Європейська безпека з позиції провідних країн світу

Размещено на http://allbest.ru

Інститут права, психології та інноваційної освіти Національного університету «Львівська політехніка»

Європейська безпека з позиції провідних країн світу

Криштанович М.Ф., доктор наук з державного управління, професор,

професор кафедри педагогіки та інноваційної освіти

Анотація

У статті обґрунтовано конфігурацію європейської безпеки з позиції провідних країн світу, які покликані забезпечити цілісність, взаємоузгодженість і послідовність організації й ефективність реалізації двостороннього співробітництва між Європейськими державами, у тому числі і в межах їх міжнародного співробітництва. Динамічні зміни в розвитку воєнно-політичної обстановки у світі призвели до ряду змін у ситуації на глобальному та регіональному рівні. Разом з тим відмічається поява нових ризиків і загроз як міжнародній, так і регіональній безпеці та стабільності. На зміну домінуючій глобальній загрозі світу й інтересам наддержав прийшла величезна кількість потенційних загроз меншого масштабу, але при цьому досить серйозних за своїми наслідками для стабільності, що заторкує інтереси багатьох держав. Тому розгляд європейської безпеки та визначення ролі провідних держав ЄС в її забезпеченні є сьогодні цілком виправданим. Оскільки поворотні моменти в нинішній світовій політиці вказують на те, що в глобалізованому світі, який кардинально змінюється, на порядку денному постає питання переосмислення власної місії багатьма країнами, і насамперед провідними державами світу.

Ключові слова: Франція, Німеччина, Італія, Польща, Європейський Союз, НАТО, міжнародно-безпекові відносини між країнами Європейського Союзу.

Annotation

The change in the political landscape and the potential threat of new challenges for Europe necessitated the further deepening of European integration, the implementation of a standard foreign policy and, ultimately, the activities of EU supranational institutions. Controversies between Great Britain, France, and Germany about ways to implement a European security policy to some extent reflected their differences in approaches to its application in the context of existing problems.

Undoubtedly, the doctrines and strategies of large states are of particular importance in the field of state security, which largely determines both the current policy and, more prospectively, the doctrinal and strategic documents of smaller states. The development of European security policy capabilities does not mean strengthening the autonomy of the European Union but strengthening the capacities of European member states within NATO. Speaking about the process of formation of the European security system, it should be noted that practical activities within the framework of the Common European Security and Defense Policy began after the signing of an agreement between the EU and NATO on the introduction of a mechanism for the interaction of the bodies of both structures and the use of alliance opportunities (the so-called "Berlin Plus" agreement of 2002).

The article substantiates the configuration of European security from the standpoint of the world's leading countries, which are designed to ensure the integrity, coherence and consistency of the organization and the effectiveness of the implementation of bilateral cooperation between European states, including within the limits of their international cooperation. Dynamic changes in the development of the military and political situation in the world led to a number of changes in the situation at the global and regional levels. At the same time, the emergence of new risks and threats to both international and regional security and stability is noted. The dominant global threat to the world and the interests of superpowers has been replaced by a huge number of potential threats on a smaller scale, but at the same time quite serious in terms of their consequences for stability, which affects the interests of many states. Therefore, consideration of European security and determination of the role of leading EU states in ensuring it is fully justified today. Since the turning points in the current world politics indicate that in the globalized world, which is radically changing, the question of rethinking one's own mission by many countries, and first of all the leading states of the world, is on the agenda.

Keywords: France, Germany, Italy, the USA, the European Union, NATO, international security relations between the countries of the European Union.

Вступ

Зміна політичного ландшафту і потенційна загроза нових викликів для Європи зумовлювали необхідність подальшого поглиблення європейської інтеграції, здійснення спільної зовнішньої політики і, зрештою, діяльності наднаціональних інститутів ЄС [2]. Суперечності між Великобританією, Францією та Німеччиною про шляхи реалізації європейської політики безпеки певною мірою відображали їх відмінності щодо підходів її застосування у контексті існуючих проблем.

