Вiд нейтрального статусу дo курсу на колективну безпеку: еволюція підходів України до забезпечення національної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування Національної академії правових наук України, Харків, Україна

Вiд нейтрального статусу дo курсу на колективну безпеку: еволюція підходів України до забезпечення національної безпеки

Максим Сергійович Ромчук

Анотація

безпековий політика євроатлантичний інтеграція

Актуальність дослідження зумовлено тим, що постійний нейтралітет та організація колективної безпеки - складний і неоднозначний вибір, який постав перед Україною з моменту здобуття незалежності. Метою статті є дослідження еволюції безпекової політики незалежної України, яка пройшла складний шлях від проголошення статусу постійно нейтральної і позаблокової держави до конституційно закріпленого зовнішньополітичного курсу на євроатлантичну інтеграцію. У роботі використано історичний, догматичний і порівняльно-правовий методи в процесі дослідження історичного аспекту генезису політики національної безпеки. Під час вивчення різних шляхів забезпечення національної безпеки використано діалектичний метод, що дало змогу виокремити два шляхи: проголошення статусу постійно нейтральної держави або участь в організації колективної безпеки. Хронологічні межі дослідження визначено від моменту проголошення державного суверенітету України. У статті доведено, що політичні й наукові дебати про переваги нейтралітету чи участі в організації колективної безпеки для забезпечення суверенітету і територіальної цілісності держави, а також національної безпеки європейських країн пов'язані з біполярною моделлю міжнародних відносин, яка склалася в епоху холодної війни. За цих умов окремі європейські держави (Австрія, Ірландія, Фінляндія, Швеція), попри негативний досвід Другої світової війни, коли грубо порушувався статус нейтральних держав, все ж воліли опинитися за межами протистояння двох військово-політичних блоків. З цією метою вони проголошували себе постійно нейтральними та брали участь у русі неприєднання. У дослідженні зазначено, що відхід від біполярної моделі на певний час пригасив дискусії. Однак політика реваншизму і неоімперська ідеологія, взяті на озброєння російським керівництвом, змусили європейські держави переосмислити доцільність дотримання постійного нейтралітету в контексті сучасної геополітичної ситуації. Розкрито обумовленість надання на момент створення Української держави переваги статусу постійно нейтральної і позаблокової держави як гарантії національної безпеки України наявністю ядерної зброї на її території, що унеможливлювало участь в організації колективної безпеки (НАТО). Ядерне роззброєння, яке здійснила Україна під тиском Росії та США, відкрило шляхи для нормалізації відносин з Європейським Союзом і НАТО. Водночас, обравши вступ до НАТО як гарантію власної безпеки, Україна в XXI ст. демонструвала непослідовність у реалізації свого наміру через коливання зовнішньополітичного курсу президентів України. Агресія проти України, розпочата Росією в 2014 р., зробила участь в організації з колективної безпеки (НАТО) питанням часу. Наближення Збройних Сил України до стандартів НАТО дало позитивний результат у відбитті збройної агресії російської федерації. Збройні Сили України, які можна вважати сьогодні найдосвідченішою армією в Європі, роблять Україну бажаним членом НАТО після завершення війни.

Ключові слова: державний суверенітет; національні інтереси; національна безпека; постійний нейтралітет; колективна безпека; північноатлантична інтеграція; оборона; війна; Україна; НАТО.

From Neutral Status to a Course Towards Collective Security: Evolution of Ukraine's Approaches to Ensuring National Security

Maksym S. Romchuk

Research Institute of State Building and Local Self-Government of the National Academy of Legal Sciences of Ukraine, Kharkiv, Ukraine

Abstract

Permanent neutrality and the organization of collective security is a complex and ambiguous choice that Ukraine has faced since gaining independence. The purpose of the article is to study the evolution of the security policy of independent Ukraine, which has gone a long way from the proclamation of the status of a permanently neutral and non-aligned state to the constitutionally enshrined foreign policy course towards Euro-Atlantic integration. The work uses historical, dogmatic and comparative legal methods in the course of studying the historical aspect of the genesis of national security policy. The author uses the dialectical method to study various ways of ensuring national security, which made it possible to distinguish two ways: the declaration of the status of a permanently neutral state or participation in a collective security organization. The chronological boundaries of the study are defined from the moment of proclamation of Ukraine's state sovereignty. The article proves that political and scientific debates on the benefits of neutrality or participation in a collective security organization for ensuring the sovereignty and territorial integrity of the state, as well as its national security of European countries, are related to the bipolar model of international relations that emerged during the Cold War era. Under these conditions, some European states (Austria, Ireland, Finland, Sweden), despite the negative outcome of World War II, when the status of neutral states was grossly violated, still wanted to stay outside the confrontation between the two military and political blocs. To this end, they declared themselves permanently neutral and participated in the non-aligned movement. The article notes that the departure from the bipolar model has temporarily dampened the debate. However, the policy of revanchism and neo-imperial ideology adopted by the Russian leadership forced European states to rethink the feasibility of maintaining permanent neutrality in the context of the current geopolitical situation. The author reveals that at the time of the creation of the Ukrainian state, the preference for the status of a permanently neutral and non-aligned state as a guarantee of Ukraine's national security was conditioned by the presence of nuclear weapons on its territory, which made it impossible to participate in the collective security organization (NATO). Ukraine's nuclear disarmament, which was carried out under pressure from Russia and the United States, opened the way for normalization of relations with the European Union and NATO. At the same time, having chosen NATO membership as a guarantee of successful security, Ukraine in the twenty-first century demonstrated ineffectiveness in realizing its intention due to fluctuations in the foreign policy course of Ukrainian presidents. The aggression against Ukraine launched by Russia in 2014 made participation in the collective security organization (NATO) a matter of time. The approximation of the Armed Forces of Ukraine to NATO standards has yielded positive results in repelling Russia's armed aggression. The Armed Forces of Ukraine, which can be considered the most experienced army in Europe today, make Ukraine a desirable NATO member after the war.

