Характеристика розвитку українсько-турецьких відносин 1992-2013 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра історії і культури України та спеціальних історичних дисциплін

Університет Григорія Сковороди в Переяславі

Характеристика розвитку українсько-турецьких відносин 1992-2013 рр.

Яценко Богдан Григорович, аспірант

Анотація

Історична траєкторія турецько-українських відносин відображає послідовну позицію Туреччини щодо підтримки незалежності України. Ця підтримка бере свій початок ще з часів Османської імперії, коли регіони сучасної України стратегічно сприймалися як буферна зона між Туреччиною та Росією. Поворотний момент настав з розпадом Радянського Союзу, що ознаменувало важливу сторінку в турецькій зовнішній політиці. Туреччина відзначилася тим, що швидко визнала незалежність України в грудні 1991 року, позиціонуючи себе серед перших міжнародних прихильників української державності.

1992 рік став знаковим у розвитку відносин між Україною та Турецькою Республікою, коли було формалізовано дипломатичні відносини шляхом підписання Протоколу про встановлення дипломатичних відносин та Договору про дружбу і співробітництво між Україною та Турецькою Республікою. Ці угоди заклали основу для всебічного партнерства, сприяючи співпраці у різних сферах. Крім того, початок ширшої регіональної взаємодії між двома країнами ознаменувало підписання Декларації про Чорноморське економічне співробітництво у 1992 році. Кульмінація цих дипломатичних зусиль заклала міцний фундамент для подальшої еволюції турецько-українських відносин. З часом ці зв'язки поглибилися, вийшовши за межі дипломатичної сфери і охопивши економічний, культурний та регіональний виміри.

Скасування Договору про утворення СРСР ознаменувало появу нових суверенних держав. Пострадянські країни пройшли через комплексну переоцінку своїх національних інтересів, що вимагало рекалібрування, яке характеризувалося визначенням нових цінностей, пошуком нових альянсів, створенням міждержавних союзів та прийняттям нової законодавчої бази. У перші роки незалежності Україна стала на шлях проактивної зовнішньої політики на світовій арені.

Ключовим законодавчим документом, що визначив траєкторію зовнішньої політики України, стало ухвалення Верховною Радою у 1993 році Закону «Про основні засади зовнішньої політики України». Згодом, у 2010 році, набув чинності Закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Ці нормативно-правові акти визначили пріоритетні національні інтереси держави та встановили керівні принципи її зовнішньополітичної діяльності. Акцент був зроблений на тому, що Україна дотримується відкритого зовнішньополітичного курсу, прагнучи до співпраці з країнами світу, уникаючи при цьому надмірної залежності від окремих держав чи блоків.

Задекларована сутність зовнішньої політики України підкреслювала її активний, збалансований і гнучкий характер, спрямований на розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, активну співпрацю в рамках Співдружності Незалежних Держав (СНД), набуття членства в Організації Об'єднаних Націй та інших універсальних міжнародних організаціях. Головною метою було позиціонування України як динамічного учасника світових відносин, здатного демонструвати відданість дипломатичній взаємодії, регіональному співробітництву та глобальному партнерству - все це заклало підґрунтя для подальшого розвитку українсько-турецьких взаємин.

Ключові слова: Україно-Турецькі відносини, зовнішня політика, безпекова політика, економічна співпраця, міжнародна співпраця

Yatsenko Bohdan Hrygorovych Graduate student of the department of History and culture of Ukraine and special historical disciplines, Hryhorii Skovoroda University in Pereiaslav, Pereiaslav

CHARACTERIZATION OF THE DEVELOPMENT OF UKRAINIAN-TURKISH RELATIONS IN 1992-2013

Abstract

The historical trajectory of Turkish-Ukrainian relations reflects a consistent Turkish stance in favor of Ukrainian independence. This support dates back to the era of the Ottoman Empire, where regions in present-day Ukraine were strategically perceived as a buffer zone between Turkey and Russia. Even during the extended period of a frozen relationship that endured for 70 years, Turkey's commitment to Ukrainian sovereignty remained steadfast. The pivotal turning point emerged with the dissolution of the Soviet Union, marking a significant chapter in Turkish foreign policy. Turkey distinguished itself by promptly recognizing Ukraine's independence in December 1991, positioning itself among the early international endorsers of Ukraine's nationhood.