Безперечно, особливе значення у сфері безпеки держав мають доктрини та стратегії великих держав, які значною мірою детермінують і поточну політику, і перспективніше доктринальні і стратегічні документи менших держав. Розвиток можливостей Європейської політики безпеки означає не посилення автономності Європейського Союзу, а посилення можливостей європейських країн-членів у рамках НАТО. Говорячи про процес формування системи європейської безпеки, необхідно зазначити, що практична діяльність у рамках Спільної європейської політики безпеки і оборони розпочалася після підписання угоди між ЄС і НАТО щодо запровадження механізму взаємодії органів обох структур та використання можливостей альянсу (так звана угода “Берлінплюс” від 2002 р.).

Метою статті є аналіз сучасного стану системи міжнародної безпеки у контексті глобальних викликів та загроз, а також визначення ролі Європейського Союзу як самостійного гравця в будуванні загальноєвропейської безпеки.

Результати

Основні позиції в наднаціональних і транснаціональних інституціях посідають провідні держави світу, які домінують у глобальних економічних процесах і впливають на вирішення проблем міжнародної безпеки. На тлі посилення взаємодії і взаємної залежності країн світу формуються нові «центри сили», конкуренція між якими за вплив та ресурси постійно зростає. Підвищується рівень відкритості міжнародної системи, що створює нові можливості та водночас стимулює виникнення нових загроз і викликів безпеці. Нагальною потребою стає створення більш гнучких систем безпекової взаємодії, здатних швидко й ефективно реагувати на нові виклики.

Провідні європейські країни були переконані, що ЄС і НАТО можуть ефективно діяти тільки за умови взаємодоповнюваності. Погляд на модель європейської безпеки з точки зору функціоналізму визначала її розуміння як процесу динамічної співпраці країн, як спільність політичних настанов, стратегій та методів, які використовуються для запобігання війни при дотриманні здібності до політичного врегулювання.

Настання багатовекторного світу ознаменувалося багатьма цікавими тенденціями. Найпомітніша серед них - активні спроби провідних держав якомога прискорити процес адаптування своїх зовнішньополітичних векторів до складних, нестабільних обставин сьогодення, що зумовлює потребу суттєвого коригування усталених концепцій забезпечення європейської безпеки. Приміром, це чітко простежується на процесі трансформування зовнішньої політики Польщі, Франції та Німеччини, особливо в європейському контексті [3]. Нинішні динамічні геополітичні перетворення на території Європи переконливо показують вагомість польського, французького та німецького факторів у визначенні майбутньої системи європейської безпеки [4]. В умовах жорсткого протистоянням двох протилежних військово-політичних блоків Північноатлантичного Альянсу та Організації Варшавського Договору, провідні країни Європи змушені були переглядати свої підходи до структури європейської безпеки та пропонувати нові концепцїї. політичний наднаціональний європейський

Так, Франція виступила ініціатором розвитку військових можливостей європейських країн, запропонувавши водночас власні моделі інститутів континентальної безпеки (зокрема, концепцію європейської конфедерації Франсуа Міттерана). Франція була орієнтована на здійснення політики великої держави, для чого мала достатньо важелів впливу як в рамках міжнародних інститутів, так і за рахунок наявності власних ресурсних складових національної могутності. Проте, вона була неспроможна провадити глобальну світову політику, через те зосередила зусилля на пропаганді ідеї створення Європи як могутнього центру майбутнього багатовекторного світу з розрахунком посісти в ньому належне місце [5]. Однак Франція зіткнувся з низкою проблем, пов'язаних загалом з процесом інтеграції, розбудовою військових складових ЄС, ставленням до питання розширення НАТО та Євросоюзу і т. ін. Обрана тактика розв'язання їх, ґрунтована на пріоритетах “особливої позиції”, засвідчувала потребу постійного коригування її відповідно до змінюваних обставин та врахування національних інтересів інших учасників процесу. [6].

