Чинник суніто-шиїтського протистояння в зовнішньополітичній доктрині Ірану (70-ті рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

ЧИННИК СУНІТО-ШИЇТСЬКОГО ПРОТИСТОЯННЯ В ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ ДОКТРИНІ ІРАНУ (70-ті рр. XX ст. -- початок ХХІ ст.)

ХОДЖІН Максим - аспірант

кафедри всесвітньої історії

Анотація

Мета статті - дослідити місце та значення чинника суніто-шиїтського протистояння у зовнішньополітичній доктрині Ірану. Методологія дослідження спирається на принципи конкретно-історичного підходу та об'єктивності, всебічності і цілісності, системності та використання методів - аналізу та синтезу, історико-генетичного, історико-порівняльного, історико-типологічного, проблемно-хронологічного. Наукова новизна полягає у тому, вперше в українській історіографії доводиться, що чинник суніто-шиїтського протистояння є головним інструментом у зовнішньополітичній доктрині Ірану упродовж 70-х рр. ХХ ст. - початку ХХІ ст. Висновки. Автор доводить, що чинник суніто-шиїтського протистояння відіграє одну з визначальних ролей у зовнішній політиці Ірану. З початком Ісламської революції в Ірані прослідковується феномен «шиїтського відродження», що зрештою створило об'єктивну умову для перетворення цієї країни у регіонального лідера усьог о шиїтського руху. Після перемоги революції одним із основних напрямків зовнішньої політики стало установлення та розвиток відносин з усіма мусульманами світу. Однак основним пріоритетом цієї політики стали ісламські країни. Окрім того, у своїй зовнішній політиці керівництво Ірану використовує фактор суніто-шиїтського протистояння для реалізації власних зовнішньополітичних цілей і амбіцій, які полягали у перетворенні Ірану в провідного лідера мусульманського світу. Перемога революції під ісламськими гаслами в Ірані та встановлення режиму, при якому влада опинилася в руках шиїтського духовенства, будівництво держави за ісламською моделлю, конфронтація нового іранського режиму із США і проголошення ним зовнішньополітичного курсу на формування «ісламського світопорядку» - усе це справило велике враження на населення в інших мусульманських країнах, помітно ожививши інтерес до шиїтського ісламу, особливо серед молоді.

Ключові слова: Ісламська республіка Іран, Ісламська революція, аятола, суніто-шиїтське протистояння, зовнішня політика, «шиїтське відродження».

Annotation

шиїтський іран протистояння зовнішньополітичний

THE FACTOR OF SUNNI-SHIA OPPOSITION IN THE FOREIGN POLITICAL DOCTRINE OF IRAN (70s OF THE XX CENTURY - THE BEGINNING OF THE XXI CENTURY)

HODGIN Maksym - PhD-student of the Department of World History, Kamianets-Podilskyi National Ivan Ohiienko University

The purpose of the article is to investigate the place and significance of the factor of Sunni-Shia confrontation in Iran's foreign policy doctrine. The research methodology is based on the principles of concrete-historical approach and objectivity, comprehensiveness, and integrity, systematicity and the use of the methods of analysis and synthesis, historical-genetic, historical-comparative, historical-typological, and problem-chronological methods. The scientific novelty lies in the fact that, for the first time in Ukrainian historiography, it is proven that the factor of Sunni-Shia confrontation is the main tool in Iran's foreign policy doctrine during the 70s of the XX century. - the beginning of the XXI century. Conclusions. The author proves that the factor of Sunni-Shia conflict plays one of the defining roles in Iran's foreign policy. Since the beginning of the Islamic Revolution in Iran, the phenomenon of “Shia revival” has been observed, which ultimately created an objective condition for the transformation of this country into a regional leader of the entire Shia movement. After the victory of the revolution, one of the main directions of foreign policy became the establishment and development of relations with all Muslims of the world. However, the main priority of this policy became Islamic countries. In addition, in its foreign policy, the leadership of Iran uses the factor of Sunni-Shia confrontation to fulfil its own foreign policy goals and ambitions, which lied in turning Iran into a top leader of the Muslim world. The victory of the revolution under Islamic slogans in Iran and the establishment of a regime in which power was in the hands of the Shia clergy, the construction of a state based on the Islamic model, the confrontation of the new Iranian regime with the United States and its announcement of a foreign policy course for the formation of an “Islamic world order” - all of these made a great impression on population in other Muslim countries, noticeably reviving interest in Shia Islam, especially among the youth.

