"Міжнародна правосуб’єктність Європейського Союзу"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Київський університет права

Кафедра міжнародного права та порівняльного правознавства

Курсова робота

з дисципліни "Право Європейського Союзу"

на тему

"Міжнародна правосуб'єктність Європейського Союзу"

Виконала:

Здобувачка вищої освіти 3-го курсу юридичного

факультету

спеціальності "Міжнародне право"

Дейнек С.М.

Науковий керівник:

Поліванова О.М., к.ю.н.,

доцент кафедри міжнародного

права та порівняльного

правознавства КУП НАН України

Київ - 2022



Зміст

Вступ

Розділ 1. Становлення міжнародної правосуб'єктності ЄС

1.1 Формування правосуб'єктності європейських співтовариств

1.2 Маастрихтський договір 1992 року і міжнародна правосуб'єктність ЄС

1.3 Міжнародна правосуб'єктність ЄС у рамках Лісабонського договору 2007 року

Розділ 2. Європейський Союз як суб'єкт міжнародного права

2.1 Установчі договори ЄС про міжнародну правосуб'єктність Союзу

2.2 Укладання ЄС міжнародних договорів

2.3 ЄС як учасник зовнішніх зносин

Висновки

Список використаних джерел і літератури



Вступ

Актуальність дослідження.

Проблеми міжнародної правосуб'ктності є одними з найактуальніших у теорії міжнародного права. Особливо гостро вони постають, коли йдеться про аналіз правового статусу сучасних міжнародних організацій, які внаслідок волевиявлення їх держав-членів (через передачу певної частки суверенітету) набувають щоразу більше наддержавних ознак.

Саме таким правовим феноменом, який не має аналогів у світі і привертає до себе увагу багатьох дослідників, є Європейський Союз (ЄС), який став результатом тривалого історичного процесу європейської інтеграції. міжнародний право лісабонський

На мою думку, актуальність дослідження полягає у розкритті питання міжнародної правосуб'єктності Європейського Союзу.

Ступінь розробленості проблематики дослідження. Джерельну базу дослідження сформульовано на основі наукових досліджеень як зарубіжних, так і українських дослідників. Варто відзначити праці І. А, Грицяк, В.М. Довгань, К. Дєйвис. Під час написання роботи опрацьовано значну кількість наукової літератури, у тому числі друкованих публікацій, періодичних видань, підручників та інформаційних джерел.

Об'єкт дослідження є. Правосуб'єктність Європейського Союзу.

Предмет дослідження. Предметом дослідження виступає інформація про розвиток та сучасний стан правосуб'єктності Європейського Союзу.

Мета дослідження. Метою є аналіз міжнародної правосуб'єктності ЄС. Для реалізації мети дослідження були поставленні наступні завдання:

— розглянути формування правосуб'єктності Європейських співтоваривств;

— охарактеризувати Маастрихтський договір 1992 року і міжнародна правосуб'єктність ЄС;

— проаналізувати міжнародну правосуб'єктність ЄС у рамках Лісабонського договору 2007 року;

— встановити установчі договори ЄС про міжнародну правосуб'єктність Союзу;

— розглянути укладання ЄС міжнародних договорів;

— дослідити ЄС як учасник зовнішніх зносин;

Методи дослідження. При написанні даної курсової роботи використовувалися різновиди методи дослідження: в першому розділі використовувалися методи порівняння, аналізу та класифікації; в другому розділі використовувалися методи систематизації, аналізу та синтезу.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури із.. найменувань.



Розділ 1. Становлення міжнародної правосуб'єктності ЄС

1.1 Формування правосуб'єктності європейських співтовариств

З моменту створення Європейського Союзу щодо його міжнародної правосуб'єктності точилися суперечки. Це було пов'язано головним чином про те, що під час укладання Маастрихтського договору [1] держави не надали Союзу можливість самостійно вступати у міжнародні відносини. Проте фактично така діяльність Європейським Союзом здійснювалася через Європейські співтоваривства. Щоб зрозуміти сутність "фактичної" міжнародної правосуб'єктності ЄС у 1992-2009 рр., необхідно звернутися до її підстав.

Створивши у 1992 р. Європейський Союз, держави-члени сформували систему трьох "опор", однією з яких є загальна зовнішня політика та безпекова політика (СЗБП). Слід зазначити, що СЗБП зачіпає не лише Союз та держави-члени, а й Європейські співтоваривства, які не припинили існування з моменту створення Євросоюзу. І держави, і інтеграційні об'єднання мали узгоджувати між собою зовнішню політику, здійснення якої відбувалося як від імені держав, і від імені самого Союзу.

В іноземних джерелах [2] справедливо зазначається, що для здійснення загальної зовнішньої політики Союз явно потребував здатності, наприклад, укладати міжнародні договори з третіми суб'єктами. Такої можливості Маастрихтський договір ЄС не надає. Думки європеїстів розділилися на два табори: деякі вважали, що надання статусу юридичної особи Союзу не завдасть шкоди національному суверенітету і дозволить державам повноцінно та достатньо самостійно здійснювати свою зовнішню політику. Інші вважали, що наділення правосуб'єктністю Союзу позначиться правосуб'єктності Співтовариства. Проте автори наголошують на парадоксальності Маастрихтського договору. Зокрема, положення статей 24 та 38 Договору про ЄС дозволяють Раді укладати міжнародні угоди в галузі СЗБП та ПВД. Рада, своєю чергою, є інститутом Союзу, а чи не міжурядової конференцією, отже, наділяючи цими повноваженнями Рада, держави надають Союзу декларація про укладення міжнародних договорів, офіційно відмовляючись визнавати наявність міжнародної правосуб'єктності. Очевидно, що Союз вступав у міжнародні відносини через інституційну систему Співтовариств, не маючи власної міжнародної особистості. Варто погодитися з німецькими вченими [3], які вважають, що правосуб'єктність Союзу випливала не тільки з фактичних відносин. У свою чергу аргументом на користь правосуб'єктності є наявність постійно діючих органів та здатність приймати нових членів.

