Політика Російської Федерації у Східноєвропейському регіональному комплексі безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ У СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОМУ РЕГІОНАЛЬНОМУ КОМПЛЕКСІ БЕЗПЕКИ

Носенко С.Р.,

російська федерація геополітичний східноєвропейський безпека

Постановка проблеми. Протягом тривалого часу після кардинальної зміни параметрів міжнародної системи в 90-х рр. ХХ ст. основним епістемологічним інструментом розуміння процесів у регіоні Східної Європи залишалися парадигми постсоціалізму, постколоніалізму, теорія модернізації, а також світ-системний аналіз [1; 2; 3]. Однак попри їхній конкурентний характер жодне зі згаданих наукових уявлень не змогло запропонувати обґрунтованого пояснення процесів, які відбуваються в регіоні на сучасному етапі. Це зумовлено рядом причин:

1) усталені методологічні бінарності постсоціалізму та постколоніалізму (соціалізм - капіталізм, колонізатор - колонізований) не дозволяють побудувати повноцінної картини мотивацій зовнішньополітичної поведінки власне регіональних держав і відносин між ключовими позарегіональними гравцями;

2) теорія модернізації і транзитологія як її прояв у політичній науці орієнтовані на лінійний перехід від авторитаризму до демократії, а отже, не можуть запропонувати інструментарію для пояснення сплеску зворотних тенденцій у ряді держав Східної Європи й агресивної зовнішньої політики Росії;

3) категоріальний апарат світ-системного аналізу, побудований навколо понять «центр», «напівпериферія» і «периферія», враховує лише економічні чинники, що не дозволяє досягнути повноцінного розуміння поточних безпекових процесів у регіоні.

Дані проблеми набувають дедалі більшої актуальності у зв'язку з кардинальними змінами параметрів міжнародної безпеки, які відбулися після агресії РФ проти України у 2014 р. Події останніх 6 років зробили нагальним питання консолідації східноєвропейського регіонального простору, що прямо впливає на співвідношення сил у глобальній міжнародній системі, зокрема між такими ключовими акторами цього територіального комплексу, як ЄС і РФ. Крім того, зовнішньополітична стратегія Росії разом зі зростанням впливу КНР у Європі і розгортанням шостої хвилі націоналізму порушують питання про майбутнє ЄС як самостійного силового полюсу, здатного визначати параметри регіональної взаємодії у східноєвропейському просторі. При цьому на рівні дослідження глобальних системних взаємодій між центрами сили існує схильність до надмірного зосередження на кількості останніх, а також інституційно-нормативних чинниках. Наслідком цього стає нехтування атрибутивними характеристиками акторів, які можуть мати визначальне значення для розуміння закономірностей їхньої взаємодії і структурування простору, де ця взаємодія відбувається.

Огляд джерел та літератури. У процесі дослідження автором було розглянуто праці Б. Бузана, О. Вевера, Д. Лейка, Ф. Собербаума, Т Шоу, А. Ачарії, Е. Адлера, М. Барнетта, В. Томпсона, І. Ноймана, М. Бізона, Дж. Маттерн та ін. для встановлення чинників розвитку та дослідження процесу регіоналізму. Автор також спирається на праці М. Айюба, А. Циганкова, В. Морозова, В. Дорогова та ін. для визначення характеру взаємодії між ключовими центрами сили європейської геополітики як фактору формування досліджуваного регіонального комплексу безпеки та для визначення його параметрів. Було використано також працю В. Лефевра для побудови моделі стратегії РФ у Східноєвропейському регіональному комплексі.

Метою статті є визначення місця Східної Європи в зовнішній політиці РФ, характеру і підходу до впливу останньої на держави регіону.

У зв'язку з метою автор поставив такі завдання:

- встановити чинники розвитку/дослідження процесу регіоналізму в теорії міжнародних відносин;

- визначити характер взаємодії між ключовими центрами сили європейської геополітики як фактору формування досліджуваного регіонального комплексу;

- сформулювати параметри Східноєвропейського регіонального комплексу безпеки;

- побудувати модель стратегії РФ в Східноєвропейському комплексі безпеки.

Виклад основного матеріалу. Поняття «рівень аналізу» у теорії міжнародних відносин завдячує своїм виникненням біхевіористським віянням 60-х рр. ХХ ст., провідники якого виступали за природничу методологію в соціальних науках. Дебати між двома дослідницькими традиціями полягали в протиставленні двох підходів: атомістичного, який акцентує увагу на компонентах системи, та холістського, що надає більшої ваги самій системі [4].

Дана дихотомія отримала подальший розвиток у Копенгагенській школі, яка вказала на її три недоліки: по-перше, переоцінку значення полярності; по-друге, перебільшення ролі держави; по-третє, надмірний об'єктивізм. На думку представників цієї течії, кожен із цих недоліків нівелює важливість третього рівня міжнародних відносин - регіонального [5].

