Методологічний вплив загальнонаукових теорій на гносеологію міжнародних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Методологічний вплив загальнонаукових теорій на гносеологію міжнародних відносин

Коппель О.А., Пархомчук О.С.

Вступ

Перед будь-якою наукою, як і перед наукою про міжнародні відносини, постійно постають центральні і найбільш складні для неї питання власних методології та теорії. Відповідно, мова йдеться про філософію науки, філософію суспільних наук, складовою частиною якої є і гносеологія міжнародних відносин. Розвиток науки про міжнародні відносини свідчить про зростання ролі та значення її гносеологічної складової. Являючись складовою частиною філософії, гносеологія міжнародних відносин досліджує умови та можливості достовірного знання в галузі міжнародних відносин, загальні передумови пізнання явища міжнародних відносин, проблеми природи пізнання міжнародної реальності та його потенційних можливостей, відносини науки про міжнародні відносини до об'єктивної реальності. Проблеми розвитку теорії пояснюються необхідністю будувати прикладні дослідження на міцному теоретичному фундаменті.

В сучасній українській науці з'явилося чимало досліджень, в яких аналізуються різні аспекти гносеології міжнародних відносин. Ними займаються українські вчені Л.Губерський, С.Кононенко, М.Мальський, В.Манжола, М.Мацях, В.Хонін, С.Шергін та інші. В той же час поза увагою дослідників залишились питання методологічного впливу загальнонаукових теорій на дослідження міжнародних відносин. Виходячи з цього, ставимо за мету визначити, як метод філософського пізнання інтерпретується в систему теоретичних знань про міжнародні відносини, для чого вважаємо за необхідне зосередити увагу на історії становлення та основних етапах розвитку науки про міжнародні відносини в контексті парадигмальної еволюції сучасної науки, що дає змогу визначити основні напрями подальшої наукової розвідки, оскільки питання щодо її можливостей не тільки адекватно описувати міжнародно-політичні процеси, але й прогнозувати їх подальший розвиток залишається відкритим. Це напряму залежить від вибору вірної методології дослідження, оскільки побудова науково обґрунтованої моделі міжнародних відносин має базуватись на об'єктивних законах розвитку суспільних відносин і світу в цілому.

Виклад основного матеріалу

Явище міжнародних відносин виникає на ранніх етапах історії людства і в процесі свого розвитку зазнає значної еволюції [12, с.112-158; 5, с.36-68]. Воно посідає унікальне місце за своїми соціальними масштабами, тривалістю за часом, за зв'язками з історією, соціологією, політологією та іншими суспільними науками, з основоположними, принциповими питаннями теорії суспільних наук.

Методологія науки про міжнародні відносини, як і будь-якої науки, базується на принципах, що випливають із первинних уявлень про міжнародні відносини як об'єкт дослідження. Відповідно, дослідження міжнародних відносин потребує сполучення підходів, що спираються на філософію як на теоретичний світогляд, який досліджує світ як цілісність, дає найбільш загальні уявлення про світ, про принципи буття, закономірності розвитку природи, суспільства, властивості мислення людини.

Отже, дослідження явища міжнародних відносин потребує підходів, що спираються на теорію, що дає можливість дослідження суті, специфіки та головних рушійних сил розвитку цього особливого виду суспільних відносин; на соціологію, що передбачає дослідження закономірностей, які визначають зміни та еволюцію міжнародних відносин; на політологію, що дає змогу дослідження політичних аспектів розвитку системи міждержавних відносин, методи, форми і способи формування реалізації та оцінки політики, яка здійснюється державами; на історію, що надає можливість вивчення фактичного розвитку міжнародних відносин, дає змогу знаходити аналогії та виключення; на праксеологію, що дозволяє піддати науковому аналізу процес підготовки, прийняття та реалізації міжнародно-політичного процесу. В відомій праці французького філософа і соціолога Р.Арона «Мир і війна між націями» визначаються рівні концептуалізації міжнародних відносин, а саме: теорія, соціологія, історія, праксеологія [1, с.32-34].

Історизм розуміється як процес системостворення, функціонування та розвитку міжнародних відносин, є однією з найголовніших характеристик їх життєдіяльності саме як системи. Адже складність дослідження міжнародних відносин полягає в тому, що саме явище постійно еволюціонує. Принцип історизму є органічно включеним до системного підходу, являє собою один з найголовніших його аспектів. Дотримання цього підходу є особливо важливим для побудови теоретичних знань про складні об'єкти, що історично розвиваються, якими і є міжнародні відносини.

