Поняття міжкультурної компетентності: сутність та зміст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет оборони України імені Івана Черняховського, м. Київ

Поняття міжкультурної компетентності: сутність та зміст

Скрипнікова Валерія Олегівна

ад'юнкт

Анотація

У статті розкрито теоретичні засади дослідження сутності та змісту поняття «міжкультурна компетентність». Розглянуто структурні компоненти як основи набуття міжкультурної компетентності в системі компетентнісного підходу. Окреслено основні фактори, що зумовлюють значення розвитку міжкультурної компетентності в умовах сучасності. Наукова новизна дослідження: представлено авторське бачення шляхів формування міжкультурної компетентністі у майбутніх магістрів військово-соціального управління.

Ключові слова: компетентнісний підхід, професійна компетентність, компетентність, міжкультурна компетентність.

Аннотация

В статье раскрыты теоретические основы исследования структуры и содержания понятия «межкультурная компетентность». Рассмотрены структурные компоненты основы приобретения навыков межкультурной компетентности в системе компетентностного подхода. Очерчены основные факторы, которые обуславливают значение развития межкультурной компетентности в условиях современности. Научная новизна: представлено авторское видение путей формирования межкультурной компетентности у будущих магистров военно-социального управления.

Ключевые слова: компетентностный подход, профессиональная компетентность, компетентность, межкультурная компетентность.

Summary

міжкультурний компетентність діловий партнер

The article describes the theoretical background of study the essence and content of "intercultural competence". Structural components have been considered as the basis for acquiring intercultural competence in the system of competence approach. The main factors that determine importance of the development of intercultural competence and ways of its formation have been outlined, as in the era ofglobal shifts, there is a need for a person with a new type of thinking, able not only to use, but to successfully realize their creative potential. Deepening Ukraine's strategic partnership with NATO, expanding and developing international contacts, integrating processes, reforming processes, innovating, European and global vector of Ukraine's foreign policy activity lead to an interest in deepening intercultural, scientific and practical, and military interaction. All this motivates to develop and teach students (cadets) the basics of intercultural communication, to form the skills ofintercultural communication, the ability and willingness to participate productively in this process. The purpose of the article is to reveal the essence of intercultural competence and possible ways of its formation in the future masters of military-social management. Theoretical methods of research: analysis, synthesis, comparison, generalization, systematization of the received information, interpretation of results. It has been established that the application of the competence approach can be a methodological basis for the study of intercultural competence. The results of the theoretical analysis have indicated that intercultural competence is one of the important components of the professional competence of the future master ofmilitary management. There are no studies in the scientific literature on the ways of developing the intercultural competence of future masters of military management. Thus, a promising direction for further research on the formation and development of intercultural competence is the theoretical substantiation and experimental verification ofpedagogical conditionsfor the development ofintercultural competence of future masters ofmilitary management.

Key words: competence approach, professional competence, competence, intercultural competence

Постановка проблеми Активізація діяльності України у міжнародній сфері зумовлена глобалізаційними процесами, які впливають не тільки на політичні й економічні явища, а й на особливості спілкування, що набуває інших форм та спрямоване на вирішення нових завдань. Це спричинено передусім тим, що в епоху глобальних зрушень, назріла потреба в людині з новим типом мислення, здатної не просто застосовувати, а успішно реалізовувати свій творчий потенціал. Поглиблення стратегічного партнерства України з НАТО, поширення та розвиток міжнародних контактів, інтеграційні процеси, процеси реформування, впровадження інновацій, європейський та світовий вектор зовнішньополітичної діяльності України потребують не тільки вивчення іноземних мов, а й зумовлюють інтерес до поглиблення міжкультурного діалогу, міжкультурної взаємодії, комунікації в науковій і практичній галузях та у військовій сфері.

Сучасність висуває нові вимоги до професійної підготовки майбутніх військових фахівців, в якій найважливішими стають питання розвитку міжкультурної компетентності. Наявність у сучасного військового фахівця знань не тільки мови, а й особливостей культури партнера веде до успішної, ефективної комунікації, що виключає виникнення будь-яких майбутніх непорозумінь та конфліктів. «Для розуміння чужої мови завжди виявляється недостатнім розуміння тільки одних слів, а не думки співрозмовника. Але й розуміння думки без розуміння мотиву, того, заради чого висловлюється думка, є неповне розуміння» [2, с. 333]. Під час такого контакту процес комунікації ускладнюється певними факторами: комунікативними (мова, контекст, стиль комунікації, невербальне поводження); психологічними (сприйняття, оцінювання, атрибуція, стереотитзація, ідентифікація, емпатія, рефлексія); культурними (норми, цінності, базові подання, досвід як основа психологічних процесів комунікації) [14]. Саме тому, уміння спілкуватися мовою іноземних ділових партнерів відіграє важливу роль, але без знання національно-культурних, релігійних, політичних і соціальних особливостей країн, які вони представляють, неможливо вести ефективну військово-професійну діяльність.

В основу професійної освіти офіцера ХХІ століття покладено культурологічну, лінгвістичну, етичну, соціально- комунікативну, психологічну та професійно-прикладну домінанти виховання особистості офіцера, що зумовлено складністю професійних завдань, спрямованих на розвиток міжкультурної компетентності. На сьогодні можна стверджувати, що саме набуття міжкультурної компетентності є засобом досягнення успіху фахівців під час виконання їх професійних обов'язків у процесі міжкультурної взаємодії. Все це зумовлює формулювання наукового завдання для дослідників - розвивати і навчати слухачів (курсантів) основам міжкультурної комунікації, формувати у них навички міжкультурного спілкування, здатність і готовність до продуктивної участі в цьому процесі.

