Формування зовнішньополітичних стратегій та доктрин США на початку ХХІ ст.: практичний вимір

м. Київ, Україна

Анотація

зовнішньополітична стратегія доктрина сша

Метою статті є аналіз зовнішньополітичних стратегій та доктрин США останніх десятиріч. Особлива увага приділяється президентським доктринам, які зосереджуючись на найважливіших пріоритетах зовнішньої політики Президента, формують позицію держави в сучасній системі міжнародних відносин.

Нині ключовим напрямком зовнішньополітичних пріоритетів стала розробка стратегій, що охоплювали поняття «нові виклики» національній безпеці. На перше місце вийшли такі загрози як тероризм, регіональна нестабільність, неконтрольовані потоки зброї та наркотрафік, мережі транснаціональної злочинності та нелегальна міграція, етнічні конфлікти та політичні режими, систематичне порушення прав людини, зростання попиту на ресурси, природні катастрофи, екологічні небезпеки, пандемії. Оновлення комплексу стратегічних загроз спричинило модернізацію американських підходів до забезпечення безпеки та оборони.

В результаті дослідження, на основі застосування методів політичного аналізу значна увага приділяється стратегічній культурі США як відповіді на фундаментальні питання про спосіб мислення та поведінки держави, інструментарій її зовнішньої політики, сприйняття нею ключових для національного благоустрою категорій - «безпека», «ворог», «середовище», «загроза». З огляду на еволюційний вимір сприйняття, усвідомлення та подолання загроз США, можна виокремити певні риси стратегічної культури, які відігравали та продовжують відігравати значну роль у процесі прийняття зовнішньополітичних рішень цієї держави, про які мовиться у даній статті.

Висновки. Усі зовнішньополітичні дії США спрямовані на досягнення власних національних інтересів, а їх структурування, відображення та закріплення у доктринальних документах дозволяє синхронізувати зовнішньополітичні кроки та прийняття важливих політичних рішень, незважаючи на турбулентність у міжнародних відносинах та зміну геополітичних реалій ХХІ століття.

Ключові слова: США, доктрини, міжнародні відносини, Дж. Буш-молодший, Б. Обама, Д. Трамп, Дж. Байден.

Abstract

зовнішньополітична стратегія доктрина сша

Dmytro Lakishyk, Ph. D. (History), Senior Research Fellow, State Institution «Institute of World History of the National Academy of Sciences of Ukraine», Kyiv, Ukraine

FORMATION OF US FOREIGN POLICY STRATEGIES AND DOCTRINES AT THE BEGINNING OF THE 21ST CENTURY: A PRACTICAL DIMENSION

The purpose of the article is to analyze the foreign policy strategies and doctrines of the USA in the last decades. Special attention is paid to presidential doctrines, which, focusing on the most important priorities of the president's foreign policy, shape the position of the state in the modern system of international relations.

Currently, the key direction of foreign policy priorities has become the development of strategies covering the concept of “new challenges” to national security. Threats such as terrorism, regional instability, uncontrolledflows of weapons and drug trafficking, transnational crime networks and illegal migration, ethnic conflicts and political regimes, systematic violation of human rights, growing demand for resources, natural disasters, environmental hazards, and pandemics came to the fore. The renewal of the complex of strategic threats has caused the modernization of American approaches to ensuring security and defense.

As a result of the study, based on the application of political analysis methods, considerable attention is paid to the strategic culture of the USA as an answer to fundamental questions about the way of thinking and behavior of the state, the tools of its foreign policy, its perception of key categories for national improvement - «security», «enemy», «environment», «threat». Taking into account the evolutionary dimension of the perception, awareness and overcoming of threats to the USA, it is possible to single out certain features of strategic culture that played and continue to play a significant role in the process of making foreign policy decisions of this state, which are discussed in this article.

Conclusions. All US foreign policy actions are aimed at achieving its own national interests, and their structuring, reflection and consolidation in doctrinal documents allow for the synchronization of foreign policy steps and the adoption of important political decisions, despite the turbulence in international relations and the changing geopolitical realities of the 21st century.

Key words: USA, doctrines, international relations, G.W. Bush., B. Obama, D. Trump,

J. Biden.

Постановка проблеми

Одним з інструментів для формування зовнішньої політики США є президентські доктрини. На відміну від Президентської стратегії національної безпеки (зазвичай публікується кожні чотири роки) або Національної оборонної стратегії міністра оборони, президентські доктрини формулюються коротко, не розгорнуто, здебільшого зосереджуючись на найважливіших пріоритетах зовнішньої політики Президента. Доктрини також не кодифікуються як закон чи указ, а найчастіше складаються з низки публічних повідомлень, які представляють зовнішньополітичні пріоритети Адміністрації Президента США.

Не завжди президентські доктрини з їх формулюванням мають абсолютну підтримку відповідних структур та їх очільників, що зменшує гарантію їх виконання. Зокрема, Президент Р. Ніксон постійно конфліктував з цього приводу зі своїм міністром оборони М. Лейрдом, а Президент Р. Рейган мав різкі розбіжності щодо своєї доктрини з міністром оборони К. Вайнбергером та держсекретарем Дж. Шульцом.

Більшість президентських доктрин зосереджуються навколо інтересів національної безпеки за кордоном. Наприклад, президентські доктрини можуть бути зосереджені на допомозі союзникам (Г. Трумен), захисті стратегічних національних активів (Д. Картер), або доктрина може зміщуватись зі стратегічного фокусу (як у спробі Президента Б. Обами «повернутись до Тихого океану»).

Аналіз досліджень та публікацій. Дана проблематика та інші суміжні проблеми в історичній та політичній науці вважаються актуальними і систематично досліджуються, як західними так і вітчизняними фахівцями. Актуальним проблемам зовнішньої політики США, зокрема питанням безпеки і оборони присвячені роботи Ф. Закарії, Д. Ларісона, Дж. Карафано, Дж. Фрідмана, П. Міллера, Дж. Голдберга, Б. Позена, Дж. Грюнштейна та ін. Серед українських дослідників, які працюють у цьому напрямі, можна виділити: О.В. Потехіна, В. Копійку, Н.Д. Городню, М.М. Рижкова, І.І. Погорську, С.Г. Федуняка, В. Толстова, Є.В. Магду та ін.

Мета статті - проаналізувати зовнішньополітичні стратегії та доктрин американських адміністрацій ХХІ століття.

