Механізм регулювання світового енергетичного ринку

Історично основа сучасних підходів до регулювання світового енергетичного ринку була закладена у кризові періоди другої половини двадцятого століття, коли вигоди від співпраці між державами задля досягнення енергетичної безпеки стали переважати побоювання стосовно можливих загроз національним інтересам.

Так, закономірною реакцією розвинених країн-імпортерів нафти на несподівані різкі підвищення цін та обмеження її поставок членами ОПЕК у зв'язку з арабо-ізраїльською війною у першій половині 70-х років було створення Міжнародного енергетичного агентства (МЕА; International Energy Agency), що дозволило вжити колективні різноспрямовані дії на захист національних енергетичних інтересів, щодо забезпечення енергетичної безпеки. світовий енергетичний ринок співпраця

МЕА входить до Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), але діє автономно. Агентство об'єднує 28 країн Європи, Північної Америки та Південно-Східної Азії, та виражає інтереси переважно економічно розвинених країн, які є імпортерами енергоносіїв. Вищим органом МЕА, який приймає рішення, є Керівна рада у складі високопосадовців країн-членів, зокрема, міністрів, відповідальних за енергетику [8].

Від моменту заснування Агентства мало на меті координацію політик держав у енергетичній сфері. У 1974 р. було укладено Угоду про міжнародну енергетичну програму, яка передбачала: встановлення мінімального рівня запасів нафти та нафтопродуктів, рівних 70-денному імпорту за відповідний період попереднього року (пізніше підвищено до 90 днів), а також гнучкий порядок перерозподілу надлишків нафти та нафтопродуктів між країнами-членами у разі потреби та максимальну частку однієї країни-постачальника енергоносіїв обсягом 35% від усього імпорту країною-членом. Комплекс рекомендаційних заходів містив збільшення використання місцевих енергетичних ресурсів та запобігання здійсненню несподіваних великих закупівель. Згодом вступила в силу довгострокова програма дій МЕА, спрямована на зменшення залежності країн-членів від імпорту шляхом підвищення ефективності використання енергії, зміни структури її споживання на користь альтернативних джерел, розширення міжнародного співробітництва [5, с.85].

Враховуючи зростаюче значення нових технологій у епоху розвитку економіки, МЕА інтенсивно сприяла інноваціям у енергетичній сфері. В останні роки експерти МЕА активізували аналіз та прогнозування світового ринку природного газу, звертаючи велику увагу на збільшення міжнародної торгівлі зрідженим газом, що впливає на рівень цін інших енергоносіїв. Важливе місце серед функцій МЕА посідає ужиття заходів щодо підвищення ефективності використання вугілля, оптимізації споживання природного газу, гідроелектроенергії та, у певних рамках, атомної енергії. Протягом останнього часу спостерігається також прагнення МЕА впливати на політику ОПЕК (організація, що неодноразово рекомендувала впливовим її членам збільшити видобуток нафти та утриматися від підвищення цін) [13].

Таким чином діяльність МЕА як прямо, так і опосередковано впливає на світовий енергетичний ринок, зокрема через ціновий механізм, а також регулювання усього економічного ланцюга, включаючи торгівлю.

Поглиблення формалізації сучасного механізму регулювання світового енергетичного ринку спостерігалось наприкінці ХХ століття. Першим широкоформатним багатостороннім міжурядовим документом в галузі регулювання світового енергетичного ринку є Європейська енергетична хартія (далі - Хартія), підписана в Гаазі 17 грудня 1991 р. [1]. Ініціатором та організатором розробки Хартії виступила Комісія Європейського союзу, яка скликала конференцію із запрошенням неєвропейських країн. Отже, серед 52 держав можливо відмітити таких учасників розробки Хартії, як США, Канада, Японія, Австралія, усі західноєвропейські країни та країни-члени ЄС, а також Україна та інші держави пострадянського простору, окремі держави Центральної та Східної Європи.

Укладачі Хартії висловили амбітне прагнення сприяти створенню «нової моделі довгострокового енергетичного співробітництва в Європі з дотриманням суверенних прав держав на енергоресурси, на основі взаємодопомоги і недискримінації а також за сприяння економічним реформам та модернізації енергетичних галузей у країнах Центральної та Східної Європи й колишнього радянського союзу.

Хартія визначила такі основні напрямки співробітництва на міждержавному та підприємницькому рівнях:

- розвиток торгівлі енергоресурсами при відкритому та конкурентному ринку енергетичних продуктів, матеріалів, обладнання та послуг;

- доступ на комерційних умовах до енергоресурсів;

- координація енергетичної політики та стабільність правової бази для розробки ресурсів;

- спільні заходи щодо забезпечення ефективності використання енергії, охорони навколишнього середовища та безпеки ядерної енергетики.

