути такого розвитку подій. Однак виступити у ролі своєрідного посередника між Трампом та Брюсселем Лондон також навряд чи може розраховувати. Адже ставлення Трампа до європейських союзників є досить своєрідним й нинішній стан британсько-американських відносин надто далекий від того, який був за часів Маргарет Тетчер і Рональда Рейгана.

Головною вадою спільної оборонної політики Європейського Союзу є відсутність стратегічного планування та мислення. Європейський Союз не має автономної системи застосування військових сил. Створення такої системи вимагає дуже великих ресурсних часових та фінансових витрат. Аби запобігти цьому, США поширюють алармістські настрої, начебто посилення спільної європейської оборонної політики може спровокувати демонтаж НАТО, або його підпорядкуванню політичну курсу Європейського Союзу. Таким чином, у новій системі міжнародних відносин, яка перебуває в стадії формування, спільна зовнішня та оборонна політика Євросоюзу є об'єктивною потребою досягнутого рівня розвитку процесу європейської інтеграції. Однак заради дієвого механізму такої політики Євросоюз має дорости до рівня «Сполучених Штатів Європи». Втім, заради цієї мети рівень консолідованості, солідарності, ефективності роботи інститутів та структур Євросоюзу повинен бути вище за нині існуючий.

Список використаних джерел і літератури

1. Immergut E.M. The Theoretical Core of the New Institutionalism / E.Immergut // Politics&Society. 1998. № 26. P. 5-34.

2. Kaiser A. Die politische Theorie des Neo-Institutionalismus / A.Kaiser // Politische Theorien der Gegenwart II / edited by A. Brodocz, G.S. Schaal. Verlag fьr Sozialwissenschaften, 2001. P. 253-282.

3. Keck O. Der neue Institutionalismus in der Theorie der Internationale Politik / O.Keck // Politische Vierteljahresschrift. 1991. № 32. P. 635-653

4. Koelble T.A. The New Institutionalism in Political Science and Sociology // Comparative Politics. 1995. Vol.27. No.2. P. 231-243

G. Peters G.B. Institutional Theory in Political Science: The New Instituionalism / Peters. London: Pinter, 1999. P. 128-140

5. Pierson P. Politics in Time. History, Institutions and Social Analyses / P.Pierson. Princeton: University Publishing, 2004. P. 34-55

6. Thelen K. Historical Institutionalism in Comparative Politics / Thelen K., F. Longstreth // Structuring Politics. Historical Institutionalism in Comparative Analysis / edited by S. Steinmo, K. Thelen, F. Longstreth. Cambridge: University Press, 1998. P. 1-32

7. Permanent Structured Cooperation - PESCO. Deepening Defense Cooperation among EU Member States [Electronic resource]. Mode of Access: https://www.pesco-factsheet-19-10-2017_1.pdf - Last Access: 20.10.2017. Title from the Screen.

8. Croft S. European Integration and Franko-British nuclear cooperation / S.Croft // International Affairs. 1996. №4. P. 77-88.

9. Hochleimer E. Die Sicherheits-und Verteidigungspolitik der Europдischen Union /E. Hochleimer // Цsterreichische Militдrische Zeitschrift. 2002. №3 - P. 267-279.

10. Memorandum of Understanding. Western European Union. Ostend Declaration. WEU Council of Ministers, 19 November 1996 [Electronic resource]. Mode of Access: http://www.weu.int/weag/weag Last Access: 20.10.2017. Title from the Screen.

11. Letter of Intent [Electronic resource]. Mode of Access: http://www.projects.sipri.se/exon/loi/lointent.htm Last Access: 20.10.2017. Title from the Screen.

12. Agreement between the European Union and the North Atlantic Treaty Organization on the security of information. L80/37 [Electronic resource]. Mode of Access: https: www.europa.eu.int Last Access: 20.10.2017. Title from the Screen.

13. Ein sicheres Europa in einer besseren Welt. Europдische Sicherheitsstraregie vom 12. Dezember 2003 [Electronic resource]. Mode of Access: http://www.consilium.europa.eu/uedocs/cmsUpload/031208ESSIIDE.pdf - Last Access: 01.11.2017. Title from the Screen.

14. Council Joint Action 2004/551/CFSP of 12 July 2004 on the establishment of the European Defence Agency // Official Journal of the European Union. L245/17.

15. The Changing Politics of European Security: Europe Alone? / edited by Gдnzle S., Sens A. New York: Penguin Books, 2007. P. 42.

Размещено на Allbest.ru