Виклад основного матеріалу

На початку ХХІ ст. Президентом США став Дж. Буш-молодший. Ще під час президентської кампанії 2000 р. він як кандидат від Республіканської партії критикував зовнішньополітичний курс Президента Б. Клінтона як занадто ліберальний щодо гуманітарного інтервенціоналізму. Дж. Буш, як й інші республіканці, віддавав перевагу унілатералізму та досить підозріло ставився до ООН, яка для багатьох чиновників президентської адміністрації уявлялась світовим урядом, яким керують невибрані бюрократи, і яка може втручатися у внутрішнє законодавство та суверенітет США [57].

На початку президентства зовнішню політику Дж. Буша можна було охарактеризувати терміном «рішучий націоналізм». Його пріоритети політики безпеки, оприлюднені незабаром після вступу на посаду в січні 2001 р., складались з чотирьох цілей. По-перше, США будуть продовжувати створювати дієві інструменти американської влади, збільшуючи витрати на оборону та зміцнюючи армію. По-друге, країна уникатиме відкритих гуманітарних або миротворчих місій як це було за президентства Б. Клінтона. По-третє, держава протистоятиме зростаючому конкурентному потенціалу, зокрема китайському, і вирішить проблему володіння зброєю масового знищення державами-вигнанцями. По- четверте, США діятиме за потреби в односторонньому порядку [9, р. 439].

Значна частина стратегії Дж. Буша була зосереджена на використанні військової могутності Америки для просування її інтересів. У чотирирічному огляді оборонної стратегії 2001 р. зазначено, що США «збережуть або покращать довгострокову військову перевагу» збройних сил країни [45, р. 62]. За президентства Дж. Буша зовнішня політика більше була акцентована на обороні, ніж на дипломатії.

Менш ніж за дев'ять місяців від початку першого терміну президентства Дж. Буша США зазнали найгіршого нападу в історії країни. Атаки на Всесвітній торговий центр 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку і Пентагон у Вашингтоні забрали життя майже 3000 осіб, зокрема 372 іноземних громадян з 61 країни, демонструючи здатність терористів здійснювати напади за кордоном у глобалізованому світі. Ці події спричинили швидку зміну зовнішньої політики США. Президент офіційно оприлюднив свою нову доктрину національної безпеки 1 червня 2002 р. у Військовій академії США у Вест-Пойнті. Доктрина Дж. Буша спиралася на елементи американської першості, наполегливого реалізму, вибіркової багатосторонності і демократичних перетворень [48, р. 13-20]. Вона складалася з чотирьох основних елементів: по-перше, оновлений акцент на односторонності, а не багатосторонності; по-друге, превентивні атаки, якщо необхідно, буде використано для захисту США та інтересів за кордоном; по-третє, просування демократичних практик на Близькому Сході, які б протистояли екстремістським групам; по-четверте, використання військової сили замість дипломатії для захисту американців та інтересів США.

Як це не парадоксально для Президента-республіканця, зовнішня політика Президента Дж. Буша набула елементів вільсонівського ідеалізму. Дискурс Дж. Буша після 11 вересня містив високі ліберальні прагнення, згідно з якими США експортували б демократію в американському стилі та індивідуальні права на Близький Схід та Південно-Західну Азію. На думку президента, це змусило б уряди регіону відповідальніше реагувати на потреби громадян, тим самим підірвавши зсередини пропаганду вербування терористів. «Справа нашої нації завжди була більшою, ніж лише її захист» [29]. Він назвав протистояння з ісламськими екстремістами «великою ідеологічною боротьбою ХХ століття» [51]. Ця новостворена стратегія - Програма свободи Дж. Буша - мала розгорнутись в Афганістані та Іраку.

Відповідно до стратегії адміністрація Дж. Буша збільшила іноземну допомогу, щоб підтримати уряди, які можуть бути вразливими до екстремістської ідеології. Країни-невдахи, такі як Афганістан, могли стати прихистком для терористів та злочинців, які використають їх задля розповсюдження небезпечної зброї. Задля поширення демократичних цінностей в політично відсталих країнах Дж. Буш мав намір докласти ще більше зусиль ніж Б. Клінтон. 17 квітня 2002 р. у Військовому інституті Вірджинії Президент наголосив, що США мають «очолити міжнародні зусилля з відновлення Афганістану на зразок плану Маршалла, який був застосований для Європи після Другої світової війни» [1]. Представники адміністрації Дж. Буша вважали програму допомоги Афганістану каталізатором, який може призвести до демократичних реформ у сусідніх державах - Пакистані та Ірані. Зусиллями Президента у 2004 р. було засновано незалежну агенцію «Виклики тисячоліття» (Millennium Challenge Corporation, MCC) під наглядом Державного департаменту та Агентства США з міжнародного розвитку (United States Agency for International Development, USAID), а закордонна зовнішня допомога країнам мала зрости вдвічі. Зрештою, за адміністрації Дж. Буша іноземна допомога потроїлася - з 9,1 млрд дол. у 1999 р. до 26 млрд дол. у 2008 р. В Афганістані такий сценарій спрацював, але мав тимчасовий ефект. Після вторгнення військ США до Іраку початковий конфлікт швидко закінчився - сили С. Хусейна розсіялися в іракській пустелі після ударів з повітря. Проте, програми допомоги для демократичної розбудови держави, що в Афганістані, що в Іраку, виявили свою нежиттєздатність - корупція в урядах, низький професіоналізм сил безпеки та постійний опір перешкоджали більшості зусиль адміністрації Дж. Буша у розвитку демократичних цінностей в цих країнах [32, р. 16-17].

За часів президентства Дж. Буша США перебирають на себе низку функцій, які раніше належали до виняткових повноважень ООН. Якщо за двох президентств Б. Клінтона це відбувалося вибірково, то Дж. Буш-молодший вже не обмежував себе у прийнятті рішень щодо реалізації стратегій боротьби з міжнародним тероризмом і глобальним поширенням демократії євро-американського зразку. Зробивши ставку на боротьбу з міжнародним тероризмом, Дж. Буш виграв у короткостроковому плані. Проте односторонні дії проти Іраку призвели до політичної та суспільної кризи в США і похитнули рівень довіри до Президента серед американської спільноти.