Keywords: state sovereignty; national interests; national security; permanent neutrality; collective security; North Atlantic integration; defense; war; Ukraine; NATO.

Вступ

Будь-яка держава як суверенний суб'єкт міжнародного права має право самостійно, на свій розсуд і відповідно до національної культури безпеки вирішувати питання стосовно шляхів забезпечення свого суверенітету і безпеки [1].

Феномен постійного нейтралітету пов'язаний із міжнародно-правовим статусом держави, згідно з яким вона зобов'язується не брати участі в збройних конфліктах та не входити до військово-політичних союзів і блоків. Інститут нейтралітету оформився у ХІХ ст. Gavouneli M. зазначає, що постійний нейтралітет, що сприймається як практичний механізм для прагматичних цілей і розроблений на основі державної практики та періодичної судової практики національних судів і міжнародних трибуналів, став частиною великої роботи з кодифікації, яка розпочалася в середині XIX ст. і триває до сьогодні [2]. і з того часу відігравав важливу роль у забезпеченні безпеки в Європі [3]. Вважається, що держави самостійно і добровільно обирають цей статус, пов'язуючи з ним сподівання на забезпечення в такий спосіб своєї незалежності й безпеки, що не виключає нав'язування такого статусу великими державами, як це мало місце у випадку з Австрією Визнання статусу постійно нейтральної держави стало умовою згоди СРСР на відновлення суверенітету і незалежності Австрії відповідно до Державної угоди про відновлення незалежної й демократичної Австрії (1955).. З огляду на Новітню історію, проголошення нейтралітету не є дієвою гарантією збереження суверенітету і незалежності - справедливість такого висновку доводить історія Другої світової війни, коли оголошений нейтралітет Окремі держави мали намір оголосити про свій нейтралітет, проте, одні, такі як Фінляндія, відмовилися від цієї ідеї через бомбардування своїх аеродромів радянською авіацією в 1941 р., а другі, наприклад Іран, були окуповані СРСР і Великою Британією. забезпечив збереження незалежності лише Ірландії, Іспанії, Ліхтенштейну, Португалії, Сан-Марино, Швейцарії і Швеції За часів Другої світової війни можна виокремити два етапи, які характеризують статус Швеції як постійно нейтральної держави. Перший етап (1940-1942 рр.) характеризується істориками як період «псевдонейтралітету», оскільки Швеція опинилася у стані підвищеної залежності країни від нацистської Німеччини: шведський уряд дав згоду на транзит німецьких невійськових вантажів і медперсоналу, а згодом підписав угоду про транзит солдатів і військових матеріалів до Норвегії і назад. Другий етап (починаючи з 1943 р.) пов'язаний із поверненням Швеції до політики дотримання суворого нейтралітету., тоді як решта країн, що проголосила себе нейтральними (Данія, Нідерланди, Норвегія Слід зазначити, що під час Першої світової війни їх нейтралітет було дотримано. Порушення нейтралітету цих країн мало на меті уникнення морської блокади, яка успішно діяла протягом Першої світової війни.), були окуповані нацистською Німеччиною. Саме аналіз реального стану дотримання постійного суверенітету під час Другої світової війни дає підстави зазначити, що розуміння терміна «нейтралітет» завжди залежить від конкретного соціального контексту, в якому вони матеріалізувалися [4, с. 24-26].

Зважаючи на залежність ефективності постійного нейтралітету як гарантії дотримання суверенітету, поваги до незалежності й територіальної цілісності держави, від волі великих держав, переважна більшість європейських країн після Другої світової війни Власне критичне ставлення до постійного нейтралітету як засобу забезпечення незалежності держави сформувалося після Першої світової війни [2]. Його існування продовжилося завдяки тому, що альтернатива у викладі системи колективної безпеки виникла вже після Другої світо-вої війни. обрали (або вона їм була нав'язана Якщо набуття членства в НАТО мало добровільний характер, то вступ до Організації Варшавського договору таким вважати проблематично з огляду на те, що влада в країнах-членах цієї організації здійснювалася маріонетковими промосковськими режимами.) систему колективної безпеки як її альтернативу. При цьому національні уряди делегують створюваній міжнародній організації право реалізації відповідних суверенних прав та повноважень [3].

Після здобуття Україною незалежності перед політичним керівництвом країни постало питання про шляхи забезпечення суверенітету та національної безпеки, оскільки попри руйнацію біполярного світового порядку Україна опинилася між двома центрами впливу - так званими Заходом, персоніфікованим у НАТО і Європейським Союзом, та Сходом, представленим Організацією договору про колективну безпеку. На початку 1990-х рр. у зв'язку із прокомуністичною більшістю парламенту і невизначенням ядерного статусу, Україна не могла розраховувати на євроатлантичну інтеграцію, а тому вимушена була обрати курс на постійний нейтралітет і позаблоковий статус України Міжнародно-правовий статус постійного нейтралітету і політична доктрина позаблоковості (в XX ст. він був пов'язаний із рухом неприєднання) взаємопов'язані, проте не тотожні явища. Детальніше див.: [5]. [6]. Однак з приходом в Росії до влади Путіна в 2000 р. і поступовим, але невпинним поверненням до імперської політики Віхами на цьому шляху стали: південно-осетинська війна (1991-1992), придністровський конфлікт (1990-1992), карабаські війни (1992-1994, 2016, 2020-2021), грузино-абхазька війна (1993 і 1998), російсько-український конфлікт навколо острова Тузла (2003), російсько-грузинська війна (2008), спонсором або прямим учасником яких була Росія. подальше збереження постійного нейтралітету і позаблокового статусу створювало пряму загрозу на перетворення України на буферну державу, що цілком відповідало геополітичним інтересам Москви [7, с. 18, 58, 72; 8]. За цих умов розпочався перегляд підходів до обрання шляхів забезпечення суверенітету, територіальної цілісності й національної безпеки, внаслідок чого було обрано курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Виправданість нового вектору зовнішньої, безпекової і оборонної політики підтвердила російсько-грузинська війна. Остаточна об'єктивізація справедливості нового курсу засвідчила російська агресія проти України 2014 р., яка в 2022 р. перейшла у повномасштабну війну. За цих умов не тільки політичне керівництво, а й українське суспільство в цілому усвідомило, що національним інтересам відповідає відмова від нейтралітету і позаблокового статусу на користь участі України в системі колективної безпеки, персоніфікованої в Північно-Атлантичному альянсі (НАТО) Так, за даними всеукраїнського соціологічного опитування, українці висловлюють рекордну підтримку щодо членства України в НАТО - 82 %. Це на 10 % більше порівняно з опитуванням у червні 2022 р. і на 23 % порівняно з даними за квітень 2022 р. [9]..

