Історична політика РФ як складова інформаційної війни проти України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет біоресурсів і природокористування

Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут

ІСТОРИЧНА ПОЛІТИКА РФ ЯК СКЛАДОВА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ ПРОТИ УКРАЇНИ

Любовець Олена Миколаївна доктор історичних наук,

професор кафедри міжнародних відносин і суспільних наук

Цимбал Ірина Володимирівна науковий співробітник

м. Київ

Анотація

У статті проаналізовано зміст історичної політики РФ щодо України, з'ясовано основні методи її проведення. Констатовано, що РФ завжди приділяла значну увагу історичній політиці, розглядаючи історію як одну зі складових формування колективної національної ідентичності, як чинник консолідації населення навколо доктрини «великої Росії». Доведено, що в умовах повномасштабної агресії проти України історична політика РФ стала однією зі складових інформаційної війни. Її головною метою є по-перше, десуб'єктивізація України через поширення твердження, що український народ ніколи не мав власної держави, завжди був суб'єктом, а не об'єктом історичного процесу. По-друге, нав'язування українському суспільству цінностей «русского мира», в основі яких лежить переконання щодо етнокультурної єдності східнослов'янських народів: росіян, українців і білорусів. Маніпулюючи історичним минулим, РФ трактує українську історію виключно в контексті російської державності, представляє сучасну Українську державу як результат розпаду СРСР. Просування ключових засад історичної політики здійснюється РФ у двох векторах: внутрішньому та зовнішньому. Внутрішній розрахований на населення РФ й реалізується через контроль держави над змістом історичних досліджень, освітніх програм з історії, матеріалів ЗМІ (лише в межах офіційної концепції російської державності). Його основна мета - умонтування в свідомість кожного індивіда сприйняття Росії як наддержави та її природного права на приєднання нових територій та розширення кордонів. Зовнішній розрахований на світове співтовариство, метою якого є поширення тези, що території колишньої Російської імперії (насамперед, України) є територіями виключно російського історичного та цивілізаційного впливу.

Ключові слова. Російсько-українська війна, гібридна війна, інформаційна війна, історична політика, агресія.

Abstract

Liubovets Olena Mykolaivna Doctor of Historical Sciences, Professor of the Department of International Relations and Social Sciences, National University of Life and Environmental Sciences of Ukraine, Kyiv

Tsymbal Irina Volodymyrivna Researcher, Heroiv Krut Military Institute of Telecommunications and Informatization, Kyiv,

HISTORICAL POLICY OF THE RF AS A COMPONENT OF THE INFORMATION WAR AGAINST UKRAINE

The article analyzes the content of the historical policy of the Russian Federation towards Ukraine, and the main methods of its implementation are clarified. It has been established that the Russian Federation has always paid significant attention to historical politics, considering history as one of the components of the formation of collective national identity, as a factor in consolidating the population around the doctrine of "great Russia". It has been proven that in the conditions of full-scale aggression against Ukraine, the historical policy of the Russian Federation has become one of the components of the information war. Its main goal is, firstly, to desubjectivize Ukraine through the spread of the statement that the Ukrainian people never had their own state, and were always the subject, not the object, of the historical process. Secondly, the imposition of the values of the "Russian world" on Ukrainian society, based on the belief in the ethno-cultural unity of the East Slavic peoples: Russians, Ukrainians, and Belarusians. Manipulating the historical past, the Russian Federation interprets Ukrainian history exclusively in the context of Russian statehood, presents the modern Ukrainian state as a result of the collapse of the SRSR. The promotion of the key principles of historical policy is carried out by the Russian Federation in two vectors: internal and external. The internal one is designed for the population of the Russian Federation and is implemented through state control over the content of historical research, educational programs on history, mass media materials (only within the limits of the official concept of Russian statehood). Its main goal is to embed in the consciousness of every individual the perception of Russia as a superpower and its natural right to annex new territories and expand borders. The external one is designed for the world community, the purpose of which is to spread the thesis that the territories of the former Russian Empire (primarily, Ukraine) are territories of exclusively Russian historical and civilizational influence.

