Теоретичне дослідження суспільного феномену "гібридна війна" як явища у системі міжнародних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичне дослідження суспільного феномену гібридна війна як явища у системі міжнародних відносин

Братута Є.О., магістер за спеціальністю «Міжнародні

відносини, суспільні комунікації та регіональні студії»

Братута О.Г., кандидат економічних наук, доцент,

незалежний дослідник

Мета дослідження визначити суспільну природу та форми існування «гібридної війни» як сучасного явища сфери міжнародних відносин. Для проведення дослідження була сформована система методологічного забезпечення, що складається з таких елементів: змістовна логіка як тип логічного мислення; традуктивна форма умовиводу як вид логічного мислення; передпосилкове знання на загальнонауковому рівні пізнання та категоріальний апарат теорії діалектики; передпосилкове знання на конкретно-науковому рівні пізнання та категоріальний апарат суспільних дисциплін «Воєнної науки», «Політології», «Теорії міжнародних відносин», «Конфліктології»; методологічні засоби історичного аналізу, порівняльного аналізу, комплексного аналізу, категоріального аналізу, єдності історичного та логічного, класифікації, узагальнення. За результатами проведеного дослідження вдалося: систематизувати отримані експертами у певних галузях суспільних дисциплін наукові результати щодо відповідного явища; розкрити у логічно вичерпній формі його зміст і встановити обсяг, зокрема у частині визначення: складу та сукупності основних загальних й істотних ознак, що дозволяють ідентифікувати явище «гібридна війна»; його ролі як засобу вирішення геополітичних цілей державами-опонентами у процесі ескалації міжнародного конфлікту; часових і просторових меж використання зазначеного засобу стороною, яка є ініціатором конфлікту; критерію класифікації та складу видових форм відповідного явища.

Ключові слова: система міжнародних відносин, міжнародний конфлікт, війна, гібридна віна, держава, геополітичні цілі.

Theoretical research of the social fact hybrid war as phenomena in the system of international relations

Bratuta Y., master's degree in specialty International Relations, Public Communications and Regional Studies

Bratuta O., candidate in Economics, Associate of Professor, independent researcher

The purpose of the research is to determine the social nature and form of existence of «hybrid war» as a modern phenomenon of the sphere of international relations. To conduct the study, a system of methodological support was formed, consisting of the following elements: meaningful logic as a type of logical thinking; the traductive form of inference as a type of logical thinking; background knowledge at the general scientific level of cognition and categorical apparatus theories of dialectics; precursory knowledge at the concrete-scientific level of cognition and the categorical apparatus of social disciplines: «Military Science», «Political Science», «Theory of International Relations», «Conflict Studies»; methodological tools: historical analysis, comparative analysis, complex analysis, categorical analysis, unity of historical and logical, classification, generalization. According to the results of the study, it was possible to: to systematize the scientific results obtained by experts in certain fields of social disciplines on the relevant phenomenon; to disclose in a logically exhaustive form its content and establish the scope, including in terms of the definition: the composition and the set of basic common and essential features that allow to identify the phenomenon of «hybrid war»; its role as a way of solving the geopolitical goals of opposing states in the process of escalating international conflict; the time and spatial limits of the use of the means by the party initiating the conflict; criterion for the classification and composition of species forms of the corresponding phenomenon.

Keywords: system of international relations, international conflict, war, hybrid war, state, geopolitical goals.