Огляд літератури

Проблематика постійного нейтралітету і систем колективної безпеки була надзвичайно популярна у другій половині XX ст. як на Заході, так і в СРСР, що зумовлювалося біполярним світовим устроєм. Однак наукові праці радянських авторів відрізнялися заідеологізованістю та спрямованістю на обслуговування геополітичних інтересів Москви. Вітчизняні дослідники також не оминають увагою вказані проблеми, однак переважна більшість авторів розглядає зазначені явища з усталених позицій у контексті політичної науки (В. Антошкін, В. Цвірова [10], В. Вдовенко [11]) та науки міжнародного права (С. Веремієнко, М. Ющенко [12], Д. Гедиков [13], О. Коломієць [14], В. Манжола [15], О. Мельник [16], Н. Мельник [17], Я. Чистоколяний [18], М. Широв [19], А. Яковлев [20]). Більш актуальними і практично значущими слід визнати дослідження, що побудовані на зіставленні постійного нейтралітету і системи колективної безпеки, щоправда, їх досить небагато (А. Зленко [21], Л. Чекаленко [22]), і лише поодинокі наукові праці (І. Яковюк, Є. Білоусов [7; 23]) аналізують сучасні тенденції в означеній сфері з позиції права національної безпеки. Позитивно впливають на об'єктивне висвітлення постійного нейтралітету і системи колективної безпеки використання наукових пошуків зарубіжних авторів (B. Frederking [24], M. Gavouneli [2], А. Orakhelashvili [25], N. Tsagourias, N. White [26] та ін. Становлять інтерес із позицій порівняльного правознавства підходи до досліджуваного питання науковців із Фінляндії і Швеції (W. Alberque, B. Schreer [27], R. Allison [28], A. Wieslander [29]), а також наших сусідів - Молдови і Туркменістану (О. Дорул [30], Г. Мельничук [31], В. Соколов [32]).

Попри накопичений вітчизняний і зарубіжний досвід, проблему переходу від статусу постійно нейтральної держави до системи колективної безпеки не можна вважати остаточно вирішеною, зважаючи на те, що не лише країна-агресор виступає категорично проти такої трансформації безпекової політики України, а й серед політичної еліти багатьох держав-членів НАТО, зокрема США, є противники вступу України в НАТО [7]. Це надає актуальності й практичної значущості дослідженням такого роду.

Матеріали та методи

Проблеми забезпечення суверенітету, територіальної цілісності та національної безпеки і оборони традиційно віднесені до зони відповідальності національних урядів. До їх вирішення залучаються науковців, які підходять до їх розв'язання з доктринальних, концептуальних позицій.

Міжнародні відносини є анархічними, але вони не є ні повністю безладними, ні цілком упорядкованими. Залежно від історичної епохи, специфіки міжнародних відносин, правової культури безпеки виникали і реалізовувалися певні підходи (унілатеральна система, принцип балансу сил, блокова система безпеки, постійний нейтралітет, система колективної безпеки, коопераційна система безпеки) до забезпечення національної безпеки і оборони держави. Паралельно з національною безпекою історично формується регіональна і міжнародна безпека. Отже, не існує єдиної концепції безпеки; «національна безпека», «регіональна безпека» і «міжнародна безпека» належать до різних наборів питань і беруть свій початок у різних історичних і філософських контекстах. Міжнародна та регіональна безпека, які прагнуть до формування загальних практик, правил і можливостей правозастосування, кидають виклик концепції національної безпеки як запущеної на національну державу та без урахування безпеки інших держав. Попри це національна безпека залишається пріоритетною на всіх етапах розвитку міжнародних відносин.

Еволюція підходів до забезпечення національної безпеки зумовлювалася трансформацією викликів і загроз національній безпеці і обороні держав, станом розвитку міжнародних відносин і міжнародного права. При цьому слід зважати на те, що політичні та військові фактори більш переконливо, ніж економічні, пояснюють схильність держави вдаватися до сили або утримуватися від її застосування.

В основу дослідження покладено підхід, відповідно до якого позиція держави стосовно обрання шляхів забезпечення свого суверенітету, територіальної цілісності й національної безпеки може зазнавати ревізії відповідно до тих внутрішньо- і зовнішньополітичних умов, в яких на даний момент функціонує держава. Це, у свою чергу, дає уряду більше можливостей для інституціонального та змістового оформлення обраного вектору безпекової політики: обрання статусу постійно нейтральної держави або участь в організації колективної безпеки в Європі. Така можливість, пов'язується з одного боку, з внутрішньою природою та сприйняттям нейтралітету державами, з іншого - подібна «гнучкість» є результатом зміни міжнародного безпекового середовища після закінчення холодної війни.