Keywords. Russian-Ukrainian war, hybrid war, information war, historical politics, aggression

Постановка проблеми

Війна Росії проти України, яка розпочалася в 2014 р., а в 2022 р. перейшла до активної військової фази, є яскравим прикладом сучасної гібридної війни. У науковій літературі ще не вироблено усталеного спільного визначення терміну «гібридна війна». У загальному розумінні це означає поєднання різнорідних традиційних і нетрадиційних методів і способів ведення війни. Її характерною ознакою є комплексність - активне використання країною-агресором не тільки військового та силового чинників, а й політичного, дипломатичного, економічного, соціального, психологічного, ідеологічного та інформаційного тощо. Метою гібридної війни є не тільки завоювання нових земель, а й вплив на громадську думку та свідомість населення території, яка стала об'єктом агресії. Вирішальну роль в цьому відіграє інформаційна складова (інформаційна війна), яка передбачає контроль над інформаційними потоками, активне поширення та пропаганду певних ідеологічних міфологем, проведення інформаційно-психологічних операцій і т.п.

З перших же днів російська військова агресія проти України супроводжується потужною інформаційною війною, метою якої є виправдання та приховування істинних причини експансіоністських дій, спотворення перебігу подій, активне поширення дезінформації та фейків. Невід'ємною складовою цієї інформаційної війни є історична політика країни-агресора.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Новітні методи ведення війни стають предметом дослідження не тільки військової науки, а й суспільно-гуманітарних наук. Сьогодні розроблено низку концепцій новітніх війн - наприклад, мережеві, кібер-війни, космічні, інформаційні тощо. В основі всіх цих концепцій лежить ідея використання інформаційних технологій для досягнення цілей війни. Інформаційну війну як окреме суспільно-політичне явище почали вивчати в середині ХХ ст. До наукового обігу термін «інформаційна війна» був введений у 1967 р. колишнім директором ЦРУ А. Далесом у книзі «Таємна капітуляція». Теоретичним підґрунтям аналізу є праці відомих дослідників інформаційного суспільства: Е. Троффлера, Д. Белла, Г. Ласуела, Ф. Фукуями, Б. Коена та ін. Розробкою окремих аспектів інформаційної війни займаються й вітчизняні дослідники - В. Герасимов, В. Горбулін, Є. Магда, Г. Перепилиця, Ю. Рубан, І. Рущенко, Е. Ситник, С. Сегеда, В. Шевчук та ін. Аналізу сутності, змісту та методам реалізації історичної політики та політики пам'яті Росії присвячені праці Г. Касьянова, В. Козьми, В. Лозового, Ю. Темірова, Ю. Шаповала, Л. Якубової та ін.

Мета статті

Метою статті є аналіз змісту та основних методів історичної політики РФ як складової інформаційної війни в умовах повномасштабної агресії проти України.

Виклад основного матеріалу

Термін «історична політика» (Geschichtspolitik) виник у ФРН в 1986-1987 рр. під час обговорення істориками причин виникнення нацизму та міри відповідальності суспільства за його злочини. Тодішній канцлер ФРН Гельмут Коль запропонував певні підходи щодо висвітлення історичного минулого Німеччини. І наукова спільнота, і суспільство загалом неоднозначно сприйняли ці дії влади, а тому термін одразу отримав негативне забарвлення і трактувався як можливість державного регулювання історичних досліджень і впливу на колективну пам'ять. Водночас із другої третини ХХ ст. чітко намітилася тенденція зростання інтересу до проблем історичної пам'яті в багатьох європейських країнах.

У сучасній науковій літературі під історичною політикою розуміють набір практик, за допомогою яких політичні сили або держави прагнуть затвердити певні інтерпретації історичних подій як домінуючі. Історична політика має три функції: 1) символічну (надання значущості події); 2) інтерпретативну (трактування події для потреб поточної політики); 3) ідентифікаційну (вплив на формування національної ідентичності) [1, с. 26].

Держави розглядають колективну історичну пам'ять як важливий чинник консолідації нації та формування колективної національної ідентичності. Відповідно концептуальні засади державної політики пам'яті окремої країни спираються на національні історичні наративи. Водночас у сучасному глобалізованому світі під впливом розвитку телекомунікацій і цифрових медіа, зростаючої мобільності населення проблеми сприйняття та оцінки минулого виходять на геополітичний рівень і впливають на міжнародні відносини. Пам'ятева політика окремих держав сприяє або консолідації, або загостренню міждержавних стосунків і виникненню так званих «війн пам'ятей».

