Карабахський конфлікт

Размещено на http://www.allbest.ru/

Карабахський конфлікт

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичні та політичні аспекти конфлікту в Нагірному Карабаху

1.1 Передумови Нагірно-Карабахського конфлікту (історичний аспект)

1.2 Проблема Нагірного Карабаху та його значення в міжнародних відносинах

Розділ 2. Нагірно-Карабахський конфлікт у політиці Республіки Азербайджан, Республіки Вірменія та невизнаної Нагірно-Карабахської Республіки

2.1 Політика ідентичності як чинник конфлікту в Нагірному Карабаху

2.2 Позиції зовнішніх гравців

Розділ 3. Роль міжнародного співтовариства у політиці врегулювання Нагірно-Карабахського конфлікту

3.1 ЄС як чинник політичних перетворень у південно-кавказькому регіоні

3.2 Чинник США у політичній трансформації країн Південного Кавказу

Висновки

Список джерел та літератури

Вступ

Розпад СРСР породив дуже багато територіальних суперечок, основу яких було закладено ще у період становлення СРСР. Незважаючи на підписання угоди про припинення вогню 1994 р., вирішення нагірно-карабахського конфлікту між Вірменією та Азербайджаном сьогодні не знайдено. Такі спроби за весь час існування проблеми робилися вже не раз, у тому числі за участю третіх країн та міжнародних урядових організацій. Єдиним результатом цих зусиль був переведення конфлікту з гострої фази у заморожений стан. Однак невирішена проблема на пострадянському просторі знаходиться ближче до загострення та ескалації, ніж до врегулювання, що загрожує безпеці та стабільності у регіоні.

Конфлікт у Нагірному Карабаху сьогодні є найсерйознішим етнополітичним протистоянням у Закавказзі. Безпосередньо в цьому беруть участь дві незалежні держави, які мають силу і, як показує історія, волю розв'язати відкрите військове протистояння.

Актуальність теми курсової роботи визначається насамперед надзвичайно важливою цінністю пошуку шляхів розв'язання конфлікту в Нагірному Карабаху. Тому на тлі чергового загострення, далеко не першого, навіть за останні 10-15 років, особливу увагу слід приділити пошуку ефективних шляхів його вирішення.

Мета курсової роботи полягає у комплексному аналізі врегулювання даного конфлікту з урахуванням специфіки міжнародних відносин та дослідженні існуючих протистоянь з погляду ключових принципів міжнародного права - права народів на самовизначення та принципу територіальної цілісності держав.

Мета роботи зумовила виконання наступних завдань:

- визначити передумови Нагірно-Карабахського конфлікту (історичний аспект);

- розглянути проблему Нагірного Карабаху та його значення в міжнародних відносинах;

- визначити політику ідентичності як чинник конфлікту в Нагірному Карабаху;

- розглянути позиції зовнішніх гравців;

- провести аналіз ролі міжнародного співтовариства у політиці врегулювання Нагірно-карабахського конфлікту.

Для досягнення мети та вирішення завдань даної роботи було вивчено цілий комплекс різних джерел та монографій, які умовно можна поділити на 3 групи.

До першої групи можна віднести широке коло різноманітних документів. Насамперед, це офіційні актові документи (договори, угоди).

Так, при аналізі початкового етапу розвитку вірмено-азербайджанського конфлікту корисним був збірник документів і матеріалів з Нагірного Карабаху 1918-1923. До збірки увійшли матеріали, виявлені у фонді архіву Єревану, а також документи, взяті з періодики.

Важливим джерелом інформації є збірка документів щодо врегулювання нагірно-карабахського конфлікту, складена В. Казіміровим. Ця збірка створена на основі архівних матеріалів з офіційною публікацією текстів найважливіших документів з історії нагірно-карабахського конфлікту, де автор прояснює обставини, в яких було прийнято той чи інший документ за періодом 1992-96 років.

До другої групи належать мемуари, які стали основою створення даної курсової роботи. Насамперед, це робота В.М. Казімірова «Світ Карабаху. Посередництво Росії у врегулюванні нагірно-карабахського конфлікту», в якій автор, сам, будучи в 1992-1996 рр. головою російської посередницької місії та повноважним представником Президента Росії з політичного врегулювання нагірно-карабахського конфлікту, представляє перше детальне та документоване висвітлення історії, ходу та спроб вирішення даного конфлікту.

У книзі англійського журналіста Томаса де Ваала «Чорний сад. Вірменія та Азербайджан між миром і війною» розповідається про причини та перебіг вірмено-азербайджанського конфлікту в Нагірному Карабаху. В основу оповідання лягли документи, особисті спостереження та численні інтерв'ю, взяті автором у вірмен та азербайджанців - як у відомих політиків, так і у звичайних людей, вільних та мимовільних учасників кривавого протистояння.

Винятково важливою виявилася книга журналіста-міжнародника та політолога А. Мелік-Шахназарова «Нагірний Карабах: Факти проти брехні», в якій розповідається про витоки виникнення карабахської проблеми. Особливу увагу автор приділяє інформаційно-ідеологічним аспектам азербайджано-карабахського конфлікту, висвітленню подій засобами масової інформації Радянського Союзу, Азербайджану, Нагірного Карабаху та Вірменії закордонними ЗМІ. Докладно розповідається про методи ведення пропагандистської та інформаційної воєн, що застосовувалися сторонами, як у ході «гарячої фази» конфлікту, так і в мирний час.

До третьої групи належать статті європейських, російських, українських, вірменських та азербайджанських дослідників.

Значний внесок у вивчення етнополітичної природи карабахського конфлікту зробили роботи А. Звєрєва «Етнічні конфлікти Кавказі, 1988 - 1994гг.», С. Золяна «Нагірний Карабах: проблема та конфлікт», І. Маммадова і Т. Мусаєва «Вірмено-азербайджанський конфлікт: історія, право, посередництво», А. Манасяна «Карабахський конфлікт: Ключові поняття та хроніка» та А.А. Тарасова «Міфи про Карабахський конфлікт».

Винятково важливою виявилася стаття заступника міністра закордонних справ Республіки Вірменія Ш. Кочаряна під назвою «Чому Нагірно-Карабахський конфлікт досі не врегульований?» та робота М. Ованісяна «Карабахська проблема. Тернистий шлях до свободи та незалежності». Автори коротко описали історичне коріння конфлікту і розглянули кілька варіантів врегулювання карабахського конфлікту, запропонованих різними міжнародними організаціями, зокрема останні пропозиції, зроблені у рамках Мінської групи ОБСЄ.