Обмеження в роботі розглядом лише однієї організації колективної безпеки, а саме - НАТО, зумовлено тим, що, на думку автора, Організація Об'єднаних Націй, яка зробила першу в новітній історії спробу побудувати міжнародні відносини на принципі колективної безпеки, відповідно до якого протиправне застосування сили однією державою повинно зустріти опір об'єднаних зусиль всіх інших членів міжнародної спільноти, виявився недостатньо ефективним, особливо якщо країною агресором виступає держава - постійний член Ради Безпеки ООН. За цих умов регіональна (євроатлантична) організація колективної безпеки є на сьогодні організацією, що надає найбільші гарантії безпеки як своїм членам, так і союзникам.

Результати та обговорення

Сам факт існування та успішного функціонування держави безпосередньо залежить від стану забезпечення її безпеки. Міжнародно-правовий статус постійного нейтралітету чи участь у системі колективної безпеки - це вибір, який постав перед Україною з моменту здобуття незалежності. Парадигма національної безпеки України протягом останніх тридцяти років неодноразово зазнавала змін під впливом насамперед зовнішніх факторівяких відбувалося роззброєння української армії, були тими факторами, які здійснювали не менш суттєвий вплив на якісний стан національної безпеки держави., зокрема геополітичних інтересів інших держав. Тому питання забезпечення такого стану національної безпеки, який гарантує суверенітет і територіальну цілісність України, були і залишаються абсолютним пріоритетом для органів державної влади і спеціалістів у сфері права національної безпеки, оскільки від їх успішного розв'язання залежить сам факт існування України як держави. 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про Державний суверенітет, що стало першим кроком на шляху до розбудови Української держави. Декларація визначила базові принципи забезпечення зовнішньої безпеки держави. У розділі IX «Зовнішня і внутрішня безпека» Декларації закріплено намір України стати у майбутньому (після її становлення як суверенної держави) постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Слід зазначити, що на пов'язуванні постійного нейтралітету з без'ядерним статусом наполягали США, коли після Другої світової війни перед Швецією постало питання стосовно реалізації власної воєнної ядерної програми На початку 1950-х рр. Швеція розглядала можливість як виробництва власної ядерної зброї, так і її закупівлі в США (Стокгольм не мав необхідних фінансових ресурсів для виробництва ядерної зброї власними силами). У 1957 р. Швеція офіційно звернулася до США з цього питання (у зв'язку з політикою неприєднання). У 1960 р. Рада національної безпеки США прийняла рішення про недоцільність підтримки Швеції з питання володіння нею ядерною зброєю та про несхвалення самої ідеї наявності у Швеції власної військової ядерної програми. Зрештою Швеція 1968 р. підписала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї [33].

Через дотримання постійного нейтралітету Швеції та ініційованого нею, а також Данією і Норвегією нейтрального оборонного союзу Сполучені Штати категорично відмовилися озброю-вати його, що зрештою призвело до вступу Данії і Норвегії у НАТО [34, с. 267]..

Однак далі закріплення постійного нейтралітету в Декларації Верховна Рада на відміну, скажімо, від Австрії Конституційний закон про постійний нейтралітет Австрійської Республіки був прийнятий Національними зборами Австрії 26 жовтня 1955 р. як конституційний закон. Закон містив такі положення:

a) з метою постійного збереження своєї зовнішньої незалежності та недоторканності своєї території Австрія, за власним бажанням, цим Законом оголошує про постійний нейтралітет. Австрія підтримуватиме і захищатиме його всіма засобами, які будуть в її розпорядженні;

b) для забезпечення цих цілей Австрія ніколи в майбутньому не приєднається до жодних військових союзів, а також не дозволятиме створення військових баз іноземних держав на своїй території., не пішла і спеціального конституційного закону не прийняла. Цей крок засвідчив неглибоке наукове обґрунтування проблеми - швидкість і революційний характер суспільних перетворень не дав часу вітчизняним правникам долучитися до процесу його доктринального обґрунтування, а продемонстрував, швидше, політичну волю комуністичної більшості парламенту, яка не мала можливості перешкодити утвердженню України як суверенної держави, але, сподіваючись на тимчасовість розпаду СРСР, спромоглася закласти норми, які досі негативно позначаються на стані національної безпеки. З цього приводу слід зазначити, що положення про постійний нейтралітет для наступних поколінь парламентарів, як і для їхніх австрійських колег, стали «... предметом постійного (пере)будування. Окремі значення терміна “нейтралітет” завжди залежали від конкретного соціального контексту, в якому вони матеріалізувалися. Цей контекст мав переважний дискурсивний вплив на запити, пов'язані з нейтралітетом та політикою іноземних держав» [4, с. 24].

Закріплення нейтрального і без'ядерного статусу зумовлено не стільки власними інтересами Заради справедливості слід визнати, що у випадку ухвалення рішення про збереження ядерного статусу і реалізацію власної воєнної ядерної програми український уряд, як і шведський уряд у 1950-1960-х рр., зіткнувся би з проблемою неспроможності її фінансового забезпечення, зважаючи на економічну кризу і неможливість отримати фінансову допомогу ані з боку країн Заходу, ані Росії., скільки потужним зовнішньополітичним тиском. Вигодоотримувачем від цього кроку були як Захід в особі США і Великої Британії, так і Росія. На момент розпаду СРСР у 1991 р. Україна мала третій за обсягом ядерний арсенал у світі Ядерний арсенал, розташований на території України, включав близько 1900 стратегічних боєголовок, 176 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) і 44 стратегічні бомбардувальники [35]., щоправда, при цьому вона в кращому випадку могла розраховувати лише на блокування запуску ракет без своєї згоди.

Як зазначають вітчизняні дослідники, в середині 1990-х рр. Україна сприймалася Заходом переважно через «російську призму», а тому розглядалася як потенційно можливий стратегічний партнер Москви, що, у свою чергу, пояснює тиск на Київ у питанні позбавлення ядерного статусу. В означений період США розглядали відносини з Україною насамперед через призму ядерного роззброєння. Це заважало американським та європейським політикам усвідомити геополітичну цінність України для забезпечення європейської безпеки [36]. Ускладнювало ситуацію й те, що не були налаштовані на співпрацю зі спільної інтеграції до європейських і євроатлантичних структур східноєвропейські сусіди України (Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина), які вбачали в ній конкурента з питання отримання економічної допомоги від Заходу і привілейованого партнера США [37].

