Відносини Європейського Союзу та США за умов російської агресії проти України (2022 - початок 2023 рр.)

Методологічна основа статті ґрунтується на принципах системності дослідження сучасної історії міжнародних відносин. Використані історико-генетичний, компаративний, описовий методи. Теоретичні засади статті становлять концептуальні підходи теорії демократичного миру (ідеалістичні наміри створити світ безпечним для демократії) у дискурсі з теорією неореалізму у міжнародних відносинах.

Наукова новизна дослідження полягає у здійсненні моніторингу тенденцій розвитку відносин між Європейським Союзом і США за кризових умов формування «багатополярної» системи міжнародних відносин.

Висновки. Російський реваншизм, спрямований на перегляд параметрів світового порядку після «холодної війни», орієнтувався на розкол між ЄС і США. Це було передумовою досягнення бажаного для Кремля результату. Найближче до вирішення цього завдання РФ була за президентства Д. Трампа. Пандемія дала підстави Кремлю сподіватись, що прямої масштабної західної допомоги в разі масштабування агресії Україна не отримає. Цей виклик став сутнісним для євроатлантичних ліберальних демократій. Зіштовхнувшись з цією тенденцією, РФ обрала тактику війни на виснаження. Зазначений фактор збільшив цінність євроатлантичної солідарності як чинника перемоги демократії над авторитаризмом.

Ключові слова: Європейський Союз, євроатлантична солідарність, США, РФ, «холодна війна», Україна.

Постановка проблеми. Еволюція відносин Європейського Союзу і Сполучених Штатів після закінчення «холодної війни» пройшли декілька етапів. Впродовж 1990-х років США підстрахували Євросоюз на Балканах за умов розпаду колишньої Югославії. Європейський Союз намагався проводити на Балканах політику розумної сили, але цього не вистачило для припинення конфлікту [2, с. 33]. Теракти 11 вересня 2001 р. консолідували ЄС і США на темі протидії міжнародному тероризму. Підтримавши США в Афганістані (2002-2021), Євросоюз не зайняв єдиної позиції щодо війни проти Іраку (2003). На думку американського дослідника Т. Маккорміка, у 1989-2003 рр. навіть за умов глобального лідерства США Євросоюз користувався помітною «автономією» [19, с. 79]. Співробітник «Лондонської школи економіки і політичних наук» П. Ханна зазначає, що «розширення ЄС стало низкою успіхів у засвоєнні нових ринків та зменшення залежності від експорту до США, що було необхідним кроком на шляху створення незалежної наддержави» [11, с. 312]. Однак провал процесу прийняття першої спільної Конституції Євросоюзу (20052007) перешкодив реалізації мети створення «Сполучених Штатів Європи».

Потужним викликом європейській системі безпеки стала агресія РФ проти України, починаючи з лютого 2014 року. Кремль намагався грати на протиріччях між ЄС і США, особливо під час президентства Д. Трампа (2017-2020), коли багато спекулювали на темі відмови США від виконання зобов'язань щодо захисту Європи. Перемога у листопаді 2020 р. на президентських виборах кандидата демократичної партії Дж. Байдена змінила тенденцію до консолідації країн НАТО.

Масштабування російської агресії проти України після 24 лютого 2022 р. стало потужним викликом для євроатлантичної солідарності.

Аналіз досліджень і публікацій. Висвітлення наукових публікацій щодо проблематики євроатлантичних відносин потребує спеціального монографічного дослідження, зважаючи на велику кількість таких публікацій фактично у кожній національній історіографічній традиції. Тому варто зосередитись на «кейсі» аналізу публікацій експертів німецької «фабрики думки» «Фонду науки і політики» хронологічного періоду 2020-2023 років, що демонструє динаміку трансформації концепцій тлумачення актуальних проблем міжнародних відносин, які впливають на євроатлантичний простір, специфіки внутрішньополітичних процесів у США, впливу китайського фактору на євроатлантичні відносини. Зокрема, П. Рудольф визнає суттєве значення торгівлі з Китаєм для збільшення німецького експорту. Водночас після зміни влади у Білому домі Президент США Дж. Байден мотивував Європейський Союз до запровадження санкцій проти КНР за порушення прав людини в Тибеті та прав уйгурів у Сінцзяні [26, с. 3]. М. Оверхаус, проаналізувавши співвідношення сил між демократами і республіканцями напередодні президентських виборів у США в листопаді 2020 р., звернув увагу на глибину розколу між американськими штатами атлантичного і тихоокеанського узбережжя і «глибинними» штатами, які орієнтовані на ізоляцію від глобальних процесів [22, с. 7]. Це було відповідало інтересам РФ, яка сподівалась, що розкол на інтервенціоналістів та ізоляціоністів в США буде поштовхом для розколу між ЄС і США. Тим паче, що в Кремлі були сподівання на те, що Німеччина і Франція забезпечать появу умов для перемоги РФ у «гібридній війні» проти західних ліберальних демократій.