Тому на думку французького президента Е. Макрона - “Нам потрібно приймати нові ініціативи, будувати нові союзи. Франція хоче, щоб Європа захищалася, особливо, коли посилився екстремізм і прокинувся націоналізм” [7]. У безпековій доктрині Франції, викладеній у “Білій книзі оборони”, визначалась також важлива роль України у справі європейської стабільності і безпеки. Найактивніше українсько-французьке співробітництво розвивається у військовій сфері: метою французької стратегії є допомога українській армії у реструктуризації та адаптації до натовських структур. Співпраця розвивається в рамках діяльності міжурядової українсько-французької комісії в галузі озброєння та військової техніки; між партнерами постійно відбуваються обміни військовими делегаціями, проводяться на різних рівнях відповідні консультації. В цілому зовнішньополітична стратегія Франції щодо формування європейської безпеки та оборони дає підстави стверджувати, що вона загалом обмежується двома альтернативами: європоцентризмом та атлантизмом при її регіональному лідерстві республіки. Цю модель безпеки з боку Франції можна було охарактеризувати як модель регіонального лідерства. Франція у другій половині 2008 р. виступила з кількома важливими ініціативами у цій сфері. Зокрема, щодо передбаченої Лісабонською угодою “постійної структурної кооперації”, запропонувавши перейти до посиленого співробітництва у галузі оборони країнам “великої шістки” ЄС - Франції, Великої Британії, Німеччини, Іспанії, Італії та Польщі. Кожна з цих держав мала б виділити контингент чисельністю 10 тис. військовослужбовців для створення “спільних сил” кількістю 60 тис. осіб, що мало стати першим кроком на шляху створення спільної армії ЄС.

Необхідно також зазначити, що нещодавно було створено PESCO (Permanent Structured Cooperation), в якій братимуть участь 23 країни-члени ЄС. Ця перманентна ініціатива має на меті спільні проекти з військово-технічної співпраці, а також створення можливостей для запуску спільних військових операцій. Франція також зобов'язується й надалі брати на себе усю відповідальність в межах НАТО, включно з колективною безпекою та політикою запевнення союзників. Водночас Стратегічним оглядом передбачено, що Париж продовжуватиме спиратися на мережу своїх партнерів по всьому світу задля успішного виконання місій та взятих на себе зобов'язань.

Щодо ролі Великої Британії в системі європейської безпеки міститься зокрема в публікаціях провідних сучасних зарубіжних науковців С. Біскопа, А. Громико, І. Кіра [8]. Особливості британського підходу до проблеми формування європейської системи безпеки характеризувався тим, що зовнішньополітичний курс Великобританії після Другої світової війни був спрямований на пошуки свого місця в новій системі безпеки і набуття стійкого статусу в новому, повоєнному світі [9]. Аналіз концептуальних положень стратегії нацбезпеки Великобританії розкриває зміст і спрямованість зовнішньополітичного курсу і внутрішньої політики держави щодо збереження і зміцнення домінуючих позицій на світовій арені. Для держави характерним було повне узгодження з безпековою доктриною США, а також націленість на збереження панівних позицій держави на євроатлантичному просторі та поза його межами. Згодом британські інтереси певною мірою знайшли відображені в Європейській політиці безпеки і оборони Євросоюзу [10].

Слід зазначити, що наприкінці ХХ ст. відбулось поступове французько-британське зближення і порозуміння в питаннях європейської безпеки та оборони, подолання неузгодженостей і негативних стереотипів з апогеєм 3-4 грудня 1998 р. у Сан-Мало, де відбулося підписання знаменної декларації про європейську оборону. Саміт розглядався як відправна точка в розвиткові європейських планів у сфері оборони. Суттєва роль належала еволюції підходу Великої Британії - зміні свого традиційного стратегічного погляду в бік посилення автономності європейців у системі європейської безпеки, сприйняття та сприяння намірам надати Євросоюзові автономність у цій справі. Зазначимо, що логічним продовженням французько-британського діалогу в питанні утвердження курсу на автономність організації системи європейської безпеки був французько-британський саміт, що відбувся в Лондоні 25 листопада 1999 р.