РФ завжди приділяла значну увагу історичній політиці, розглядаючи історичну пам'ять як один із визначальних чинників національної ідентифікації як на рівні окремої особи, групи, так і на рівні народу, нації загалом. У процесі формування загальноросійської ідентичності провідна роль завжди відводилася історії, а апеляція до історичного минулого часто використовувалася державою для формального виправдання своїх дій у внутрішній і зовнішній політиці.

Історична політика РФ базується на концепції тисячолітньої історії російської державності. Згідно з цією концепцією офіційна російська наука та пропаганда вибудовує відповідний ланцюг спадкоємності: «Київська Русь - Московське князівство - Росія». Початком існування Росії вважається Русь, а Київ трактується як «мать городов русских», тобто як давня столиця Росії, насильницькі відірвана від загальноруського (загальноросійського) політичного тіла. Маніпулюючи таким чином історичним минулим, Росія завжди прагнула й зараз прагне довести, що є єдиним спадкоємцем Київської Русі й тому її цивілізаційною місією є «збирання» всіх колишніх земель Русі в єдину державу під російською зверхністю.

Зародження російського месіанізму сягає кінця ХУ ст. Звільнившись від монголо-татарської залежності в 1480 р., Московське князівство активізувало свою територіальну експансію саме під гаслом «збирання спадщини Русі». Ідеологічним обґрунтуванням цієї експансії стала теорія «Москва - третій Рим», авторство якої приписують старцю псковського Єлеазарова монастиря Філофею. Оформившись приблизно у 1520-х рр., у процесі подальшої еволюції ця теорія будувалася як антитеза західному світові, як протиставлення світу «духовного» світові «матеріальному і раціональному», насичувалася месіанськими ідеями, твердженнями про особливість російської душі. Для формуванні російської національної ідеї ця теорія мала велике значення, перетворившись фактично на знаряддя агресивної політики Росії. У ХІХ ст. вона вилилася в знамениту тріаду Уварова «Самодержавство, православ'я і народність», а на початку ХХІ ст. - у концепцію «Русского мира» [2, с. 165].

Україна займає особливе місце в історичній політиці РФ, адже без її території, населення і ресурсів реалізація проєкту «збирання руських земель» неможлива. Тому, фактично зразу після розвалу СРСР Україна стала об'єктом історичної політики РФ, яка переслідувала і переслідує дві основні цілі. По-перше, десуб'єктивізація України через поширення твердження, що український народ ніколи не мав власної держави, завжди був суб'єктом, а не об'єктом історичного процесу. По-друге, нав'язування українському суспільству цінностей «русского мира», в основі яких лежить переконання щодо етнокультурної єдності східнослов'янських народів: росіян, українців і білорусів.

Реалізація цих цілей розпочалася ще на початку 1990-х років через підняття питання щодо законності та «історичної справедливості» передачі Криму УРСР. 23 січня 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову «Про рішення Президії Ради СРСР від 19 лютого 1954 року і Верховної Ради УРСР від 26 квітня 1954 року про виведення Кримської області зі складу РРФСР». Верховна Рада РФ доручала комітетам міжнародних справ і зовнішніх економічних зв'язків разом із Міністерством закордонних справ розглянути питання про конституційність цих рішень. Російські депутати також зверталися до Верховної Ради України з пропозицією «розглянути питання про конституційність рішень про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР, прийнятих 1954 року» [3, с. 5]. Верховна Рада України достатньо категорично відреагувала Заявою від 6 лютого 1992 р., наголосивши, що Крим став частиною України в рамках тих політико-правових структур, процедур і реалій, які на той час існували в колишньому СРСР і тому Крим є «невід'ємною частиною України в статусі повноправної автономної республіки» [4]. Ці документи започаткувала кількарічне протистояння між парламентами України та Росії у вигляді обміну відповідними постановами та заявами.

