Обмеження прав людини при застосуванні індивідуальних обмежувальних заходів в інтересах національної безпеки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ПРИ ЗАСТОСУВАННІ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ОБМЕЖУВАЛЬНИХ ЗАХОДІВ В ІНТЕРЕСАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Доронін І.М., доктор юридичних наук, доцент

завідувач наукової лабораторії права національної та міжнародної безпеки ДНУ «Інститут інформації, безпеки і права НАПрН України»,

м. Київ, Україна

Питання застосування індивідуальних обмежувальних заходів проти фізичних та юридичних осіб в інтересах національної безпеки України поза судовим порядком розгляду («індивідуальні обмежувальні заходи» або «адміністративні санкції») набуло значного суспільного розголосу внаслідок низки неоднозначних рішень органів влади останнім часом. Зайва політизація проблеми та відсутність чіткої правової позиції судової влади України з цього приводу дещо ускладнює наукове опрацювання зазначеної проблематики. Водночас аналіз сукупності законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів у сфері національної безпеки та оборони і практики їх застосування у сучасних умовах дозволяє визначити для обговорення низку факторів, що потребують ґрунтовного наукового опрацювання. обмежувальний національна безпека право

Спершу треба зазначити, що застосування адміністративних обмежувальних заходів вітчизняному законодавстві відомо доволі давно. Зокрема, у цьому контексті можливо згадати введення певних адміністративних обмежень в державній економічній політиці. Прикладом цьому є встановлення «спеціальних санкцій» відповідно до ст. 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991. За своїм змістом вони передбачали накладання штрафів та різних обмежень щодо тих суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснювали порушення вимог чинного законодавства. Окрім цього, механізм застосування обмежень у вигляді заборон у господарській діяльності, стягнення штрафів і тому подібні заходи адміністративного впливу передбачались чинним законодавством у випадку правопорушень, що допускались юридичними та фізичними особами. Але обов'язковою передумовою для застосування адміністративних заходів було вчинення правопорушення і тому за своїм змістом ужиття терміну «санкції» було цілком адекватним оскільки відповідало загальному поняттю юридичної санкції. Різниця полягала лише у суб'єкті прийняття рішення про накладання санкції.

В міжнародному праві ужиття адміністративних механізмів обмежень має доволі давню історію, досить детально розглядалось у спеціальній літературі з науки міжнародного права [1-3]. При застосуванні санкцій, як правило, мова йшла про специфічні суб'єкти - іноземні держави та їх органи (військо, державний апарат, представники держави, контрольовані державою структури). З другої половини ХХ століття зазначені адміністративні заходи окремими державами застосовувались і проти недержавних юридичних осіб (корпорацій) або ж об'єднань осіб з політичною чи релігійною метою. Розповсюдження тероризму, злочинів проти миру та безпеки людства зумовили виникнення «персональних» (індивідуальних) санкцій, що застосовувались міжнародними організаціями. Підставою для їх застосування можливо вважати інтереси міжнародної безпеки та підтримання миру [4]. Таким чином від початку санкції вводились щодо держав (їхніх органів), у подальшому - проти юридичних осіб (у т.ч. приватного права), а в останню чергу - щодо фізичних осіб, але практично завжди - щодо іноземців. Саме останні випадки і розглядаються як «індивідуальні обмежувальні заходи» або адміністративні обмежувальні заходи індивідуального характеру.

Стосовно застосування індивідуальних обмежувальних заходів в ЄС, то у правових актах Європейського Співтовариства вживається термін «обмежувальні заходи», поняття ж «санкції» (sanctions) розглядається як його синонім. У «Базових принципах застосування обмежувальних заходів (санкцій)», затверджених рішенням Ради Європи від 07.06.2004 прямо зазначено, що термін «санкції» є ідентичним «обмежувальним заходам» [5]. Принципова можливість застосування обмежувальних заходів визначена у ст. 215 Розділу IV (Обмежувальні заходи) Угоди про функціонування ЄС (консолідована версія) [6]. Ці нормативно-правові акти регламентують певні процедури застосування санкцій за наявності достатніх підстав і у відповідності до компетенції як державних органів так і органів управління співтовариством (наддержавний рівень). Світова практика застосування обмежувальних заходів у випадках необхідності забезпечення інтересів безпеки свідчить про чітке визначення компетентного державного органу та відповідну прозору процедуру їх застосування. Більш того, застосування обмежувальних заходів має відповідати певним критеріями. Зокрема, в Європейському Союзі зазначені заходи оцінюються відповідно до Керівництва з імплементації та оцінці обмежувальних заходів (санкцій) в рамках Загальної політики ЄС у сферах зовнішньої політики та безпеки [7].

При застосуванні обмежувальних заходів необхідно забезпечити дотримання вимог міжнародного права, зокрема прав людини, а також порядок ефективного правового захисту, обрані обмежувальні заходи мають бути пропорційні заявленим цілям. Включення осіб до відповідних переліків має відповідати певним прозорим критеріям, пов'язаним із застосуванням до відповідного випадку. Критерії повинні також відповідати спільній зовнішній та безпековій політиці ЄС. Слід також зазначити, що перелік обмежувальних заходів в ЄС є вичерпним і не дозволяє правових аналогій.

Якщо ж повернутись про співвідношення суті та змісту індивідуальних обмежувальних заходів з міжнародно-правовими актами у сфері прав людини, то спочатку треба розглянути можливість ужиття інтересів національної безпеки як підстави для обмеження прав людини. В приписах, що містяться у ст. 8, 10, 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 передбачено, що право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції, право на свободу вираження поглядів і право на свободу зібрань та об'єднання може бути обмежене. Загальне формулювання підстав для такого обмеження передбачає випадки, коли обмеження (втручання) здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушення чи злочинам. Отже, наявність «інтересів національної безпеки» прямо у тексті конвенції не ототожнюється із політикою боротьби зі злочинністю. У такому разі можливо стверджувати, що воно розглядається як окреме поняття. Окрім цього можливо і доволі широке трактування термінів «запобігання заворушенням» також і у контексті вчинення правомірних дій для «придушення заворушення» або «повстання» (ст. 2 Конвенції, виключення стосовно права на життя) [8].

На сьогодні питання обмеження прав, передбачених відповідними статтями Конвенції, аналізується у наукових працях, що коментують її положення, а також у численних публікаціях, присвячених дослідженню судової практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Водночас, ще у справі «Esbesterv United Kingdom» від 02.04.1993 відзначено, що надання всебічної дефініції поняттю «національна безпека» для вирішення конкретної ситуації не є обов'язковим [9]. У такому разі застосовуються інші принципи, що ґрунтуються на побудові системи відповідних гарантій дотримання прав.

Водночас, вади чинного законодавства, що регламентує застосування індивідуальних обмежувальних заходів дозволяють поставити доволі багато питань, що можуть створювати передумови і про які можливо згадувати у контексті порушень прав і свобод людини. Хоча б тому, що сам по собі перелік індивідуальних обмежувальних заходів (санкцій) визначений у ст. 4 не є вичерпним через наявність пункту 25 де йдеться «про інші санкції, що відповідають принципам їх застосування, встановленим цим Законом». Тому практика застосування приписів відповідного законодавства дає поштовх науковим дослідженням у сфері права національної безпеки, метою яких має бути пошук справедливого балансу між інтересами національної безпеки і дотриманням прав і свобод людини.

Список використаних джерел