Проаналізувати вплив зовнішніх акторів на механізми врегулювання конфлікту в Нагірному Карабаху допомогли роботи К. Гаджієва «Велика гра на Кавказі» та С.Мінасяна «Пошук стабільності у карабахському конфлікті». У цих роботах автори оцінюють роль і місця Росії у регіоні Південного Кавказу. Слід також зазначити статтю А. Галстяна «Карабахські віражі у зовнішній політиці США», в якій докладно описано політику США щодо нагірно-карабахської проблеми.

Методи дослідження. При написанні роботи використовувався метод моделювання, який сприяв вдосконаленню діагнозу конфлікту з метою ефективного прогнозування й оптимізації способів їхнього врегулювання. При написанні роботи також використані принципи і методи критично-конструктивного аналізу, соціально-філософського, структурно-функціонального підходів до розглядуваної проблеми.

нагірно-карабахський конфлікт політичний

Розділ 1. Історичні та політичні аспекти конфлікту в Нагірному Карабаху

1.1 Передумови Нагірно-Карабаського конфлікту (історичний аспект)

До початку Другої вірмено-азербайджанської війни ситуація була такою: територія Нагірного Карабаху та прилеглих до нього районів, згідно з усіма нормами міжнародного права, вважається суверенною територією Азербайджану, хоча де-факто під контролем Вірменії, причому останню, якщо слідувати логіці та нормам міжнародного права, її слід розглядати як країну агресора та загарбника, оскільки Гельсінський Заключний акт 1975 р. прямо говорить про наступне: «Країни-учасниці повинні утримуватися від окупації територій одна одної, вони не повинні окупувати території силою чи погрозами проти норм міжнародного права. Будь-яка спроба окупації або захоплення землі не буде вважатися законною. «Однак, незважаючи на положення багатьох міжнародних договорів, критику та застереження з боку міжнародного співтовариства, Вірменія продовжує розглядати та відстоювати позицію, що територія Нагірного Карабаху є осередком формування етносу та вірменської культури [18, с.57].

Територія сьогоднішнього Нагірного Карабаху, як і багатьох інших населених регіонів Євразії, протягом багатьох століть була об'єктом незліченних територіальних конфліктів, завойовницьких кампаній та етнічних заворушень.

Вірменські джерела припускають, що Нагірний Карабах входив до складу ранньої Вірменії - провінції Арцах. В азербайджанських джерелах провінція Арцах вважається частиною колишньої Кавказької Албанії.

У 1810 році в Карабахському ханстві, за офіційними даними, проживало до 12 тис. осіб. сімей, в т.ч. 9500 азербайджанців і 2500 вірменів. У 1822 році після ліквідації Карабаського ханства і створення губернії з'явився перший документ, що містив детальні відомості про етнічний склад населення Карабаху [7, с.26].

Під час включення азербайджанських ханств в склад Російської імперії в історичних документах не існує жодної згадки про вірменську державу. Проте, протягом короткого часу етнічний склад населення почав змінюватися, що відзначилося появою перших вірменських переселенців.

Але в історії мають місце періоди, коли вірмени та азербайджанці жили разом і поділяли спільні цінності. Революційний переворот у свідомості вірменської еліти стався на межі XIX і ХХ століть, коли так звана військова та аристократична верхівка вірменів, яка колись була вірною Османській імперії, отримала намір відновити «державність, втрачену багато століть тому» за допомогою зброї. Тоді й з'явилася на світ оновлена версія релігійно-містичної ідеї «Великої Вірменії», яка здобула популярність серед значної частини представників національної інтелігенції, не лише відсунувши, але й знищивши метафізичну основу їх національної ідентичності [15, с.31].

Підсумки Першої світової війни, під час якої вище вірменське офіцерство, яке підпало під вплив крайніх шовіністичних і сепаратистських сил, спровокувало небачену за масштабами міжрелігійну та міжнаціональну бійню (в 1915 р.), виявилися для вірменів невтішними. Примусова депортація зі Східної Анатолії неблагонадійного етносу хоч і перекреслила мрію про набуття національної державності, однак ненадовго. Вірмени все ж таки здобули державність на азербайджанських землях, хоча вже і у складі СРСР. Однак і це не виявилось для них стимулом відмовитись від силового опору, що згодом переріс у таємну терористичну війну спочатку проти громадських діячів азербайджанського походження, урядовців царського намісництва, турецьких дипломатів, державних політичних діячів СРСР і, нарешті, проти незалежної держави Азербайджан. Незадоволення своїм становищем спонукало їх до нових проявів націоналізму та агресії стосовно азербайджанців. І це все, незважаючи на те, що Азербайджанська Демократична Республіка у 1918 році пішла назустріч Вірменській Республіці, поступившись їй значною частиною своїх історичних територій і надавши їй у статусі столиці стародавній азербайджанський культурний та історичний центр - Іреван (Єреван) [10, с.717].

У 1918 році, коли система світового порядку була радикально реформована, Азербайджанська Демократична Республіка (АДР) стала правонаступницею попередніх національних утворень, ставши першою світською демократичною державою на мусульманському Сході. Секуляризм нової держави не вплинув на релігійні почуття жителів країни. Водночас належність титульного етносу молодої республіки до мусульманської релігії не мала вирішального впливу на політичний устрій держави.

З перших днів свого існування АДР ставив за мету створення повноцінної моделі національної держави. У представницькому парламенті АДР були представлені всі етнічні групи, соціальні групи та політичні партії.

Вірменське населення Нагірного Карабаху не сприйняло цю вимогу, тому 1-й з'їзд карабахських вірмен, що відбувся в Шуші 22 липня 1918 р., проголосив Нагірний Карабах незалежним [21, с.69].

Після радянізації Південного Кавказу вірмени поставили питання про певну належність до них Карабаху і Нахічевані, які здавна були азербайджанськими землями. І знову пролилася кров тисяч людей, а спірні з точки зору вірменських шовіністів регіони залишилися за законним спадкоємцем обох регіонів - азербайджанцями.

Протистояння між азербайджанськими та вірменськими військами тривало до встановлення радянської влади в Азербайджані. До середини червня 1920 р. опір вірменських збройних сил у Карабаху за допомогою радянських військ було придушено, для придушення повстання були направлені азербайджанські війська, підтримані Туреччиною, зацікавлені в оволодінні Закавказзя.Посилаючись на загрозу голоду, а також на зв'язок Нагірного Карабаху з Карабахською рівниною (що належать Азербайджану), англійці переконали вірмен погодитися на включення Нагірного Карабаху до складу Азербайджанської Республіки, про що було оголошено в серпні. 1919 на Карабахському з'їзді вірмен [18, с.59].