Теоретичні дискусії точилися й серед російських юристів-міжнародників. Деякі автори, проводячи аналіз актів ЄС та досліджуючи його міжнародну діяльність, схилялися до правосуб'єктності [4]. Наприклад, Б.М. Топорнін заперечує відсутність правосуб'єктності у Європейського Союзу через статтю 49 Договору про Європейський Союз, яка встановлює правила прийому до членів ЄС, а також п. 1 ст. 15, відповідно до якої головуюча держава-член представляє Європейський Союз у питаннях, віднесених до загальної політики та політики безпеки, що вказує на діяльність цієї організації як суб'єкта міжнародного права [5]. Крім того, в іноземних джерелах позиція про наявність правосуб'єктності у Європейського Союзу на підставі володіння останнім власною компетенцією в частині повноважень у сфері спільної зовнішньої та загальної політики безпеки, внутрішніх справ та правосуддя, питань європейського громадянства відстоювалася Г. Рессом [6].

Європеїстисти, обстоюючи наявність міжнародної правосуб'єктності у Європейського Союзу, головним аргументом називають можливість ЄС (до Лісабонського договору) укладати міжнародні торгові угоди. Автори говорять про можливість вступати у договірні відносини з третіми державами, а також про можливість відповідати [7].

Реальні відносини ЄС таки говорили про його участь у міжнародних відносинах. Більше того, вступав ЄС у такі відносини як суб'єкт міжнародного права, наприклад, беручи участь у міжнародних організаціях. Так, центральним елементом зовнішньої політики Європейського Союзу є відносини з ООН. Співпраця здійснювалася та здійснюється в даний час за широким спектром напрямків: охорона навколишнього середовища, зміцнення миру в конфліктних зонах, гуманітарна допомога у кризових ситуаціях, боротьба з корупцією та злочинністю, глобальні проблеми охорони здоров'я, питання праці та культури. Європейський Союз у відносинах з ООН вступає і через держави-члени. Особливо це відбувається у таких сферах, як сільське господарство, рибальство та торгівля. Наразі ЄС є учасником понад 50 багатосторонніх угод ООН. Крім того, Союз робить значний внесок у систему ООН. Співпраця будується не лише на політичному діалозі - ЄС надає значну фінансову підтримку програм та проектів ООН, що здійснюється на основі фінансових та адміністративних рамкових угод [8].

Європейський Союз зайняв стабільне місце у відносинах із ООН. Це виявляється і в тому, що він представлений у шести головних комітетах та інших допоміжних органах Генеральної Асамблеї ООН, Економічної та соціальної ради та її комісій, а також в інших органах, включаючи органи спеціалізованих установ системи ООН (ВООЗ, ФАО, МАГАТЕ, ЮНЕСКО та ін). Понад 1000 внутрішніх координаційних нарад ЄС проводяться у Нью-Йорку, Женеві та Відні з метою розробки спільної позиції. Важливе значення має постійне членство Франції та Великобританії у Раді Безпеки ООН. Так, стаття 19 Договору про ЄС передбачає, що держави-члени, які також є членами Ради Безпеки ООН, будуть узгоджувати свої дії та повною мірою інформувати решту держав-членів. Держави-члени, які є постійними членами Ради Безпеки, дбатимуть при здійсненні своїх функцій щодо захисту позицій та інтересів Союзу, без шкоди для відповідальності, що покладається на них відповідно до положень Статуту ООН [9].

Не слід забувати, що Європейський Союз вступав у міжнародні відносини через Європейські спільноти. Так, наприклад, членом Світової організації торгівлі є саме Європейське співтовариство, а не Союз [10]. Членами СОТ є також держави ЄС. У зв'язку з цим виникає проблема з визначенням міжнародної компетенції кожного з суб'єктів. Спробу розмежувати правомочності у цій сфері було зроблено Судом Європейських спільнот [11].

Ще під час укладання Договору про створення СОТ виникла суперечка між Комісією та державами-членами Співтовариства, хто з них має право підписувати Угоди СОТ. Відповідно до висновку Суду, згідно зі ст. 113 (нині ст. 133 Договору про Європейське співтовариство) Співтовариство має виняткову компетенцію укладати міжнародні договори у питаннях, пов'язаних із торгівлею товарами. Співтовариство та його держави-члени мають спільну компетенцію укласти ГАТС та ТРІПС. Як зазначає М.П. Федорова, цей висновок було сприйнято у науковому світі неоднозначно. Так, на думку М. Хільфа, Суду, можливо, слід визнати за Спільнотою повноваження укласти всі угоди СОТ. Звісно ж, що цей висновок Суду цілком логічно з погляду міжнародного права.

Виняткову компетенцію ЄС передбачено лише у сфері торгівлі товарами, а у сфері послуг та інтелектуальної власності у Співтовариства немає таких повноважень (ст. 133 Договору про ЄС) [12]. Очевидно, що таким чином держави-члени, обмежуючи міжнародну правосуб'єктність співтовариств (зокрема і Союзу), залишають за собою право самостійно приймати рішення у певних сферах. Такий підхід зберігся у Лісабонському договорі.

Дійсно, стаття 32 Договору про ЄС закріплює за Європейським Союзом міжнародну правосуб'єктність. Це означає, що існуюча фактично правосуб'єктність набула нарешті юридичної підтримки, і тепер ЄС стає повноправним суб'єктом міжнародного права. Коментуючи цю статтю, Ральф Гран вказує, що, наділяючи ЄС правосуб'єктністю, держави закріплюють положення, лише на підставі яких Союз самостійно зможе вступати у міжнародні відносини, тобто виступати як суб'єкт міжнародного права. Автор говорить про сувору обмеженість правосуб'єктності в силу її вторинності (похідності) [13]. Дійсно, держави, надавши ЄС статусу, поспішили чітко обумовити його рамки, закріпити обсяг міжнародної компетенції.

Можна сказати, що держави наділяють Союз правосуб'єктністю, але з застереженнями. Так, наприклад, ЄС може укладати міжнародні договори у всіх сферах його компетенції, якщо:

* це передбачено основними договорами ЄС;

* цього вимагає досягнення цілей, зазначених у договорах;

* цього вимагає юридично обов'язковий документ ЄС;

* цей договір може вплинути на загальні правила ЄС або змінити їх.

Загалом міжнародна правосуб'єктність Європейського союзу за Лісабонським договором зводиться до того, що ЄС надає право самостійно (без Співтовариств) укладати міжнародні договори та бути членом міжнародних організацій. Проте серед європейських учених є ті, які вважають, що цього недостатньо, більше того, аналізуючи положення Лісабонського договору про правосуб'єктність, вони сумніваються, що ЄС отримав можливість укладати міжнародні договори (не узгоджуючи це з державами-членами), предметом яких є торгова чи зовнішня політика [14].