До кінця другого президентського терміну Дж. Буша стало очевидно, що вироблена під його егідою доктрина «глобального домінування» США, яку спочатку сприймали як дієву «велику стратегію», стати нею так і не змогла. Якщо Б. Клінтон використовував глобалізацію в інтересах США, то Дж. Буш намагався контролювати за допомогою доктрини «глобальної демократизації» світовий розвиток, вважаючи можливим нав'язати критерії і цінності американського способу життя іншим країнам. Війна (в подальшому названа боротьбою) з глобальним тероризмом під гаслом «за світле майбутнє всього людства» не призвела до залучення даної стратегії у світові глобальні процеси на умовах, що влаштовували США. Відповідно, несумісність векторів загальносвітової і американської глобальної політики зумовили зміну адміністрації у Білому домі та потребу у «новому американському курсі», запропонованому представниками демократичної партії США.

Обрання Б. Обами Президентом у 2008 р. збіглося з безліччю складних зовнішньополітичних викликів. Умови безпеки в Іраку були не стійкими, Талібан знову з'явився в Афганістані, а Північна Корея та Іран продовжували чинити опір спробам згорнути їх програми ядерної зброї. Громадська думка рішуче підтримували виведення американських військ з гарячих точок і стриманішу військову стратегію за кордоном. Після п'яти років боротьби в Іраку без ознак її завершення, стомлена війною громадськість хотіла менше бачити американський авантюризм за кордоном.

Після неоднозначних успіхів в Афганістані та незначної віддачі від своїх інвестицій в Іраку американці були готові до зміни зовнішньополітичного статус- кво. Політичні експерти заохочували більш вибіркову зовнішню політику США, яку деякі називали «стриманістю та скороченням» [42]. Якщо точніше, стратегію зовнішньої політики Б. Обами найкраще було б описати як «балансування» [13]. США відмовляться від безпосереднього втручання в закордонний конфлікт і натомість покладатимуться на забезпечення інтересів США за межами країни. Б. Обама залишить проблеми безпеки в Афганістані афганцям і не дасть Аль-Каїді відновитися за допомогою сил спеціального призначення та атак з повітря [4]. Це сповільнить те, що багато хто вважав «американським перенапруженням» адміністрацій Б. Клінтона та Дж. Буша. США відступлять, стануть вибірковішими у своїх закордонних заходах і повернуться до континентального ізоляціонізму, який був маяком зовнішньої політики США до 1945 р. [4]. Передвиборчі обіцянки Б. Обами на президентських виборах 2008 р. передбачали: по-перше, припинити війни в Іраку та Афганістані, по-друге, відновити зіпсовані, після восьми років правління адміністрації Дж. Буша, міжнародні відносини, та по-третє, дотримуватися національного та міжнародного законодавства. На міжнародному рівні перемога Б. Обами була схвально сприйнята, особливо західними лідерами, які втомилися від односторонньої політики Президента Дж. Буша. У Стратегії національної безпеки 2010 р. зазначалося: «Ми шукатимемо широкої міжнародної підтримки, співпрацюючи з такими інституціями, як НАТО та Рада Безпеки ООН» [59].

Б. Обама був прагматичним інтернаціоналістом, який визнавав обмеженість влади США за кордоном. На відміну від свого попередника, Б. Обама вважав, що не може покладатися головним чином на військову вогневу міць і гегемонію для досягнення цілей зовнішньої політики [46, р. 21-23]. На його думку, односторонність була надто ризикованою, нерідко контрпродуктивною та непривабливою для багатьох американців, які втомилися від того, що американські воїни гинуть у двох мусульманських країнах: «Після Другої світової війни деякі з наших найбільших помилок з'явились не через нашу стриманість, а через нашу готовність зануритися у військові авантюри, не прораховуючи наслідки, не створивши міжнародної підтримки, не легітимізувавши наші дії, не узгодивши з американським народом необхідність таких жертв» [20]. Б. Обама звернеться до багатосторонності, покладатиметься на дипломатію та оборону, й прагнутиме покращити відносини США з мусульманським світом.

Яскравим прикладом передвиборчих обіцянок Б. Обами порозумітися з ООН став період кризи в Лівії у 2011 р. Лівійський лідер М. Каддафі розпочав кампанію «випаленої землі» проти політичної опозиції, використовуючи найманців та хаотичне бомбардування цивільного населення. Дехто рекомендував використати військову силу США, щоб запобігти новій Сребрениці чи Руанді, тобто гуманітарній кризі, де тисячі осіб були вбиті лідером, який страждає манією величі. Незважаючи на це, США не були готові діяти в односторонньому порядку, як це було в Іраку. Держсекретар Г. Клінтон тоді наголосила: «Ми вважаємо важливим, щоб ООН прийняла це рішення (про військове втручання -Д. Л.), а не США» [8].

27 травня 2010 р., через рік після вступу на посаду, адміністрація Б. Обами опублікувала свою Стратегію національної безпеки, яка ґрунтувалася на трьох основоположних складових. По-перше, США зосередяться на американському інституційному добробуті: економічне оновлення, покращена система освіти, трансформація енергетичної програми, сприяння економічним інноваціям, доступ до медичної допомоги для всіх американців, а також скорочення бюджетного та торгового дефіцитів. По-друге, США «домагатимуться всебічної взаємодії» з провідними державами світу, такими як Індія, КНР та РФ. По-третє, США підтримуватимуть та зміцнюватимуть справедливий і стійкий міжнародний порядок [59].

Адміністрація Б. Обами робила наголос на більшому використанні дипломатії в міжнародних відносинах, ніж оборони. Держсекретар Г. Клінтон підкреслювала, що «оборона, дипломатія та розвиток... мають взаємодоповнювати один одного» [15]. Навіть військове керівництво в адміністрації Б. Обами визнавало важливість розвитку і дипломатії - у поєднанні з потужними оборонними можливостями через добре оснащені та боєздатні збройні сили - для захисту інтересів національної безпеки США за кордоном. Зокрема, міністр оборони Р. Гейтс наголошував щодо «вирішальної важливості дипломатії та розвитку як основних компонентів зовнішньої політики та національної безпеки США» [18].

