Європейський Союз у постмодерній системі міжнародних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України, Київ, Україна

Європейський Союз у постмодерній системі міжнародних відносин

Андрій Мартинов

д-р іст. наук, професор, пров. наук. співроб.

Анотація

постмодерний міжнародний європейський союз

В історії міжнародних відносин тривають дискусії з приводу визначення критеріїв і хронологічних меж різних систем міжнародних відносин. Мета статті полягає у розгляді теоретичних і практичних проблем позиціонування Європейського Союзу у постмодерній системі міжнародних відносин. Для періоду модерну властивим був блоковий підхід до забезпечення безпеки. Постмодерна система міжнародної безпеки вибудовується на основі поєднання ієрархічних і мережевих характеристик міжнародної системи. Суверенні країни Євросоюзу досить часто критично налаштовані одна до одної, хоча цей факт може певний час маскуватися потребами солідарності у відносинах із зовнішнім світом та його ризиками. Як тільки нівелюється фактор тотожності або близькості інтересів, зникають й мотиви для погоджених спільних дій. На реальну політику також впливає ідея європейської інтеграції багатьох швидкостей. Після розширення ЄС до 28 країн-членів (до виходу Великої Британії) вирізнилося ядро європейської інтеграції (шість країн засновниць Європейських Співтовариств) та концентричні кола дотичні до ядра. Приєднання нових держав-членів ЄС до вищих досягнень європейської інтеграції можливе на різних швидкостях. Нейтральні країни ЄС, такі як Фінляндія і Швеція, реагуючи на російську війну проти України, подали заявки на вступ у НАТО. Особлива консолідуюча роль у альянсі досі належить США. Постмодерна багатополюсна система міжнародних відносин складатиметься з декількох ієрархічних структур. По-перше, це будуть трансформовані військово-політичні блоки, по-друге, мережі взаємодії держав, які є регіональними лідерами у своїх регіонах. Російська агресія проти України консолідувала Євросоюз і США. Євроатлантичний простір є фактично консолідованим полюсом сили постмодерної системи міжнародних відносин. Велика Британія забезпечує поширення євроатлантичного простору через АУКУС на Тихий океан. Постмодерна система міжнародних відносин є багатополюсною. Вона не обмежується біполярним американсько-китайським протистоянням. Європейський Союз у постмодерній системі міжнародних відносин є не тільки полюсом сили, а й її типологічним символом.

Ключові слова: Європейський Союз, європейська інтеграція, теорії європейської інтеграції, міжнародна безпека, постмодерна система міжнародних відносин.

Andrii Martynov, Dr., habil. (History), Professor, Institute of History of Ukraine, NASU Kyiv, Ukraine

The European Union in the postmodern system of international relations

Abstract

In the history of international relations, discussions continue on the definition of criteria and chronological boundaries of different systems of international relations. The purpose of the article is to consider the theoretical and practical problems ofpositioning the European Union in the postmodern system of international relations. The Modern period was characterized by a block approach to security. The postmodern system of international security is based on a combination of hierarchical and network characteristics of the international system. The sovereign states of the European Union are often critical of each other, although this fact may for some time be masked by the needfor solidarity in relations with the outside world and its risks. As soon as the factor of identity or proximity of interests is leveled off, the motives for concerted joint action disappear. Real politics is also influenced by the idea of European integration of many speeds. Following the enlargement of the EU to 28 member states (before the withdrawal of the United Kingdom), the core of European integration (the six founding members of the European Communities) and the concentric circles touching the core stood out. The accession of new EU member states to the highest achievements of European integration is possible at different speeds. Neutral EU countries such as Finland and Sweden have responded to Russia's war against Ukraine by applying to join NATO. The United States still has a special consolidating role in the alliance. The postmodern multipolar system of international relations will consist of several hierarchical structures. First, it will be transformed military-political blocs, and secondly, networks of interaction between states that are regional leaders in their regions. Russia's aggression against Ukraine has consolidated the European Union and the United States. The Euro-Atlantic space is in fact a consolidated pole of power in the postmodern system of international relations. The United Kingdom is ensuring the expansion of the Euro-Atlantic space through the AUCUS into the Pacific. The postmodern system of international relations is multipolar. It is not limited to bipolar US-China confrontation. In the postmodern system of international relations, the European Union is not only a pole of power, but also its typological symbol.

Key words: European Union, European integration, theories of European integration, international relations, postmodern system of international relations.

Постановка проблеми

Проблема визначення хронологічних меж певного історичного процесу є дискусійною. Час від часу в історії починаються періоди, коли відбувається переосмислення хронологічних меж, зважаючи на зміну критеріїв і підходів до аналізу. В історії міжнародних відносин тривають дискусії з приводу визначення критеріїв і хронологічних меж різних систем міжнародних відносин. Після закінчення Тридцятирічної релігійної війни 16181648 рр. в Європі виникла система національних держав, яка по мірі європейської колонізації світу ставала глобальною. Після наполеонівських війн віденський конгрес 1815 р. зафіксував розподіл світу між великими європейськими колоніальними імперіями. Дві світові війни 1914-1918 рр. і 1939-1945 рр. були й часом існування глобальних систем міжнародних відносин Версальсько-Вашингтонської та Ялтинсько-Потсдамської. Остання проіснувала до кінця існування СРСР, після якої виникла умовно названа «пост-ялтинською» система міжнародних відносин. Після закінчення «холодної війни» під впливом зіткнення різних інтересів, гострих конфліктів формується нова система міжнародних відносин, яка ще не має офіційної назви. Вона утворюється в умовах процесу глобалізації, який стимулюється технологічними змінами, удосконаленням транспортних та інформаційних комунікацій. Типологічною ознакою формування нової системи міжнародних відносин також є суперечливий процес пошуку нової ідентичності багатьма народами, які здобули незалежність на уламках імперій. Взаємодіють та конкурують між собою тенденції, з одного боку, спрямовані до неімперіалістичної консолідації різних культур та етнічних ідентичностей під приводом соціокультурної глобалізації, а з іншого, до контрнаступу старих і нових культурних ідентичностей. Адже кожне суспільство формує власний тип культури, залежний від рівня його розвитку.