Філософія є науковою основою як політології і соціології, так і міжнародних відносин. Цілком зрозуміло, чому, розмірковуючи над специфікою пізнавальної ситуації дослідника міжнародних відносин, Г.Моргентау під тиском надкомплексності предмета міжнародно-політичного дослідження звертається до альфи й омеги суспільствознавства загалом - історії та філософії. Йдеться не про безпорадність політології міжнародних відносин, а про її об'єктивне повернення до витоків, усвідомлення первинного синтезу (історії і філософії), з якого зросла ця дисципліна [4, с.8].

Серед наук, які найтісніше зв'язані з теорією міжнародних відносин, М.Мальський та М.Мацях теж виокремлюють філософію як особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворення культури і пізнання, людини та її сутності. Тому вчені-міжнародники використовують погляди філософів як концептуальну основу своїх досліджень, а низка сформульованих філософами ідей стала органічною частиною теорії міжнародних відносин [7, с.34-35].

Отже, існує взаємозв'язок міжнародних відносин та філософії, опосередкованою ланкою в якому виступає теорія міжнародних відносин. Український дослідник В. Хонін вважає, що теорія міжнародних відносин має бути системно пов'язана з фундаментальними науками, и, перш за все, з філософією і на підставі цього приходить до висновку, що, використовуючи їх понятійний апарат, теорія міжнародних відносин являє собою по відношенню до цих наук спеціальну наукову дисципліну [11, с.17]. Як зауважують М.Каменецький та А.Суботін, досягнення історичної, політичної і філософської думки, накопичені людством, слугують для науки про міжнародні відносини інтелектуальними джерелами, здатними підтримувати її, а часом ставити їй питання або піддавати сумніву її тези [3, с.5].

У філософському розумінні основні закони діалектики виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення об'єктивної дійсності, зокрема явища міжнародних відносин. Найважливішими з принципів діалектики можна назвати принципи єдності діалектики буття і діалектики мислення і загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання принципу загального розвитку відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ об'єктивно, у русі, розвитку, саморусі, саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясуванні внутрішніх джерел руху і розвитку.

В той же час визнання загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі, у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ на противагу метафізичному методу, якій розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.

Отже, наука про міжнародні відносини являє собою системно організований образ існування певної сфери об'єктивної реальності, теоретично організовану систему знань, що перебуває у безперервному розвитку. Виходячи з цього, розвиток науки про міжнародні відносини можна розглядати як процес приведення системності уявлень у відповідність з системністю об'єкта дослідження.

Таким чином, приходимо до висновку, що комплексне дослідження міжнародних відносин вимагає сполучення цих підходів в їх діалектичній єдності, тому що вони органічно взаємопов'язані, доповнюють один одного. Протиставлення одного з підходів іншому не має під собою підстав в дослідженні будь-яких соціальних об'єктів, особливо таких, як міжнародні відносини. Кожен з цих підходів зосереджує увагу на одній з сторін міжнародних відносин - або на їх структурі в статиці, або на генезі в їх динаміці.

Наукове відображення явища, зокрема явища міжнародних відносин, починається тоді, коли в природі та характері його функціонування знаходяться певні константи, якості, які незмінно притаманні даному явищу на протязі всіх етапів його трансформацій, є його невід'ємними складовими.

Важливе наукове значення має проблема «початку» науки про міжнародні відносини, її виникнення та розвитку в контексті парадигмальної еволюції сучасної науки як специфічної діяльності з виробництва та отримання нових знань.