The year 1992 witnessed a landmark development with the formalization of diplomatic ties through the signing of the Protocol on the Establishment of Diplomatic Relations and the Treaty of Friendship and Cooperation between Ukraine and the Republic of Turkey. These agreements laid the groundwork for a comprehensive partnership, fostering collaboration in various spheres. Furthermore, the commitment to regional cooperation became evident with the signing of the Declaration on Black Sea Economic Cooperation in the same year. This declaration not only symbolized a shared commitment to economic collaboration but also marked the initiation of broader regional engagement between the two nations. The culmination of these diplomatic efforts provided a robust foundation for the subsequent evolution of Turkish-Ukrainian relations. Over time, these ties have deepened, extending beyond the diplomatic realm to encompass economic, cultural, and regional dimensions.

The abrogation of the Treaty on the Formation of the USSR heralded the advent of new sovereign entities. Post-Soviet nations underwent a comprehensive reevaluation of their national interests, necessitating a recalibration characterized by the identification of novel values, exploration of fresh alliances, formation of intergovernmental unions, and the enactment of new legislative frameworks. Ukraine, in its initial years of independence, embarked on a proactive foreign policy trajectory on the global stage.

A pivotal legislative instrument shaping the trajectory of Ukraine's foreign policy was the enactment of the Law «On the Basic Principles of Ukraine's Foreign Policy» by the Verkhovna Rada in 1993. Subsequently, the Law «On the Principles of Internal and Foreign Policy» took effect in 2010. These legal frameworks delineated the nation's paramount national interests and established the guiding principles for its foreign policy pursuits. The emphasis resided in Ukraine steering an open foreign policy course, seeking collaboration with nations worldwide while avoiding undue reliance on specific states or blocs.

The declared essence of Ukraine's foreign policy underscored its active, balanced, and flexible nature, geared towards the cultivation of bilateral intergovernmental relations, the expansion of involvement in

European regional cooperation, active collaboration within the Commonwealth of Independent States (CIS), and the pursuit of membership in the United Nations and other universal international organizations. The overarching objective was to position Ukraine as a dynamic participant in global affairs, demonstrating a commitment to diplomatic engagement, regional cooperation, and global partnerships - all of which laid the groundwork for the subsequent development of Ukrainian-Turkish relations.

Keywords: Ukraine-Turkey relations, foreign policy, security policy, economic cooperation, international cooperation

Вступ

Постановка проблеми. Двосторонні відносини між Україною та Туреччиною з 1992 по 2013 рік були позначені значними дипломатичними подіями, включаючи встановлення дипломатичних відносин, підписання угод про співпрацю та спільні регіональні зусилля. Однак, існуючому науковому дискурсу бракує ґрунтовного дослідження нюансів динаміки та викликів, які формували ці відносини, що постійно еволюціонують. Це дослідження має на меті ретельно проаналізувати етапи розвитку українсько-турецьких відносин у зазначений період. Будуть визначені та проаналізовані ключові виклики, такі як політичні зміни, економічні фактори та процес культурного обміну. Крім того, дослідження має на меті висвітлити вплив ширших геополітичних тенденцій на розвиток українсько-турецьких відносин.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. аспекти формування та розвитку Українсько-Турецьких відносин досліджували такі вченні, як T.K. Tuncel, A. Aydingun, H. Ozdal, В. Демидова, І. Камалов.

Мета статті - дана наукова стаття є спробою комплексно охарактеризувати розвиток українсько-турецьких відносин у період з 1992 по 2013 роки. Незважаючи на очевидну дипломатичну активність у даний період, залишається відчутним брак глибокого наукового аналізу даної теми. Дослідження має на меті вивчення багатогранних аспектів Українсько-Турецьких відносин, а саме їх політичний, економічний та культурний виміри.

Виклад основного матеріалу

турецький український дипломатичний

Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Туреччиною та Україною був підписаний 3 лютого 1992 року. Договірно-правова база, що регулювала відносини та співробітництво між двома країнами, була майже завершена після підписання різних угод і протоколів у політичній, військовій, економічній, культурній, консульській, освітній та розвідувальній сферах. Туреччина надавала важливого значення Україні з точки зору підтримання стабільності в регіоні та прагнула до подальшого розвитку двосторонніх відносин в усіх сферах. Завдяки своєму стратегічному розташуванню, багатим природним ресурсам, економічному та торговельному потенціалу Україна займає одне з найважливіших місць у Східній Європі.

1-3 квітня 2004 року відбувся офіційний візит Прем'єр-міністра Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана в Україну. Під час цього візиту було підписано Спільний план дій між Урядом Турецької Республіки та Кабінетом Міністрів України щодо поглиблення співробітництва, який встановлює інституційні рамки співробітництва між двома країнами у кількох сферах. Спільний план дій передбачає співпрацю у сферах зміцнення миру, безпеки та стабільності в Чорноморському регіоні, спільної боротьби з тероризмом та організованою злочинністю, посилення економічного виміру двосторонніх відносин, покращення транзитного потенціалу країн, європейської та євроатлантичної інтеграції, науки і технологій, розвитку гуманітарної сфери, охорони навколишнього середовища та морських питань.

Що стосується візитів на високому рівні, то 11-13 травня 2005 року Україну відвідав Віце-прем'єр-міністр і Міністр закордонних справ Абдуллах Гюль. У свою чергу, Президент України Віктор Ющенко здійснив офіційний візит до Туреччини 6-8 червня 2005 року. Ці два візити підтвердили бажання обох сторін розвивати двосторонні відносини в усіх сферах і дали поштовх співпраці в конкретних проектах. У свою чергу, Міністр закордонних справ України Борис Тарасюк відвідав Туреччину 1-2 березня 2006 року. Цей візит надав обом країнам можливість обговорити всі аспекти двосторонніх відносин та обмінятися думками з регіональних та міжнародних питань. Під час візиту Туреччина підтвердила свою підтримку західної орієнтації України і, в цьому контексті, прагнення України до інтеграції з європейськими та євроатлантичними структурами. Під час цього візиту було підписано План спільних дій на 2006 рік.

Візит Прем'єр-міністра Януковича до Туреччини у січні 2007 року став подальшим кроком до зміцнення та поглиблення відносин між двома країнами у всіх сферах. Угода про співробітництво в оборонній промисловості та протокол про участь України в операції «Чорноморська гармонія», підписані під час цього візиту, є важливим внеском у цьому відношенні. Міністр закордонних справ України Арсеній Яценюк відвідав Туреччину в рамках 17-го засідання Ради міністрів закордонних справ Організації Чорноморського економічного співробітництва в Анкарі. Глави зовнішньополітичних відомств Туреччини та України також зустрілися в рамках П'ятнадцятого засідання Ради міністрів ОБСЄ, яке відбулося 29-30 листопада 2007 року в Мадриді. Міністри закордонних справ обох країн також проводять регулярні зустрічі

Туреччина має Посольство в Києві, Генеральне консульство в Одесі та два Почесних консульства в Сімферополі та Дніпропетровську. Україна має Посольство в Анкарі, Генеральне консульство в Стамбулі та Почесне консульство в Анталії.

До 2014 року відносини між Туреччиною та Україною розвивалися переважно в економічній сфері. Договірно-правова база двосторонніх торговельно-економічних відносин базувалася на низці угод, основу яких складають Угода про торговельно-економічне співробітництво (1992 р.), Угода про взаємне сприяння та захист інвестицій (1996 р.), Угода про уникнення подвійного оподаткування (1996 р.) та Угода про митне співробітництво та адміністративну співпрацю (1996 р.). [1] Дійсно, економічні відносини між країнами покращувалися з кожним роком, адже вже на початку 2000-х років Туреччина посідала 4-те місце за обсягами експорту серед торговельних партнерів України, а Україна - 16-те місце серед турецьких партнерів. Обсяг торгівлі збільшився з 1,240 млрд доларів у 2000 році до 6,705 млрд доларів у 2013 році, [2] а потік інвестицій збільшився як з турецької, так і з української сторони. Наприклад, у 2013 році загальний обсяг інвестицій з Туреччини в Україну склав 215,2 млн. доларів. [3, с. 58]

Турецькі компанії здебільшого інвестували в продукти харчування та напої, миючі засоби, одяг, лісопродукцію, мінерали та метал, будівництво та будівельні матеріали. Крім того, у 2011 році основними товарами, що імпортувалися Туреччиною з України, були залізо та сталь, хімічні добрива та азотні сполуки, зернові, рослинні та тваринні олії та багато інших. Для порівняння, Україна в тому ж році імпортувала переважно фрукти, горіхи, спеції, нафтопродукти, вироби з пластмаси, текстильні матеріали тощо. [3, с. 52-55] У 2005 році Президент України Віктор Ющенко запропонував турецькому уряду розглянути можливість створення зони вільної торгівлі між країнами, що сприяло б полегшенню та значному збільшенню обсягів двосторонньої торгівлі; 3 лютого 2022 року Угоду про вільну торгівлю було підписано. З точки зору туризму, Туреччина стала другим найпопулярнішим напрямком для українських туристів; лише у 2010 році 568 000 осіб обрали Туреччину для відпочинку. [4, с. 36] Крім того, Стратегічна рада високого рівня (СРВР), створена у січні 2011 року, на своєму першому засіданні підписала Угоду про скасування віз, що було розцінено як важливий крок у розвитку турецько-українських відносин.

Незважаючи на те, що обидві країни, завдяки своєму географічному розташуванню, можуть вважатися конкурентами у боротьбі за роль енергетичного хабу для ресурсів, що постачаються до Європи, енергетичний сектор також був одним з основних напрямків розвитку двостороннього співробітництва. Діяльність в енергетичній сфері, спрямована насамперед на забезпечення енергетичної безпеки двох країн, регулюється Угодою між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки про співробітництво в енергетичній галузі від 7 червня 2005 року. [5]

Економічні відносини між Туреччиною та Україною активно розвивалися. Починаючи з 2004 року, торгівля між Туреччиною та Україною вступила в період швидкого зростання. Обсяг двосторонньої торгівлі збільшився на 74% у 2004 році і продовжував стабільно зростати в наступні роки. У 2007 році обсяг торгівлі досяг 6 мільярдів доларів. Наразі тривають попередні переговори щодо укладення угоди про вільну торгівлю (УВТ) з Україною.

Двостороння торгівля між Туреччиною та Україною переважно базується на імпорті проміжних товарів з України. Турецькі підрядні компанії реалізували багато успішних будівельних проектів в Україні. Вартість проектів, завершених турецькими підрядниками в Україні, досягла 1,7 мільярда доларів станом на 2010 рік. Двостороння економічна активність в зазначений період також значно зросла у сфері туризму. Туреччина стала другим за популярністю напрямком для українських туристів. Більше того, кількість українців, які відвідали Туреччину у 2010 році склала 568 000. Підсумовуючи, можна сказати, що економічні відносини між Туреччиною та Україною були слабкими, як видно з наведених даних, але мали стійку тенденцію до зростання та розвитку.

Крім того, основні напрями співпраці визначаються також двосторонньою Робочою енергетичною групою, створеною для обговорення питань у сфері енергетики, включаючи постачання природного газу в Україну газопроводом TANAP (газопровід з Азербайджану через Туреччину до Європи). Україна та Туреччина, як найбільші споживачі нафти і газу, домовилися про співпрацю у спільному пошуку та видобутку нафти і природного газу в акваторії Чорного моря, реалізацію спільних проектів у галузі відновлюваної енергетики та вугільної промисловості, а також про участь України у розвитку атомної енергетики Туреччини.

Важливе місце в турецько-українських відносинах посідає співпраця в галузі культури, освіти та науки, що базується на Угоді про культурне співробітництво, підписаній у 1996 році. Згідно з цим документом, країни домовилися про поглиблення ознайомлення з культурою, розвиток співробітництва в галузі науки, сприяння співпраці між радіо і телебаченням тощо. [6] Фактично, у період з 2000 по 2013 рік між 10 університетами Туреччини та України були встановлені партнерські відносини, укладені відповідні угоди про співробітництво в науковій сфері, а також відбувався активний обмін студентами та викладачами. [4, с. 38]

Протягом зазначених років Україна та Туреччина активно співпрацювали у культурній сфері, зокрема, обмінюючись дорослими та дитячими танцювальними колективами, музикантами, театральними колективами, організовуючи конкурси молодих виконавців, а також різноманітні виставки картин та фотовиставки. Список українських виконавців, які відвідували Туреччину в ті роки, досить довгий. Турецький глядач мав змогу побачити не лише аматорські дитячі та студентські колективи, такі як «Світанок» та «Кримський сувенір», але й корифеїв українського сучасного мистецтва - балет Національної опери ім. Т. Г. Шевченка, Національний симфонічний оркестр України, Національний театр драми ім. Лесі Українки та Національний заслужений академічний хор України ім. Григорія Верьовки.

Таким чином, можна сказати, що українська культура широко представлена в Турецькій Республіці. Водночас, з метою розширення двостороннього співробітництва, Україна та Туреччина збиралися організувати День української культури в Туреччині та День турецької культури в Україні. Такі заходи мали на меті надати спільну можливість як українцям, так і туркам познайомитися не лише з аматорськими колективами, але й з професійними танцювальними та хоровими колективами.

Співробітництво між Україною та Турецькою Республікою в галузі освіти, в тому числі вищої освіти, базується на Угоді про співробітництво між Міністерством освіти України та Радою вищої освіти і Міністерством національної освіти Турецької Республіки, підписаній 21 травня 1998 року.

Кількість турецьких студентів, які навчаються в Україні, та українських студентів, що навчаються в Туреччині, зростає з кожним роком. Останнім часом співпраця між вищими навчальними закладами двох країн дуже активно розвивається на основі міжвузівських угод. Станом на 2013 рік більше десяти університетів України та Туреччини встановили партнерські відносини та уклали відповідні угоди. Такі документи були укладені між: Національним технічним університетом України "Київський політехнічний інститут" та Близькосхідним технічним університетом Анкари; Київським національним університетом імені Тараса Шевченка та Університетом Газі (Анкара); Таврійським (Сімферополь) та Анкарським університетами; Львівським державним медичним університетом, Львівським національним університетом імені Івана Франка та Стамбульським університетом; Сумським державним університетом та Університетом Мугла; Українським авіаційним університетом та Університетом м. Ескішехір; Національною академією МВС України та Поліцейською академією Туреччини.

Співпраця між українськими та турецькими університетами має як загальний, так і галузевий характер, наприклад, у сфері авіації, металургії, туризму тощо. Науковий обмін тут є одним з найбільш важливих і перспективних. Університети-партнери існують не лише в столицях двох країн, але й в окремих регіонах. Це створює умови для розвитку міжрегіонального співробітництва між Україною та Туреччиною.

Щодо забезпечення національної та регіональної безпеки, 27 липня 1994 року в Анкарі турецькі та українські офіційні особи підписали Угоду про співробітництво у сфері військової підготовки, техніки та науки, спрямовану на налагодження співпраці, по-перше, у підготовці та навчанні особового складу, по-друге, у взаємних дослідженнях, розробках та обміні інформацією, військовою технікою та наукою, по-третє, у сфері матеріально-технічного забезпечення, по- четверте, у взаємній участі у виставках оборонної промисловості.[7] Пізніше, у 1998 році, згідно з положеннями Угоди 1994 року, Уряд Туреччини та Уряд України підписали Угоду про оборонно-промислове співробітництво, основною метою якої було посилення співпраці обох держав у сфері досліджень, розробок та виробництва товарів і послуг оборонного призначення, закупівель та оборонно-промислової кооперації з метою зміцнення оборонно-промислового потенціалу Туреччини та України. [8]

У 2003 році Туреччина визначила Україну як «пріоритетну країну» у сфері власної зовнішньої політики, а в 2004 році після «помаранчевої революції» Прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган здійснив офіційний візит в Україну, де було підписано «Розширений план спільних дій». Документ передбачав співпрацю двох країн у сферах зміцнення безпеки і стабільності в Чорноморському регіоні, спільної боротьби зі злочинністю і тероризмом, а також формування інституційної бази двостороннього співробітництва в галузі економічного розвитку, покращення транзитного потенціалу Туреччини та України, науки і технологій, морських питань тощо. [4, с. 32] Пізніше, у 2007 році, на основі Угоди 1994 року було підписано Угоду про співробітництво в оборонній промисловості, основною метою якої було забезпечення співробітництва у військово-оборонній сфері на основі принципу взаємності та відповідно до національних законів і нормативно-правових актів співпрацюючих країн. [9]

Важливо зазначити, що реалізація вищезгаданих угод мала обмежений характер, фактичного спільного виробництва чи закупівель товарів оборонного призначення не зафіксовано, проте підписання цих документів можна вважати важливим сигналом того, що обидві країни були зацікавлені у співпраці у військово-оборонній сфері майже одразу після розпаду Радянського Союзу.

Окрім двосторонньої співпраці, Туреччина і Україна взаємодіють в рамках таких міжнародних організацій, як ООН, Рада Європи, ОБСЄ, Організація Чорноморського економічного співробітництва та Чорноморський форум. Співпраця у військовій сфері триває як в рамках Комісії Україна - НАТО, так і в рамках Чорноморської групи військово-морського співробітництва (Blackseafor) та операції «Чорноморська гармонія». НАТО також можна виокремити як ще одну платформу для співпраці між двома країнами. Президент України Віктор Ющенко та інші державні діячі неодноразово заявляли, що метою зовнішньої політики України є інтеграція в НАТО і ЄС, а для цього необхідно привести Збройні сили України у відповідність до стандартів НАТО. [10, c. 55] Варто також зазначити, що Туреччина є однією з країн- донорів для реалізації проекту Трастового фонду в Україні програми НАТО «Партнерство заради миру», в рамках якого здійснюється утилізація боєприпасів та легких озброєнь. [11, c. 66]

Крім того, рішенням Прем'єр-міністра Турецької Республіки у 2003 році Україна була обрана однією з «пілотних країн, з якими Туреччина має розвивати свої відносини до зразкового рівня у короткостроковій та середньостроковій перспективі». Крім того, 18-20 червня 2003 року відбувся офіційний візит в Україну десятого президента Туреччини Ахмета Сезера. З цієї нагоди сторони домовилися про продовження взаємних візитів на високому рівні, всебічний політичний діалог та співробітництво у низці сфер, що становлять взаємний інтерес. Було прийнято спільну декларацію, яка відображала цю домовленість.

Одним із найважливіших питань, по яким співпрацювали до 2013 року Туреччина та Україна, були зусилля щодо розселення кримських татар, які були змушені мігрувати з Криму до інших радянських республік за часів Сталіна. Туреччина з розумінням поставилася до труднощів, з якими зіткнулася Україна при розселенні та інтеграції 260 000 кримських татар, що поверталися на батьківщину, а також запропонувала підтримку у створенні інфраструктури та будівництві будинків для кримських татар. Кримськотатарська діаспора проживає практично в усіх частинах Туреччини, від Едірне на заході до Діярбакира і навіть далі на сході. Безумовно, серед осіб кримськотатарського походження в Туреччині спостерігається різний ступінь лояльності, а в деяких випадках навіть усвідомлення свого походження.

Наразі масове повернення кримських татар до Криму не є актуальним питанням навіть серед найбільш національно свідомих груп кримськотатарської діаспори. Малоймовірно, що таке питання стане актуальним в осяжному майбутньому, хоча б через відсутність сприятливих економічних та політичних умов. Власне, всі організації кримськотатарської діаспори в Туреччині уважно стежать за розвитком подій, пов'язаних із Кримом та нашою війною із Росією.

Слід зазначити, що позиція кримськотатарської діаспори щодо України була напрочуд доброзичливою. Колективна пам'ять не зберегла практично нічого ворожого стосовно України чи українців, і навіть поверхневе дослідження кримськотатарських емігрантських публікацій свідчить про дуже тепле ставлення до наших співвітчизників.

Висновки

Отже, після розпаду Радянського Союзу у відносинах між Туреччиною та Україною відбулося багато змін. У даній статті було проаналізовано розвиток у таких сферах, як економіка, культура, енергетика та військова сфера. Очевидно, що найбільш успішною співпраця, яка призвела до фактичної реалізації того, про що було домовлено в період між 1991 і 2013 роками, була співпраця в економічній і культурній сферах. Тоді як відносини в енергетичній та військовій сферах були дуже обмеженими, незважаючи на підписання низки угод.

Вивчення українсько-турецьких відносин 1991-2013 років демонструє їхню різнобічну спрямованість, позначену дипломатичною взаємодією, економічним співробітництвом та культурними обмінами. Історичний аналіз підкреслює послідовну підтримку Туреччиною незалежності України від колишнього радянського центру, особливо у складні часи для українського суверенітету. Підтримка Туреччиною європейського напрямку зовнішньої політики України ще більше зміцнила зв'язки між двома країнами.

Обидві держави мають безпосередні інтереси в розв'язанні проблем військової та екологічної безпеки в Чорноморському регіоні та його демілітаризації. В умовах нової геополітичної ситуації, інтереси Туреччини та України співпадають у намаганні досягнути балансу сил у регіоні.

Література