Українсько-румунські відносини у 1918-1921 рр.

Размещено на http://allbest.ru

Чорноморський національний університет ім. Петра Могили

Українсько-румунські відносини у1918-1921 рр.

Біліченко Л.С.

Вступ

1918-1921 рр. як для Румунії, так для України були знаковими. У результаті Першої світової війни Румунія значно розширила свої кордони та приєднала до своєї території Трансільванію та Бессарабію, яка раніше була Бессарабською губернією Росії. Україна ж пережила Українську революцію та відновлення власної державності. Протягом цих років обидві країни тісно співпрацювали у сфері дипломатії (перші українські дипломатичні представництва в Румунії, з'явилися при гетьмануванні Павла Скоропадського) та у військовій сфері (налагодження прикордонного Бессарабського конфлікту та створення військової секції Надзвичайної дипломатичної місії УНР).

На сьогоднішній момент у вітчизняній історичній науці немає узагальнюючих робіт з даної тематики у консолідованому вигляді, із широкою ретроспективою огляду інформації, в яких розкриваються українсько-румунскі відносини протягом 1918-1921 рр. Існують лише праці окремих науковців, зокрема серед них можна виділити роботи Д. Веденєєва [1], В. Власенка [2,3], М. Гедіна [4], І. Дацківа [5,6], І. Матяш [7], І. Петренка [8], О. Паномарьова [9], І. Срібняка [10], М. Стопчака [11].

Виходячи з вищесказаного метою даного наукового дослідження є на основі архівних джерел та і з залученням сучасної вітчизняної наукової періодики висвітлити українсько-румунські відносини протягом 1918-1921 рр.

Виклад основного матеріалу

З утвердження влади гетьмана Павла Скоропадського в Україні у квітні 1918 р. поступово починають формуватися посольські та консульські представництва в іноземних країнах, в тому числі і в Румунії. 21 червня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила постанову про тимчасові дипломатичні представництва (до часу остаточної ратифікації мирного договору) Української Держави у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії та Румунії. румунія дипломатичний скоропадський

Перші чотири вважалися посольствами І-го розряду, п'яте (до Румунії) - посольством ІІ-го розряду. Окремими законами запроваджувалися дипломатичні представництва до Швейцарії, Фінляндії та Польщі.

У червні 1918 р. військове міністерство підготувало законопроект постанови про призначення військових агентів до Берліна, Відня, Софії, Константинополя, Бухареста та Берна. Наступного місяця Рада Міністрів схвалила його, а 10 серпня гетьман підписав відповідний закон.

Одночасно вирішувалося питання і про призначення військово-морських агентів. Військово-морські місії почали працювати у Німеччині (за сумісництвом в Голландії, Данії, Швеції), Росії, Австро-Угорщині, Туреччині та Румунії.

Влітку активно формується консульська служба. 4 липня 1918 р. гетьман підписав закон «Про заклад генеральних консульств і консульських агентств за кордоном». Він стосувався в основному Росії. Але поступово Українська Держава уклала низку міждержавних угод, що потребували для їх реалізації розгалужену мережу консульських установ.

Серед них - торговий договір з Румунією від 26 жовтня 1918 р. 5 листопада 1918 р. гетьман скасував закон від 4 липня, запровадивши новий штатний розклад консульств.

Згідно з ним генеральне консульство було засноване в Яссах, віце-консульство - у Галаці [3, с. 57-58].

У листопаді 1918 р. через державний переворот владу в Україні захоплює Директорія УНР. На початку січня 1919 р. в окупованих румунами частинах Бессарабії почалося повстання тамтешнього населення проти окупантів.

Річ у тім, що попри вкрай невдалі дії румунської армії та зовнішньополітичні «метання» офіційного Бухаресту під час Першої світової війни (приєднання до Антанти та воєнні дії на її боці, підписання сепаратної мирної угоди з Німеччиною та її денонсація, після цього - чергове військово-політичне зближення з Францією та Великобританією)

Румунія зуміла не зіпсувати стосунки з останніми та ще й отримала значні «дивіденди». За мовчазної згоди Антанти Румунія приєднала до свого складу Бессарабію, а також ще деякі порубіжні території, з чим - в силу своєї внутрішньополітичної слабкості - була змушена погодитись УНР [10, C.160].