Key words: the Islamic Republic of Iran, Islamic Revolution, Ayatollah, Sunni-Shia confrontation, foreign policy, “Shia revival”.

Постановка проблеми

Починаючи з кінця XX століття, чинник суніто-шиїтського протистояння вийшов за межі окремих країн Близького та Середнього Сходу й перейшов на новий рівень світової геополітики. Посилення зазначеного чинника, в першу чергу була зумовлена Ісламською революцією в Ірані у 1978-1979 рр.

Ця революція, викликана соціально-економічними та політичними причинами, набула релігійної шиїтської форми та спровокувала політизацію й інтернаціоналізацію протистояння між сунітами й шиїтами. Оскільки шиїти у більшості країн ісламського світу складають найменш забезпечену частину населення, вони виявилися готовими до закликів, які лунали в ході іранської революції. Досягнення цієї революції спричинили активізацію діяльності шиїтського населення країн Арабського Сходу, що усвідомило - зміни можливі та ісламська альтернатива капіталізму і соціалізму не лише реально досяжна, але й ефективна.

З того часу ми прослідковуємо феномен «шиїтського відродження», що, в свою чергу, призвело до чергового загострення проблеми світового тероризму та екстремізму (Мельянцев, 2011, с. 170). Окрім того, активізація суніто-шиїтського протистояння негативно впливає на сучасну соціально-економічну та безпекову ситуацію серед країн Близького та Середнього Сходу. Тому дослідження процесу використання чинника суніто-шиїтського протистояння в зовнішньополітичній доктрині Ірану є надзвичайно важливим і актуальним, як з позиції наукового інтересу, так і з позиції практичного використання отриманих знань при формуванні Україною власної виваженої та ефективної політики стосовно арабських країн.

Аналіз джерел та останні дослідження

У вітчизняній історіографії проблема суніто-шиїтського протистояння у зовнішній політиці Ірану досліджена недостатньо. Дотично нею займалися Я. Завада, М. Якубович, С. Зінько. Проблематика, якій присвячене наша стаття, займає вагоме місце в діяльності провідних арабських центрів та іранських дослідників. Особливо тут слід відзначити роботу Центру стратегічних досліджень Перської затоки у Лондоні, а також Бахрейнський та Еміратський центри стратегічних досліджень. Серед джерел - Конституція Ісламської Республіки Іран, митне право Ради співробітництв арабських держав Перської затоки, «Секретні документи Агентства військової розвідки США».

Мета статті - дослідити місце та значення чинника суніто-шиїтського протистояння у зовнішньополітичній доктрині Ірану.

Виклад основного матеріалу

Посилення ролі ісламу в політичному житті багатьох країн ісламського світу почалося приблизно в середині 1960-х рр., тобто задовго до революції в Ірані (Ихсаноглу, 2013, с. 96). Серед факторів, які спричинили «ісламське пробудження», виділяють такі:

- очевидні ознаки кризи як західної, так і радянської моделей розвитку, на які орієнтувалася політична еліта у більшості мусульманських держав;

- поразка арабських країн у Шестиденній війні з Ізраїлем у 1967 р., яке підірвало вплив націоналістичних (світських) ідеологій, у тому числі насеризма і баасизма серед широких кіл населення мусульманських країн, і люди стали звертатися до ісламу у пошуках відповіді на актуальні питання буденного життя;

- невдачі міждержавних об'єднувальних процесів серед ісламських країн на національній основі (арабська єдність (панарабізм), інтеграція Магрибу), перед лицем інтеграції, що поглиблювалася на заході;

- значна фінансова допомога і певний політичний вплив, який здобули в зоні поширення ісламу Саудівська Аравія, Кувейт, Лівія й інші держави, які у своїй зовнішній політиці дотримувалися курсу на мусульманську солідарність й активно допомагали ісламістським рухам в арабських країнах (Рагимова, 2008, с. 104).