Для періоду модерну властивим був блоковий підхід до забезпечення безпеки. Постмодерна система міжнародної безпеки вибудовується на основі поєднання ієрархічних і мережевих характеристик міжнародної системи. Формування нової системи міжнародної безпеки ускладнюється різними факторами: інерційним опором будь-яким змінам; конфлікти вирішуються за принципом: один суб'єкт виграв - інший програв; не всі суб'єкти міжнародної спільноти беруть участь у прийнятті рішень; дисципліна підтримується за рахунок сили та приниження; зроблені помилки не визнаються, що продукує почуття незахищеності від образливих і насильницьких дій; ігнорується аналіз досвіду конфліктів, що виникають. На наших очах зникає світ, заснований на правилах. Домінантним інструментом вирішення конфліктів є сила у всіх її проявах. До появи багатополярного світу формується світ конкуруючих військових блоків. Феномен започаткування після другої світової війни процесу європейської інтеграції був пов'язаний із ідеєю недопущення нових війн в Європі. Ключовими ідеями в цьому процесі були інтернаціоналізація, над - націоналізація, космополітизація. Зокрема, створення мережевих структур розподілу праці в економічній сфері, формування наднаціональних владних інститутів управління як регуляторів функціонування транснаціональних корпоративних структур, плекання нових космополітичних ідентичностей, які ґрунтуються на цінностях мультикультурності. Концептуально-теоретичне осмислення цих процесів актуалізувалось в 1970-1980 роках, коли формується соціокультурна і соціально-філософська ідентичність постмодернізму.

Французький філософ Ж. Ліотар пов'язав поняття постмодерн з духом часу, коли переглядаються основні принципи західної цивілізації. Основні поняття постмодерну пов'язані з терміном невизначеності смислу, меж, розмитості. Постмодерн руйнує порядки, змінює канони. Події в інформаційному просторі набувають ознак гібридності. Постмодерн використовує кінець єдиного і цілого як перехід до різноманітного і своєрідного без центру і периферії. Ці ознаки властиві багатополярній системі міжнародних відносин, яка суперечливо формується після терактів 11 вересня 2001 р. проти США. Сполучені Штати відповіли антитерористичною операцією в Афганістані, яка завершилась у вересні 2021 року виведенням американських військ із цієї країни. У середовищі антиамериканських політичних еліт це сприймається як завершення епохи існування «одно полярного світу» та прискорення переходу до так званого багатополярного світу. Систему міжнародних відносин з різними центрами впливу типологічно можна визначити як постмодерну систему міжнародних відносин. Після виходу з Євросоюзу Великої Британії 27 країн-членів вирішили розробити більш адекватні новій внутрішньо європейській та міжнародній ситуації нормативно - правові документи подальшого розвитку європейської інтеграції. 9 травня 2021 - 9 травня 2022 року тривала робота на експертному рівні конференції щодо майбутнього Європейського Союзу. Попередні підсумки роботи цього форуму засвідчили факт збереження протиріч між прихильниками федералізму, які головним завданням інтеграції вважать створення наддержави з наднаціональними органами управління, яким держави передають більшу частину свого національного суверенітету, та адептами союзу держав, а не держави союзу.

Мета статті полягає у розгляді теоретичних і практичних проблем позиціонування Європейського Союзу у постмодерній системі міжнародних відносин.

Поступово формується спільна ідентичність, яка відрізняє угруповання від зовнішнього середовища. Неофункціоналісти вважають, що національні органи влади делегують співтовариству виконавчі повноваження, а не суверенітет. Регіональна інтеграція дає можливість максимально використати переваги глобалізації. Головними завданнями регіональної інтеграції є зміцнення позицій угруповання в світі, політична стабільність всередині регіону, розвиток економіки і добробуту. Інтеграція є спільним проектом усіх її учасників.

Досягнення різних ступенів інтеграції вимагає поступовості. Успішна інтеграція потребує адекватних та ефективних механізмів прийняття рішень. Ключові протиріччя процесу інтеграції стосуються суперечностей між наднаціональними і національними інтересами. Друге протиріччя між повноваженнями інтеграційного угруповання та амбіціями інтеграційного угруповання. Третє протиріччя можна спостерігати між прогресом інтеграції і цілісністю угруповання. По мірі розвитку інтеграції окремі країни не бажають брати участь у спільних проектах.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

У науковій літературі триває дискусія щодо специфіки європейської інтеграції, меж Європи та її ролі в сучасній системі міжнародних відносин. На думку К. Пінінга, уявлення про географічні межі Європи змінювалися по мірі трансформації політичних ідей про те, які народи можуть вважатись європейськими, а які ні. Ми є свідками зміни ціннісного наповнення поняття «Європа» [12, с.34]. Донедавна воно поєднувалось із поняттям християнського світу, а за доби постмодерну стало ототожнюватись із уявленням про центр глобальної постіндустріальної цивілізації. Отже, будь-яка версія європейської ідеї дає відповідь на два доленосні запитання: 1) що таке Європа і де її межі; 2) яка система цінностей має об'єднувати європейців. Відповідно змінювались конкретні форми інституціоналізації європейської єдності - європейські проекти, покликані втілити в життя певну версію європейського проекту.