У 1993 р. особливої гостроти набуло питання статусу міста Севастополя. У Верховній Раді РФ було утворено робочу комісію, завданням якої було вивчення історико-правових аспектів статусу міста Севастополя. Крім депутатів до комісії було залучено науковців і співробітників двадцяти наукових, державних і громадських установ, в тому числі й Інституту держави і права РАН. Створення подібної комісії мало на меті обґрунтувати та підвести «історико-наукові підстави» територіальних претензій Росії до України щодо Криму. Зрозуміло, що комісія виконала поставлені перед нею завдання. Спираючись на її висновки, Верховна Рада РФ 9 липня 1993 р. ухвалила Постанову «Про статус міста Севастополя», яка визначила «російський федеральний статус міста Севастополя в адміністративно-територіальних кордонах міського округу станом на грудень 1991 року» [5]. Верховна Рада України кваліфікувала цю постанову як агресивний політичний акт російських парламентарів проти України, який суперечив нормам міжнародного права [6].

На тому етапі низка зовнішніх і внутрішньополітичних чинників стали на заваді реалізації планів РФ щодо силового сценарію вирішення «кримського питання». Зокрема, конфлікт між президентом Б. Єльциним і парламентом, невирішеність питань щодо відмови України від ядерної зброї та перерозподілу Чорноморського флоту, а головне початок першої російсько-чеченської війни в грудні 1994 р. Водночас міждержавне протистояння продовжувалося, ініціатором напруги виступала РФ, Державна Дума якої протягом 1994-1996 рр. ухвалила низку документів щодо статусу Криму та м. Севастополя. Показово, що проблема належності півострова розглядалася російськими парламентарями як загроза територіальної цілісності саме Росії, а не Україні [див. напр. 7].

Завершенням відкритого російсько-українського протистояння щодо проблеми визначення статусу Криму й міста Севастополя стало підписання 31 травня 1997 р. Базового Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росією та 28 травня 1997 р. угоди про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України. З підписанням цих документів це питання формально було знято на міждержавному рівні. Однак протягом наступних років воно періодично піднімалося різними російськими політиками, які відкрито заявляли або про потребу закріплення російського статусу міста Севастополя, або про повне повернення Криму РФ. До того ж, увесь час РФ прагнула підтримувати «російськомовний статус» Криму й Севастополя, надаючи права російського громадянства мешканцям півострова, відкриваючи власні освітні заклади, а головне збереження контролю в інформаційному просторі. Через ЗМІ поширювалися історичні наративи щодо Криму як «исконно русской земли», а м. Севастополя як міста «русской славы». Слід зазначити, що Україна на той момент не змогла організувати дієвого інформаційного спротиву й фактично програла інформаційну війну в боротьбі за вплив на свідомість переважної частини мешканців Кримського півострова.

По-іншому складалася ситуація поза Кримом. Події Помаранчевої революції чітко засвідчили, що попри всі спроби нав'язати українському суспільству ідеї спільного походження, спільної історії та майбутнього, український народ перетворювався на політичну націю з чіткою національною самоідентифікацією та орієнтацією на євроатлантичні цінності. В цьому російське керівництво усвідомлювало безпосередню загрозу реалізації власної доктрини відродження «великої Росії», повернення їй статусу наддержави, яка повинна брати першочергову участь у формуванні основ світового порядку.

Таку позицію Росії озвучив президент В. Путін у виступі на саміті НАТО в Бухаресті 4 квітня 2008 р. Він заявив, що у Росії є інтереси в Україні, бо одна третина населення це етнічні «русские», а окремі регіони взагалі повністю мають тільки «русское население» (Південь і Крим). Україна була визначена ним як складне утворення, бо як держава була сформована тільки в радянські часи, вся територія країни була представлена як сукупність земель, які віддали Україні інші держави - Росія, Польща, Чехословаччина, Румунія. При цьому стверджувалося, що передача Криму Україні була здійснена тільки на основі рішення Політбюро ЦК КПРС без дотримання відповідних процедур на державному рівні (що не відповідає дійсності). Показово, що у виступі пролунала й відкрита погроза щодо можливих наслідків прийняття України до НАТО, а саме - існування української державності [8]. Таким чином у своєму виступі В. Путін фактично заперечив суб'єктність української державності, спираючись на фальсифікацію історичних фактів.