Сама ж Ісламська революція в Ірані лине прискорила цей процес, надавши йому нової динаміки. Як наслідок у країні не лише відбулася зміна державного устрою (головою держави став духовний лідер - імам Хомейні) та політичної системи (норми життя регламентувалися шаріатом, введеним у ранг закону), а й правлячого режиму. Окрім того, іранська революція вирішила проблему теології влади з позиції шиїзму й тим самим поставила головну зовнішньополітичну мету Ірану, що полягала в експорті Ісламської революції (Аль-Мусави, 2012, с. 21-22)

Після перемоги революції 9-11 лютого 1979 р. і проголошення 1 квітня того ж року Ісламської Республіки Іран (ІРІ) усе іранське суспільство було піддане тотальній ісламізації, з метою створення єдиної мусульманської общини - умми. У лютому 1979 р. новий духовний лідер ІРІ Р. Хомейні видав указ прем'єр-міністра Ірану Базаргана, який зобов'язував, провести загальнонаціональний референдум про майбутній державний устрій. На голосування виносилося тільки одне питання: чи «Згідні Ви із встановленням в Ірані ісламської республіки?». Слід зазначити, що ряд світських і релігійних діячів виступали проти подібного формулювання, пропонуючи такі назви, як «народно-демократична республіка» або «ісламська демократична республіка» (Defense Intelligence Agency Secret Documents, 2013, р. 1-3) Проте більше 90% населення, що брало участь у плебісциті позитивно відповіли на поставлене питання. Такий результат пояснюється тим, що для більшості жителів Ірану голосування за абстрактну «ісламську республіку» стало своєрідним відходом від монархічного минулого.

Загалом, своїм кінцевим успіхом у боротьбі за владу, Р. Хомейні та його послідовники повинні завдячувати, сформованій у попередній період єдності релігійного крила ісламського революційного руху, який заперечував його світську складову (Иран в мировой политике, 2017, с. 110-111). В подальшому, саме шиїтські релігійно-політичні ідеї та принципи діяльності склали основу та визначили головні особливості нової внутрішньої та зовнішньої політики держави. Вони ж сприяли також вирішенню соціального конфлікту у тогочасному іранському суспільстві, а також приведенню до влади «законодавця» (в даному випадку Р. Хомейні), який не був пророком, однак якого його послідовники за шиїтською традицією називали імамом.

Слід зазначити, що корінь основних догматів ідеології ісламської революції в Ірані тягнеться до раннього шиїтського ісламу. Ідеологи шиїзму, у тому числі й аятола Хомейні, у своїх проповідях і творах постійно покликалися на праці середньовічних авторитетних шиїтів, наприклад, таких, як історик і тлумач Корана з Куфи Джабір бін Язид аль-Джуфи, який одним з перших почав інтерпретувати деякі аяти Корана - натяк на Алі бін Абу Таліба (Аль-Мусави, 2012, с. 21-22).

Окрім того, іслам шиїтського тлумачення у вирі революції породив унікальне явище іранського націоналізму, кинувши виклик не лише тогочасним країнам Близького та Середнього Сході, але й світському культурницькому домінуванню у регіоні (Игнатенко, 2005, c. 34). Розроблена та втілена у життя концепція ісламської держави базувалась на ідеї безпосередньої участі шиїтських духовних лідерів в управлінні. Сам імам Хомейні не займав ніяких офіційних посад, однак був визнаний усіма в якості рахбара («керівника») Ісламської Республіки (Common Customs Law, 2013) Своєю ідеєю створення держави виключно ісламського способу правління Хомейні кинув виклик усім тогочасним усталеним державотворчим традиціям, відмовившись, як від західної моделі загальної лібералізації та демократизації, так і від східної соціалістичної. У своїх промовах він наголошував на кардинальній відмінності ісламського правління від марксистської доктрини, що, у свою чергу, не були схожі й на інші відомі форми правління (Ислам: религия, 1984, с. 109).

Основні положення концепції ісламської влади Р. Хомейні були викладені в його книзі «Ісламська влада: правління богослова-правника». У цій книзі він доводив, що ісламська влада сприятиме створенню суспільства «влади всезагальної справедливості на землі» під управлінням (велайат) «справедливого факіха», здійсненню влади закону, який є одночасно і «наказом», і «приписом» Бога, а також спроможний тримати під своїм контролем всіх індивідів та ісламський уряд й створити владу всезагальної справедливості на землі» (Ислам: религия, 1984, с. 30-31).