Вступ

Постановка проблеми. Класичне тлумачення сутності загального поняття явища «війна» як специфічного засобу проведення політики державою потребує конкретизації форми прояву цього явища щодо певних історичних етапів процесу еволюції суспільної сфери буття, а тому ця проблема залишається постійним предметом дослідження «Воєнної науки» починаючи з першої половини ХІХ ст. У подальшому, зокрема в умовах глобалізації міжнародного середовища, до вивчення цього явища долучилася певна група суспільних дисциплін. Одна з нечисельних спроб систематизованого вирішення згаданої проблеми знайшла відображення у «теорії покоління воєн». Зокрема, у складі такої форми сучасної війни, як «війни четвертого покоління» визначено окрему видову форму «гібридна війна». На нашу думку, відповідне явище, що належить до середовища міжнародних відносин і виникло й актуалізувалося на сучасному історичному етапі процесу еволюції суспільної сфери буття, досліджено лише на емпіричному рівні наукового пізнання у частині визначення його істотних ознак. У той же час на теоретичному рівні отримані результати не можна визначити як остаточні, тому що процес відповідних досліджень знаходиться на початковій стадії. Зазначене вище дає підстави стверджувати, що сформульована авторами у назві статті наукова проблема є актуальною та потребує проведення ґрунтовних комплексних досліджень.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню явища «гібридна війна» присвячена доволі значна кількість наукових праць як іноземних, так і вітчизняних авторів. При цьому за змістом, на нашу думку, переважна більшість з них має компілятивний характер. У цих публікаціях їх автори у тій чи іншій формі намагаються дати власну інтерпретацію опублікованих авторитетними експертами результатів досліджень, що справді мають певну наукову цінність. Серед науковців, які внесли помітний вклад у дослідження явища «гібридна війна» необхідно назвати таких загальновідомих, як Р. Волкер, Ф. Гоффман, Т Гюбер, В. Немет, а також очолюваний В. Г Горбуліним колектив дослідників Національного інституту стратегічних досліджень, які підготували колективну монографію «Світова гібридна війна: український фронт». Зазначена наукова праця, хоча була видана у 2017 р., узагальнює на теперішній час та презентує останні наукові результати, що були отримані іноземними та вітчизняними науковцями при дослідженні явища «гібридна війна», тому має, на нашу думку, окрім наукової ще й енциклопедичну цінність. Поряд із цим слід наголосити, що хоча отримані результати дослідження мають цінність на емпіричному рівні наукового пізнання, на теоретичному рівні відповідні результати необхідно оцінити як онтологічно незавершені та хибні. Зокрема, це стосується таких питань, як: визначення змісту, у тому числі сутності, поняття явища «гібридна війна»; обґрунтування термінологічного апарату його ідентифікації; визначення видових форм та цілей застосування як у часі, так і просторі.

Постановка завдання. Мета дослідження визначити суспільну природу та форми існування «гібридної війни» як сучасного явища сфери міжнародних відносин. Завдання дослідження: проаналізувати та систематизувати результати опублікованих досліджень явища «гібридна війна»; уточнити зміст і сформулювати визначення поняття явища «гібридна війна»; уточнити найменування терміну, що ідентифікує явище «гібридна війна»; уточнити критерії групування та визначити класифікацію видових форм явища «гібридна війна», а також склад цілей, для яких вони можуть бути застосовані як у часі, так і просторі.

Виклад основного матеріалу

гібридна війна міжнародний

Порівняльний аналіз змісту низки наукових публікацій, присвячених дослідженню явища, що переважною більшістю дослідників ідентифікується терміном «гібридна війна», дає підстави виокремити два принципово відмінних підходи: локальний [2; 4; 7-9; 13; 14; 16; 17] і глобальний [1; 5; 6; 10-12; 15; 18].

Дослідники, які знаходяться на позиціях першого підходу, а це головним чином представники «Воєнної науки», тлумачать поняття явища «гібридна війна» як один з комплексних засобів ведення сучасної війни, що згідно положень «теорії поколінь війн» [15, с. 23] належить до «війн четвертого покоління» [15, с. 24]. Враховуючи історичні обставини виникнення й еволюції зазначеного суспільного явища, доречно звернути увагу на два процеси: перший стосується зміни у найменуванні поняття цього явища, зокрема вживанню терміну «гібридна війна» тривалий час передував термін «гібридні засоби ведення війни» [15, с. 29]. Зміна терміну та більш змістовне наповнення поняття відповідного явища зумовлено подіями, що пов'язані з початком у 2014 р. «російської агресії проти України» [15, с. 29]; другий урізноманітненням термінологічного апарату Воєнної науки для характеристики явища «гібридна війна» і як об'єкту, і як процесу, і у відношенні його поняття до зовнішнього середовища. Зокрема, передбачено використання таких наукових термінів: «гібридні війни», «гібридні бойові дії», «гібридні загрози», «гібридний противник» [15, с. 2223]. Змістовно засадне місце у цьому термінологічному апараті щодо інших перелічених термінів посідає найменування поняття «гібридні загрози». «Гібридні загрози» це такі загрози, які створюються противником, здатним до одночасного застосування звичайних і нетрадиційних засобів в адаптивний спосіб для досягнення своїх цілей [15, с. 32].

Основною причиною наявності означених процесів, та власне і дослідження явища «гібридна війна» теоретиками Воєнної науки, є необхідність забезпечити на стратегічному рівні країнам НАТО, і зокрема США, своєчасну й ефективну протидію воєнним викликам, зумовленим «гібридними загрозами» [15, с. 32-33].