У Стратегічному плані на 2014-2017 рр., підготовленому Державним департаментом та USAID, було виділено п'ять стратегічних цілей США. По-перше, уряд США докладатиме більше економічних зусиль як усередині країни, так і ззовні, сприяючи економічному зростанню, зменшуючи бідність та підвищуючи продовольчу безпеку. По-друге, дипломатія та розвиток як інструменти зовнішньої політики США, стають на один щабель, а можливо навіть перевищують, військові зусилля. Теоретично це покращило б стабільність на Близькому Сході та в Північній Африці та перебалансувало б зобов'язання США щодо Азійсько- Тихоокеанського регіону. По-третє, перехід енергетичного ринку США до екологічно безпечної та стійкої системи з низьким рівнем викидів, яка сприятиме міжнародним зусиллям у боротьбі зі зміною клімату. По-четверте, зміцнення підтримки США демократії, прав людини та громадянського суспільства в інших країнах. По-п'яте, модернізація управління дипломатією та розвитком США [58].

У військовому сенсі Б. Обама виступав за припинення війн в Іраку та Афганістані, передавши конфлікт національним силам безпеки цих країн, він «втомився спостерігати, як Вашингтон бездумно дрейфує до війни в мусульманських країнах» [38]. Але незважаючи на сотні мільярдів доларів інвестицій у програми розвитку та оборони, більшість із яких було розпочато під час президентства Дж. Буша з розбудови нації, Іраку та Афганістану було важко керувати цими процесами самостійно. В Афганістані уряд Х. Карзая виявився «впертим» партнером, відмовившись підписати угоду про статус збройних сил, вимагаючи меншої військової автономії США, і не в змозі зменшити нестримну корупцію в країні. Крім того, зусилля з професіоналізації армії Афганістану були досить повільним процесом. По той бік кордону з Пакистаном уряд Ісламабада чинив опір спробам США позбавити афганських повстанців притулку на своїй території [27].

В Іраку ситуація стрімко погіршилася невдовзі після того, як США вивели свої війська в 2010 р. Етнічна напруженість - те, що американським силам вдалося втримати на відстані - переросла в громадянський конфлікт. Ісламська держава швидко заповнила вакуум влади.

Тривалі зусилля в Іраку та Афганістані продемонстрували адміністрації Б. Обами, що потуги з розбудови нації були надто дорогими і, зазвичай, лише помірно успішними. Це стало зрозумілим, коли Стратегія національної безпеки 2012 р. виключила розбудову нації як стратегічну мету, явне небажання проводити широкомасштабні наземні кампанії за кордоном. Натомість Б. Обама вважав за краще зосередитися на внутрішніх питаннях або, як він висловився, займатися «будівництвом нації безпосередньо удома» [47].

Під час двох президентських термінів Б. Обами, багато американців і навіть урядові бюрократи почали хвилюватися, що зовнішня політика Президента недостатньо потужна. Хоча Президент збільшив кількість атак безпілотників на цілі в Іраку та Афганістані більше, ніж його попередник Дж. Буш і розпочав ризикований транскордонний рейд у Пакистан, щоб знищити У. бен Ладена, але зрештою, він замало вживав заходів для зупинки РФ від вторгнення в Україну. У Сирії він дозволив Президенту Б. Асаду застосувати хімічну зброю проти власного народу, перетнувши самопроголошену червону лінію без будь-яких дій.

Якби події на Близькому Сході розгорнулися дещо інакше, як сподівалися деякі чиновники в адміністрації Президента, доктрина Б. Обами мала б зовсім інший зміст. У 2012 р. Стратегія національної безпеки наголосила на «поверненні до Тихого океану». Азія мала найбільшу економіку світу, важливі економічні та військові двосторонні договори зі США, торгівля зростала експоненціальними темпами, Південно-Китайське море мало величезні запаси нафти, а також союзники США в регіоні були стурбовані зростанням Китаю як регіонального гегемона. У 2012 р. міністерство оборони США почало передислокацію сил з Європи та Близького Сходу до Тихого океану. Доктрина Б. Обами могла полягати в тому, як балансування США запобігло піднесенню Китаю, однак проблеми, пов'язані з конфліктом в Іраку та Сирії, не дозволили б США так швидко залишити Близький Схід, а стратегічний перехід від Європи та Близького Сходу до Азії незабаром після оголошення був знівельований [32, р. 19-20].

Отже, основними зовнішньополітичними наративами адміністрації Б. Обами виступали стратегії «світового лідерства», «стримування і залучення» та «обмеженого втручання», кожна з яких передбачала комплексний підхід до забезпечення та збереження американського лідерства у світі, зважаючи на особливості міжнародного позиціонування інших ключових акторів світової системи. Головною метою стратегії визначено національне оновлення для поглиблення американського світового лідерства, яке передбачало військову міць, економічну конкурентоспроможність, моральний авторитет, активну участь у міжнародно-політичних процесах у глобальному масштабі і зусилля щодо впорядкування міжнародної системи. Найважливішою характеристикою «нового світового порядку» визначався процес переходу від однополюсного світу, де домінували США, до відносно безструктурної ієрархії старих держав і нових держав-лідерів, а також перерозподіл глобального впливу між державними і недержавними акторами.

Обрання Д. Трампа 45-м Президентом США дещо здивувало американський електорат та міжнародне співтовариство. Незважаючи на те, що кандидат від Республіканської партії виграв голосування на виборах (представників колегії виборців від штату), він програв у народному голосуванні (загальній кількості виборців) майже на три мільйони голосів. Його обрання стало символом розчарування виборців Середньої Америки, які дедалі більше обурювалися політичною дистанцією Вашингтона від решти країни. Д. Трамп критикував кандидата від Демократичної партії Г. Клінтон та решту політичного істеблішменту у Вашингтоні, який, як він стверджував, рік за роком доводив, що він глухий і неефективний до потреб американців. Для деяких громадян США капітал країни був синонімом корупції, жадібності та марнотратства, який слугував лише інтересам еліти, далекої від червоно-біло-блакитної Америки. Отже, багато хто проголосував за зміни (Д. Трамп), а не за статус-кво (Г. Клінтон) у Вашингтоні.

Президент Д. Трамп пообіцяв «зробити Америку знову великою». США все ще залишались провідною економічною, військовою та політичною силою світу. Але багато американців були розчаровані усвідомленням того, що здатність країни впливати на зміни в інших країнах була обмеженою. Американський однополярний період минав, і нові супердержави, такі як КНР та РФ, стрімко просувалися вперед, незважаючи на значні зусилля США щодо запобігання цьому. Невдачі зовнішньої політики в Іраку, Афганістані, Північній Кореї та Сирії свідчили про трильйони доларів втрачених інвестицій та життів американців, країна страждала від величезних боргів, торговельного дефіциту тощо. Саме тому американська громадськість була розчарована і шукала змін [44].