На ньому ухвалена декларація, щодо європейської політики безпеки, яка акцентується саме на розвиткові європейського потенціалу у сфері безпеки і стратегічного партнерства, з огляду на засади практичного наближення військового потенціалу Великої Британії до розбудови системи спільної європейської оборони. Цей документ вважався знаковим для процесу континентального інтегрування. Значною є роль Німеччини в процесі формування Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС [11]. Використання несилових засобів для досягнення політичних цілей та завдань є визначальною особливістю зовнішньо-політичної стратегії Німеччини. Це передбачало активну багатосторонню та двосторонню співпрацю, орієнтацію в міжнародних відносинах на спільні інтереси та цінності. Європейська політика залишалась традиційно головним напрямом німецької дипломатії, незважаючи на швидкі зміни міжнародного середовища, появу нових викликів. Аналіз нормативних джерел безпекової концепції Німеччини свідчив про те, що її вище політичне керівництво мало цілісну програму послідовного здійснення безпекової політики. Для цього передбачалось перетворення Бундесверу в армію, яка буде слугувати надійним механізмом захисту безпеки. Збройні сили Німеччини все більше розглядалися як універсальний інструмент державної політики, спрямованої на гарантоване забезпечення безпеки, що призначений для протидії будь-яким загрозам, з якими тільки може зіштовхнутися країна вже в найближчому майбутньому як на національному, так і на міжнародному рівнях. Під час перебування на посаді канцлера А. Меркель почала процес поступової трансформації зовнішньої політики Німеччини до завдань європейської безпеки. Було визначено значення “Веймарського трикутника” з точки зору розвитку східного вектору зовнішньої політики Німеччини, що полягає у подальшому розширенні ЄС на Схід та формуванню єдиної європейської системи безпеки [12]. Одним з визначальних чинників становлення неосистеми європейської безпеки постало французько-німецьке співробітництво [13].

Слід зазначити, що німецько-французькі відносини були несхожі на будь-які інші міжнародні відносини, оскільки ґрунтуються на дивергентних національних підходах, утім, парадоксально переходять у інтенсивну й продуктивну форму міжнародної співпраці. Передбачалося, що корпус складатиметься з французьких та німецьких частин, проте невдовзі до нього приєдналися бельгійські, а згодом - люксембурзькі та іспанські підрозділи. Єврокорпус став своєрідним інструментом спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС. Слід зазначити, що поступ у розвитку Європейської політики безпеки та оборони можливий завжди, коли Німеччина та Франція будуть приходити до згоди щодо принципових проблем Європейської політики безпеки та оборони [14]. Характерним імперативом сучасної безпекової політики Італії стало визнання Римом того, що оборонні ініціативи Євросоюзу, висунуті на самітах у Кельні й Ґельсінкі наприкінці ХХ ст., не тільки “націлені” на співробітництво з Альянсом, а й можуть функціонувати тільки в рамках Організації. Італійці намагаються всіма засобами розвіяти побоювання, пов'язані з тим, що європейська військова активність спричинить певний негативний вплив на трансатлантичну солідарність.

Проамериканська позиція Риму підтвердилася під час іракської кризи, про що свідчить низка ініціатив, започаткованих на європейському напрямку. Зокрема, італійці запропонували створити офіційну посаду міністра закордонних справ ЄС, який об'єднав би існуючі зараз посади комісара в зовнішніх справах і високого представника з ОВПБ. Інша ідея зводиться до створення «зони єврооборони» для того, щоб країни Союзу оформили свої території як єдиний військовий простір із взяттям зобов'язання щодо колективної оборони відповідно зі статтею 5 Статутів Альянсу й Західноєвропейського Союзу. Наступна італійська пропозиція - розробити чіткий механізм щодо підпорядкованості між усіма національними парламентами країн ЄС і Європарламентом. Такими є особливості, що визначають Концепцію національної безпеки Італії на сучасному етапі.

Аналіз базових документів у галузі національної безпеки свідчить, що Польща позиціонує себе демократичною суверенною державою. Але водночас країна прагне сприяти збереженню загальних цінностей і розвитку механізмів співробітництва в рамках Євросоюзу, Північноатлантичного альянсу і міжнародної безпеки [15].

Висновки

В останні роки спостерігається збільшення ваги Європейського Союзу як саме самостійного гравця в сучасній загальноєвропейській архітектурі безпеки. Це обумовлене докорінними змінами на рівні безпекових структур ЄС. Зрозуміло, що безпекові концепції провідних європейських країн мають певні особливості, тому вони становлять особливу групу через підпорядкованість своєї політики загальній безпеці, доктринам наддержавних утворень та структур, до яких вони залучені в межах чинних укладених міжнародних договорів. Зазначені моделі безпеки цих держав доречно віднести до категорії колективних, враховуючи наведені вище інституційні особливості їхніх програм щодо європейської безпеки.