Остаточне рішення про право власності на Нагірний Карабах має прийняти Паризька мирна конференція, але цього не зробила.

Навесні 1920 року в Азербайджан увійшла Червона Армія, яка стала розуміти міжнаціональний конфлікт і встановила Радянську владу. Вірменія та Азербайджан стали радянськими соціалістичними республіками.

Пленум ЦК РКП 5 липня 1921 року залишив Нагірний Карабах у складі Азербайджанської РСР, Карабах посилив невдоволення вірменського населення своїм соціально-економічним становищем: вони звинуватили керівництво Азербайджанської РСР у недостатньому економічному розвитку. в регіоні нехтування між армією та мистецтвом Нагірного Карабаху та Вірменії та Нагірного Карабаху.

Але в 1937 році через панування вірменського населення Нагірний Карабах був перейменований в Нагірно-Карабахську автономну область (далі - НКАО), коли Туреччина вийшла з Першої світової війни, до Карабаху прибула британська військова місія, але намагається вирішити проблему. Конфлікт з використанням військових засобів завершився невдачею.

Після закінчення Другої світової війни керівництво СРСР розпочало реалізацію програми репатріації вірмен у т. зв. «Історична батьківщина». Народ Радянської Вірменії невірменської національності, більшість з яких становили азербайджанці, корінні народи, а також росіяни (молокани), курди-єзиди, грузини та інші, були свідомо депортовані з республіки під приводом звільнення житлового простору для репатріантів. Багато з репатріантів були нащадками тих вірмен, які залишили Східну Анатолію після Першої світової війни. Таким чином, вони не мали ніякого відношення до земель Радянської Вірменії, адже вони не були вихідцями з колишнього СРСР [11, с.54].

У 1948-1953 рр. більшість азербайджанців були змушені покинути землі, передані під юрисдикцію Вірменської РСР. Вигнання азербайджанців з Вірменії відбувалося як повільно, так і в офіційно санкціонованій владою формі.

У 1960 році. Соціально-економічна напруженість в НКАО неодноразово переходила у заворушення. Керівництво Азербайджанської РСР звинувачували в економічній дискримінації НКАО, а також у спробах змінити демографічну структуру (2002 Гейдар Алієв підтвердив в інтерв'ю, що обіймає посаду першого секретаря ЦК Польської об'єднаної Робітнича партія). Азербайджан (1969-1982), спрямований на зміну демографічного балансу в регіоні на користь Азербайджану) [18, с.60].

В середині 80-х рр. Після оголошення перебудови в СРСР почалася демократизація суспільного життя, послаблення політичних обмежень. Це призвело до пожвавлення багатьох міжнаціональних конфліктів. У Нагірному Карабаху посилилося невдоволення вірменського населення його соціально-економічним становищем: вони звинувачували керівництво Азербайджанської РСР у недостатньому економічному розвитку регіону, нехтуванні вірменською культурою, створенні штучних перешкод для сполучення між Нагірним Карабахом.

Після припинення вогню у 1994 році відбувались «спалахи» конфлікту, наприклад, Чотириденна війна у 2016 році. Проте найбільш активними є події 2020 року. Країни почали більш активно застосовувати жорстку силу. Тут варто зазначити, що сучасний Азербайджан має кращий військовий потенціал, ніж Вірменія. За даними Global Firepower Азербайджан посідає 64 місце, тоді як Вірменія - 111. Згідно з дослідженням «The Military Balance 2020» оборонний бюджет Азербайджану становить 1800 млн доларів, що більш ніж в два рази перебільшує аналогічний показник Вірменії (650 млн доларів) [13, с.9].

Що стосується основних акторів, то зазвичай виділяють двох - Азербайджан та Вірменію, проте ситуація не така проста. Для всіх конфліктів, що відбуваються на пострадянському просторі, характерним є втручання Росії, але масштаб цього втручання різний: якщо в Україні РФ є стороною конфлікту (хоча остання й не визнає цього), то в ситуації на Південному Кавказі її роль менш очевидна. Варто зазначити, що вона разом з Францією та США є співголовою Мінської групи, створеної у 1992 році задля врегулювання Карабахського конфлікту. Але, крім посередницької діяльності, РФ відстоює власні інтереси. Саме тому вона, як країна, що постачає зброю обом учасникам протистояння, не виражає офіційну підтримку жодній зі сторін (крім того, на території Вірменії знаходиться російська воєнна база, Росія є найбільшим торгівельним партнером Азербайджана, який на відміну від свого опонента, має спільний кордон з РФ).

Тут вигода Кремля може бути у підкресленні власної важливості та впливовості (як відомо останні чинні мирні домовленості підписані за посередництва РФ). До речі, в рамках цієї угоди на пост-конфліктні території мають бути введені російські миротворці. Але історії відомі приклади, коли миротворці переставали бути «творцями миру», а ставали «творцями хаосу», тобто стороною конфлікту (яскравий приклад - кейс Молдови), тому тут хід подій може змінитись.

Також періодично загострюються відносини Росії та Туреччини (яка виражає активну підтримку Баку), отже, для Москви вкотре стати «гарантом миру» в цьому регіоні - зайвий раз позначити сферу свого впливу на нього та вказати на свою перевагу перед Анкарою.

За даними Світового дослідження цінностей (WVS) рівень довіри уряду на початку 2020 року в Азербайджані становив 89,6% проти 7,4% (3% не визначились), тоді як у Вірменії спостерігалась зворотна ситуація: 24,5% тих, хто довіряє уряду та 72,2% тих, хто в ньому зневірився [13, с.11].

Саме тому варто наголосити на тому факті, що РФ була і є зацікавленою в дестабілізації ситуації у Вірменії (а отже - і у зміні балансу сил в цьому регіоні). І, з огляду на поточну ситуацію, коли зростає невдоволення вірменського народу поразкою, можна зробити висновок, що Росія досягла своєї мети.

«Для РФ був ризик втратити з-під свого впливу Вірменію, тепер ризик цей набагато менший. Закріпилася Росія і також отримала «ground» у вигляді миротворців» [19].

