Актуальні проблеми сучасної зовнішньої політики Китаю в контексті регіональних проблем та територіальних конфліктів щодо своїх сусідів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Актуальні проблеми сучасної зовнішньої політики Китаю в контексті регіональних проблем та територіальних конфліктів щодо своїх сусідів

Віктор Патійчук, Софія Саванюк,

Анастасія Лобанкова, Світлана Ройко

Узагальнено поняття «міжнародна та регіональна безпека» на основі безпекових позицій. Досліджено чинники становлення та розвитку Китаю як регіонального та світового геополітичного лідера. Визначено основні принципи зовнішньої політики Китаю у сучасному геополітичному просторі. Проаналізовано особливості сучасної китайської зовнішньої політики та вказано на її головні зовнішньополітичні вектори. Розглянуто специфіку сучасної безпекової політики Китаю в контексті регіональних та глобальних політико- економічних процесів. Розкрито зміст основних територіальних суперечок та претензій Китаю щодо своїх сусідів. Встановлено головні безпекові проблеми КНР у сучасних умовах її розвитку. Акцентовано на необхідності вирішення актуальних проблем сучасної зовнішньої політики Китаю та врегулювання існуючих територіальних непорозумінь мирним шляхом та засобами міжнародної дипломатії.

Ключові слова: міжнародна безпека, регіональна безпека, зовнішня політика, міжнародні конфлікти, територіальні суперечки та претензії, територіальні конфлікти, Китай.

Патийчук Виктор, Саванюк София, Лобанкова Анастасия, Ройко Светлана. Актуальные проблемы современной внешней политики Китая в контексте региональных проблем и территориальных конфликтов в отношении своих соседей

Обобщены понятия «межпородная и региональная безопасность» на основе безопасности позиций. Исследованы факторы становления и развития Китая как регионального и мирового геополитического лидера. Определены основные принципы внешней политики Китая в современном геополитическом пространстве. Проанализированы особенности современной китайской внешней политики и yказано на ее главные внешнеполитические векторы. Рассмотрена специфика современной безопасности Китая в контексте региональных и глобальных политико-экономических процессов. Раскрыто содержание основных территориальных споров и претензий Китая в отношении своих соседей. Установлены главные проблемы безопасности КНР в современных условиях ее развития. Акцентировано на необходимости решения актуальных проблем современной внешней политики Китая и урегулирования существующих территориальных недоразумений мирным путем и средствами международной дипломатии.

Ключевые слова: международная безопасность, региональная безопасность, внешняя политика, международные конфликты, территориальные споры и претензии, территориальные конфликты, Китай.

Patiychuk Viktor, Savanyuk Sofia, Lobankova Anastasia, Roiko Svitlana. Current Issues of China's Current Foreign Policy in the Context of Regional Problems and Territorial Conflicts With Its Neighbors

The concept of «international and regional security» is generalized on the basis of security positions. The factors of formation and development of China as a regional and world geopolitical leader are studied. The basic principles of China's foreign policy in the modern geopolitical space are determined. The peculiarities of modern Chinese foreign policy are analyzed and its main foreign policy vectors are pointed out. The specifics of China's modern security policy in the context of regional and global political and economic processes are considered. The content of China's main territorial disputes and claims against its neighbors is revealed. The main security problems of China in the current conditions of its development have been identified. Emphasis is placed on the need to resolve current issues of China's current foreign policy and resolve existing territorial misunderstandings peacefully and through international diplomacy.

Key words: international security, regional security, foreign policy, international conflicts, territorial disputes and claims, territorial conflicts, China.

Постановка наукової проблеми та її значення

Китай твердо підтримує самостійну й мирну зовнішню політику, основна мета якої - захист незалежності, територіальної цілісності й суверенітету своєї держави, створення сприятливого міжнародного стану для здійснення реформ відкритості та проведення модернізації, а також недопущення світової війни та стимулювання сумісного розвитку країн. Проте в програмних документах уряду Китайської Народної Республіки (КНР) чітко прослідковується політика так званих «повернення втрачених територій», яка базується на прагненнях китайського керівництва повернути усі ті території, які коли-небудь історично належали Китаю. Це породжує низку зовнішньополітичних непорозумінь і безпекових проблем із своїми сусідами та показує територіальні зазіхання Китаю до усіх без виключення сусідів, не тільки першого, а й другого порядку також. Тому сучасна регіональна зовнішньополітична діяльність КНР та його зовнішня безпекова політика є досить оманливою та двоякою, що потребує наукового узагальнення.