Норми Лісабонського договору про правосуб'єктність дозволяють нам сказати про те, що Союз та держави-члени прагнули підкорити один одному сферу міжнародних відносин. З одного боку, держави обмежують міжнародну правосуб'єктність Союзу, з іншого боку, Союз встановлює контроль за участю "своїх" держав у міжнародних відносинах. Зокрема норми Лісабонського договору закріплюють за державами обов'язок узгоджувати свою зовнішню політику з ЄС. Так, встановлюється положення, відповідно до якого держави-члени в рамках Європейської ради та Ради міністрів повинні проводити спільні консультації з будь-якого питання щодо їхніх спільних інтересів. Це випливає з принципів співробітництва (п. 3 ст. 4 Лісабонського договору) та солідарності (був закріплений ще у п. 2 ст. 11 Ніццького договору та п. 2 ст. 8 Лісабонського договору).

Аналізуючи положення ст. 32 Лісабонського договору, можна дійти висновку, що держави зобов'язуються узгоджувати між собою, а значить і з ЄС, свою позицію у сфері зовнішньої політики та будь-яку дію на міжнародній арені. Також ця стаття встановлює, що держави-члени мають право укладати будь-який міжнародний договір за умови, що він не суперечить угодам, підписаним ЄС, або не належить до зони компетенції Союзу. На наш погляд, це можна трактувати як те, що Союз покладає на себе повноваження щодо контролю за укладенням міжнародних договорів державами-членами щодо їх відповідності своїм актам.

Інтерес викликає і стаття 34 Лісабонського договору, яка проголошує обов'язок держав щодо координації їх дій у рамках міжнародних організацій та на міжнародних конференціях. Ця стаття покладає на держави обов'язок щодо підтримки положення Союзу, особливо це стосується організацій, у яких беруть участь не всі держави-члени.

Звісно ж, що правосуб'єктність Європейського Союзу, як і будь-якої іншої міжнародної організації, безперечно залежить від того обсягу правомочностей, якими його наділяють держави-члени. Очевидно, що держави не просто визначають напрями міжнародного співробітництва, до яких може вступати Європейський Союз, вони можуть розширювати чи обмежувати його повноваження у кожній конкретній сфері. Європейський союз після набуття чинності Лісабонським договором набув міжнародної правосуб'єктності спільнот. Вступаючи в міжнародні відносини, Європейський Союз представляє не лише свою міжнародну особистість, але також виступає від імені держав-членів. Такий стан обґрунтовується наявністю спільних політик, властивих Союзу.



1.2 Маастрихтський договір 1992 року і міжнародна правосуб'єктність ЄС

Дуалізм "Європейське співтовариство - Європейський союз" бере свій початок після вступу в силу Маастрихтського договору. Майже вся інтеграційна компетенція, здійснювана інститутами Європейського союзу, до вступу в силу Лісабонського договору реалізовувалася в рамках саме Європейського співтовариства на підставі установчого договору останнього (Римського договору 1957 року - Договору про заснування Європейського співтовариства 1957 г.).

Те ж саме відноситься до міжнародних угод ЄС з іноземними державами (третіми країнами) і міжнародними організаціями. Майже всі вони підписані від імені Європейського співтовариства або рідше Євратому та ЄСВС (до його ліквідації після закінчення передбаченого п'ятдесятирічного терміну дії 24 липня 2002 рік), що є формально самостійними суб'єктами міжнародного права. Наприклад, базовий документ, що регулює взаємовідносини Європейського союзу з третіми країнами - Угода про партнерство та співробітництво, - була підписана не з Європейським союзом в цілому, а з Європейськими співтовариствами та їх державами-членами.

Саме Європейське співтовариство, а не Союз, виступало до недавніх пір офіційним членом Світової організації торгівлі, організацій ООН та ряду інших міжурядових установ.

До відання інститутів Європейського союзу на підставі Маастрихтського договору 1992 р ставилися тільки дві неекономічні сфери інтеграції та співпраці, що розвитку в 1970-і рр. ОВПБ і співробітництво поліції і судових органів в кримінально-правовій сфері (СПСО) [15].

У теорії міжнародного права вся повнота міжнародних прав і обов'язків визнається тільки за суверенними державами. Інші міжнародні освіти (наприклад, міжнародні організації) мають похідним обсягом правосуб'єктності.

Шлях, який пройшов Європейський союз від Маастрихтського договору до Амстердамського, а потім до Договору в Ніцці, а тепер вже і до Лісабонського договору, був насичений дискусіями на всіх рівнях з питання його правосуб'єктності. Маастрихтський договір не містить положень, які б чітко кваліфікували правовий статус Європейського союзу і наявність у нього правосуб'єктності. У ст. 2 Маастрихтського договору йдеться про необхідність сприяти утвердженню індивідуальності Союзу на міжнародній арені [16]. У поняття "індивідуальність" вкладається не тільки політична і економічна значимість Союзу, а й її правова реалізація в рамках його цілей, т. Е. Мова йде про ідентифікацію Європейського союзу як суб'єкта міжнародного права. Звісно ж, що саме такий стан сприяло подальшому вдосконаленню правового статусу Євросоюзу.

Ще в 1996 р Європарламент закликав вирішити питання про надання Європейському союзу правосуб'єктності. Його обговорення продовжилося при підготовці міжурядової конференції 1996 р Висновок, підготовлений робочою групою, було таке: чи більшість держав-членів вказують на переваги надання міжнародної правосуб'єктності Союзу з тим, щоб він міг укладати міжнародні угоди з питань, що стосуються спільної зовнішньої політики і загальної політики безпеки, правосуддя та внутрішніх справ. У зв'язку з цим той факт, що юридично Союз не існував, був джерелом сумнівів і приниження його ролі за межами Союзу. Інші держави-члени вважали, що надання міжнародної правосуб'єктності Союзу може призвести до плутанини з юридичними прерогативами держав. Таким чином, розходження в розумінні цього питання не привело до вироблення єдиної позиції і на цій конференції [17]. І, оскільки це питання не було вирішене Маастрихтським договором, вся увага і надії були пов'язані з Амстердамським договором. Однак, незважаючи на всі очікування, він, хоча і вніс зміни в Маастрихтський договір, не вирішив питання про правосуб'єктності Європейського союзу.

У грудні 2000 року глави держав та урядів країн - членів Європейського Союзу зібралися в Ніцці для внесення змін до Договору про Європейський Союз та Договори про заснування спільнот. В результаті було підписано новий договір - Ніццький [18]. Основне завдання цього Договору - інституційна реформа, пов'язана з представши збільшенням числа держав - членів ЄС. Реформування інститутів ЄС торкнулося, зокрема, зміни складу Європейської комісії, процедури голосування в Раді, представництва країн-членів в Європейському парламенті, визначення повноважень Суду справедливості та Суду першої інстанції та ін. Однак ці зміни не торкнулися питання правосуб'єктності.

