Ендогенність оптимальних валютних зон – випадок Єврозони

Основу дослідження валютних союзів було закладено Р. Манделлом у 1961 р., коли він вперше описав критерії оптимальної валютної зони. У своїй праці Р. Манделл описав теоретичний випадок асиметричного шоку, при якому зовнішній попит на товари одного регіону країни зростає, а на товари іншого - знижується. У цьому прикладі спільний центральний банк, що адмініструє єдину для всієї країни валюту, не має можливості за допомогою інструментів монетарної політики одночасно стримати інфляцію в регіоні, попит на товари якого зростає, і безробіття в іншому регіоні. Натомість, Р. Манделл вбачав два інших шляхи відновлення рівноваги: міграція робочої сили з регіону, попит на товари якого знижується, до регіону, попит на товари якого зростає, або впровадження обидвома регіонами власних валют з плаваючими валютними курсами; у другому випадку рівновага відновлюється за рахунок змін відносних цін товарів обидвох регіонів.

Таким чином, Р. Манделл визначав оптимальну валютну зону як регіон з високим ступенем внутрішньорегіональної і низьким ступенем зовнішньорегіональної рухомості робочої сили. При цьому він стверджував, що впровадження власних валют для кожного такого регіону не є практичним: із зростанням кількості валют витрати на міжнародну торгівлю також зростають, а функції кожної з валют як засобу обміну та обліку послаблюються. Отже, починаючи ще з ідей Р. Манделла, аналіз валютних союзів зосереджується на зіставленні виграшів та втрат від впровадження єдиної валюти [2].

Подальшого розвитку теорія оптимальних валютних зон отримала в працях Р. МакКіккона, П. Кенена, Д. Тавласа і Т. Баюмі та Б. Ейхенгріна і була доповнена критеріями інтенсивності двосторонньої торгівлі, схожості ділових циклів та наявності систем фіскальних трансфертів між членами потенційної оптимальної валютної зони. Саме схожість ділових циклів, зведена до їх синхронності, отримала найбільшу увагу у подальших працях про оптимальні валютні зони з огляду на те, що вона є передумовою здатності наднаціонального монетарного органу проводити єдину і ефективну для всіх країн валютного союзу антициклічну політику.

Вагомий внесок у теорію оптимальних валютних зон зробили Д. Франкел і Е. Роуз у 1997 р, запропонувавши гіпотезу про ендогенність оптимальних валютних зон. У своїй праці вони дослідили залежність між інтенсивністю двосторонньої торгівлі та синхронністю ділових циклів для 21 промислово-розвинених країн за період 1959-1993 рр. Вони зробили висновок, що, історично, поглиблення торговельної інтеграції призводило до зростання синхронізації ділових циклів її учасників. Виходячи з цього Д. Франкел і Е. Роуз сформулювали гіпотезу про ендогенність оптимальних валютних зон: навіть якщо країни-кандидати до створення валютного союзу не задовольняють критеріїв оптимальності, економічні наслідки створення валютного союзу можуть, тим не менше, сприяти наближенню ними до задоволення цих критеріїв. Отже, на думку Д. Франкела і Е. Роуза, задоволення країнами критеріїв оптимальної валютної зони є не передумовою створення валютного союзу, а, радше, його наслідком [3].

На підтвердження своєї гіпотези у 1999 р. Е. Роуз, дослідивши двосторонню торгівлю між 186 країнами за період 1970-1990 рр., емпірично довів існування позитивного і статистично-значущого ефекту для торгівлі від використання єдиної валюти. В конкретних цифрах, Роуз отримав оцінку, що двосторонні потоки торгівлі між країнами, що користуються єдиною валютою, більш ніж у тричі переважають аналогічні потоки між країнами, що не користуються єдиною валютою, за інших рівних умов [4]. Хоча такий значний розмір оціненого ефекту викликав скептицизм з боку інших фахівців, і методологія Е. Роуза була піддана критиці, аналіз впливу єдиної валюти на торгівлю, так званий "ефект Роуза", став популярним напрямком в економетричній літературі. Станом на 2018 р. було опубліковано 57 статей, в яких досліджувався ефект Роуза для Єврозони; більшість з них підтвердили існування позитивного ефекту євро для торгівлі [5]. Отже, беручи до уваги висновки Д. Франкела і Е. Роуза про існування позитивного зв'язку між торговельної інтеграцію та синхронізацією ділових циклів, гіпотеза про ендогенність оптимальних валютних зон знайшла значної підтримки в емпіричних дослідженнях [6].

У зазначених вище дослідженнях ефект поглиблення торгівлі для зростання синхронізації ділових циклів та ефект Роуза розглядалися на високо агрегованому рівні, що є корисним для виявлення загальних тенденцій. Проте досвід окремих країн не завжди слідує загальним тенденціям. Отже, коли мова йде про настільки політично та економічно-значущу подію як вступ до валютного союзу, доречним є дослідження цього процесу на рівні окремих країн.