На нашу думку, враховуючи всі вищезазначені фактори, питання ескалації конфлікту було тільки питанням часу, що вкотре доводить, що існування конфлікту на стадії його «замороження» хоча й краща альтернатива, ніж ведення бойових дій, але все ж таки не той дійсний та позитивний мир, до якого треба прямувати.

Через два роки після чергової війни між Вірменією й Азербайджаном за Нагірний Карабах у зоні конфлікту знову спалахнули бойові дії. Міністерство оборони Азербайджану 03 серпня 2022 року, оголосило про захоплення в Карабасі кількох панівних висот під час спеціальної військової операції під назвою «Відплата».

Баку звинуватив Єреван у порушенні положень тристоронньої угоди про припинення вогню у зоні нагірно-карабахського конфлікту. «Всю відповідальність за інцидент, що стався на території Азербайджану, несе військово-політичне керівництво Вірменії, яке досі не забезпечило виведення незаконних вірменських збройних формувань з території сусідньої держави», - заявило Міністерство закордонних справ Азербайджану.

МЗС Вірменії, своєю чергою, звинуватило Азербайджан у порушенні тристоронньої угоди. У заяві вірменського зовнішньополітичного відомства наголошується, що «незважаючи на кроки, які робляться вірменською стороною щодо досягнення стабільності та миру в реґіоні, Азербайджан продовжує заздалегідь сплановану політику залякування населення Нагірного Карабаху, його етнічної чистки та «повзучої окупації» Нагірного Карабаху» [6, с.149].

Активні бойові в Нагірному Карабасі формально завершилися восени 2020 року. Проте з кінця липня 2022 року ситуація у реґіоні загострилася. Перестрілки між азербайджанською армією та вірменськими силами призвели до жертв серед військовиків. Глава невизнаної Нагірно-Карабахської республіки Араїк Арутюнян 03 серпня 2022 року підписав указ про часткову військову мобілізацію.

Міноборони РФ, своєю чергою, заявило, що збройні сили Азербайджану порушили режим припинення вогню і що «командування російського миротворчого контингенту спільно з представниками азербайджанської та вірменської сторін вживає заходів щодо стабілізації ситуації».

Тим часом керівництво Європейської Унії закликало сторони конфлікту в Нагірному Карабасі негайно припинити бойові дії та відновити переговори. «Необхідно знизити напруженість, повністю дотримуватися режиму припинення вогню і повернутися за стіл перемовин з метою знайти на їхній основі шляхи врегулювання ситуації», - йдеться у заяві речника зовнішньополітичної служби ЄУ Петера Стано [6, с.151].

1.2 Проблема Нагірного Карабаху та його значення в міжнародних відносинах

Розпад Радянського Союзу відкрив проблеми, що існували за «залізною завісою». Вірмено-азербайджанський конфлікт за Нагорний Карабах є потенційно небезпечним для всього Азійського регіону. Вирішення цієї проблеми стоїть на місці так, як сторони висувають один до одного надзвичайно високі умови. Баку та Єреван вважають територію Нагірного Карабаху своєю історичною територією.

За часів Радянського Союзу Нагірний Карабах належав до Азербайджанської Республіки. 70 років бакінська влада здійснювала по відношеню до карабахців різні форми етно-релігійної, демографічної та економічної дискримінації, намагаючись вижити вірмен з території Карабаху та заселити цю територію мігрантами-азербайджанцями.

Загострення конфлікту відбулось у 1987 р., приводом стало селище Чахардли Шахморського району Азербайджанського РСР. Чахардли не було включено до Нагірно-Карабаського Автономної області, головою Чахардли було обрано вірмена, бакінська влада зняла його з посади, а населення вимагали покинути територію Азербайджану. Керівництво Шахморського району здійснили два погроми в Чахардли в жовтні та грудні 1987 р. Після цих подій, вірмени Карабаху прийшли до висновку, що подальше знаходження під владою Баку може призвести до катастрофи.

Двадцятого лютого 1988р. рада народних депутатів Нагірно - Карабаської Автономної області звернулись до керівництва Вірменії та Азербайджану з проханням розглянути можливість виходу області із складу Азербайджанської РСР та приєднатися до Вірменії [8, с.103].

Через два дні до столиці Карабаху були надіслані озброєні загони азербайджанських військових, щоб «карати» вірмен та «наводити порядок». А через 5 днів після нападу, Радянський Союз потрясла надзвичайна за всю історію цієї держави подія - масові вбивства вірмен в азербайджанському місті Сумгаіті, розташованого недалеко від Баку. Впродовж двох днів були по-звірячому убиті і покалічені десятки людей. Після запізнілого прибуття в місто радянських внутрішніх військ і загонів міліції, усі 14 тисяч вірмен, що мешкали в місті, в паніці покинули Сумгаіт. Уперше в СРСР з'явилися біженці [23, с.89].

Геополітично Карабах знаходиться на території як Вірменії, так і Азербайджану, територія складає 11 500 км квадратних. За часів СРСР Карабах був у складі Азербайджану, більшість населення складали вірмени.

Другого вересня 1991 р. на обласному рівні було ініційовано створення Декларації про незалежність. 6 січня 1992 р. було проголошено незалежність Нагірно-Карабаської Республіки, зі столицею в місті Степанакерт. Керівництво в Баку вирішило вигнати вірменів з території та Єреван вступився за вірменське населення. Це стало приводом для військового конфлікту між державами [17].

Нагірно - Карабаська республіка є частково визнаною, НКР визнали Абхазія, Південна Осетія та Придністровська Молдавська Республіка. Кордон між Вірменією та Азербайджаном є неспокійним, так як постійно відбуваються диверсії та стрілянина. З початку 2013 р. загинуло чотири азербайджанських військовослужбовці, 250 разів було порушено режим припинення вогню [2, с.78]. Карабахська проблема - це проблема самовизначення народу Нагірного Карабаху, права народу самостійно визначати свою політику. На сьогодні проблема Карабаху повністю ігнорується, в переговорному процесі та в міжнародній політичній практиці. У вирішені цієї проблеми не зацікавлені США та ЄС, Нагірний Карабах не має природних ресурсів, що могли би зацікавити Америку у боротьбі за незалежність. Карабах є привабливим з туристичної точки зору. Таким чином Степанакерт знаходиться в ізоляції та політичній блокаді, зовнішньополітичні зв'язки відбуваються через Вірменію. У інтерв'ю Wall Street Journal в листопаді 2012 року президент Вірменії Серж Саргосян підкреслив, що Азербайджан вичікує зручного моменту для відновлення військових дій. За підсумками грудневого засідання Ради міністрів закордонних справ ОБСЄ в Дубліні, Баку і Єревану так і не вдалося вийти на прийняття взаємоприйнятного документу, що відбивав три базові принципи врегулювання конфлікту, включаючи принцип незастосування сили при вирішенні спірних питань.