Таким чином, в тексті Договору про Європейський Союз зі змінами, внесеними Амстердамським договором та Договором в Ніцці, не містилося положень про надання Європейському союзу статусу юридичної особи.

Зовнішня компетенція аж до вступу в силу Лісабонського договору здійснювалася спільнотами. Повноваження щодо укладення міжнародних договорів в установчих договорах спільнот уповноважували їх на такий висновок. Союзу такі повноваження не були додані ні Маастрихтським договором, ні наступними. Так, в ст. 24 Маастрихтського договору йдеться про укладення міжнародних угод в рамках другої і третьої "опор", але мова йде не про повноваження союзу, а про повноваження Ради. Згідно з цією статтею такі угоди укладаються Радою за рекомендацією головуючої держави-члена.

Що стосується взаємин з міжнародними організаціями, то згідно зі ст. 18 і 19 Маастрихтського договору Європейський союз покликаний був сприяти виробленню єдиної позиції держав-членів в таких організаціях. Держави-члени, в свою чергу, в силу ст. 37 повинні були захищати спільні позиції в цих організаціях. Але юридично взаємини з міжнародними організаціями встановлюються самими державами-членами та спільнотами (ст. 181 Договору про заснування Європейського Співтовариства).

Але ситуація на практиці склалася не так однозначно, як в праві. Спільноти, беручи участь в міжнародних договорах, міжнародних конференціях, будучи членами міжнародних організацій, фактично представляли Союз в цілому. В рамках Союзу був створений спеціалізований апарат зовнішньополітичного співробітництва, а головує держава-член в особі його голови виступало в ролі Верховного представника Союзу у сфері міжнародних відносин.

Кардинальні зміни в цьому відношенні були введені Лісабонським договором. Згідно ст. 23 Договору про ЄС в редакції Лісабонського договору "Європейський союз стає правосуб'єктності". Це означає, що ЄС може укладати міжнародні договори у всіх сферах його компетенції в чотирьох випадках:

- Якщо це передбачено основними договорами ЄС;

- Якщо того вимагає досягнення цілей, зазначених у договорах;

- Якщо того вимагає юридично обов'язковий документ ЄС;

- Якщо даний договір може "вплинути на загальні правила ЄС або змінити їх".

Держави-члени мають право укладати будь-який міжнародний договір за умови, що він не суперечить угодам, підписаним ЄС, або не відноситься до зони компетенції Союзу.

Договором про Європейський Союз в редакції Лісабонського договору, наділившого Європейський союз правосуб'єктність, закріплена наступна процедура щодо укладення міжнародних угод від імені ЄС: Рада ЄС дає згоду на проведення переговорів після отримання на те відповідних рекомендацій Єврокомісії і Верховного представника у закордонних справах і політиці безпеки, він також призначає главу делегації або представника від ЄС і приймає рішення про підписання договору. Європейський парламент має дорадчу роль, за винятком положень договору, до яких застосовні юридичні процедури, і угод про приєднання до Європейської конвенції із захисту прав людини та основних свобод [22].



1.3 Міжнародна правосуб'єктність ЄС у рамках Лісабонського договору 2007 року

До підписання Лісабонських договорів про Євросоюз і функціонування Євросоюзу питання міжнародної правосуб'єктності ЄС не були врегульовані. Міжнародну правосуб'єктність мали тільки європейські співтовариства. Відповідні повноваження Європейського співтовариства були визначені в установчих документах та розвинуті практикою Суду ЄС.

Завдяки саме практиці Суду ЄС мало місце розширення повноважень Співтовариства у цій сфері шляхом закріплення в судових рішеннях концепції паралельної компетенції.

Основоположне значення в цьому плані має рішення Суду ЄС від 31 березня 1971 р. У ньому Суд ЄС тлумачить положення установчих документів щодо компетенції органів співтовариства та зазначає, що правосуб'єктність Європейського співтовариства не обмежується лише його правоздатністю з питань діяльності співтовариства у внутрішній сфері, а включає також правоздатність встановлювати договірні відносини з третіми країнами стосовно всіх цілей, зафіксованих у першій частині установчого договору.

Тим самим Суд ЄС, спираючись на концепцію дорозумілої компетенції, визначив зовнішню компетенцію Співтовариства як природне поширення впливу внутрішніх відносин на міжнародні зв'язки. Це рішення Суду ЄС має значення і для ЄС як правонаступника Європейського співтовариства.

Щодо міжнародної правосуб'єктності ЄС, то це питання було остаточно вирішено тільки з набуттям чинності Лісабонськими договорами. Передусім потрібно підкреслити, що згідно з положеннями Лісабонського договору про ЄС це об'єднання є суб'єктом міжнародного права.

Зокрема, у ст. 47 ДЄС зазначено, що "Союз є суб'єктом права". Тобто тут не йдеться про міжнародну правосуб'єктність ЄС. Однак вона випливає з інших положень установчих договорів, в яких закріплені конкретні повноваження ЄС у сфері зовнішніх відносин. Тобто Договір про функціонування ЄС побудований на визнанні функціональної правоздатності Союзу у сфері зовнішніх відносин.

Наявність у Євросоюзу міжнародної правосуб'єктності створює можливості для нормального функціонування об'єднання у політичному та правовому сенсах.

Насамперед Євросоюз в змозі реалізовувати закріплені у Лісабонському договорі положення стосовно цілей та завдань об'єднання, зокрема:

· утвердження своєї ідентичності на міжнародній арені;

· запровадження громадянства Союзу;

· забезпечення дотримання "acquis communautaire" (правового доробку, правових цінностей ЄС) тощо (статті 3, 21 ДЄС);

· укладати від свого імені адміністративні чи приватноправові угоди;

· укладати міжнародні договори;

· спроможність належним чином представляти об'єднану Європу в рамках міжнародних організацій і конференцій.

На сучасному етапі це відбувається за допомогою Голови Європейської ради, Високого представника Союзу із зовнішніх справ і політики безпеки та Комісії, а також шляхом співпраці між дипломатичними і консульськими місіями держав-учасниць, з одного боку, та Європейської служби зовнішньополітичної діяльності і представництвами Комісії в третіх країнах та міжнародних організаціях - з іншого (статті 24, 27 ДЄС).