Аналіз досліджень із цієї проблеми

Проблемам сучасної зовнішньополітичної діяльності Китаю присвячена низка публікацій. Так, наприклад, теоретичними питаннями оцінки зовнішньополітичної діяльності Китаю та окремими безпековими проблемами в Азіатсько - Тихоокеанському регіоні та цієї держави, зокрема, займалися такі науковці, як В. Артюх [1], Г. Бережна [4], С. Будаєва [5], Т. Гурулєва, О. Ширяєва та М. Скрипкар [9], Ю. Козак та В. Ковалевський [10], А. Каримулліна [12], Г. Кіссінджер [13], А. Торкунов [14], Р. Кларк та Р. Нейк [17], В. Кулагін [18], А. Ломанов [19], І. Малевич [20], Се Тао [26], М. Троїцький [27], В. Трофімова [28], В. Циганов [29], Чжан Хун [30] та ін. Проте цілісної наукової оцінки актуальних проблем сучасної зовнішньої політики Китаю в контексті його безпекових питань щодо наявних територіальних конфліктів у досліджуваному регіоні поки що ніхто не здійснював.

Об'єктом дослідження є сучасна зовнішня політика Китаю, а предметом дослідження - її зміст, головні шляхи та проблеми реалізації в контексті безпекових викликів та наявних територіальних конфліктів за участю Китаю. Головна мета статті полягає в дослідженні особливостей реалізації сучасної зовнішньої політики Китаю в контексті регіональних проблем та територіальних конфліктів щодо своїх сусідів. Основними завданнями публікації є характеристика сучасних територіальних суперечок і претензій Китаю до своїх сусідів у контексті регіональних безпекових проблем.

Виклад основного матеріалу та обґрунтування отриманих результатів дослідження

Китай на сучасному етапі свого суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку перетворюється на потужний світовий центр сили, що може з упевненістю конкурувати з США. Для цього в нього є багато переваг, адже він є найчисельнішою країною світу (близько 1,5 млрд осіб населення на початок 2020 р.) [35]. Окрім того, за ядерним потенціалом та числом стратегічних ядерних боєголовок Китай є четвертою країною в світі після Росії, США та Франції [31]. Він також, активно нарощуючи свою військову потужність, адже має найчисельнішу армію в світі, яка становить понад 4 млн осіб і найчисельніший повітряний флот (понад 40 тис. бойових літаків і близько 500 тис. пілотів) [24]. Економіка КНР постійно зростає за рахунок нарощування виробництва та значних внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Наприклад, за оцінками експертів, за об'ємами матеріального виробництва Китай на початок 2020 р. у п'ятеро перевищує США [16]. За рахунок стратегічних запасів власного золота та золотовалютних запасів, на думку фахівців, Китай не тільки спокійно переніс світову фінансово-економічну кризу 2008-2013 рр., а й зайняв панівне становище в фінансово-економічних потоках Південно-Східній Азії та в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні загалом за рахунок стійкості своєї національної валюти - юаня [1]. Цей промислово-фінансовий та аграрний гігант накопичив багато міжнародної валюти у вигляді доларів США, євро та криптовалюти, що дає йому змогу у сучасних геополітичних умовах твердо стояти на ногах і вести торговельно-економічні війни з глобальними конкурентами - США, ЄС та Росією. Фахівці передбачають, що в будь-який момент Китай може зробити швидкий викид американських доларів на міжнародному валютному ринку й тим самим призвести до катастрофічного обвалу економіки США [8]. В останні роки Китай веде значне нарощування своєї військової могутності шляхом закупівлі та створення нової техніки й здійснює повне переоснащення армії за рахунок упровадження електронних засобів ведення бою. За останні три роки він збільшив видатки на військові цілі з державного бюджету в декілька разів, а також відмінив обмеження народжуваності в країні, яке діяло кілька десятиріч, а це свідчить про те, що він готується до чисельних регіональних та глобальних воєн [24].

Хоча КНР офіційно поки-що не позиціонує себе в ролі світового лідера й всіляко засуджує військові втручання США в різних регіонах світу, а також усі свої зовнішньополітичні зусилля спрямовує насамперед на зміцненні китайських позицій в Азіатсько -Тихоокеанському регіоні (АТР), Південно-Східній Азії, Центральній Азії та сусідніх із ним Східносибірському та Далекосхідному регіонах Росії [3]. Проте він має й стратегічні цілі, які відображені в численних партійних документах та заявах сучасних китайських лідерів, які свідчать про те, що перспективна його мета спрямована на глобальне геополітичне лідерство разом із своїми безпековими та економічними союзниками із Азіатсько-Тихоокеанського регіону [2].

Сучасна зовнішня політика Китаю є специфічною та особливою через впливову роль цієї країни в міжнародному просторі. Вона відображає програмні цілі та завдання насамперед Комуністичної партії Китаю (КПК), яка є при владі у цій державі. Так, на останніх з'їздах КПК було акцентовано увагу на виняткову роль Китаю у світовій економіці та зовнішній політиці в нових геополітичних умовах та динамічній регіональній ситуації, якому його керівництво відводить активну участь і визначає багатовекторну, багаторівневу й багатовимірну дипломатичну концепцію, на якій ґрунтується сучасна зовнішня дипломатія країни із певною специфікою [6].