Список використаних джерел

1. Артьомов І. Концепції міжгародних відносин у гобальному вимірі сучасності: інтеграційний аспект // Збірник наукових праць. - 2012. - Вип. 7. - С. 10-32.

2. Полторацький О.С. Країни ЄС у сучасній системі міжнародної безпеки в контексті нових викликів і загроз. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.irbis-nbuv.gov.ua.cgi- bin.irbis nbuv/cgiirbis 64.Nvdau 2012

3. Горбатова Е. Приоритеты Франции в ЕС и формирование обшей политики безопасности и обороны ЕС. [Електронний ресурс]. - Режим доступа:www.cast.ru/joumal/2000/3

4. Guyomarch A., Machin H., Ritchie E. France in the European Union. - London, 1998. - 268 p.

5. Митрофанова О.О. Безпекова політика Франції в контексті сучасних європейських геополітичних трансформувань: автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.04. - К., 2002. - 19 с.

6. Мітрофанова О. Паризький вимір євроатлантизму // Дослідження світової політики. Зб. наук. праць; відп. ред. Є.Є. Камінський. - Вип. 8. - К.: ІСЕМВ НАН України. - 1999. - С. 37-40.

7. Макрон Е. Безпека ЄС більше не повинна залежати від США // Європейська правда. - 2018. - 27 серпня.

8. Biscop S. The UK and European defence: leading or leaving / S. Biscop // International Affairs. - 2012. - № 8. - P. 1297-1313; Дилемы Британии: поиск путей развития: монография / под ред. Ал.А. Громыко (отв. ред.), Е.В. Ананьевой. - М.: Весь Мир, 2014. - 480 с.; Cyr I. Arthur. Britain, Europe and the United States: change and continuity / I. Arthur Cyr // International Affairs. - Oxford: The Royal Institute of International Affairs, 2012. - № 6. - P. 1315-1330.

9. Коломієць О. Концепція національної безпеки Великобританії «в епоху невизначеності» / О. Коломієць // Панорама політологічних студій: наук, вісник Рівненського державного гуманітарного університету. - Вип. 8. - 2012. - С. 142-147, Крушинський В. Британська Європа чи Європейська Британія. Великобританія в європейських інтеграційних процесах: монографія. - К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2003. - 214 с.

10. Яковенко Н. Велика Британія в сучасній системі міжнародних відносин: заявка на європейське лідерство: моногр. - К.: Науковий світ, 2003. - 227 с.

11. Кривонос Р.А. Німеччина у структурі європейського співробітництва: дис. ... канд. політ. наук / Кривонос Роман Анатольович; Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2002. - 213 с.

12. Приймак Б.І. Східноєвропейський вектор політики Німеччини в рамках ЄС. Матеріали ХІІ Міжнар. наук.-практ. Інтернет-конф. “Тенденції та перспективи розвитку науки і освіти в умовах глобалізації”. - 2016. - Т. 12. - С. 74-77.

13. Дослідження феномену стратегічного партнерства в контексті всесвітньої історії // Актуальні проблеми всесвітньої історії: стратегії партнерства і співробітництва в міжнародних відносин. Зб. наук. праць; за заг. ред. С.В. Толстова; Державна установа “Інститут всесвітньої історії НАН України”, 2015. - 233 с. - С. 43-47.

14. Тюшка А. Концептуалізація німецько-французьких безпеково-оборонних відносин як форми міжнародного режиму / Андрій Тюшка // Міжнародні відносини: політичні, правові, економічні, лінгво-країно-знавчі аспекти. Матеріали звітної наукової конференції факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка 5-8 лютого 2010 р. - Львів: ЛНУ, 2010. - С. 65-70.

15. Криштанович, М.Ф., (2022). Методи дослідження міжнародного співробітництва України та Польщі у сфері міжнародних відносин. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права, Вип. 32, С. 175-179.

https://nzlubp.org.ua/index.php/journal/article/view/535

Размещено на Allbest.ru