Аналіз актуальних досліджень і публікацій. Теоретичним питанням міжкультурної компетентності присвячено велику кількість наукових праць, зокрема В. Біблера, О. Данішенко, А. Новицької, І. Плужник, О. Садохіна, Н. Смірнової, Т. Ткаченко та інших. У той же час у науковій літературі не досліджено шляхи розвитку міжкультурної компетентності майбутніх магістрів військового управління, що потребує окремого детального вивчення.

Протягом останніх років в усьому світі і в Україні зокрема триває формування вимог до змісту і результату загальної та вищої професійної освіти, побудованих на основі категорій компетентностей, які є основою компетентнісного підходу як базового у психолого-педагогічній науці. Компетентнісний підхід вважається сприятливим для розвитку професіоналізму в офіцерів, його впровадженням у вищих військових навчальних закладах займались А. Зельницький, В. Кремень, В. Луговий, В. Маслов, М. Нещадим, О. Торічний. Через велику різноманітність компетентностей учені намагаються згрупувати їх, наприклад, окремлюючи такі інваріанти терміна «компетентність»: іншомовна, професійна, культурна, комунікативна, міжкультурна тощо.

Питання формування окремих компетентностей розглядали Д Демченко, В. Крикун (іншомовна компетентність), І. Івашкевич, С. Ільїна (професійна компетентність), Ю. Марченко, Н. Кожем'яко (комунікативна компетентність), І. Харченко (термінологічна компетентність), О. Соловйова, Р. Портер, В. Калінін, О. Рембач (міжкультурна компетентність).

Компетентнісний підхід до освіти, як зауважує М. Нагач, на цей час все більше поширюеться і претендує на роль концептуальної основи освітньої політики, держав, та впливових міжнародних організацій, підсилює практичну орієнтацію освіти, надає значущості досвіду, вмінням та навичкам, що спираються на наукові знання. Визначальним фактором у реалізації компетентнісного підходу є зорієнтованість на розвиток системного комплексу умінь, смислових орієнтацій, адаптаційних можливостей, досвіду і способів трансформаційної діяльності з отриманням конкретного продукту [11].

Наукові дослідження в системі вищої освіти вказують на необхідність застосування компетентнішого підходу, про що ведуть мову сучасні науковці - А. Вітченко, Л. Заїка, І. Зимня, Н. Кузьміна, В. Крикун, О. Овчарук, В. Осьодло, О. Пометун, О. Торічний, О. Савченко, А. Хуторський, В. Ягупов та ін. Автори досліджують загальні питання формування компетентнісного підходу, знаходять його преваги, аналізують наявні підходи [5;15]. Компетентнісний підхід до системи вищої військової освіти зорієнтований на якісне вдосконалення особистості, а не кількісне накопичення теоретичних знань і практичних умінь слухача (курсанта). Застосування такого підходу у вищій освіті підсилює її практичну зорієнтованість, предметно-професійний аспект, підкреслює роль досвіду, умінь практично реалізувати здобуті знання, вирішувати завдання.

Мета статті: розкриття сутності міжкультурної компетентності та можливих шляхів її формування у майбутніх магістрів військово-соціального управління на підставі проведеного теоретичного аналізу.

Результати дослідження. Поняття «компетентнісний підхід» можна ототожнити зі спрямованістю освітнього процесу на формування та розвиток ключових (базових, основних) і предметних компетентностей особистості. Компетентнісний підхід скеровує освіту на формування цілого набору компетентностей (знань, умінь, навичок, ставлень тощо), якими мають оволодіти майбутні фахівці. При цьому, що традиційна система освіти зосереджувала основні зусилля на набутті знань, умінь і навичок, догматично абсолютизувала знання і сформувала знаннєвий підхід до навчання. Основну увагу при цьому було звернено на самих знаннях, а те, для чого вони потрібні, залишалося поза увагою [22].

Поняття компетентнісного підходу у психолого- педагогічній науці учені тлумачать по-різному. Так, ряд зарубіжних учених (СІ. ВееМе, М. Linard, В. Rey, L. Тигсаі, N. Guignon, М. Joras) пов'язують зміст компетентнісного підходу в освіті з формуванням здатності або готовності особистості мобілізувати всі ресурси (системно організовані знання й уміння, навички, здібності та психічні якості), необхідні для виконання певного завдання на високому рівні, а також ресурси адекватні конкретній ситуації, що відповідатимуть меті й умовам перебігу конкретної дії [ 1, 18].

На думку Н. Нагорної компетентнісний підхід ставить на перше місце не поінформованість слухача, а вміння вирішувати проблеми, що виникають у пізнавальній, технологічній і психічній діяльності, у сферах етичних, соціальних, правових, професійних, особистих взаємовідносин. З огляду на це зазначений підхід передбачає такий вид змісту освіти, який не зводиться до знаннєво- орієнтованого компонента, а передбачає цілісний досвід вирішення життєвих проблем, виконання ключових функцій, соціальних ролей, компетенцій.