Принципова відмінність у тлумаченні змісту поняття явища «гібридна війна» дослідників, які знаходяться на позиції «глобального» підходу, що є у більшості випадків фахівцям у галузі «Політології», полягає у визначенні сутності цього явища не лише як воєнного, але і як геополітичного явища [15, с. 29, 39].

Наведені вище засадні особливості двох підходів знайшли відображення у відмінностях протилежних варіантів визначення поняття явища «гібридна війна».

Загальновизнаним серед представників «локального» підходу є визначення поняття явища «гібридна війна» у такій редакції: «гібридні війни поєднують у собі цілу низку режимів ведення війни, включаючи звичайні можливості, іррегулярну тактику і формування, терористичні акти, зокрема невибіркове насильство і примушення, кримінальний безлад» [15, с. 30].

У свою чергу, переважна більшість представників «глобального» підходу надають перевагу визначенню поняття явища «гібридна війна» у наступній редакції: «як воєнні дії, що здійснюються шляхом поєднання мілітарних, квазімілітарних, дипломатичних, інформаційних, економічних та інших засобів з метою досягнення стратегічних політичних цілей» [15, с. 19]. При цьому політичні цілі держави, що розпочала гібридну війну проти іншої держави (групи держав), полягає у зміні її (їх) політичної системи та політичного режиму, або як висловився відомий британо-американський фахівець з російської політики М. Галеотті, що у процесі гібридної війни «одна сторона намагається вплинути на здатність врядування іншої» [15, с. 39].

Як видно із наведених варіантів визначення у розкритті змісту поняття явища «гібридна війна» представники «локального» підходу наголошують на тому, що перелік істотних ознак поняття явища представляє собою поєднання низки конвенційних й іррегулярних засобів ведення «бойових дій». Стосовно загальної ознаки у визначенні поняття явища слід констатувати, що вона відсутня. Таке положення слід кваліфікувати як логічну хибу, допущену науковцями про процедурі визначення поняття явища. Поряд із цим слід відмітити, що представниками цього підходу у їхніх працях загальна ознака, хоча і неявно (контекстуально), ідентифікується або через термін «війна» або «військовий конфлікт», що тлумачиться як тотожні поняття. Пояснити згадану логічну помилку можна тим, що представники відповідного підходу акцентують увагу у своїх дослідженнях на прикладних аспектах явища «гібридна війна», зокрема на ідентифікації прояву цього явища, а відтак на визначені переліку стратегічних і тактичних засобів протидії негативним наслідкам відповідної форми ведення бойових дій. Засадні загальновизнані класичні положення «теорії війни» (розроблені К. Клаузевіцем у першій половині ХІХ ст. [20]), що розкривають сутність поняття явища «війна», представниками «локального» підходу не використовуються в якості передпосилкового знання на конкретно-науковому рівні пізнання, що є принциповим методологічним недоліком, який, у свою чергу, суттєво впливає на рівень наукової цінності отриманих результатів відповідних досліджень. Унаслідок цього втрачається логічний зв'язок між загальними та істотними ознаками, що перебувають у відношенні підпорядкування як загальне й одиничне поняття, і таким чином не дають можливість дослідникам розкрити у повній мірі сутність поняття явища. За таких обставин використання нового терміну поняття явища «гібридні засоби ведення війни» є більш коректним, ніж «гібридна війна», бо у цьому випадку забезпечується відповідність між змістом й обсягом поняття. Загальна ознака, що позначається терміном «війна», у даному випадку лише формально використана у найменуванні терміну «гібридна війна» для ідентифікації відповідного явища у якості видової форми абстрактного поняття «четверте покоління війн».

Підсумовуючи викладене вище можна зробити наступні висновки: представники локального підходу при проведенні досліджень обмежилися емпіричним рівнем; змогли загалом у достатньо повній мірі визначити лише істотні ознаки, які притаманні поняттю явища «гібридна війна», що недостатньо для розкриття його сутності та обґрунтування правомірності вибору терміну його найменування; допущені логічні помилки та хиби обумовлені методологічною недосконалістю проведених досліджень. Крім того, слід додати, що представники локального підходу внаслідок методологічної недосконалості їх досліджень не визначили явно й чітко воєнні цілі щодо досягнення яких доцільно застосовувати «гібридні засоби ведення бойових дій». Останні ж, як зазначив К. Клаузевіц, обумовлені політичними цілями держави, що розпочинає війну [20].