Зі свого боку Росія, міжнародно-правовий статус якої на початку 1990-х рр. знизився до регіональної, щоправда ядерної, держави, зважала на те, що наявність у Києва ядерної зброї робить його рівноправним, тому, швидше за все, не лояльним партнером на міжнародній арені. Російське політичне керівництво не могло не зважати на заклик З. Бжезінського, адресований ще в 1992 р. Україні, стати європейською державою [38], а також на його більш пізні висловлювання про те, що поява незалежної й суверенної Української держави змінила геополітичну карту Європи: навіть втрата контролю над країнами Балтії та Польщі не так згубна для Москви, як втрата України, оскільки без неї Росія не зможе знову стати великою, впевненою в собі євразійською імперською державою (вона буде дедалі швидше перетворюватися на більш азійську державу), не зможе домінувати над неслов'янськими народами на півдні й південному сході колишнього Радянського Союзу [39, с. 92]. Навіть для умовно демократичного уряду Б. Єльцина незалежність дій українського керівництва була потужним подразником, через те, що істотно обмежувала геостратегічні можливості Росії У Москві усвідомлювали, що саме через позицію українського керівництва, підтриманого українським командуванням, яке встановило контроль над частинами радянської армії, дислокованими на українській землі, не вдалося перетворити СНД на більш конфедеративний аналог СРСР..

Отже, на початку 1990-х рр. Україна зіткнулася з консолідованою політикою країн Заходу і Росії, які змусили українське керівництво приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1968). Це, у свою чергу, створило правові підстави для підписання 5 грудня 1994 р. Україною, США, РФ і Великою Британією Меморандуму про гарантії безпеки (Будапештський меморандум), який містив зобов'язання України ліквідувати всю ядерну зброю Певною мірою цей Меморандум нагадував Меморандум за результатами переговорів між Урядовою делегацією СРСР та Урядовою делегацією Республіки Австрія (1955), який передбачав гарантії суверенітету та недоторканності Австрії з боку чотирьох великих держав [40].. Взамін Україна отримала від сторін договору: повагу до незалежності і суверенітету та існуючих кордонів (ст. 1); зобов'язання не використовувати зброю проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України (ст. 2); зобов'язання утримуватись від економічного тиску (ст. 3); проведення консультації державами-підписантами у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов'язань [41]. Слід зазначити, що Меморандум при цьому не містив механізмів, які б передбачали реалізацію вказаних гарантій, що суттєво обмежувало його ефективність.

В умовах геополітичного протистояння ані НАТО, ані Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ) не сприймали статус України як нейтральної і позаблокової держави як реальну перешкоду для інтеграції у відповідний військово-політичний блок. Це змушувало Київ як суверенну державу [42] здійснити вибір: або приєднатися до однієї з військово-політичних структур, або зберігати і надалі дотримуватися позаблокового статусу відповідно до Декларації про державний суверенітет. Зважаючи на однополярну модель світу, що склалася після розпаду СРСР, а також прагнення москви і надалі утримувати Київ у своїй геополітичній орбіті, Україна зробила вибір на користь співпраці з Європейськими співтовариствами і НАТО.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України, яка, на відміну від Декларації про державній суверенітет, не містила положення про постійний нейтралітет, позаблоковий та без'ядерний статус. Слід зазначити, що хоча нормативно цей статус держави не був закріплений на конституційному рівні, як це було зроблено, наприклад, у Федеральному конституційному законі про нейтралітет Австрії [43] чи у ст. 3 Паризької мирної угоди від 20 листопада 1815 р. [44] та ст. XCII Кінцевого акта Віденського конгресу від 9 червня 1815 р. [45], де Швейцарія проголошувалася нейтральною державою, Україна залишалася постійно нейтральною державою, зважаючи на те, що Декларація про державний суверенітет належить до «м'яких» джерел конституційного права.

Додатково гарантувати нейтральний і позаблоковий статус мала ст. 17 (ч. 7) Конституції, яка містила однозначну заборону на розташування на території України іноземних військових баз. Однак цінність цієї статті була нівельована п. 14 Перехідних положень Конституції, яким було передбачено: «Використання наявних військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України» [46]. А вже менш ніж за рік, 28 травня 1997 р. було підписано Угоду між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України [47] строком на 20 років.

10 лютого 2010 р., напередодні президентських виборів Президент В. Ющенко звернувся з конституційним поданням «Щодо надання офіційного тлумачення норми пункту 14 розділу XV “Перехідні положення” Конституції України щодо використання існуючих військових баз на території України», в якому було зазначено, що, по-перше, положення п. 14 розд. XV Конституції є перехідним, застосовується для конкретного випадку, тобто одноразово; по-друге, строк дії цього перехідного положення обумовлюється строком дії відповідного міжнародного договору України, що має бути безумовно визначеним. Тому строк дії положення та, відповідно, строк дії міжнародного договору України не можуть бути продовжені, оскільки втрачаються зміст та цільове призначення перехідних положень та нівелюється імперативний припис ч. 7 ст. 17 Конституції; по-третє, після завершення строку дії норм розд. XV Конституції мають застосовуватися лише ті положення Основного Закону, які містяться в його основній частині і мають базовий характер (тобто ч. 7 ст. 17) [48]. Очевидно, що метою конституційного подання було не допустити факту продовження дії Угоди про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Однак Конституційний Суд 20 квітня 2010 р. відхилив це подання [49], надавши можливість наступного дня, 21 квітня 2010 р., новообраному Президенту В. Януковичу підписати Угоду між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (Харківські угоди), якою було продовжено дію Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України на 25 років (до 2042 р.) [50]. Слід зазначити, що у цьому разі Україна зіткнулася з ситуацією, в якій опинилася Австрія, коли Радянський Союз попри чітке законодавче визначення обсягу «постійний нейтралітет», намагався довільно трактувати цей статус Відня, наполягаючи на тому, що цей статус несумісний із членством держави в Європейському економічному співтовариствіта насамперед економічну сфери (Австрія є «вільною державою, не піддана жодним зобов'язанням; її нейтралітет має суто військову природу»). Отже, виходячи з аналізу змісту Акта про нейтралітет, Австрія вільна зробити вибір щодо повного членства в будь-якому невійськовому альянсі та організації, зокрема ООН. Проте СРСР виходив із невиправдано ширшого тлумачення, всупереч положенням Конституційного закону, посилаючись на конституційну практику Швейцарії, яка відмовилася набувати членства в ООН. Однак після угорського повстання австрійські політики все ж вдалися до ширшого (в дусі швейцарського підходу) тлумачення постійного нейтралітету, свідченням чого стала відмова від вступу до Європейського економічного співтовариства і замість цього участь у створенні Європейської асоціації вільної торгівлі [4, с. 25]..