Особливості структури ЄС, його юридичної природи та права відображені у правових формах його участі у міжнародних відносинах.

Оскільки ЄС є суб'єктом міжнародного права, його завдання полягає у забезпеченні узгодженості всіх напрямів співпраці держав-учасниць. Використання конкретної правової форми участі Євросоюзу у міжнародних відносинах залежить від того, в рамках якого з цих компонентів здійснюється така діяльність.

Згідно з установчими договорами ЄС є правоздатним у сферах, які охоплюють:

· підтримку відносин з міжнародними організаціями (ООН, ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), ГАТТ/СОТ та іншими);

· укладання міжнародних угод;

· встановлення та розвиток дипломатичних відносин з третіми країнами тощо.

У відносинах з міжнародними організаціями ЄС використовує як традиційні форми, притаманні практиці інших міжурядових об'єднань, так і ті, що більш характерні для відносин держав з міжнародними організаціями. Прикладом останнього є участь ЄС у деяких впливових міжнародних організаціях, таких як ГАТТ/СОТ, ФАО, ЄБРР.

Інша особливість, яка стосується форм реалізації з боку ЄС своєї міжнародної правосуб'єктності, пов'язана з посольським правом.

На відміну від інших міжнародних організацій, ЄС заснував у багатьох країнах світу, включаючи Україну, свої дипломатичні представництва, які мають назву "делегації Комісії ЄС". Водночас багато країн мають свої дипломатичні місії при Євросоюзі. Таку місію має і Україна.

Створення Європейської служби зовнішньополітичної діяльності сприяє формуванню в межах Союзу власного дипломатичного відомства, яке діє паралельно з дипломатичними відомствами держав-учасниць.[23]



Висновки до розділу 1

Вбачається, що Європейський Союз, не будучи державою, містить федеративні риси, як це підтверджується міжнародними нормами та зазначається в правовій доктрині. Зокрема, повноваження з регулювання відносин усередині Союзу й підтримку відносин із третіми державами ЄС може здійснювати тільки з питань, прямо зазначених в установчих документах. Всі інші повноваження держави-члени реалізують самостійно. Вважаємо, що тут можна провести паралелі з федеративною формою територіального державного устрою, коли передбаченими є, з одного боку, коло питань, регулювання яких віднесене до компетенції федерації, з іншого - питання, регулювання яких є можливим винятково на рівні суб'єктів федерації.

Таким чином, у наш час Європейський Союз має подвійну природу: з одного боку, він являє собою результат скоординованої діяльності різних держав і із цього погляду є міжнародним утворенням, з іншого боку, багато особливостей Союзу роблять його схожим на федерацію, оскільки ЄС "рухається в напрямку ключових сфер державного суверенітету". Це дозволяє говорити про його особливий статус, про визнання його міждержавним об'єднанням особливого роду



Розділ 2. Європейський Союз як суб'єкт міжнародного права

2.1 Установчі договори ЄС про міжнародну правосуб'єктність Союзу

Установчі договори Європейських співтовариств містили загальну норму, що наділяє їх правосуб'єктність. Так, у ст. 210 римського договору встановлювалося, що "Спільнота користується правами юридичної особи". Аналогічна формула зустрічалася в Договорі про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) (п. 1 ст. 6) і в Договорі про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (ЕСАЕ) (ст. 184). Однак дана формула навряд чи застосовна до міжнародних відносин. Найімовірніше в ній йдеться про правосуб'єктності Європейських співтовариств по внутрішньому праву держав-членів. Справді, у ст. 211 Римського договору і аналогічних статтях інших європейських співтовариств встановлюється, що в кожній з держав-членів Спільнота має найширшу дієздатність, надану законодавствами за юридичними особами. Воно, зокрема, може набувати і відчужувати рухоме і нерухоме майно і виступати стороною у судочинстві. Такими ж правами, згідно зі ст. 129 Римського договору та ст. 28 Статуту, володіє Європейський інвестиційний банк, а згідно ст. 54 Договору про ЕСАЕ ЄВРОАТОМ. [24]

Складніше йде справа з договірним закріпленням міжнародної правосуб'єктності. Найбільш виразно міжнародну правосуб'єктність наділяється ЄОВС. У п. 2 згадуваної ст. 6 установчого акта ЄОВС встановлюється, що в міжнародних відносинах Об'єднання має правоздатність, необхідної для здійснення своїх функцій та досягнення цілей. В установчих актах двох інших Співтовариств (Європейського співтовариства і Євроатому) аналогічні положення загального характеру відсутні. Маастрихтський договір не вніс до них будь-яких доповнень на цей рахунок. Однак у західноєвропейській юридичній науці склалася думка про те, що загальновизнано положення, згідно з яким договірні сторони вирішили наділити міжнародної функціональної правосуб'єктністю також Співтовариство і ЄВРОАТОМ. Це думка сформувалася після винесення Європейським судом низки рішень, зокрема, у справі Costa-ENEL (15 липня 1964 р., № 6/64) Суд згадав про "правосуб'єктності та правоздатності ЄЕС". У справі ERTA (31 березня 1971 р., № 22/70) Суд заявив, що ст. 210 Римського договору, розташована на початку ч. 6 Договору, що відноситься до заключних і загальним положенням, означає, що у зовнішніх відносинах Спільнота має правоздатність встановлювати договірні відносини з третіми країнами по всьому колу цілей, визначених у першій частині Договору.

Ці та інші рішення Європейського суду внесли значний внесок в уточнення змісту і характеру правосуб'єктності ЄС, оскільки ряд об'єктивних обставин утруднювали застосування відповідних положень установчих актів на практиці. Дійсно, відсутність однакового і систематичного тлумачення міжнародної правосуб'єктності в установчих актах Європейських співтовариств ускладнювало юридичну регламентацію їхньої зовнішньоекономічної діяльності.

Наприклад, установчий акт Євроатому містив спеціальну главу X, що стосується регулювання зовнішніх відносин цього Співтовариства, тоді як у двох інших установчих актах (ЄОВС і ЄЕС) відповідні положення були розсіяні по різних частинах, главам і статтями, в чому ми змогли переконатися вище, аналізуючи правовідносини у зовнішній сфері ЄС.