Не всі питання щодо зовнішньої політики для Президента були новими. Д. Трамп викликав збурення, коли під час кампанії 2016 р. назвав НАТО «застарілою» організацією, а на саміті в травні 2017 р. докоряв лідерам НАТО за «безкоштовне використання» витрат США на оборону. Але Президент Б. Обама ще в червні 2011 р. через міністра оборони Р. Гейтса висловлював подібне занепокоєння членам НАТО: «У Конгресі США буде все менше апетиту і терпіння витрачати все більш дорогоцінні кошти від імені країн, які, очевидно, не бажають виділяти необхідні ресурси або внести необхідні зміни, щоб бути серйозними та спроможними партнерами у власному захисті» [55]. Також кандидати в президенти від Демократичної партії Г. Клінтон та Б. Сандерс виступили проти торгової угоди щодо Транстихоокеанського партнерства задовго до того, як Д. Трамп вийшов з неї в січні 2017 р.

Д. Трамп підтримував реалізм, як ніхто інший з останніх президентів США. У штаті Президента національні інтереси знаходились вище міжнародних зусиль або багатосторонніх інституцій. Попередні покоління президентів США після закінчення холодної війни займалися лібералізмом та ідеалізмом, пропагуючи демократію та економічну рівність за кордоном за рахунок американських виборців. Ліберальна гегемонія та демократичні зусилля Дж. Буша на Близькому Сході не будуть частиною зовнішньої політики Д. Трампа. Професор Університету Тафтса Т. Сміт охарактеризував Д. Трампа як «найантиліберальнішого Президента- інтернаціоналіста», який був в США з 1940 р. [56].

Багато в чому політика Президента Д. Трампа повторює політику президентів- республіканців Р. Рейгана та Дж. Буша. Його зовнішньополітичні переваги мотивовані односторонністю США, а не зусиллями Президента Б. Обами підтримати такі міжнародні інституції, як ООН та Міжнародний кримінальний суд. Д. Трамп, як і інші консерватори, вважав за краще «йти самому», а не бути обтяженим міжнародним співтовариством. Як і інші республіканці, він віддавав перевагу військовій рішучості на противагу бездіяльності та обороні над дипломатією. Він скасував рішення про виведення військ з Іраку та Сирії, зняв обмеження на допомогу Саудівській Аравії та Бахрейну, применшив випуск щорічних звітів Державного департаменту по країнах про права людини та наблизився до таких світових лідерів як В Путін в Росії, А.-Ф. аль-Сісі в Єгипті, Р. Дутерте на Філіппінах і Р. Ердоган в Туреччині.

У перші кілька місяців його президентства почали з'являтися контури нової доктрини Д. Трампа. Безпека є головною турботою, а не сприяння свободі, демократії чи правам людини. В економічному сенсі Президент Д. Трамп орієнтувався на протекціоністські заходи для збереження економічної влади та робочих місць в США. Зовнішня політика Д. Трампа не була повним ізоляціонізмом, але вона точно не включала широкий спектр міжнародних зусиль

його попередників на посаді Президента, спрямованих на розбудову глобального процвітання та забезпечення стабільності в інших країнах [6].

Зовнішня політика Президента Д. Трампа помітно відрізнялася від зовнішньої політики попередника. Дослідник М. Антон так описує трампівський вислів, який став означенням його зовнішньополітичного курсу, «Америка перш за все»: «Давайте всі поставимо на перше місце власні країни... і визнаємо, що цього не варто соромитися. Постановка власних інтересів кожного з нас на перше місце зробить усіх безпечнішими та процвітаючими» [3]. Однак інші дослідники вважають, що дії Д. Трампа керувались його почуттями й визначали зовнішньополітичний вектор. Зокрема Д. Ларісон стверджував, що «доктрини Трампа» як такої взагалі не існувало, натомість в адміністрації Президента була суміш конкуруючих впливів і фракцій й залежно від того, хто з них був переконливішим у тих чи інших питаннях, таким шляхом йшов Президент без будь-яких претензій на послідовність чи загальну стратегію [35]. Дж. Шапіро та Дж. Фрідман виділили такі основні ідеї доктрини Д. Трампа: попередня Америка до його президентства перебільшувала роль альянсів; торгівельні відносини в першу чергу мають бути вигідними для Америки, а не для решти світу; «жорстка багатосторонність» більше не має такої цінності, як в період після завершення холодної війни [19, р. 12-13].

Цікаво, як деякі дослідники зазначають, що доктрина Д. Трампа відображає особистісну сутність Президента: «Найкращий путівник щодо зовнішньої політики Президента Д. Трампа -- це зрозуміти його психологію та вдачу, а не вивчати офіційні політичні документи та дії його адміністрації». Хоча, можливо, саме офіційні політичні документи та дії так само відображають як його доктрину так і його особистість [64]. Більшість зовнішньополітичних цілей Д. Трампа були зосереджені навколо «применшення ролі США у світі», його ідеологія «Америка перш за все» «мала на меті припинити відігравати ту роль, яку Вашингтон відігравав у підтримці глобального порядку після закінчення Другої світової війни» [16].

У статті Дж. Голдберга, зокрема, зазначалось, що «.Керівну зовнішньополітичну доктрину Президента Д. Трампа непросто розпізнати. Його останні заяви. переконали мене, що він є кимось цілком унікальним в історії президентства США, а саме ізоляціоністським інтервенціоналістом» [21]. Ця теза простежується, зокрема, якщо простежити як розроблялись чи підписувались ним договори або виконавчі угоди, оскільки «Д. Трамп вважав, що існуючі міжнародні військові та комерційні домовленості були непропорційно дорогими для США, тому вони мають бути переглянуті. Це не повний демонтаж зобов'язань США після Другої світової війни... Він прагнув переглянути існуючі домовленості через призму того, що він вважав матеріальними інтересами США» [14]. В контексті цього Д. Трамп зазначав: «Це політика моєї адміністрації - представляти американський народ та його фінансове благополуччя під час усіх переговорів. і укладати чесні та економічно вигідні торговельні угоди, які слугуватимуть його інтересам» [43]. Зокрема вихід США з Угоди про транстихоокеанське партнерство він пояснював тим, що «вважав, що вона краде робочі місця в США, приносячи користь великим корпораціям». Такою ж його позиція була щодо ООН: «ООН є... не... форумом для розрядки міжнародного конфлікту шляхом дебатів і консенсусу (або для висвітлення невдоволення.), а... механізмом, який діє, щоб несправедливо обмежити американську свободу, вимагаючи американської підтримки» [28].