Передумовою теоретичної діяльності в науці, умовою будь-якого виду теоретичної діяльності з пояснення та систематизації емпіричного матеріалу є існування особливого типу знання, що не виконує безпосередньо пояснювальної функції, але є умовою цієї діяльності. Існування такого особливого типу знання фіксується в методологічних концепціях Т.Куна і І.Лакатоса і в методологію науки вводяться поняття «парадигми» (Т.Кун) і майже аналогічне йому «дослідницька програма» (І.Лакатос), які є своєрідними метатеоретичними утвореннями, що містять набір вихідних ідей та методологічних установок, на які спирається наукове пізнання, сукупністю принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку науки загалом задають певний спосіб теоретичної діяльності, визначають вибір засобів цієї діяльності. Це означає, що парадигма містить сукупність загальновизнаних уявлень, чи модель, яка зайняла в науці провідне положення, сукупність фундаментальних елементів, які утворюють єдине правило, яке визнається в науці чи в суспільстві впродовж певного часу. Залежно від наукової сфери, у рамках якої застосовується це поняття, його визначення відрізняються сукупністю компонентів, але загальний зміст залишається. Парадигма є еталонним розв'язанням дослідницької проблеми.

В процесі історичного розвитку людства змінювались функції самої науки в системі культури та суспільства. Це конкретизувалось в парадигмальних установах. З кінця ХУП століття в європейській науці домінуючою була звільнена від теології механістична парадигма. Її характерними рисами стає відмова від апеляції до теології для пояснення наукових фактів, визнання можливостей розуму, озброєного методом, пізнати закони природи. Механістична картина природи розглядалась як загальнонаукова картина світу.

З останньої чверті ХІХ століття домінуючою стає енергетична парадигма. Її характерною рисою стає визнання того, що методи мають враховувати особливості об'єкту дослідження, що призводить до диференціації наукового знання, багатодисциплінарності. Еволюція наукового знання проходила під знаком диференційної тенденції, яка знаходила своє відображення в виокремленні нових предметних галузей, що призводило до формування все більшої кількості наукових дисциплін та субдисциплін.

З цього періоду розпочинається і систематизоване та цілеспрямоване дослідження теорії міжнародних відносин в межах відносно самостійної дисципліни. Як навчальна дисципліна "теорія міжнародних відносин" вперше з'являється в університетах США і Великої Британії після Першої світової війни, тоді ж виникають перші дослідницькі центри та університетські кафедри.

Безпосередньо перед Першою світовою війною і протягом міжвоєнних років домінуючим був історичний та правовий аналіз міжнародних відносин. Увагу було зосереджено в основному на дипломатичній історії, ця тенденція характеризувалась вивченням окремих деталей та застосуванням історичного методу, ретельним дослідженням документів. Друга тенденція характеризувалася зверненням до проблематики міжнародного права і міжнародних організацій. Вважалося, що створення сильної і авторитетної міжнародної організації сприятиме становленню стабільного миру. Третя тенденція сфокусувалась на вивченні поточних подій.

В процесі накопичення знань про міжнародні відносини як явище відбувається поступове розширення змісту цього терміну. Так, Р.Арон підкреслює, що судячи з визначення, міжнародні відносини є відносинами між націями, точніше державами як політичними одиницями і величинами. Але, розширюючи зміст терміну нація, він зазначає, що розуміє під ним будь-яку політичну величину, політичну спільноту, тобто певну колективну державно-політичну організацію на певній території всіх часів [1, с.32-34]. Міжнародні відносини почали розглядатись як відносини між будь-якими політично організованими спільнотами, державно-політичними організаціями на певній території всіх часів. Наукова думка розглядає історію людського суспільства як єдиний процес, що поділяється на дві послідовні стадії організації: потестарну (дополітичну) і державну, з різними формами політичної організації суспільств. На стадії дополітичної організації першими формами зовнішньої взаємодії були обмін/торгівля та збройні сутички. Ще на стародавніх етапах історії етнічні спільноти стикалися одна з одною, наслідком чого стає початок поділу всіх взаємодій на внутрішні та зовнішні. Але хоча збройні сутички відбувались і в період неоліту, а навіть і раніше, війна як суспільно-політичне явище, як функція, яка здійснюється професійними військами, виникла лише разом з державами та локальними цивілізаціями. На стадії державної організації остаточно формується об'єктивно і відрізняється суб'єктивно поділ відносин на внутрішні (ті, що підпорядковані державі) та зовнішні (ті, що їй не підпорядковані).