Бессарабське повстання викликало з боку румунського уряду жорстокі репресії задля його подавлення. Рятуючись від цих репресій під наступом карних румунських загонів, хвиля повстанців хлинула на український лівий берег Дністра, а весь правий його берег був зайнятий румунами. І з того моменту, коли боротьба між бессарабськими повстанцями та румунськими військами охоплювала район Дністра і розпочалася українсько-румунсьі прикордонні відносини.

Треба зазначити, що українські військові частини, які були розташовані на лівому березі Дністра, зайняли цілком з'ясовану позицію щодо бессарабських повстанців: баючи про непорушення добросусідських відносин між Україно та Румунією та уникаючи всього того, що цим відносинам пошкодити може, українські війська обезброювали тих повстанців, які переходили до лівого берега Дністра, та інтернували їх углиб України. Однак, окремі одиниці повстанців, уникаючи огляду, зберігали при собі зброю та час від часу починали стрілянину з українського берега по румунським частинам на правому березі Дністра. Ця стрілянина викликала цілком організований обстріл лівого берега румунськими військами. Таким чином, була обстріляна румунами ціла низка українських сіл, зруйновані хати, вбиті люди.

Така стрілянина годинами то притихала, то виникала знов. Українська влада, як центральна так і місцева, вживала всіх заходів аби захистити права місцевої придністровської людності, уникнути всіх непорозумінь та зберегти добросусідські відносини між Румунією та Україною. З цією метю, до румунського надністрянського командування українською місцевою владою надсилалися ноти та окремі представникі, які роз'яснювали румунській владі дійсне становище речей.

Також було зробено пропозицію від України, утвердити комісію для розгляду прикордонних непорозумінь Так, в Кам'янці-Подільському була утворена комісія для ліквідації всіх прикордонних конфліктів, які виникли (та які можуть виникнути) на всьому протязі українсько-румунського кордону.

На чолі комісії було поставлено професора Дмитра Дорошенка. Також в комісію входили професори Білецький, Уріленко, Шменкевич, Ченявський, секретар Короліцький та представник десятого корпусу сотник Зембіцький. Румунський уряд у відповідних нотах виявив своє задоволення тими засобами, які були вжиті українським урядом, підкреслив і своє бажання підтримувати добросусідські відносини та пообіцяв нічого не вживати без повідомлення центральної кам'янецької комісії.

Деякі представники румунського уряду вимаги від українського уряду видати очільників та учасників повстання, які втікли на лівий берег Дністра. Український уряд відповів так на цю вимогу: «...Це маєте підкреслити і Ви в розмові з представниками центральної румунської влади, що український уряд рахує цю видачу, як видачу політичних злочинців, для себе неможливою, та у відношення зазначених осіб допускує тільки обезброєння та інтернування їх в глибину України» [12, арк. 4].

5 січня 1919 р. повстанський Бессарабський національний союз на засіданні постановив:

- зібрати національне революційне військо та скинути з народу румунське ярмо;

- організацію війська доручається членам союзу: І. С. Дунгеру, І. С. Бабичу і Лисаку;

- організація повинна завершитися до 14 січня 1919 р., а 18-19 січня 1919 р. повстанська армія повинна перейти до обезброювання Румунії у районі Хотина та подальший наступ на території решти Бессарабії;

- командувачем призначається В. Є Доленюк, а начальником штабу І. С. Бабич;

- прохати Подільського губернського комісара не перешкоджати, а надавати допомогу усім бессарабцям, які знаходилися в Україні;

- прохати того ж комісара надати військо для підтримання порядку на звільненій від румунів території;

- із свого складу союз обрав Директорію: голова Директорії І. Ф. Лискун, члени: Мотрюк, Лисак, Дунгер, Кодак. По мірі пересування військ Директорія повинна була провести референдум та відкрити дипломатичні переговори з Україною та іншими державами про приєднання Бессарабії до тої, чи іншої держави, враховуючи волю бессарабського народу [12, арк. 6].

Однак, у планах українського уряду не було завдання допомогати бессарабським повстанцям. Натомість Директорія УНР звернулася за допомогою до румунських властей щодо евакуації з Італії українських військовополонених через Румунію [12, арк. 7].