Спробу виявити ефект вступу до Єврозони для синхронізації ділових циклів окремих її членів зробили Н. Кемпос, Я. Фідрмук і І. Корхонен у 2017 р.

Здійснивши мета-аналіз 63 статей опублікованих за період 1993-2016 рр., в яких аналізується синхронізація ділових циклів у ЄС, автори дослідження дійшли висновку, що існують значні відмінності у динаміці коефіцієнтів кореляції ділових циклів різних членів Єврозони. З однієї сторони, ділові цикли країн "ядра" Єврозони (що, за визначенням авторів дослідження, складається з Австрії, Бельгії, Нідерландів, Німеччини, Фінляндії і Франції) стали більш синхронізованими як між собою, так і з циклами інших країн ЄС у період після прийняття євро у 1999 р. Виняток з цього процесу склала Німеччина, але ступінь синхронізації її ділового циклу з циклами інших країн ЄС був високим навіть до 1999 р. З іншої сторони, деякі країни східної та південно-східної Європи - зокрема Греція - залишилися аутсайдерами у цьому процесі, і ступінь синхронізації їх ділових циклів з циклами інших країн Єврозони та ЄС залишився низьким [7].

Проте треба зауважити, що такі оцінки необхідно розглядати в контексті того, що:

• по-перше, Н. Кемпос, Я. Фідрмук і І. Корхонен розглядали синхронізацію ділових циклів окремих країн ЄС не лише з країнами Єврозони, а з країнами ЄС в цілому;

• по-друге, в їх дослідженні не було враховано того важливого на нашу думку факту, що різні країни Єврозони набували членства до неї в різні роки.

Висновки Н. Кемпоса, Я. Фідрмука і І. Корхонена дещо контрастують з результатами досліджень, що отримали Т. Баюмі та Б. Ейхенгріна у 1997 р. на основі розробленого ними індексу оптимальної валютної зони. Метою цього індексу було надання кількісної оцінки готовності різних країн ЄС до прийняття єдиної валюти. За даними 1987-1995 рр. виявилося, що Фінляндія і Франція не були готовими до запровадження євро. З іншої сторони, Грецію автори індексу віднесли до групи перспективних кандидатів для прийняття євро [8]. Проте на практиці, як продемонстрували у своєму дослідженні Н. Кемпос, Я. Фідрмук і І. Корхонен, склалася протилежна ситуація: Фінляндія і Франція у період після прийняття євро змогли досягти високого рівня синхронізації своїх ділових циклів як з іншими країнами Єврозони, так і з рештою країн ЄС. Діловий цикл Греції залишився, навпаки, малосинхронізованим з країнами Єврозони та решти ЄС. У випадку інших країн, наприклад Австрії, Бельгії та Нідерландів, виявилося, що вони були як ідеальними кандидатами для прийняття євро за індексом оптимальної валютної зони, так і на практиці їх ділові цикли стали більш синхронізованими між собою та з циклами інших країн ЄС у період після прийняття євро.

У підсумку, ефекти впровадження єдиної валюти не є однозначними. З однієї сторони, Д. Франкел і Е. Роуз на основі емпіричних даних доводять, що оптимальні валютні зони є потенційно ендогенним явищем; тобто, задоволення їх потенційними кандидатами критеріїв оптимальної валютної зони, головним чином - синхронності ділових циклів, є не передумовою створення союзу, а радше його наслідком.

З іншої сторони, як продемонстрували Н. Кемпос, Я. Фідрмук і І. Корхонен, зокрема на прикладі Греції, зростання синхронності ділових циклів не завжди слідує за прийняттям спільної валюти, і, отже, той факт, що оптимальні валютні зони є потенційно ендогенним явищем, не обов'язкового означає, що ця ендогенність буде спостерігатися у всіх випадках.

З огляду на це, впровадження єдиної валюти є наочним прикладом відомої у економічній літературі тези Р. Лукаса, що не можна спрогнозувати наслідки структурних зрушень в економічній політиці спираючись на історичні дані [9].

Отже, враховуючи ці дві суперечливі точки зору, можна зробити висновок, що вступ країни до валютного союзу не тягне за собою автоматичного задоволення нею критеріїв оптимальності, а, скоріше, лише створює сприятливі умови для їх задоволення. Саме з'ясування того, в яких випадках єдина валюта дійсно сприяє синхронізації ділових циклів і таким чином задоволенню критеріїв оптимальності, а в яких - ні, повинно скласти предмет подальших досліджень.

Особливо актуальним це є для України, яка, підписавши Угоду про асоціацію з ЄС у 2014 р., формально розпочала процес інтеграції до ЄС. Так як Україна, як і інші нові члени ЄС, матиме зобов'язання приєднатися до Єврозони і прийняти євро, дослідження поточного рівня відповідності України критеріям оптимальності та можливостей подальшого наближення до їх ідеальних значень завдяки більш глибокій інтеграції набуває першочергового значення.