Карл Кайзер нагадує, що першою фазою існування європейської ідеї можна вважати римську ідею. Давньогрецький історик Фукідід диференціює «вільну працелюбну Європу» і «деспотичну гедоністичну Азію». Однак до часу створення Римської імперії жодне політичне утворення середземноморської античної Ойкумени не мало амбіцій ототожнювати себе із усією Європою. Саме у рамках Римської імперії починає оформлятись політична єдність європейського регіону. На зміну множині полісів приходить адміністративно-правова уніфікована система Римської імперії, яка у роки свого розквіту поширювалась на більшу частину Європи. Було сформовано імперський політичний проект, орієнтований на універсалізм і месіанство. Загалом адміністративно-правовий та ідейно-політичний досвід римської державності став важливим компонентом континентальної політичної традиції, однією з передумов формування загальноєвропейських політичних проектів [7, с.71].

Альфред Херрхаузен нагадує, що Європа відігравала ключову роль у глобальній історії ще за доби середньовіччя, коли Старий світ дав приклад специфічної середньовічної до промислової регіональної інтеграції. В середині

ХІІІ століття виник торговельний і політичний союз міст Північної Німеччини - Ганза. Її головним містом був Любек, а учасниками Гамбург, Бремен, Люнебург, Кельн, Вісмар, Росток, Данциг (Щецин). Річками товари доставлялись в порти Балтики, а звідти до Брюгге і Лондону, або у Скандинавію чи на схід до Пскову і Новгороду. У відносинах із зовнішнім світом Ганза виступала як колективний суб'єкт публічного права. Вона мала власний флот і армію, які забезпечували безпеку торговельних шляхів. Ганзейські купці продавали традиційні для Східної і Північної Європи товари: ліс, віск, бурштин, смолу, зернові культури. Імпортувати сіль, сукно, вино. Норма прибутку складала не більше 5%, що змушувало створювати монетний союз, аби економити на обмінах валюти. Першими монетними союзами стали Вендський (1379) та Любекський (1392). Союзи регулювали пробу, масу і чеканку срібних монет [6, с .49].

Томас Мейєр зазначає, що доба європейського середньовіччя поєднує римську традицію з християнством. Папа Лев ІІІ 800 р. коронував імперською короною франкського короля Карла Великого, якому вдалося об'єднати під своїм скіпетром більшу частину Західної Римської імперії. У імперії Каролінгів християнство стає сутнісним елементом європейської ідентичності. Відтоді конфесійний фактор став важливим інструментом формування європейської ідеї та європейських проектів [10, с.82].

Петра Дегер дослідити вплив європейських інтеграційних ідей на зміну кордонів Європи. Римська-католицька церква як відіграли роль організатора захисти християн від невірних (арабів і варягів). Після Нікейського собору 1054 р., на якому оформився розкол західного і східного християнства, відносини між католиками і православними набули конфліктного характеру. Економічне і політичне посилення католицького ареалу з перманентним послабленням православного формує уяву пересічного західного європейця про православний світ як ворожу неєвропейську периферію. Тоді національна ідентичність була ще в зародковому стані, тому релігійна ідентичність визначала належність індивіда і суспільства до європейського світу. Не випадково

загальноєвропейською справою стають Хрестові походи. Роль цих факторів посилювалась претензіями папського престолу на світську владу. Ідея протиставлення християнської Європи зовнішньому ворогу у 1307 р. втілюється в проект П'єра де Буа, який у трактаті «Про повернення Святої Землі» закликав до створення християнської республіки як федерації європейських монархій під проводом французького короля. Метою мало стати витіснення ісламу за межі колишніх провінцій Римської імперії. Ідея протистояння зовнішньому цивілізаційному ворогу властива й проекту чеського короля Іржі Подебрада, який 1463 р. закликав європейські держави об'єднатись заради протидії Османській імперії. Після падіння Візантії турки опинились у прикордонній зоні європейського цивілізаційного ареалу. Другий тип проектів європейського єднання пов'язаний із ідеями досягнення внутрішньо європейського миру. Хрестові походи були спробою «експорту» войовничої енергії європейських феодалів назовні. В 1458 р. італійський мислитель Енео Сільвіо Пікколоміні, який став римським папою Пієм ІІ, закликав створити спільний європейський дім, який консолідованими зусиллями треба захищати від зовнішніх загроз. Ініціативу папи відхили європейські монархи. На межі середньовіччя і раннього нового часу виникають світські європейські проекти. Ідея Європи як християнського світу послаблювалась розколом на католиків і протестантів, а також формування перших національних держав. Однак християнський універсалізм трансформувався у гуманізм і пацифізм. Данте Аліг'єрі у трактаті «Монархія» виступав за сильну імперію, яка була б гарантом миру в Європі. Чеський професор Ян Амос Коменський вважав, що народи Європи зможуть жити в мирі, якщо розмовлятимуть однією мовою. Поступово утверджувалась ідея балансу сил та європейської рівноваги. Європейські проекти епохи Просвітництва закликали створити Європейську конфедерацію заради стримування турків і московітів. Філософ І. Кант у трактаті «До вічного миру» стверджував взаємозалежність національного права і міжнародного права. Стверджується концепція європейського центризму як уявлення про Європу як вищу форму цивілізації. Вона передбачає сприйняття світу через призму абсолютного політичного, соціально-економічного, культурного і технологічного лідерства європейської цивілізаційної моделі. Колоніальний імпульс сприяв формуванню ідеї євроцентризму. У шовіністичному контексті ця ідея привело до нацистського європейського проекту «нової Європи», а у гуманістичному вимірі до ідей мультикультурності [2, с.83 ].