Втілення компетентнісного підходу в освітній процес покликано сприяти подоланню традиційно орієнтованої освіти, актуалізувати його дію та привести до нового бачення всіх складових педагогічної системи: змісту, технологій навчання, цінностей, поставлених цілей, набуття компетентностей тощо.

Зважаючи на дефініції розглянутого феномена, вважаємо найбільш вдалим визначення компетентнісного підходу до навчання, запропоноване А. Усачовою, яка поєднує в ньому актуалізацію професійних знань і вмінь у діяльності за допомогою вирішення проблемних завдань, творчості, самоаналізу, досвіду і способів перетворювальної діяльності та здобуття конкретного результату, тобто застосування набутих теоретичних знань у практичній діяльності. Реалізація компетентнісного підходу до навчання майбутніх фахівців передбачає насамперед формування і розвиток їх компетентностей [20, с.123-130].

На думку британського психолога Дж. Равена, який розробив концепцію компетентності на основі ролі ціннісно-мотиваційної сфери, компетентність «...необхідна для ефективного виконання конкретної дії в конкретній предметній галузі і містить вузькоспеціальні знання, особливі предметні навички, засоби мислення, а також розуміння відповідальності за свої дії. Бути компетентним спеціалістом означає мати набір специфічних компетентностей різного рівня, бути здатним спостерігати, бути глибоко обізнаним у предметі, вміти самостійно ставити запитання, доводити власну правоту, справлятися з міжособистісними конфліктами тощо» [18]. Компетентністю дослідник вважає наявність у людини високого рівня ініціативності, здатності організовувати інших людей на досягнення поставленої мети, готовність оцінювати і аналізувати соціальні наслідки своїх дій. Він розділяє компетентності на три групи: когнітивні, афективні, вольові. Науковець зазначає, що феномен компетентності є багатокомпонентним, а всі її компоненти взаємозалежні та взаємозамінні. Учений стверджує, що на формування компетентності впливають не створені внутрішні або зовнішні умови діяльності, а виховання компетентного фахівця як особистості. Всі знання, уміння та навички, потрібні для виконання професійної діяльності, можуть бути сформовані та реалізовані тільки у разі особистішого прийняття, а також усвідомлення суспільного значення цілей, що є основою формування відповідальності, ініціативності, а також розвитку творчості.

За повідомленням О. Садохіна виявляється, що компоненти компетентності, підлягають розвитку тільки за умов діяльності, що викликає інтерес та цікава для людини які він називає «мотивованими здібностями» [19]. У педагогічному словнику термін «компетентність» розтлумачено як сукупність знань і вмінь, необхідних для ефективної професійної діяльності: вміння аналізувати, передбачати наслідки професійної діяльності, використовувати інформацію [6, с. 380].

Отже, компетентність можна розглядати як спосіб професійного самовираження на основі реалізації знань та умінь, що сприяє подальшій самореалізації і розвитку особистості. Поняття «компетентність» містить, крім суто професійних знань, умінь і навичок, такі якості, як самоефективність, ініціативність, здатність працювати в групі, комунікативні здатності, причому основними є здатність особистості активно діяти, вміти застосовувати у практичній діяльності попередній досвід.

Як стверджують українські науковці (Т. Добудько, І. Зимня, Б. Ельконін), базовими компонентами професійної діяльності є навчальна, культурна, політична, соціальна, військова та інші, що передбачають наявність в особистості певних компетентностей як результату її розвитку та саморозвитку. Аналіз сучасного розуміння професійної компетентності показує, що її розглядають як одну зі сходинок професіоналізму, а саме сукупність знань, вмінь, навичок, способів діяльності, важливих психологічних якостей, необхідних фахівцю для ефективної професійної діяльності. Щоб досягнути професійної майстерності та знайти своє місце у професійній ієрархії, особистість має оволодіти високим рівнем професійної компетентності.

Як професійну компетентність магістра військового управління, на думку А. Вітченка, розуміємо «складну інтегровану здатність особистості, яка вміщує сукупність професійно значущих якостей офіцера військового управління, спроможність та готовність вирішувати професійні проблеми і завдання із використанням набутих під час професійної підготовки фахових знань, умінь і навичок, особистіших якостей офіцера. Тобто можна стверджувати, що військово-професійна компетентність магістрів військового управління є основою для подальшого формування професіоналізму військового керівника, досягнення ним найвищого рівня власного професійного розвитку» [3, с. 35; 4, с. 25].

Професійну компетентність фахівця доцільно розглядати як складне інтегральне інтелектуальне, професійне й особистіше утворення, яке формується «у процесі професійної підготовки у закладах вищої освіти, виявляється, розвивається і вдосконалюється у професійній діяльності, а ефективність його реалізації істотно залежить від видів теоретичної, практичної та психологічної підготовленості до неї, особистіших, професійних та індивідуально- психічних якостей, сприйняття цілей, цінностей, змісту й особливостей цієї діяльності). На думку В. Ягупова компетентність виявляється в конкретній ситуації у процесі професійної діяльності, оскільки не виявлена, потенційна компетентність, є лише прихованою можливістю. Компетентність не може бути ізольована від конкретних умов її реалізації та діяльності, це підготовленість (теоретична, практична, особистіша, психологічна тощо) до виконання певної професійної діяльності та наявність професійно важливих якостей фахівця, які сприяють її діяльності [21].