Задля укріплення двосторонніх дипломатичних зв'язків з Румунією з метою захисту від радянської Росії, Директорія УНР у червні 1919 р. також відправила у королівство Надзвичайну дипломатичну місію на чолі з Костем Мацієвичем [12, арк. 8].

Варто відзначити, що Румунія з другої половини 1919-1920 рр. вдавалася до передання УНР невеликих партій набоїв та військової амуніції. Значною мірою це було обумовлено зацікавленістю офіційного Бухаресту в існуванні незалежної України в якості захисного бар'єру від радянської Росії. Свідченням прихильності румунської сторони до УНР стало, зокрема, й відрядження до Румунії Військової місії у липні 1919 р. Її найголовнішим завданням власне й було сприяння в організації переправлення зброї, військового спорядження та ліків, що було особливо цінним для УНР в умовах фактичної блокади, запровадженої Антантою. Військовий відділ (секція) Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Румунії був створений на виконання постанови уряду УНР від 3 лютого 1920 р. шляхом реорганізації Військової місії УНР (прибула до Бухаресту на початку червня 1919 р.). До складу новоствореного військового відділу як постійні співробітники увійшли колишні співробітники Військової місії - генерал-поручник Сергій Дельвіг (голова), сотник Яків Чайківський та хорунжий Василь Трепке (секретарі).

У якості приряджених до роботи у військовому відділі були притягнені полковник Демид Антончук, сотники Олександр Долинюк та Денис Майер-Михальський.

З березня 1920 р. в аналогічному статусі при відділі перебував отаман Микола Шаповал, який прибув до Румунії за дорученням уряду УНР. Крім того, у різний час до виконання окремих робіт у військовому відділі використовувались хорунжий Олександр Трепке та сотник Микола Даньків. В окремих випадках до виконання різних спеціальних завдань військово-дипломатичного характеру залучався і член НДМ УНР у Румунії контр-адмірал М. Остроградський [10, с. 161-162].

Після повалення Директорії УНР 10 листопада 1920 р. Надзвичайна дипломатична місія та військовий видділ продовжував свою діяльність на території Румунії.

Зокрема, вона опікувалася справами національного освітнього руху української меншості в Румунії. І як засвідчив лист Налзвичайної надпломатичної місії до Міністерства народної освіти УНР: «...До часу підписання Румунією мирних трактатів праця в цьому напрямкові могла би уявлятися політичною агітацією, тепер вже ніхто не може дивитися на неї інакше як на благодійну допомогу своїм землякам в справі, яка стоїть під охороною міжнародного трактату і складається лише з використовання права меценацтва.

На підставі вже того опору, яка має місія в цих справах, діяльність її виявляється в такому виді:

Допомога студентському рухові:

- видачі стипендій тим слухачам, які не мають коштів самі себе утримувати; таких стипендій, я гадаю на перший рік досить було б встановити 15-30 для Чернівців, 10 для Бухарешту і 5 для Яссів. Кожна стипендія до 36 000 леїв.

- Підтримка студентських просвітніх і допомогових товариств в кількості: 5 в Чернівцях, 1 в Бухаресті, та 1 в Яссах по 5000 леїв кожному.

Допомога загально-освітній праці:

- підтримка просвітніх і культурних товариств і видавництв;

- постачання підручників для шкіл, які не мають утримання і коштів;

- організація вселюдних лекцій і вистав...» [12, арк. 32].

Також військовий відділ Надзвичайної дипломатичної місі УНР займався справами інтернованих в Румунію українських вояків. Так у рапорті Надзвичаної дипломатичної місії УНР Військовому міністрові УНР від 5 липня 1921 р. зазначається, що: «... На даний момент старання місії полягають в тому, щоб поліпшити матеріальне становище їх, надавши яку небудь працю. Без цього не можна вимагати правильного ведення військових справ. На жаль налагодження справи звільнення інтернованих з таборів вимагає великого труда і ще тепер не може уважатися вирішеною.

Наприклад, партія партизанів, відправлена в Буковину на цукроварню, була затримана місцевою владою у дорозі, і, можливо повернеться знову до табору.