Отже, слід визнати, що включення п. 14 у Перехідні положення Конституції, які з великою часткою ймовірності пролобіювала росія через своїх агентів впливу в українському парламенті, порушувало постійний нейтралітет і позаблоковий статус України, потенційно перешкоджало вступу до НАТО, становило безпосередню загрозу безпеці й обороні України.

Зауважимо, що усвідомлення хибності обрання постійного нейтралітету як гарантії суверенітету і національної безпеки відбулося досить швидко. Про це свідчить прийняття у 1993 р. Верховною Радою України Постанови «Про Основні напрями зовнішньої політики України» [53], в якій було зазначено таке: з огляду на геополітичне становище України проголошений нею намір стати нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може бути перешкодою для її участі у загальноєвропейській структурі безпеки. Включення HATO до поняття «загальноєвропейська структура безпеки» стало прикладом розширеного тлумачення цієї категорії: у Рекомендаціях парламентських слухань про взаємовідносини та співробітництво України з HATO було зазначено, що Північноатлантичний альянс є серцевиною нової архітектури загальноєвропейської безпеки [54; 55, с. 103].

Трансформація позиції України була цілком логічною і відповідала загальним тенденціям. Так, після приєднання Фінляндії і Швеції до Європейського Союзу у 1995 р. зовнішня та безпекова політика обох країн зазнала змін - фактично відбувся перехід від політики нейтралітету до політики позаблоковості. Оскільки ЄС - це не військово-політична організація, то вступ до об'єднання не порушив принцип позаблоковості. У результаті традиційний нейтралітет і миротворчість поступилися мінімалістському тлумаченню військового неприєднання та участі в операціях з урегулювання криз та бойових груп ЄС; політика позаблоковості розглядалася як гнучкий інструмент для адаптації зовнішньої політики обох держав до зовнішньої політики ЄС [56, с. 1].

Еволюція відносин Україна - НАТО

Відносини між Україною і НАТО почали нормалізуватися після ядерного роззброєння України. Протягом 1996-2004 рр. вони мали здебільшого дипломатичний характер:

на Мадридському саміті НАТО (1997) сторони підписали Хартію про особливе партнерство, в якій було передбачено формування розширених та поглиблених відносин між Сторонами, принципи розвитку відносин, сфери консультацій, а також зроблено наголос на підтримці суверенітету та територіальної цілісності України [57];

4 листопада 1998 р. Президент України своїм указом затвердив «Державну програму співробітництва України з НАТО на період до 2001 року», яка була спрямована на активізацію та поглиблення галузевої співпраці міністерств та відомств України з відповідними структурами НАТО;

11 січня 2003 р. Президент України з метою проведення єдиної державної політики в сфері євроатлантичної інтеграції, опрацювання проектів програм щодо поглиблення євроатлантичного вектора цієї політики та організації їх виконання створив Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України [58].

Налагодження відносин України з НАТО не могли не викликати занепокоєння Москви. 29 вересня 2003 р. Росія розпочала будівництво дамби до українського острова Тузла, що розташований на кордоні з РФ. Ці дії, які становили загрозу територіальній цілісності України, стали наочним свідченням зневаги до її суверенітету, порушенням Будапештського меморандуму.

Важливий крок на шляху від постійного нейтралітету держави до участі в системі колективної безпеки Київ зробив у березні 2008 р., надіславши офіційний лист-заявку на участь у Плані дій щодо членства (ПДЧ). Російське керівництво розцінило це рішення як «пряму загрозу» своїм геополітичним інтересам. До початку саміту в Бухаресті Росія доклала значних зусиль, щоб зірвати надання Україні ПДЧ. Завдяки цим зусиллям, а також позиції окремих держав-членів НАТО (насамперед Німеччини і Франції) під час роботи Бухарестського саміту НАТО (2008) хоча і було підписано Декларацію, у § 23 якої було зазначено: «НАТО вітає євроатлантичні прагнення щодо членства в НАТО України та Грузії. Сьогодні ми дійшли згоди, що ці держави стануть членами НАТО» [59], проте, ані під час цього, ані наступних самітів НАТО Україні не надали ПДЧ.

Реакцією на прагнення Тбілісі набути членства в НАТО була збройна агресія Росії проти Грузії, розпочата 1 серпня 2008 р. Її наслідком стало подальше порушення суверенітету і територіальної цілісності Грузії - було окуповано 43 райони Південної Осетії. Дедалі агресивніша політика Москви дала підстави українським та іноземним експертам у рамках Мережі партнерства Україна-НАТО констатувати, що в умовах народження багатополярного світу та формування нового центру впливу - російської федерації - вздовж кордонів України, серед зовнішніх загроз національній безпеці України слід особливу увагу приділити зростанню агресивності політики Росії, спрямованої на розширення зон геополітичного впливу на пострадянському просторі з можливим застосуванням сили проти своїх сусідів; послаблення дієвості міжнародного права та ефективності міжнародних інституцій, а отже, зменшення дієвості зовнішніх гарантій безпеки України [36].