Основними тенденціями сучасного соціально-економічного розвитку в КНР у новому тисячолітті є: співіснування сучасного великого й дрібного традиційного виробництва; товарна й натуральна форми господарювання; низька товарність і ступінь усуспільнення в сільському господарстві, де зайнята абсолютна більшість населення, яке використовує ручну працю; поряд із відносно розвинутими регіонами в країні існують дуже відсталі й збиткові райони; високий рівень розвитку науки й техніки в країні поєднується із неписьменністю (це стосується чверті насел ення країни); при загальних високих рівнях розвитку багатьох галузей економіки Китаю мають місце низькі показники середньодушового виробництва; багаточисленне населення країни є не тільки джерелом робочої сили, а й важким тягарем для її економіки; соціально-економічні реформи в Китаї мають переважно поступовий характер і розраховані на декілька десятиліть; у процесі перехідного періоду використовуються як адміністративні, так й економічні методи; специфічними рисами господарських перетворень є те, що старі структури (за винятком сільгоспкомун) порушені не були, навіть збиткові господарства продовжували працювати й випускати продукцію, а нові структури (індивідуальні, приватні, колективні, спільні та іноземні підприємства) займали вільні ринкові ніші та швидко нарощували обсяги виробництва, що призвело до швидкого зростання виробництва. Кінцевою метою «соціалістичної ринкової економіки» було створення соціально орієнтованого, підпорядкованого інтересам народу, ринкового виробництва, що дало змогу враховувати поєднання механізмів ринкової конкуренції з державним регулюванням соціально-економічних процесів. Промисловість Китаю зберігала високі динамічні темпи розвитку, що дало йому змогу збільшити виробництво основних видів промислової продукції у десятки й сотні разів (особливо за виробництвом сталі, взуття, цементу, хімічних добрив і телевізорів ця країна займає провідні місця у світовій економіці). Враховуючи наслідки аграрних реформ, Китай в останні роки вийшов за виробництвом зерна, бавовни, рапсу, тютюну, м'яса, яєць, продукції морського промислу та овочів на перше місце в світі. Радикальні реформи в сільському господарстві проводилися одночасно з розвитком дрібних та середніх приватних (індивідуальних та групових) підприємств у торгівлі, громадському харчуванні, сфері послуг. Податки на малий бізнес, як й орендна плата за землю, мали пом'якшений характер, що стало результатом наповнення споживчого ринку товарами, доступними за ціною й прийнятними за якістю, а також призвело до значного зростання реальних доходів як сільського, так і міського населення. Це забезпечило широку суспільну підтримку курсу реформ, яка стала найважливішою умовою успішності їх реалізації [10].

З перших років реалізації реформи Китай проводить політику «відкритості», тобто поступової інтеграції країни в систему світогосподарських зв'язків. Вона найкраще проявилася в створенні у прибережних провінціях спеціальних економічних зон (зараз їх більше 20) [15]. У цих зонах було створено сприятливі умови для масштабного залучення іноземних капіталів, запроваджено пільгові податки на прибуток, пільгові митні тарифи на імпорт устаткування та експорт готової продукції, а також розроблено чітке законодавство, що регулює діяльність іноземних інвесторів і захищає інвесторів від свавілля чиновників. Окрім того, внутрішня стабільність в економіці та політичному становищі Китаю сприяла залученню іноземних інвестицій, що дало змогу цій державі в останні роки створити понад 500 тис. підприємств із залученням понад 300 млрд дол. США іноземних інвестицій [35].

Сучасні китайські ідеологи визначили три безпекових геополітичні лінії для своєї країни [8]:

- північно-західна внутріконтинентальна (Росія, Монголія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан), яка має довжину понад 12 тис. км, що історично була «шовковим шляхом» між Китаєм і Заходом і стала центром формування після «холодної війни» Центральноазіатських країн, які утворили «Велику Центральну Азію», куди входять і прикордонні Туреччина з Іраном та інші країни, де головним опонентом Китаю є РФ;

- південно-західна геополітична лінія (Індія, Пакистан, Афганістан, Бутан, Непал і Бангладеш), яка являє собою частина частину кордону Китаю з країнами Південної Азії проходить по краю Цинхай-Тибетського плато й безперервного ланцюга Гімалайських гір, що утворюють «величезний географічний бар'єр», де основною протидіючою країною є Індія;

- геополітична лінія Схід-Південь (КНДР, Республіку Корея, Японію, 10 країн АСЕАН, Австралія, Нова Зеландія та інші країни в південно-західній частині Тихого океану), яка охоплює 6475 км сухопутного та понад 18 тис. км морського кордону Китаю, де стикаються геополітичні інтереси Китаю, Японії та США.

Сучасні китайські лідери вважають, що на міжнародній арені існують дві різновидності основних протиріч між державами: проблема миру (переважно політична) - протистояння між Сходом і Заходом та проблема розвитку (переважно економічна) - відносини між Північчю та Півднем [23]. Зазначається також і таку обставину, що все більшого розповсюдження набувають тенденції багатомірності та економічної глобалізації. У програмних документах Китай твердо підтримує самостійну та мирну зовнішню політику, яка спрямована на захист національної незалежності й територіальної цілісності та суверенітету держави. Вона також повинна сприяти створенню сприятливого міжнародного стану для здійснення реформ відкритості та проведення модернізації, а також захисту всього світу й стимулювання його сумісного розвитку. Згідно конституційних положень головний зміст китайської зовнішньої політики повинен бути спрямований на: 1) тверде дотримування незалежності та самостійності, не брати участь ні в яких блоках або військових коаліціях, а також не проводити гонки озброєнь і не займається військовою експансією; 2) виступає проти гегемонії інших світових гравців і захиє мир у всьому світі, оскільки усі держави, незважаючи на їх різні відмінності в розмірі територій, економічному та військовому потенціалі тощо, є членами міжнародного співтовариства; усі суперечки та конфлікти між країнами повинні вирішуватися шляхом переговорів, а не збройними методами та силовими засобами, що можуть загрожувати іншим державам, а також шляхом невтручання у внутрішню політику інших країн; 3) активній підтримці створення справедливого та раціонального нового порядку в міжнародній політиці та економіці, а також «п'яти принципах мирного співіснування» з іншими міжнародними акторами (взаємна пошана суверенітету й територіальної цілісності; взаємний ненапад; невтручання у внутрішні справи один одного; принципі рівності всіх членів міжнародного співтовариства; принципі взаємної вигоди й мирного співіснування), які базуються на загальновизнаних правилах і нормах міжнародного права, а також вони повинні стати основою створення нового світового порядку; 4) політиці всебічної відкритості світу та готовності країни розвивати економічні зв'язки, технологічну співпрацю й науковий обмін із державами та регіонами світу на основі рівності й взаємної вигоди, щоб сприяти сумісному процвітанню; 5) участі в багатобічній дипломатії, яка базується на твердій силі щодо захисту стабільності регіонів і всього світу [20]. Окрім того, характерною особливістю зовнішньополітичного курсу Китаю є те, що він забезпечує воєнну стратегію активної оборони, тобто притримується принципу оборонних операцій, самооборони та оволодінням переваги через нанесення удару лише після удару противника.

Стратегія національної безпеки Китаю не міститься у жодному конкретному документі, втім позиції стратегії безпеки Китаю можна виявити, вивчивши офіційний оборонний бюлетень як «Білу книгу Китаю». Окремі положення, які відображають суть підходів до забезпечення національної безпеки Китаю, розміщені також у чисельних доповідях і статтях. Основним відомством, яке займається питаннями безпеки та оборони в Китаї є Міністерство державної безпеки. У нинішній геополітичній ситуації ця країна особливу увагу приділяє підвищенню статусу резервних компонентів армії, наприклад, громадського порядку, що покладено на Народну озброєну поліцію, а також служб безпеки та розвідки. Загалом сучасна безпекова політика Китаю ґрунтується на законі «Про Державну оборону» від 1991 р. В ньому визначені повноваження державних органів у сфері безпеки й передбачено створення спільних координаційних нарад військових і цивільних органів у центрі та на місцях, рішення яких у межах їх компетенції є обов'язковими для виконання [26]. Таким чином закладено законодавчу основу для здійснення єдиної державної політики національної безпеки, в якій обов'язок щодо забезпечення національної безпеки лежить не лише на державних, а й на недержавних інституціях.

Згідно цього програмного документа, до національних інтересів Китаю належать: суверенітет, безпека, економічний розвиток, міжнародний статус і національна гідність [14]. До довгострокових безпекових інтересів цієї держави віднесені: нарощування безпекових можливостей (передбачає розумне освоєння природного середовища, розвиток у сфері науки, технологій та економічний ріст), послідовна реалізація усіх етапів комплексного розвитку й досягнення процвітання країни. Основними цілями стратегії національної безпеки є формування мирного та стабільного навколишнього середовища, захист суверенітету й незалежності, запобігання війни та здатність контролювати виникнення кризових ситуацій. У зв'язку із напруженою сучасною геополітичною ситуацією Китай зберігає за собою право на довгострокову установку щодо зміцнення оборонного потенціалу держави. Особлива увага у цьому контексті приділяється розвиткові збройних сил як основного інструмента опори влади та підтримання внутрішньополітичної стабільності в країні.

Стратегія національної безпеки Китаю, на відміну від інших країн, наприклад, США, позбавлена активної наступальної позиції. Китайське керівництво законодавчо визначило статус кожної з геополітичних країн світу щодо Китаю, де визнається, що США є єдиною супердержавою, Китай та Японія перебувають на стадії становлення та розвитку, а Російська Федерація є регіональною державою [20]. Тому китайські військові експерти, констатуючи питання щодо скорочення ядерних озброєнь і наступального військового потенціалу Росії, визнають, що сьогодні домінує американська перевага у Тихоокеанському регіоні та у світі загалом. Тому вони вбачають у можливостях збалансувати це питання саме за рахунок нарощування китайської обороноздатності та військової могутності, а також допускають існування тимчасових угод щодо китайсько -російського військового співробітництва [34]. Тобто виникає нова позиція Китаю щодо геостратегічної реальності, де він все більшу увагу приділяє удосконаленню якісних параметрів оборонного потенціалу, оновленню озброєння й військових споряджень, зміцненню армії за рахунок науки та техніки, посиленню наукових досліджень оборонного значення, створенню та удосконаленню механізмів оборонної промисловості, яка повинна за необхідності швидко перейти з мирного на воєнний стан, що повинно відповідати умовам ринкової економіки та сучасним безпековим викликам тощо.

Таким чином, система забезпечення національної безпеки Китаю трансформується від кількісної переваги та інтенсифікації людського фактору до інтенсифікації технічного фактору, а також підготовці висококваліфікованого особового складу й підвищення рівня модернізації озброєння з метою всілякого підвищення бойової ефективності збройних сил.

Останнім часом Китай все більше починає проводити активну політику світового масштабу. Починаючи з 2002 р., після «манхетенських подій» та початку операції «відплати» з боку США, Китай рішуче заявив, що відкидає політику американського гегемонізму й політику з позиції сили, війни, агресії та експансії у світі й буде боротися з нею усіма засобами [14]. З цією метою китайське керівництво поставило завдання перед своїми збройними силами щодо шляхів модернізації та активізації можливостей ведення бойових дій при раптових змінах обстановки в умовах використання сучасної техніки, у тому числі високих наукомістких технологій. Урядом держави було поставлене завдання скорочення армії до 2,5 млн осіб, а також активізації процесу нарощування людського потенціалу Народною озброєною поліцією, чисельність якої в останні роки збільшилася до 2 млн осіб [31].

Ядерна стратегія Китаю базується на концепції «обмеженого ядерного удару у відповідь», що передбачає використання обмежених за бойовим складом ядерних сил стримування, які здатні відповідати конкретним загрозам та ймовірному противнику, щоб запобігти можливості застосування ядерної зброї китайської держави [33]. Керівництво держави постійно працює над новою моделлю воєнної доктрини «швидкого реагування» та «обмеженої війни», яка передбачає упередження дій противника та недопущення військових дій на території Китаю в умовах застосування високих інформаційних технологій, які передбачають створення порівняно компактних збройних сил, оснащених сучасною технікою та озброєнням і здатних до негайного виконання бойових завдань у локальних конфліктах.

За оцінками китайських експертів, зовнішні загрози для їхньої країни не зникли з періоду холодної війни та політика позиції сили й не віджили себе у практиці міжнародних відносин, тому вони несуть потенційну загрозу миру та стабільності [13]. Виходячи з цього, Китай намагається контролювати свою участь у світовій політиці відповідно до світової конфігурації та розстановки сил і динаміки конкретних умов, які можуть змінюватися не завжди на користь їх державі. Тому керівництво цієї країни сприймає як історичну необхідність перетворити Китай на державу із могутніми збройними силами, здатними ефективно забезпечити національну безпеку від зовнішніх загроз. Вагомим є також у політиці забезпечення національної та зовнішньої безпеки Китаю історична спадщина та національний світогляд, які часто відіграють у прийнятті конкретних рішень головну роль. Наприклад, комуністична ідеологія у цій країні, яка заснована на ідеях конфуціанства, є одним з основних мотивів прийняття тих чи інших рішень китайського керівництва у сфері зовнішньої політики та безпеки [14]. Характерною рисою китайської системи безпеки є збір інформації про ворогіві і друзів, погане й добре, актуальне й те, що може знадобитися згодом. Тому китайські політики спираються на те, що сьогодні незначне може нічого не означати, а завтра воно може стати найголовнішим і вирішальним.

Китайське керівництво вважає, що немає постійних союзників у зовнішньополітичному оточенні, а є постійні інтереси держави на міжнародній арені [23]. Адже, згідно китайської філософії, безпека базується на надтонкому проникненню до світогляду противника, а також тому, що немає страшнішого ворога, ніж найближчий друг [29]. Тому китайська розвідка завжди виявляла інтерес не тільки до зовнішніх суб'єктів та обставин формування конкретної зовнішньополітичної ситуації, а й до власних органів безпеки, а також недержавних утворень (таємних товариств, як наприклад, «Тріада», «Боксери», «Чан Юкуй», «Тунг Мекуй», «Ко Лаокуй» та ін.; окремих сімей; релігійних організацій; різноманітних громадських товариств і спілок тощо) [26]. Для організації збору інформації про будь-яку країну Китай широко використовує відкриті джерела інформації, адже він намагається збільшити свою фізичну присутність у всіх регіонах світу, що дозволятиме збирати якнайбільше інформації.

У зовнішньополітичному просторі з позицій національної та міжнародної безпеки Китай виділяє своїх умовних потенційних друзів (Росію, Німеччину, Францію) та ворогів (США, Японію, Велику Британію) [27]. Хоча Росію Китай розглядає скоріше як територіальний ресурс та противника своїх відвертих ворогів - США та Японії. Він намагається в останні десятиріччя віднайти компроміс з Ізраїлем як баланс між арабським світом та Росією. Тому його часто звинувачують у політичних іграх між різними міжнародними угрупуваннями та коаліціями. Саме ж китайське керівництво оправдується економічною вигодою для своєї держави.

Специфікою китайської політики безпеки є те, що вона є зараз неагресивною та активною, як у США, Великою Британії та Росії. Проте вона базується на древній конфуціанській філософії про те, що успіх часто полягає у відступі, який за своїм змістом не є актом дії слабкого під впливом сили, а добровільним відходом сильного. Виходячи з таких принципів зовнішньополітичних ходів Китаю, він намагається стати світовим лідером шляхом психологічного тиску на своїх геополітичних та геоекономічних опонентів, що згідно китайської філософії, є найвищою безпековою стратегією [29]. Таким чином, становлення Китаю як світового геополітичного лідера та країни з сильною зовнішньою безпековою політикою відбуватиметься не за допомогою грубого й активного, прямого й подекуди протизаконного втручання у внутрішні справи інших держав, як це роблять США та їхні союзники, а через поступовий психологічний вплив на слабких й зменшення впливовості сильних держав у регіонах планети.

Тобто такі зовнішньополітичні принципи є загалом демократичними й відповідають усім вимогам і нормам міжнародного права. Проте на сучасному етапі зовнішньополітичної діяльності Китаю в його зовнішньополітичних інтересах домінує концепція т. зв. «втрачених територій», згідно з якою ця країна втратила за часи свого політичного розвитку понад 10 млн кв. км (при тому, що сучасна територія цієї країни становить 9,6 млн кв. км. Тому така двояка поведінка Китаю викликає з позицій міжнародного права та принципу мирного співіснування й недопущення територіальних зазіхань не просто здивування, а й серйозні зовнішньополітичні наслідки для цієї країни та її сусідів (табл. 1). Китайський комуністичний лідер Мао Цзедун ще в 1965 р. висловився про необхідність повернення таких «втрачених територій» Китаю, як Бірма, Непал, Бутан, Лаос, В'єтнам, Таїланд, Малайзія, Сінгапур, Корея, Монголія, Киргизія, Північна Індія, Південний Казахстан, острови Рюкю, 300 островів Південно-Китайського, Східно-Китайського й Жовтого морів, афганська провінція Бадахшан, Забайкалля та південь Далекого Сходу аж до Охотського моря, що належать РФ (колишньому СРСР) тощо [8]. Це призвело до частих прикордонних конфліктів між Китаєм та його сусідами, наприклад, окупації Тибету в 1950-1951 рр., першої, другої та третьої «тайванських криз» 50-90-х рр. минулого століття, китайсько-індійських протистоянь 1962 р. та 1967 р., китайсько- радянських прикордонних конфліктів на о. Даманський у 1968 р., китайсько-в'єтнамської війни 1979 р., інцидентів у японських островів Рюкю (архіпелаг Сенкаку) в 70 -х роках минулого століття тощо [14].

Особливої уваги в китайських комуністичних лідерів заслуговує регіон Південно -Східної Азії, який за словами Мао Цзедуна, є дуже багатим на корисні копалин і який у майбутньому буде дуже корисним для розвитку китайської промисловості [20]. Китайське керівництво й досі вважає, що підкоривши Південно-Східну Азію, вони зможуть міцно стати на ноги й будуть мати змогу протистояти усьому світові [23]. Як свідчить практика, жодна інша держава світу зараз не пред'являє таких територіальних претензій, як Китай. Хоча на зовнішньополітичній арені на сучасному етапі розвитку Китаю вони прямо не декларуються, але є озвученими всередині КНР й мають своє відображення в певних внутрішніх і зовнішніх безпекових документах цієї країни.

У науковій літературі історики та політологи виділяють як історичний факт існування континентального Китаю, а також острівних частин - Тайвань, і територій, що належали іншим країнам: Гонконг (колишня британська колонія) й Макао (колишня португальська колонія), які були возз'єднані з КНР в кінці ХХ ст. [14]. Проте останні мають особливий статус і зберігають самостійність від Китаю в економічних питаннях. Згідно з договором, укладеним між Великобританією та КНР у 1987 р., Сянган (Гонконг) 1 червня 1997 р. перейшов під управління КНР як спеціальний адміністративний район.

зовнішня політика китай

Таблиця 1 Спірні територіальні питання з позиції національної безпеки Китаю

* Складено за: [2; 5; 8; 9; 11; 14; 21; 22; 25; 32].

Острів Тайвань юридично вважається територією Китаю, але управляється не урядом КНР, а власним урядом, який має наступність від Китайської Республіки до захоплення влади маоїстами на материковому Китаї. Останній розглядає Тайвань і прилеглі острови як частину єдиної та неподільної китайської держави [26]. Тайвань є зоною геополітичних інтересів США [17]. Керівництво Тайваню також претендує на суверенітет над всією територією Китаю, хоча останнім часом тут посилюється рух за те, щоб оголосити Тайвань окремою державою. В 1992 р. китайське керівництво налагодило стосунки з США і Китай став на шлях ринкових реформ, розпочавши з Тайванем переговори про мирне возз'єднання. Проте ці переговори були перервані в 1999 р. після того, як тайванський президент оголосив, що КНР і Тайвань є двома окремими країнами, які розділяє Тайванська протока та відмінна політична ідеологія [6]. У 2000 р. керівництвом Тайваню було запропоновано провести референдум про незалежність острова. Це спричинило політичну активізацію китайського керівництва щодо ведення переговорів про мирне вирішення тайванської проблеми. В 2005 р. Китай прийняв закон «Про протидію розколу країни», який передбачає право уряду КНР застосувати «немирні або ж інші необхідні заходи для захисту свого суверенітету та територіальної цілісності в разі спроби відділення Тайваню від країни.

Тибет завжди був незалежною державою й не входив до складу Китаю. У 1950 -х рр. він був окупований КНР і було створено китайський Тибетський автономний район. Рятуючись від репресій комуністів, багато тибетців на чолі з Далай-ламою XIV пішли в еміграцію, переважно до Індії, де було створено Тибетський уряд у вигнанні. На території Тибетського автономного району щороку відбувається народні виступи проти диктату керівництва КНР, що ігнорує сподівання народу Тибету й проводить політику китаїзації Тибету [19]. Найбільші хвилювання (з часу народного повстання 1959 р.) відбулися в 2008 р., коли агресивно налаштованими тибетцями були вбиті більше сотні китайських мігрантів, а також зруйновані й рограбовані десятки китайських будинків, у тому числі адміністративні органи, навчальні заклади, банки та державні установи.

Східний Туркестан (Сіньцзян - «нова територія», або «новий кордон») у XVIII ст. був приєднаний до маньчжурської імперії Цін. Зараз активізувалися політичні рухи уйгурів, які пропагують ідею незалежного від Китаю Східного Туркестану, який активно підтримується деякими міжнародними правозахисними організаціями.

Перед занепадом імперії Цін Внутрішня Монголія масово заселялася китайцями. Цьому сприяли її маньчжурські правителі, що вітали процес китаїзації монголів. Після її розпаду відбувався рух проти влади Китаю. Однак внаслідок нерівності сил і підтримки Китаю іноземними імперіалістами цей рух було придушено. Пізніше, після звільнення Внутрішньої Монголії від японських окупантів військами СРСР та МНР її народ хотів возз'єднатися з МНР, але її територія була віддана з наказу Йосипа Сталіна Китаю. За часів правління Мао Цзедуна було приєднано ще кілька монгольських провінцій, які були населені китайцями.

Китайсько-індійське прикордонне питання має свою тривалу історію. Природні перешкоди й буферні гірські держави поділяли два світи, між якими при всьому тому відбувався культурний, релігійний і торговий обмін.

Китай має з Бутаном 470 км спільного кордону, який, на думку китайського керівництва, не відповідає реальним межам поширення китайських володінь і вони претендують на північні бутанські території [11]. Починаючи з 1980 р. керівництво обох держав проводить переговори щодо врегулювання цих прикордонних конфліктів і безпеки та зниження політичної напруги в регіоні.

Китай завжди мав за політичного конкурента в регіоні Японію, а в останні десятиріччя вони змагаються в господарчо-економічній сфері та мають спірні території архіпелагу Сенкаку (Дяоюйдао) в Східно-Китайському морі. Останній зараз належить Японії й був відвойований нею в Китаю в 1895 р. разом із Тайванем. У 1945 р. ці території разом із Окінавою аж до початку 70-х р. ХХ ст. належали США. На початку 2000-х Китай розмістив свою бурову установку із добутку газу поблизу островів архіпелагу Сенкаку, чим викликав значне незадоволення японської сторони, яка заявила рішучий протест [8]. Це призвело до затяжного дипломатичного конфлікту, у результаті якого в останні роки сторони домовилися про спільне видобування та використання газу з цих бурових установок.

Багато територіальних претензій та зазіхань Китай має проти середньоазійських країн колишнього СРСР, з якими він має спільні кордони. Так, наприклад, починаючи з 90 -х років минулого століття, китайські лідери висунули вимоги у встановлення «історичної справедливості» щодо колишніх кордонів Китаю та проведення нових переговорів з їх установлення та делімітації. З цією метою Китай одним із перших визнав нові держави в Центрально-Східній Азії та намагався з ними налагодити нову договірно-правову базу щодо перегляду спірних територіальних меж із метою недопущення нових територіальних конфліктів та розв'язання воєн. Тому вже в 1992 р. він підписав нові договори про двостороннє співробітництво та врегулювання кордонів із Кахстаном і Киргизією (Таджикистан через внутрішні конфлікти в цьому процесі участі тоді не брав). Параллельно Пекін погодився з пропозиціями РФ щодо ведення багатоформатних переговорів із приводу територіальних суперечок і спорів, які розпочалися в Мінську у вересні 1992 р. Була сформована робоча группа в складі делегації Росії, Китаю, Казахстану, Киргизії та Таджикистану (так зв. формула «4 + 1»). Це дало змогу позбавити регіон Центральної Азії прямого втручання Китаю та ведення бойових дій, на що він був згоден, якщо країни-сусіди не підуть на територіальні поступки. Росія тоді зайняла позицію захисника колишніх республік по Союзу. Китай був частково задоволений певними поступками країн-переговорниць і, пізніше - з кожною з них на двосторонньому рівні зафіксував досягнуті успіхи. Наприклад, між Казахстаном і Китаєм у 1994 р. був підписаний договір «Про казахстансько-китайський державний кордон», згідно якого лінія розмежування кордону між державами, за винятком двох ділянок - в районі річки Сари-Чельди (колишня Алмаатинська область) і перевалу Чаган-Обо й Баймурза (колишня Семипалатинськая область). Спірними є 944 кв. км казахстанської території. В 1997 р. була підписана додаткова угода про кордон, згідно якої 407 кв. км спірної території відійшли до Китаю, а 537 кв. км - залишилися в Казахстані [6]. Киргизія після складних переговорів 1996-1999 рр., передала Китаю близько 12 кв. км своєї території. З Таджикистаном був підписаний комплексний договір «Про таджицько-китайський державний кордон», згідно якого Таджикистан зберігав повну юрисдикцію над спірними ділянками кордону в районі перевалу Карзак, але віддав Китаю близько 200 кв. км ділянки вздовж річки Маркансу. Таджикистан загалом передав Китаю 1 тис. кв. км із 28 тис. кв. км спірних територій у районі Східного Паміру (Мургабський район), а 6 жовтня 2011 р. завершився процес передачі Китаю ще кількох спірних територій площею 1158 кв. км, що становить 5,5 % усіх спірних територій [14].

У 2005 р. Росія передала Китаю 337 кв. км спірних територій (у районі о-ва Великий та у верхів'ях річки Аргунь Читинської області та в районі о -вів Тарабаров і Великий Уссурійський при злитті рік Амур та Уссурі поблизу Хабаровська), чим вона вважає, що виконала свої договірні зобов'язання. Проте в Китаю щодо РФ є свої «геополітичні апетити», які передбачають володіння російськими територіями від Уралу до Далекого Сходу, про що неодноразово заявляло її керівництво на різних партійних та державних форумах. Так, наприклад, проурядова державна китайська газета «Wen Wei Po» недавно писала про те, що сучасні темпи економічного росту та соціальної напруги в Китаї неминуче призведуть найближчим часом до війни з найближчими сусідами, серед найбільш придатних територій для нападу вказується Росія [8]. Китайські урядовці відкрито говорять про неминучість територіальних воєн їх держави за ресурси у майбутньому. Крім того, починаючи з нового тисячоліття китайці масово переселяються на Далекий Схід та у сибірські області РФ із метою трудових міграцій та працевлаштування, а також перевозять свої сім'ї та цілі родини, що викликало китайський бум у прикордонних регіонах далекосхідних територій, а також в інших регіонах країни, де спостерігається дефіцит людських ресурсів, який компенсується китайським чинником. Фахівці стверджують, що це є одним із планів «мирної колонізації» Росії Китаєм, який може мати непередбачувані наслідки.

Крім того, провідні китайські журналісти та аналітики стверджують, що в найближчі 50 років Китаю прийдеться провести щонайменше 6 військових компаній [26]: першою буде кількамісячна війна за «об'єднання китайської нації», тобто війна з Тайванем (прогнозований час 2020-2025 рр.); другою - війна за території В'єтнаму в 2028-2030 рр., щоб повернути контроль над колишніми островами Спартлі; третьою - довгоочікувана війна з Індією, щоб повернути її північні території Китаю та увесь Південний Тибет, яка орієнтовно повинна бути проведена в 2035-2040 рр. за допомогою Пакистану, якому планується віддати Південний Кашмір; у 2040-2045 рр. планується повернення китайських островів Дяоюйдао й Рюкю, якими зараз володіє Японія, а також намічено провести військову компанію щодо приєднання території Монголії, якій запропонують добровільно приєднатися до Китайської держави, а в разі відмови - проведення широкомасштабних воєн із підходом до кордонів головної цілі китайських територіальних зазіхань - Росії, яка, за оцінками китайських політиків, забрала в Китаю 1,6 млн кв. км, що має статися орієнтовно, за матеріалами сайту «newzi.ru», в 2055-2060 рр.