Про відсутність однаковості свідчить і те, що як установчий акт Євроатому, так і установчий акт Співтовариства містять главу і розділ, присвячені загальній торговельній політиці, однак правовий режим та юридична природа цього інституту в цих Співтовариствах розрізняються досить суттєво. Крім того, слід відзначити наявність паралелізму у здійсненні внутрішніх і зовнішніх повноважень у Євроатому, який можна виявити в ст. 101 його установчого акта, що наділяє це Спільнота правоздатністю укладати угоди в межах його компетенції (тобто це можна зрозуміти як компетенцію, що відноситься як до укладення угод по внутрішньому праву, так і міжнародних угод). З іншого боку, іншу позицію передбачає Установчий акт Європейського співтовариства, в ст. 228 якого стверджується, що Співтовариство здійснює договірну правоздатність в тих випадках, коли положення Установчого договору передбачають укладення угод.

Отже, можна зробити висновок, що ЄС є суб'єктом міжнародного права похідного характеру, зміст і обсяг його міжнародної правосуб'єктності обумовлені волею держав-членів і обмежені необхідністю виконання закріплених за ним функцій. Це його найважливіша якість проявляється в ряді конкретних правомочностей, що дозволяють йому брати участь у вирішенні багатьох міжнародних проблем. Одним з найважливіших проявів міжнародної правосуб'єктності ЄС є його договірна правоздатність. Цікаво відзначити, що Установчий акт ЄОВС, настільки витончено закріпив застереження загального характеру про міжнародної правосуб'єктності Об'єднання (п. 3 ст. 6), вельми скупо регламентує міжнародну договірну правоздатність. Це пояснювалося тим, що, на відміну від Європейського співтовариства, ЄОВС не було митним союзом, а отже, його повноваження у сфері реалізації спільної торгівельної політики були збережені за державами-членами (п. 1 ст. 71). У двох інших установчих актах (Європейського співтовариства і Євроатому), навпаки, можна виявити безліч положень, що регулюють повноваження цих Співтовариств укладати міжнародні угоди. Наприклад, Європейське співтовариство мало право укладати тарифні угоди (п. 2 ст. 111 і ст. 114), а після закінчення перехідного періоду і взагалі - торговельні угоди (ст. 113 і 114). Крім того, було багато положень про право укладати угоди з міжнародними організаціями (ст. 229, 230, 231), а також угоди про асоціацію з третіми державами, союзами держав або міжнародними організаціями (ст. 238).

Слід зауважити, що спочатку передбачалося, що договірна правоздатність Європейських співтовариств обмежена такими договорами, укладення яких явно передбачається їх установчими актами. Однак у згадуваному вище справі ERTA Європейський суд прийняв рішення, відмінне від згаданої вище позиції, тим самим розширивши договірні повноваження Європейського співтовариства. Суд встановив, що договірна правоздатність Товариства виникає не тільки з явно виражених положень Римського договору, тобто згадуваних вище ст. 113, 114 або 238, але може також випливати з інших договірних положень та актів, прийнятих органами Європейського співтовариства в рамках таких положень. Більше того, Суд по суті справи наполіг на винятковості компетенції Співтовариства в питаннях, що вирішуються його органами на основі положень Римського договору. Іншими словами, після цього рішення держави-члени не могли ні індивідуально, ні колективно приймати на себе такі зобов'язання перед третіми країнами, які могли б торкнутися будь-яким чином правила, встановлені актами органів Співтовариства. Справедливості заради слід сказати, що Суд встановив, що виняткова договірна правоздатність Товариства випливає з реалізації спільної торгівельної політики у формі загальних правил, навіть якщо відповідні положення Установчого акту явно не передбачають зовнішньої компетенції Співтовариства в цьому випадку. Більш широке тлумачення навряд чи можна уявити, якщо врахувати, що і саме поняття ОТП явно в Римському і наступних договорах не визначено. [25]

2.2 Укладання ЄС міжнародних договорів

Процедура укладення міжнародних угод Союзу відповідно до ст. 218 ДФЕС виглядає наступним чином. Спочатку головний виконавчий інститут ЄС - Європейська комісія - виступає з ініціативою про відкриття переговорів, яка оформляється рекомендацією на адресу Ради ЄС. Якщо майбутня угода виключно або переважно відноситься до сфери ОВПБ, то аналогічну рекомендацію вносить Верховний представник Союзу із закордонних справ і політики безпеки (див. Нижче). Рекомендації про укладення угод з питань визначення валютних курсів євро по відношенню до грошових одиниць третіх країн також має право представляти Європейський центральний банк (ст. 219 ДФЕС).

Якщо Рада ЄС підтримує ініціативу, то він "приймає рішення, що санкціонує відкриття переговорів і призначає, в залежності від предмета наміченого угоди, представника Союзу па переговорах або керівника переговорної групи Союзу" (§ 3 ст. 218 ДФЕС). Рада може також "направляти директиви на адресу представника на переговорах і призначати спеціальний комітет, в консультації з яким повинні проводитися переговори" (§ 4 ст. 218 ДФЕС).

Для майбутніх угод з питань загальної торговельної політики переговори про їх укладанні веде безпосередньо Європейська комісія (§ 3 ст. 207 ДФЕС). В області ОВПБ аналогічні функції здійснює Верховний представник Союзу із закордонних справ і політики безпеки (§ 2 ст. 27 ДЕС). В інших випадках представників ЄС на переговорах визначає Рада.

Якщо переговори виявилися успішними, то на наступному етапі "Рада за пропозицією представника на переговорах приймає рішення, що санкціонує підписання угоди і, при необхідності, його тимчасове застосування до вступу в силу" (§5 ст. 218 ДФЕС).

Підписання угоди не означає його офіційного висновку. Для цього необхідно прийняття ще одного рішення Ради ЄС (рішення про укладення угоди), яке також затверджується їм за пропозицією представника на переговорах.

Рішенню про укладення угоди може передувати додатковий етап - отримання схвалення Європейського парламенту (фактично "ратифікації", хоча цей термін в установчих документах ЄС не використовується). Попереднього схвалення Європейського парламенту вимагають (п. "А" § 6 ст. 218 ДФЕС):

· Угоди про асоціацію;

· Угода про приєднання ЄС до Конвенції про захист прав людини і основних свобод;

· Угоди, які при організації процедур співпраці засновують особливий інституціональний механізм (спільні органи ЄС і третіх країн або міжнародних організацій);

· Угоди, які мають значні бюджетні наслідки для Союзу;

· Угоди, які розповсюджують дію на сфери, щодо яких застосовується звичайна законодавча процедура (тобто прийняття законодавчих актів спільно Європейським парламентом і Радою) або спеціальна законодавча процедура, коли потрібне схвалення Європейського парламенту.