На думку А. Маркової професійною компетентністю слід вважати психічний стан, що дає змогу діяти самостійно і відповідально, здатність і уміння виконувати певні трудові функції [9, с. 308]. Отже, професійна компетентність є не тільки одиницею виміру професіоналізму, а й певним визначальним фактором, від якого залежить успішність реалізації як соціальних, професійних функцій, так і всієї життєдіяльності особистості. Можна стверджувати, що професіоналізм є необхідною умовою прояву компетентності, а компетентність - своєрідним показником рівня відповідності професіоналізму.

Стрімке зростання міжнародних культурних та професійних контактів зумовлює розширення співпраці між представниками інших культур у процесі роботи в об'єднаних штабах, на ділових переговорах, міжнародних презентаціях, конференціях, виставках тощо. З огляду на це формулювання нового наукового завдання для військово-педагогічних досліджень щодо розвитку міжкультурної компетентності як основи міжкультурного спілкування, а також здатності і готовності до продуктивної участі в них детерміновано саме зазначеними процесами сьогодення.

За повідомленням вітчизняних та зарубіжних теоретиків (В. Беспалька, Н. Кузьміної, Н. Ничкало, В. Сластьоніна), важливою складовою професійної компетентності та загальної культури сучасного фахівця є міжкультурна компетентність - здатність особистості виходити за межі своєї культури, не втрачаючи власної ідентичності, вміти знаходити взаєморозуміння з представником іншокультурного співтовариства з дотриманням універсальних правил та норм під час спілкування.

У психолого-педагогічних публікаціях та дисертаційних роботах останніх років (О. Герасименко, О. Зеліковська, Кричківська, І. Плужник, С. Роман, Я. Садчікова, Н. Самойленко, Сафонова, О. Сніговська та ін.) явище міжкультурної компетентності проаналізовано в контексті іншомовної підготовки майбутніх фахівців, де зазначені якості розглянуто, як обов'язкову складову, мету або результат формування готовності до іншомовної взаємодії. Питання міжкультурної компетентності як науково- педагогічної проблеми досліджують багато зарубіжних та вітчизняних учених, зокрема В. Баркасі, В. Болотова, І. Зимньої, Н. Кузьміної, А. Маркової, О. Новікової, О. Леонтовича, О. Пометун, Д. Равена, В. Біблера, А. Новицької, О. Садохіна, А. Хуторського, С. Радул, G. Chen, D. Deardorff, K. Knapp, J. Knight, Kramsch та інші. Для розуміння природи міжкультурної компетентності, формування та розвиток якої відбувається у процесі міжкультурної комунікації, що викликана активною взаємодією культур внаслідок глобалізації, розглянемо її складові.

У педагогічних дослідженнях міжкультурну компетентність розглядають як результат освітнього процесу особистішої інтеграції знань, умінь та ціннісних орієнтацій, які забезпечують готовність навчального контингенту (студентів, курсантів, слухачів магістратури) продуктивно вирішувати завдання міжкультурної взаємодії [17]. Так, існує кілька поглядів, на визначення базових компонентів міжкультурної компетентності. Відповідно до одного з них виокремлюють: афективний, когнітивний та процесуальний компоненти.

Афективний компонент міжкультурної компетентності передбачає позитивне сприйняття культурного різноманіття, уміння підтримувати атмосферу довіри і співробітництва, наявність розвиненої чутливості до емоційного стану учасників міжкультурного спілкування, наявність емпатії, толерантності, що утворюють психологічний базис для ефективної міжкультурної взаємодії. «Толерантна поведінка - це якість особистості, що забезпечує здатність долати суперечності і забезпечувати безконфліктне, неагресивне спілкування, не демонструвати екстремальні емоції, які блокують комунікацію, уникати нетерпимості, ворожості, негативних стереотипів, забобонів, ксенофобії, бути стриманим, етнокультурно сенситивним» [16, с. 225-230].

Когнітивний компонент містить специфічні знання, які стають основою для адекватного тлумачення комунікативної поведінки представників іншої культури, знання історії і культури народів, національних особливостей, знання правил міжкультурного спілкування, володіння методами крос- культурного аналізу та є своєрідним базисом для запобігання непорозумінням в інтерактивному процесі.

Процесуальний елемент міжкультурної компетентності являє собою стратегії, які застосовуються в ситуаціях міжкультурних контактів [13; 19]. З іншого боку, для розвитку міжкультурної компетентності необхідні наповнення загальнокультурним, міжкультурним та культурно-специфічним змістом базових структур особистості та їх інтеграція.

Теоретичний аналіз досліджень Н. Кузьміної [8]. і А. Маркової [9], засвідчує, що розвиток міжкультурної компетентності можливий за умови взаємодії базових структур особистості з культурно-специфічним та загальнокультурним змістом, що поєднані з когнітивним, культурологічним та цінісно-смисловим (мотиваційним) компонентами. Культурологічний свою чергу містить таки елементи:

комунікативний - передбачає сформованість лінгвістичної, дискурсивної, лінгвокраїнознавчої та соціолінгвістичної складових. Розвинені комунікативні уміння дають змогу фахівцю повно, логічно, зв'язано, зрозуміло, лінгвістично правильно будувати свої висловлювання та розуміти мовлення інших людей [17, с. 392];

соціокультурний - виявляється в готовності та здатності партнерів до ведення конструктивного діалогу, з урахуванням власної культури і культури партнера по спілкуванню, мовленнєвих норм (формального, неформального стилів, жаргону, професійної лексики та ін.), міжкультурних відмінностей поведінкових ритуалів тощо;

лінгвокраїнознавчий - визначає сукупність лінгвокультурних знань, умінь та навичок, засобів діяльності, якими має володіти фахівець для пізнання іншої культурної реальності та досягнення порозуміння у спілкуванні;

соціолінгвістичний - спирається на знання понять, як «діалект», «акцент», «діалектний континуум», «змішання діалектів», необхідних для належного сприйняття соціолінгвістичної картини світу [8; 9].