Ці політичні рішення яскраво відображали ідеологію Д. Трампа. Він під гаслом «Америка перш за все» особливо критично ставився до військових інтервенцій, які керувалися конкретними інтернаціоналістськими наративами, такими як глобальна війна з тероризмом або відповідальність за захист, а не інтервенції, спрямовані на просування традиційних уявлень про національні інтереси, зосереджені на американському процвітанні та національній безпеці [50, р. 43].

Доктрина Д. Трампа частково відображала вплив Дж. Болтона під час його роботи на посаді радника з національної безпеки. Він вважав, щоб захистити себе і продемонструвати свою силу, США повинні бути агресивними, односторонніми та войовничими. Дж. Болтон поділяв світогляд Р. Чейні, який після подій 11 вересня відкрито говорив про необхідність «працювати... і використовувати будь-які наявні в нашому розпорядженні засоби для досягнення поставленої мети» [65]. Однак, як зазначав Т. Райт «Д. Трамп... (віддавав перевагу - Д. Л.) своїм інстинктам, навіть коли вони суперечили порадам його чиновників. Він анонсував переговори з Кім Чен Ином не проконсультувавшись зі своїм кабінетом... Він опублікував у Твіттер свою відповідь на використання Б. аль-Асадом хімічної зброї перед тим, як обговорити це з Радою національної безпеки» [63, р. 7]. Завдяки цьому стає очевидним, що мало хто насправді мав вплив на зовнішньополітичні рішення Д. Трампа. «Власне Д. Трамп не залишив жодних сумнівів у тому, що.нестача [послів], а також скорочення Державного департаменту є навмисним, заявивши. що “Я тут єдиний, хто має значення”» [54]. Ці заяви характеризують адміністрацію Д. Трампа як таку, яка відкидала будь-які погляди, які можуть не узгоджуватися з президентськими, віддаючи перевагу його власним переконанням над тими, хто навіть міг мати більше досвіду та знань.

Окрім того, Д. Трамп підвищив свого головного політичного стратега С. Беннона до постійного члена ради безпеки - порушивши традицію, яка намагалася не включати політику в рішення щодо національної безпеки. Ще одним незвичайним кроком, який зробив Президент, стало уповноваження свого зятя та радника Дж. Кушнера, який займався питаннями зовнішньої політики США на Близькому Сході. Це доводило, хто насправді мав вплив на доктрину Д. Трампа. Показовим у цьому випадку стало рішення Президента скоротити військову присутність в Німеччині, низка офіційних осіб США в Білому домі, Державному департаменті та Пентагоні відверто були здивовані цим рішенням й пояснювали це рішення роздратуванням Д. Трампа G7 та впливом Р. Гренелла, колишнього посла США в Німеччині та прихильника Президента [33]. Доктрина Д. Трампа базувалась не на загальних політичних принципах, а, зокрема, на емоціях Президента, суспільному іміджі та на тому, що він особисто отримує від своїх дій. Так Дж. Болтон заявляв, що безпрецедентне рішення Д. Трампа не підтримувати санкції проти Туреччини, які мали підтримку обох партій у Конгресі, було результатом його особистих ділових інтересів в цій країні [53].

Незважаючи на деяке відсторонення Держдепартаменту, держсекретар М. Помпео відіграв певну роль у розробці та впровадженні доктрини Д. Трампа. Хоча гасло «Америка перш за все» відбивалось на більшості дій адміністрації, М. Помпео вказував на інтервенціоналістські дії на Близькому Сході, які він описав як «найбільший крок до миру на Близькому Сході за покоління» [41], на виступи проти порушень релігійної свободи в Китаї, що повертає нас до згаданої вище «ізоляціоністської інтервенціоналістської» ролі адміністрації Д. Трампа. Щодо цього Дж. Рогін зазначав, що «проблема полягала в тому, що республіканці, такі як М. Помпео, швидше за все, вірять у бачення Р. Рейгана, а не в бачення Д. Трампа, і також воліли б керувати таким чином», але на відміну від Д. Трампа, Р. Рейган підтримував демократію [52]. Таким чином, такі зовнішньополітичні рішення характеризують розкол у Республіканській партії та зсув у бік антидемократії (прикладом чого були тісні зв'язки Д. Трампа з РФ та урядом КНДР).

Обрання Д. Трампа у 2016 р. свідчило про перехід від старого до нового порядку в американській політиці й за чотири роки президентства, враховуючи його дії, мало що змінилося в його поглядах щодо того, яка має бути роль Америки в сучасному світі і це було вельми відмінним від поглядів його попередника на посаді. Президент Б. Обама зазначав, що США звертатимуться до інших країн як до «рівного партнера». Під час своєї першої зустрічі G20 Б. Обама повідомив, що він дійсно вірить в американську винятковість, але «так само, як... британці вірять у британську винятковість, а греки вірять у грецьку винятковість» [25]. Е. Резнік зазначає, що «американська винятковість» - це «поширене переконання серед еліт США та громадськості про те, що США мають особливу місію поширювати за кордоном основні цінності демократії, індивідуальної свободи та верховенства права, процес, який зрештою має завершитися глобальним миром і процвітанням» [49]. Риторика Д. Трампа, натомість, відображала бажання його послідовників, щоб США були пріоритетом, що призводить до аргументу, що «неліберальна винятковість Д. Трампа несподівано віддалила США від їх традиційних союзників і партнерів, зменшивши їхню м'яку силу» [49]. Такий відхід Д. Трампа від традиційної «американської винятковості» нагадує доктрину Р. Ніксона, яка «закликала союзників США в Азії забезпечити більше для власної самооборони та сигналізувала, що Вашингтон більше не втягуватиметься в інші конфлікти» [10, р. 7]. Тобто перемога Д. Трампа у 2016 р. відображала почуття втоми американців від війни заради війни. У заяві Білого дому про зовнішню політику стверджувалося, що «Президент Д. Трамп є першим американським лідером після Р. Рейгана, який не починав війну. Натомість він перебудував армію, відновив американський суверенітет і відновив зовнішню політику «мир через силу», яка допомогла США виграти холодну війну» [60].