Для вирішення конкретних питань у рамках Конференції з Хартії у 1994 р. укладено Договір до Енергетичної хартії (ДЕХ) та Протокол до Енергетичної хартії з питань енергетичної ефективності та відповідних екологічних аспектів. У основу ДЕХ покладено проект, розробником якого стали інституції Європейського Союзу. Цей проект базувався на принципах та правилах єдиного європейського енергетичного ринку, що перебував у стадії активного формування на той час [10, с. 120]. Однак, договір відмовились підписувати США і Канада, а Білорусь, Австралія, Ісландія, Норвегія, Японія та деякі інші країни відмовились від ратифікації через незгоду з деякими його положеннями.

Після ратифікації більшістю країн ДЕХ набув характеру юридично зобов'язуючого документу та офіційно набрав чинності у 1998 р. Він охоплює найважливіші аспекти взаємовідносин між учасниками, зокрема:

- умови доступу до природних ресурсів та ринку капіталу;

- транспортування та транзит;

- режим торгівлі;

- передача технологій;

- сприяння та захист інвестицій;

- охорона навколишнього середовища;

- вирішення спорів та арбітраж.

Договір передбачав, що всі учасники отримають рівні можливості і діятимуть на основі уніфікованих правил. Його укладення стало важливим кроком на шляху розвитку багатостороннього регулювання світового енергетичного ринку, оскільки він заклав правові засади створення глобального енергетичного простору та універсальні для всіх учасників міжнародної торгівлі принципи, норми та правила співробітництва в енергетичній сфері. Однак недостатній облік його упорядниками інтересів країн-імпортерів та країн експортерів енергоносіїв, включаючи США, обмежує сферу впливу цього фундаментального документа і залишає невизначеною перспективу поширення його положень на ширше коло країн.

На початку ХХІ ст. до регулювання енергетичного ринку у контексті розробки комплексної системи заходів щодо забезпечення економічної безпеки підключився вищий міжнародний форум - регулярні зустрічі глав держав та урядів провідних країн світу, «Велика вісімка». Це стало наслідком підвищення уваги з боку економічно розвинених країн до забезпечення стійкого функціонування світового енергетичного ринку під впливом нестабільності цін та непередбачуваності дій ОПЕК.

Ідея розробки єдиного підходу «Великої вісімки» до вирішення проблеми енергетичної безпеки виникла і була підтримана лідерами Форуму на Окінаві в 2000 р. У травні 2001 р. у Детройті було проведено першу зустріч міністрів енергетики, а надалі відбулося кілька таких зустрічей, на яких проблеми упорядкування енергетичного ринку обговорювалися більш детально.

За результатами зустрічей сторони дійшли згоди, що «енергоресурси мають критично важливе значення для покращення якості життя та розширення можливостей, що відкриваються перед громадянами країн світу...». Була задекларована необхідність вирішення ряду серйозних та взаємопов'язаних проблем, що включали високі та нестійкі ціни на нафту, зростаючий попит на енергоресурси, зростаюча залежність багатьох країн від їх імпорту, потреба в величезних інвестицій та ін. У зв'язку з глобальним характером проблем йшлось про розвиток партнерських відносин між усіма зацікавленими країнами, а у якості інструменту досягнення поставленої мети пропонувалося формування прозорих, ефективних та конкурентних світових енергетичних ринків. Загалом, рішення Великої вісімки на початку ХХІ століття стосувалась декількох основних напрямків [14]:

- забезпечення великих капіталовкладень в енергетику для підтримки адекватної відповіді на зростаючий попит на енергоресурси;

- створення та підтримання сприятливих умов для залучення інвестицій у енергетичний сектор та ужиття ефективних заходів щодо виконання контрактних зобов'язань;

- запровадження на національному та міжнародному рівнях заходів, що сприятимуть використанню поновлюваних та альтернативних джерел енергії, підвищенню віддачі родовищ та ін.

- регулювання ринку за допомогою підвищення енергоефективності та енергозбереження;

- обміну передовим досвідом у всіх ланках виробничо-збутового ланцюжка;

- встановлення національних цілей зниження енергоємності розвитку та створення суворих стандартів енергоефективності, фінансових та податкових стимулів для впровадження новітніх технологій.

В результаті зустрічі лідерів «Великої вісімки» на Хоккайдо (Японія) у липні 2008 р. до основного підсумкового документа «Світова економіка» включений розділ «Енергетична безпека». У зв'язку з різким зростанням цін на нафту рекомендувалося в короткостроковій перспективі збільшити потужності з видобутку та переробки нафти, у середньостроковій - розширювати інвестування у розвідку, видобуток, переробку та збут, а в довгостроковій - «докласти узгоджених зусиль щодо усунення корінних причин цього зростання».

Слід відзначити, що у регулюванні окремих секторів світового енергетичного ринку беруть участь спеціалізовані міжнародні організації та форуми. Однією з найвідоміших з них є міжурядова організація з великим стажем, потужним адміністративним апаратом та значною кількістю країн- членів - Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ, створене 1957 р. під егідою ООН). Ініціатива зі створення Агентства зародилась після пуску перших атомних енергетичних установок у радянському союзі у 1954 р. та у Великій Британії у 1956 р., а також на тлі інтенсивної робота в тому ж напрямку у низці інших розвинених країнах, включаючи США, з урахуванням обставин періодичного загострення «холодної війни». Членами МАГАТЕ на даний час є понад 140 країн.

Завданнями МАГАТЕ нині включають:

— забезпечення безпеки застосування ядерної технології;

— гарантування мирного використання атомної енергії;

— сприяння вдосконаленню та поширенню цієї технології в цивільних цілях;

— посередництво в обміні відповідними послугами та матеріалами між країнами-членами;

— заохочення передачі науково-технічної інформації.

Більш ніж півстолітня діяльність МАГАТЕ, скерована на стимулювання безпечного розвитку ядерної енергетики у цілому є ефективною. Агентство сприяє розширенню застосування ядерної енергії в економіці, зокрема виробленні електроенергії, і тим самим - досягненню стабільності на світовому енергетичному ринку. Станом на нинішній час у світі функціонує понад 440 енергетичних ядерних реакторів у 30 країнах; на ці реактори припадає близько 16% виробленої електроенергії [2].

МАГАТЕ нині функціонує у якості центрального міжурядового форуму науково-технічного співробітництва у сфері застосування ядерних технологій у мирних цілях. Агентство розробляє для урядів норми, стандарти, правила та інструкції, зокрема, транскордонного перевезення та зберігання радіоактивних матеріалів. Співробітництво здійснюються у формі підготовки проектів, консультацій експертів та навчання персоналу застосуванню ядерних технологій. Це допомагає багатьом країнам ефективніше використовувати ядерні енергетичні установки. Останнім часом діяльність організації також орієнтована на підвищення конкурентоспроможності електроенергії, одержуваної на ядерних установках.

Завдання забезпечення безпеки МАГАТЕ вирішує комплексно шляхом укладання угод про гарантії не використання ядерних програм для створення зброї, регулярного надання відомостей про функціонування реакторів, застосування технічних засобів контролю та інспектування на місці. Багатоланкова система гарантій безпеки сприяє формуванню суспільної думки на користь ядерної енергетики.

МАГАТЕ виконує свої функції за допомогою триступеневої організаційної структури: Генеральної конференції, що скликається щороку (виробляє політику та програму діяльності), Ради керуючих (постійно діючий виконавчий орган Конференції) та Секретаріату - допоміжного органу на чолі з Генеральним директором (налічує близько 2 тис. співробітників майже зі 100 країн).

Майже одночасно з МАГАТЕ було створено Агентство з ядерної енергії (АЯЕ, 1958 р.) - спеціалізована міжурядова установа в рамках Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Членами АЯЕ є 30 країн, переважно країни Західної Європи, а також США, Канада, Японія,

Австралія, Республіка Корея, Мексика та деякі країни Східної Європи - Угорщина, Чехія та Словаччина.

Учасники АЯЕ є постачальниками близько 83% ядерної енергетики світу. АЯЕ сприяє розвитку безпечної ядерної енергетики в цивільних цілях, що позитивно впливає на світовий енергетичний ринок. Секретаріат АЯЕ включає сім постійно діючих технічних комітетів, серед яких комітети з науки, технічних та економічних досліджень, правових питань.

Спираючись на своїх та залучених національних експертів високого рівня, Агентство чинить істотний внесок у розвиток ядерної енергетики та ділиться накопиченими відомостями з країнами- членами та не членами. АЯЕ поширює науково-технічну інформацію, виявляє пріоритетні сфери ядерних досліджень, здійснює обмін досвідом експлуатації ядерних установок, сприяє гармонізації законодавства та практики міжнародного регулювання у цьому секторі. Таким чином діяльність АЯЕ дозволяє розширювати використання ядерної енергії, більш обґрунтовано та оптимістично прогнозувати її місце у формуванні загальної структури світового ринку енергоносіїв, впливає на кон'юнктуру і динаміку цін на енергоринках.

Останнім часом посилюється вплив на енергетичний ринок спеціальної установи ООН - «ООН з питань промислового розвитку» (ЮНІДО), діяльність якої скеровується на захист навколишнього середовища для забезпечення сталого розвитку. Основним напрямом її енергетичних програм є сприяння використанню промисловістю більш чистих та ефективних, а також відновлюваних джерел енергії. Організація здійснює технічне співробітництво з підприємцями, що підтримують реалізацію національних та міжнародних проектів удосконалення енергокористування.

У рамках програми розвитку «зеленої» промисловості ЮНІДО стимулює поширення ресурсозберігаючих технологій (наприклад, створила спеціалізований підрозділ Міжнародного центру водневих енерготехнологій). Для підвищення результативності заходів для окремих країн розробляються спеціальні програми. Однією з нових ніш стало стимулювання застосування технології, що дозволяє використовувати джерела енергії малими та середніми енергоємними підприємствами обробної промисловості.

Зрештою, динамічне поширення ідей сталого розвитку та боротьби зі змінами клімату сприяло створенню 75 країнами усіх континентів у січні 2009 р. Міжнародного агентства з відновлюваної енергії (International Renewable Energy Agency, IRENA) для підвищення енергетичної безпеки шляхом накопичення та поширення знань про ці перспективні джерела. Першочерговим завданням IRENA є сприяння більш інтенсивному використанню всіх видів відновлюваної енергії: сонячної, вітрової, геотермальної, а також біомаси та біопалива.

У перший рік функціонування був сформований Секретаріат (у його складі створено Центр інновацій та технології з місцем перебування у Бонні, Німеччина; фінансувати Центр погодився уряд Німеччини) та розроблені програми діяльності. Агентство склало базу даних про всі національні та міжнародні структури, залучені у розвиток джерел відновлюваної енергії, а також про дослідницькі інститути та експертів у цій галузі для налагодження співробітництва. Одним із важливих практичних заходів стала участь у проведенні на рівні міністрів міжнародної конференції з поновлюваної енергетики [7].

Наприкінці даного дослідження відзначимо, що поточний механізм регулювання світового енергетичного ринку, в основі якого є функціонування міждержавних організацій, що діють за принципами міжнародного права з повагою до державного суверенітету партнерів виявився неготовий гнучко реагувати на новітні виклики, пов'язані з військовою агресією Росії у 2022 р.

Сьогодні весь світ переживає першу в історії по-справжньому глобальну енергетичну кризу. Особливо складна ситуація в Європі, яка знаходиться в епіцентрі потрясінь на енергетичному ринку, викликаному вторгненням Росії в Україну.

На неформальному саміті у березні 2022 року лідери ЄС вирішили поступово стимулювати здобуття ЄС незалежності від російських енергоресурсів. 30-31 травня 2022 року на позачерговому саміті Європейської ради лідери ухвалили рішення, що до кінця 2022 року ЄС припинить імпорт майже 90% своєї нафти з Росії.

У червні 2022 року Рада ухвалила нові правила для підвищення безпеки постачання до ЄС у контексті війни в Україні. Щоб підвищити незалежність від імпорту палива та досягти своїх кліматичних цілей, ЄС прагне кліматичної нейтральності. На черзі - досягнення політичної угоди про добровільне зниження країнами ЄС попиту на природний газ цієї зими щоб підвищити безпеку енергопостачання ЄС, досягти економії та підготуватися до можливих перебоїв з поставками газу з Росії, яка використовує енергоносії як засіб політичного тиску.

Таким чином, найважливішими завданнями регулювання світового енергетичного ринку на багатосторонньому рівні в найближчій перспективі є:

1) запобігання порушенням поставок та закупівель, включаючи своєчасну розвідку та освоєння нових родовищ;

2) мінімізація ризиків видобутку та транспортування енергоносіїв;

3) підтримання стабільності на світовому ринку в довгостроковому плані, що в принципі відповідає інтересам як експортерів, так і імпортерів енергоносіїв;

4) споживання енергоресурсів з урахуванням потреб майбутніх поколінь та вимог екології;

5) прискорення переходу на екологічно чисті джерела енергії. Вже у 2023 року вітряна та сонячна фотоелектрична енергія має потенціал зменшити залежність енергетичного сектора Європейського Союзу від російського природного газу.

Основними інструментами регулювання слугуватимуть підвищення ефективності використання енергії, у тому числі більш економне її витрачання, збільшення застосування поновлюваних ресурсів з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу, оптимізація структури споживання, маневрування стратегічними запасами та диверсифікація географії імпорту.

Висновки