Цілком логічно, що починаючи з 2008 р. курс України на відмову від постійного нейтралітету як гарантії власної безпеки стає дедалі очевиднішим, як і активізація зовнішньополітичного курсу на участь у системі колективної безпеки. Водночас слід визнати, що зовнішньополітичний курс України залишався непослідовним через зміну зовнішньополітичних пріоритетів президентів України. Свідченням такого коливання є скасування у листопаді 2010 р. указом Президента попередніх указів, що регламентували співробітництво України з НАТО [60], що не завадило Україні протягом 2010-2014 рр. брати участь у низці заходів під егідою НАТО.

До активізації співпраці між Україною і НАТО, яка вже не припинялася, спонукала анексія півострова Крим та встановлення Росією воєнного контролю на окремими територіями Донецької та Луганської областей після Революції Гідності (2014). У 2014 р. законодавчо був скасований позаблоковий статус У редакції Закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» 2014 р. абзац 8 ч. 2 ст. 11 містив таке положення: «поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного дого-вору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації» [61].. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» в редакції 2017 р. однією із засад зовнішньої політики України визнано поглиблення співпраці з НАТО з метою набуття членства у цій організації [62]. 24 вересня 2015 р. Президент своїм указом затвердив Воєнну доктрину, в якій було визначено такі пріоритети: реформування Збройних Сил України з метою досягнення оперативної і технічної сумісності зі збройними силами держав-членів НАТО; комплексне реформування системи забезпечення національної безпеки до рівня, прийнятного для членства в ЄС і НАТО, тощо [63].

Протягом 2015-2022 рр. у рамках співпраці з НАТО відбувалися спільні навчання, запроваджувалися стандарти НАТО у Збройних Силах України, виділялися кошти на розвиток українського сектору оборони і безпеки, збільшення представництва Збройних Сил України у складі Консультативної Ради НАТО, реформувалися військові напрями в українській армії, приводилася законодавча оборонна база до стандартів НАТО [64].

У 2018 р. було ухвалено Закон України «Про національну безпеку України», яким серед фундаментальних національних інтересів було віднесено «інтеграцію України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами» (п. 3 ч. 3 ст. 3) [65]. Логічним продовженням удосконалення законодавчого регулювання сфери національної безпеки стало ухвалення в 2019 р. Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору)». Ухваленням цього Закону на конституційному рівні було остаточно визначено незворотність курсу України на вступ до НАТО [66]. Вказані конституційні новели формалізували відмову України від міжнародно-правового статусу постійно нейтральної держави та позаблокового статусу, хоча для приєднання до системи колективної безпеки Україні ще доведеться пройти доволі складний шлях.

Російсько-українська війна та її вплив на політику національної безпеки України

Реформи у секторі безпеки та оборони - це тривалий і складний процес. У продовж 2015-2019 рр. Збройні Сили України в цілому були реформовані відповідно до стандартів НАТО. Вигодоотримувачем від підвищення боєздатності Збройних Сил України є не тільки Україна, а й НАТО і ЄС, оскільки професійна і боєздатна українська армія навіть поза членства України в НАТО сприяє зміцненню західного флангу Альянсу. Фактично, Україна, як це довела російсько-українська війна, вже сьогодні виконує функцію європейської фортеці, що робить вагомий внесок у загальну колективну безпеку НАТО [36].

24 лютого 2022 р. РФ розв'язала повномасштабну війну проти України. На момент її початку вітчизняний сектор оборони був значно менший, ніж у РФ, воєнний бюджет останньої перевищував український майже вдесятеро [67]. Однак, ще до початку агресії держави-члени НАТО почали постачати зброю західного зразка [68]. Це було зумовлено тим, що починаючи з 2015 р. Україна активно взаємодіяла з НАТО, унаслідок чого адаптація українських військовослужбовців до стандартів НАТО проходила досить швидко.

Західне озброєння дало змогу в перші місяці війни вистояти та не дати захопити збройними силами РФ столицю. Українська армія набула реального досвіду ведення бойових дій, чого не вистачає більшості армій держав-членів НАТО. Українська армія продемонструвала не тільки стійкість, а й здатність протистояти та стратегічно і оперативно перемагати на певних ділянках фронту російську армію, яку донедавна вважали другою армією світу. В особі України НАТО та ЄС на своїх західних кордонах отримали надійно захищену «фортецю».

Наслідки повномасштабного вторгнення РФ в Україну змінили геополітичну шахівницю Європи. РФ стала сприйматися не як теоретична загроза національній безпеці сусідніх держав, а як реальна. 4 липня 2022 р. на Мадридському саміті лідерів НАТО Фінляндія та Швеція, які раніше були нейтральними, завершили переговори та вже 5 липня 2022 р. усі держави-учасниці підписали протоколи про приєднання обох держав. 4 квітня 2023 р. Фінляндія офіційно приєдналася до НАТО, кордон якого збільшився на 1300 кілометрів із Російською Федерацією.

Висновки

Колективна безпека на прикладі НАТО показала свою ефективність. Жодна з держав-учасниць не зазнала збройної агресії щодо своєї територіальної цілісності та суверенітету. З іншого боку, постійний нейтралітет перестав бути де-факто запорукою безпеки. З часів розпаду СРСР та, як наслідок, закінчення холодної війни реальна загроза для Заходу перестала існувати. Події 2008 р. у Грузії, анексія півострова Крим і початок локальної війни в Україні в 2014 р. не переконали західні держави щодо небезпеки з боку РФ. Лише повномасштабна війна, розпочата 24 лютого 2022 р., пробудила активність у сфері безпеки та оборони і, як наслідок, реанімувала оборонно-промисловий комплекс після років стагнації.