Регіоналізм як процес конструювання та реконструювання регіонів здебільшого асоціюється з наявністю формальних інститутів, які об'єднують групу держав [6]. На думку автора, такий спрощений підхід залишає поза увагою цілу низку інших і більш важливих чинників, які впливають на формування регіонів.

У теорії міжнародних відносин усталеним став поділ розвитку регіональних студій на декілька періодів. Перший розпочався наприкінці XIX - на початку ХХ ст. разом із розвитком регіональної географії, що мала суто описовий характер і була позначена впливом географічного детермінізму. До цього ж періоду слід віднести соціологічний регіоналізм, який виник у 40-х рр. ХХ ст. як заперечення регіональної географії [7].

Другий етап тривав приблизно з 50-х по 70- ті рр. ХХ ст. і був породжений дебатами між прихильниками регіоналізму та універсалізму [8]. Останні, представлені великими державами-переможницями у Другій світовій війні, встановили контроль за регіональними процесами шляхом створення універсальної організації - ООН. Завдяки цьому механізму регіональні процеси розглядалися виключно в руслі біполярного протистояння. Даний період включав декілька основних теорій, серед яких федералізм, функціоналізм та неофункціоналізм, кожна з яких була зосереджена на дослідженні розвитку інтеграційних процесів.

Під час цього хронологічного відрізку розроблялися теорії інтеграції на основі європейського досвіду, який потім намагалися застосовувати в інших частинах світу. Незважаючи на усвідомлення неофункціоналістами свого європоцентризму, у своїх порівняльних дослідженнях вони переважно займалися пошуком базових умов і ефектів «переливу» у самій Європі. Європейське співтовариство здебільшого розглядалося ними як зразкова модель, у порівнянні з якою інші альтернативи з меншим ступенем інтегрованості і формалізму були невдалими.

Проте вже в 60-х рр. проявилася розбіжність між постулатами неофункціоналізму та емпіричними даними. С. Гоффман піддав сумніву положення неофункціоналізму про те, що інтеграція розвиватиметься від «низької» до «високої» політики [9]. Саме в той період теоретичне бачення майбутнього європейської інтеграції перестало бути єдиним. Відбувся своєрідний поворот у бік міжурядового підходу, за яким регіональна інтеграція ставала можливою лише за умови її збігу з національними інтересами окремих держав. Такий онтологічний зсув зумовив зміщення емпіричного фокусу на користь більш державоцентричного аналізу в дусі політичного реалізму. Період 70-х рр. ХХ ст. був позначений кризовими тенденціями в Європейському співтоваристві і розвитком парадигм неореалізму та неолібералізму, які відтіснили регіональні дослідження на другий план. Проте вже в середині наступного десятиліття розпочався бурхливий процес поглиблення європейської інтеграції у поєднанні з розпадом біполярної системи, разом із якою зникли онтологічні та епістемологічні обмеження для дослідження регіонального рівня [10].

Джерело: [12].

На цьому ґрунті постав т. зв. новий регіоналізм - третій період розвитку регіональних студій. Для одних дослідників він полягав у відновленні протекціоністських і неомеркантилістських практик [11]. Однак більшість сходилася на думці, що ізоляція регіонів, тобто їх замкнення на самих собі, була неактуальною з огляду на зміни в ролі національних держав, розмивання державних кордонів і поступ глобалізації. Виникла думка, що регіональні процеси слід розглядати як із зовнішньої, так і внутрішньої точки зору. Значно зріс науковий інтерес до безпекових процесів у регіональному вимірі. Крім того, фактор інституційного формалізму був доповнений дослідженням регіональної ідентичності і локальної силової структури. Усвідомлення зв'язку матеріальних і нематеріальних чинників регіональних процесів уможливлює побудову моделі градації розвитку регіонності з урахуванням як внутрішніх, так і зовнішніх чинників.

Поняття «Східна Європа» уже давно є предметом уваги наукової спільноти, а тому розглядалося в межах численних теорій і концепцій як певний геополітичний простір із властивими йому характеристиками, що дозволяють розглядати окремо від зовнішнього середовища. Проте гносеологічна конфігурація цього поняття базується не лише не певному наборі специфічних для нього характеристик. Вона склалася також і за рахунок зовнішніх факторів, тобто особливостей взаємодії із довколишнім простором, а також відносин двох ключових центрів сили європейської геополітики - Заходу в будь-якій його історичній формі та Сходу, представленого Росією, які боролися за вплив у ньому. З огляду на це перехід до розгляду Східної Європи як регіонального безпекового комплексу вимагає попереднього аналізу зазначених аспектів.

їхній розгляд також умотивований потребою в розумінні джерел сучасного зовнішньополітичного курсу РФ на європейському континенті в цілому і Східній Європі зокрема.

