Системи міжнародних відносин (1648-2019 рр.)

Вікторія КРЕЙТОР(студентка ІІ курсу другого (магістерського)

рівня вищої освіти факультету історії та права)

Науковий керівник - кандидат політичних

наук, доцент Стадніченко Р.В.

Анотація

відносини міжнародний система історичний

В даній статті розглядаються основні історичні системи міжнародних відносин - Довестфальська, Вестфальська, Віденська, Версальсько-Вашингтонська та Ялтинсько-Потсдамська. В статті аналізуються їх ключові характеристики. Увага акцентується на відмінностях зазначених історичних типів систем міжнародних відносин.

Ключові слова: міжнародні відносини, система міжнародних відносин, Довестфальська система міжнародних відносин, Вестфальська система міжнародних відносин, Віденська система міжнародних відносин, Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин.

Вступ

Сьогодні в політичній, соціальній, економічній, культурній, військовій та інших сферах світової спільноти відбуваються радикальні зміни. Такі перетворення дозволяють припустити формування нової системи міжнародних відносин, яка значно відрізняється від систем міжнародних відносин минулого. Для ґрунтовного розуміння нової системи міжнародної взаємодії, що формується, важливо проаналізувати міжнародні системи минулого та порівняти їх.

Мета дослідження

Охарактеризувати та порівняти основні історичні системи міжнародних відносин.

Методологія дослідження

При дослідженні були використані історичний аналіз, метод компаративного аналізу та системний метод.

Аналіз досліджень і публікацій

Внесок у розробку питання міжнародних систем було зроблено такими науковцями як О. А. Коппель, О. С. Пархомчук, А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко, В.Г. Ціватий та ін.

Основна частина

Довестфальський період - від появи держав до 1648 року. Хоча у науці міжнародних відносин відлік міжнародного порядку та систем міжнародних відносин прийнято вести починаючи з 1648 року, проте до того часу вже існували держави та, відповідно, відносини між ними. Тому варто зупинитися на особливостях системи міжнародних відносин до 1648 року.

Ключовою особливістю організації Довестфальського світу можна назвати самостійне та порівняно відокремлене співіснування регіональних систем міжнародних відносин. Відносини між цими системами мали непостійний характер. Ці системи були сукупністю географічно близьких спільнот, які підтримували між собою регулярні відносини. Також, особливістю Довестфальської міжнародної системи була мінливість та динамічність державних кордонів. Вплив, географічні розміри та суверенітет держав часто змінювалися. Договори та союзи, що укладалися між державами і скріплювалися релігійними клятвами, обміном заручників та дипломатичними шлюбами, постійно порушувалися; джерела загроз для безпеки кожної держави були різноманітними, включаючи сусідів, власне населення, кочові племена або природні лиха. Визначальними механізмами стабілізації цієї системи були війни. Часто вони були єдиними механізмами, що не додавало безпеки регіону.

Системні загрози, до яких відносилися постійні гегемоністичні прагнення всіх великих держав, значно перевищували за потенціалом засоби стабілізації. Внаслідок цього постійно утворювалися та занепадали великі імперії. Домінуючим типом міжнародних конфліктів були регіональні війни. З цього приводу цікавою є думка Генрі Кіссінджера: “Панівні на той час технології не заохочували або навіть не дозволяли функціонування єдиної глобальної системи. За відсутності засобів взаємодії один з одним на сталій основі, принципів вимірювання могутності одного регіону порівняно з іншим, кожен осередок розглядав власним порядок як унікальний. Кожен вважав себе моделлю правильної організації всього людства” [1, с. 8].

Вестфальська система - 1648-1815 рр. Виникнення Вестфальської системи було першою серйозною зміною міжнародної системи, а саме ослаблення двох основних універсальних інститутів середньовічного світу - Папства та Священної Римської імперії. Священна Римська імперія, яка вважалася духовним і світським спадкоємцем Римської імперії, та князівствами та іншими політичними утвореннями в католицькій претендувала на політичну та моральну владу над християнської спільнотою. Все змінилось з Вестфальським миром, який підтвердив автономію таких держав, як Франція та Швеція, та санкціонував появу нових, таких як Нідерланди та Швейцарія. Це позбавило імператора, навіть у межах Священної Римської імперії, будь-якого ефективного контролю над складовими підрозділами, яким було надано право вести власну незалежну зовнішню політику.