Початок ХІХ століття позначився спробою Наполеона Бонапарта об'єднати Європу під егідою Французької імперії. Однак у другій половині ХІХ століття ініціатива європейського будівництва перейшла від урядів до суспільства. Ліберальні націоналісти «Молодої Європи» закликали консолідувати не європейські держави, а суспільства. В 1833 р. німецькі держави уклали митний союз. Для південно-німецьких держав спільною валютою став баварський гульден, а для північно-німецьких держав прусський талер. Дрезденська монетна конвенція 1840 р. встановила паралельний обіг гульденів і талерів на жорстких умовах емісії. Після об'єднання німецьких держав 1871 р. прусський талер став основою німецької марки. На Конгресі миру 1849 р. у Парижі французький письменник Віктор Гюго закликав, аби два гігантських союзу - Сполучені Штати Америки і Сполучені Штати Європи, скріпивши дружбу через океан удосконалюватимуть все створене ними. Однак 1865 р. Франція з метою протидії конкурентам з Британії та німецьких земель ініціювала створення Латинського монетного союзу на основі французького франка. Його учасниками стали Бельгія, Італія, Швейцарія, з 1869 р. Греція. Франція вбачала у розширенні зони франка інструмент посилення свого європейського впливу. Золоті і срібні монети чеканки Франції, Італії, Бельгії, Швейцарії вільно приймались до оплати на території кожної з цих країн. В 1867 р. на конференції у Парижі було затверджено світовий золотомонетний стандарт. З 1878 р. припинили чеканку срібних монет. Італія користувалась тим, що угода не регулювала обіг банкнот і безконтрольно їх випускала. Латинський митний союз фактично припинив існування з початком Першої світової війни, хоча офіційно був розпущений у 1927 році [13, с.49].

Скандинавський валютний союз за ініціативи Швеції виник у 1872 році. Його учасниками також стали Норвегія і Данія. Традиційно ці три скандинавські країни мали срібний стандарт монетного обігу, монета кожної з них вільно приймалась на території двох інших. У перспективі Скандинавський валютний союз передбачав перехід на золоту крону, аби наблизитись до стандартів головних торговельних партнерів - Британії та Німеччини. У 1885 р. три центральні банки скандинавських країн погодили навіть правила випуску та обігу паперових банкнот [14, с.119].

До Першої світової війни головною світовою валютою був британський фунт стерлінгів. За підсумками Першої світової війни були скомпрометовані імперіалізм і націоналізм. В 1923 р. граф Р. Куденхов-Калергі закликав демократичні країни Європи об'єднатись у «Пан-Європу», аби конкурувати з СРСР і США. Влітку 1940 р. німецький Рейхсбанк розробляв план створення єдиної європейської валюти. Нацистський міністр економіки Вальтер Функ закликав до створення Європейського економічного співтовариства. До розгрому нацизму мова не йшла про об'єднання Європи під демократичними цінностями. В 1941 р. А. Спінеллі, якого Муссоліні заслав на острів Вентотене, написав «Вентотенський маніфест» як основу Європейського федералістського руху. Сучасний європейський інтеграційний процес є спробою практичного втілення ідей, які віками володіли думками мислителів і політиків [11, с. 143].

Внаслідок Другої світової війни валюти європейських країн перестали бути вільно конвертованими. Експортери відмовлялись постачати товари за французькі франки, німецькі марки або італійські ліри. Американських доларів не вистачало, тому платежі здійснювались на основі безготівкових клірингових розрахунків. Після другої світової війни країни Західної Європи залишалися високо розвинутими промисловими державами. Такі країни об'єктивно зацікавлені у розвитку широкої міжнародної кооперації та спеціалізації. На момент створення Європейського економічного співтовариства усі його учасниці мали розвинуту ринкову економіку. Важливою передумовою була поліцентрична політична структура Західної Європи, якій властива наявність кількох приблизно рівних за силою держав. Спочатку це були Німеччина і Франція, Італія і країни Бенілюксу. Це є сприятливою передумовою для створення з часом наднаціональних органів влади. Суттєвою передумовою була наявність спільної багатої культури та історії. Спільну основу сучасної європейської культури складають античний спадок, середньовічна схоластика і готика, ідейний спадок епохи Просвітництва, католицизм і протестантизм (з ХУІ століття). Помітною передумовою для започаткування на початку 1950-х рр. процесу європейської інтеграції була спільна потреба у відновленні економіки, протистояння з СРСР і соціалістичним табором у Східній Європі, розпад європейських колоніальних імперій (Західна Європа без регіональної консолідації ризикувала втратою традиційних ринків сировини і збуту товарів). Створення інтеграційного угруповання дало шанс компенсувати ці ризики. У липні 1950 р. почав діяти Європейський платіжний союз у складі 17 західноєвропейських країн: Австрії, Бельгії, Великої Британії, Греції, Данії, Ірландії, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Туреччини, Франції, ФРН, Швейцарії, Швеції. Союз скасував клірингові розрахунки, ліквідував валютні квоти і торговельні обмеження, відновив конвертованість національних валют. Роль розрахункової палати взяв на себе Банк міжнародних розрахунків у Базелі, він же керував фінансовими ресурсами союзу на основі золотого паритету долара США [3, с.199].