Після Помаранчевої революції в історичній політиці Росії однією з домінуючих тез стало представлення себе жертвою політики Заходу, яка змушена захищатися від його експансії на пострадянському просторі. Пострадянський простір традиційно розглядається виключно як регіон її виняткових інтересів. У контексті цього Україна почала позиціонуватися як інструмент Заходу, який здійснює «кольорові революції».

Революція Гідності була сприйнята російським керівництвом як реальна загроза втрати контролю над пострадянським простором. Превентивними заходами стали анексія Криму та штучне створення ЛНР та ДНР. При цьому свою експансію Росія представляла як відновлення «історичної справедливості» та протидію нацистському Київському режиму. Російська пропагандистська машина розгорнула потужну кампанію щодо дискредитації прагнення України обмежити російський вплив, скріпити власну державність, розширити співпрацю з ЄС. Усунення від влади В. Януковича трактувалося як державний переворот, а нова українська влада ототожнювалася з «фашизмом і нацизмом». Саме загроза поширенню «нацистської влади» і потреба захисту росіян і російськомовного населення від нацистів називалися основною причиною анексії Криму та військових дій на території Донбасу. історичний політика інформаційний війна

Особливістю цієї пропагандистської кампанії стало відверте спотворення історичного минулого, фальсифікація реальних подій в Україні. Влада акцентувала увагу на активізації державної історичної політики, потребі створення єдиного підручника з історії Росії. В публічних виступах В. Путіна все частіше подавав власні інтерпретації як історичного минулого, так і поточної політичної ситуації. Акцент робився на тотожності понять Київська Русь і Росія, що автоматично виправдовувало претензії Росії на українські землі. Подальшого розвитку набувала теза, висловлена вперше ще в 2005 р., що крах СРСР є найстрашнішою геополітичною катастрофою ХХ ст. 17 квітня 2014 р. він заявив про «історичне право» існування на території «від Харкова до Одеси» так званої «Новоросії», аргументуючи це тим, що ці землі не входили до складу України в період Російської імперії, а були передані їх радянським керівництвом [9]. 5 листопада 2014 р. В. Путін провів зустріч із істориками, на якій фактично було надано директиви щодо просування офіційних історичних наративів. Зокрема, чітко прозвучала фраза: «Історики мають відстоювати російські позиції в інформаційному просторі» [10].

В контексті цього можна цілком погодитися з твердженням вітчизняної дослідниці Л. Якубової, що «власне, від 2014 р. ідеться не про що інше як про системну фальсифікацію історії та її цинічну політичну інструменталізацію». На її думку ця системна фальсифікація історії перетворила публічну історію, як за радянських часів, на служницю державної пропагандистської машини для впливу на свідомість населення України з метою нав'язування антиукраїнських історичних стереотипів, підігрівання сепаратистських настроїв [11, с. 21].

Напередодні повномасштабного вторгнення в Україну, в 2021 р., В. Путін оприлюднив свою статтю «Про історичну єдність росіян і українців», де наголосив, що згідно з його переконанням росіяни та українці - це один народ, єдине ціле [12]. Фактично це стало основним аргументом на виправдання військового вторгнення в Україну.

З початком повномасштабної війни проти України для Росії історія перестала бути теоретичною конструкцією і предметом дискусій науковців, вона перетворилася на справжню зброю. РФ ясно демонструє всьому світу й Україні, що саме історія (в її трактуванні) є легітимізуючим чинником політичних кроків держави. Підтвердженням цього слугують численні заяви та виступи як президента В. Путіна, так і висловлювання інших російських вищих державних службовців.

Черговий раз основні кремлівські історичні наративи були озвучені В. Путіним 28 листопада 2023 р. на засіданні Всесвітнього російського народного собору. Він представив свою концепцію «російської ідентичності», згідно з якою українці й білоруси є складовою поняття «російська нація». Неслов'янські народи Росії, а також нації, які проживають на територіях, які раніше належали до складу СРСР і Російської імперії, трактуються ним як частина концепту «русского мира». «Русский мир» визначається як певна спільність людей, які відчувають духовний зв'язок із «Батьківщиною», вважають себе носіями російської мови, історії, культури, незалежно від їхньої національної чи релігійної приналежності [13]. Отже, на думку, В. Путіна це цілком виправдовує територіальні претензії Росії.