На відміну від представників «локального» підходу представники «глобального» підходу розширили перелік істотних ознак поняття явища «гібридна війна», додавши невоєнні засоби, а також визначили цілі проведення гібридної війни «стратегічні політичні цілі».

Стосовно першого положення доцільно висловити наступні зауваження: твердження щодо поєднання воєнних і невоєнних засобів ведення гібридної війни, хоча і відповідає змісту поняття «гібридність», слід кваліфікувати як логічну хибу тому, що зміст поняття «війна» у класичному загальновизнаному тлумаченні не передбачає включення невоєнних засобів до обсягу цього поняття. Зокрема, сутність цього поняття полягає у тому, що це «акт насильства», що здійснюється «збройними силами» за допомогою такого «засобу» як «бій» [20]. Отже, відповідні поняття слід кваліфікувати як «протилежні», що знаходяться у відношенні як «непорівнювані поняття»; твердження щодо включення невоєнних засобів до складу засобів ведення гібридної війни є когнітивно помилковим з позиції таких наукових дисциплін як «Філософія» та «Теорія систем». Хоча явище суспільного буття є поліфонічною сферою, до складу якої у тому числі належать економічна, інформаційна, а також сфера міжнародних відносин («дипломатичні засоби»), у її межах зазначені складові перебувають у відносинах взаємодоповнення та взаємозалежності, а не гібридності. Таким чином, вони є складовими елементами суспільної сфери буття, що належить до такого типу систем як цілісна система, а не сумативна система, у межах якої між елементами наявні відносини гібридного типу. До зауважень слід додати ще й те, що представники «глобального» підходу для обґрунтування своїх теоретичних положень використали квазінауковий, з позицій таких наукових дисциплін як «Логіка» та «Філософія науки», методологічний прийом, що полягає у застосуванні для ідентифікації явища та розкриття змісту його поняття такий компілятивний засіб як «парасольковий термін». «Парасольковий термін, за визначенням, не пропонує єдиної несуперечливої теорії або взаємодовнювальних концепцій для всіх випадків введення гібридних бойових дій. Його роль полягає в тому, щоб віднайти спільні характеристики гібридної війни або принципи варіювання сукупностей їх ознак, а також стати на заваді небажаному розпорошенню наявних підходів і стимулювати пошук теоретичного обґрунтування та ефективних практичних рішень» [15, с. 22].

Таким чином, можна стверджувати, що визначення поняття явища «гібридна війна» у межах «глобального» підходу на теоретичному рівні наукового пізнання у цілому є компілятивним, а отже квазінауковим, а відповідно неістинним.

Спільність позицій обох підходів полягає у тому, що у якості співвідносного поняття використовується неявно щодо явища «гібридна війна» як загальна ознака у визначенні сутності поняття поряд з терміном «війна» ще й термін «воєнний конфлікт», що розглядаються як синонімічні [2; 5; 7; 15; 17]. На нашу думку, використання згаданого терміну у відповідній іпостасі не є методологічно вірним через те, що не узгоджується із базовими положеннями такої галузі науки як «Конфліктологія».

По перше, слід відмітити, що у класифікації форм суспільного конфлікту, у тому числі його складового елементу «політичний конфлікт», відсутня така форма на рівні особливого й одиничного понять як «воєнний конфлікт» [19]. На нашу думку, така ситуація обумовлена двома причинами: «війна» не є окремою сферою суспільного буття, а є лише сегментом політичних відносин [20] і «крайнім засобом» реалізації політичних цілей певної держави або групи держав [20]; одна з істотних ознак у визначенні поняття «конфлікт» («різке загострення протирічь» між суб'єктами конфлікту [19, с. 18]) не відповідає змісту відносин, що відбуваються у межах такого суспільного явища, як «війна» («війна це акт насильства, спрямований на те, щоб змусити ворога виконувати нашу волю. Для досягнення цієї мети ми повинні розбити ворога та позбавити його можливості чинити опір» [20]). Поряд із цим слід відмітити, що і «війна» і «конфлікт» відбуваються у формі протиборства суб'єктів зазначених форм суспільних відносин, що є ще однією істотною ознакою визначення понять згаданих явищ. І лише у цій частині зміст поняття «війна» співпадає, але не є тотожним, змісту поняття «конфлікт», що власне і дало підстави дослідникам обох підходів опосередковано розглядати явище війни як форму суспільного або політичного конфлікту. Слід зауважити, що наявність формального співпадіння окремих ознак порівнюваних явищ, які представлені у визначеннях їх понять, не є підставою розглядати поняття цих явищ як тотожні. Відповідну оцінку можна робити лише за сукупністю основних загальних й істотних ознак поняття зазначених явищ. Підсумовуючи викладене вище можна зробити висновок, що положення про те, що явище «війна» взагалі, а «гібридна війна» зокрема є формою «конфлікту» є онтологічно помилковим і логічно хибним.

