Міжнародно-правові питання охорони навколишнього середовища Арктики

Метою статті є визначення особливостей міжнародно-правової охорони навколишнього середовища Арктики в контексті специфіки цього регіону.

Наукова новизна полягає у з'ясуванні сучасних тенденцій становлення та розвитку міжнародно-правового режиму охорони довкілля Арктики.

Висновки. Міжнародно-правова охорона навколишнього середовища Арктики здійснюється на основі міжнародних договорів універсального та регіонального характеру, які регламентують відносини держав з різних напрямків природоохоронного співробітництва. Незважаючи на велику кількість універсальних міжнародних договорів екологічного спрямування, єдиною регіональною міжнародною угодою, що регулює відносини арктичних держав у даній сфері, є Угода про збереження білих ведмедів 1973 року. Арктична рада є основною міжнародною організацією в північному полярному регіоні, створеною з метою охорони довкілля та забезпечення сталого розвитку в Арктиці, яка координує діяльність арктичних держав. Оскільки в науці міжнародного права немає спільної точки зору щодо удосконалення міжнародно-правового режиму охорони навколишнього середовища в арктичному регіоні, слід виокремити такі основні підходи до нього на основі аналізу сучасної юридичної та міжнародно-правової літератури: 1)укладення регіональних угод щодо охорони окремих природних об'єктів; 2) підписання рамкової угоди з протоколами в сфері охорони навколишнього середовища в Арктиці; 3)укладення міжнародного договору універсального характеру, беручи за зразок Договір про Антарктику, який би врегульовував і природоохоронні питання в регіоні; 4) адаптація універсальних норм міжнародного екологічного права до арктичного регіону. Серед запропонованих варіантів укладення універсального міжнародного договору в Арктиці сприяло б вирішенню багатьох проблемних питань в регіоні, включаючи й питання у сфері охорони довкілля. міжнародний правовий арктика

Ключові слова: Арктична рада, національне екологічне законодавство, міжнародно-правовий режим охорони навколишнього середовища Арктики, природоохоронне співробітництво, регіональна угода.

Pavko Yana А.,

Candidate of Law, Research Scientist of the Department of International Law and Comparative Law, VM Koretsky Institute of State and Law of the National Academy of Sciences of Ukraine

INTERNATIONAL LEGAL ISSUES OF THE ARCTIC ENVIRONMENTAL PROTECTION

Abstract

The purpose of the article is to determine the features of international legal protection of the Arctic environment, taking into account the specificity of the abovementioned region.

The scientific novelty lies in the elucidation of modern trends of the formation and development of the Arctic international legal regime for environmental protection.

Сonclusions. International legal protection of the Arctic environment is carried out on the basis of universal and regional international treaties, which regulate the relations of states in various areas of environmental cooperation. Despite the large number of universal international treaties on environmental issues, the only regional international agreement that governs the relations of the Arctic states in this area is the Agreement on the Conservation of Polar Bears of 1973. The Arctic Council is the main international organization in the northern polar region, created to protect the environment and ensure sustainable development in the Arctic, that coordinates the activities of the Arctic states. Since the science of international law does not have a common point of view on improving the international legal regime of environmental protection in the Arctic region, the following main approaches to it should be identified on the basis of analysis of modern legal and international legal literature: 1)the conclusion of regional agreements concerning the protection of separate natural objects; 2) the signing a framework agreement with protocols in the field of environmental protection in the Arctic; 3) the conclusion of an universal international treaty, taking as a model the Treaty of Antarctica, which would regulate environmental issues in the region; 4) the adaptation of universal norms of international environmental law to the Arctic region. In our opinion, among the proposed options concluding a universal international agreement in the Arctic would contribute to solving many problematic issues in the region, including issues in the field of environmental protection.

Key words: the Arctic Council, national ecological legislation, Arctic international legal regime for environmental protection, environmental cooperation, regional agreement.