С. Стюарт однією з перших аналітиків поставила під сумніви «надійність» східноєвропейської політики А. Меркель [29, с. 4]. Навіть на фоні російської «гібридної війни» проти України і «колективного Заходу» більшість країн Європейського Союзу не помножувала витрати на військові потреби. Президент США Д. Трамп вимагав від європейських країн-членів НАТО збільшити принаймні до трьох відсотків валового внутрішнього продукту інвестиції у оборонно- промисловий комплекс. Але пандемія коронавірусу знову змінила акценти порядку денного міжнародних відносин.

У ситуації кінця 2020 р. здавалось, що адміністрація Дж. Байдена збереже американські гарантії безпеки Європі [4, с. 8]. На той час було незрозуміло, наскільки успішно США вийдуть із пандемії коронавірусу. С. Ломан констатував, що аналогічною для ЄС і США в цей період було посилення державного регулювання економіки, аби не допустити її різкого спаду за умов тривалих нокдаунів [14, с. 33]. Перемога на президентських виборах у США у листопаді 2020 р. кандидата Демократичної партії Дж. Байдена поширила в європейському експертному середовищі сподівання на повернення тенденції до євроатлантичної консолідації.

Зокрема, С. Дроге висловила аргументи щодо подолання за адміністрації Дж. Байдена розбіжностей між ЄС і США щодо кліматичної політики, що було властиво часам адміністрації Д. Трампа [4, с. 7]. За умов масштабування російської збройної агресії проти України К.Ланг дослідив проект «Трьох морів» як додатковий геостратегічний інструмент економічного співробітництва євроатлантичної спільноти, який має її зміцнювати [12, с. 7]. Н. Ондарза висвітлив проблему структурних реформ Європейського Союзу, аби підготувати його до умов тиску з боку агресивної РФ і авторитарного Китаю [21, с. 8]. Однак Х. Хілперт зазначав, що Європейському Союзу складно ізолюватись від Китаю, який проводить активну торговельну політику у Азії, маючи на увазі зміцнення своїх позицій на європейському Спільному ринку [8, с. 5]. Зважаючи на це, П. Токарський пропонував важливість інтенсифікації торговельної політики ЄС, без чого складно долати боргові проблеми, які радикально загострились внаслідок пандемії коронавірусу та виходу Великої Британії з ЄС [31, с. 7].

Вихід Великої Британії з ЄС став потужним ударом не тільки по ЄС, а й по євроатлантичній солідарності. К. Майор акцентувала увагу на потребі пошуку нового балансу інтересів між Євросоюзом і Великою Британією, без чого складно буде оновити євроатлантичні відносини [17, с. 6]. Водночас А. Сакакі звернула увагу, що євроатлантична спільнота як союз демократій, набуває глобального виміру, зважаючи на посилення союзних відносин США з Республікою Кореєю та Японією [28, с. 43].

У грудні 2021 р. у Вашингтоні відбувся саміт демократій, який здавалось головним конкурентом ліберальних демократій визначив Китай, а не РФ [25, с. 7]. Однак, як наголошує В.Ріхтер, саме Україна опинилась у епіцентрі напруги у відносинах між НАТО і РФ, адже для НАТО неприйнятними були російські амбіції накладання «вето» на саме обговорення питання членства України в НАТО [24, с. 4].