Всі ці теоретичні конструкти трактування минулого, сучасного й майбутнього є ключовими засадами історичної політики РФ в умовах російсько-української війни. Їхнє просування здійснюється в двох векторах - внутрішньому та зовнішньому.

Внутрішній вектор розрахований на населення РФ й реалізується через контроль держави над змістом історичних досліджень, освітніх програм з історії, матеріалів ЗМІ (лише в межах офіційної концепції російської державності). Його основна мета - умонтування в свідомість кожного громадянина сприйняття Росії як наддержави та її природного права на приєднання нових територій та розширення кордонів.

Досягнення цієї мети здійснюється за допомогою використання сучасних інформаційних технологій. Вітчизняні дослідники виділяють такі основні ефективні технології:

- кінофільми - формують образи героїв, популяризують акторів, створюють ціннісні орієнтири та впливають на сприйняття тих чи інших історичних подій;

- телесеріали - «мильні опери», які покликані підтримувати вогник ностальгії за «щасливим життям» у СРСР;

- передачі та новинні сюжети на ТБ, сформовані таким чином, щоб підтримувати ілюзію об'єктивності телевізійних новин та передач, особливо серед глядачів, що виховувалися на радянських принципах пропаганди, де телебачення позиціонувалося як голос влади;

- пости у Facebook та на каналах Telegram, відеоматеріали на YouTube та Instagram - аудіо-візуальна інформація найбільш приваблива й легка для сприйняття широкому колу користувачів соціальних мереж, а авторитет лідерів думок, відсутність цензури та величезний неконтрольований потік інформації значно краще сприяють поширенню фейків, ніж, наприклад, засобами традиційних ЗМІ та ін. [14, с. 29].

Зовнішній розрахований на світове співтовариство, метою якого є поширення тези, що території колишньої Російської імперії (насамперед, України) є територіями виключно російського історичного та цивілізаційного впливу. Для реалізації цієї мети задіяні всі наявні за кордоном ресурси, насамперед, дипломатичні та інформаційні.

І внутрішній, і зовнішній вектори історичної політики РФ реалізуються за допомогою різноманітних способів маніпулювання суспільною свідомістю. Основними серед них є:

- брехня - пряме, відверте підтасовування фактів і поширення неправдивої інформації;

- замовчування - блокування правдивої інформації щодо діяльності того чи іншого суб'єкта політики, події тощо;

- напівправда - препарування інформації, яка об'єктивно і ґрунтовно висвітлює малозначущі деталі й водночас замовчує важливі факти та (або) неправильно інтерпретує події;

- упровадження іміджів і кліше - укорінення в суспільну свідомість бажаних для правлячої еліти стереотипів щодо тих чи інших суб'єктів політики, ідеологічних доктрин, окремих подій і фактів;

- навішування ярликів - бездоказове нав'язування суспільству негативних (з погляду більшості) оціночних категорій з метою компрометації певних суб'єктів політики (партій, суспільно-політичних рухів, індивідів) на кшталт «імперіаліст», «націоналіст», «фашист», «шовініст», «антисеміт» тощо [15, с. 38].

Висновки

В умовах російсько-української війни історична політика РФ є одним із інструментів інформаційної експансії, яка має сприяти підвищенню ефективності та результативності військової експансії. Вона підпорядкована геополітичній стратегії та спрямована на реалізацію широкомасштабних цілей - повернення Росії статусу наддержави, виправдання агресії РФ штучними тезами щодо «єдиного російського народу» та «спільного історичного минулого».

Література

1. Політика історичної пам'яті в контексті національної безпеки України: аналіт. доповідь / за заг. ред. В. М. Яблонського. Київ: НІСД, 2019. 144 с.

2. Моісєєнко Л.М. Відображення міфу «Москва - Третій Рим» в політиці Росії: історіографія проблеми. Гуманітарний вісник ЧДТУ. Серія: Історичні науки. 2020. Вип. 16. С. 165-176.