Мотиваційний або ціннісно-смисловий компонент, базується на наявності певної мотивації, ціннісних орієнтацій, мотиваційній гнучкості, професійній спрямованості та прагненні самореалізуватися, мотивації до саморозвитку міжкультурних знань, умінь, навичок, здатності бути винахідливим та гнучким, приймати зміни, швидко та адекватно реагувати, запобігати конфліктам та уникати їх, спрямованості до професійного та ділового діалогу з представниками інших культур, що визначають поведінку індивіда у процесі міжкультурного спілкування [8; 9].

На думку Т. Гриценка, культурологія - це особлива галузь гуманітарного знання, що синтезує у собі філософські, історичні, антропологічні, етнографічні, соціологічні та інші дослідження культури, тобто специфічний спосіб життєдіяльності людини, головним змістом якої є гуманізація природи й суспільства. Це не тільки комплекс історичних, філософських і культурознавчих дисциплін, а й самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань. Таким чином, культурологія - це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв'язки та взаємовпливи [7].

Отже, культурологічний компонент базується на орієнтації в соціокультурній та міжкультурній сфері, здатності до діалогу як способу ставлення до своєї культури та суспільства в цілому, знаннях та уміннях щодо власної культури та розуміння інших культур (порівняння і розуміння відмінностей) та спроможності ефективного використання здобутих вмінь і навичок у професійній діяльності [9]. Як бачимо, для досягнення відповідних цілей та ефективного спілкування представників різних культур необхідно засвоїти широкий спектр теоретичних і специфічних (психологічних, культурологічних) знань, вміти застосувати їх на практиці. Міжкультурна компетентність розвивається за наявності широкого кола соціокультурних знань, які забезпечують позитивне ставлення до мови і культури інших народів, усвідомлення цінностей своєї та інших культур, розуміння та прийняття схожості і відмінностей між ними. Розвиток навичок міжкультурної компетентності потребує від її учасників розуміння по-перше, доречності і вчасності сказаного, по-друге, необхідних дій.

Де які дослідники виокремлюють мовленнєву складову як «уміння інтерпретувати специфічні для визначеної культури сигнали готовності співрозмовників розпочати міжкультурну комунікацію або, навпаки небажання спілкування... Вміння визначити частку говоріння і слухання залежно від ситуації. Вміння адекватно виразити свою думку та зрозуміти думку співрозмовника. Вміння спрямувати бесіду в потрібне русло.» тощо [10, с. 53 -54].

Безперечно, міжкультурна компетентність військового фахівця окреслює комплекс ключових складових. Для ефективної реалізації цих вимог комунікаторам потрібні соціокультурні знання, комунікативні навички і вміння та мовленнєві знання.

Соціокультурні знання («що») формуються на основі особистого досвіду, є фоновими знаннями про світ окремого індивіда. Кожен представник має свій стиль поведінки, тому незнання особливостей та культурної специфіки спричиняє комунікативні конфлікти і поразки. Як показує досвід, дуже часто такі конфлікти виникають у поведінковій сфері (невербальні засоби спілкування, традиції, манера привітання тощо) [19].

Комунікативні навички та вміння («коли і кому») - це сукупність засобів вираження думок, почуттів, ідей, засобів впливу, які використовуються під час спілкування, що ґрунтується на знаннях та досвіді спілкування з представниками інших культур (знанні моделей, типів поведінки, для досягнення мети комунікації) [19].

Мовленнєві знання («як») є інструментом пізнання не тільки своєї, а й іншої культури, тому знання мови іншої культури є обов'язковою, хоча і недостатньою умовою, тому що забезпечує розуміння культурних особливостей відповідної держави. Знання мови забезпечує адаптацію своєї поведінки до поведінки партнерів, що дає змогу індивіду формувати більшу здатність до міжкультурної комунікації, адекватного розуміння всіх її учасників, які належать до різних культур. Знання мови сприяє розвитку особистісних якостей суб'єкта комунікації (відкритості, толерантності, готовності до спілкування) [19].

Сукупність вказаних знань, умінь, навичок та прийомів утворює основу міжкультурної компетентності, дає змогу досягати взаєморозуміння в комунікації, формує здатність «зчитувати» партнера, поводитися відповідно до культури партнера у вербальному та невербальному спілкуванні, що приводить до ефективної та успішної міжкультурної комунікації. Як показує досвід, люди не завжди можуть зрозуміти одне одного. Ефективній комунікації та досягненню поставлених цілей заважають принципові розходження та несумісність інтересів, відмінності в культурних традиціях, нормах поведінки, звичках, прийнятих у культурах. Внаслідок цього люди не адекватно сприймають інформацію, що їм повідомляють, неприязно ставляться одне до одного, що є свідченням їх недостатньої комунікативної компетентності. Отже, зазначена компетентність індивіда не є вродженою, її потрібно формувати і розвивати.