Як бачимо, концепція ісламської влади Хомейні відноситься до шиїтської ідеологічної системи світоглядного характеру, оскільки її основні параметри визначаються специфікою використання в ній «принципів релігії» (осул-е-дин) і «приписів релігії» (фору'-є дин). У ній зберігається від попередньої шахської системи триєдина структурність, яка об'єднує в собі «божественне-соціальне-особистісне», однак принципово змінюється їхній зміст - зі світсько-монархічного до ісламського. При цьому, характерною рисою концепції Хомейні є ідея богообраності іранського народу під керівництвом мудрого керівника - носія божої благодаті. У своїх поглядах імам Хомейні поєднував ідеї мусульманської єдності з уявленнями про особливу місію мусульман, месіанську роль шиїтського ісламу в ІРІ, що визначило перманентний характер ісламської революції і поставило в центр теоретичних побудов антагонізм між пригніченими й обездоленими (в лексиконі Р. Хомейні, мостазефін) з одного боку, і «пригнічувачами» чи «високомірними» (мостакберін), - з іншого.

Тут нам слід зазначити, що далеко не всі провідні представники шиїтського духівництва з ентузіазмом сприймали теократичну модель управління державою. Серед незгодних з позицією Хомейні найбільш помітною фігурою був аятола Шаріатмадарі. Він вважав, що ісламське вчення не допускає активної та безпосередньої участі релігійних авторитетів у політичних процесах. З цього приводу, Шаріатмадарі неодноразово піддавав критиці погляди Р. Хомейні і в цілому негативно сприймав факт прийняття ним титулу «імам», який в уявленні шиїтів зазвичай асоціювався з дванадцятим імамом Махді, пришестя якого віруючі шиїти чекали в майбутньому. Прибічники Шаріатмадарі неодноразово вступали у пряме протистояння з послідовниками Хомейні, головним чином представлених вихідцями з бідних традиційних верств суспільства.

Проте після гострої політичної боротьби на початку 80-х рр. ХХ ст. Шаріатмадарі був дискредитований своїми зв'язками з учасниками антиурядової змови на чолі з міністром закордонних справ Готбзаде й усунутий від влади (Разливаев, 2009, с. 119-120).

Стосовно зовнішньої політики ІРІ, то у її основу була покладена ідея протидії всім проявам пригнічення та несправедливості, що склала другий важливий принцип ісламської революції, який слідом за принципом «ні Захід, ні Схід - Іслам» визначив глобальні виміри зовнішньої політики країни. Вищезазначені принципи знайшли найбільш повне своє вираження в гаслі революції «Незалежність» (естеглал). У відповідності до цього гасла, Іран ніколи не був колонією і під «незалежністю» розумілася перш за все його вільна та ініціативна політична воля, як норма участі в міжнародних справах, яка забезпечує незалежність країни від впливу наддержав (Ислам: религия, 1984, c. 203). В сучасній дипломатії ІРІ ця особливість зовнішньої політики проявилася у формуванні дипломатичної лінії Тегерану по відношенню до двохсторонніх, регіональних і світових проблем.

Слід зазначити, що після перемоги ісламської революції в Ірані, одним із основних напрямків зовнішньої політики ІРІ стало встановлення та розвиток відносин з усіма мусульманами світу. Однак основним пріоритетом цієї політики стали ісламські країни. Тут слід зазначити, що аятолла Хомейні поділяв країни «на ісламські та країни з неісламською владою в ісламських країнах» (Dr. Diwan Taskheer Khan, 2017, р. 45). У відповідності до цього підходу, в залежності від оцінки характеру правлячих режимів та їхньої зовнішньополітичної орієнтації всі країни ісламського світу в ІРІ почали поділятися на братні, дружні, нейтральні, ворожі.

Концепція зовнішньополітичної доктрини Ірану була найбільш повно відображена у прийнятій 15 листопада 1979 р. Конституції ІРІ (Конституція Ісламської Республіки Іран, 1989). У ній зовнішній політиці Ірану присвячено десятий розділ під назвою «Зовнішня політика», який складається з чотирьох статей (ст. 152-155). Так, у ст. 152 Конституції містяться основні принципи зовнішньої політики ІРІ, зокрема зазначається, що «Зовнішня політика Ісламської Республіки Іран заснована на запереченні всіх сфер і територіальної цілісності, захисті прав усіх мусульман і неприйняття на себе будьяких зобов'язань гегемонічних держав (до яких перш за все відносилися СРСР і США. - Авт.)», на мирних взаємовідносинах з державами, які не мають ворожих намірів стосовно Ірану» (Конституція Ісламської Республіки Іран, 1989).

