Зміна концепту партнерства НАТО: адаптація до турбулентної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru

ХНУ імені В. Каразіна

Зміна концепту партнерства НАТО: адаптація до турбулентної безпеки

Сичова Анастасія Олександрівна

кандидат політичних наук, докторант

Анотація

У статті розглядається динаміка зміни природи партнерських ініціатив НАТО у контексті трансформації системи міжнародної безпеки. Авторка наводить типи колабораційних практик НАТО, а також причини форматування стратегій співпраці, базуючись на концепті децентрованого глобалізму.

Ключові слова: партнерство, НАТО, безпека, колаборація, співпраця

партнерство міжнародна безпека колабораційний

Підхід НАТО до партнерства завжди був гнучким і прагматичним. Так, наприклад, за твердженням С. Райнінга, «партнерства НАТО є складними крос - причинними конструкціями» [8, с.13], а масштаби, функції та рівень амбіцій значно змінилися протягом більш ніж двох десятиліть. Динаміка партнерства Альянсу далека від лінійного характеру і зазвичай базується на мінливій логіці та різних формах функціональності, оскільки нові партнерські ініціативи презентують відповідь на конкретні події порядку денного. Г. Айбет пропонує взяти за відправну точку чотири «потоки» [1, с.31] партнерських ініціатив, які стосувалися змін у середовищі безпеки, а саме:

Потік 1 - завершення холодної війни (1990-і рр.)

Потік2 - операції на Балканах (1995 р.)

Потік3 - терористична атака 11 вересня (2001 р.)

Потік4 - нові глобальні виклики (201 0 р.)

Так зване «ліберальне десятиліття» 1990-х рр. позначилося створення численних ініціатив на кшталт Ради північноатлантичного співробітництва (NACC), Партнерства заради миру (PfP), Ради євроатлантичного партнерства (EAPC), Плану дій для членства (MAP), а також зміцненням відносин з «південним флангом» НАТО. Зокрема, у 1994 р. був започаткований «Середземноморський діалог» (MD) з метою посилити безпеку та стабільність у цьому регіоні за участі Алжиру, Єгипту, Ізраїлю, Йорданії, Мавританії, Марокко та Тунісу.

Після 11 вересня ракурс змінився і США закликали НАТО приділяти більше уваги зміцненню відносин з партнерами на Кавказі та в Центральній Азії, а також поглибити партнерства на Близькому Сході. Зокрема, мова йде про Стамбульську ініціативу співпраці (ICI, країни: Бахрейн, Катар, Кувейт та ОАЕ) у контексті підготовки НАТО до глобальних загроз, таких як тероризм, розповсюдження зброї масового знищення, незаконна торгівля зброєю та

піратство. Тобто якщо партнерські зусилля НАТО в Центральній та Східній Європі протягом 1990-х рр. були зосереджені на «проектуванні стабільності» [4, с.14] шляхом заохочення змін у внутрішній поведінці потенційних країн-членів НАТО, то партнерство в епоху після 11 вересня було спрямоване за межі Європи через заохочення партнерів - як тих, хто прагне членства, так і тих, хто не мае подібної мети - робити певний внесок у військові місії НАТО в Косово, Афганістані та Іраку. Іншими словами, Альянс наголошував на тому, «що партнери можуть зробити для НАТО і що НАТО може зробити для партнерів» [6, с.61].

Новий віток інституційного розвитку партнерства НАТО припав на квітень 2011 р., коли члени Альянсу погодили нову «гнучку та ефективну» [4, с.19]

політику партнерства, зі зменшенням значення фактору географічного розташування партнерів. Останнє підкреслювалося використанням більш функціонального терміну «оперативні партнери» для опису тих країн, які беруть участь у місіях НАТО та є «учасниками безпеки». Наголос на зміни був підтверджений на Чиказькому саміті 2012 р. ухваленням Декларації, в якій особлива увага приділялася внеску партнерів у місії НАТО.