Праця в державних інституціях оплачується дуже нерегулярно. Брак грошей не дозволяє використовувати згоду румин на відрядження наших старшин до їхніх військових шкіл. У сучасний момент проходить з добрим успіхом курс Вищої військової школи сотник Чайковський. Належить ужити усіх заходів аби дати йому завершити курс. Крім нього проходить курс пілотажу в авіаційній школі поручник Остроградський, якого фінансує його батько.

Маємо дозвіл ще на одну вакансію Вищої військової школи і на відрядження 4 старшин для навчання румунської мови з метою майбутнього проходження курсу у Вищій школі.

В останній час румуни повідомляють, що дадуть нашим старшинам одяг і білизну за рахунок Франції.

Сьогодні дізнався з певних джерел, що на Дністрі румуни починають переговори з більшовиками, причому в складі комісії призначений представник Міністра закордонних справ. З різних питань обговорюватимуть і справу рапатріації в Україну і Росію біженців» [12, арк. 13].

Станом на липень 1921 р. на території Румунії було зареєстровано місією 868 українських старшин та козаків, з яких старшин було приблизно 200 осіб, решта козаки.

Інтерновані були розташовані таким чином:

- в таборі Брашов (Трансільванія) перебували 461 чоловік;

- в таборі Вогараш перебували 150 осіб;

- по різним монастирям Румунії були розкидані 126 осіб;

- по різним військовим міністерством були розміщені 131 чоловік.

Вояки табору Брашов належали до другої запасної кулеметної бригади, яка перейшла Дністро в районі Могилева в кінці листопада 1920 р. під командою підполковника Порохівського і мала приєднатися до українських частин, які відступали на Кам'янець.

Разом і з цією бригадою перейшов і інтернований в Брашові і відділ «Низової партизанської бригади» під командою полковника Сірка. Інша інтернована табору Брашов складалася із старшин та козаків, які перейшли до Румунії окремими групами та поодиноко.

Табір Вогараш був призначений власне для цивільних інтернованих, але туди були також відправлені і ті військові яких дійсну приналежність до військ УНР встановити так і не вдалося.

Більшість інтернованих по монастирях та працюючих коло Бухаресту належли до курінів повстанців-партизан Полтавського коша під командою поручника Уренюка та Катеринославського коша під комндою отамана Радіона Федорченка.

Ці частини відступили до Криму і були разом з частинами генерала Врангеля евакуювані та згідно вимог посольства відправлені через Румунію на приєднання до військ УНР.

Пізніше вони затрималися на території Румунії, через це солдати були вкрай в тяжкому економічному становищі. Місією було зроблено все, аби вони змогли найнятися на польові роботи. Вони одержували щоденну платню у розмірі 12 леїв.

Відносно інтернованих у таборах Брашов і Фограш, місії вдалося влаштувати їх на роботи до цукроварні. Умови праці там були такими: звичайні робітники отримували щоденно 10 леїв, а фахівці отримували щоденно по 20-30 леїв.

Старшини, які були наглядачи при робітниках, отримували по 500 леїв у місяць і безкоштовне харчування та помешкання. Старшини не на командних посадах, але такі фахівці як агрономи та техніки отримували найвищу заробітню платню.

В таборі Брашов були впроваджені курси грамотності для козаків, а також загальної освіти. Також провадилося військове навчання та навчання закордонних мов: румунської, французької та німецької [12, арк. 14].

За повідомленням секретаря військового відділу поручника В. Гиренка від липня 1921 р.: «В російських таборах для інтернованих, ті врангелівці, які не зажадали працювати, надсилаються до українських таборів. Наслідком чого в деяких таборах пішли досить гострі суперечки між українцями та росіянами.

Місія вживає всіх можливих заходів перед румунським урядом, аби відокремити ці два елемента один від другого, що досі не вдалося, але здається тепер при умов і відправки наших людей на роботи, цього розділення вдасться осягнути. Серед врангелівців мається досить багато українців і майже всі вони уперто просяться, аби їх прийняли до українських відділів.

Маються серед врангелівців і кубанці і майже всі донці просяться до української армії, хоча наприклад у таборі Фогараш комендант врангелівців зборонив всілякі зносини своїх підлеглих з українцями» [12, арк. 15].