Важливе значення для розуміння особливостей зовнішньої політики ІРІ як інструменту для реалізації його «всесвітньої місії» має ст. 154, в якій визначена основна зовнішньополітична мета Ісламської Республіки Іран - «благоженство (са'адат) людини», що реалізується для кожного жителя планети, і право всякого народу на «незалежність, свободу, владу істини і справедливості» (Конституція Ісламської Республіки Іран, 1989).

Крім того, в основу зовнішньої політики Ірану також була покладена ідея «експорту революції», яка, з одного боку виходила із розробленої аятолою Хомейні монової шиїтської ідеології, а з іншого боку була своєрідним прикриттям геополітичних амбіцій Ірану, спрямованих на досягнення статусу регіонального лідера на Близькому та Середньому Сході. Під гаслами захисту пригнічених мусульманських народів (під якими розумілися перш за все представники шиїтського віросповідання. - Авт.) Тегеран почав вести активну діяльність у міжнародних організаціях і недержавних проєктах, основним завданням яких було об'єднання мусульман й активізація їх на боротьбу проти засилля США у Перській затоці (Алиев, 2002, с. 102). Ця зовнішня політика отримала в регіоні широку міжнародну підтримку саме з боку шиїтів, оскільки вони у більшості країн ісламського світу складали найбільш безправну частину населення, і тому виявилися сприйнятливими до закликів іранських лідерів.

Слід також зазначити, що для реалізації своїх зовнішньополітичних цілей ІРІ мала саму потужну в регіоні Перської затоки економіку та армію, а також значний людський потенціал, який нараховував 72 млн. осіб у 2010 р., половину з яких становила молодь до 20 років, здійснювала контроль за стратегічно важливими транспортними комунікаціями, виходом до моря, яскравим цивілізаційним спадком тощо. Поряд з цим керівництвом країни намагалося зберегти за нею другу позицію в системі ОПЕК до 2015 р. (7% виробництва і експорту нафти на світових енергетичних ринках), зайняти перше місце до 2025 р. в економіці, науці і технологіях у регіоні, стати «ісламською Японією» (Иран в мировой политике, 2017, c. 207).

На початку 80-х рр. ХХ ст. іранська державна ідеологія прагне зробити акцент на двох чинниках, а саме на революційності Ірану та універсальному характері іранської моделі державного устрою, оскільки в Конституції зазначено створення зразкового ісламського суспільства на основі ісламських шиїтських приписів. Іранські апологети прагнуть не лише підтвердити вищі досягнення ісламської революції та їх всесвітнє значення, але й довести єдність Ірану з усією мусульманською уммою. Саме з цих міркувань Іран не визначається як шиїтська держава. У конституції відмічено, що «офіційною релігією Ірану є іслам джафаритського толку, що визнає існування 12 імаму, і цей принцип назавжди залишається незмінним. Інші ісламські вірування, зокрема ханафитське, шафиітське, маликітське, ханбалитське і зєйдитське, користуються повною повагою» (Марьясов, 1985, с. 10-11).

Ісламська Республіка Іран ставиться ними в один ряд з іншими напрямами й богословськими школами в ісламі, тим самим акцентуючи увагу на єдності усіх мусульман і можливості для ІРІ зайняти особливе положення в політичному світі ісламу. Зафіксоване в Конституції ІРІ положення про те, що законотворчість, яка визначає принцип соціального управління, відповідає положенням Корану і Суни, покликане підтвердити нерозривний зв'язок Ірану з мусульманською спільнотою (Wehrey, 2008, р. 78).

Цей принципово важливий момент іранської ідеології знаходить широке застосування в зовнішній політиці. Так, згідно з доктриною аятоли Хомейні, в ісламській державі, що забезпечує рівність людей перед Аллахом, заможні громадяни виховані в дусі ісламських норм поведінки, не можуть зловживати своїм капіталом, знанням і політичною владою, оскільки повинні будуть керуватися «добрими почуттями» (Wehrey, 2008, р. 89).