А. Кріг порівняв використання влади Д. Трампом та Б. Обамою на Близькому Сході, припускаючи, що Д. Трамп використовував «жорстку силу», а Б. Обама використовував «м'яку силу: захист цінностей та інтересів США у співпраці з місцевими та регіональними партнерами». За Д. Трампа гасло «Америка перш за все» відносно Близького Сходу означала те, що будуть захищені лише життєво важливі інтереси США [31, р. 141]. Доктрина Б. Обами продовжувала історію американської винятковості, тоді як доктрина Д. Трампа закликала створити нову історію, щоб більше не дозволяти іноземним державам покладатися лише на захист США. Можливо, Д. Трамп не обов'язково бажав «поступитися першістю США або відмовитися від союзів. натомість, хотів зберегти пріоритет США. одночасно зосереджуючи більше енергії та зусиль на стримуванні влади та впливу Китаю» [12].

Про зміну зовнішньополітичних цілей США за президентства Д. Трампа можна стверджувати вже під час його першої закордонної поїздки. Так, візит до Саудівської Аравії став «відвертою відмовою від поглядів Президента Б. Обами на близькосхідний регіон». Б. Обама прагнув примирення з Іраном і домовився про угоду, спрямовану на те, щоб утримати Тегеран від розробки ядерної зброї. Крім того, Д. Трамп відвідав Ізраїль після Саудівської Аравії, що дозволило йому «уникнути невдачі Б. Обами, який вирішив не відвідувати Ізраїль. Після цього багато ізраїльтян так і не змінили своїх підозр щодо нього, і його відносини з прем'єр-міністром Б. Нетаньяху погіршилися до взаємної неприязні» [34]. Вибір Саудівської Аравії та Ізраїлю для свого першого міжнародного візиту заклав основу для решти президентства Д. Трампа та його зовнішньополітичних цілей, поставивши регіон та кризу в Ізраїлі та Палестині на перший план (натомість віддалити Іран).

Зовнішня політика Д. Трампа наголошувала на необхідності зменшення міжнародної ролі КНР. Дж. Фрідман зазначав, що доктрина Д. Трампа віддавала перевагу «наступальній економічній політиці» США, водночас уникаючи необхідності реагувати військовою силою. Директор Національної економічної ради Л. Кудлоу відіграв певну роль у формуванні доктрини Д. Трампа, зокрема у розробці економічної політики щодо Китаю й наголошував на тому, що «не очікує радикальних змін найближчим часом... Д. Трамп дотримувався підходу “почекати і побачити” подальший розвиток торговельних відносин (з Китаєм - Д. Л.)» [37].

Дослідницька служба Конгресу окреслює результати президентства Д. Трампа: «...гасло адміністрації “Америка перш за все”, її наголос на національному суверенітеті... для зовнішньої політики формують нову роль США, яка характеризується добровільним відступом від глобального лідерства, більшої опори на односторонність, меншої готовності працювати через міжнародні або багатосторонні інституції та угоди, прийнятті ізоляції або майже ізоляції США щодо певних міжнародних питань, скептичніший погляд на цінність альянсів для США, менш критичний погляд на певні авторитарні... уряди... і неявна толерантність до повторної появи минулих аспектів міжнародного порядку» [39, р. 6]. Ці дії та ідеології зіштовхують зовнішню політику адміністрації Д. Трампа з політикою Б. Обами та попередніх адміністрацій. Доктрина Д. Трампа відображала зміни у зовнішній політиці, які, безсумнівно, будуть скасовані адміністрацією наступного Президента Дж. Байдена, який майже одразу після свого вступу на посаду дав обіцянку знову приєднатися до Паризької кліматичної угоди та Всесвітньої організації охорони здоров'я.

З обранням Дж. Байдена президентом існували великі надії, що його десятиліття зовнішньополітичного досвіду, включно з його 12 роками на посаді голови та члена Комітету з міжнародних відносин Сенату, означатимуть набагато глибше сприйняття глобального партнерства США. У зверненні до світових лідерів незабаром після вступу на посаду Президента Дж. Байден заявив, що «Америка повернулася». У перші місяці свого президентства Дж. Байден швидко відновив тісні взаємини з ключовими союзниками, водночас прагнучи повернути роль глобального лідерства, на яку давно претендувала Америка. У перші сто днів на посаді Президента Дж. Байден знову приєднався до Паризької кліматичної угоди, припинив підтримку саудівської кампанії бомбардувань у Ємені та зобов'язався залишатися фінансовим членом Всесвітньої організації охорони здоров'я. Однак Президент зіштовхнувся з періодом непростих викликів. Після штурму Капітолія 6 січня, російського вторгнення в Україну та напруженості з іншими авторитарними режимами по всьому світу Дж. Байден назвав цей момент в історії змаганням між демократією та автократією. Багато в чому відстоювання «моральної сили» демократії стало центральним принципом зовнішньої політики Дж. Байдена або того, що можна описати як «доктрину Дж. Байдена» [7].

Президент Дж. Байден вступив на посаду з амбітною програмою зовнішньої політики США, підсумованою його улюбленим гаслом кампанії «Америка повернулася». Перш за все, це означало усунення шкоди, завданої глобальному становищу США його попередником, колишнім Президентом Д. Трампом. Протягом чотирьох років перебування на посаді Д. Трамп погіршив взаємини із союзниками США в Європі та Азії, збільшив напруженість з Іраном та Венесуелою, і втягнувся в торговельну війну з Китаєм, яка призвела до найгіршого стану двосторонніх відносин за останні десятиліття.

Загалом, порядок денний Дж. Байдена ґрунтувався на відмові від спадщини Д. Трампа «Америка перш за все» та відновленні багатостороннього порядку. Це знайшло відображення в його перших кроках знову приєднатися до Паризької кліматичної угоди та Всесвітньої організації охорони здоров'я та відновити лідерство США в кліматичній дипломатії. Пандемія COVID-19 також дала Дж. Байдену можливість відновити глобальну лідерську роль США та почати відновлювати зв'язки, які почали псуватися за Д. Трампа [5].