Постановка проблеми. Своєрідна унікальність та вразливість навколишнього середовища арктичних районів історично закріпила право за прибережними державами запроваджувати особливі заходи щодо його охорони. У північному полярному регіоні, враховуючи регіональну специфіку екологічних, економічних, політичних умов і міцний взаємозв'язок природних комплексів моря та суші, склалося спеціальне додаткове і, пев- ною мірою, самостійне правове регулювання відносин із дослідження, використання та збереження всього комплексу природних об'єктів [1,с.7]. Своєю чергою, сформований правовий режим охорони навколишнього середовища Арктики, який визначається нормами міжнародного права та національного законодавства арктичних держав, безумовно потребує додаткового вивчення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У даній статті досліджено та проаналізовано праці, які торкаються актуальних питань міжнародно-правової охорони довкілля Арктики, таких вітчизняних і зарубіжних вчених, як О. Вилегжанін, О. Задорожній, Д. Ротвел, О. Мовчан, В. Сергійчик, Д. Сіваков, О. Толкаченко, Н. Хлуденьова, В. Шеломенцев та ін.

Мета статті полягає у визначенні особливостей міжнародно-правової охорони навколишнього середовища Арктики в контексті специфіки цього регіону.

Виклад основного матеріалу. Завдяки своєму багатому ресурсному потенціалу та планетарному екологічному значенню Арктика з кожним роком перетворюється на зону стратегічних інтересів багатьох держав. Загалом, питання щодо її розвитку входить до числа пріоритетних завдань у діяльності ООН. У 2009 році Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун навіть порівняв Арктику із "барометром". Він зауважив, що потепління в північному полярному регіоні відбувається набагато швидше, ніж в іншій частині земної півкулі, і може викликати повне зникнення криги до 2030 р. [2, с.212-213]. Зацікавленість держав у співробітництві із запобігання нанесенню шкоди арктичним екосистемам пов'язана з тим, що взаємодія між океаном (кригою) та атмосферою в Арктиці відіграє значну роль у формуванні погодно-кліматичних умов у Північній півкулі. Негативні екологічні зміни в даному регіоні планети можуть мати глобальні наслідки. Варто відзначити, що танення арктичної криги під впливом парникового ефекту може призвести до підвищення рівня всього Світового океану [3, с. 18].

На думку О. Задорожнього, охорона навколишнього середовища в Арктиці регулюється переважно природоохоронним законодавством арктичних держав, що імплементує також і міжнародні природоохоронні стандарти. Разом з тим, на сьогоднішній день відсутня єдина міжнародна угода універсального характеру, яка б регламентувала міждержавні відносини у сфері охорони навколишнього середовища в арктичному регіоні, окрім регіональної угоди - Угоди про збереження білих ведмедів 1973 р. [4, с. 462]. З точки зору Н.Хлуденьової, збереження та охорона навколишнього середовища Арктики регулюється як міжнародним правом навколишнього середовища, так і національним екологічним законодавством восьми держав північного полярного регіону. Універсальні міжнародні договори регулюють певні аспекти природоохоронного співробітництва арктичних держав. Своєю чергою, міжнародно-правовий режим охорони навколишнього середовища Арктики доповнюють правові засоби, які закріплені в регіональних міжнародно-правових актах, а також у двосторонніх угодах, укладених між арктичними державами. Як правило, такі угоди розвивають положення міжнародних договорів універсального характеру [5, с.115]. Насамперед, як вважає Д. Ротвел, в Арктиці немає всеохоплюючого регіонального правового режиму охорони навколишнього середовища. Безпосередній вплив на формування існуючого правового режиму здійснили саме національні правові системи держав арктичного регіону[6, р. 280].