Відштовхуючись від загальновідомого положення, що війна є засобом реалізації політичних цілей держави або групи держав [20], а відповідно таким, що використовується у політичній сфері буття, слід вважати обґрунтованим теоретичне положення, яке застосовується у «Конфліктології», що зовнішньополітична сфера суспільного буття є тією сферою, де війна використовується як специфічний інструмент вирішення протиріч між суб'єктами конфлікту (державами) у формі протиборства. На підставі цього виокремлено таку форму політичного конфлікту, як «міждержавний» або «міжнародний конфлікт» [19, с. 140, 150; 21, с. 139]. Зазначені терміни фахівцями розглядаються як синонімічні.

«Міжнародний конфлікт це особливі політичні відносини двох або декількох сторін: народів, держав або груп держав, що концентровано відтворює у формі побічного або безпосереднього зіткнення економічні, політичні, територіальні, національні, релігійні або інші за природою та характером інтереси» [19, с. 153]. «Міжнародні конфлікти є різновидом міжнародних відносин, в які вступають окремі держави на основі протиріч інтересів. Міжнародні конфлікти здійснюють вплив на систему міжнародних відносин у цілому, зумовлюючи у ній структурні зміни» [19, с. 152].

Узагальнюючи теоретичні положення «Конфліктології» можна зробити два висновки, що: протиріччя національних інтересів між окремими державами викликають міжнародний конфлікт, а на окремому етапі його ескалації унаслідок досягнення певного рівня гостроти протистояння зазначених інтересів виникає небезпека застосування воєнних засобів; наслідками застосування цих засобів у процесі ескалації міжнародного конфлікту можуть стати глобальні інституційні зміни у сфері міжнародних відносин.

Специфіка протиріч, що покладені в основу міжнародного конфлікту, а також сфери суспільного буття його реалізації обумовлюють причини його виникнення. Зокрема, у «Конфліктології» виділяють три групи причин: «матеріальна (ресурси)»; «соціальна (влада)»; «духовна цінність (ідея, норма, принцип)» [19, с. 34]. Остання із наведеного переліку причин пов'язана з впливом таких суспільних інституційних факторів як: «тип цивілізації»; «суспільно-економічні умови життя»; політичний устрій країни» [19, с. 37]. Отже, причини міжнародного конфлікту мають «цивілізаційноцінністну» природу, що у свою чергу визначає антагоністичний характер і критично високий рівень гостроти відповідних протиріч між його суб'єктами.

Фахівці у галузі «Конфліктології» визначили, що процес еволюції міжнародного конфлікту включає шість фаз.

У першій фазі міжнародного конфлікту відбувається процес утворення основних протиріч, на підставі яких формуються «принципове політичне відношення та відповідно до нього економічні, ідеологічні, міжнародно-правові, воєнно-стратегічні, дипломатичні стосунки стосовно даних протиріч, що проявляються у більш-менш гострій конфліктній формі» [19, с. 153-154].

У другій фазі міжнародного конфлікту здійснюється «оцінка загальної внутрішньої та міжнародної ситуації, суб'єктивне визначення безпосередніми сторонами конфлікту своїх інтересів, цілей, стратегії та форм боротьби для вирішення об'єктивних або суб'єктивних протиріч з урахуванням власного потенціалу та можливостей застосування мирних і воєнних засобів боротьби» [19, с. 154]. Ціллю держави, що є організатором міжнародного конфлікту, є реалізація її власних (у суб'єктивному розумінні) національних інтересів за рахунок держави, яка є протилежною стороною конфлікту. Остання також намагається відстояти власні національні інтереси, що полягають у збереженні суверенітету цієї держави. Таким чином, цілі сторін конфлікту є взаємовиключними, а отже абсолютно протилежними. Залежно від «потенціалу» та з урахуванням специфіки природи міжнародного конфлікту кожна із сторін має можливість обрати одну з трьох моделей стратегії участі у відповідному конфлікті: «суперництво нав'язування протилежній стороні прийнятного для себе рішення...» [19, с. 62]; «компроміс», що «полягає у прагненні опонентів завершити конфлікт частковими поступками» [19, с. 62]; «пристосування... передбачає вимушену або добровільну відмову від боротьби та здачу власних позицій» [19, с. 62]. Будь-яка із зазначених моделей стратегії участі у міжнародному конфлікті може визначити поведінку опонентів упродовж наступних чотирьох фаз процесу його еволюції, або у суб'єктів конфлікту є можливість змінювати попередньо обрану модель на іншу залежно від характеру й обставин подальшого розвитку подій.