Е. Альтфатер проаналізував тенденції визначення позиціонування Євросоюзу у сучасній світовій системі міжнародних відносин з точки зору політичного реалізму. Тобто основна увага приділяється економічному і військовому силовому потенціалу різних полюсів світу. Причому автор звернув увагу на те, що іманентні протиріччя європейської інтеграції обмежують конкурентний потенціал Євросоюзу на міжнародній арені [1, с. 12]. П. Ханна, навпаки, вважає, що країни-члени Євросоюзу за своїм статусом належать до першого світу та апріорі мають конкурентні переваги з іншими потенційними полюсами сили сучасної системи міжнародних відносин [8, с.46]. Колишній німецький соціал-демократичний канцлер Г. Шмідт до кінця свого життя був європейським оптимістом і вважав, що федералістська ідея європейської інтеграції обов'язково переможе та забезпечить більш сприятливі умови для позиціонування Євросоюзу на міжнародній арені [13, с.99]. Натомість П. Шульце, виходячи з реалістичних позицій, вважає, що Євросоюз має більш - менш потужний потенціал, який володіє «м'якою силою», але не має фактично потужної військової сили [15, с. 19]. Х. Ерхард у двох спеціальних монографіях детально розглянув теоретичні і практичні проблеми формування та реалізації спільної зовнішньої політики і політики безпеки Європейського Союзу [3; 4]. Г. Хелльман слушно звернув увагу на важливість знаходження балансу інтересів між провідними країнами-членами Євросоюзу у реалізації федералістських планів європейської інтеграції [5, с. 56]. За підсумками роботи міжурядової конференції 2021-2022 р. Барбара Ліпперт критично проаналізувала ідею президента Франції Е. Макрона щодо пріоритетності вступу балканських країн до розгляду питання вступу України в Євросоюз [9, с. 1].

Виклад основного матеріалу

Російська відкрита агресія проти України підштовхнула країни Європейського Союзу до розгляду доленосних рішень на конференції, присвяченій майбутньому ЄС. Пропонується скасувати національне право вето, створити Об'єднані збройні сили Євросоюзу, максимально посилити транснаціональні підходи до усіх сфер європейської інтеграції. Інше питання, чи будуть ці рішення підтримані Угорщиною, Данією, Нідерландами. Адже наявний парадокс, коли скасування права вето передбачає можливість накладання вето на це рішення.

Стрімко зростає рівень самосвідомості представників інших культур, які мешкають у країнах Європейського Союзу. Внаслідок цього багатокультурність сучасних суспільств стає політично вибуховою проблемою. Зокрема, зазначена проблема стосується диференціації між універсальними цінностями демократії та прав людини і простором свободи представників незахідних культур, у якому вони можуть існувати і розвиватися відповідно до традиційних у цих культурах норм, цінностей та принципів прийняття рішень. З іншого боку, виникає питання, яким чином у такому багатокультурному суспільстві може не лише існувати, а й ефективно функціонувати демократія. Адже з часів античної афінської демократії зберігається проблема громадянської спроможності іноземців.

Зважаючи на все вище наведене виникає питання, наскільки ймовірної може бути цілісна ідентичність ЄС, котра має формуватись на помітних космополітичних засадах. Відомо, що спільна ідентичність формується на основі наступних чинників: історичної території, спільних міфів та історичної пам'яті, спільної матеріальної культури, єдиного економічного та правового просторів. Більшість із перелічених факторів має місце. Проте процес формування ідентичності ЄС є тривалим та складним, навіть після набуття 1 грудня 2009 р. чинності Лісабонського договору. Орієнтація на Велику Європу, яку нині уособлює Європейський Союз 27 країн членів, всередині ЄС не виключає виникнення регіональної ідентичності, яка ґрунтується на ностальгії за малою вітчизною. Наглядно ці процеси проявилися в умовах світової економічної кризи, коли багаті країни члени Євросоюзу, незважаючи на загрозу спільній європейській грошовій одиниці євро, відмовляються витягувати з болота боргів бідні країни ЄС.

Суверенні країни Євросоюзу досить часто критично налаштовані одна до одної, хоча цей факт може певний час маскуватися потребами солідарності у відносинах із зовнішнім світом та його ризиками. Зрозуміло, що поки наявні спільна мета та інтереси держави члени Євросоюзу виконуватимуть взяті на себе зобов'язання. Як тільки нівелюється фактор тотожності або близькості інтересів, зникають й мотиви для погоджених спільних дій.