«Лісабонська» тенденція 2010 р. принципу безпеки на основі співпраці як одного з ключових завдань НАТО нарівні з колективною безпекою та врегулюванням криз отримала продовження на Уельському саміті 2014 р. у зв'язку з російською анексією Криму та агресією на Сході України. Трансформація природи партнерства створила нові можливості для країн, які не беруть участі в жодній з існуючих рамок багатосторонньої співпраці з НАТО, зокрема через формат «28+п» (наприклад, співпраця та навчання між військовими, оборонна політика та планування, цивільно-військові відносини тощо). Як наслідок, інструменти партнерства, які колись були доступні членам лише однієї з офіційних структур НАТО, тепер потенційно доступні для всіх країн. Орієнтуючись на потоки партнерства, Т. Флокчарт спробував ідентифікувати ідеальні типи співпраці НАТО з партнерами [4, с.23], а саме:

Інтеграція, метою якої є залучення більшої кількості держав до євроатлантичної спільноти або ж до Альянсу. Це обґрунтування має скоріш ціннісний вимір, де очікується, що партнери, які розділяють західні цінності, залучатимуться до різних форм поглибленої співпраці. Така теза виступала початковим обґрунтуванням для створення NACC, PfP, MAP і комісій України та Грузії. Передбачуваний результат - зміцнення та розширення євроатлантичної спільноти та приєднання до ліберального порядку.

Інтервенція, згідно з якою партнери співпрацюють з Альянсом у місіях або зонах конфлікту, а також спільному протистоянні низці викликів на кшталт піратства, кіберзагроз чи інших небезпек. Ця концепція майже повністю ґрунтується на інтересах і була застосована в інтервенціях на Балканах, після терактів 11 вересня за участю місій НАТО в Афганістані, Середземному морі, Аденській затоці та Лівії. Так, у 2003 р. низка неєвропейських партнерів НАТО (Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан і Таджикистан) надавали різні форми допомоги (наприклад, військові бази, транзитні маршрути, засоби заправки паливом, безпека кордонів тощо) для підтримки здатності НАТО ефективно діяти в Афганістані. Очікуваний результат - розширення здатності протистояти глобальним і регіональним викликам безпеки шляхом співпраці.

Інфлюенція, що передбачає посилення прямого або опосередкованого впливу НАТО через взаємодію з партнерами у спосіб, який приносить користь Альянсу. Така категорія співпраці є міксованою, оскільки може включати як просування західних цінностей, так і колаборацію у конкретних питаннях зі спільними інтересами. Це обґрунтування міститься на структурованих форумах партнерства НАТО, особливо щодо країн, які не поділяють західні цінності.

Зміна природи партнерства НАТО зазвичай уявляє собою реакцію на міжнародний розподіл сил, рівень конфронтації всередині Альянсу, а також зміну вектору зовнішньої політики США як ключового бенефіціару партнерства. Дійсно, зв'язок із американським стратегічним мисленням насправді досить разючий. Партнерство в Альянсі протягом 1990-х рр. були тісно пов'язані із зовнішньополітичними пріоритетами адміністрації Б. Клінтона, яким продовжувала слідувати у першій половині XXI століття адміністрація Дж. Буша, фокусуючи увагу на зміні режиму усередині країни як надійній формі просування демократії. На зміну цій тенденції прийшов набагато більш прагматичний підхід до зовнішньої політики, де американські пріоритети перейшли до «наведення порядку у власному домі» та до Азіатсько-Тихоокеанського регіону з зовнішньополітичною метою адміністрації Б. Обами щодо «створення нової міжнародної структури, заснованої на співпраці і партнерстві» [5, с.18].

Зв'язок між четвертим потоком і стратегією США чітко простежується в політичних заявах, таких як промова колишнього держсекретаря Г. Клінтон [3] у Раді з міжнародних відносин у 2009 р., Стратегії національної безпеки від 2010 р. та її доповненні в 2012 р. «Підтримка глобального лідерства США», яке презентувало загальне стратегічне мислення щодо протистояння новим викликам і підготовки Альянсу до розширення інституційної системи у нових умовах. Прагнення використовувати партнерство як геополітичний інструмент підтримки стабільності регіону можна розглядати як центральну частину пріоритетів американської зовнішньої стратегії, як політику, яка «відображає світ таким, яким він є» [3].

На думку О. Вевера, міжнародна система вже перетворилася на «порядок з більш дифузним розподілом влади у поєднанні з інтегрованою та взаємозалежною глобальною системою» [9, с.17], яку Б. Бузан охарактеризував як «децентрований глобалізм» [2, с.21]. Безпека стає більш регіональною, тобто кожен макрорегіон здебільшого визначається ресурсами власних акторів, тоді як глобальний рівень слабшає, оскільки «найбільші світові держави беруть участь у глобальних справах непослідовно» [2, с.23].

Нова модель співпраці, прагнення до якої суттєво посилилося через російсько-українську війну 2022-2023 рр., відображає істотні зміни у контексті міжнародної безпеки, створюючи можливості для діалогу та практичної співпраці з державами, які не входять до офіційних рамок партнерства НАТО, зменшуючи або стираючи межі між тими державами, які фактично є членами цих формальних структур, і тими, які не є учасниками існуючої багатосторонньої структури.

Нову політику партнерства НАТО слід розуміти в контексті очікуваних змін у структурі міжнародної системи в найближчі роки. Ось чому новий порядок не є глобальним порядком, заснованим на багатополярності чи глобальній біполярності, а переважно системою, де ключові актори закріплені в різних частинах світу та здебільшого стурбовані внутрішніми і регіональними проблемами. Такі поняття, як біполярність або багатополярність, можуть охопити глобальний розподіл сил лише в тому випадку, якщо вони утворюють між собою підсистему глобального рівня і мають першочергове значення одна для одної. Так, НАТО працює над створення міцнішого плацдарму в Азіатсько - Тихоокеанському регіоні через розробку спільних політичних декларацій (2013 р. з Японією) і індивідуальні пакети співпраці (ICP) з Новою Зеландією, Республікою Корея, Австралією, ін.

Наразі стратегія НАТО свідчить про те, що Альянс чітко обрав глобальних партнерів, а не глобальних членів, співпрацюючи як з неліберальними, так і з ліберальними державами. Дійсно, сучасні домовленості про партнерство відрізняються від співпраці, яку НАТО зобов'язалася здійснювати у своїй Стратегічній концепції 2010 р. Як зауважили Т. Нотцель і Б. Шреєр, ми маємо справу з «інклюзивним, прагматичним підходом до створення вузлів НАТО в новій глобальній мережі безпеки, яка включатиме широкий спектр партнерів» і «відрізнятиметься від попередніх спроб сприймати Альянс як ексклюзивний клуб однодумців глобальних демократій» [7, с.27].

Список використаних джерел

Aybet, G. (2013). The four stages of NATO's Partnership Frameworks: Rethinking Regional Partnerships with the Middle East and North Africa, NATO Allied Command DIIS REPORT 2014:01 Transformation, University of Bologna and Institute of International Affairs.

Buzan, B. (2011). A World Without Superpowers: de-centered globalism, International Relations, 25:1, 1-23.

Hilary Clinton in a speech at the Council for Foreign Relations, Washington DC, 15 June 2009. Available at http://www.state.gov/secretary/ rm/2009a/july/126071.htm.

Flockchart T. (2014). Cooperative Security: NATO's Partnership Policy in a Changing World, DIIS-report, Danish Institute for International Studies, 154 p.

Kay, S. (2011). Partnerships and Power in American Grand Strategy, in Hakan Edstrom, Janne Haaland Matlary and Magnus Petersson (eds.), NATO: The Power of Partnerships,

Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2011, p. 5-21.

Moore, R. (2012). Lisbon and the Evolution of NATO's New Partnership Policy' Perceptions, Vol. XVII, Num. 1, pp. 55-74.

Noetzel, T. and Schreer, B. (2012). More Flexible, Less Coherent: NATO After Lisbon, Australian Journal of International Affairs, 66, no. 1., pp. 20-31.

Rynning, S. (2011). Why Connect? On the Conceptual Foundations of NATO Partnerships', in Riccardo Alcaro and Sonia Lucarelli (eds.), Managing Change: NATO's Partnerships and Deterrence in a Globalized World, Norfolk Virginia, NATO Allied Command Transformation.

W^ver, O. (2015). God, the Nation and Anxiety: Global Power Politics of Identity, The Culture of Politics, Economics and International Relations ed. by Michael Boss, Aarhus University. - 203 p.

Размещено на Allbest.ru