Подальше накопичення наукової інформації і зміни у трансляції наукових знань сприяли формуванню інформаційної парадигми. В її межах відбувається диференціації наук про міжнародні відносини. В умовах поступового розмивання кордонів між внутрішньою та зовнішньою політикою в дослідженнях міжнародних відносин посилюється політична компонента. Говорячи про міжнародно-політичну науку, мається на увазі більш політологічна, ніж історична чи правова орієнтація дисципліни. Крім цього, з'являються певні національні традиції в використанні термінів [6, с.58-59]. Так, у Франції найбільш вживаним є використання терміну «міжнародні відносини» як назви наукової та навчальної дисципліни. В англомовній літературі використовується як найбільш нейтральний термін «міжнародні дослідження» (international studies), «світова політика» (world politics) чи «міжнародна політика» (international politics), а пізніше «глобальна політика» (global politics) для акцентування уваги на взаємозв'язку з глобальними проблемами сучасного світу.

Ускладнення суб'єкта функціонування науки як соціального інституту, пов'язаного з іншими підсистемами держави, суспільства, з економікою, освітою, політикою, культурою сприяло формуванню організаційної парадигми. Інформаційна та організаційна парадигми отримали оформлення в відповідних наукових теоріях, зокрема системній. Наука концентрує увагу на таких типах об'єктів, як складні системи, які самоорганізуються і в які включена людина. Системна теорія, як знання про системи, накопичує їх, упорядковує й використовує для пояснення систем різної природи, в тому числі міжнародних.

З другої половини ХХ ст. різні види системних теорій почали інтегруватися у системологію, інтегральну науку про системи, яка об'єднала загальну теорію систем, приватні й галузеві теорії систем з врахуванням необхідності предметної специфікації. Відбувається найбільш амбіційна спроба досягти синтезу наукового знання з усіх до цього зроблених.

Системний підхід до міжнародних відносин виявлявся у їх трактуванні як цілісного явища, де існують закономірні зв'язки між його елементами, чітка ієрархія та сталі взаємозалежності. Він базувався на визнанні того, що практично всі питання міжнародного життя виявляють свою сутність в дослідженні їх в контексті системи міжнародних відносин як відносно відособленої підсистеми суспільних відносин. В методологічного плані аналіз міжнародних систем визнається необхідним для розуміння основних закономірностей та динамічних універсалій розвитку міжнародних відносин. Тому центральну ланку науки про міжнародні відносини починає складати теоретичне дослідження міжнародних систем, властивих їм структури та функцій, процесів їх розвитку. Аналіз міжнародних систем визнавався ключем до розуміння міжнародних відносин, до пошуку об'єктивних закономірностей їхнього існування та еволюції, з'ясування їх сутності, вважається найбільш комплексним та повним їх дослідженням.

Дослідження міжнародних систем можна умовно розділити на дві великі групи таким чином, що першу групу становили теоретичні розробки в галузі конструювання абстрактних схем (А.Рапопорт, М.Каплан, Ч.Маклелланд, Дж.Розенау, Дж.Моделски, К.Дойч та ін.); до другої групи можна віднести теоретичні розробки, що використовували системну інтерпретацію при дослідженні конкретних ситуацій (С.Хоффман, Р.Арон, К.Уолтц, Р.Роузкранц, Д.Сінгер, Дж.Бертон та ін.) [8, с.56-59].

Але в той же час вироблення чіткого наукового визначення поняття міжнародної системи залишалося невирішеним. В науці про міжнародні відносини затвердився широкий спектр розуміння поняття «система», серед яких найголовнішими були розгляд системи як комплексу взаємовідносин в одній площині (концепції «балансу сил», геополітики); як ієрархічного комплексу взаємозв'язків єдиного цілого (практичний варіант - аналіз процесів прийняття рішень у зовнішній та загальній політиці, державному управлінні, військовій сфері, питаннях безпеки, аналіз процесів формування та реалізації зовнішньої політики держави); як багаторівневого комплексу взаємодій ряду (множини) ієрархічних комплексів - суб'єктів міжнародних відносин (концепції інтеграції, стабільних структур міжнародних відносин, взаємозалежного світу); як процесу формування нової ієрархічної цілісності з відносно менш складних, але в той же час внутрішньо достатньо складних цілісностей вищого порядку (концепції міжнародного співтовариства, «глобального селища») [2, с.83].

Таким чином, дослідження міжнародних систем сформувалась як сукупність спеціалізованих напрямів та шкіл, єдиних в об'єкті, які спиралися в цілому на спільні філософські й теоретико-методологічні засади, але розрізнялися за предметом та методами дослідження. Методи дослідження тих чи інших сторін об'єкта даної теорії виступали в якості більш конкретних концептуальних побудов, тобто в якості часткових теорій двох типів- міжпарадигмальних та парадигмальних. Деякі з часткових теорій, як правило, висунутих в межах однієї з парадигм, знаходили підтримку у прибічників іншої парадигми.