На переконання О. Толкаченка, Арктика є відносно новим об'єктом міжнародних екологічних правовідносин. Безумовно, підвищення температури і танення крижаних утворень прискорює процес розпаду забруднюючих речовин та їх потрапляння у води Північного Льодовитого океану, що становить небезпеку для навколишнього середовища. Визнання особливого статусу північного полярного регіону, зокрема, засвідчує поява ст. 234 "Покриті кригою райони" в Конвенції ООН з морського права 1982 р. [7, с. 148]. У майбутньому може постати питання про визнання за Арктикою статусу "спеціального району", в якому держави будуть нести підвищену відповідальність стосовно збереження природного середовища та здійснювати контроль за екологічними наслідками будь-якої діяльності в ньому [8, с. 115].

Забруднення Світового океану є проблемою глобального значення, яка потребує об'єднання зусиль арктичних держав для збереження морського середовища. Нагадаємо, що Частина ХІІ Конвенції ООН з морського права 1982 р. регулює міждержавні відносини в сфері охорони та збереження морського середовища (ст. 192-237). У ст. 192 закріплено загальний обов'язок держав щодо захисту та збереження морського середовища, а в ст. 193 - суверенне право держав розробляти свої природні ресурси відповідно до своєї політики у сфері охорони навколишнього середовища та такого обов'язку. Згідно з п.1 ст. 194 держави приймають індивідуально або спільно заходи, які є необхідними для запобігання, скорочення та збереження під контролем забруднення морського середовища з будь-якого джерела, використовуючи для цієї мети найбільш ефективні засоби, та намагаються узгодити свою політику в цій сфері. Також доцільно звернути увагу на ст. 197 Конвенції ООН з морського права 1982 р., відповідно до якої держави співпрацюють на універсальній і, коли це доречно, на регіональній основі безпосередньо або через компетентні міжнародні організації у формулюванні або розробці міжнародних норм, стандартів та рекомендованих практики і процедур, що відповідають цій Конвенції, для захисту і збереження морського середовища з урахуванням характерних регіональних особливостей [9]. У цьому зв'язку доречно підкреслити, що в Конвенції ООН з морського права 1982 р. відображено принцип гармонійного поєднання міжнародно-правових норм щодо захисту морського середовища і норм національного законодавства держав, які б враховували міжнародні стандарти в даній сфері [10, с. 77].

В цілому, договірний механізм міжнародно-правового регулювання співробітництва держав в Арктиці охоплює широкий масив міжнародних договорів універсального та регіонального характеру, які регламентують міждержавні відносини з різних аспектів охорони довкілля. Універсальні міжнародні договори, учасниками яких є арктичні держави, насамперед, регулюють наступні питання: боротьба із транскордонним забрудненням повітря шкідливими речовинами (Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р. з протоколами, Стокгольмська конвенція про стійкі органічні забруднювачі 2001 р.); запобігання і ліквідація забруднення морського середовища нафтою та іншими відходами (Конвенція про запобігання забрудненню моря скидами відходів та іншими матеріалами 1972 р., Міжнародна конвенція по запобіганню забрудненню з суден 1973 р. з протоколами 1978 р. і 1997 р.); охорона флори та фауни (Конвенція про охорону біологічного різноманіття 1992 р.); охорона озонового шару (Віденська конвенція про охорону озонового шару 1985 р. з Монреальським протоколом про речовини, що руйнують озоновий шар 1987 р.); протидія зміні клімату (Рамкова конвенція про зміну клімату 1992 р. з Кіотським протоколом 1997 р., Паризька угода 2015 р.) та ін.

Оскільки Арктика є кліматоутворюючим регіоном планети, слід приділити увагу універсальним міжнародним договорам, які регламентують відносини держав із протидії зміні клімату. 9 травня 1992 р. було укладено Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату з метою досягнення стабілізації концентрацій парникових газів в атмосфері на рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему. Згідно зі ст. 2 такий рівень має бути досягнутий у строки, необхідні для природної адаптації екосистем до зміни клімату, що дасть можливість не ставити під загрозу виробництво продовольства і сприятиме забезпеченню подальшого економічного розвитку на стійкій основі [11]. Усі вісім держав північного полярного регіону є учасниками вищевказаної конвенції. Натомість, 11 грудня 1997 року було прийнято Кіотський протокол до Рамкової конвенції, який встановив кількісні зобов'язання держав з обмеження та скорочення викидів парникових газів, а також такі "гнучкі механізми" виконання жорстких зобов'язань протоколу, як проекти спільного впровадження, механізм чистого розвитку та торгівля викидами [12]. Арктичні держави є учасниками протоколу, окрім США, які підписали його, але не ратифікували. Крім того, Канада стала першою державою, яка скористалася правом відмовитися брати участь у Кіотському протоколі та офіційно вийшла з нього, заявивши про це у 2011р. [13]. 12 грудня 2015 року в м. Париж на 21-й Конференції сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату держави підписали Паризьку угоду, яка прийшла на заміну Кіотського протоколу з 2020року. Відповідно до ст. 2 вона спрямована на зміцнення глобального реагування на загрозу зміни клімату в контексті сталого розвитку та зусиль із викорінення бідності, у тому числі шляхом: а) стримання зростання глобальної середньої температури значно нижче 2° С понад доіндустріальні рівні і докладання зусиль з метою обмеження зростання температури до 1,5° С понад доіндустріальні рівні, визнаючи, що це суттєво знизить ризики та наслідки зміни клімату; Ь) підвищення здатності адаптуватися до несприятливих наслідків зміни клімату, а також сприяння опірності до зміни клімату та низьковуглецевому розвитку таким чином, щоб не ставити під загрозу виробництво продовольства; с) забезпечення узгодженості фінансових потоків із напрямом низьковуглецевого та опірного до зміни клімату розвитку. Загалом, до положень Паризької кліматичної угоди, які заслуговують на увагу, варто віднести наступні: недопущення зростання середньої глобальної температури вище 2°С, а в ідеалі її зниження до 1,5° С; обмеження викидів парникових газів протягом 2050-2100рр., отриманих в результаті промислової діяльності людини; створення "зеленого кліматичного фонду" для надання фінансової допомоги розвинутими країнами країнам, що розвиваються, з метою боротьби з наслідками зміни клімату й поступового переходу на використання відновлюваних джерел енергії та ін. [14, р. 270-272]. Крім того, дана угода скасувала міждержавну торгівлю квотами на викиди парникових газів, яка за останні роки стала джерелом для різноманітних махінацій і корупції. Також Паризька угода 2015 р. закріпила гнучкий індивідуальний підхід щодо визначення зобов'язань на відміну від Кіотського протоколу, який містив сталий список держав із їх фіксованими зобов'язаннями зі скорочення або утримання на певному рівні викидів парникових газів [15, с. 197-201]. До речі, 1 червня 2017 року Президент США Д. Трамп офіційно оголосив про вихід із Паризької кліматичної угоди, а згодом США вийшли з неї. З його точки зору, положення цієї угоди є "шкідливими" для американської економіки і надають суттєві переваги таким державам, як Китай та Індія [16].

Новообраний президент США у 2021 році Джо Байден одним серед перших підписаних 15 указів повернув країну до Паризької угоди [17].

У рамках двосторонньої міждержавної співпраці регіональні угоди, зокрема, присвячені загальним принципам кооперації держав у сфері охорони навколишнього середовища (Угода між Урядом РФ і Урядом Канади про співробітництво з питань навколишнього середовища 1993 р.), збереженню морських живих ресурсів у морях Північного Льодовитого океану (Угода між Урядом СРСР і Урядом США про взаємні відносини в сфері рибного господарства 1988 р.), охороні арктичної флори та фауни (Конвенція між Урядом СРСР і Урядом США про охорону перелітних птахів та середовища їх проживання 1976 р.), запобіганню забруднення морського середовища та попередження інцидентів на морі (Угода між Урядом СРСР і Урядом США про співробітництво у боротьбі із забрудненням в Беринговому та Чукотському морях у надзвичайних ситуаціях 1989 р.) та ін.

Як вже було зазначено, єдиною багатосторонньою міжнародною угодою регіонального характеру, яка регламентує відносини арктичних держав у сфері охорони навколишнього середовища Арктики, є Угода про збереження білих ведмедів 1973 р. У ній п'ять держав північного полярного регіону визнали особливе значення білого ведмедя в Арктиці, що вимагає встановлення його додаткового правового захисту [18].

Період активізації діяльності держав з метою вироблення спільного підходу щодо збереження навколишнього середовища Арктики припадає на кінець 80-х - поч. 90-хрр. ХХст. 14червня 1991року в м. Рованіемі (Фінляндія) вісім держав північного полярного регіону (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, РФ, США, Фінляндія, Швеція) підписали Стратегію охорони навколишнього середовища Арктики, провівши попередньо протягом 1989-1991рр. ряд підготовчих нарад. Безперечно, Стратегія 1991 р. стала кульмінацією об'єднаних зусиль арктичних держав в екологічній сфері. Держави північного полярного регіону визнали, що проблема забруднення навколишнього середовища не має національних кордонів і вони самостійно не можуть вживати ефективних заходів для її подолання. Згідно з даним документом вісім держав прийняли на себе зобов'язання відповідно до спільного плану дій, визначеного стратегією, який передбачає: співробітництво в сфері наукових досліджень з уточнення джерел, шляхів перенесення, випадінь та впливу забруднення (забруднення нафтою, стійкими органічними забруднювачами, радіонуклідами, шумами та важкими металами, в процесі закислення), а також обмін цими даними; оцінку потенційного впливу на навколишнє середовище діяльності в сфері розвитку; повне здійснення заходів і розгляд питання про подальші заходи з контролю за забруднюючими речовинами та зменшення їх негативного впливу на навколишнє середовище Арктики. Крім того, в рамках вищевказаної стратегії арктичні держави зобов'язалися реалізувати наступні заходи: 1) програму арктичного моніторингу та оцінки для контролю рівнів впливу антропогенних забруднювачів у всіх компонентів навколишнього середовища Арктики (з цією метою створюється спеціальна група з арктичного моніторингу та оцінки); 2) захист морського середовища Арктики, прийняття попереджувальних та інших заходів безпосередньо або за допомогою компетентних міжнародних організацій щодо його забруднення, незалежно від джерел забруднення; 3) запобігання надзвичайних ситуацій, готовність до них і реагування на них в Арктиці, встановлення меж майбутнього співробітництва в сфері реагування на загрозу надзвичайних екологічних ситуацій; 4) збереження арктичної флори і фауни, сприяння обміну інформацією та координації досліджень їх видів і місць існування. В цілому, основними цілями Стратегії охорони навколишнього середовища Арктики є: захист арктичних екосистем, включаючи людину; забезпечення охорони, покращення і відновлення якості навколишнього середовища та раціональної експлуатації природних ресурсів, включаючи їх використання місцевим населенням і корінними народами Арктики; приділення належної уваги традиційним та культурним потребам, цінностям і звичаям корінних народів, а також намагання максимально пов'язати їх з охороною навколишнього середовища Арктики; забезпечення регулярного огляду стану навколишнього середовища Арктики; виявлення, зменшення та ліквідація забруднення [19].

Наступним вагомим кроком у розвитку міждержавної кооперації у сфері охорони довкілля Арктики є підписання 16 вересня 1993 року в м. Нуук (Гренландія) Декларації про навколишнє середовище і розвиток в Арктиці, у якій вісім арктичних держав підтвердили необхідність співпраці один з одним для збереження, охорони та відновлення арктичних екосистем [20]. Варто підкреслити, що хоча декларації, прийняті державами північного полярного регіону, не мають юридично обов'язкової сили, але вони мають політичне значення та впливають на формування і розвиток міжнародного звичаєвого права.

Становлення сучасного природоохоронного співробітництва в Арктиці слід поділити на 2 періоди: 1) з 1990 р. по 1995 р.; 2)з 1996 р. по сьогоднішній день. Протягом 1990-1995 рр. держави намагалися визначити пріоритетні напрямки співпраці в екологічній сфері. Зокрема, про це свідчить прийняття Стратегії охорони навколишнього середовища Арктики (1991р.) та Нуукської декларації про навколишнє середовище і розвиток в Арктиці (1993 р.). До того ж, був відсутній орган, який координував би діяльність держав у даному регіоні, особливо з питань охорони навколишнього середовища. З нашої точки зору, період з 1991 р. по 1995 р. є підготовчим етапом щодо створення регіональної інституції, яка змогла б об'єднати інтереси більшості держав у північному полярному регіоні. На думку Е. Блума, суттєвим досягненням восьми арктичних держав є створення в 1996році Арктичної ради з метою охорони навколишнього середовища та забезпечення сталого розвитку Арктики [21,р.712]. Натомість, в Ілулісатській декларації 2008року, прийнятій на Конференції з Північного Льодовитого океану, зазначено, що Північний Льодовитий океан є унікальною екосистемою, керівну роль в охороні якої відіграють п'ять арктичних держав (Данія, Канада, Норвегія, РФ, США). Насамперед, ці держави визнали, що будуть вживати заходів для забезпечення захисту та збереження морського середовища Північного Льодовитого Океану [22, р. 1-2]. Саме створення Арктичної ради стало поштовхом для інтенсивної співпраці держав північного полярного регіону у природоохоронній сфері, яка триває й донині. У той же час, доцільно зауважити, що потреба у правовому регулюванні екологічних відносин між арктичними державами виникла ще у 70-хрр. ХХ ст. З того часу було укладено низку двосторонніх природоохоронних міжнародних угод між ними та одну багатосторонню, спрямовану на збереження білих ведмедів в Арктиці.

Необхідно підкреслити, що Арктичну раду було створено і для координації затверджених у рамках Стратегії охорони навколишнього середовища Арктики програм. Згідно з Декларацією про заснування Арктичної Ради 1996року до них належать наступні: Програма арктичного моніторингу та оцінки; Програма збереження арктичної флори і фауни; Програма захисту арктичного морського середовища; Програма попередження, готовності та реагування на надзвичайні ситуації [23]. Нагадаємо, що у 1991році вісім вищевказаних держав північного полярного регіону домовилися сприяти створенню Програми арктичного моніторингу та оцінки, метою якої є вимірювання рівнів забруднюючих речовин антропогенного походження та оцінка їх впливу на компоненти навколишнього середовища Арктики. Така оцінка міститься у доповідях про стан навколишнього середовища для відповідних форумів в якості основи для заходів, які мають вживатися для зниження рівня забруднення [19]. У Нуукській декларації про навколишнє середовище і розвиток в Арктиці 1993 року зазначено, що держави розробили глобальну програму моніторингу, яка передбачає моніторинг трьох основних категорій забруднювачів: стійких органічних речовин, важких металів і радіонуклідів у повітряній, наземній, прісноводній, морській екосистемах та в організмі людини. Також вона охоплює моніторинг у таких першочергових сферах субрегіонального значення, як закислення, арктичний "туман", забруднення нафтою, ультрафіолетова радіація та евтрофікація [20]. Однією із бробочих груп Арктичної ради є Робоча група з Програми арктичного моніторингу та оцінки, завдання якої полягає у здійсненні моніторингу та оцінки стану забруднення і змін клімату в Арктиці [24]. До інших робочих груп Арктичної Ради, діяльність яких пов'язана з охороною навколишнього середовища північного полярного регіону, доцільно віднести наступні: Робоча група з ліквідації забруднення в Арктиці, Робоча група зі збереження арктичної флори і фауни, Робоча група з попередження, готовності та реагування на надзвичайні ситуації, Робоча група із захисту арктичного морського середовища, Робоча група зі сталого розвитку.