В інших випадках Європейський парламент виносить за проектом міжнародної угоди щодо консультативного висновку протягом терміну, який йому призначить Рада (п. "B" § 6 ст. 218 ДФЕС). Європейський парламент також "негайно і в повній мірі інформується на всіх етапах процедури", що веде до укладання міжнародних угод Союзу (§ 10 ст. 218 ДФЕС).

Ще одним додатковим етапом даної процедури може виступати перевірка майбутньої угоди Судом ЄС з метою не допустити його суперечності установчих документів як джерел первинного права ЄС (перевірка на "відповідність наміченого угоди Договорами"), Таку перевірку Суд ЄС може проводити за зверненням будь-якого держави-члена, Європейського парламенту, Ради або Комісії. "У разі негативного висновку Суду намічене угода не може вступити в силу, якщо тільки в нього не будуть внесені зміни або не буде зроблений перегляд Договорів" (§ 11 ст. 218 ДФЕС).

Поправки в міжнародні угоди ЄС вносяться в такому ж порядку, в якому відбувається їх укладення в початковій редакції. У той же час, Рада ЄС може "уповноважити представника на переговорах схвалювати від імені Союзу зміни в угоду, коли останнім передбачає, що дані зміни повинні прийматися за спрощеною процедурою або інстанцією, створеної згаданим угодою. Рада може супроводити надання цього повноваження особливими умовами" (§ 7 ст. 218 ДФЕС).

Крім того, Рада за пропозицією Комісії або Верховного представника Союзу у закордонних справах і політиці без небезпеки також може приймати "рішення про зупинення застосування угоди і про встановлення позицій, які повинні бути виражені від імені Союзу в рамках заснованої угодою інстанції, коли ця інстанція покликана видавати акти, які мають юридично обов'язковими наслідками, за винятком актів, що змінюють або доповнюють інституційний механізм угоди "(§ 9 ст. 218 ДФЕС).

Щодо угод але питань ядерної енергії (угод, що укладаються від імені Євратому) ведення переговорів та укладання подібних угод здійснює Європейська комісія, як правило, за умови схвалення майбутньої угоди Радою (ст. 101 Договору про Евратоме). Участі Європейського парламенту в цій процедурі не передбачено. Угоди Євратому про асоціацію укладаються Радою ЄС після консультацій з Європейським Парламентом (ст. 206 Договору про Євратом).

Якщо плановане угоду ЄС матиме змішаний характер (виступати "змішаним угодою"), то в переговорах поряд з представниками ЄС в цілому беруть участь представники кожної держави-члена окремо. Для вступу в силу подібні угоди вимагають схвалення не тільки інститутів Союзу (Ради і, в найважливіших випадках, Європейського парламенту), але і національних органів влади, в тому числі парламентів держав-членів.

Крім укладення міжнародних угод, ще однією важливою формою реалізації міжнародної правосуб'єктності ЄС є встановлення дипломатичних відносин шляхом відкриття власних представництв в третіх країнах і при міжнародних організаціях і акредитації аналогічних представництв, що відкриваються цими країнами і організаціями при ЄС. Детальніше дана форма реалізації міжнародної правосуб'єктності буде розглянута нижче при характеристиці представництва ЄС на міжнародній арені. [26]



2.3 ЄС як учасник зовнішніх зносин

Зовнішньополітичне співробітництво між державами-членкинями бере початок з моменту створення співтовариства в 1957 році, коли країни-членкині вели переговори як блок у міжнародних торгових переговорах у рамках спільної комерційної політики ЄС. Кроки для більш широкої координації у зовнішніх відносинах почалися в 1970 році зі створенням Європейського політичного співробітництва, яке створило процес неформальних консультацій між державами-членкинями з метою формування спільної зовнішньої політики. У 1987 році Європейське політичне співробітництво було запроваджено на офіційній основі Єдиним європейським актом. Маастрихтським договором EPC було перейменовано на Загальну зовнішню політику та політику безпеки (CFSP).

ЄС бере участь у всіх самітах G7 та G20. (Саміт G20 в Осаці, Японія, 2019 р.).

Цілями CFSP є просування як власних інтересів ЄС, так і інтересів міжнародного співтовариства в цілому, включаючи розвиток міжнародного співробітництва, повагу до прав людини, демократії та верховенства права. CFSP вимагає одностайности між державами-членкинями щодо відповідної політики, якої слід дотримуватися з будь-якого конкретного питання. Одностайність і складні питання, які розглядаються в рамках CFSP, іноді призводять до розбіжностей, як-от ті, які мали місце під час війни в Іраку.^[ Координатор і представник CFSP в ЄС є високим представником Союзу з питань зовнішніх справ і політики безпеки, який виступає від імені ЄС у питаннях зовнішньої політики та оборони і має завдання формулювати позиції, висловлені державами-членкинями. у цих сферах політики в загальний вирівнювання. Високий представник очолює Європейську службу зовнішніх дій (EEAS), унікальний департамент ЄС,^[ який офіційно запроваджено та діє з 1 грудня 2010 року з нагоди першої річниці набуття чинности Лісабонського договору. ЄСВД буде виконувати функції міністерства закордонних справ і дипломатичного корпусу Європейського Союзу.

Окрім нової міжнародної політики Європейського Союзу, міжнародний вплив ЄС також відчувається через розширення. Відчутні переваги членства в ЄС є стимулом для політичних і економічних реформ у державах, які бажають виконати критерії вступу до ЄС, і вважаються важливим фактором, що сприяє реформуванню колишніх комуністичних країн Європи. Цей вплив у внутрішніх справах інших країн зазвичай називають "м'якою силою", на відміну від військової "жорсткою силою". [27]



Висновки до Розділу 2

Оскільки ЄС є суб'єктом міжнародного права, його завдання полягає у забезпеченні узгодженості всіх напрямів співпраці держав-учасниць. Використання конкретної правової форми участі Євросоюзу у міжнародних відносинах залежить від того, в рамках якого з цих компонентів здійснюється така діяльність.

Згідно з установчими договорами ЄС є правоздатним у сферах, які охоплюють:

· Підтримку відносин з міжнародними організаціями (ООН, ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку) [1], ГАТТ/СОТ та іншими);

· Укладання міжнародних угод;

· Встановлення та розвиток дипломатичних відносин з третіми країнами тощо.