Важливо зазначити, що лідер іранської революції ніколи не підкреслював шиїтський характер революції. Він завжди акцентував увагу на її загальноісламському утриманні революції, прагнучи переконати усю мусульманську умму в такому: попри те, що перша в історії ісламська революція була здійснена силами шиїтів, проголошена в Ірані держава є саме «ісламською» в тому сенсі, який вкладають у це слово усі мусульмани, незалежно від течії або мазхаба (Warner, 2016).

Серйозною перевагою іранської моделі є те, що, будучи мало залежним від Заходу, зокрема, від США, Іран демонструє високу міру інтегрованості своєї економіки у світову систему господарювання, а також незалежність у зовнішній політиці, особливо у вибиранні засобів і методів реалізації своїх інтересів на світовій арені. Окрім цього, глобальною зовнішньополітичною метою Ірану є формування «великого простору» Ірану у рамках іраношиїтської цивілізації.

Проте варто зазначити, що є цілком правомірно говорити про цілі Ірану в створенні єдиного «шиїтського світу». ІРІ проводить «паншиїтську» політику, що спрямована на захист шиїтських общин регіону. На початку ХХІ ст. іранський вплив найбільш активно проявляється переважно серед шиїтівімамитів (тобто серед шиїтів Іраку, Лівану, Кувейту, Бахрейну, Саудівської Аравії, Йорданії, Афганістану).

Загалом, якщо проаналізувати досвід експорту Ісламської революції в інші країни, і перш за все в ісламські держави, який здійснювався різноманітними засобами: воєнним насиллям в Іраці, Лівані, Афганістані, напіввоєнними, охоплюючи терор та підривну діяльність (Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Об'єднані Арабські Емірати), а також мирними, шляхом пропаганди ісламу в Туреччині, Пакистані, Омані, Дубаї тощо. В результаті цієї політики Іран опинився у фактичній ізоляції не тільки від США та СРСР, а й навіть країн-учасників Руху неприєднання. Все це змусило іранське керівництво піддати свою зовнішньополітичну доктрину суттєвій корекції.

Починаючи з 1989 р., у зв'язку з приходом до влади нового рахбара А. Хаменеі, а також правління президентів ІРІ А.А. Хашемі-Рафсанжані (1989-1997 рр.) і М. Хатамі (1997-2005 рр.), була розроблена нова концеп-ція зовнішньої політики Ірану. На відміну від попереднього періоду, ця концепція відзначалася своєю поміркованістю, з неї були вилучені найбільш радикальні положення, які були пов'язані з «експортом ісламської революції» воєнними та напіввоєнними методами, замінивши їх положеннями духовно-культурницької пропаганди ісламу та економічної співпраці. Сам Хаменеі з цього приводу зазначав, що Іран «іде по шляху творчого будівництва і відновлення своєї економіки», а «ісламська умма прагне отримати віру в себе, свою релігійну гідність і незалежність». Задля досягнення цієї мети рахбар ІРІ намагався створити об'єднаний фронт ісламських країн від Індонезії до Північної Африки» (Shanahan, 2000, p. 3).

Фактично Хаменеі започаткував період прагматичної дипломатії в історії сучасного Ірану. Ця політика, загалом була направлена на вихід країни з міжнародної ізоляції, через пошук спільних інтересів із сусідніми країнами. Крім того, сама зовнішня політика була переорієнтована із «експорту революції» на забезпечення власної внутрішньої безпеки та територіальної цілісності Ірану, а також на підтримку з ними добросусідських відносин з межуючими державами.

Після приходу до влади в 1997 р. М. Хатамі висунув концепцію «діалогу цивілізації», яка виходячи з основних постулатів шиїтського віровчення, була структурована на три рівні:

- внутріісламського світу;

- міжісламською і західною (християнською) цивілізаціями;

- ісламом й іншими цивілізаціями та конфесіями (Mohammad Khatami, 2001, с. 89-90).

Одним з центральних положень концепції М. Хатамі стало твердження, про те, що лише ті культури і цивілізації змогли вижити і в подальшому розвиватися, які володіли вмінням «говорити», «слухати», і «розуміти» (Тронов, 2007, c. 31) На його думку, діалог у межах світу ісламу повинен вестися в ім'я повернення «в спільний ісламський дім» усіх мусульманських народів і створення «ісламського громадянського суспільства» (Иран в мировой политике, 2017, с. 225). Хатамі також став першим з президентів ІРІ, який виступив за пошук діалогу та примирення між шиїтами і сунітами.