3. Копиленко О. Крим як невід'ємна складова частина України: правові аспекти // Крим в історичних реаліях України: Матеріали наукової конференції «Крим в історичних реаліях України: До 50-річчя входження Криму до складу УРСР». Київ: Ін-т історії України НАН України, 2004. 404 с.

4. Заява Верховної Ради України від 6 лютого 1992 року. Відомості Верховної Ради України. 1992. N 19. Ст. 264. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/2102-12#Text

5. Постановление Верховного Совета Росийской Федерации «О статусе города Севастополя». URL: http://sevkrimrus.narod.ru/ZAKON/sewastop.htm

6. Постанова Верховної Ради України «Про постанову Верховної Ради Російської Федерації «Про статус міста Севастополя» від 14 липня 1993 року. Відомості Верховної Ради України. 1993. N 36. Ст.364. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3375-12#Text

7. Заявление Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации «О статусе города Севастополя». URL: http://sevkrimrus.narod.ru/ZAKON/1996-405.htm#1

8. Выступление Владимира Путина на саммите НАТО (Бухарест, 4 апреля 2008 года). УШАН. 2008. 18 апреля. URL: https://www.unian.net/politics/110868-vyistuplenievladimira-putina-na-sammite-nato-buharest-4-aprelya-2008-goda.html

9. Пять громких заявлений Путина об истории Украины. URL: https://www.bbc.com/ ukrainian/ukraine_in_russian/2014/11/141110_ru_s_putin_on_history_ukraine

10. Путин: иструктаж для историков. URL: https://www.svoboda.org/aZ26675801.html

11. Якубова Л. Російсько-українські "історичні війни": введення в дискурс ненависті і знищення. Аналітична записка / Відп. ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України. Київ: Інститут історії України, 2023. 68 с.

12. Украинские СМИ - Путин об Украине, единстве украинского и русского народа. URL: https://petition.president.gov.ua/petition/120366

13. «Русскій мір» у сусідніх країнах: в ISW розповіли, як Путін виправдовує війну проти України. URL: https://focus.ua/uk/world/609298-russkiy-mir-v-sosednih-stranah-v-iswrasskazali-kak-putin-opravdyvaet-voynu-protiv-ukrainy

14. Кресіна І.О., Тарасюк ВМ. Особливості застосування країною-агресором інформаційних технологій у гібридній війні. Держава і право. Серія: Політичні науки. 2018. Вип. 81. С. 27-41. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/drpn_2018_81_5

15. Дмитренко М.А. Політична система України: розвиток в умовах глобалізації та інформаційної революції. Київ: Знання, 2008. 544 с.

References

1. Yablons'kyy, V. M., Lozovyy, V. S., Valevs'kyy, O. L., Zdioruk, S. I., Zubchenko, S. O. ta in. (2019). Politika istorichnol pam'yati v konteksti nacional'no'i bezpeki Ukra'ini: analit. Dopovid [The policy of historical memory in the context of national security of Ukraine: analyst. report]. Ki'iv: NISD [in Ukrainian].

2. Мо^єєп^ L.M. (2020). VMobrajennya mfu «Moskva - Tretiy Rim» v pohtid Rosu: ^ог^гаГ^а problemi [Reflection of the myth «Moscow - the Third Rome» in the politics of Russia: the historiography of the problem]. Gumanitarniy visnik CHDTUHumanitarian Bulletin of ChDTU. Seriya: Istorichni nauki.. Vip. 16. S. 165-176. [in Ukrainian].

3. Kopilenko O. (2004). Krim yak nevidTmna skladova chastina Ukra'ini: pravovi aspekti [Crimea as an integral part of Ukraine: legal aspects] // Krim v ^tench^h reahyah Ukra'ini: Materiali naukovo't konferencu «Krim v ^tench^h reahyah Ukrami: Do 50-richchya vhodjennya Krimu do skladu URSR». Ki'tv: In-t dton't Ukrami NAN Ukrami. [in Ukrainian].

4. Zayava Verhovno'i Radi Ukra'ini vid 6 lyutogo 1992 roku [Statement of the Verkhovna Rada of Ukraine dated February 6, 1992]. Vidomosti Verhovno'i Radi Ukra'ini - Bulletin of Verkhovna Rada of Ukraine. 1992. N 19. St. 264. [in Ukrainian].