Основною причиною розвитку конфлікту є етнічна складова (радикалізовано-категорична), яка стала продуктом історії цього регіону. У свідомості людей створювався образ ворога - представника іншої національності, винного у всіх бідах і стражданнях ворожого народу.

Також на сучасному етапі ескалації конфлікту важливу роль відіграють соціальні мережі, які також є своєрідною “ареною бойових дій”. З їхньою допомогою транслюється позиція сторін конфлікту, на даному етапі досить радикальна.

З моменту припинення вогню в 1994 році відбуваються «вибухи» конфліктів, наприклад, Чотириденна війна у 2016 році. Проте найактивнішими є події 2020 року. Країни активізувалися в застосуванні жорсткої сили. Тут слід зазначити, що сучасний Азербайджан має кращий військовий потенціал, ніж Вірменія. За даними Global Firepower, Азербайджан на 64 місці, а Вірменія на 111. Згідно з дослідженням The Military Balance 2020, оборонний бюджет Азербайджану становить 1800 млн доларів, що більш ніж вдвічі більше, ніж Вірменія (650 млн доларів) [24, с.17].

Що стосується головних дійових осіб, то зазвичай їх двоє - Азербайджан і Вірменія, але ситуація не така проста. Усі конфлікти на пострадянському просторі характеризуються втручанням Росії, але масштаби цього втручання різні: якщо Російська Федерація є стороною конфлікту в Україні (хоча остання не визнає її), то її роль менша. очевидно в ситуації на Південному Кавказі. Варто додати, що разом із Францією та США вона є співголовою Мінської групи, створеної у 1992 році для врегулювання карабахського конфлікту. Але крім посередництва, РФ відстоює власні інтереси. Тому, будучи країною, яка постачає зброю для обох сторін протистояння, вона офіційно не підтримує жодну зі сторін (окрім того, у Вірменії є російська військова база, Росія є найбільшим торговим партнером Азербайджану, який, на відміну від свого опонента, має спільний кордон з Російською Федерацією).

Розділ 2. Нагірно-Карабахський конфлікт у політиці Республіки Азербайджан, Республіки Вірменія та невизнаної Нагірно-Карабахської Республіки

2.1 Політика ідентичності як чинник конфлікту в Нагірному Карабаху

Початком конфлікту можна вважати 1918 рік, коли була утворена Азербайджанська Демократична Республіка та Республіка Вірменія, між якими не було визначено та офіційно закріплено територіальний кордон. Згідно з Батумським договором, підписаним 4 червня 1918 р. між Туреччиною та Вірменією, територія останньої обмежувалася районами Араратської долини та басейну Севан. У результаті Карабах стає ареною запеклого протистояння між Республікою Вірменія та Азербайджанською Демократичною Республікою [3, с.29].

Після закінчення «холодної війни» Азербайджан та Вірменія почали апелювати до ідеї включення регіону Нагірного Карабаху та прилеглих територій до його складу, аргументуючи свою позицію елементами політики ідентичності. Держави наголошували або на історичній спадщині, або національній приналежності населення. Вірменія вважає Нагірний Карабах своїм природним кордоном і бар'єром між Азербайджаном і Туреччиною, апелюючи до історичних зв'язків з Нагірним Карабахом, який став основою нового вірменського національного руху і вірменської державності, підкреслюючи наявність абсолютної більшості вірмен в демографічному складі регіону [16, с.124].

Ця держава офіційно не визнає Нагірно-Карабахську Республіку (НКР), при цьому захищає її право на самовизначення. Це означає, що Вірменія розглядає НКР як воюючу сторону в конфлікті на ряду із Вірменією та Азербайджаном. Під час війни Вірменія підтримувала армію Карабаху і допомогла їй окупувати сім регіонів, що оточують цей анклав. Крім того, значна частина державної еліти сучасної Вірменії є колишніми активістами карабахського руху. Таким чином існує органічний зв'язок ідентичностей між Вірменією та НКР [10, с.718].

Оскільки НКР не визнається жодною державою чи організацією, дії Вірменії міжнародною спільнотою визнаються як порушення норм міжнародного права. Резолюції Ради Безпеки ООН 822, 853, 874 і 884 засуджують дії Вірменії та вимагають поваги до територіальної цілісності Азербайджану. При цьому, варто зазначити, що через дії в Карабаху Вірменію свого часу було виключено із проєкту нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан.

Азербайджан також використовує історичні зв'язки з Нагірним Карабахом, який входив до складу мусульманських ханств Гянджі та Карабаху та був частиною азербайджанського соціалістичного руху протягом усього ХХ століття, апелюючи ще й до того, що ця територія була визнана міжнародною спільнотою як територія Азербайджану [19]. Азербайджан намагається захистити свою територіальну цілісність і відмовляється визнавати НКР або розглядати її як сторону в конфлікті.

Азербайджан стверджує, що Нагірний Карабах є «невід'ємною частиною» його території і що радянські чиновники незаконно відірвали цей регіон від Азербайджану. У 2005 році президент Азербайджану І. Алієв заявив, що оборонний бюджет Азербайджану буде дорівнювати всьому бюджету Вірменії [3, с.47].

2.2 Позиції зовнішніх гравців

У контексті цього питання слід розглянути, також, позиції зовнішніх гравців. Розглянемо приклад Туреччини. Туреччина та Азербайджан мають тісні історичні та культурні зв'язки, вони говорять мовами однієї мовної сім'ї. Політично Туреччина завжди підтримувала Азербайджан - особливо після розпаду Радянського Союзу, оскільки в історії турецько-вірменських відносин є одна незагойна рана: масові вбивства вірмен в Османській імперії в 1915 році, які парламенти багатьох держав визнали актом геноциду. Туреччина виступає проти такої оцінки. Однак події сторічної давнини, все ще визначають те, як держави позиціонують себе на міжнародній арені [2, с.83].

Дослідники Корі Велт та Ендрю Боувен у роботі «Азербайджан та Вірменія: конфлікт в Нагірному Карабаху» говорять про те, що у 2018 році існувала вірогідність зміни ситуацію в Нагірному Карабаху у зв'язку із приходом до влади у Вірменії Нікола Пашиняна, оскільки це перший лідер держави за останні декілька десятирічь, який не був вихідцем із спірних територій [15, с.94].

Сполучені Штати, Росія та Франція, як співголови Мінської групи, висловили поновлену зацікавленість у взаємодії та привітали готовність обох урядів вжити конкретні заходи для підготовки населення до миру. Спостерігачі відзначали зниження кількості випадків порушення режиму припинення вогню та жертв. Також повідомлялося про те, що сторони замінили військові сили безпеки на кордоні цивільними підрозділами.

Тим не менш, Н. Пашинян зайняв тверду позицію щодо відокремлення спірних територій від Азербайджану. Перший візит у статусі керівника держави політик зробив саме до Нагірного Карабаху, де закликав включити місцеву владу до переговорного процесу.

У березні 2019 року Н. Пашинян та президент Азербайджану Ільхам Алієв провели офіційну зустріч за сприяння співголів Мінської групи, у результаті якої було задекларовано прагнення до посилення режиму припинення вогню та вдосконалення механізмів ведення переговорів. Тим не менш, не зважаючи на очікування, у вересні 2020 року було розпочато Другу карабаську війну. Процес управління даним конфліктом концентрує свою увагу саме на необхідності збереження режиму відсутності військових зіткнень. Останнім здобутком у врегулюванні даного конфлікту вважається угода від 9 листопада 2020 року [20, с.187].

Крім припинення вогню та обміну полоненими та загиблими, пункти включають наступне: повернення територій навколо Нагірного Карабаху під контроль Азербайджану; введення російських миротворців у зону конфлікту; створення миротворчого центру для моніторингу режиму припинення вогню; виведення вірменських військ з регіону; утримання сухопутного коридору між Вірменією та Нагірним Карабахом; створення наземного транспортного коридору через Вірменію між материковою частиною Азербайджану та азербайджанським ексклавом Нахічевань (розташований на захід від Вірменії).

Де-факто, дані умови означають наступне. Військові сили обох сторін залишаються на своїх позиціях, які було зайнято під час військових операцій, а миротворчий контингент має бути розгорнутий вздовж лінії зіткнення. Тобто, це положення дозволило Азербайджану утримати здобутки як навколо, так і в середині Карабаху.

Окрім цього, умови перемир'я вимагали від вірменських сил покинути території, що оточують Карабах, а саме райони Кельбаджар, Лачин і Агдам. На практиці, виведення цих військ супроводжувалося міграцією тисяч етнічних вірмен як із своїх давніх поселень так і тих, на яких вони проживали починаючи з кінця ХХ століття.

Невирішеним залишається принципове питання статусу Нагірного Карабаху, що фактично є суттєвою проблемою, оскільки воно блокує будь-який прогрес в офіційних переговорах. І Вірменія, і Азербайджан так і не можуть знайти консенсус щодо цього питання, незважаючи на весь міжнародний тиск і підтримку.

У грудні 2021 року Н. Пашинян, дотримуючись «традиційної» риторики, наголосив на тому, що в рамках ООН вирішити цю проблему неможливо, оскільки організація визнає Карабах територією Азербайджану [6, с.152]. Тобто перемир'я 2020 року принципово не вплинуло, що найменше, на офіційну позицію Вірменії з цього питання. Угода про припинення вогню дестабілізувала внутрішньополітичну ситуацію у Вірменії. Після її оголошення, протестувальники у Вірменії напали на урядові будівлі та тимчасово заблокували парламент держави. Голову парламенту Арарата Мірзояна було госпіталізовано після нападу на його кортеж. Прем'єр-міністра держави протестувальники та опозиційні сили закликали піти у відставку [11, с.187]. На нашу думку, ці події можна розглядати як свідчення того, що радикальні настрої у Вірменії стосовно питання спірних територій є результатом настроїв переважно громадян держави, а не окремих політичних сил.

Томас де Ваал у матеріалі опубліковано в the New York Times аналізуючи події 2020 року зазначив, що лідери Вірменії та Азербайджану потрапили в пастку власної риторики, обіцяючи їхній громадськості повну перемогу, що є утопічною ідеєю. Вони використовували статус-кво як зброю, щоб нівелювати питання власної легітимності та відвернути увагу громадян від соціальноекономічних проблем [4, с.271].

У цілому, сюжети, які було проаналізовано в контексті як витоків конфлікту, так і поточної ситуації, є прямим або опосередкованим підтвердженням тих правил націоналізму, про які згадувалося вище. Відповідно, в Нагірно-Карабаському конфлікті чітко прослідковується деструктивний вплив елементів політики ідентичності як з боку Вірменії, так і Азербайджана. При цьому, варто відмітити те, що вона є цілком виправданою з точки зору цілей та задач, які ставлять перед собою сторони даного конфлікту. Якою ж є практична значущість отриманого висновка?

На нашу думку, усвідомлення однозначності позицій сторін конфлікту, їх несхильність до пошуку компромісних рішень потребує зміни підходу до процесу врегулювання. Вільям Зартман, Марк Енстей та Пауль Міртс у роботі «Слизький шлях до геноциду: скорочення конфліктів ідентичностей та запобігання масовим вбивствам» [3, с.59] наголошуючи на важливості ролі медіатора у вирішенні конфліктів подібних Нагірному Карабаху, акцентують увагу на довгостроковій стратегії подолання «конфліктної риторики» шляхом переосмислення наявних проблем не в категоріях «друг-ворог», а в категоріях «минуле-майбутнє», коли акцент робиться на аналізі поточної ситуації через призму розвитку тих чи інших суспільств і потенційного впливу затяжного конфлікту на їх майбутнє.

На практиці даний підхід може бути реалізований шляхом поетапного переосмислення імперативів мислення політичних еліт, які містять конфліктогенну складову і, в довгостроковій перспективі, зміни образу мислення політичних еліт. Даний процес повинен бути забезпечений представниками громадянського суспільства та представниками бізнесу, оскільки перші безпосередньо впливають на формування громадської думки та загальної риторики стосовно проблеми, а другі можуть інтегрувати «раціональну складову» у вирішення даного конфлікту. Підсилення впливу зовнішніх гравців на розвиток даних напрямків (в першу чергу шляхом фінансування спільних вірмено-азербайджанських наукових, культурних, бізнесових, інфраструктурних тощо проєктів) у довгостроковій перспективі може призвести до зміни тих складових національних ідентичностей конфліктуючих сторін, які породжують агресивну риторику. Важливо зазначити, що саме злагоджені дії представників Мінської групи ОБСЄ повинні виступати у якості рушійного механізму цих змін.

Тим не менш, варто взяти до уваги думки дослідників даного конфлікту, які говорять про проблему Нагірного Карабаху як елемент процесу боротьби за владу та зони впливу в Каспійському регіоні.

Розділ 3. Роль міжнародного співтовариства у політиці врегулювання Нагірно-Карабахського конфлікту

3.1 ЄС як чинник політичних перетворень у південно-кавказькому регіоні

На початку XXI століття роль Європейського Союзу у міжнародних відносинах збільшилася. ЄС вступив у новий етап поглиблення інтеграції та розширення. На порядку денному постали питання, що стосувалися не тільки внутрішньої, але й зовнішньої та енергетичної безпеки країн-членів. Країни ж Південного Кавказу були зацікавлені у розвитку співпраці з ЄС, який посідає особливе місце у їхніх зовнішньополітичних стратегіях, та в присутності якого вони вбачають чинник стабільності в регіоні й противагу російському впливу.

Проте на початку 1990-х років Південний Кавказ був для ЄС віддаленою периферією з численними проблемами, який належать до сфери впливу РФ.

З 1996 року Європейський Союз розпочав перемови з державами Південного Кавказу щодо укладання Угод про партнерство та співробітництво (УПС), які набули чинності у 1999 році й створили правову основу для політичного виміру відносин між ЄС та країнами регіону [3, с.6]. Проте, незважаючи на підписання УПС, ЄС залишався незалученим до безпекового сектора регіону та вирішення конфліктів - нагальних питань для трьох країн регіону. Це частково пояснювалось присутністю низки інших міжнародних акторів і організацій, що стримувало залучення ЄС, а також географічною віддаленістю регіону, тому конфлікти у Нагірному Карабаху не сприймалися як безпосередній виклик безпеці Союзу [24, с.18].

Зусилля ЄС у регіоні Південного Кавказу спрямовані на сприяння демократичним процесам, розбудові ринкової економіки й зміцненні миру та стабільності, що є втіленням його трансформаційної ролі. У цьому контексті важливими інструментами зовнішньої політики Європейського Союзу є «Європейська політика сусідства» та «Східне партнерство», які є засобами поширення європейської моделі в регіоні.

ЄС започаткував «Європейську політику сусідства» у 2003 році з метою трансформації сусідніх держав та запобіганню появі нових «розподільчих ліній». Тоді як «Східне партнерство» створює нові можливості для ЄС та його партнерів в регіоні - підписання Угод про асоціацію, впровадження поглиблених та всеохоплюючих зон вільної торгівлі й лібералізацію візового режиму.

Хоча правлячі еліти країн регіону заявляють про зацікавленість у більш тісній співпраці з ЄС, не всі докладають однакових зусиль для досягнення цієї мети, оскільки країни Південного Кавказу мають різну зовнішньополітичну орієнтацію, але прагнуть забезпечити свою національну безпеку. Вірменія підтримує тісні відносини з Росією, тоді як Азербайджан прагне розширити свою участь у міжнародних економічних проектах і вбачає в регіональному економічному співробітництві основу політичної стабільності. Кожна країна регіону має власні інструменти для розбудови відносин з ЄС: у Азербайджану це енергетичні ресурси, у Вірменії - впливова діаспора [20, с.188].

ЄС є зацікавленим у розвитку широкої нафто- і газотранспортної мережі, яка б поєднувала Центральну Азію через Кавказ з Європою з метою диверсифікації енергопостачання. Вкрай важливими в цьому контексті є відносини з Азербайджаном - країною виробником та експортером енергоресурсів. Ще більшої актуальності в цьому контексті набуває характерна для регіону нестабільність, що є результатом невирішених етнополітичних конфліктів, й ексклюзивна військово-політична присутність та контроль над транзитними маршрутами енергоресурсів Росії. Тому невирішені конфлікти в Нагірному Карабасі є загрозою не тільки для стабільності в регіоні, але й для ЄС. Ці конфлікти підривають зусилля у сфері регіональної співпраці, перешкоджають економічному розвитку, стабілізації регіону, створюють вакуум безпеки та загрожують реалізації проектів в енергетичній сфері.

Станом на сьогодні політика ЄС в регіоні не досягнула своєї головної мети - системної трансформації регіону. Незважаючи на певний прогрес у проведенні економічних реформ, показники демократії залишаються низькими, особливо у Азербайджані та Вірменії. Це загрожує нормативній зовнішній політикці ЄС, а відсутність прогресу у вирішенні заморожених конфліктів в регіоні демонструє обмеженість структурного підходу [6, с.153]. Це пояснюється кількома чинниками: недостатньою політичною й економічною підтримкою, відсутністю перспективи членства та політичної волі до змін деяких країн-партнерів, а також геополітичними прорахунками ЄС - нездатністю передбачити негативну реакцію Російської Федерації на проєвропейський та проатлантичний вектор країн Південного Кавказу.

3.2 Чинник США в політичній трансформації країн Південного Кавказу

Після розпаду Радянського Союзу США запропонували «новий світовий порядок», в якому нові демократичні держави разом зі старими розвиненими демократіями будуть служити справі миру й запобігатимуть війнам.

США були зосереджені на вирішенні таких нагальних світових проблем, як конфлікти на Балканах, трансформації Росії, майбутньому ядерного арсеналу СРСР та проблемі росту Китаю. Тому американська політика щодо РПК була відносно стриманою, оскільки регіон не сприймали як окрему геополітичну одиницю, а розглядали у контексті політики щодо Росії [5].

США зосередилися на визнанні суверенітету й заохоченні пострадянських держав, в першу чергу Росії, до поваги незалежності країн Південного Кавказу, а також, підтримки їхніх прагнень до здійснення економічних і політичних реформ, необхідних для їхньої поступової інтеграції до світової політичної та економічної системи.

Незважаючи на це, Південному Кавказу все ж таки вдалося посісти особливе місце на пострадянському просторі, оскільки тут одночасно відбувалося три конфлікти - у Нагірному Карабасі, Абхазії та Південній Осетії. Тому першочерговим завданням політичного керівництва США стали не демократизація й проведення ринкових реформ, а припинення бойових дій, надання гуманітарної допомоги біженцям та досягнення стабільності [3, с.69]. З часом політичними пріоритетами стало залучення країн регіону до міжнародної контртерористичної коаліції під керівництвом США.