Федералізм вважається найбільш старою теорією європейської інтеграції. Термін федералізм походить від латинського слова поєднання. Федералістська концепція передбачає синтез двох тез: установки на об'єднання Європи і принципу поділи властей. Джерелом об'єднання є спільний історичний спадок і баланс інтересів. Принцип поділу властей характеризує інституційна форма європейської інтеграції. Федералісти вважають, що об'єднання вимагає конституційних засад. Організаційний політичний принцип федералізму передбачає, на відміну від унітарних систем державного устрою, за яких місцева влада отримує повноваження від національного парламенту, у системі федерації у неї є власна конституційно гарантована сфера. Причому регіони федерації не мають національного суверенітету і не існують як суб'єкти міжнародного права. Будівництво європейської федерації обумовлюється створення двопалатної парламентської системи, ключову роль в якій має відігравати Європейський парламент. Але відсутність загальноєвропейського народу (демосу) ускладнює перетворення європейської конфедерації (союзу держав) на федерацію. Фактично ЄС є складним політичним утворенням, яке виникло на основі союзу європейських народів, кожен із яких має певну частину національного суверенітету і національної ідентичності. У конфедеративній консолідації співробітничають національні еліти, а не пересічні громадяни. В інтеграції федералісти шукають баланс між різними конкуруючими рівнями влади, а також між демократією та ефективністю. Фактично федеративна наднаціональна держава зберігає формат максимально збільшеної квазінаціональної держави. Опоненти критикують модель федералізму за те, що вона пропонує створити наднаціональну державу, яка співіснує з державами-членами і використовує суверенітет у межах своєї компетенції. Причому національні органи управління мають бути підпорядковані наднаціональним структурам. В ідеалі прийняття рішень наднаціональними органами влади не потребує одностайності і такі рішення є обов'язковими для всіх держав-учасниць.

Ідеї федералізму відіграли свою позитивну роль на старті проекту європейської інтеграції. Далі взяли гору тенденції галузевого (функціонального) підходу до інтеграції. Тільки переконаний федералісти Жак Делор в 1980-х рр. повернув проекту європейської інтеграції федералістський зміст. Федералісти вбачають мету інтеграції у створенні союзу громадян у одному політичному просторі. Інтеграція відтворює масштаб національної держави в наднаціональному вимірі. Причому потрібно забезпечити баланс між різними рівнями влади.

Ключовою ідеєю неофункціоналізму є позитивна динаміка інтеграції. Засновником цієї теорії вважається професор Каліфорнійського університету у Берклі Е. Хаас. Його підхід ґрунтується на концепції Д. Мітрані. Він пропонував розглядати міжнародну інтеграцію як перехід від системи держав до міжнародного співтовариства. Стратегією функціоналістів є зміщення уваги з політичних конфліктів на вирішення технічних питань, які не викликають бурхливих суперечок. На думку Е. Хааса, регіональна інтеграція вмотивована об'єктивними потребами. Ключовою ідеєю вважається перелив (spillover - ефект мультиплікатора, коли державні інвестиції у будівництво доріг, наприклад, стимулюють розвиток інфраструктури інших видів бізнесу), коли інтеграції поетапно поширюється із однією галузі на іншу. Основна ідея «переливання» полягає в кумулятивному характері інтеграційного процесу, якому властиве постійне поступове розширення сфери впливу на суміжні сфери суспільного життя. Певна дія, спрямована на досягнення, наприклад, мети колективної оборони ЄС вимагає заради своєї реалізації втілення іншої мети послідовного розвитку спільної зовнішньої політики ЄС. Ключову роль агента інтеграції відіграє бюрократія. На думку Е. Хааса, європейський громадянин може одночасно проявляти лояльність до національних і наднаціональних політичних інститутів. Неофункціоналісти переконані, що інтеграція це процес формування національними державами високого рівня лояльності власних громадян до наднаціональних органів влади. Рушійною силою інтеграції виступають суспільні потреби або технологічні інновації. Неофункціоналісти визнають, що наявність питань, які не можуть бути передані зі сфери компетенції держав під юрисдикцію наднаціональних органів влади. Тим самим заперечується автоматичний характер політичної інтеграції.

Теорія комунікації американського вченого К. Дейча є аналізом взаємозв'язку між міжнародною інтеграцією і соціальною комунікацією. Дейч підкреслив важливість комунікаційної інтеграції, тобто поширення спільних культурних символів. Якщо для національної інтеграції головним є створення формальних політичних інститутів, то для міжнародної інтеграції таким результатом є мир і безпека. Плюралістичні спільноти існують на основі спільних цінностей своїх суб'єктів. Чим вищим є рівень ціннісної сумісності, тим швидше відбувається процес інтеграції окремих країн у регіональну спільноту. Відповідно до теорії комунікації інтеграція веде до утворення регіонального політичного співтовариства, члени якого об'єднані формальними і неформальними культурними цінностями і нормами. Належність до спільної культури підтримує високий рівень довіри і взаємодії.

Американський дослідник міжнародних відносин С. Хоффман писав, що національні уряди вступають у взаємодію один з одним заради збереження власного потенціалу розвитку. Е. Моравчик наголошує, що національні уряди йдуть на поступки наднаціональним органам влади заради зміцнення власного політичного потенціалу. Прихильники міжурядового підходу наголошують на можливості національних урядів брати участь у інтеграційних процесах на основі власних інтересів. Внаслідок успішного міжурядового співробітництва виникає режим економічної взаємозалежності. Національним урядам доводиться враховувати обмеження внутрішньополітичного характеру і виклики зовнішнього середовища. Отже, представники міжурядового ліберального підходу трактують інтеграційне об'єднання як режим успішного міжурядового співробітництва в умовах економічної взаємозалежності. Національні лідери можуть зробити вибір на користь участі у інтеграції, коли це відповідає інтересам впливових внутрішньополітичних сил.

Міжурядовий підхід до бачення європейської інтеграції найбільш відома теорія. Прихильники цього підходу враховують насамперед реальні факти, стан і тенденції розвитку інтеграційного процесу. Згідно з ним держави -члени є більш важливим фактором для розвитку ЄС, ніж його інститути. Класиками цього підходу вважаються Р. Дарендорф і Х. Валлас. А. Моравчик є адептом ліберального міжурядового підходу. На його думку, національні інтереси формуються під впливом внутрішньополітичних факторів. Саме національні інтереси залишаються визначальними для характеру, інтенсивності та напрямку міжнародного співробітництва.

На реальну політику також впливає ідея європейської інтеграції багатьох швидкостей. Після розширення ЄС до 28 країн-членів (до виходу Великої Британії) вирізнилося ядро європейської інтеграції (шість країн засновниць Європейських Співтовариств) та концентричні кола дотичні до ядра. Приєднання нових держав-членів ЄС до вищих досягнень європейської інтеграції можливе на різних швидкостях. Приклад цього Монетарний союз, адже до запровадження 2002 р. готівкової спільної грошової одиниці «євро» були готові не всі країни-члени ЄС одночасно.

Відсутня загальна теорія регіональної інтеграції, здатна пояснити складний інтеграційний феномен у всій його різноманітності. Існуючі теоретичні підходи зберігають лояльність державному принципу як формі організації політичного життя. Тільки неофунціоналісти у центр уваги ставлять соціальні групи, які беруть участь у інтеграції і наднаціональні інститути, а не національні держави. Чимало правил Євросоюзу формуються в політичних мережах, які інтегрують різні територіальні рівні: локальний, регіональний, національний, наднаціональний.

Ситуація з військовою складовою Євросоюзу радикально не змінилась й після російської анексії Криму і початку війни на Донбасі. Навіть президент США Д. Трамп (2017-2020) погрозами виведення військ США з Європи не домігся збільшення військових витрат провідними країнами ЄС. Тільки ескалація російської збройної агресії проти України після 24 лютого 2022 р. обумовила зміну позиції країн Європейського Союзу щодо ролі України в процесі захисту демократії та європейських цінностей від тоталітаризму. 28 лютого 2022 р. президент України В. Зеленський, спікер парламенту Р. Стефанчук, прем'єр-міністр Д. Шмигаль підписали заявку про вступ до Європейського Союзу на особливих умовах. 18 квітня 2022 р. Україна передала Євросоюзу першу частину опитувальника щодо умов вступу та започаткування офіційних переговорів про вступ.

Станом на початок квітня 2022 р. 27 країн-членів Євросоюзу постачали зброю Україні та запровадили торговельно-економічні, фінансові, персональні санкції проти РФ. Відповідно РФ оголосила всі ці країни недружніми.

Нейтральні країни ЄС, такі як Фінляндія і Швеція, реагуючи на російську війну проти України, подали заявки на вступ у НАТО. Особлива консолідуюча роль у альянсі досі належить США.

Після перемоги у травні 2022 р. на президентських виборах у Франції Е. Макрона активізувалася робота міжурядової конференції щодо реформування Євросоюзу. Серед пропозицій, які розглядаються є створення «Об'єднаних збройних сил» Євросоюзу та посилення транснаціональних підрозділів. Наразі Євросоюз не має стратегічної мети цілком замінити НАТО в ролі головного гаранта європейської безпеки. Натомість РФ має стратегічну мету розколоти ЄС і НАТО зсередини та послабити євроатлантичну оборону. Тому Європейський Союз в євроатлантичній системі безпеки виконує функцію європейського флангу НАТО. Символом цього можна вважати зустріч міністрів оборони країн НАТО і ЄС 27 квітня 2022 р. на німецькій військовій базі «Рамштайн», де були прийняті історичні рішення про перехід збройних сил України на стандарти НАТО.

Висновки

Постмодерна багатополюсна система міжнародних відносин складатиметься з декількох ієрархічних структур. По-перше, це будуть трансформовані військово-політичні блоки, по-друге, мережі взаємодії держав, які є регіональними лідерами у своїх регіонах. Системний цивілізаційний характер кризи дає підстави стверджувати, що її подолання не буде простим результатом соціально-інженерних зусиль. РФ відверто шантажує Німеччину і Францію перспективою війни на виснаження України. Відкритим залишається питання, наскільки Євросоюз здатен витримати цей шантаж. Адже постачання американської оборонної зброї українській армії Кремль фактично розглядає як привід для розширення військової агресії на Донбасі з метою пробиття сухопутного коридору до Криму. Зрозуміло, що такий сценарій остаточно руйнує систему безпеки Євросоюзу, позаяк загрожує припиненням постачання газу та напливом біженців із України. Російська війна в Україні перешкоджає китайській економіці стати першою в світі. Побоюючись надмірного посилення Китаю, Захід ще більше не хоче територіального розпаду РФ. Мова може йти про висунення передумов зняття санкцій з РФ у випадку демократизації режиму та децентралізованої моделі федералізму, наприклад, на перехідному етапі близького до конфедерації. Формування постялтинської системи міжнародних відносин відбувається у складних умовах багатополярного протистояння у взаємозалежному світі.

Список використаних джерел та літератури

1. Altfater E. Konkurrenz fur das Empire. Die Zukunft der Europaischen Union in der globalisierten Welt / E. Altfater - Munster: Campus Verlag, 2007. - 300 s.

2. Deger P. Der europaische Raum. Die Konstruktion europaischer Grenzen / P. Deger. - Wiesbaden: Suhrkamp Verlag, 2007. - 300 s.

3. Ehrhard H. Die Europaische Sicherheits- und Verteidigungspolitik. Positionen, Perzeptione, Probleme, Perspektiven / H. Ehrhard. - Baden-Baden: C.H. Beck, 2002. - 280 s.

4. Ehrhart H. Die Europaische Union im 21. Jahrhundert. Theorie und Praxis europaischer AuBen-Sicherheit und Friedenspolitik / H. Ehrhart. - Wiesbaden: Suhrkamp Verlag, 2007. - 300 s.

5. Hellmann G. Die neuen Internationale Beziehungen. Forschungstand und Perspektiven in Deutschland / G. Hellmann. - Baden-Baden: C.H. Beck, 2003. - 400 s.

6. Herrhausen A. Europa - Global Player oder Statist der Weltpolitik? / A. Herrhausen. - Frankfurt-an-Main: Schuster & Meier, 2003. - 300 s.

7. Kaiser K. Weltpolitik im neuen Jahrhundert / K. Kaiser. - Baden-Baden: C.H. Beck, 2000. - 380 s.

8. Khanna P. The Second World: Empires and Influence in the New Global Order / P. Khanna. - London: Cambridge University Verlag, 2008. - 610 s.

9. Lippert B. Die Richtung stimmt - Macrons Idee einer «europaischen politischen Gemeinschaft» mit der Ukraine [Elektronische Ressource] / B. Lippert. - Zugriffsmodus: https://www.swp-berlin.org/publikation/die-richtung-stimmt-macrons-idee-einer-europaeischen-politischen-gemeinschaft-mit-der-ukraine (Datum der Bewerbung: 19.05.2022). - Namen vom Bildschirm.

10. Meyer T. Die Identitat Europas. Die EU eine Seele? / T. Meyer - Frankfurt: Campus Verlag, 2004. - 320 s.

11. Mumme M. Strategien Auswartiger BewuBtseinspolitik. Von der Macht der Ideen in der Politik / M. Mumme - Wurzburg: Piper Verlag, 2006. - 360 s.

12. Piening C. Global Europe. The European Union in World Affairs / C. Piening. - Boulder: Fischer Verlag, 1997. - 350 s.

13. Schmidt H. Die Selbstbehauptung Europas. Perspektiven fur das 21. Jahrhundert / H. Schmidt - Munchen: Campus Verlag, 2000. - 410 s.

14. Schubert K. Die Europaische Union als Akteur der Weltpolitik / K. Schubert - Opladen: Taschenbuch Verlag, 2000. - 350 s.

15. Schultze P. Die Europaische Union, Russland und Eurasien / P. Schulze. - Berlin: Linke Verlag, 2008. - 400 s.

References

1. Altfater, E. (2007). Konkurrenz fur das Empire. Die Zukunft der Europdischen Union in der globalisierten Welt. Munster: Campus Verlag. [in Deutsch].

2. Deger, P. (2007). Der europdische Raum. Die Konstruktion europaischer Grenzen. Wiesbaden: Suhrkamp Verlag. [in Deutsch].

3. Ehrhard, H. (2002). Die Europdische Sicherheits- und Verteidigungspolitik. Positionen, Perzeptione, Probleme, Perspektiven. Baden-Baden: C.H. Beck. [in Deutsch].

4. Ehrhart, H. (2007). Die Europdische Union im 21.Jahrhundert. Theorie und Praxis europaischer Aufien-Sicherheit und Friedenspolitik. Wiesbaden: Suhrkamp Verlag. [in Deutsch].

5. Hellmann, G. (2003). Die neuen Internationale Beziehungen. Forschungstand und Perspektiven in Deutschland. Baden-Baden: C.H. Beck. [in Deutsch].

6. Herrhausen, A. (2003). Europa - Global Player oder Statist der Weltpolitik? Frankfurt-an-Main: Schuster & Meier. [in Deutsch].

7. Kaiser, K. (2000). Weltpolitik im neuen Jahrhundert. Baden-Baden: C.H. Beck. [in Deutsch].

8. Khanna, P. (2008). The Second World: Empires and Influence in the New Global Order. London: Cambridge University. [in English].

9. Lippert B. Die Richtung stimmt - Macrons Idee einer «europaischen politischen Gemeinschaft» mit der Ukraine. Retrieved from: https://www.swp-berlin.org/publikation/die-richtung-stimmt-macrons-idee-einer-europaeischen-politischen-gemeinschaft-mit-der-ukraine [in Deutsch].

10. Meyer, T. (2004). Die Identitat Europas. Die EU eine Seele? Frankfurt: Campus Verlag. [in Deutsch].

11. Mumme, M. (2006). Strategien Auswartiger Bewufitseinspolitik Von der Macht der Ideen in der Politik. Wurzburg: Piper Verlag. [in Deutsch].

12. Piening, C. (1997). Global Europe. The European Union in World Affairs. Boulder: Fischer Verlag. [in English].

13. Schmidt, H. (2000). Die Selbstbehauptung Europas. Perspektiven fur das 21.Jahrhundert. Munchen: Campus Verlag. [in Deutsch].

14. Schubert, K. (2000). Die Europaische Union als Akteur der Weltpolitik. Opladen: Taschenbuch Verlag. [in Deutsch].

15. Schultze, P. (2008). Die Europaische Union, Russland und Eurasien. Berlin: Linke Verlag. [in Deutsch].

Размещено на Allbest.ru