5. Postanovlenie Verhovnogo Soveta Rosiyskoy Federacii «O statuse goroda Sevastopolya» [Decree of the Supreme Council of the Russian Federation «On the status of the city of Sevastopol»]. sevkrimrus.narod.ru Retrieved from http://sevkrimrus.narod.ru/ZAKON/ sewastop.htm [in Russian].

6. Postanova Verhovnot Radi Ukra'ini «Pro postanovu Verhovnot Radi Rosiys'koi Federacii «Pro status mista Sevastopolya» vid 14 lipnya 1993 roku [Resolution of the Verkhovna Rada of Ukraine "On the Resolution of the Verkhovna Rada of the Russian Federation "On the Status of the City of Sevastopol" dated July 14, 1993]. Vidomosti Verhovno'i Radi Ukraini - Bulletin of Verkhovna Rada of Ukraine. 1993. N 36. St.364. [in Ukrainian].

7. Zayavlenie Soveta Federacii Federal'nogo Sobraniya Rossiyskoy Federacii «O statuse goroda Sevastopolya» [Statement of the Federation Council of the Federal Assembly of the Russian Federation «On the status of the city of Sevastopol»]. sevkrimrus.narod.ru Retrieved from http://sevkrimrus.narod.ru/ZAKON/1996-405.htm#1 [in Russian].

8. Vy'stuplenie Vladimira Putina na sammite NATO (Buharest, 4 aprelya 2008 goda) [Speech by Vladimir Putin at the NATO summit (Bucharest, April 4, 2008)]. UNIAN. 2008. 18 aprelya. www.unian.net Retrieved from https://www.unian.net/politics/110868-vyistuplenievladimira-putina-na-sammite-nato-buharest-4-aprelya-2008-goda.html [in Ukrainian].

9. Pyat' gromkih zayavleniy Putina ob istorii Ukrainy' [Putin's five loud statements about the history of Ukraine]. www.bbc.com Retrieved from https://www.bbc.com/ukrainian/ukraine_ in_russian/2014/11/141110_ru_s_putin_on_history_ukraine [in Ukrainian].

10. Putin: istruktaj dlya istorikov [Putin: briefing for historians]. www.svoboda.org Retrieved from https://www.svoboda.org/aZ26675801.html [in Russian].

11. YAkubova L. (2023). Rosiys'ko-ukrains'ki "istorichni viyni": vvedennya v diskurs nenavisti і znisch'ennya. Analitichna zapiska [Russian-Ukrainian “historical wars”: introduction into the discourse ofhatred andpoverty. Analytical note] / Vidp. red. V. A. Smoliy. NAN Ukraini. Institut istorii Ukraini. Kiiv: Institut istorii Ukraini. [in Ukrainian].

12. Ukrainskie SMI - Putin ob Ukraine, edinstve ukrainskogo i russkogo naroda [Ukrainian media - Putin about Ukraine, the unity of the Ukrainian and Russian people]. petition.president.gov.ua Retrieved from https://petition.president.gov.ua/petition/120366 [in Ukrainian].

13. «Russkiy mir» u susidnih krainah: v ISW rozpovili, yak Putin vipravdov^ viynu proti Ukraini [«Russian peace» in neighboring countries: ISW told how Putin justifies the war against Ukraine]. focus.ua Retrieved from https://focus.ua/uk/world/609298-russkiy-mir-v-sosednihstranah-v-isw-rasskazali-kak-putin-opravdyvaet-voynu-protiv-ukrainy [in Russian].

14. Kresina I.O., Tarasyuk VM. (2018). Osoblivosti zastosuvannya krainoyu-agresorom informaciynih tehnologiy u gibridniy viyni [Peculiarities of the use of information technologies by the aggressor country in hybrid warfare]. Derjava іpravo - State and law. Seriya: Politichni nauki. Vip. 81. S. 27-41. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/drpn_2018_81_5 [in Ukrainian].

15. Dmitrenko M.A. (2008). Politichna sistema Ukraini: rozvitok v umovahglobalizaciita informaciynoi revolyucii [The political system of Ukraine: development in the conditions of globalization and the information revolution]. Kiiv: Znannya. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru