Позиції держав Латинської Америки та Карибського басейну щодо анексії Російською Федерацією Криму в 2014 році

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЗИЦІЇ ДЕРЖАВ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ ТА КАРИБСЬКОГО БАСЕЙНУ ЩОДО АНЕКСІЇ РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ КРИМУ В 2014 РОЦІ

Наталія Шевченко, кандидат історичних наук, доцент

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

м. Київ, Україна

Анотація

Метою статті є висвітлення позицій провідних держав регіону Латинської Америки та Карибського басейну щодо питання про територіальну цілісність України в контексті анексії Криму Російською Федерацією у 2014 р. Методологія дослідження базується на принципі історизму, проблемно-хронологічному і комплексному підходах, порівняльному та аналітичному методах, що дозволило простежити позиції держав регіону з означеного питання під час голосування за резолюцію ГА ООН про територіальну цілісність України від 27 березня 2014 р. та визначити внутрішні та зовнішні фактори, які могли вплинути на них.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше у вітчизняній історичній науці зроблено спробу провести комплексний аналіз позицій держав ЛАКБ щодо питання про територіальну цілісність України та анексії Кримського півострова Російською Федерацією у 2014 році. Отримані результати допоможуть вітчизняному МЗС у формуванні стратегії України у цьому регіоні, у т. ч. в контексті реалізації «Кримської платформи».

Висновки: У своєму ставленні до територіальної цілісності України країни ЛАКБ поділилися на декілька регіональних груп: на підтримку її територіальної цілісності виступили країни Тихоокеанського альянсу та деякі держави Центральної Америки і Карибського басейну, анексію Криму Російською Федерацією підтримали головні члени Боліваріанського альянсу (ALBA) Болівія, Венесуела, Куба, Нікарагуа, а члени регіонального об'єднання МЕРКОСУР та частина англомовних держав Карибського басейну продемонстрували «стримані» позиції. «Кримський прецедент» засвідчив, що країни ЛАКБ, які кілька останніх десятиліть в умовах багатополярного світу намагалися позиціонувати себе на міжнародній арені як держави, що не визнають поділи на «сфери впливу» часів Холодної війни і вибудовують свої відносини на засадах рівного партнерства, насправді, продемонстрували не просто солідарність із Російською Федерацією, а визнання за нею сфери геополітичного впливу в Україні і ширше, на пострадянському просторі та в Східній Європі. А це, своєю чергою, може потенційно призвести до спроб відновлення «сфер впливу» і в інших частинах світу, включаючи і саму Західну півкулю.

Ключові слова: анексія Криму, Латинська Америка, Карибський басейн, Російська Федерація.

Abstract

Nataliya Shevchenko, Ph. D. (History), Associate Professor, Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine.

LATIN AMERICAN AND THE CARIBBEAN COUNTRIES APPROACHES TO THE ANNEXATION OF CRIMEA BY THE RUSSIAN FEDERATION IN 2014.

The aim of this article is to study the positions of the leading states of the Latin American region and the Caribbean on the issue of Ukraine's territorial integrity in the context of the annexation of Crimea by the Russian Federation in 2014.

The research methodology is based on the principle of historicism and problem-chronological and integrated approaches, comparative and analytical methods, which helped to trace the positions of the states of the region on this issue when voting for the UN General Assembly resolution on the territorial integrity of Ukraine of March 27, 2014 and to determine internal and external factors that might affect them.

The scientific novelty of the study is based on the fact that for the first time in the Ukrainian historical science the author conducted a comprehensive analysis of the positions of the LAC states on this issue. Obtained results will help our Ministry of Foreign Affairs in shaping Ukraine's strategy in this region, including in the context of the implementation of the «Crimean Platform».

Conclusions: In their attitude to the territorial integrity of Ukraine, the LAC countries were divided into several regional groups. Mainly the countries of the Pacific Alliance and some states of Central America and the Caribbean supported the territorial integrity of Ukraine. The annexation of Crimea by the Russian Federation was supported by the main members of the Bolivarian Alliance (ALBA) Bolivia, Venezuela, Cuba and Nicaragua. The members of the regional association MERCOSUR and part of the English-speaking states of the Caribbean have shown «restrained» positions. The «Crimean precedent» has become not only a «challenge» for regional security, but also a «challenge» at the global level. This showed that the LAC countries, which for the past several decades in a multipolar world have tried to position themselves in the international arena as states that do not recognize the division into «spheres of influence» during the Cold War and build their relations on the basis of equal partnership, in fact have demonstrated not just solidarity with the Russian Federation, but the recognition of its sphere of geopolitical influence in Ukraine and, more broadly, in the post-Soviet space and in Eastern Europe. And this, in turn, could potentially lead to attempts to restore «spheres of influence» in other parts of the world, including the Western Hemisphere itself.

Key words: annexation of Crimea, Latin America, Caribbean, Russian Federation.

Постановка проблеми

Анексія Криму Російською Федерацією у 2014 році стала важкою втратою не тільки для України, але й «викликом» для регіональної та глобальної безпеки. Попри те, що вимога України щодо відновлення своєї територіальної цілісності була і є законною, підтримується міжнародним співтовариством, позиції держав Латинської Америки та Карибського басейну щодо цього загалом виявилися досить «стриманими». Про це свідчать хоча би результати голосування країнами регіону щодо резолюцій із «кримського питання», які Україна подає на розгляд ООН із 2014 р. Враховуючи започаткування Україною «Кримської платформи», нагальним стає розширення кола її учасників, у т.ч. є сподівання, що цей формат підтримають країни ЛАКБ. Водночас, в контексті цьогорічного відзначення 30-ї річниці відновлення незалежності, яку, серед перших визнали кілька держав регіону ЛАКБ, зокрема, Аргентина та Болівія (5 грудня 1991 р.), Куба (6 грудня 1991 р.), та в процесі підготовки до відзначення наступного року 30-річчя встановлення дипломатичних відносин із деякими із них, Україні важливо зрозуміти, на чому ґрунтувалися позиції держав ЛАКБ у питанні про відновлення її територіальної цілісності у 2014 році, які внутрішні чи зовнішні фактори впливали на їхнє рішення щодо резолюції ООН від 27 березня 2014 р.

Аналіз досліджень та публікацій. Попри важливу суспільно-політичну та міжнародну значущість цієї теми, у вітчизняній науці ще недостатньо наукових публікацій із цієї проблематики. Можемо відзначити монографію О. Задорожного [5], в якій автор приділив увагу міжнародно-правовим засобам реагування на анексію Криму Російською Федерацією. Вітчизняними дослідниками ця тематика, здебільшого, розглядається в контексті роботи експертних центрів, які займаються аналізом міжнародної діяльності України. Зокрема, слід загадати ГО «Рада зовнішньої політики «Українська Призма», для якої авторка даної статті зробила декілька досліджень щодо українсько-латиноамериканських відносин та місця «кримської проблематики» в них [21; 22], Центр глобалістики «Стратегія ХХІ», які видають низку матеріалів щодо безпекової ситуації в регіоні Чорного моря та міжнародної реакції на події в Криму [20]. У 2020 р. на базі Дипломатичної академії України імені Г. Удовенка при МЗС було напрацьовано «Концепцію зовнішньої політики», для якої свої експертні рекомендації надали Н. Весела та О. Ковальова [14]. Окремі питання, які стосуються нарощування позицій РФ в регіоні ЛАКБ висвітлено у публікації О. Кондратенка [13] та О. Ковальової [12]. Зміцненню позицій РФ в регіоні ЛАКБ багато уваги приділяють на шпальтах видання «Американський щоквартальник» (Americas Quarterly), слід згадати публікації Р. С. Фунеса [41], В. М. Міхареса [46], Д. В. Негропонте [49] тощо.

Метою статті є дослідження позицій держав Латинської Америки та Карибського басейну у питанні територіальної цілісності України в контексті анексії Криму РФ. Серед завдань визначено такі: простежити позиції держав регіону з означеного питання під час голосування за резолюцію ГА ООН про територіальну цілісність України від 27 березня 2014 р. та спробувати визначити внутрішні та зовнішні фактори, які могли вплинути на них.

Виклад основного матеріалу

Нині в регіоні Латинської Америки та Карибського Басейну є 33 держави. Із усіма Україна встановила дипломатичні відносини, із трьома з них упродовж 2019 року (Співдружність Домініки, Гренада та Сент-Вінсент і Гренадіни). Отже, у 2014 р. Україна мала дипвідносини із 30-ма країнами ЛАКБ, і це варто брати до уваги, з огляду на розуміння позицій окремих держав щодо голосування в ГА ООН за резолюцію щодо територіальної цілісності України (№68/262, від 27 березня 2014 р.). Також, слід нагадати, що в регіоні тоді діяло п'ять посольств України, зокрема, в Аргентині, Бразилії, Кубі, Мексиці та Перу.

З початком російської окупації та анексії АР Крим у 2014 році тодішні уряди латиноамериканських держав мали визначитися зі своїм ставленням до цих подій. Україна очікувала, що їхня офіційна позиція ґрунтуватиметься на нормах міжнародного права. Утім, насправді, позиції держав регіону розділилися, що засвідчили результати голосування за резолюцію ГА ООН «Про територіальну цілісність України»: зі 100 голосів, відданих на нашу підтримку, лише 13 було подано із регіону ЛАКБ (в основному, це держави Карибського басейну та Центральної Америки, Мексика, а також Перу та Чилі) [53; 4]. Із 11 держав, які не підтримали цю резолюцію, чотири голоси належали державам регіону, в яких при владі ліві популістські режими, що конфліктують із США та солідаризуються із Російською Федерацією на міжнародній арені (Куба, Венесуела, Нікарагуа та Болівія). А от із 58 держав, які «утрималися» під час голосування, 14 країн із регіону ЛАКБ, у т. ч. і найбільші держави Південної Америки Аргентина та Бразилія, де вже давно працюють наші дипломатичні установи та проживає численна українська діаспора, яка має цілком обґрунтовані антиросійські настрої.

Несподіваною сталася карколомна зміна позиції Аргентини щодо голосування з питання про територіальну цілісність України. Нагадаємо, Аргентина має давню територіальну суперечку із Великою Британією щодо суверенітету над Мальвінськими (Фолклендськими) островами у ПівденноЗахідній Атлантиці. У 2013 році Аргентина категорично не визнала результати референдуму, проведеного тут щодо питання про статус Фолклендських островів, на якому майже 99% мешканців висловилися за збереження статусу заморської території Об'єднаного Королівства (явка склала понад 90%). Тож, цілком природньо, що аргентинська представниця в РБ ООН 15 березня 2014 р. проголосувала за невизнання результатів референдуму в Криму [56]. Позиція Аргентини ґрунтувалася на тому, що через т. зв. «кримський прецедент» вона послідовно дотримується позиції щодо незаконності обох референдумів і не легітимізує результати голосування, проведеного на Мальвінах. Утім, буквально на очах, за кілька днів, позиція Аргентини змінилася і набула суто політичного та пропагандистського виміру. Розуміючи, що голосування із «кримського питання» не розв'яже для Аргентини проблему Мальвінських островів, але точно може надати політичні «дивіденти» (згуртувати табір прихильників президентки всередині країни та посилити регіональні позиції Аргентини, як послідовного критика США та їхніх європейських союзників) тодішня очільниця країни Крістіна Фернандес де Кіршнер накинулася із критикою на західні держави щодо їхнього ставлення до питання Мальвінських островів, звинувачуючи їх у «подвійних стандартах». Причому, до її слів одразу була прикута міжнародна увага, оскільки у той час К. Кіршнер перебувала із візитом у Франції, тож її слова буквально «ловили» журналісти. Під час пресконференції після зустрічі із президентом Франції Ф. Олландом 19 березня 2014 р. вона заявила: «Ми наполягаємо на тому, що, коли світові держави ведуть мову про територіальну цілісність, то це має бути застосовано до усіх держав. Чому відносно моєї країни Велика Британія порушує принцип територіальної цілісності? Великі держави, США та Велика Британія, визнають підсумки референдуму на Мальвінських островах, які розташовані за 13 тис. км від Лондона, і водночас відмовляються визнавати результати референдуму у Криму, який розташований у безпосередній близькості від Росії. Не можна застосовувати одні стандарти територіальної цілісності щодо Криму, а інші щодо Мальвінських островів... Або ми будемо застосовувати однакові принципи для усіх, або будемо жити у світі без законів, де найсильніший домагається свого» [51].

Політичний демарш Аргентини «оцінили» в РФ: під час телефонної розмови 25 березня 2014 р. В. Путін наголосив на подібності міжнародних позицій обох держав (зокрема, щодо «подвійних стандартів, до яких вдаються деякі держави та об'єднання») та запевнив аргентинську сторону у «нарощенні торгівельноекономічного співробітництва» [52; 19]. Цей дзвінок відбувся ще до голосування резолюції щодо територіальної цілісності України в ГА ООН (27 березня 2014 р.), під час якого Аргентина зрештою «утрималася», тож, можна цілком припустити, що російська сторона свідомо «підштовхувала» Аргентину до зміни своєї позиції шляхом незапланованої бесіди. Для самої РФ публічний демарш аргентинської президентки став не просто «подарунком»: у той час, як представники країн «вісімки» відкладали чи скасовували свої візити, було зупинено програму співробітництва «Росія НАТО», російська сторона узялася терміново готувати візит очільника свого МЗС С. Лаврова до країн ЛАКБ (у той час РФ мала в регіоні 19 посольств і три консульства), який відбувся наприкінці квітня 2014 року. Питання відносин із країнами регіону ЛАКБ навіть було включено у порядок денний оперативної наради РБ РФ в Сочі 13 березня 2014 р., хоча у той час усі засідання цього органу РФ були присвячені виключно ситуації в Україні, де РФ вже свідомо втручалася у внутрішні справи, та міжнародній реакції на події у Криму.

Не можна сказати, що аргентинська громадськість була слабо поінформованою про події в Україні та події в Криму у січні березні 2014 р. Деякі аргентинські ЗМІ регулярно передруковували матеріали від агенцій EFE, AP та REUTERS. Більше того, оскільки існував великий попит з боку політиків, дипломатів, експертів-міжнародників на інформацію із «першоджерел», на початку червня 2014 р. знана та впливова Аргентинська Рада з міжнародних відносин (CARI) організувала виступ Посла України Ю. Дюдіна [34; 35]. У той час наш посол неодноразово давав інтерв'ю впливовим аргентинським ЗМІ, брав участь у передачах на радіо та телебаченні, виступав перед студентською аудиторією [36; 30].

Україна також розраховувала на осуд дій РФ щодо анексії Криму з боку іншої впливової в регіоні держави Бразилії, яка претендує на глобальне лідерство, є учасницею G20, і має відносини стратегічного партнерства із Україною із 2009 р. Утім, бразильська сторона, яка уважно стежила за подіями в Україні взимку березні 2014 р., обмежилася лише коротким повідомленням міністерства зовнішніх зв'язків для ЗМІ «Ситуація в Україні» (19 лютого 2014 р.), в якому висловлювалася надія на внутрішньоукраїнське врегулювання ситуації [57]. В подальшому, в процесі підготовки та голосування резолюції щодо територіальної цілісності України в ГА ООН (27 березня 2014 р.) деякі бразильські ЗМІ висловлювали обурення тиском, який начебто чинився представниками європейських країнучасниць G7 та США на бразильське зовнішньополітичне відомство для осуду дій РФ [42; 43; 50].

Пізніше, коментуючи позицію Бразилії під час голосування в ООН, тодішній очільник міністерства зовнішніх зв'язків Луїс Альберто Фігейреду заявив, що вирішити «українську внутрішню кризу» не можна через санкції, оскільки вони «відтворюють логіку Холодної війни» [58, с. 11; 26], тим самим Бразилія вирішила офіційно «не помічати» анексію Криму. Утім, за словами стояли і прагматичні бразильські інтереси: з одного боку це заявлене стратегічне партнерство із Україною, яке деякий час підкріплювалося космічними «амбіціями» Бразилії щодо реалізації спільного проекту із будівництва космодрому Алкантара та запуску із нього українських ракетоносіїв «Циклон-4», а з іншого перспективи нарощення співпраці із РФ як на двосторонньому рівні, так і в рамках БРІКС. На багатостороннє співробітництво в контексті БРІКС Бразилія покладала особливі надії: в липні 2014 р. було заплановано проведення на її території шостого саміту цієї організації, на якому мали розглянути питання про створення Банку розвитку, який, за задумом, мав би стати альтернативою фінансовому домінуванню США та західних держав. Очевидно, Бразилія розраховувала на додаткові фінансові можливості для реалізації своїх амбітних проектів в космічній галузі та будівництві міжокеанічного залізничного коридору (мало у планах з'єднати бразильське узбережжя Атлантики і Тихоокеанське узбережжя Перу), особливо на тлі таких фінансово затратних, проте іміджевих проектах, як проведення ЧС із футболу (2014) та підготовка до ХХХІ Олімпійських ігор (2016). Отож, цілком очевидно, що наростання напруги у міжнародних відносинах сильно шкодило інтересам Бразилії, а необхідність визначитися зі своєю позицією щодо анексії Криму у спільному таборі із США та західними державами поставило би під сумнів, з бразильської точки зору, її статус регіонального та глобального центру сили, який протистоїть «гегемоністським» намірам США. Саме тому бразильська сторона «сховалася» за словами про «принцип невтручання у внутрішні справи держав» та «безперспективність санкційної політики», до якої вдаються західні держави щодо порушників міжнародного спокою, хоча насправді, сама Бразилія фінансово виграла від антиросійських санкцій, отримавши ширші можливості для доступу на російські ринки.

Не слід також недооцінювати і тиск російської дипломатії на позицію Бразилії із «кримського питання». Через витік інформації із бразильського зовнішньополітичного відомства, стало відомо, що РФ скористалася своєю участю у саміті із ядерної безпеки, який проходив 24-25 березня 2014 р. у Гаазі (на нього з'їхалися представники 53 держав, і серед них делегація із Аргентини, Бразилії, Мексики і Чилі) для того, аби звернутися, зокрема, до членів групи БРІКС із проханням не підтримувати резолюцію ООН по Україні [47; 3]. Тоді країни БРІКС оприлюднили спільне звернення, в якому засудили західні санкції як такі, що «не сприяють збалансованому та мирному вирішенню кризи відповідно до норм міжнародного права, у т. ч. цілям і принципам, закріпленим у Статуті ООН» та намір виключити РФ із групи G20, що було намічено на кінець року під час проведення зустрічі «двадцятки» в Австралії [25].

Станом на початок 2014 року серед усіх впливових регіональних лідерів в ЛАКБ сприятливу позицію щодо територіальної цілісності України мала Мексика. Очевидно, це можна пояснити як тим, що Мексика, традиційно, на міжнародній арені дотримується принципів поваги до суверенітету та територіальної цілісності держав, так і болісним сприйняттям своєї власної історії: Мексика після здобуття незалежності у 1821 році ставала жертвою агресії як з боку США, так і європейських країн. Причому конфлікт із у 1846-1848 рр. США вартував їй втрати більше половини своєї тодішньої території (загалом 2,3 тис. км²), яка нині становить низку південних та західних штатів США. За договором США виплатили Мексиці «компенсацію» за втрачені території, оцінивши їх вартість у 15 млн дол., та узяли зобов'язання задовольнити усі фінансові претензії своїх громадян до мексиканської сторони на суму 3,2 млн дол., а у 1854 р., користуючись внутрішніми проблемами Мексики, ще «докупили» території розміром у 120 тис. км² за 10 млн дол.

Росія, яка часто переосмислює історичний досвід інших світових держав на міжнародній арені, теж висловила подібну пропозицію «додаткової фінансової допомоги (Україні) у бюджетних та газових питаннях» у квітні 2014 р. після анексії Криму. Про це заявив міністр фінансів РФ А. Силуанов у розмові зі своїм колегою із Німеччини В. Шойбле та головою Мінфіну США Дж. Лью «на полях» зустрічі міністрів фінансів країн G20, яка проходила у Вашингтоні [54]. Озвучена пропозиція по суті, передбачала «покупку» в обмін на легітимізацію ситуації довкола Криму та захист російськомовного населення, яке проживає на східних територіях України.

На початку 2014 року у Мексиці уважно стежили за розвитком подій в Україні. Ще 4 березня 2014 р. у мексиканському зовнішньополітичному відомстві висловили стурбованість розвитком ситуації і підкреслили необхідність збереження територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах, щоправда, про роль РФ у цих подіях не зазначали [7]. Одночасно із цим пролунав заклик до української сторони гарантувати права та безпеку усіх етнічних груп, які проживають на території України. Отож, ґрунтуючись на власних історичних паралелях ХІХ ст., та діючи у відповідності із принципом збереження територіальної цілісності, представник Мексики проголосував «за» резолюцію ГА ООН про територіальну цілісність України. Утім, незабаром розгорілася справжня «дипломатична дуель» між Послами України Р. Спіріним та РФ Е. Малаяном на інформаційному фронті шляхом виступів у численних мексиканських ЗМІ, причому керівник нашої ЗДУ наголошував на необхідності критичної оцінки дій РФ не тільки щодо України, але й в інших куточках світу, у т.ч. і в латиноамериканському регіоні [48]. Подальший тиск на мексиканську позицію щодо ситуації в Україні і, зокрема, довкола «кримського питання», РФ спробувала чинити під час поїздки заступника російського зовнішньополітичного відомства С. Рябкова до Мексики, яка відбулася 15-16 квітня 2014 р. Цей візит пройшов якраз напередодні організованої поїздки самого голови МІДу РФ С. Лаврова країнами ЛАКБ, під час якого він відвідав Кубу, Нікарагуа, Чилі та Перу.

Окрім латиноамериканських країн-учасниць групи G20, й інші держави регіону ЛАКБ висловили своє ставлення до подій в Україні взимку в березні 2014 р. Їхні позиції варіювалися від прямої підтримки територіальної цілісності України до фактичного висловлення солідарності РФ за її анексію Криму. Однією із перших країн регіону ЛАКБ, які відреагували на тодішні події в Криму була Коста-Ріка. В заяві її зовнішньополітичного відомства від 04.03.2014 р. підкреслювалося, що її уряд «надзвичайно стривожений» порушенням суверенітету та територіальної цілісності України, яке здійснюють «іноземні збройні формування, які перебувають у Криму» [31; 6;44]. Такі дії, на думку Коста-Ріки, порушують принципи міжнародного права та дестабілізують ситуацію на півострові. Виходячи із цієї позиції, Коста-Ріка стала одним із співавторів резолюції ООН про територіальну цілісність України. Її дипломатичну активність щодо «кримського питання» можна також пояснити і потенційною тривогою за власну безпеку: Коста-Ріка має давню територіальну суперечку із сусідньою Нікарагуа щодо приналежності спірної території острова на р. Сан-Хуан, де проходить кордон між двома державами. Після розміщення на острові нікарагуанського військового підрозділу, у Коста-Ріки з'явилися цілком обґрунтовані побоювання щодо недружніх намірів з боку країни-сусідки (країна не має постійної армії, а лише воєнізовані формування, так само як і Панама, Г аїті та Гренада).

Висока поінформованість деяких країн Центральної Америки про ситуацію в Україні та їхня підтримка в подальшому «кримських резолюцій» це, значною мірою, заслуга нашого Посольства в Мексиці і тодішнього її керівника Р. Спіріна. Водночас, не слід забувати про традиційну зовнішньополітичну орієнтацію країн регіону на співпрацю із США, що полегшувало донесення української позиції щодо ситуації довкола анексії Криму РФ.

У Південні Америці Чилі та Колумбія також голосували на підтримку резолюції ООН про територіальну цілісність України у березні 2014 р. Події в Україні викликали занепокоєння в зовнішньополітичному відомстві Колумбії, яке 20 лютого 2014 р., у зв'язку із розстрілами людей на Майдані у Києві оприлюднило відповідне комюніке, в якому містився заклик «гарантувати безпеку громадян та дотримання фундаментальних свобод і прав людини» та підкреслювалася необхідність діалогу з усіма сторонами втягнутими у конфлікт [29]. Формулюючи позицію, Колумбія виходила із своїх власних реалій: кілька десятиліть на її території не вщухав громадянський конфлікт, у який з початку ХХІ ст. втручалися і зовнішні сили сусідня Венесуела. Чилі [28], де в березні відбулася інавгурація новообраної президентки М. Бачєлєт (це був її останній передбачений конституцією термін перебування при владі), у 2014-2015 рр. входила до складу непостійних членів ООН. Для того, аби вплинути на її позицію в подальшому наприкінці квітня 2014 р. очільник зовнішньополітичного відомства РФ С. Лавров здійснив поїздку до деяких країн регіону, серед яких була і Чилі. Пізніше, коментуючи результати свого візиту, він зазначив, що чилійці голосували на підтримку територіальної цілісності України «через недостатнє розуміння історії питання» [9].

Окремо слід наголосити на позиції чотирьох латиноамериканських країн т. зв. Боліваріанського Альянсу (Куби, Нікарагуа, Венесуели та Болівії), які надали політичну і дипломатичну підтримку РФ, не проголосувавши за резолюцію ООН щодо територіальної цілісності України у 2014 р. Важливо зрозуміти їхню мотивацію, враховуючи такі обставини: тривалі контакти із Кубою та Нікарагуа, які беруть свій початок ще з часів, коли Україна була в складі СРСР (економічна допомога, транспортні комунікації, які здійснювалися через чорноморські порти України, навчання студентів вихідців із цих країн у вищих навчальних закладах тощо); активізація гуманітарного співробітництва між Україною та Кубою в 1990ті роки, коли Куба потребувала продовольчої допомоги через чергові санкції з боку США, в обмін на лікування дітей, які зазнали шкоди здоров'ю через катастрофу на Чорнобильській АЕС; досить активна торгівельна співпраця із кубинською стороною, зокрема, реалізація спільної програми із постачання на Кубу шести літаків АН-158, що розпочалося у квітні 2013 року; зрештою, Болівія та Куба були серед найперших країн світу, які визнали незалежність України у грудні 1991 року.

Слід розуміти, що країни Боліваріанського Альянсу, де тоді при владі перебували ліві популістські режими на міжнародній арені відкрито демонстрували свої антиамериканські настрої, звинувачуючи США у гегемоністських намірах, критикуючи, на їхню думку, наявну «політку подвійних стандартів» країн Заходу у міжнародних справах та засуджуючи їхні санкційні заходи як інструмент «покарання» порушників міжнародного спокою. На початку квітня 2014 р. президент Н. Мадуро в інтерв'ю британському виданню «The Guardian» прямо звинуватив США у спробі провести у Венесуелі «державний переворот подібний до того, який відбувся в Україні» [59] через організацію антиурядових виступів (прикметно, що на венесуельських барикадах взимку 2014 р., одночасно із подіями в Україні з'явився українській прапор, і ці світлини потрапили до світових ЗМІ).

Візит С. Лаврова на Кубу та в Нікарагуа наприкінці квітня 2014 р. був своєрідною «подякою» за їхню політичну та дипломатичну підтримку РФ. У липні 2014 р. під час турне президента РФ В. Путіна до країн ЛАКБ, він провів зустрічі із кубинським та нікарагуанським лідерами. Тоді ж стало відомо про одностороннє «списання» Кубі 90% боргу ще з «радянських часів», який сукупно оцінюється в 34 млрд дол. (інші 10% мали за домовленістю сторін бути інвестовані у кубинську економіку), тобто «у пакеті» Куба отримала послуги і російських компаній [17]. При цьому відомий факт, що РФ, яка вже на той час посписувала «радянські борги» деяким країнам Африки, Центральної Азії, Далекого Сходу на загальну суму близько 100 млрд дол. (вони утворилися, в основному за поставки зброї цим державам) явно не поспішала це зробити із Кубою, при тому, що на відміну від них із Кубою у колишнього СРСР були надзвичайно теплі відносини. Очевидно, що Куба перетворювалася на заручницю геополітичних інтересів РФ. резолюція територіальна цілісність карибський

Незапланований візит В. Путіна до Нікарагуа влітку 2014 р. мав би дати сигнал США про те, що РФ має опорний пункт у географічній близькості до них, тим більше, що під час зустрічі обговорювалися можливості розгортання у Нікарагуа російських станцій глобального позиціонування ГЛОНАСС, а російські військові кораблі вже заходили у нікарагуанські порти, роком раніше на аеродромах побували російські стратегічні бомбардувальники Ту-160 [27]. У квітні 2014 р. світові ЗМІ писали про те, що лідер Нікарагуа Д. Ортега мав намір просити РФ забезпечити військову безпеку в проекті прокладання т. зв. Великого міжокеанічного каналу, який став би альтернативою Панамському. Під час візиту до Манагуа російської делегації на чолі з секретарем РБ РФ Н. Патрушевим у жовтні 2013 р. було підписано меморандум про координацію позицій із ключових міжнародних проблем. Тож, вже під час візиту В. Путіна у липні 2014 р. Д. Ортега запевнив, що його країна «готова підтримувати (російські) ініціативи зі встановлення миру.., особливо ті, які направлені на мир у вашому регіоні, в рамках тих конфліктів, які тут нині є» [2].

Щодо Болівії, то тут за часів президенства Е. Моралеса з'явилися додаткові стимули для зацікавленості в посиленні економічної та інвестиційної співпраці із РФ. Узявши курс на повернення прибутків від природних багатств корінному народу Болівії, і фактично розпочавши витіснення (але не «революційним» шляхом націоналізації) із болівійського ринку іноземних компаній, які тримали в своїх руках газові родовища та видобуток інших корисних копалин, прибутки від яких йшли за межі країни, президент вирішив налагодити співпрацю із російськими державними компаніями з тим, аби ті посунули чи вичавили із ринку «старих» операторів-конкурентів. До того ж РФ обіцяла поділитися деякими своїми технологіями у нафтота газовидобуванні [24; 32; 33]. Для самої ж РФ співпраця із Болівією давала значні вигоди, оскільки забезпечувала можливість зайти на нафтогазовий ринок ЛАКБ і постачати природні ресурси країнам регіону не із далекого Сибіру, що було економічно невиправдано, а з надр самої Південної Америки. Раніше, приміром, постачаючи нафту для Куби РФ домовлялася із Венесуелою про «обмін контрактами»: РФ брала зобов'язання постачати нафту по венесуельських контрактах, зокрема, до Іспанії, натомість, Венесуела виконувала російські контракти із постачання нафти до Куби. Із зміцненням своїх позицій у нафтогазовому секторі Болівії РФ отримувала би важелі впливу на політику держав регіону ЛАКБ. Очевидно, Болівія, яка за президентства Е. Моралеса наростила політичні та економічні контакти із РФ, надала їй дипломатичну підтримку на міжнародній арені не голосуючи за українську резолюцію у березні 2014 р.

Оцінюючи позиції вказаних вище держав-учасниць Боліваріанського Альянсу щодо резолюції про територіальну цілісність, слід розуміти, що солідарність із РФ це для тамтешніх політичних режимів не тільки своєрідна «гарантія» виживання на міжнародній арені, розраховуючи на право «вето», яким РФ може користатися, як постійний представник РБ ООН, але, водночас, і шанс економічного виживання політичних еліт в умовах санкційного тиску з боку США та інших західних держав завдяки російським кредитам чи іншим формам прямої та непрямої допомоги. Ця ситуація нагадує період Холодної війни, за яким в 1990-ті та на початку 2000-х років вже почали дещо сумувати деякі регіональні політичні еліти. У тодішньому біполярному світі, в умовах протистояння двох наддержав, в політичних колах деяких країн ЛАКБ ступінь підтримки позицій США на міжнародній арені часом залежав від розмірів фінансової допомоги чи інших факторів, приміром, відсутністю критики за прояви корупції на державному рівні чи порушення прав людини тощо. Схоже, подібну практику спробувала відродити РФ вибудовуючи свої відносини із низкою країн регіону.

Аналізуючи позиції держав ЛАКБ щодо подій в Україні наприкінці лютогоберезня 2014 року слід враховувати низку обставин, серед яких, найперше, недостатня поінформованість про реальну ситуацію в Україні та кроки української влади щодо припинення війни та деокупації частини Донбасу та Криму. Роботи фотокореспондентів, які тоді працювали в Україні, поширювалися у західних ЗМІ і передруковувалися у регіональних виданнях наприкінці 2013 на початку 2014 рр. Водночас, пересічним латиноамериканцям бракувало неупереджених аналітичних матеріалів. Так, згідно опитування [23], оприлюдненого наприкінці березня 2014 р. у мексиканському виданні «Ексельсіор» (Excelsior), лише 28% респондентів знали про існування Криму, проте у парі із згадкою про російську анексію відсоток тих, хто чув про це, зріс до 46%. Утім, «кримська криза» загалом була малоцікавою для мексиканців, лише 16% приділили інформації з цього питання достатньо уваги. Як показало дослідження, 56% мексиканців «поважало» рішення кримчан про приєднання до РФ, навіть якщо це «спонсорувалося» російською стороною і відбувалося за відсутності у цьому процесі української сторони. Водночас, ідея самовизначення, яку вітали респонденти щодо Криму, була ними відкинутою, у разі, якщо це, приміром, гіпотетично стосувалося би можливості самовизначення жителів мексиканської Нижньої Каліфорнії (проти цієї ідеї висловилося 65% опитаних). 70% респондентів вказали, що вважають невиправданим введення російських військ на Кримський півострів, а 74% вважають, що російська сторона використала місцеві настрої для виправдання анексії. Загалом же, 72% опитаних вважали, що Мексиці слід триматися осторонь від конфлікту, а 51% зазначили, що мексиканському уряду можна було би обмежитися лише письмовим протестом проти анексії Криму РФ, а от більш рішучі дії, як-то відкликання свого посла чи запровадження економічних санкцій, розрив дипломатичних відносин чи скерування контингенту задля участі у міжнародній військовій місії з метою примушення РФ покинути Крим, респондентами не підтримувалися. Взагалі, як вказали учасники опитування, вони не бачать перспектив військового вирішення конфлікту довкола Криму, більш дієвим механізмом вбачається запровадження економічних та дипломатичних санкцій (47%). Щодо оцінки конфлікту довкола Криму, відповідаючи на питання, чи є дії РФ черговим кроком у спробі реанімувати колишній СРСР, думки респондентів розділилися майже порівну (так вважали 41%, а 46% ні). Загалом, РФ розглядалася опитуваними як «дружня країна» по відношенню до США (60% опитаних), хоча часом вона продукує проблеми (43%). З останнього можна зробити висновок, що для широкої мексиканської громадськості анексія Криму була скоріше проявом конфліктності у таборі західних союзників, до якого відносили і РФ, ніж свідомим порушенням норм міжнародного права та нарощуванням конфліктогенності часів «холодної війни» у світовому вимірі.

З метою ширшого інформування латиноамериканської громадськості про ситуацію в Україні та свідомих порушень РФ норм міжнародного права на пострадянському просторі, донесення справжніх намірів РФ не тільки щодо України, але й щодо інших регіонів світу, зокрема, і ЛАКБ, керівники наших ЗДУ в регіоні Ю. Дюдін (Аргентина), Р. Троненко (Бразилія), Р. Спірін (Мексика) тільки упродовж 2014 р. дали десятки інтерв'ю та статей для регіональних ЗМІ, провели численні зустрічі із студентською аудиторією та громадськістю. Утім, як виявилося, це мало впливало на офіційні позиції держав ЛАКБ, і досить повільно засвоювалося тамтешньою громадськістю. Прикметно, що в розпал протистояння на Майдані у лютому 2014 р. та загострення ситуації в окремих регіонах України навесні того ж року, у BBC Brasil опублікували великий матеріал про вплив цих подій на розвиткові українського футболу [45], а у місцевих ЗМІ неодноразово бідкалися про долю бразильських футболістів, членів українських футбольних клубів [55; 37].

Спробам подати об'єктивну картину ситуації в Україні взимку 2013 - упродовж 2014 рр. протистояла потужна російська інформаційна компанія. Успіхи РФ на інформаційному «фронті» зумовлювалися як продуманою державною політикою, так і нестачею інформаційного продукту з міжнародної тематики у регіональних ЗМІ. На межі ХХ ХХІ ст. в регіоні ЛАКБ склалася молода вікова структура населення. «Мобільна» молодь, яка має доступ до інтернету, продукує постійний попит на інформацію, у тому числі і міжнародно-політичного змісту, що місцеві ЗМІ з їхньою зосередженістю на внутрішньодержавних, чи, в кращому випадку, регіональних проблемах та подіях, надати не могли. Саме це врахувала РФ, формуючи свою інформаційну політику в регіоні ЛАКБ. Через свої агенції «RT», «Sputnik» та іспаномовну версію «Sputnic Mundo», відеоагенцію «RUPTLY» вона запропонувала теленовинний формат із зосередженістю на міжнародному контенті, на який тоді був великий попит, який не задовольняли регіональні чи іншомовні друковані ЗМІ. Це об'єктивний фактор, який сприяв успіху просування місцевого за формою подачі (бо передачі велися місцевими журналістами, репортерами, ведучими, дикторами), але «російського» за змістом інформаційного контенту. Посилюючи свою інформаційну присутність в регіоні ЛАКБ РФ почала активно «співпрацювати» із місцевими агенціями Telesur (штаб-квартира у Каракасі) та кубинською «Prensa Latina», фінансованою Іраном «HispanTV», оплачуючи роботу журналістів та експертів.

Іншим кроком, спрямованим на реалізацію своєї інформаційної експансії в регіоні ЛАКБ, стала державна підтримка РФ у просуванні російських агенцій, закріплена у договорах на міждержавному рівні. Досить показовою у цьому зв'язку є ситуація із Аргентиною. Під час візиту В. Путіна до країн ЛАКБ в липні 2014 р. було підписано угоду про державну підтримку в Аргентині телеканалу «RT» [18]. Вже в жовтні того ж року відбулася урочиста церемонія включення каналу до мережі цілодобового ефірного мовлення країни із наданням йому окремої «кнопки», яка пройшла за участі обох президентів [1]. Станом на осінь 2014 р. 55 телеканалів в ЛАКБ та Іспанії частково транслювали ефір RT, що дозволяло йому покрити аудиторію у 240 млн користувачів, а вже на весну 2015 року він покривав своїм мовленням ще й 80% території Аргентини (враховуючи особливості концентрації населення країни переважно у центральних та північних регіонах держави, можна припускати, що канал могли «ловити» і в сусідніх Парагваї, Уругваї та Бразилії).

Аналізуючи позиції держав ЛАКБ щодо ситуації в Україні наприкінці упродовж 2014 року слід також узяти до уваги, що для деяких регіональних політичних еліт, серед яких є досить сильними антиамериканські настрої, конфлікт в Україні уявлявся як чергова «геополітична гра», яку ведуть США у Європі. Приміром, тодішній президент Еквадору (представник цієї країни «утримався» під час голосування за резолюцію ООН про територіальну цілісність України) виступив із заявою, де назвав «нелегітимною владу в Україні» (і це після втечі у невідомому напрямку президента В. Януковича) і водночас звинуватив західні держави у її підтримці, назвавши це «подвійними стандартами» [38]. Позиція Еквадору ґрунтувалася на тому, що він матиме справу лише із «законно обраним керівництвом України», щоправда, своєї позиції країна не змінила і після обрання у травні 2014 р. нового президента України. Так історично склалося, що антиамериканські настрої, попри поширену з боку США практику фінансової допомоги, освітніх послуг і т. д., притаманні як політичним елітам, так і широким верствам населення, особливо в країнах, де сильні позиції лівих популістів, які час від часу приходять до влади. Саме тому, українській стороні, шукаючи союзників в регіоні ЛАКБ, слід було вибудовувати лінію поведінки у дусі знаменитого вислову, який приписують мексиканському президенту П. Діасу («Бідна Мексика: вона так далеко від Бога і так близько до США» [40]) перефразовуючи та адаптуючи її під реалії українсько-російських відносин, а не спеціально акцентувати увагу на підтримці наших позицій з боку США та країн Заходу. Тим більше, що дії США в регіоні ЛАКБ часто супроводжуються санкційним тиском (нині проти Куби, Венесуели, Нікарагуа), що шкодить економічним інтересам інших держав, а, отже, часом відверто засуджується.

Слід також брати до уваги переважну зосередженість ЛАКБ на своїх регіональних проблемах і зменшену для них значимість майданчиків ООН для обговорення ключових проблем. Загалом, ставлення до ООН серед політичних еліт країн регіону неоднозначне. У 1945 р. усі 20 латиноамериканських країн (тобто, усі незалежні на той час держави регіону) стали засновницями цієї організації. Утім, досить швидко поширилося розчарування у тому, чи справді ООН може слугувати інструментом миру в умовах «холодної війни». Ці настрої ґрунтувалися на несправедливому, з точки зору країн ЛАКБ, «розподілі ролей», зокрема наявністю у складі РБ ООН постійних та непостійних членів, які мають різний обсяг повноважень. До того ж, в Радбезі, на їхню думку, були непропорційно представлені інтереси різних регіонів. Так, західноєвропейським державам, а також США, перепадало 3 місця серед постійних членів Радбезу та два місця серед непостійних (щоправда, вони ділили їх із Канадою, Австралією та Новою Зеландією). А країнам тодішнього «східного табору» по одному місцю серед постійних та непостійних членів. У той же час, за рештою світу сім (по два за країнами Азії та Латинської Америки, три за Африкою без врахування того факту, що в процесі деколонізації кількість незалежних країн у цих регіонах зросла). Отож, у латиноамериканських політичних еліт відроджувалося задавнене відчуття того, ЛАКБ знову може стати заручником європейських інтересів, як це було у ХІХ ст., яке посилювалося з розгортанням глобального протистояння між Заходом та Сходом.

Керуючись оцими настроями, країни ЛАКБ узялися розбудовувати механізми регіонального співробітництва для вирішення своїх регіональних проблем. Це знайшло своє втілення в практичній реалізації «доктрини першочерговості», яка передбачала пошук механізмів та інструментів для вирішення конфліктних ситуацій, які виникали в регіоні, спираючись на власні сили, політичні та дипломатичні ресурси тощо, і тільки у разі неможливості вирішення конфлікту, передавати його на розгляд в структури ООН, розуміючи, що в умовах глобального протистояння вирішення конфлікту скоріше за все просто затягнеться. Реалізація цього принципу формально могла розглядатися як порушення Статуту ООН, утім, саме завдяки консолідації регіональних зусиль вдалося розв'язати гострий Центральноамериканський конфлікт кінця 1970-х початку 1990-х рр. На нашу думку, країни ЛАКБ і зараз не розглядають ООН як ефективний інструмент збереження миру та запобігання конфліктів, а використовують «платформу ООН», здебільшого, як можливість провести зустрічі із лідерами позарегіональних держав без потреби покидати Західну півкулю. Нині лише для лідерів країн Боліваріанського Альянсу (приміром, вже згадуваних Куби, Венесуели, Нікарагуа та Болівії) ООН ще має значення як інструмент запобігання тиску на них з боку регіональних сусідів, які звинувачують ці режими у нелегітимності чи недемократичності, порушенні прав людини тощо. Для них в ООН завжди є можливість, прикриваючись Статутом та спираючись на підтримку РФ, наголошувати на важливості базових принципів організації дотриманні територіальної цілісності та невтручання у внутрішні справи країн. У той же час, серед політичних еліт країн регіону ЛАКБ вже давно лунають заклики щодо реформування ООН, аби забезпечити справедливіше представництво в цій організації. Такі наміри озвучували в Бразилії, Аргентині, Мексиці. Варто хоча би подивитися, які країни і скільки разів обиралися як непостійні представники в ООН за «регіональною квотою» від ЛАКБ (більше десятка країн там ніколи і не були представлені), щоб зрозуміти, чи покладають вони великі сподівання на цю організацію. Цілком зрозуміло, що Україні важко було розраховувати на розуміння з боку країн ЛАКБ в процесі обговорення анексії Криму та конфлікту з РФ на Донбасі в структурах ООН. Фактично, країни ЛАКБ дають нам приклад, як ефективно вирішувати питання, використовуючи власні регіональні, а не глобальні інструменти та механізми співпраці.

Активізація російської дипломатії на латиноамериканському напрямі, яка спостерігалася у 2012 2014 рр. також стала важливим фактором, з яким нам доводилося стикатися. Для просування своїх інтересів РФ використовувала, як двосторонні контакти, так і багатосторонню дипломатію, зустрічі «на полях» самітів та міжнародних форумів тощо. Окремим напрямом зовнішньої політики РФ у регіоні ЛАКБ стало вибудовування відносин із регіональними інтеграційними об'єднаннями, яких там нині нараховується понад 20, зокрема, великий інтерес РФ проявляла до співробітництва із СЕЛАК. Особливий формат взаємодії із провідною державою ЛАКБ Бразилією, склався у РФ в рамках БРІКС. РФ тоді вже мала відносини стратегічного партнерства із сімома державами ЛАКБ (Аргентиною, Бразилією, Венесуелою, Кубою, Нікарагуа, Перу та Еквадором). В регіоні працюють 18 посольств РФ та два консульства. Помітною є і інформаційна присутність РФ, про яку вже йшлося вище. Інструментами «м'якої сили» РФ в регіоні є також численні організації, які гуртують вихідців із колишнього СРСР, Росії, осіб із слов'янським корінням та навіть місцевих з числа студентів, які отримали вищу освіту в Радянському Союзі. Серед них, зокрема, регіональні відділення Всесвітньої координаційної ради російських співвітчизників, які проживають за кордоном (діють у Аргентині, Бразилії, Болівії, Венесуелі, КостаРіці, Колумбії, Кубі, Мексиці, Нікарагуа, Парагваї, Перу, Уругваї, Чилі, Еквадорі), під егідою «Россотрудничества» «Російські доми» в Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Кубі, Мексиці, Нікарагуа, Перу, Чилі, а Фонд «Русский мир» спонсорує відкриття та функціонування російських «центрів» при вишах та центрів науки і культури у Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Еквадорі, Кубі, Коста-Ріці, Мексиці, Нікарагуа, Перу, Чилі [10; 11; 15]. Задачі цих організацій включають проведення культурно-просвітницької масової та ідейно-пропагандистської роботи. З 2014 р. в Уругваї функціонує «Інститут Берінга-Беллінсгаузена для вивчення обох Америк» спільний неурядовий освітньо-науковий проект вчених та журналістів із РФ та країн Західної півкулі [8]. З допомогою цих інструментів «м'якої сили» РФ вдалося сформувати «пул» русофілів із науковців, політиків, журналістів з країн ЛАКБ.

Висновки

Міжнародно-політична реакція на події 2014 року з боку країн ЛАКБ засвідчила, що у своєму ставленні до територіальної цілісності України вони поділилися на декілька регіональних груп: виступили на підтримку територіальної цілісності в основному країни Тихоокеанського альянсу та деякі держави Центральної Америки і Карибського басейну, підтримали анексію головні члени Боліваріанського альянсу (ALBA) Болівія, Венесуела, Куба, Нікарагуа, а члени регіонального об'єднання МЕРКОСУР (Південна Америка) та частина англомовних держав Карибського басейну продемонстрували «стримані» позиції. На їхнє рішення впливали як внутрішні, так і зовнішні чинники, серед яких, зокрема: відсутність у політичних еліт регіону ЛАКБ чіткого розуміння самої суті «кримського питання» або небажання наражатися на ризики у відносинах із РФ, яка є одним із постійних членів РБ ООН, мобілізація та активне використання російською стороною інструментів «м'якої сили» (як регіональних, так і російських державних ЗМІ, які діяли у місцевому інформаційному просторі RT, Sputnik, іспаномовна версія Sputnic Mundo, відеоагенція RUPTLY). Утім, «кримський прецедент» став не тільки викликом регіональній безпеці, а й, без перебільшення, викликом глобального рівня. Він засвідчив, що країни ЛАКБ, які кілька останніх десятиліть в умовах багатополярного світу намагалися позиціонувати себе на міжнародній арені як держави, що не визнають поділи на «сфери впливу» часів Холодної війни і вибудовують свої відносини на засадах рівного партнерства, насправді, продемонстрували не просто солідарність із Російською Федерацією, а визнання за нею сфери геополітичного впливу в Україні і ширше, на пострадянському просторі та в Східній Європі. А це, своєю чергою, може потенційно призвести до спроб відновлення «сфер впливу» і в інших частинах світу, включаючи і саму Західну півкулю.

Список використаних джерел та літератури

1. В Аргентине началось вещание телеканала Russia Today на испанском языке [Электронный ресурс] // Мин-во цифрового развития, связи и массовых коммуникаций РФ. 9.10.2014. - Режим доступа: https://digital.gov.ru/ru/events/31782.

2. Визит в Никарагуа [Электронный ресурс] // Сайт Президента РФ. 12.07.2014. Режим доступа: https://bit.ly/3ea4aSp.

3. Выступление и ответы на вопросы СМИ Министра иностранных дел России С.В.Лаврова на пресс-конференции «на полях» Саммита по физической ядерной безопасности, Гаага, 24 марта 2014 года [Электронный ресурс] // МИД Российской Федерации. Режим доступа: https://bit.ly/3pfyK3z.

4. Генасамблея ООН підтримала територіальну цілісність України [Електронний ресурс] // Українська правда. 27.03.2017. Режим доступу: https://bit.ly/30OXpCE.

5. Задорожний О. В. Анексія Криму міжнародний злочин: монографія /О. Задорожний. Київ: К.І.С., 2015. 576 с.

6. Заява Уряду Коста-Рики щодо підтримки України у ситуації в Криму від 04.03.2014 [Електронний ресурс] // Посольство України в Мексиканських Сполучених Штатах. Режим доступу: https://bit.ly/3yNMDsU.

7. Заява Уряду Мексики щодо підтримки України у ситуації в Криму від 04.03.2014 [Електронний ресурс] // МЗС. Посольство України в Мексиканських Сполучених штатах. Режим доступу: https://bit.ly/3IVUhWN.

8. Институт Беринга-Беллинсгаузена. [Электронный ресурс]. Режим доступа: https://goo.su/VOt.

9. Интервью Министра иностранных дел России С. В. Лаврова телеканалу «Россия» для программы «Вести в субботу с Сергеем Брилевым», 17 мая 2014 года [Электронный ресурс] // МИД Российской Федерации. Режим доступа: https://bit.ly/3FbzD2y.

10. Кабинеты Русского мира [Электронный ресурс] // Фонд «Русский мир». Режим доступа: https://russkiymir.ru/rucenter/cabinet.php.