Висновки

Таким чином, перші дипломатичні зносини на найвищому рівні між Україною та Румунією відбулися під час гетьманування Павла Скоропадського у 1918 р. Так, з утвердження влади гетьмана Павла Скоропадського в Україні у квітні 1918 р. поступово починають формуватися посольські та консульські представництва в іноземних країнах, в тому числі і в Румунії. 21 червня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила постанову про тимчасове дипломатичне представництва (до часу остаточної ратифікації мирного договору) Української Держави у Румунії, яке відносилося до посольства 2-го розряду. У червні 1918 р. військове міністерство підготувало законопроект постанови про призначення військових агентів до Бухаресту, яке 10 серпня було остаточно ратифіковане. 4 липня 1918 р. гетьман підписав закон «Про заклад генеральних консульств і консульських агентств за кордоном». Згідно з ним генеральне консульство було засноване в Яссах, віце-консульство - у Галаці. У листопаді 1918 р. через державний переворот владу в Україні захоплює Директорія УНР. На початку січня 1919 р. в окупованих румунами частинах Бессарабії почалося повстання тамтешнього населення проти окупантів, яке вилилося в те, що частина бессарабців перейшла на лівий берег Дністра і почала стріляти по румунським військовим частинам. Дані інциденти викликали напруження у румунсько-українських відносинах, унаслідок чого Україна спорядила у Румунію Надзвичайну дипломатичну місію на чолі з Костем Мацієвичем.

Після повалення Директорії УНР 10 листопада 1920 р. Надзвичайна дипломатична місія та військовий видділ при місії продовжував свою діяльність на території Румунії. Зокрема, вони опікувалася справами національного освітнього руху української меншості в Румунії та інтернованими у Румунію українськими військовими.

Список використаних джерел

1. Веденєєв Д. Становлення зовнішньополітичної служби України періоду Центральної Ради. Український історичний журнал. 1997. С. 79-89.

2. Власенко В. До епістолярію Костя Мацієвича й Андрія Ніковського у 1920-1921 рр. Сумська старовина.2022. № ІХ. С. 5-47.

3. Власенко В., Сапсай О. Склад і структура надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії. Суспільно- політичні процеси на українських землях: історія, проблеми, перспективи: збірник матеріалів ІІІ Всеукраїнської науково- практичної конференції, м. Суми, 17 квітня 2015 р.: у 2-х ч./ Ред.кол.: В.М. Власенко, С.І. Дегтярьов, С.М. Король та ін. Суми: СумДУ. 2015. Ч.1. С. 56-64.

4. Гедін М. Українсько-румунські відносини напередодні та в період гетьманування Павла Скоропадського. Вісник Київського націоналного лінгвістичного університету. Сер.: Історія, економіка, філософія. 2012. С. 107-115.

5. Дацків І. Українська дипломатія доби Директорії УНР: персоналії, статус, функції. Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. СЕР.: Історія. 2014. Вип. 2. Ч. 3. С. 125-135.

6. Дацків І. Утворення системи дипломатичних представництв і місій Української Народної Республіки. Мандрівець. 2014. С. 22-25.

7. Матяш І. Архівні інформаційні ресурси в умовах пандемії: до питання про створення інформаційного ресурсу «Місця пам'яті української дипломатії». Історико-культурна спадщина: збереження, доступ, використання: монографія/ відп. Ред. І. Тюрменко. Київ: НАУ. 2021. С. 40-49.

8. Петренко І. Дипломатичні і військово-політична діяльність урядів Українсько Держави в чорноморському регіоні (1918 р.). Національна та історична пам'ять. 2013. С. 232-240.

9. Пономарьов О. Бессарабське питання в українсько- румунських відносинах у 1917-1918 роках. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. 2007. С. 44-49.

10. Срібняк І., Попенко Я. Діяльність військового відділу надзвичайної дипломатичної місії УНР у Румунії, 1920 Р. (за матеріалами caw). Русин. 2019. С. 157-178.

11. Стопчак М. Політика Польщі та Румунії щодо інтернованої рмії УР (1921-1924 рр.): сучасна вітчизняна історіографія. Наукові записки ВДПУ імені Михайла Коцюбинського. 2021. С. 118-129.

12. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф - 717. Оп. 1. Спр. 1.

Размещено на Allbest.ru