До речі, в 2019 р. головування в Арктичній раді перейшло від Фінляндії до Ісландії, яка у своїй програмі діяльності (20192021 рр.) виділяє такі основні напрямки роботи, як захист арктичного морського середовища, протидія зміні клімату та перехід на "зелену енергетику", забезпечення прав корінних народів Арктики, зміцнення Арктичної ради [25].

Варто зауважити, що існують різні підходи до удосконалення міжнародно-правового режиму охорони навколишнього середовища Арктики. На думку О. Мовчан, міжнародне право є ефективним засобом підтримання міжнародного миру і безпеки та основою співробітництва між державами у сфері освоєння енергетичних і сировинних ресурсів у північному полярному регіоні [26,с.44]. Такі дослідники, як Р. Переліт, О. Кукушкіна та М. Травніков зазначають, що держави висувають пропозиції щодо підписання екологічної рамкової угоди в Арктиці або укладення низки спеціальних угод з охорони її окремих об'єктів: атмосфери, морського середовища, озонового шару та ін. [27, с.98]. Натомість, професор Л. Тимченко аналізує підхід американського юриста-міжнародника Д. Брубейкера, який визнав необхідність прийняття арктичної природоохоронної угоди. В цілому, Д. Брубейкер запропонував проєкт регіональної конвенції та 6 протоколів до неї. В якості моделі він взяв Барселонську конвенцію про захист Середземного моря від забруднення 1976 р., що містить загальні зобов'язання держав, які конкретизовані в додаткових протоколах до даної конвенції [28, с.27]. Зокрема, деякі українські вчені виступають за адаптацію універсальних норм міжнародного права в екологічній сфері до північного полярного регіону [7, с. 148]. Разом з тим, Д. Сіваков вказує на те, що арктичні держави мають стати учасниками фундаментального міжнародного договору про Арктику. На його думку, цей договір повинен включати систему природоохоронних норм, які забороняють або обмежують транспортування небезпечних матеріалів і вантажів, положення щодо скорочення присутності збройних сил всіх держав в Арктиці, вимоги до посиленого пошуку і використання альтернативних нафті та газу джерел енергії в арктичному регіоні. Науковець вважає, що це може бути міжнародний договір універсального характеру за аналогією з Договором про Антарктику або, можливо, договір про захист арктичного морського середовища [29, с. 239; 30, с.107].

Висновки

Таким чином, міжнародно-правова охорона навколишнього середовища Арктики здійснюється на основі міжнародних договорів універсального та регіонального характеру, які регламентують відносини держав з різних напрямків природоохоронного співробітництва. Своєю чергою, незважаючи на велику кількість універсальних міжнародних договорів екологічного спрямування, єдиною регіональною міжнародною угодою, що регулює відносини арктичних держав у даній сфері, є Угода про збереження білих ведмедів 1973 року. Арктична рада є основною міжнародною організацією в північному полярному регіоні, створеною з метою охорони довкілля та забезпечення сталого розвитку в Арктиці, яка координує діяльність арктичних держав. Оскільки в науці міжнародного права немає спільної точки зору щодо удосконалення міжнародно-правового режиму охорони навколишнього середовища в арктичному регіоні, слід виокремити такі основні підходи до нього на основі аналізу сучасної юридичної та міжнародно-правової літератури: 1)укладення регіональних угод щодо охорони окремих природних об'єктів; 2) підписання рамкової угоди з протоколами в сфері охорони навколишнього середовища в Арктиці; 3) укладення міжнародного договору універсального характеру, беручи за зразок Договір про Антарктику, який би врегульовував і природоохоронні питання в регіоні; 4) адаптація універсальних норм міжнародного екологічного права до арктичного регіону. На нашу думку, серед запропонованих варіантів укладення універсального міжнародного договору в Арктиці сприяло б вирішенню багатьох проблемних питань в регіоні, включаючи й питання у сфері охорони довкілля.

Список використаних джерел