Виникнення та становлення нової системи міжнародних відносин стало наслідком військового конфлікту - Тридцятилітньої війни. Тридцятирічна війна (1618-1648рр.) - один з перших загальноєвропейських військових конфліктів, що торкнувся в тій чи іншій мірі практично всі європейські країни. Війна почалася як релігійне зіткнення між протестантами і католиками Німеччини, але потім переросла в боротьбу проти гегемонії Габсбургів в Європі. Конфлікт, який поєднував політичні протиріччя з релігійними, назрівав давно. Друга половина XVI-початок XVII ст. в Німеччині пройшли під знаком Контрреформації. Католики почали тіснити протестантів. І ті, і інші отримували допомогу ззовні: католиків підтримували Габсбурги - німецький імператор та Іспанія, Річ Посполита, а також папа римський; протестантів - Англія, Данія, Швеція, Голландія і католицька Франція, ворогувала з Іспанією. Фактично утворилися дві коаліції. Після війни, внаслідок підписання Вестфальського мирного договору 1648 року, між ними були поділені завойовані території і встановлений новий порядок міжнародних відносин [2, с. 25]. Вестфальська система міжнародних відносин підтримувала рівновагу сил між європейськими державами шляхом постійної дипломатичної чи військової боротьби.

Договір став вихідним документом для всіх подальших міжнародних угод аж до Французької буржуазної революції кінця XVIII ст. Саме з цієї пори як основна форма політичного представництва суспільства на міжнародній арені виступає національна держава (держава-нація, за західної термінологією) [3, с. 418]. Вестфальський мир був підписаний у формі двох мирних договорів в Оснабрюці і Мюнстері. Договори були підписані з одного боку між імператором Священної Римської імперії, його союзниками та з другого боку з королем Швеції та його союзниками. Також між імператором Священної Римської імперії, його союзниками та з іншого боку з королем Франції та його союзниками. Постанови цих договорів стосувались трьох основних питань: територіальних змін в Європі у результаті Тридцятирічної війни; питання віросповідання в імперії; питання політичного устрою імперії.

Підсумком війни стала зміна в розстановці сил в Європі. Занепад Іспанії означав, що гегемоном стала Франція. Понад 300 дрібних німецьких держав отримали повний суверенітет при номінальному членстві в Священній Римській імперії. Ця ситуація зберігалася аж до занепаду Священної Римської імперії у 1806 році. В Імперії були зрівняні в правах прихильники всіх основних конфесій (католики, лютерани, кальвіністи). Релігійна солідарність відійшла на другий план серед факторів, які керують міжнародними відносинами. Хоча релігія ще залишалася проблемним питанням протягом XVII століття, це була остання велика війна в континентальній Європі, в якій вона виступала головним рушієм, пізніші конфлікти були або внутрішніми, наприклад, повстання комісарів в Південно-Західній Франції, або відносно незначними, як війна в Тогенбурзі 1712 року [4].

З Вестфальського миру прийнято вести відлік сучасної епохи в міжнародних відносинах. Головним підсумком війни стало те, що жодна з держав виявилася не здатною домогтися повного панування на континенті. Стало очевидним, що релігійна приналежність втратила свою актуальність, на передній план вийшли державні інтереси.

Вчені, які використовують Вестфальську систему як еталонну модель, зазвичай стверджують, що вона не тільки пояснює основні риси політичної системи, з якої виник Вестфальський мир, а й основні правові принципи, які мали керувати цією системою протягом наступних століть і продовжують забезпечують кістяк сучасної міжнародно-правової системи до наших днів. З цієї точки зору, мирне врегулювання 1648 року набуває значення конституційного або фундаментального моменту для нової європейської політичної системи, яку він допоміг створити. У ході подальшої європеїзації та вестернізації світу основні риси цієї системи тоді були б підняті до глобального рівня і стали центральними стовпами сучасного права націй. Основні правові принципи, зазвичай пов'язані з Вестфальською системою, включають рівність держав, державний суверенітет, заснований на виключній територіальній юрисдикції, принцип невтручання та згоду держави як єдиного дійсного джерела міжнародно-правових зобов'язань. З цієї точки зору, формальна рівність держав є прямим наслідком горизонтальної структури міжнародного суспільства, що виникла в результаті Вестфальської системи. За відсутності будь-якого ієрархічного органу, відповідального за регулювання та підтримку системи, державам залишалося вести ділові відносини між собою на основі рівності. У той же час горизонтальна структура міжнародного суспільства також сприяє чисто суб'єктивній концепції міжнародного права, тобто концепції, яка підкреслює роль згоди як основного, якщо не виключного джерела міжнародних прав та обов'язків.

Віденська система - 1815-1914 рр. Спроба встановити монополію Франції шляхом війни, зазнала краху через поразку у 1812-1814 роках. Після цього було прийнято рішення зібрати у Відні конгрес представників усіх європейських країн, крім Туреччини [5, с. 272-274].

Віденський конгрес вважається однією з головних подій в історії дипломатії, яка змінила спосіб наближення дипломатичної практики від двосторонньої до багатосторонньої дипломатії. Конгрес, який проходив в Австрії з 1814 по 1815 рік, був конференцією послів. Головною метою Конгресу було створення плану, який забезпечить мир і безпеку в Європі з метою вирішення конфліктних ситуацій, створених французькими революційними війнами та наполеонівськими війнами.

Після Віденського конгресу в Європі настав найтриваліший період миру за всю її історію. Заключний акт Віденського конгресу закріпив результати переділу Європи і колоній між країнами-переможницями. Віденський конгрес склав прецедент регулярного скликання міжнародних конференцій великих держав, під час яких вони отримали можливість обговорювати і знаходити шляхи для ефективного вирішення міжнародних проблем. Історичні наслідки і правові норми, закріплені на Віденському конгресі, продовжували адаптуватися до нових реалій часу вже під час роботи наступних міжнародних конгресів і конференцій ХІХ - початку ХХ ст., які безпосередньо спиралися на рішення Віденського конгресу.

Великі держави брали на себе відповідальність за збереження європейського світопорядку і за необхідності втручалися військовою силою заради збереження рівноваги або придушували революції і повстання. Ця система отримала назву “Європейський концерт” [6]. Концерт Європи, як правило, розглядається у два окремі етапи: перший з 1814 року до початку 1860-х років, а другий з 1880-х років до 1914 року. Перший етап, особливо до Революцій 1848 року, іноді називають епохою Меттерніха, через вплив консерватизму австрійського канцлера та домінування Австрії в межах Німецької Конфедерації, або як Європейську Реставрацію, через реакційні зусилля Віденського конгресу відновити Європу стану до Французької революції.

Новим для Віденської системи міжнародних відносин було також те, що тепер учасниками міжнародної взаємодії були не лише окремі держави, але і коаліції держав. Цей міжнародний порядок, як і наступні, базувався на принципі рівноваги сил, потребував набагато меншого застосування сили для його підтримки. Настільки унікальне положення справ було частково обумовлено тим, що рівновага була розрахована досить ретельно. Але найголовнішою причиною було те, що країни континенту були пов'язані відчуттям спільності цінностей.

Незважаючи на зусилля великих держав Європи запобігти конфлікту, система Конгресу зазнала невдачі. Решта XIX століття ознаменувалася революціями, більшою кількістю війн та зростанням націоналізму. Революції 1848 року, відомі як “Весна Народів”, були серією політичних потрясінь по всій Європі в 1848 році. Це залишається найпоширенішою революційною хвилею в європейській історії. Ці різноманітні революційні рухи суперечили консервативному порядку денному Віденського конгресу і стали головним викликом його баченню стабільної Європи. Революції носили, по суті, демократичний характер, з метою усунення старих феодальних структур та створення незалежних національних держав. Одними з основних факторів, що сприяли цьому, були широке невдоволення політичним керівництвом, вимоги більшої участі в уряді та демократії, вимоги свободи преси, вимоги робочого класу, підйом націоналізму, та перегрупування створених урядових сил.

Прусське королівство та Австрійська та Російська імперії створили Священний союз для збереження християнських соціальних цінностей та традиційного монархізму. Наміром союзу було стримування секуляризму в Європі після французьких революційних воєн, і союз номінально досяг успіху до Кримської війни (1853-1856рр.). Кожен член коаліції негайно приєднався до Альянсу, крім Великобританії, конституційної монархії з більш ліберальною політичною філософією. Однак Великобританія ратифікувала Четверний союз, підписаний того ж дня, що і Другий Паризький мирний договір (20 листопада 1815 р.) Тими ж трьома державами, що підписали Священний союз 26 вересня 1815 року. Він відновив використання системи Конгресу, що сприяло розвитку європейських міжнародних відносин.

Отже, Концерт був ще більш ослаблений послідовними війнами між учасниками, яким він повинен був запобігти - Кримська війна (1854-1856рр.), війна за незалежність Італії (1859рр.), Австро-Прусська війна (1866р.) та Франко-Прусська війна (1870-1871рр.).

З утворенням двох протиборчих союзів було остаточно порушено систему балансу сил у Європі. Супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь, а Віденська система, фактично, припинила своє існування. Формування ворожих блоків звели нанівець баланс сил та існуючі у системі традиції. Усе це призвело до Першої світової війни і розпаду Віденської системи.

Версальсько-Вашингтонська система - 1919-1939 рр. Період Версальсько-Вашингтонської системи починається після Першої світової війни. Після Першої світової війни істотно змінилась геополітична ситуація в світі. Впали Німецька, Австро-Угорська, Російська, Османська імперії. Звісно, виникла потреба у формуванні системи міжнародних відносин, яка забезпечила б новий баланс сил, спонукала до миролюбного вирішення конфліктів та не допустила виникнення нової війни. Визначальну роль у створенні такої системи відіграли США, Великобританія і Франція.

Ключовими у створенні Версальсько-Вашингтонської системи були Паризька та Вашингтонська конференція, на яких були підготовані мирні угоди. На Паризькій конференції розглядали післявоєнну долю переможених країн і Європи в цілому. Ключовими постали територіальні питання. Проблеми колоній були вирішені шляхом установлення так званої мандатної системи.

В подальшому з союзниками Німеччини були укладені інші договори, за зразком Версальського договору, а саме:

• Сен-Жерменський мирний договір. Договір проголошував розірвання Австро-Угорської імперії. Австрія, разом з іншими Центральними державами, прийняла відповідальність за початок війни. Нова Австрійська Республіка, що складалася з більшості німецькомовних, придунайських та альпійських провінцій колишньої Цислейтанії, визнала незалежність Угорщини, Чехословаччини, Польщі та Королівства Словенії, Хорватів та Сербів. Договір включав “військову репарацію”, спрямованих на членів Альянсу (однак точна сума ніколи не була визначена і не стягувалась з Австрії).

• Нейїський договір. Договір вимагав від Болгарії поступитися Західною Фракією Антанті, тим самим відрізавши прямий вихід Болгарії до Егейського моря; підписати конвенцію про обмін населенням з Грецією; поступитися додатковою площею на її західному кордоні з Королівством Сербів, Хорватів та Словенців (пізніше Югославія); повернути Добруджу, яка згідно з Бухарестським договором частково передалася Болгарії, а частково Центральним державам (які згодом, 25 вересня 1918 р. передали цей спільний кондомініум Болгарії), Румунії, відновивши тим самим кордон, встановлений Договором Бухареста 1913 року; скоротити армію до 20 000 чоловік; виплатити репарації у розмірі 100 мільйонів фунтів стерлінгів; визнати існування Королівства сербів, хорватів та словенців;

• Тріанонський договір. Закріпив відокремлення від Угорського королівства, яке відбулося в 19181919 роках. Дві третини території історичного королівства потрапили до різних держав. Угорська делегація підписала контракт 4 червня 1920 року;

• Севрський договір. Османська імперія втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію. Однак підписання Севрським договором його уповноваженими представниками призвело до тривалого потрясіння репутації та авторитету султана серед турецького населення і заклало основу для подальшої ліквідації монархії. Націоналісти в Анкарі відхилили договір, оголосили себе законним урядом і чинили опір грецькій армії в греко-турецькій війні. У результаті Турецької визвольної війни Севрський договір було переглянуто в Лозаннському договорі на користь Туреччини. Тих, хто підписував Севрський договір 19 серпня 1920 року Анкара оголосила зрадниками батьківщини.

Важливим досягненням Версальського договору стало створення першої міжнародної організації - Ліги Націй, головною метою якої були: глобальна безпека, врегулювання суперечок між країнами шляхом дипломатичних переговорів. США висунули ідею створення міжнародної організації, але не увійшли до Ліги Націй і не ратифікували Версальський договір. У 1921 році США уклали з Німеччиною та її колишніми союзниками окремі договори щодо Ліги Націй. Вашингтонська конференція в основному вирішувала проблеми післявоєнного врегулювання на Далекому Сході.

Під час установлення Версальсько-Вашингтонської системи з'явилися перші елементи лібералізму в міжнародній сфері. Основні положення політичного лібералізму відображені в 14 абзацах післявоєнного врегулювання, які були сформульовані президентом Вудро Вільсоном. Він проголосив такі принципи, як: відмова від таємної дипломатії; мораль зовнішньої політики та дипломатії; скорочення озброєння до мінімуму, забезпечення національної безпеки. Вашингтонська конференція завершила процес повоєнного врегулювання. Результатом стала нова система міжнародних відносин, яка закріпила домінування трьох світових держав: Великобританії, Франції та США.

Проте, Версальсько-Вашингтонська система не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які зазнали поразки. Оскільки не було дієвого контролю за виконанням укладених угод, то система не запобігла можливості виникнення реваншизму. Версальсько-Вашингтонська система закріпила новий розклад сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою, що зрештою призвело до Другої Світової війни.

Ялтинсько-Потсдамська система - 1945-1991рр. Завершення Другої світової війни призвело до кардинальної трансформації змісту світової системи міжнародних відносин. Зазвичай, відлік Ялтинсько- Потсдамської системи міжнародних відносин прийнято вести з Ялтинської конференції. Проте, варто згадати ще низку конференцій, які відбулися і мали вплив на ті рішення, що були прийняті згодом на Ялтинській та Потсдамській конференціях.

Касабланкська конференція - міжнародна конференція часів Другої світової війни, що була проведена з 14 по 24 січня 1943 року. На цій зустрічі Рузвельт і Черчіль зосередилися на координації військової стратегії союзників проти держав осі впродовж року, що настає. Вони вирішили сконцентрувати свої зусилля проти Німеччини в надії відвести німецькі війська зі Східного фронту і збільшити постачання в Радянський Союз.

Тегеранська конференція відбулась 28 листопада - 1 грудня 1943 р. в Тегерані. Лідери погодилися з тим, що військові штаби трьох держав повинні підтримувати тісний зв'язок один з одним в зв'язку з майбутніми операціями в Європі. Зокрема, було досягнуто домовленості про те, що між відповідної штабами повинен бути узгоджений план прикриття для введення противника в оману відносно цих операцій.

Бреттон-Вудська конференція (офіційна назва - Валютно-фінансова конференція Організації Об'єднаних Націй) проходила 1-22 липня 1944 року в США. На конференції були присутні 730 делегатів з 44 держав. Метою конференції були врегулювання міжнародних валютних і фінансових відносин після закінчення Другої світової війни, а так само узгодження принципів нової валютної системи [7].

Основною ідеєю Бреттон-Вудської конференції було поняття відкритих ринків. У своєму заключному слові на конференції її президент, міністр фінансів США Генрі Моргентау заявив, що створення МВФ та МБРР означало кінець економічного націоналізму. Це означало, що країни будуть підтримувати свої національні інтереси, але торгові блоки та економічні сфери впливу більше не будуть їх засобами. Другою ідеєю, яка стояла за Бреттон-Вудською конференцією, було спільне управління західним політико- економічним порядком, що означає, що передові промислово-демократичні держави повинні знизити бар'єри для торгівлі та руху капіталу, крім своєї відповідальності за управління системою. Бреттон-Вудська конференція мала три основні результати: угоди про створення МВФ, метою яких було сприяння стабільності валютних курсів та фінансових потоків. Угоди про створення МБРР, метою якої було пришвидшення відбудови після Другої світової війни та сприяння економічному розвитку, особливо шляхом надання позик для побудови інфраструктури. А також інші рекомендації щодо міжнародного економічного співробітництва.

Ялтинська конференція, 1945 рік. Ялтинська конференція проходила в Криму з 4 по 11 лютого 1945 року. В Ялті президент США Франклін Д. Рузвельт, прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчілль і радянський голова Йосип Сталін ухвалили важливі рішення щодо майбутнього розвитку війни і післявоєнного світу. Мета конференції полягала в тому, щоб сформувати післявоєнний світ, який був би не лише колективним порядком забезпечення безпеки, але і планом за поданням самовизначення звільненим народам пост-нацистської Європи.

Як поводитись з розгромленими або звільненими країнами Східної Європи - основна проблема, що обговорювалася на конференції. Досягнуті домовленості, які були прийняті Сталіним, закликали до “створення тимчасових органів влади, які будуть широко представляти усі демократичні елементи в населенні... і якнайшвидшого створення шляхом вільних виборів урядів, що відповідають волі народу”. Великобританія і США підтримали польський уряд у вигнанні в Лондоні, в той час як СРСР підтримали польський комітет національного визволення, в якому домінували комуністи, в Любліні. Ні Західні союзники, ні Радянський Союз не зраджували своїй лояльності, тому вони могли тільки погодитися з тим, що Люблінський комітет буде розширено за рахунок включення в нього представників інших польських політичних груп, після чого союзники визнають його в якості тимчасового уряду національної єдності, який проведе вільні вибори для вибору уряду-наступника. Майбутні межі Польщі також обговорювалися, але не було прийнято ніякого рішення.

Статут організації ООН вже був розроблений, і учасники розробили компромісну формулу для голосування в Раді Безпеки. СРСР відкликали свою заяву про те, що всі 16 радянських республік повинні бути членами Генеральної Асамблеї.

Після того, як домовленості, досягнуті в Ялті, були оприлюднені в 1946 році, в США вони зазнали жорсткої критики. Це було тому, що, як виявилося, Сталін не виконав обіцянки про проведення вільних виборів у Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії та Болгарії. Натомість у всіх цих країнах були створені комуністичні уряди, придушувались некомуністичні політичні партії, а справді демократичні вибори ніколи не проводились. На момент Ялтинської конференції і Рузвельт, і Черчілль довіряли Сталіну і вірили, що він дотримає свого слова. Жоден з лідерів не підозрював, що Сталін мав намір, щоб усі популярні урядові фронти в Європі були перебрані комуністами. Далі Рузвельт і Черчілль були схильні давати згоду на Ялтинські угоди, оскільки помилково, як виявилося, припускали, що радянська допомога буде вкрай необхідна для перемоги над японцями в Тихому океані та Маньчжурії. У будь-якому випадку, Радянський Союз був військовим окупантом Східної Європи наприкінці війни, і тому західні демократії мало що могли зробити для виконання обіцянок, зроблених Сталіним у Ялті.

Потсдамська конференція відбувалася від 17 липня до 2 серпня 1945 року. Після Ялтинської конференції в лютому 1945 року Сталін, Черчіль і Рузвельт домовилися зустрітися після капітуляції Німеччини для визначення післявоєнних кордонів в Європі. Німеччина здалася 8 травня 1945 року, і союзні лідери погодилися зустрітися влітку в Потсдамі, щоб продовжити розпочаті в Ялті дискусії. Незважаючи на те, що союзники зберегли прихильність ведення спільної війни на Тихому океані, відсутність спільного ворога в Європі призвело до труднощів в досягненні консенсусу щодо післявоєнної відбудови на європейському континенті. Головною проблемою в Потсдамі було питання про те, як поводитися з Німеччиною. Було прийнято рішення про те, що Німеччина буде розділена на окупаційні зони, що знаходяться під управлінням американських, британських, французьких і радянських військ. Учасники конференції погодилися з принципом, що союзники не зобов'язані перед німцями нічим, окрім як забезпечувати прожитковий мінімум, заявили, що німецька військова промисловість буде ліквідована або конфіскована, і домовилися про те, що головні військові злочинці будуть судитися в міжнародному суді, який згодом засідав в Нюрнбергзі. Рішення про відшкодування шкоди було покладено на комісію.

Висновки

Створення та еволюція системи національних держав, що розпочалася з Вестфальського договору вважається головною складовою, яка вплинула на еволюцію дипломатії, від двосторонньої до багатосторонньої. Багато авторів стверджують, що зміни в історії людства відбулися за двох конкретних обставин: або як наслідок війни, або в результаті технологічних інновацій. Ці події майже завжди мали вплив на життя людей, на життя держав і на міжнародні відносини між державами. Після наполеонівських воєн був створений Концерт Європи. Після Першої світової війни її наслідком стала Ліга Націй. Друга світова війна призвела до створення ООН. Однак, загальне для всіх цих подій, після кожної війни держави- 138 переможці намагалися організувати глобальну систему таким чином, що сприяло збереженню їх досягнутих здобутків і, наскільки це можливо, зберегти статус-кво та запобігти майбутнім війнам, які зашкодять створеному статус-кво.

Таким чином, розглянувши основні історичні системи міжнародних відносин, можна сказати, що вони з кожним разом помітно ускладнюються. Безумовно, відносини між державами стають різноманітніші за своїм складом та на них впливає все більше факторів. Такий висновок можна попередньо зробити і про сучасну систему міжнародних відносин. Сьогодні система міжнародних відносин містить в собі широкий спектр явищ та інституцій, які впливають на одне одного, таким чином змінюючи і направляючи саму систему. Ці явища та інституції потребують як окремого, так і системного дослідження.

Список використаних джерел

1. Кіссінджер Г. Світовий порядок. Роздуми про характеринацій в історичномуконтексті / Генрі Кіссінджер. Київ: Наш Формат, 2017. 320 с.

2. Дмитрієв А.І., Мацео А.С., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Практикум / Відп. ред. Ю.С. Шемшученко, Л.В. Губерський. К.: Юрінком Інтер, 2001. 76 с.

3. Зінченко А. Історія дипломатії: від давнини до початку нового часу / А. Зінченко. Вінниця: Нова Книга, 2002. 546 с.

4. Lecture 6: Europe in the Age of Religious Wars, 1560-1715 [Електронний ресурс] - Режим доступу до ресурсу: http://www.historyguide.org/earlymod/lecture6c.html.

5. Ціватий В. Г. Європейська зовнішня політика доби раннього Нового і Нового часу: проблеми інституціоналізації (теоретико- методологічний аспект) / В. Г. Ціватий. Київ: ДЕМІД, 2000. Вип. 4 - (Науковий вісник Дипломатичної академії України) - 268274 с.

6. Black J. A History of Diplomacy / J. Black. London: Reaktion Books, 2010. 312 p.

7. Markwell D. John Maynard Keynes and International Relations: Economic Paths to War and Peace / Donald Markwell. Oxford: Oxford University Press, 2006. 320 p.

Размещено на Allbest.ru