Зазначимо, що на практиці деякі пріоритети Дж. Байдена вельми схожі на порядок денний Д. Трампа. Його «зовнішня політика для середнього класу», яка пов'язує американську дипломатію з миром, безпекою та процвітанням усередині країни, була описана як витонченіша версія політики Д. Трампа, яка наголошувала на тому, щоб поставити інтереси США вище за їхні глобальні зобов'язання. Дж. Байден також вивів військовий контингент з Афганістану без консультацій і координації з союзниками Вашингтона по НАТО - і заплатив політичну ціну за крах афганського уряду та хаотичну евакуацію, яка відбулась опісля. Щодо інших питань, зокрема імміграційної та прикордонної політики, Президент не продемонстрував жодної нагальності вносити негайні зміни. Також він із запізненням скасував суперечливі тарифи на європейський імпорт сталі та алюмінію, санкції Д. Трампа щодо Куби [62].

Незважаючи на риторичне зобов'язання відмовитися від спадку Д. Трампа, Дж. Байдену може бути важко цілком відновити статус-кво до Д. Трампа. Країни можуть більше не бажати наслідувати приклад США щодо просування демократії після ерозії демократичних норм США за президентства Д. Трампа. Також Європа переналаштувала свої відносини зі США і, можливо, більше не бажатиме погоджуватися з підходом Америки, особливо щодо посилення відносин з Китаєм. Тим не менш, як показує війна в Україні та криза, що передувала їй, серед союзників, партнерів та інших країн у всьому світі все ще існує високий попит на рішуче лідерство США під час кризи.

Одним із перших завдань Дж. Байдена на посаді Президента було відновлення трансатлантичних відносин. Водночас його перші спроби зміцнити партнерство потерпали від очевидної розбіжності в геополітичних амбіціях, особливо, коли йшлося про формулювання колективного підходу до Китаю, вторгнення Росії в Україну стало каталізатором консенсусу та єдності в НАТО, яких не було з періоду закінчення холодної війни.

Після масштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 р. США зробили управління альянсом своїм головним пріоритетом у Європі. Адміністрація Дж. Байдена вже присвятила багато часу та зусиль з моменту його вступу на посаду, щоб відновити шкоду, завдану роками президентства Д. Трампа. Війна в Україні показала, наскільки ці зусилля були необхідними і вчасними. Водночас після року війни керівництво США зіштовхнулося з парадоксом: зусилля стало надто успішним. Це дає чудові результати для України та альянсу НАТО. Але це спонукає європейців покладатися на зусилля США замість того, щоб взяти на себе роль лідера у своєму регіоні. Є «західна» політика щодо війни, але немає європейської політики.

Безсумнівно, потужне управління США було необхідне перед військовим вторгненням, коли мало хто вірив, що російський Президент В. Путін справді розпочне свою оманливу неоімперську кампанію, та на початку війни. Але через рік управління альянсом стало трудомістким тягарем для адміністрації Дж. Байдена. «Сотні годин», які держсекретар Е. Блінкен витратив на те, щоб зберегти коаліцію недоторканою, мають здаватися офіційним особам США дипломатичним еквівалентом «навчання дитини управлінню гелікоптером» [26]. Попри найкращі наміри, європейці не мають стимулів чи потреби змінювати цей статус-кво.

Дебати про те, постачати чи ні важкі танки в Україну, були показовим прикладом. У відповідь на заклики доставити танки «Leopard» німецького виробництва та дозволити своїм європейським партнерам, які ними володіють, зробити те ж саме, Німеччина наполягала, що вона не піде сама на крок, який, як вона побоювався, є потенційно ескалаційним [40]. Натомість, коли Велика Британія пішла на постачання Києву своїх танків «Challenger II», сподіваючись забезпечити європейське лідерство, яке розблокує німецькі танки, це було проігноровано, адже Сполучене Королівство не могло забезпечити Німеччині політичне прикриття. Берліну потрібно було, щоб Вашингтон втрутився й коли США нарешті оголосили, що вони також нададуть Україні власні танки «Abrams», Берлін вийшов із глухого кута. Це був пригнічуючий епізод для європейських амбіцій продемонструвати лідерство. Замість того, щоб покладатися один на одного, європейці знов покладалися на Вашингтон.

Ненавмисно, але управління альянсом та успішне керівництво адміністрації Дж. Байдена роблять європейців більш, а не менш, залежними від США. Це також поширюється на європейську оборону. Війна посилила оборонні зусилля НАТО, але не Європейського Союзу, сплячого ядра, яке фактично могло призвести до того, що європейці взяли б на себе більшу відповідальність за власну безпеку. Незважаючи на те, що Дж. Байден висловив свою підтримку сильнішій та ефективнішій обороні ЄС, що доповнює НАТО, війна призвела до подальшої фрагментації та більшої залежності від Вашингтона [61].

Сприяючим фактором цього є зростання недовіри серед європейців. Мешканці Центральної Європи розчаровані зусиллями Німеччини та Франції з початку війни [2]. Вони вважають Берлін і Париж ненадійними партнерами, коли настає необхідність, і вони покладаються на США більше, ніж будь -коли раніше. Польща здається навіть відокремлюється від Німеччини щодо оборонних зв'язків, підписуючи угоду з Південною Кореєю на дорогі платформи, такі як бойові танки, які вона раніше купувала у Берліна [30]. Початкові коливання Берліна щодо видачі експортних ліцензій, щоб дозволити своїм європейським партнерам, які володіють танками німецького виробництва, поставляти їх в Україну, посилюють цей скептицизм.

Щодо французької концепції європейської стратегічної автономії, центральноєвропейці сприймають її як небезпечну спробу мінімізувати те, що вони вважають набагато надійнішою безпековою роллю США у Європі, і встановити гегемонію Франції над Європою [22]. Президент Франції Е. Макрон у 2019 р. назвав НАТО «мертвим мозком», але для центральноєвропейців саме його часто повторювані заклики до європейської стратегічної автономії здається насправді і є тим «мертвим мозком» [23].

Натомість Франція та Німеччина також втратили довіру до своїх центральноєвропейських партнерів, особливо коли йдеться про те, що вони вважають ігноруванням ризиків ескалації, які можуть поставити під загрозу безпеку всього альянсу. Франція та Німеччина бажають, щоб США стримували Польщу та країни Балтії, які, натомість, хотіли б, щоб Вашингтон тиснув на Берлін та Париж, щоб вони зробили більше. Керівництву США наразі вдавалося приховати розбіжності та дотримуватися середнього курсу. Це створює зону комфорту для європейців, оскільки їм не потрібно миритися зі своїми розбіжностями, а натомість вони можуть покластися на Вашингтон, який виступить у ролі арбітра.