Наприкінці XX ст. разом з видатними успіхами системності, в ній стали проявлятися кризові процеси. Основна причина цього полягала не стільки в кризі системності як такої, скільки в кризі її методології. Принципове оновлення системної методології відбулося завдяки формуванню І.І.Пригожиним концепції хаосу й перехідних процесів. Подальший розвиток ідеї системності призвів до виникнення концепції синергетики Г.Хагена та принципу синергізму, що сформувався на початку 80-х рр. ХХ ст., коли системність струснули перші кризи. Принцип синергізму, або мультиплікаційний підхід, відокремився від системного й вийшов на перший план серед інших методологічних принципів [9].

Синергетика стала міждисциплінарним науковим підходом, який досліджує процеси утворення та поведінку відкритих систем, які взаємодіють між собою складним нелінійним шляхом. Класична діалектика була заснована на лінійності, розвиток розумівся як рух від простого до більш складного, від нижчого до вищого, від старого до нового якісного стану. Але глобальні процеси - це перш за все процеси нелійні. Нелінійне мислення спрямоване на дослідження складних систем і є більш гнучким, припускає і навіть передбачає неоднозначність рішення, варіантність істини. З точки зору нелінійної діалектики визнається циклічність в розвитку, що і спостерігається в глобальних процесах, спростовується їх прямолінійна спрямованість. Розвиток визначається як складний, багатогранний процес, інколи з результатами, які складно передбачити. Нелінійна діалектика орієнтована не на алгоритм, а на творчий підхід в дослідженні, на іноваційність, являє собою таким чином метод планетарної філософії як нового напряму в пізнанні, який має пояснити глобальні проблеми сучасності, проблеми сталого розвитку, розвитку міжнародних відносин. Адже зміст світової політики та міжнародних відносин в ХХІ столітті значною мірою визначають проблеми глобального розвитку.

Інтернаціоналізація політичної сфери, її глобалізація призводить до формування глобальної політичної культури як системи відносин та процесів виробництва її складових елементів в процесі зміни поколінь, важливим елементом якої є планетарне політичне мислення. Воно повинно мати гетерогенний характер, тобто не визнавати якийсь один з варіантів планетарного політичного мислення в якості універсального, чи спроби тієї чи іншої країни, групи країн або цивілізації видавати свої цінності в якості універсальних, і включати найбільш досконалі структури всіх ідейних і політичних течій, в яких визначаються шляхи збереження людства. В той же час, як слушно зауважує І.Пригожин, людство поки що не має значних успіхів в становленні «нового планетарного мислення», хоча досягло певних якісних змін на шляху зближення двох культур - гуманітарного та природничого знань, однакового розуміння ними того, що являє собою інформація [9, с.9].

Висновки

наука міжнародний

При підході до аналізу сучасної міжнародної системи варто було б виходити з того, що шлях, пройдений людством від ізольованості континентів, регіонів, цивілізацій і народів завершився перетворенням світу в єдиний організм із визначеним загальним набором принципів і закономірностей розвитку його окремих частин. Тому останнім часом підвищена увага приділяється проблемам взаємозалежності і глобалізації світу. Аналіз цих трансцендентних універсальних тенденцій допоможе більш вірогідно представити напрямок зміни міжнародних відносин і світової політики. Пошук адекватної стратегії подальшого поступу, що кореспондує з міжнародним досвідом та успішною практикою лідерів світової спільноти й містить сучасний категоріально-інструментальний апарат для розуміння політичних процесів глобального розвитку, є імперативним і пріоритетним для України.

Враховуючи фактор нелінійності, ризиковий і складно передбачуваний характер розвитку людства, однією з головних проблем глобального розвитку є необхідність політичного регулювання глобальних процесів, тобто реалізації політики забезпечення глобальної безпеки. Вона має забезпечувати безпеку глобальної системи та її структур, що передбачає з'ясування джерел загроз, визначення особливості політичного процесу в умовах посилення глобальних проблем, визначення політичних форм та засобів адаптації як окремих суспільств і цивілізацій, так і світового співтовариства в цілому до імператив виживання, пошук механізмів, методів та напрямів регулювання взаємозалежності.