При застосуванні теорії регіональних безпекових комплексів до європейського континенту поширеною є думка, що він становить собою єдину і цілісну структуру, яка після розпаду СРСР з біполярної перетворилася на монополярну, а в ХХІ ст. поступово почала шлях до зворотного стану внаслідок дій Росії [13]. При цьому Східна Європа не виділяється як проміжний простір між полюсами, а до уваги беруться лише визначальні точкові події на зразок агресії РФ в Україні 2014 р. Водночас самі прибічники такого підходу вказують, що він відображає лише формальні аспекти відносин між центрами сили, акцентуючи увагу на їхній ролі в системі, а для визначення їх змісту потрібно більш детально досліджувати динаміку конфліктності і предметів, щодо яких велися конфлікти [13].

На нашу думку, вдалим інструментом у даному випадку може виступити підхід longue durйe (укр. «довгий час»), який дозволить простежити динаміку конфліктності між західним і східним центрами сили відразу на ще двох рівнях: довго- і середньостроковому. Він також допоможе відслідкувати місце регіону Східної Європи у їхніх відносинах.

Відправною точкою довгострокового рівня аналізу може слугувати географічний фактор з огляду на те, що в минулому саме володіння простором визначало відносини між державами. Попри просторову невизначеність у понятійному сенсі, можна стверджувати, що Східна Європа становить собою транзитну зону гірських хребтів і річкових басейнів, завдяки чому виникло значне етнічне різноманіття, яке відрізняє цю зону від більш гомогенного населення західних і східних територій. З іншого боку, географічна відкритість і доступність Великої європейської рівнини пояснює вразливість даного простору перед зовнішніми завойовниками і постійно мінливі кордони розташованих тут держав.

Відносна віддаленість від цих територій германців та руських племінних союзів поступово дозволила їм консолідуватися у вигляді Священної Римської імперії на заході та Київської Русі на сході, місце якої з огляду на монголо-татарську навалу зайняло периферійне Володимиро-Суздальське князівство, на той момент уже слабко пов'язане з руськими землями. Відтоді починають проглядатися зародки ідеологічного обґрунтування проникнення західного і східного центрів сили на територію Східної Європи. Так, у руслі гасла «натиск на Схід» відбувалося розширення впливу Священної Римської імперії і Тевтонського ордену, а згодом, у XV ст., у Московському князівстві формується концепція Москви як «третього Риму».

Як наслідок, використовуючи понятійний апарат концепції С. Коена, на європейському геополітичному просторі сформувалися дві високоенергетичні низькоентропійні зони, представлені західним і східним центрами сили, а також високоентропійний «межовий пояс», який у межах даного дослідження і вважатиметься Східною Європою [14]. Залежно від міжнародної кон'юнктури в регіоні переважав вплив або східного, або західного центру сили - під час «холодної війни» та в період постбіполярності відповідно. Така логіка європейської геополітичної взаємодії діяла і в часи ранньої новітньої історії, після Першої світової війни, коли між двома центрами сили виникла буферна територія у вигляді цілої низки нових держав, від Фінляндії на півночі до Югославії на півдні.

Водночас крім просторового чинника важлива роль належала усвідомленню Росією свого ієрархічного включення до євроцентричної міжнародної спільноти. Розвиток Росії протягом нового часу характеризувався коливанням між спробами інтерналізації глобального гегемонічного порядку (шляхом спроб слідувати нормам «цивілізованої» зовнішньополітичної поведінки чи проведення внутрішніх реформ) та контргегемонічними виступами. Імперська перенапруга закономірно приводила до геополітичних поразок, таких як Кримська війна 1853-1856 рр., російсько-японська війна 1904-1905 рр. або розпад СРСР. Зазвичай це мало короткочасний модернізуючий вплив на зовнішньополітичні амбіції. Однак головний момент полягає в тому, що ці поразки призводили до далекосяжних внутрішніх реформ: звільнення селян, глибокої модернізації правової системи в 1861 р. та введення парламентаризму в 1906 р. [15]. Продовження реалізації цих чинників на середньостроковому рівні має, на нашу думку, ключове значення в рамках даної концепції.

У термінах запропонованого автором підходу, у довгостроковому плані відносини між західним і східним центрами сили європейського геополітичного простору виявилися послідовністю почергових етапів зближення і конфлікту, що проявлялося також у фізичній боротьбі за периферію - Східну Європу.

Переходячи до середньострокових тенденцій, слід сказати, що в період завершення «холодної війни» і надалі відбулися кардинальні трансформації в логіці взаємодії західного і східного силових полюсів. на початку ХХІ ст. в ЄС утвердилася політика розширення і сусідства, вмотивована прагненням утвердити сталий мир у Європі без ліній розподілу на основі економічного розвитку і спільних цінностей. У межах даного дискурсу ключові позиції займали категорії «мир» і «розширення». При цьому для РФ до подій 2014 р. категорія «мир» мала значно нижчий ступінь смислової значущості, аніж для ЄС, і не була визначальним фактором зовнішньої політики, що доводять факти виходу з ДЗЗСЄ у 2007 р. і розв'язання агресії проти Грузії у 2008 р., а до того радше випливала з неготовності Росії оскаржити утвердження монополярного світу на чолі зі США. Натомість категорія «розширення» - як ЄС, так і НАТО - завжди зберігала високий конфліктний потенціал із російським баченням Східної Європи, що досяг критичної межі у 2014 р. У це хронологічний момент дискурси ЄС і РФ щодо місця регіону зазнали зіткнення, що запустило процес їхньої взаємної деконструкції.

У результаті точкові події в окремо взятій країні Східної Європи - Україні - призвели до кризи всієї політики сусідства ЄС, розуміння подальшого напряму його розвитку і потреби в пошуку альтернативи. Її відсутність у поєднанні зі становленням франко-німецького лідерства була сприйнята деякими східноєвропейськими елітами як відмова від інклюзивної колективної ідентичності ЄС. Не менш критично були сприйняті заяви Президента Франції Е. Макрона з приводу стану «глибокої коми», в якому опинилася НАТО. Те саме твердження про кризу регіонального підходу справджується й у випадку Росії, дискурс якої не знаходить схвалення серед держав Східної Європи.

Дана перебудова як західного в особі ЄС, так і східного в особі РФ зовнішньополітичного дискурсу стала причиною відновлення відчуття «іншості» на периферії Європи, що, зокрема, проявилося в різних баченнях міграційної кризи, засад демократії у внутрішній політиці, форматах співпраці з КНР і т.д.

Слід сказати, що зазначене відчуття «іншості» поступово стало характерною рисою і для відносин Рф і ЄС цього періоду. Водночас попри зростання напруженості у відносинах між західним і східним центрами сили - ЄС і РФ відповідно - після російської агресії проти Грузії у 2008 р. та України у 2014 р., логіка взаємодії між цими двома суб'єктами європейського геополітичного простору не повернулася в русло конфронтаційності в дусі політичного реалізму. На це вказують подальші спроби налагодити взаємодію за допомогою «Партнерства для модернізації», «Петербурзького діалогу» та Мезеберзької ініціативи. Прагнення до продовження прагматичних відносин проявилися і на більш пізніх етапах - наприклад, у вересні 2018 р., де на саміті німецького і російського лідерів обговорювалося не лише питання України, а й Ірану та Туреччини у зв'язку з дестабілізацією ситуації на Близькому Сході [16]. Єдиною ознакою колективного спротиву діям Росії став санкційний режим, якого, однак, виявилося недостатньо для зміни її поведінки.

На думку автора, вищевказані чинники свідчать про те, що в середньостроковому плані попри обопільне бажання утвердити свою першість на європейському геополітичному просторі і в Східній Європі, відносини між двома центрами сили не стали контрарними. Головною ціллю стратегії РФ виявилося не знищення ЄС і його дроблення на групу індивідуально слабших акторів, а заміщення НАТО на чолі зі США як провайдера безпекових гарантій європейсько-російським кондомініумом.

Із цього випливає твердження, що відносини між західним і східним центрами сили не вписуються в логіку політичного реалізму і його дилеми безпеки, яка б у теорії мала спонукати біполярну систему до ескалації. Ще одна складність полягає в докорінно різній природі силових потенціалів сторін. Кожен із них претендує на лідерські позиції, проте західний центр сили спирається на «м'які» і «нормативні» ресурси, а східний використовує «жорстку» силу.

У зв'язку з цим треба сказати, що сучасне російське бачення військових дій передбачає не опору на військову перевагу, а комбінацію військових і невійськових засобів у співвідношенні 1 до 4 [17], що зумовлює потребу в концептуалізації саме останнього аспекту відносин західного і східного центрів сили європейського геополітичного простору. На думку автора, найкращими інструментами для цього завдання виступають такі відносно нові підходи, як субальтерна геополітика і дискурсивна теорія гегемонії.

Застосування категорії субальтерності до Росії увійшло в науковий обіг уже після незаконної окупації Криму 2014 р. і втручання в громадянську війну в Сирії у 2015 р. з ініціативи таких російських учених, як Д. Дорогов з Центрально-Європейського університету (Будапешт) і В. Морозов [18; 19]. Завдяки запропонованим ними новаціям, на думку автора, стало можливим застосування постколоніальної логіки до актора, який претендує на позицію гегемона - Росії - а не проміжного простору Східної Європи між західним і східним центрами сили, що на перший погляд видається більш очевидним вектором дослідження.

В. Морозов висуває думку, що непевне позиціонування РФ відносно Європи і Заходу в цілому випливає з її ідентифікації як «субальтерної імперії». Джерелом останньої, з одного боку, є імперіалістичне минуле Росії і її домінування в ближньому зарубіжжі, а з іншого - її історична економічна і нормативна залежність від Європи, що доводиться за рахунок апелювання РФ до механізмів міжнародного права і, фактично, західних концепцій «відповідальності за захист» при незаконній окупації АРК і Донбасу і «війни проти тероризму» у Чечні і Сирії. Попри цю спорідненість, лідерські мотиви обох дискурсів зумовлюють потребу в застосуванні ще одного дослідницького інструмента - дискурсивної теорії гегемонії. Остання вибудовується на основі таких основних понять, як артикуляція, антагонізм, суб'єкт і гегемонія.

Артикуляція тут означає тяжіння до фіксованого центрованого дискурсу зі зв'язаними між собою елементами при принциповій незавершеності цього процесу, що веде до відкритого поля дискурсивності - тобто створення власних ідентичностей і їх взаємного проектування шляхом мовленнєвих і діяльнісних актів.

Артикуляція таких дискурсів призводить до антагонізму двох суб'єктів між собою, взаємного заперечення, яке виявляється необхідною умовою вибудовування власної ідентичності на основі «іншості» і її проектування на периферійний простір Східної Європи. Водночас це не призвело до відкритої конфронтації між ними в класичному військовому розумінні попри локальну перевагу Росії в «жорсткій» силі. Це зумовлено її статусом субальтерної імперії.

Проте у випадку ЄС цей антагонізм доповнюється і поступовою внутрішньою фрагментацією, розподілом на «внутрішню» і «зовнішню» Європу. Це спостерігається на прикладі відмінних позицій європейських держав щодо низки питань стратегічної культури. Вони були виділені у 8 змінних, серед яких такі: відносини зі США у контексті вторгнення в Ірак 2003 р.; сприйняття Мюнхенської промови В. Путіна 2007 р.; п'ятиденна російсько-грузинська війна в серпні 2008 р.; просування демократії на сході; незалежна ЄПБО; включення Туреччини та Західних Балкан до складу ЄС; розширення НАТО на схід; дії після російської агресії щодо України. У найбільш загальному вигляді ці змінні можуть набувати такого вигляду:

Джерело: ств. автором на основі [21].

Разом із тим конструкт Східної Європи не випливає лише з кризи проекту європейської інтеграції і не пояснюється бінарністю порядку і його відсутності в ЄС, оскільки в такому випадку ігноруються просторові відмінності. Завершення «холодної війни» дозволило Східній Європі позбавитися радянського соціалістичного дискурсу. Однак після цього відбувся не закономірний транзит до демократії, а перетворення даного простору на вакуум, в якому ЄС відтворював власний європейський проект. Зі свого боку, у державах Східної Європи відбулася підміна початкової мети і призначення європейського інституційного порядку на прагнення позбутися радянського минулого, через що цей процес не отримав логічного завершення. Звідси випливають відмінні бачення демократичного розвитку в Польщі та Угорщині, спротив концепції «Європи різних швидкостей», що просувається ФРН, Францією, Італією та Іспанією, і т.д. Після висунення Росією альтернативного проекту «справжньої Європи» східноєвропейський простір виявився відчуженим не лише від західного, а й від східного центру сили, який прагне повернути його до субординованого положення.

З огляду на протяжність Східноєвропейського безпекового комплексу і його структуру, до якої входять малі держави з порівняно невеликим географічним охопленням зовнішньополітичної діяльності, його можна умовно поділити на 3 частини:

1) Балтійський субкомплекс (Естонія, Латвія і Литва), що характеризується тіснішою співпрацею зі скандинавськими державами;

2) власне Східноєвропейський субкомплекс, (держави Вишеградської четвірки, Україна, Білорусь, Молдова, Румунія і Болгарія із західного боку Чорного моря та Грузія, Вірменія й Азербайджан зі східного), де співпраця оформлена (за винятком Білорусі) у форматі V4 і таких проектів, як Спільнота демократичного вибору, польсько-румунсько- український трикутник та ГУАМ. Віднесення до нього Болгарії пояснюється релевантністю для неї проблематики чорноморської безпеки, так само як для України, Румунії та Грузії;

3) Балканський субкомплекс (держави колишньої СФРЮ та Албанія), об'єднаний територіальними суперечками і завершенням євроатлантичної інтеграції. Дискусійним залишається питання приналежності до субкомплексу Греції, зовнішня політика якої значною мірою пов'язана з відносинами з близькосхідними акторами: Туреччиною, Ізраїлем та Єгиптом.

Щодо регіональних форматів, які об'єднують всі держави комплексу, варто згадати один, організований місцевими державами - Ініціатива трьох морів, або Тримор'я, та один зовнішній - т.зв. формат 17+1 під егідою КНР. На нашу думку, із теоретичної точки зору варто зазначити, що разом із інституційним розвитком другого зі згаданих форматів й можливим подальшим посиленням впливу в регіоні Китаю, останній має потенціал стати зовнішнім безпековим чинником, що вплине на формування Східноєвропейського комплексу безпеки. Разом із тим попри існування історичних, культурних і геополітичних підстав, розглянуті держави не змогли набути власної регіональної ідентичності як об'єднавчого чинника. З урахуванням вищесказаного і відповідно до типології регіональних безпекових порядків, Східну Європу слід віднести до обмежених регіональних комплексів.

Виходячи з цього, можна формалізувати відносини РФ, ЄС і Східноєвропейського комплексу в межах єдиної моделі. Для цього застосуємо теорію рефлексивних ігор, викладеної В. Лефевром у його роботі «Лекції з теорії рефлексивних ігор» 2009 р. [22]. Нехай РФ, ЄС і Східноєвропейський комплекс - суб'єкти графа abc, де а - СхЄ, b - ЄС, c - РФ, а пунктирні лінії - конфліктний зв'язок:

Зв'язок bс між ЄС і РФ відповідно не є визначеним, про що йшлося вище. Проте з урахуванням прагнення РФ визначати засади європейського геополітичного простору, прагматизму у відносинах із ЄС при відсутності прямої конфронтації шляхом застосування силових засобів, їхній зв'язок можна описати як неконфліктний. Цю гіпотезу можна перевірити шляхом доповнення графу четвертим суб'єктом - США ):

Попри певні суперечності, США залишається союзником ЄС через членство в НАТО і використовує зв'язки зі Східною Європою для стримування РФ у рамках Європейської ініціативи стримування. Тому якщо відносини між РФ і ЄС будуть конфліктними, очікуваним вибором ЄС і Східної Європи буде солідарність зі США для стримування Росії. Як наслідок, можливості РФ визначати європейський порядок будуть мінімізовані. Це підтверджує функція рефлексії, створена на основі даного графу. У базовій формі вона має такий вигляд:

де Р-- альтернатива, до якої суб'єкта схиляє група, а ^ - небажана для суб'єкта групи дія. Таке формулювання обґрунтовується принципом заборони егоїзму теорії рефлексивних ігор. Відповідно до нього, кожен суб'єкт, який реалізовує свої інтереси, не може завдавати шкоди групі, до якої він належить. Таким чином, виходячи з попереднього графа засади європейського геополітичного простору визначатимуться суб'єктами а, Ь і d, які переважать вплив Росії і нав'яжуть їй певне місце в цьому порядку. За принципом заборони егоїзму, вона буде вимушена його прийняти, бо не зможе вибрати альтернативу з діями, які прийнятні для неї і не прийнятні для групи [22, с. 50].

Таким чином, у глобальному вимірі стратегія Росії буде більше спрямована на розрив зв'язку США - ЄС і встановлення зв'язку ЄС - РФ. На регіональному рівні відносини зі Східною Європою є апріорі негативними через намір нав'язати свій вплив.

Визначаючи цілі зовнішньої політики Росії в регіоні, треба сказати, що дискусія з цього приводу ведеться між двома точками зору. На думку представників першої, метою РФ є імперіалістичне прагнення до розширення або ж націоналістичні настрої. Інші ж вважають, що Росія ставить собі на меті забезпечення національної безпеки і захист своїх цінностей [15, с. 282]. На нашу думку, перша точка зору не враховує конфігурації відносин з іншими центрами сили, а друга зосереджується виключно на внутрішніх мотиваціях. Виходячи зі змісту роботи, автор вважає, що ціль зовнішньої політики РФ у Східноєвропейському регіональному комплексі полягає в заміщенні прозахідного дискурсу антизахідним, що відкриє шлях для встановлення європейсько-російського кондомініуму в європейському геополітичному просторі.

У сучасних дослідженнях на тему зовнішньополітичного впливу РФ домінує двосторонній підхід, де її дії розглядаються точково в окремо взятих країнах. Із такого представлення часто випливає спотворене уявлення про те, що певні актори в регіоні Східної Європи є союзниками Росії - наприклад, Сербія та Угорщина. Однак, на нашу думку, даний підхід сформований за інерцією в руслі біполярної логіки часів «холодної війни», де держава могла бути членом лише одного з двох блоків-суперників, що особливо наочно проявлялося саме на території Східної Європи.

Автор вважає, що сучасна ситуація в регіоні суттєво відрізняється від тієї, яка існувала 50 років тому. Для доведення пропонуємо знову застосувати інструментарій теорії рефлексивних ігор, що дозволить конкретизувати висновки з попередніх графів. У якості практичного кейсу автором було обрано політику Росії в Сербії, із якою вона має найтісніші двосторонні зв'язки в Балканському субкомплексі. Розгляд діяльності РФ буде побудовано на основі аналізу потенційних наслідків на декількох рівнях: європейському, регіональному, міжсубрегіональному та національному.

Розглянемо приклад переговорів між Сербією і Косово, у яких РФ і ЄС виконують роль посередників. Для ілюстративності перший граф не включатиме Росію. Нехай ЄС, Сербія і Косово - суб'єкти графа bcd, де Ь - Сербія, с - ЄС, d - Косово:

Відносини між Ь і d конфліктні через невизнання Сербією Косова як незалежної держави. ЄС, прагнучи примирення між сторонами і їх вступу до свого складу, має позитивні зв'язки з обома і схиляє їх до активних дій. З огляду на економічну залежність Сербії і Косова від ЄС, їхній простір для дій обмежений. За таких умов конфліктний зв'язок між ними поступово перетвориться на позитивний (суцільна лінія).

На основі даного графу можна створити таку матрицю впливів:

де 1 - спонукання одним актором іншого до активних дій. Сербія і Косово схиляють одне одного до взаємних поступок, що змушує посередника (ЄС) сприяти в цьому процесі для полегшення досягнення угоди. Таким чином, у даній матриці свобода дій усіх акторів поступово обмежується по мірі наближення домовленості.

Ситуація змінюється, якщо додати до графа четвертого суб'єкта - Росію.

Нехай РФ, Сербія, ЄС і Косово - суб'єкти графа аЬсф де а - РФ, Ь - Сербія, с - ЄС, d - Косово. Відобразимо відповідний граф:

У питанні незалежності Косова Росія підтримує Сербію, що показує голосування в РБ ООН. Водночас РФ не виступає проти поточної угоди про обмін територіями, що має стати основою примирення між сторонами, - натомість вона заявляє, що підтримає будь-який варіант урегулювання, який влаштує Сербію. Конфліктних випадків із ЄС з цього приводу також не спостерігається. Побудуємо відповідну матрицю впливів:

Сербія схиляє РФ до активних дій і прагне, щоб вона втрутилася в якості посередника. Відповідно, для ЄС і Косово залучення Росії до переговорів не бажане, оскільки це посилить позиції Сербії і порушить баланс між суб'єктами групи. Своїм твердженням про готовність підтримати будь-який прийнятний для Сербії формат РФ спонукає ЄС до пасивності.

Основний момент криється у впливі Росії на Сербію. У контексті представленого вище графа вибудовування сербсько-російських зв'язків означає, що Сербія здобуває свободу вибору і може проводити альтернативну лінію поведінки. Відповідно, вірогідність провалу переговорного процесу підвищується і Балкани залишаються осередком нестабільності. Кейс Сербії у взаємодії з РФ також варто розглянути в контексті його значення для ситуації в Балканському безпековому субкомплексі в цілому. У зв'язку з цим слід звернути увагу на співпрацю у сфері безпеки. Протягом останніх 6 років співробітництво Сербії і Росії на рівні контактів, інформаційного впливу та постачання зброї планомірно зростало. Цей фактор є важливим із точки зору теорії рефлексивного управління. Постачаючи зброю сербам і створюючи парамілітарні організації у Республіці Сербській, Росія може спричинити зростання антисербських настроїв, що виведе регіональну ситуацію з-під контролю. Її врегулювання потребуватиме посередництва зовнішніх сил, у тому числі і РФ, яка таким чином зможе посилити свій вплив на Балканах.

Слід також врахувати державний рівень дослідження й оцінити, як діяльність проросійських проксі-сил впливає на внутрішньополітичне становище в Сербії. У зв'язку з цим треба вказати на можливий вплив Росії на акції протесту проти політики О. Вучича. Так, вищезгаданий Військовий синдикат Сербії бере активну участь в даних акціях, називаючи плани влади делімітувати новий кордон з Косово порушенням Конституції і державною зрадою. На додачу, Військовий синдикат також тісно пов'язаний з лідерами сербської опозиції М. Дордевичем та Д. Джиласом, що підтримують контакти з Росією. Це дає підстави стверджувати, що РФ причетна до розхитування ситуації в Сербії принаймні частково з огляду на строкатий склад опозиції в країні. При цьому можливість легального впливу опозиції на ситуацію залишається низькою з огляду на порівняно невисокий рівень підтримки населення. Своєю чергою, це підвищує вірогідність силового втручання РФ у ситуацію у разі зближення сербського керівництва із Заходом.

На рівні міжсубрегіональної динаміки тісні відносини Росії із Сербією також мають негативні наслідки. Так, у вересні 2019 р. Польща не запросила Сербію на відзначення 80-річниці з дня початку Другої світової війни. Виходячи з небажання Польщі відкривати для Сербії розділ 31 переговорів щодо вступ до ЄС (зовнішня, безпекова й оборонна політика), є підстави вважати, що фактор Росії зіграв у цьому важливу роль [23]. Крім того, у 2017 р. Сербія не була запрошена на Варшавський саміт Ініціативи трьох морів через складні відносини з Хорватією. Причиною погіршення взаємин стала закупівля державами військової техніки (Хорватії - у НАТО, Сербії - у Росії). Повторення подібних інцидентів у майбутньому може негативно відобразитися на розвитку співпраці в рамках Ініціативи трьох морів. Відсутність Сербії в цьому форматі співпраці ускладнить для Хорватії реалізацію інфраструктурних проектів у напрямку до Румунії і Болгарії.

Висновки. Розвиток регіоналізму в міждержавній взаємодії спирається на лише на формальні ознаки, а й на широкий спектр чинників нематеріального та матеріального характеру, які проявляються у внутрішньому і зовнішньому вимірі. Відносини між РФ і ЄС як ключовими акторами європейської геополітики можна описати як «конститутивну іншість» при спробі налагодити прагматичну взаємодію, що випливає з ідентифікації РФ як субальтерної імперії. За наведеною класифікацією Східну Європу варто віднести до обмежених регіональних комплексів із відповідним набором ознак. Стратегія РФ у цьому просторі базується на комплексному впливі на 4 рівнях: європейському, регіональному, міжсубрегіональному і національному, що заважає консолідації східноєвропейського простору й обмежує його можливості протидії російському впливу.