Російська агресія 24 лютого 2022 р. змінила ракурс аналітики німецьких експертів. П. Рудольф проаналізував мобілізуючу роль адміністрації Дж. Байдена у консолідації євроатлантичних партнерів з метою захисту України [27, с. 7]. 28 лютого 2022 р. Україна подала офіційну заявку на вступ в Європейський Союз. На думку Б. Ліпперт, з одного боку, бажання країн Західних Балкан і України нейтралізує негативні наслідки виходу Великої Британії з ЄС, з іншого боку, це чергове розширення обіцяє бути особливо складних і коштовним [13, с. 8]. Як слушно зазначає К. Майор, Мадридський саміт НАТО липня 2022 р. став символом консолідації Північноатлантичного альянсу заради захисту України [18, с. 5].

Масштабування російської війни проти України, на думку Х. Хілперта, спричинило зміну епох у зовнішньоторговельній політиці Євросоюзу. Якщо до 2022 р. дешеві російські енергоносії і китайський ринок були критично важливими для зростання європейського експорту, то війна повернула торговельну стратегію до пріоритетності можливості створення зони вільної торгівлі між ЄС і США [9, с. 2]. Л. Даніелс допускала, що для адміністрації Президента США Дж. Байдена після листопадових 2022 р. виборів обох палат конгресу тема переговорів з ЄС щодо зони вільної торгівлі може бути непріоритетною, зважаючи на політичну боротьбу з республіканцями [3, с. 5]. На думку Г. Майнхольда, додатковою мотивацію для США щодо переговорів про зону вільної торгівлі з ЄС може бути інтенсивний розвиток торговельних відносин ЄС з Латинською Америкою [16, с. 7]. Ф. Хайдук проаналізував важливість зміцнення євроатлантичного партнерства для посилення позицій США в Індійсько-Тихоокеанському регіоні [6, с. 40].

М. Оверхаус підкреслює, що після листопадових 2022 р. виборів обох палат конгресу існує двопартійний консенсус щодо важливості актуалізації ролі США в гарантуванні європейської безпеки, зважаючи на російсько-українську війну [23, с. 6]. С. Арнольд наголошує на важливості зміцнення військово- технічного потенціалу ФРН, зокрема, зважаючи на німецьку роль у організації системи протиповітряної оборони Євросоюзу [1, с. 8]. Отже, ліберально- демократичний «кластер» експертного співтовариства наголошує на принциповій важливості захисту України, що є необхідною передумовою для зміцнення демократичного євроатлантичного союзу.

Мета дослідження полягає у висвітленні тенденцій розвитку відносин ЄС і США за умов повномасштабної російської війни проти України.

Виклад основного матеріалу. В ХХІ ст. США і Євросоюз вступили з різними стратегіями євроатлантичного проекту. Здавалося, що Франція і Німеччина обрали курс на автономізацію ЄС у зовнішньополітичній і безпековій сферах. Згадана тенденція відповідала стратегічному баченню «багатополярного» світу з боку РФ і Китаю, які зацікавлені у розколі євроатлантичної спільноти. Референдум 2016 р. про вихід Великої Британії з ЄС, здавалося, наніс потужний удар по єдності ЄС і США, адже Британія традиційного виконувала роль єднальної ланки між США та Євросоюзом. За президентства Д. Трампа (2017-2020) поглибився розкол між США та ЄС. Це переконало російських реваншистів радикально переглянути американо-центричний світовий порядок.

Нагадаємо, що ще на початку ХХІ ст. не було жодних передумов для такого розвитку міжнародних відносин. Після терористичних атак на США 11 вересня 2001 р. відбулася консолідація США і ЄС. На зустрічі у Брюсселі 16 грудня 2002 р. НАТО вітало партнерство з Європейським Союзом у процесі захисту спільних цінностей. Було погоджено питання використання під час проведення миротворчих операцій під егідою Європейського Союзу системи військового планування НАТО Тоді дії США в Іраку підтримали Велика Британія, Польща, Данія, Іспанія, Словаччина, Чехія. Проти були члени Бельгія, Греція, Канада, Люксембург, Німеччина, Франція. Особливо гостро протиріччя між США та Євросоюзом проявилися на початку 2003 р. під час обговорення початку військової операції проти Іраку. США вбачали у мотивах ФРН та Франції егоїстичні економічні та геостратегічні інтереси. Натомість європейські пацифісти звинувачували адміністрацію Дж. Буша-молодшого у спробі монополізувати ринок нафти [10, с. 67]. Водночас більшість країн ЄС, які є і членами НАТО, з лютого 2003 р. були залучені до операції у Афганістані [5, с. 44]. Однак підтримкою дій США в Афганістані відразу не вдалося залагодити непорозуміння з іракського питання.

Виступаючи 4 квітня 2009 р. на празькому саміті Євросоюз - США, Президент Барак Обама закликав до «перезавантаження» відносин. Фактично у Празі було започатковано «медовий місяць» у відносинах Євросоюзу з новою американською адміністрацією. Однак розбіжності знову наростали після подій «арабської весни» (2011-2012), зміни влади у Лівії та Сирії. Внаслідок цього у обох цих країнах почалася війна, яка стимулювала потік міграції до Європейського Союзу. Президент Б. Обама не зміг переконати Німеччину і Францію у необхідності підтримати силовий сценарій зміни влади у Сирії [20, с. 467].

За адміністрації Д. Трампа (2017-2020) євроатлантичні відносини пережили найгірший період своєї історії. Повернення у Кремль в 2012 р. В. Путіна посприяло відновленню активної конфронтації між Москвою і Вашингтоном. Поховання надій на перезавантаження пов'язане з подіями Революції Гідності в Україні (листопад 2013 - лютий 2014 рр.). Адміністрація Б. Обами засудила анексію Криму та запровадила санкції проти РФ після збиття 17 липня 2014 р. над м. Торез нідерландського пасажирського літака. Але адміністрація Президента США Б.Обами відмовились постачати зброю Україні. Стримувати силою російський імперіалізм Б. Обама не наважився і в Сирії.

23 червня 2016 р. у Великій Британії відбувся референдум щодо виходу з Європейського Союзу. Після цього тривали дебати щодо ступеня радикальності розриву з ЄС. Узагальнення аналітичної доповіді з цього приводу 2018 р. засвідчила бажання зберегти хвіртку до Спільного ринку з ЄС, забезпечивши режим зони вільної торгівлі між Республікою Ірландія та Ольстером [15, с. 10]. Вихід Великої Британії з ЄС створив дефіцит бюджету Євросоюзу. Сучасний політичний дискурс пропонує європейський оптимістичний і європейський песимістичний сценарії розвитку подій. Європейська республіка децентралізована (європейські регіони), пост-національна, парламентсько-демократична і соціальна. Це стосується можливого повороту від проекту «Сполучених Штатів Європи» до «Європейської республіки». Нова Європа вимагає нового політичного мислення без популізму і націоналізму. Ліберальний Євросоюз зіштовхнувся з національно- популістським викликом. Європейська республіка має опинитись у центрі трикутника: лібералізму (свобода), соціалізму (рівність) і націоналізму (братерство).

Актуалізація традиційних регіональних проектів на зразок «Балтійсько-Чорноморської вісі», а також поява відносно нових регіональних проектів на кшталт «Ініціативи трьох морів» є закономірним наслідком швидкої трансформації європейської системи міжнародних відносин. Внаслідок цього виникає нова архітектура європейського континенту, органічно доповнюються новими структурами вже існуючі європейські союзи та міждержавні організації. Ставлення суб'єктів європейської системи міжнародних відносин до зазначених регіональних проектів є різним. Проект «Ініціатива трьох морів» та «Міжмор'я» трансформують гомогенність європейського простору, контрольованого ЄС. Наднаціональні еліти Євросоюзу тільки приступають до осмислення зазначених тенденцій. Натомість для національних еліт нових країн-членів ЄС, які географічно розташовані у регіоні від Балтійського до Адріатичного і Чорного морів, обидва проекти є додатковою гарантією американської присутності в Європі та захисту від експансії РФ і КНР.

З початком пандемії коронавірусу світ занурився у гібридну глобальну війну. Визначальними тенденціями стали: падіння цін на нафту і газ, початок циклічної економічної рецесії, погіршення військово-політичного становища в ключових регіонах, розпад системи контролю за озброєннями, загострення американсько-китайського протистояння. Початок глобальної системної кризи охопило епідеміологічні, економічні, політичні, військово-стратегічні, цивілізаційні виміри світової політики. Структурна криза світової економіки супроводжується соціально-політичною нестабільністю, посиленням політичного радикалізму і популізму, активізацією наступу авторитарних тенденцій, а також актуалізацією ризиків повернення гарячих фаз регіональних конфліктів. Дедалі більше політизуються економічні процеси в світі. Чим більшим ставав ризик глобального американсько-китайського збройного зіткнення, тим частішими виявились процеси загострення локальних регіональних конфліктів. Україна як і у випадках Першої і Другої світових війн, опинилась на перехресті інтересів різних великих держав.

Перемога у листопаді 2016 р. на президентських виборах у США Д. Трампа дала підстави Кремлю сподіватись на «велику угоду» щодо повернення України в російську сферу впливу. Але до цього справа так і не дійшла. Фактично впродовж 2017-2019 р. адміністрація Д. Трампа вперше погодилась передати України протитанкові системи «Джавелін» за умови їхнього складування, а не активного використання на донбаському фронті. Але до завершення каденції Д. Трампа Кремль сподівався на «велику угоду» з американцями, завдяки чому Україна мала відійти до російської сфери впливу. Але про ціну такої гіпотетичної угоди сторони не домовились, до того ж американська «глибинна держава» виявилась здатною стримувати найбільш неадекватні ідеї такого популіста як Трамп.

У листопаді 2020 р. Д. Трамп програв президентські вибори кандидату Демократичної партії Дж. Байдену, хоча й намагався закидати останньому надмірне залучення до українських справ під час перебування на посаді віце- президента в адміністрації Б. Обами. Впродовж 2021 р. адміністрація Президента Дж. Байдена намагалась зберегти підтримку України на існуючому до того часу рівні. Виведення військ НАТО з Афганістану у серпні 2021 р., здається, переконало російських «яструбів» у слабкості США, ЄС і НАТО та вчасності «перегляду» статусу РФ як «євразійського полюсу сили» з її поверненням у ролі «гегемона» до Східної Європи. Але перехід від «гібридної війни» (2014-2021) до масштабної конвенційної війни проти України став сутнісним викликом для ліберально- демократичних держав та суспільств. Правда, навіть за цих обставин США довелося докласти чимало зусиль, аби переконати у цьому передусім Німеччину і Францію, адже країни Балтії і Вишеградської четвірки на власному історичному досвіді знайомі із руйнівними наслідками російського імперського експансіонізму. Зрештою, євроатлантична спільнота обрала подвійну тактику - запровадження системним економічних, фінансових, політичних, технологічних, інформаційних санкцій проти РФ з одночасною підтримкою України з метою нанесення стратегічної поразки кремлівським імперіалістам. Останні докладають максимум зусиль, аби використовувати на свою користь шпарини у режимі санкцій та уникати вторинних санкцій за співпрацю з РФ таких країн як Індія, Китай, Туреччина. Не все гаразд із режимом санкцій від Євросоюзу. Росія продовжує підіймати ставки у протистоянні із Заходом. Незмінними залишаються її завдання: 1) максимальне послаблення Євросоюзу і США, культивування протиріч у євроатлантичному просторі; 2) послідовна дискредитація України та співпраці України з Євросоюзом і США; 3) консолідація російського домінантного впливу на пострадянському просторі шляхом формалізації «союзу» з Білорусією та ймовірно Казахстаном. Недопущення реалізації цих планів залишалось пріоритетом для ЄС і НАТО.

25 січня 2023 р. Бундестаг розглянув питання постачання роти танків «Леопард» для України. Того ж дня відбулася телефонна розмова Президента України В. Зеленського і канцлера ФРН О. Шольца. Мова йшла про підтримку тренувальних місій. 7 лютого 2023 р. Президент України В. Зеленський провів переговори з міністром оборони ФРН Б. Пісторіусом. Німеччина надала Україні танки. 8 лютого 2023 р. у Парижі відбулися переговори канцлера ФРН О. Шольца, Президента Франції Е. Макрона і Президента України В. Зеленського, який закликав допомогти розбити РФ.