Для забезпечення глобальної безпеки засобами політики особливо важливим є розуміння механізмів функціонування світу глобальної політики і політичного світу в цілому. Необхідність політичного регулювання глобальних політичних процесів, забезпечення глобальної безпеки призводить до формування глобальної політичної культури, яка має визначати норми та принципи політичної поведінки, яка відповідає вимогам збереження суспільного життя в умовах посилення глобальних ризиків, визначає умови його збереження, межі, вихід за які можуть призвести до загибелі світової цивілізації.

Нормативна модель глобальної міждержавної міжнародної системи включає такі елементи, як механізми та засоби забезпечення міжнародного порядку, підтримання міжнародної стабільності, успішне моделювання та прогнозування глобального розвитку, реалізація стратегії сталого розвитку людства. В той же час побудова науково обґрунтованої моделі міжнародних відносин має базуватись на об'єктивних закономірностях розвитку суспільних відносин і світу в цілому.

Таким чином, в якості самостійної науки філософія утворює і основу, і завершення всіх часткових або спеціальних наук, являє собою інтегральну форму наукових знань, в тому числі знань про суспільство, культуру, історію, міжнародні відносини. Філософія виступає в якості методологічної основи для розробки способу розуміння емпіричних фактів науки міжнародно-політичної науки.

Перспективи подальших досліджень пов'язані, на наш погляд, з аналізом глибинних засад впливу розвитку процесів глобалізації на злам класичних парадигм та формування нового наукового світогляду, на суттєву трансформацію поглядів на роль науки в сучасному суспільстві. Важливий напрям пошуків нових парадигмальних установ науки - це зближення філософії науки і філософії гуманітарного пізнання, в межах якого виникає плюралістична філософія науки.

Список використаних джерел

1. Арон Р. Мир і війна між націями / Р.Арон: Пер. з фр. - К.: МП Юніверс, 2000. - 688с.

2. Богатуров А.Д., Косолапов Н.А., Хрусталев М.А. Очерки теории и методологии политического анализа международных отношений / А.Д. Богатуров, Н.А. Косолапов, М.А. Хрусталев. - М.: Научно-образовательный форум по международным отношениям, 2002. - 384 с.

3. Каменецький М.С., Суботін А.А. Теорія міжнародних відносин / М.С. Каменецький, А.А. Суботін. - К.: Видавничо- поліграфічний центр «Київський університет». 2007. - 192 с.

4. Кононенко С.В. Форми політологічного розуміння міжнародних відносин: монографія / С. Кононенко; НАН України, Ін-т всесвітньої історії. - К., 2012. - 899 с.

5. Косолапов Н.А. Явление международных отношений: историческая єволюция предмета исследования \\ Богатуров А.Д., Косолапов Н.А., Хрусталев М.А. Очерки теории и методологии политического анализа международных отношений. М.: Научно-образовательный форум по международным отношениям, 2002. - 384 с.

6. Лебедева М.М. Мировая политика / М.М.Лебедева. - М., Аспект Пресс, 2003. - 351 с.

7. Мальський М.З., Мацях М.М. Теорія міжнародних відносин / М.З. Мальський, М.М. Мацях. Підручник. 2-е вид., перероблене і доп. - К.: Кобза, 2003. - 528 с.

8. Міжнародні системи і глобальний розвиток. / підручник Кер. авт. колективу О.А.Коппель; за ред. Л.В.Губерського, В.А.Манжоли. Київ.: Видавничо- поліграфічний центр «Київський університет», 2008. - 606 с.

9. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой: Пер. с англ. Ю.А.Данилова / Общ. ред. В. И. Аршинова, Ю. Л. Климонтовича и Ю.В. Сачкова. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://spkurdyumov.narod.ru/ Ppigogin/PriOglavl.htm.

10. Синергетическая парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. - М.: Прогресс-Традиция, 2002. - 496 с.

11. Хонин В.Н. Теория международных отношений. Общая часть / В.Н. Хонин. - К.: Академ-Пресс, 2005. - 456с.

12. Buzan Barry, Little Richard. International Systems in World History. Remaking the Study of International Relations / Barry Buzan, Richard Little. Oxford University Press, 2000. - 452 р.

Размещено на Allbest.ru