References

1. S^dlova V. 2013. Viewing the Post-Soviet Space through a Postcolonial Lens: Obscuring Race, Erasing Gender. Budapest, Hungary: Central European University.

2. Moore D. 2001. Is the Post- in Postcolonial the Postin Post-Soviet? Toward a Global Postcolonial Critique. Modern Language Association, 116 (1), pp. 111-128.

3. Babones S., Babcicky P. 2013. Russia and East-Central Europe in the modern world-system: A structuralist perspective. Proceedings of the 10th Biennial Conference of the Australasian Association for Communist and Post-Communist Studies. 3-4 February 2005. Canberra.

4. Soltani F., Amiri R. 2014. Levels of Analysis in International Relations and Regional Security Complex Theory. Journal of Public Administration and Governance, 4 (4), pp. 116-171.

5. Buzan B., Weaver O. 2003. Regions and Power: The Structure of International Security. New York: Cambridge University Press, p. 481.

6. Soderbaum F. 2012. Formal and Informal Regionalism. The Ashgate Research Companion to Regionalisms. London: Routledge, p. 51.

7. Karpaviciute I. 2010. Analysis of Regional Security Dynamics. Internal and External Factors and Their Interplay. PhD Dissertation. Vytautas Magnus University. Kaunas, p. 39.

8. Acharya A., Johnston A. 2007. Crafting Cooperation: Regional International Institutions in Comparative Perspective. Cambridge: Cambridge University Press, p. 2.

9. Hoffman S. 1966. Obstinate or Obsolete? The Fate of the Nation-State and the Case of Western Europe. Daedalus, 95 (3), pp. 862-915.

10. Soderbaum F. 2012. Theories of Regionalism. In: Beeson M., Stubbs R., eds. Routledge Handbook of Asian Regionalism. London and New York: Routledge, p. 12.

11. Burfisher M., Robinson Sh., Thierfelder K. 2003. Regionalism: Old and New, Theory and Practice. The International Agricultural Trade Research Consortium (IATRC) Conference. Capri, p. 4.

12. Karpaviciute I. 2010. Analysis of Regional Security Dynamics. Internal and External Factors and Their Interplay. PhD Dissertation. Kaunas: Vytautas Magnus University, pp. 188-189.

13. Merlingen M., Mireanu M., Stavrevska E. 2009. The Current State of European Security. OSCE Yearbook 2008: Yearbook on the Organization for Security and Co-Operation in Europe (OSCE). Baden-Baden, pp. 3-8.

14. Botic J. 2013. Europe-in-Between Through the Eyes of Cohen and Dugin. Oddelek za geografijo Filozofske fakultete Univerze v Ljubljani, 32 (4), p. 6.

15. Tsygankov A. (ed.). 2018. Routledge Handbook of Russian Foreign Policy. London: Routledge, p. 35.

16. MSN, 2020. Merkel, Putin discuss Middle Eastflashpoints at Kremlin meeting [online]. Available from: <https:// www.msn.com/en-xl/europe/top-stories/merkel-putin-dis- cuss-middle-east-flashpoints-at-kremlin-meeting/ar-BBY- QQNO> [Accessed 17 June 2020]

17. Jasper S. 2020. Russian Cyber Operations. Coding the Boundaries of Conflict. Georgetown University Press, p. 53.

18. Morozov V 2015. Russia's Postcolonial Identity. A Subaltern Empire in a Eurocentric World. Palgrave Macmillan.

19. Dorogov D. 2017. Po tu storonu antagonizma: gi- brid kak model postkolonialnoy kvir-subektnosti [The Other Side of Anragonism: A Hybrid Model of Postcolonial Queer- Agency]. Zhurnal sotsiologii i sotsyalnoy antropologii, 20 (5), pp. 39-58.

20. Medvedev S. Europe is What States Make of It: Imaginations of Europe in Russia and the EU. Moscow: Higher School of Economics [online]. Available from: <https://www.hse.ru/data/636/522/1239/Medvedev%20 Imaginations%20of%20Europe%20PDF.pdf> [Accessed 17 June 2020]

21. Mouritzen H. 2010. `Old'versus `New'Europe: the 2002-08 Straitjacket of European Geopolitics. DIIS Working Paper.

22. Lefevr V. 2009. Lektsii po teorii refleksivnykh igr [Lectures on the Reflexive Games Theory]. Moscow: Kogito Tsentr.

23. European Western Balkans, 2019. Poland, Serbia and Russia: Strategic misunderstanding [online]. Available from: https://europeanwesternbalkans.com/2019/09/18/ poland-serbia-and-russia-strategic-misunderstanding/ [Accessed 17 June 2020].

Размещено на Allbest.ru