Однак, незважаючи на всі ці, на перший погляд миролюбиві ініціативи, головною метою ІРІ при президентстві Хатамі й надалі залишалося досягнення Іраном регіонального лідерства. Шлях до цього лідерства ним вбачався у виході ІРІ з міжнародної ізоляції. Активній реалізації цієї політики завадили трагічні події 11 вересня 2001 р. в США. Після них більшість країн регіону слідом за самими США посилили свій тиск на Іран. Як результат у релігійному керівництві Ірану, знову почали отримувати верх сили, які виступали за відновлення політики «експорту революції». Однак, це не принесло ні самій державі, ні її жителям ніякого позитиву, а лише затримало процес виходу ІРІ з міжнародної ізоляції.

Висновки

Таким чином, перемога революції під ісламськими гаслами в Ірані та встановлення режиму, при якому влада опинилася в руках шиїтського духовенства, будівництво держави по ісламській моделі, конфронтація нового іранського режиму із США та проголошення їм зовнішньополітичного курсу на формування «ісламського світопорядку» -усе це справило велике враження на населення в інших мусульманських країнах, помітно ожививши інтерес до шиїтського ісламу, особливо серед молоді. У всьому ісламському світі та за його межами різко зросла активність рухів, які згодом отримали назву «фундаменталістських». Розробляючи свою зовнішньополітичну доктрину, керівництво ІРІ намагалося максимально використати чинник суніто-шиїтського протистояння для вирішення власних проблем і зовнішньополітичних амбіцій, які полягали у перетворенню Ірану у провідного лідера мусульманського світу.

Список використаних джерел і літератури

1. Алиев, А. А. (2002). Иран vs Ирак: история и современность. Москва: МГУ, 199 с.

2. Аль-Мусави, Х. (2012). Лицо шиизма (перевод с арабского книги «Сначала Аллах, потом история. Раскрытие тайн и оправдание пречистых имамов). URL: https://issuu. com/badr_/docs/lico_shiizma (дата звернення: 04.03.2022).

3. Игнатенко, А. А. (2005). Расколотая умма в ожидании страшного суда. Нужна ли реформа исламу: материалы. Казань, 119 с.

4. Ислам: религия, общество, государство: сб. статей. (1984). Москва, 290 с.

5. Ихсаноглу, Э. (2013). Исламский мир в новом веке. Организация Исламского сотрудничества: монография. Москва: ИВ РАН, 416 с.

6. Конституція Ісламської Республіки Іран. (1989). URL: https://publicofficialsfinanci aldisclosure.worldbank.org/sites/fdl/files/assets/law-library-files/Iran_Constitution_en.pdf (дата звернення: 12.11.2021).

7. Марьясов, А. Г. (1985). Внешняя политика и дипломатия ИРИ (1979-1983 гг.): (автореф. дисс.... канд. ист. наук). Москва, 23 с.

8. Мамедов, Н. М. (ред.). (2017). Иран в мировой политике. XXI век / М.С. Каменева, И.Е. Федорова и др. Москва: РАН; Изд. Воробьев А.В., 260 с.

9. Мельянцев, В. А. (2011). Причины кризиса в арабском мире. Восточная аналитика, 2, 165-176.

10. Рагимова, А. Ф. (2008). Политизация ислама в современной историографии. Историография общественных и политических движений в ХХ столетии: тенденции и проблемы. Москва, 104 с.

11. Разливаев, А. А. (2009). Исламский фактор в Турции и его влияние на вступление в Европейский Союз: (дисс.... канд. пол. наук: 23.00.04). Москва, 191 с.

12. Тронов, А. (2007). Иран, его арабские соседи и их отношение к ядерным амбициям ИРИ. Азия и Африка сегодня, 1, 31-34.

13. Common Customs Law of the Cooperation Council for the Arab States of the Gulf: Common Customs Law for GCC States. United Arab Emirates Federal Custom Authority. URL: https://www.fca.gov.ae/en/homerightmenu/pages/gccstates.aspx?SelectedTab (дата звернення: 05.01.2022).