У дисертаційних дослідженнях і публікаціях з проблеми дослідження міжкультурної компетентності та її формування і розвитку (О. Герасименко, О. Гончарова, О. Данишенко, О. Єфімова, А. Козак, І. Плужник, С. Радул та ін.) обґрунтовано такі педагогічні умови розвитку міжкультурної компетентності слухачів (курсантів) і студентів: розвиток потреби і готовності до іншомовної професійної комунікації з представниками інших культур;

спрямованість навчально-виховного процесу на виховання полікультурного світогляду, що передбачає розвиток національної та інтернаціональної самосвідомості; цілісний розвиток навичок та умінь здійснювати професійно значущу міжкультурну вербальну та невербальну комунікацію за допомогою правильно дібраних комунікативних стратегій і тактик іншомовного спілкування; використання потенціалу фахових предметів для формування елементів міжкультурної компетентності з урахуванням специфіки майбутньої професійної діяльності випускників вишів;

використання навчально-методичних матеріалів (автентичних професійного текстів, вправ, завдань, аудіовізуального матеріалу), які б ознайомлювали студентів з нормами, правилами і стилями міжкультурної комунікації, з національними звичаями та ціннісними орієнтаціями представників різних культур, немовленнєвими національно-специфічними засобами комунікації в професійних контекстах; використання таких методів навчання, як аналіз професійних інцидентів, вирішення професійно значущих проблемних ситуацій - кейсів, аналіз ситуацій професійної сенситивності, контекстне спостереження тощо; впровадження у навчальний процес тренінгів рефлексивності та емоційно-мовленнєвої сенситивності для розвитку афективної та мотиваційно-ціннісної складових міжкультурної компетентності майбутнього фахівця [17, с. 394].

Для розуміння сутності поняття «міжкультурна компетентність» зазначимо, що під час взаємодії з представниками інших культур, які мають свою мову, звичаї, традиції, манери поведінки, ціннісні установки, поведінка комунікатора детермінована його культурою і приналежністю до певної мовленнєвої та соціокультурної спільноти. З огляду на це під час комунікації кожен учасник відіграє одночасно кілька функцій: окремий індивід, представник соціокультурної групи, професіонал, представник певної культури, та звичайна людина. Учасник спілкування має набір знань як індивідуальних, так і соціально- групових, професійних, національних, універсальних.

На сучасному етапі підготовки майбутніх магістрів військового управління ми вважаємо, що міжкультурна компетентність є важливим засобом досягнення успіху в ефективній міжкультурній взаємодії з представниками іншої культури та якісному виконанні своїх професійних обов'язків. Цілісна інтегрована сукупність знань (соціокультурних, лінгвістичних, культурологічних, професійних, знань особливостей, традицій, поведінки партнерів), умінь (вербальної та невербальної комунікації, культурно-специфічних та загальнокультурних) та ціннісних орієнтацій становлять сутність і зміст міжкультурної компетентності.

Враховуючи синтез всіх знань, умінь, навичок та зважаючи на готовність фахівця до ймовірно ефективної участі у міжкультурній комунікації (взаємодії), міжкультурну компетентність розглянемо як певний, але не кінцевий результат оволодіння культурною, іншомовною, соціокультурною, психологічною складовими. Зокрема культурна складова виявляється у глибині знань, вмінні розуміти особливості вербальної та невербальної поведінки, прийняті у культурах партнерів, застосовувати знання виступаючи медіатором між представниками культур, вчасно виявляти причини порушень, долати конфлікти та бар'єри, що спричинені відмінностями, які існують у різних сферах життя і діяльності, застосовувати загальні знання та знання культури про обряди, звичаї, традиції, норми і цінності іншої культури.

Міжкультурна компетентність - це складне багатокомпонентне утворення, що впливає на результат спілкування та взаємодії з представниками інших культур, виявляється в умінні застосувати мовленнєві здібності, детерміновані соціокультурним контекстом, застосовувати на практиці культурні правила і норми, які визначають успішність міжкультурного спілкування.

На основі аналізу різних підходів до визначення сутності поняття «міжкультурна компетентність» ми визначили, що міжкультурна компетентність майбутнього магістра військового управління - це динамічне, інтегративне, складне, професійно-особистісне, здатне до самовдосконалення утворення, що містить, синтезовані знання про культуру та її особливості (свою та інших представників), уміння використовувати на практиці здобуті знання, навички практичного досвіду для вирішення завдань міжкультурної комунікації та самореалізації майбутнього магістра військового управління у процесі взаємодії із представниками інших культур на основі гнучкого і творчого підходу, толерантності та сприйняття відмінностей інших культур.

Висновки і перспективи подальших досліджень. Отже, потреба у підготовці майбутніх магістрів військового управління, готових до ефективного діалогу культур у сфері міжкультурної комунікації створює функціональні і стратегічні умови для спрямування педагогічної науки на пошук та дослідження ефективних шляхів, форм і методів формування та розвитку міжкультурної компетентності.

Результати теоретичного аналізу міжкультурної компетентності показують, що досліджувана якість особистості є однією з важливих складових професійної компетентності майбутнього магістра військового управління. Міжкультурна компетентність охоплює визначену сукупність знань (мови представника іншої культури, культури його країни, цінностей, відмінностей, психології), умінь (поводитися та сприймати представника іншої культури з його позиції, толерантно сприймати психологічні, соціальні, культурні розходження, вміти запобігати конфліктам, аналізувати свою й іншу культуру, уникати стереотипного мислення, застосовувати невербальну поведінку відповідно до культури партнера, вміти застосовувати комунікативні засоби, потрібні у певній ситуації), досвіду міжкультурної комунікації (готовності і бажання особистості контактувати із представниками країн світу, використовувати попередній досвід комунікації, стратегії, відкритості до поповнення знань про інші культури та особливості комунікатора); психологічних особливостей (толерантності, емпатії, тобто здатності поставити себе на місце співрозмовника, зрозуміти його точку зору, відчути його стан і врахувати це у своєму поводженні), комунікабельності (уміння створювати та підтримувати атмосферу довіри), відсутності упереджень, гнучкості та критичності мислення, тактовності тощо.

Таким чином, оволодіння професійно важливими та особистісними якостями і характеристиками сприяє розвитку міжкультурної компетентності майбутніх магістрів військового управління та визначає її сутність і зміст. Основними структурними компонентами досліджуваної якості визначено: афективно-когнітивний, культурологічний, мотиваційний (ціннісно-смисловий).

На підставі теоретичного аналізу встановлено, що застосування компетентнсного підходу може бути методологічною основою для дослідження міжкультурної компетентності як специфічної основи сучасної освітньої парадигми, підґрунтям для формування базових, предметних компетентностей. Такий підхід спрямований на розвиток особистості, її здатності на практиці застосовувати здобуті знання і досвід в усіх сферах діяльності у різних ситуаціях. Компетентнсний підхід як основа вищої освіти передбачає перехід від кваліфікації до компетентності, що здатна якісно змінюватися під впливом набутого життєвого досвіду та осучаснення змісту вищої освіти з метою поступової та органічної інтеграції національної системи освіти у європейський та світовий освітній простір.

Перспективним напрямом подальших досліджень формування та розвитку міжкультурної компетентності є теоретичне обгрунтування та експериментальна перевірка педагогічних умов розвитку міжкультурної компетентності майбутніх магістрів військового управління.

Список використаних джерел

1. Борисюк О. Психологічні особливості розвитку управлінської компетентності майбутніх працівників національної поліції України: дис... .канд. психол. наук: 19.00.09 Київ, 2017.

2. Виготський Л.С. Мышление и речь. Москва. 1999. - с. 333, 582.

3. Вітченко А.О., Вітченко А.Ю. Компетентніший підхід до підготовки викладача ВВНЗ.//Вісник Національного університету оборони України. Київ, 2012. № 5(30) 35с.

4. Вітченко А.О., Свинарчук Л.М. Особливості формування професійної компетентності магістрів військового управління//Вісник Національного університету оборони України Київ, 2014. № 6 (43), 25 с.

5. Вітченко А.О., Осьодло В.І. Розвиток системи вищої військової освіти України в контексті сучасних трансформаційних змін // Наука і оборона, 2019. № 2. с.44- 50. DOI 10.33099/2618-2614-2019-7-2-44-50.

6. Професійна освіта: словник:/уклад. С.У. Гончаренко та ін.; за ред. Н.Г. Ничкало. Київ, 2000.380 с.

7. Гриценко Т.Б., Гриценко С.П., Кондратюк А.Ю. Культурологія:/навч. посіб. Київ, 2007. 392 с.

8. Кузьмина Н.В. Предмет акмеологии: 2-е изд. испр. доп. СПб, 2002. 189 с.

9. Маркова А.К. Психология професионализма. Москва,1996. 308 с.

10. Леонтович О.А. Россия и США. Введение в межкультурную коммуникацию. Волгоград, 2003.

11. Нагач М.В. Підготовка майбутніх учителів у школах професійного розвитку в США: автореф. дис. канд. пед. наук: 13.00.04; Університет менеджменту освіти Академії педагогічних наук України. Київ, 2008. 21 с.

12. Нагорна Н. Формування у студентів понять компетентності й компетенцій // Виховання і культура 2001, № 1-2 (11-12) с. 266-268.

13. Новикова О.С. Межкультурная компетентность в глобализирующемся мире. [Електронний ресурс]. URL: http://www.bazaluk.com/conference/193/comments.htm/.

14. Новицкая А.В. Формирование межкультурной компетенции в различных видах межкультурных контактов [Электронный ресурс]. URL: http://www.ncstu.ru.

15. Осьодло В. Психолого-педагогічні аспекти розвитку сучасної вищої військової школи // Київ Військова освіта 2013, с. 135-146.

16. Плужник И.Л. Основные компоненты моделирования процесса формирования иноязычной межкультурной коммуникативной компетенции в вузовском гуманитарном образовании // Педагогическое образование в России. 2016. № 12. с. 225-230.

17. Рембач О.О. Формування міжкультурної компетентності майбутніх правознавців у процесі іншомовної підготовки // Університетські наукові записки. Хмельницький, 2017. №63. с. 392.

18. Равен Дж. Компетентность в современном обществе: выявление, развитие, реализация: пер. с англ. Москва, 2002.

19. Садохин А.П. Межкультурная компетентность: понятие, структура, пути Формирования //Журнал социологии и социальной антропологии, 2007. Т10 № 1. с. 134-135с.