Україна набула статусу основного оборонного фланга НАТО на сході, зміцнення української армії стало пріоритетним питанням для всього колективного Заходу. Окрім того, військові Збройних Сил України довели реальну змогу швидко навчатися та показувати реальні результати на найновітніших зразках західної військової техніки, це свідчить про те, що Україна готова до повноцінного членства в НАТО, залишається лише політична воля західних держав.

Із початком повномасштабної збройної агресії рф проти України європейські держави почали відходити від концепції постійного нейтралітету. Фінляндія стала членом НАТО, Швеція подала заявку на членство, а Швейцарія та Австрія почали частково відходити від нейтральності, відкрито підтримуючи Україну у війні.

Отже, події в Україні розпочали найбільші зміни в зовнішньополітичних поглядах держав щодо своєї безпеки з часів Другої світової війни. Українська армія, після озброєння із Заходу, стала однією з найсильніших та найдосвідченішою в Європі.

Внутрішньополітичні та геополітичні чинники здатні суттєво впливати як на визначення міжнародно-правового статусу держави, так і його еволюцію. Первісно обраний статус постійно нейтральної і позаблокової держави не позначився на діяльності України як на універсальному, так і на регіональному рівнях. Україна зруйнувала нав'язуваний їй насамперед Росією імідж нейтралітету як зовнішньої політики, заснованої на ізоляціонізмі й утриманні. Національним інтересам України відповідали комплексні та довгострокові цілі таких міжнародних організацій, як Європейський Союз, НАТО, Рада Європи, СОТ та інші, статути яких дозволяють брати участь у них багатьом державам, які дотримуються спільних цінностей і принципів, але при цьому не втрачають своєї національної ідентичністі.

Україна пройшла тривалий і складний шлях від постійного нейтралітету до конституційного закріплення євроатлантичного вектора своєї зовнішньої, зокрема безпекової, політики.

Трансформація українського нейтралітету в умовах змін європейської системи безпеки цілком відповідає загальним тенденціям, про що свідчить відмова Фінляндії і Швеції від статусу постійного нейтралітету на користь участі в НАТО як організації колективної безпеки.

Питання набуття членства в НАТО як найбільш ефективна гарантія забезпечення суверенітету, територіальної цілісності й національної безпеки України нині є цілком усвідомленим не лише українським урядом, а й абсолютною більшістю суспільства. Гальмування процесу його набуття пов'язане сьогодні із продовженням війни, а в майбутньому - із можливим спротивом окремих держав-членів НАТО. Зважаючи на досвід вступу до НАТО Фінляндії і Швеції, цей сценарій є цілком імовірним. З огляду на роль нашої держави в захисті західних кордонів Північноатлантичного альянсу його колективна воля здатна здолати опонентів України.

Список використаних джерел

1. Ломака В.С. Правова культура безпеки та її значення для забезпечення національної безпеки. Національна безпека України в умовах нових викликів і загроз: зб. наук. статей за матеріалами наук.-практ. конф. (Харків, 19 трав. 2023 р.). Харків, 2023. С. 19-23.

2. Gavouneli M. Neutrality - A Survivor? European Journal of International Law. 2012. Vol. 23, issue 1. P. 267-273. https://doi.org/10.1093/ejil/chr107.

3. Гетьман А.П., Яковюк І.В. Архітектура європейської безпеки наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ сторіччя. Проблеми законності. 2020. № 150. С. 8-32. https://doi.org/10.21564/2414-990x.150.209571.

4. Koran M. Austrian Neutrality: Burden of History in the Making or Moral Good Rediscovered? Perspectives. 2006. No. 26. P. 23-45.

5. Neuhold H. Permanent neutrality and non-alignrient: similarities and differences. A Journal of International Affairs. 1979. Vol. 35(3). P. 285-308.

6. Битяк Ю.П., Яковюк І.В. Стратегія національної безпеки України: на шляху оновлення. Воркшоп «Інформаційна безпека як частина національної безпеки у Східній Європі». Харків: Право, 2016. С. 86-93.

7. Яковюк І.В., Білоусов Є.М. Національна безпека України в умовах нових викликів європейській та євроатлантичній солідарності: монографія. Харків: «ФО-П Рубан В.В.», 2022. 148 с.

8. Сунгуровський М. «Нейтралітет» як «пастка» для національної безпеки України. Військо України. 2008. № 5. С. 8-98.

9. Всеукраїнське опитування Міжнародного республіканського інституту (IRI): лютий 2023. URL: https://ratinggroup.ua/research/ukraine/national_survey_of_ukraine_iri_february_2023.html.

10. Антошкін В.К., Цвірова В.В. Трансформація концепції нейтралітету та позаблоковості європейських країн в умовах глобалізації. Стратегічні пріоритети. 2013. № 2. С. 161-167.

11. Вдовенко В.М. Політика нейтралітету і позаблоковості в сучасній архітектурі європейської безпеки: дис. ... канд. політ. наук: 23.00.04. Київ, КНУ ім. Т. Шевченка, 2005. 218 с.

12. Веремієнко С., Ющенко М. Інститут постійного нейтралітету у сучасному міжнародному праві. Актуальні проблеми юридичної науки та практики. 2020. № 1(6). С. 59-63.

13. Гедиков Д. Статус постоянно нейтральных государств в современном международном праве. Вісник Київського університету імені Т. Шевченка. 1999. Вип. 14. С. 41-45.

14. Коломієць О.В. Безпекова парадигма Скандинавського нейтралітету: на прикладі Швеції та Фінляндії. Проблеми міжнародних відносин. 2013. Вип. 6. С. 85-88.

15. Манжола В.А., Вдовенко В.М. Нейтралітет та позаблоковість у європейській системі міжнародних відносин: монографія. Київ, 2007. 167 с.

16. Мельник О., Клименко В. Нейтралітет у євроатлантичному вимірі: історія та сучасність. Національна безпека та оборона. 2012. № 2-3. С. 38-44.