4 березня 2023 р. у Вашингтоні побував канцлер О. Шольц. Канцлер ФРН заявив, що виведення російських військ з території України є передумовою будь-яких переговорів. РФ намагалась мобілізувати свої мережі впливу, аби організовувати у містах ФРН мітинги пацифістів, які вимагали припинити постачання зброї Україні. Але регулярні соціологічні опитування свідчили, що більшість громадян ФРН підтримувала всебічну допомогу Україні. Російська війна проти України консолідувала євроатлантичну спільноту. Утім, турецька сторона намагається блокувати вступ Швеції і Фінляндії в НАТО. Мотивами цієї позиції є бажання Анкари виторгувати для себе додаткові преференції. Своєрідним підтвердженням головної тези аргументації Стокгольма і Гельсінкі щодо вступу в НАТО 29 червня 2022 р. стала Мадридська декларація. Зокрема, оновлена стратегія НАТО конкретно назвала РФ загрозою євроатлантичній стабільності, миру та безпеці. Тільки наприкінці березня 2023 р. парламенти Угорщини і Туреччини проголосували за вступ Фінляндії в НАТО, продовживши «торги» щодо вступу в НАТО Швеції. Трансатлантична єдність потребує перманентної підтримки та відповідального лідерства США та Євросоюзу.

Висновки. Перші два десятиліття після терактів 11 вересня 2001 р. визначили різні етапи у відносинах ЄС і США щодо проблем європейської безпеки. Відразу після терактів йшлося про посилення консолідації та залучення європейських країн-членів НАТО до військової операції в Афганістані (2001-2021). США підстрахували ЄС під час розпаду колишньої Югославії та дестабілізації ситуації на Балканах (1991-2023).

Процес європеїзації та демократизації України після Помаранчевої революції актуалізував гостру реакцію російського автократичного режиму на наближення демократії до кордонів РФ. У 2007 р. кремлівський вождь виступив на Мюнхенській міжнародній конференції з питань безпеки щодо неприйнятності західної ліберальної демократії для російської автократії. У серпні 2008 р. РФ здійснила агресію проти Грузії, скориставшись відмовою Франції і Німеччини надати Україні та Грузії статус країн, які готуються до вступу в НАТО. До 2013 р. РФ намагалась блокувати європейську та євроатлантичну інтеграцію України. Після Революції Гідності у лютому 2014 р. російські агресори перейшли до прямої війни проти України, анексувавши Крим та розпочавши війну на українському Донбасі. Обережна реакція ЄС на ці події переконала Кремль у доцільності грати на роз'єднання ЄС і США. РФ намагалась залагодити конфлікт на основі «особливих відносин» з провідними країнами-членами Євросоюзу, насамперед Німеччиною і Францією. США змогли запобігти реалізації російського сценарію «трансатлантичного розколу» та стимулювали рішення Євросоюзу про запровадження економічних санкцій проти РФ за анексію та окупацію Криму. Але навіть з адміністрацією Д. Трампа РФ не досягла «big deal» щодо поділу пострадянського простору. Це стимулювало Кремль до ультимативних вимог до США.

Перехід до масштабної агресії проти України стимулював консолідацію ЄС і США заради захисту цінностей демократії. Четверта світова війна (дві «гарячі» і «холодна війна» як третя гібридна), яку РФ розпочала у лютому 2014 р., розколола світове співтовариство за ідеологічною ознакою на блок ліберальних демократій (у грудні 2021 р. Президент США Дж. Байден провів саміт демократій). Але, зважаючи на членство в НАТО Угорщини і Туреччини, євроатлантична спільнота не є демократично гомогенною. Це залишало РФ надії на розкол між ЄС і США заради силового перегляду світового порядку та затвердження принципу домінування сили над силою міжнародного права. Зазначений фактор збільшує цінність євроатлантичної єдності як запоруку перемоги демократії над авторитаризмом.