14. Defense Intelligence Agency Secret Documents: Syria: Muslim Brotherhoo. May 1982/ Document/Author:(b)(3):10USC424. URL: https://syria360.files.wordpress.com/2013/11/ dia-syria-muslimbrotherhoodpressureintensifies-2.pdf (дата звернення: 07.02.2022).

15. Dr. Diwan Taskheer Khan. Mu'tazilaism. (2017). An Introduction to Rationality in Islam / International Journal of Engineering and Applied Sciences, Vol-4 - Issue-10. URL: https://www.ijeas.org/download_data/IJEAS0410018.pdf. (дата звернення: 12.11.2021).

16. Shanahan, R. «Iranian foreign policy under Rouhani». Sydney NSW 2000 Australia/ Lowy Institute for International Policy. URL: https://www.files.ethz.ch/isn/188299/iranianforeign-policy-under-rouhani.pdf (дата звернення: 05.01.2022).

17. Warner, B. (2016). The Islamic Doctrine of Christians and Jews. B. Center for the study of political Islam Czech Republic, 2016. 4 p.

18. Wehrey, F. (2008). Saudi-lranian Relations Since the Fall of Saddam: Rivalry, Cooperation and Implications for U.S. Policy. Santa Monica, CA: RAND Corporation, 130 p.

References

1. Aliyev, A. A. (2002). Iran vs Irak: istoriya i sovremennost' [Iran vs Iraq: history and modernity]. Moskva: MGU,199 s. [in Russian].

2. Al'-Musavi, KH. (2012). Litso shiizma (perevod s arabskogo knigi «Snachala Allakh, potom istoriya. Raskrytiye tayn i opravdaniye prechistykh imamov) [The face of Shiism (translation from Arabic of the book “First Allah, then history. Revealing the secrets and justifying the pure imams)]. Retrieved from https://issuu.com/badr_/docs/lico_shiizma. [In Russian].

3. Ignatenko, A. A. (2005). Raskolotaya umma v ozhidanii strashnogo suda. Nuzhna li reforma islamu [A divided ummah awaiting a terrible judgment. Does Islam need a reform?]: materialy. Kazan', 119 s. [in Russian].

4. Islam: religiya, obshchestvo, gosudarstvo [Islam: religion, society, state]: sb. statey. (1984). Moskva, 290 s. [in Russian]

5. Ikhsanoglu, E. (2013). Islamskiy mir v novom veke [Islamic world in the new century]. Organizatsiya Islamskogo sotrudnichestva: monografiya. Moskva: IV RAN, 416 s. [in Russian].

6. Konstytutsiya Islamskoyi Respubliky Iran [Constitution of the Islamic Republic of Iran]. (1989). URL: https://publicofficialsfinancialdisclosure.worldbank.org/sites/fdl/files/assets/ law-library-files/Iran_Constitution_en.pdf [in Ukrainian].

7. Mamedov, N. M. (Ed.). (2017). Iran v mirovoy politike. XXI vek [Iran in world politics. XXI century] / M.S. Kameneva, I.Ye. Fedorova i dr. Moskva: RAN; Izd. Vorob'yev A.V., 260 s. [in Russian].

8. Mar'yasov, A. G. (1985). Vneshnyaya politika i diplomatiya IRI (1979-1983 gg.) [Foreign policy and diplomacy of Iran (1979-1983)]]: (Extended abstract of Candidate's thesis). Moskva, 23 s. [in Russian].

9. Mel'yantsev, V. A. (2011). Prichiny krizisa v arabskom mire [Causes of the crisis in the Arab world]. Vostochnaya analitika, 2, 165-176. [in Russian].

10. Ragimova, A. F. (2008). Politizatsiya islama v sovremennoy istoriografii [Politicization of Islam in modern historiography]. Istoriografiya obshchestvennykh ipoliticheskikh dvizheniy vХХstoletii: tendentsii iproblemy. Moskva, 104 s. [in Russian].

11. Razlivayev, A. A. (2009). Islamskiy faktor v Turtsii i yego vliyaniye na vstupleniye v Yevropeyskiy Soyuz [The Islamic factor in Turkey and its impact on accession to the European Union]: (Candidate's thesis). Moskva, 191 s. [in Russian].