У відносинах з міжнародними організаціями ЄС використовує як традиційні форми, притаманні практиці інших міжурядових об'єднань, так і ті, що більш характерні для відносин держав з міжнародними організаціями. Прикладом останнього є участь ЄС у деяких впливових міжнародних організаціях, таких як ГАТТ/СОТ, ФАО, ЄБРР.

Інша особливість, яка стосується форм реалізації з боку ЄС своєї міжнародної правосуб'єктності, пов'язана з посольським правом.

На відміну від інших міжнародних організацій, ЄС заснував у багатьох країнах світу, включаючи Україну, свої дипломатичні представництва, які мають назву "делегації Комісії ЄС". Водночас багато країн мають свої дипломатичні місії при Євросоюзі. Таку місію має і Україна.

Створення Європейської служби зовнішньополітичної діяльності сприяє формуванню в межах Союзу власного дипломатичного відомства, яке діє паралельно з дипломатичними відомствами держав-учасниць.



Висновки

Якщо врахувати нормативне положення Європейського Союзу, що правосуб'єктність ЄС визначається як сукупність предметів його компетенції та властивих цим предметам повноважен, аналіз змісту даної статті дозволяє погодиться з такими положеннями:

- нині з урахуванням всіх відмічених спрямувань та започаткуванням зазначених принципів чітко спостерігається зміцнення і розвиток основного принципу - пріоритету права ЄС по відношенню до національного права держав-членів, що призводить до постійного нарощування обсягу правосуб'єктності ЄС, яке означає, що у процесі еволюції ЄС, незважаючи на ускладнення спільних політичних, економічних та правових завдань (у сфері підприємництва тощо), неминуче розширюється коло питань, які відносяться до компетенції цього наддержавного утворення;

- як виключення, яке є підтвердженням вищеназваного першого положення, варто в еволюції правосуб'єктності Європейського Союзу щодо сфери економіки та підприємництва держав-членів ЄС відмітити і відхилення від загальної тенденції, а саме: констатувати випадки тимчасового пріоритету окремих національних правових систем, які регулюють, зокрема, сферу національного підприємництва (що, як правило, обумовлюється кризовими явищами в економіці окремих держав-членів ЄС).



Список використаних джерел і літератури

1. Артамонова О.Ф. Международная правосубъектность Европейского союза / О.Ф. Артамонова // Журн. рос. права. - 2002. - № 8. - С. 146- 148.

2. Грицяк І. А. Право та інституції Європейського Союзу: Навчальний посібник / І. А. Грицяк. - К. : К.І.С., 2004. - 260 с.

3. Довгань В.М. Європейський Парламент. Правовий статус і компетенція в системі органів Європейського Союзу: Монографія / В.М. Довгань. - К.: КНТ, 2007. - 204 с.

4. Дэйвис К. Право Европейского Союза / К. Дэйвис; пер. со 2-го англ. изд. - К. : Знання, 2005. - 406 с.

5. Европейское право: учебник для вузов / под ред. проф. Л.М. Энтина. - М. : Норма, 2004. - 720 с.

6. Європейский Союз. Консолідовані Договори / Під ред. В.І. Муравйова. - К.: Port-Royal, 1999. - 206 с.

7. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб. / В. Кернз. Пер. з англ. - К. : "Знання", 2002. - 381 с.

8. Конституційні акти Європейського Союзу (в редакції Лісабонського договору) / пер. Геннадія Друзенка та Світлани Друзенко, за заг. ред. Геннадія Друзенка. - К. : "К.І.С.", 2010. - 536 с.

9. Конституційні акти Європейського Союзу. Частина І / Упорядник Г Друзенко і за заг. ред. Т. Качки. - К.: Юстиніан, 2005. - 512 с

10. Копійка В.В. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч. посіб. / В.В. Копійка, Т. І. Шинкаренко. - К. : Ін Юре, 2001. - 448 с.

11. Макаруха З. Правове регулювання розвитку свободи, безпеки та юстиції в рамках ЄС : реформи Лісабонського договору 2007 року // Право України. - 2010. - № 11. - С. 188-193.

12. Международные экономические организации: справ / Редкол. : В.П. Солодовников (гл. редкол.) и др. - 2-е изд., доп. - М. : Изд-во АН СССР, 1962. - 1111 ст.

13. Офіційний Вісник України. - 1998. - №8. - Ст.296.

14. Опришко В.Ф. Право Європейського Союзу: Загальна частина: Підручник для вищих навчальних закладів / В.Ф. Опришко, А.В. Омельченко, А.С. Фастовець. - К.: Вид. КНЕУ. 2002. - 460 с.

15. Основи права Європейського Союзу: Нормативні матеріали / За заг. ред. М.В. Буроменського. - Харків: Яшма, 2005. - 236 с.

16. Право Європейського Союзу: навч. посіб. / В.М. Бесчасний, В.П. Філонов, О.В. Філонов, В.М. Субботін та ін. ; за ред. В.М. Бесчасного. - 2-ге вид., стер. - К. : Знання, 2011. - 366 с.

17. Право Європейського Союзу: навч. посіб. / За заг ред. Р.А. Петрова. - 3-тє видання, змінене і доповнене. - К.: Істина, 2010. - 376 с.

18. Право Європейського Союзу: підр. / за ред. В. І. Муравйова. - К. : Юрінком Інтер, 2011. - 704 с.

19. Право Європейського Союзу: підручн. / за ред. О.К. Вишнякова. - Одеса: Фенікс, 2013. - 883 с.

20. Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник / Б.Н. Топорнин. - М.: Юристъ, 2001. - 456 с.

21. Тюшка А.В. Договір про Конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність (Монографія) / А.В. Тюшка. - К. : К.І.С., 2007. - 228 с.

22. Ушаков Н.М. Государство в системе международно-правового регулирования / Н.М. Ушаков. - М. : Наука, 1997. - 210 с

23. Четвериков А.О. Европейский Союз: новый этап интеграции / А.О. Четвериков // Общество, политика, наука: новые перспективы. - М. : Моск. обществ. науч. фонд: Издательский центр научных и учебных программ, 2000. - С. 134-142.

24. Юмашев Ю.М. О правовой природе Европейского Сообщества / Ю.М. Юмашев // Европейская интеграция: правовые проблемы. - Кн. 1. - М., 1992. - С. 76-84.

25. Fligtein N. Eurolash. The EU. European Identity and Future of Europe. Oxford., 2008.

26. Jacobson B., Laegreid P., Pedersen P. Europeanization and Transnational States. Comparing Nordic Gavermets. L., 2004.

...