Протягом 1990-х років політика США щодо Вірменії була зосереджена на гуманітарній допомозі з ліквідації наслідків землетрусу, сприянні в процесі демократизації політичної системи, зниженні рівня бідності шляхом економічного реформування й посередництві у процесі вирішення конфлікту в Нагірному Карабасі.

Нагірно-Карабаський конфлікт є конфліктом, у який Сполучені Штати залучені більше, ніж у інші конфлікти на Південному Кавказі. Наприкінці 1980-х років США активно підтримували майбутніх лідерів Вірменії в їхній боротьбі за незалежність. Боротьба карабаських вірмен за відділення від Радянського Азербайджану теж мала підтримку США, оскільки розглядалася як боротьба народів Радянського Союзу проти комуністичного режиму.

На політику США на Кавказі дуже впливало вірменське лобі, особливо у питаннях, що стосуються врегулювання Нагірно-Карабаського конфлікту. Одними з найбільш впливових вірменських лобістських груп є Вірменська асамблея Америки та Вірменський національний комітет Америки, діяльність яких спрямована на поглиблення відносин між США та Республікою Вірменія й Нагірно-Карабаською Республікою [5].

США стали найбільшим донором Вірменії, яка в цей час страждала від комбінованих ефектів конфлікту - блокади Азербайджану й Туреччини, а також економічної рецесії пострадянського періоду. Ще одним проявом політичної підтримки Вірменії США було доповнення закону «Про підтримку свободи» (Freedom Support Act) розділом 907, який передбачав введення санкцій проти Азербайджану за блокаду Вірменії й обмежував надання допомоги Азербайджану, незважаючи на те, що блокада була відповіддю на вірменську окупацію Нагірного Карабаху та прилеглих до нього азербайджанських районів. Окрім того, США є єдиною державою у світі (крім Вірменії), яка надає фінансову підтримку НКР -- виділення майже 12 млн. долл. на реконструкцію та відновлення Нагірного Карабаху у листопаді 1997 року [19].

Єдиним досягненням у процесі врегулювання міжнародним співтовариством конфлікту у Нагірному Карабасі є встановлення режиму припинення вогню з травня 1994 року, який заморозив, але не вирішив конфлікт. Позиція Вірменії в Карабаському конфлікті полягає в тому, що Вірменія підтримає лише такий варіант врегулювання, який задовольнить нагірно-карабаську сторону й гарантуватиме її безпеку. Умови Вірменії такі: 1) відсутність вертикального підпорядкування Нагірного Карабаху Азербайджану; 2) збереження сухопутного кордону між Вірменією й Нагірним Карабахом; 3) міжнародні гарантії безпеки НКР. Оскільки Азербайджан дотримується позиції, згідно з якою врегулювання конфлікту можливе лише при збереженні його територіальної цілісності, що передбачає відновлення юрисдикції над Нагірним Карабахом і повернення семи окупованих Вірменією районів, прилеглих до Нагірного Карабаху, перспективи врегулювання конфлікту залишаються малими [10, с.719].

CША як співголова Мінської групи ОБСЄ, яка була створена у 1994 році, разом з Росією та Францією докладають зусиль для врегулювання етнополітичних конфліктів в регіоні й запобігання їхнього переходу у бойову фазу. Діяльність групи поки не дала значних результатів.

Основні принципи врегулювання Нагірно-Карабаського конфлікту було узгоджено на саміті «Групи восьми» в Аквілі 10 липня 2009 року керівниками державами-співголовами Мінської групи ОБСЄ. Цими принципами є: повернення Азербайджану контролю над територіями навколо Нагірного Карабаху; перехідний статус для Нагірного Карабаху, який забезпечує гарантії безпеки й самоврядування; коридор, що з'єднує Вірменію з Нагірним Карабахом; визначення майбутнього остаточно правового статусу Нагірного Карабаху шляхом, що матиме обов'язкову юридичну силу волевиявлення його населення; право усіх внутрішньо переміщених осіб і біженців на повернення до місць колишнього проживання; міжнародні гарантії безпеки, включаючи миротворчу операцію [5].

Після подій 11 вересня 2001 року до 907-ої поправки закону «Про підтримку свободи», яка забороняла надання будь-якої допомоги урядом США Азербайджану (доти, поки президент не визначить, що Азербайджан вживає заходи у напрямку скасування блокади й не припинить застосовувати силу проти Вірменії й Нагірного Карабаху) було внесено зміни, які скасували обмеження на надання допомоги Азербайджану на міжурядовому рівні. Ці зміни позитивно вплинули на відносини між США та Азербайджаном особливо у військовій та безпековій сферах [19]. Незважаючи на протести Вірменії, наступні адміністрації США продовжують щорічно скасовувати дію цієї поправки.

Наразі США надають суттєву дипломатичну підтримку Грузії й виступають на захист її територіальної цілісності, надавши Абхазії та Південній Осетії статусу окупованих територій. Також Сполучені Штати співголовують у Мінському процесі, спрямованому на врегулювання конфлікту у Нагірному Карабасі. Врегулювання конфліктів в регіоні є важливим аспектом політики США в регіоні, оскільки ескалація на Південному Кавказі може стати загрозою для союзників НАТО в Чорноморському регіоні й стане на заваді реалізації економічних і енергетичних проектів. Проте необхідно зазначити, що суттєих результатів на шляху просування демократичних інституцій, окрім Грузії, чи вирішення конфліктів не було досягнуто.

Висновки

Карабахський конфлікт майже 30 років продовжує залишатися актуальним, замкнувши на собі взаємовиключні позиції сторін. У травні 1994 р., підписавши угоду про припинення вогню, конфліктуючі сторони та треті країни, які беруть участь у врегулюванні конфлікту, не створили механізм забезпечення припинення вогню, і гарантом цієї угоди є «добра воля» сторін. Однак, як показують події останніх років, «добра воля» сторін не завжди є надійним гарантом, тому зберігається небезпека відновлення військових дій.

Варто зазначити, що з ефективності переговорного процесу слід враховувати уроки минулого. Проаналізувавши події початку ХХ століття, можна дійти висновку, що саме в ту епоху виникло коріння карабахської проблеми. По-перше, зусилля щодо збереження статусу-кво в 1918 -1921 рр. не призвели до вирішення цього конфлікту. По-друге, ці події дали можливість конфліктуючим сторонам інтерпретувати рішення щодо територіального та міжнаціонального розмежування по-різному. Це призвело до зміцнення тези в обох країнах щодо належності Нагірного Карабаху до їхніх територій.