20. Усачева А.Н. Ответственность как личностная компетенция студента вуза // Гражданское общество и правовое государство: материалы науч.-практ. конф. (20-21 февраля 2013 г.). Светлый Яр, 2013. с. 123-130.

21. Ягупов В.В., Свистун В.І, Компетентнісний підхід до підготовки фахівців у системі вищої освіти //Наукові записки, Т 71. Педагогічні науки, 2007.

22. Pavel Boski Kulturowe ramy zachowan spolecznych, Naukove PWN, 2019.

References

1. Borysiuk O. Psykholohichni osoblyvosti rozvytku upravlinskoi kompetentnosti maibutnikh pratsivnykiv natsionalnoi politsii Ukrainy: Dys... .kand.psykh.nauk: 19.00.09 Kyiv, 2017.

2. Vyhotskyi L.S. Mbishlenye y rech. Moskva. 1999. - 333,582 s.

3. Vitchenko A.O., Vitchenko A.Iu. Kompetentnisnyi pidkhid do pidhotovky vykladacha VVNZ./ Visnyk Natsionalnoho universytetu oborony Ukrainy. 5(30) Kyiv 2012. 35s.

4. Vitchenko A.O., Svynarchuk L.M. Osoblyvosti formuvannia profesiinoi kompetentnosti mahistriv viiskovoho upravlinnia/Visnyk Natsionalnoho universytetu oborony Ukrainy 6 (43), Kyiv 2014.-25 s.

5. Vi'tchenko A.O., Os'odlo V.I'. Rozvitok sistemi vishhoyi vi'js'kovoyi osvi'ti Ukrayini v konteksti' suchasnikh transformaczi'jnikh zmi'n // Nauka i' oborona, 2019. # 2. s.44- 50. DOI 10.33099/2618-2614-2019-7-2-44-50.

6. Profesiina osvita: Slovnyk: Navch. posib./Uklad. S.U.Honcharenko ta in.; za red. N.H.Nychkalo. Kyiv, 2000.-380 s.

7. Hrytsenko T.B., Hrytsenko S.P., Kondratiuk A.Yu. Kulturolohiia//Navchalnyi posibnyk Kyiv, 2007.-392 c.

8. Kuzmyna N.V. Predmet akmeolohyy-2-e yzd. yspr. i dop. 2002. 189 s.

9. Markova A.K. Psykholohyia profesyonalyzma. 1996-308 s.

10. Leontovych O.A. Rossyia y SShA. Vvedenye v mezhkullumuiu kommunykatsyiu. Volhohrad, 2003.

11. Nahach M.V. Pidhotovka maibutnikh uchyteliv u shkolakh profesiinoho rozvytku v SShA: avtoref. Dys. kand. ped. nauk: spets. 13.00.04 Universytet menedzhmentu osvity Akademii pedahohichnykh nauk Ukrainy. Kyiv, 2008. 21 s.

12. Nahorna N. Formuvannia u studentiv poniat kompetentnosti y kompetentsii// Vykhovannia i kultura №»1-2 (11-12). 2001, 266-268 s.

13. Novykova O.S. Mezhkulturnaia kompetentnost v hlobalyzyruiushchemsia myre. [Elektronyi resurs]. Rezhym dostupu: http://www.bazaluk.com/conference/193/comments.htm/.

14. Novytskaia A.V. Formyrovanye mezhkulturnoi kompetentsyy v razlychnbikh vydakh mezhkulturnbikh kontaktov plektronnbri resurs]. Rezhym dostupu: http://www.ncstu.ru.].

15. Osodlo V. Psykholoho-pedahohichni aspekty rozvytku suchasnoi vyshchoi viiskovoi shkoly. Kyiv Viiskova osvita 2013, 135-146 с.

16. Pluzhnyk Y.L. Osnovnie komponentbi modelyrovanyia protsessa formyrovanyia ynoiazichnoi mezhkulturnoi kommunykatyvnoi kompetentsyy v vuzovskom humanytarnom obrazovanyy // Pedahohycheskoe obrazovanye v Rossyy.. №» 12. 2016. 225-230 s.

17. Rembach O.O. Formuvannia mizhkulturnoi kompetentnosti maibutnikh pravoznavtsiv u protsesi inshomovnoi pidhotovky//Universytetski naukovi zapysky. №63.Khmelnytskyi, 2017-392 s.

18. Raven Dzh. Kompetentnost v sovremennom obshchestve: viiavlenye, razvytye, realyzatsyia./Per. S anhl.-Moskva.: 2002.

19. Sadokhyn A.P. Mezhkulturnaia kompetentnost: poniatye, struktura, puty formyrovanyia.//Zhurnal sotsyolohyy y sotsyalnoi antropolohyy. Tom 10 №1 2007. 134-135 s.

20. Usacheva A.N. Otvetstvennost kak lychnostnaia kompetentsyia studenta vuza// Hrazhdanskoe obshchestvo y pravovoe hosudarstvo: mat. NPK (20-21 fevralia 2013 h.). - Svetlbii Yar: 2013. 123-130 s.

21. Iahupov V.V., Svystun V.I, Kompetentnisnyi pidkhid do pidhotovky fakhivtsiv u systemi vyshchoi osvity/Naukovi zapysky, Tom 71/ Pedahohichni nauky, 2007.

22. Pavel Boski Kulturowe ramy zachowan spolecznych, Naukove PWN, 2019.

Размещено на Allbest.ru