З характеристики й аналізу перших двох фаз процесу еволюції міжнародного конфлікту зрозуміло, що на будь-якій з них застосування засобів та форм ведення бойових дій недоцільно та неможливо. Поряд із цим, з характеристики другої фази видно, що на цьому етапі передбачаються заходи щодо визначення «воєнних засобів боротьби», які доцільно застосувати у наступних фазах розгортання конфлікту. За таких обставин завдання подальшого дослідження полягає у тому, щоб на підставі аналізу характеристики змісту подальших фаз процесу еволюції міжнародного конфлікту визначити які види воєнних засобів й у якій формі ведення воєнних дій можливі на одній з цих фаз, а також як це онтологічно пов'язано з явищем «гібридна війна».

Наступними фазами процесу еволюції міжнародного конфлікту є: «третя фаза міжнародного конфлікту полягає у використанні сторонами достатньо широкого діапазону економічних, політичних, ідеологічних, психологічних, моральних, міжнародно-правових, дипломатичних і навіть військових засобів (не застосовуючи їх, проте, у формі прямого збройного насильства), залученні у певній формі інших держав (третя сторона конфлікту)» [19, с. 154]; «четверта фаза... пов'язана зі зростанням боротьби до найбільш гострої політичної кризи, що може охопити відносини безпосередніх учасників, держав конкретного регіону, найбільших світових держав, залучити ООН, а в деяких випадках стати стати світовою кризою, що наддасть конфлікту небаченої раніше гостроти та міститиме пряму загрозу того, що однією або декількома сторонами буде застосована воєнна сила» [19, с. 154]; «п'ята фаза... це міжнародний збройний конфлікт, здатний за певних обставин розвитися до високого рівня збройної боротьби з можливим залученням союзників однієї або обох сторін» [19, с. 154]; «шоста фаза. це фаза врегулювання, що передбачає поступову деескалацію, зниження рівня інтенсивності, більш активне залучення дипломатичних засобів, пошук обопільних компромісів, переоцінку та корегування національно-державних інтересів. При цьому врегулювання конфлікту може стати наслідком зусиль однієї або усіх сторін конфлікту, або розпочатися унаслідок тиску з боку «третьої сторони», у ролі якої може опинитися велика держава, міжнародна організація чи світове товариство в особі ООН» [19, с. 154].

Аналіз змісту подій у процесі еволюції міжнародного конфлікту, що мають відбуватися у завершальних чотирьох фазах, свідчить проте, що «війна» як засіб вирішення геополітичних цілей обох сторін конфлікту, на думку фахівців у галузі «Конфліктології», може бути застосована лише у процесі його третьої та п'ятої фаз.

Особливість проведення третьої фази міжнародного конфлікту полягає у тому, що для вирішення протиріч, які виникли між опонентами, держава-агресор на цьому етапі процесу еволюції міжнародного конфлікту використовує як невоєнні, так і воєнні засоби. Сутнісна відмінність третьої від інших фаз процесу ескалації конфлікту полягає у тому, що зазначена сторона конфлікту надає перевагу невоєнним засобам, у той час як воєнним відводиться другорядна роль. Останні, на нашу думку, на підставі положень «теорії покоління війн» за рівнем узагальнення істотних ознак можна кваліфікувати як «нелінійні», «асиметричні», «іррегулярні», тобто мова йде про «війну четвертого покоління» [19, с. 27].

У «теорії фаз міжнародного конфлікту» щодо характеристики четвертої фази, на відміну від характеристики інших фаз, не передбачено явно положення щодо визначення складу засобів, які мають застосовувати сторони конфлікту щодо вирішення протиріч між ними. У четвертій фазі, виходячи з принципу неперервності у часі процесу ескалації конфлікту, також повинні використовуватися (як і у попередній, так і наступній фазах) невоєнні та воєнні засоби. Інакше між третьою та п'ятою фазами виник би причинно-наслідковий розрив, а такий розвиток подій є нелогічним згідно із зазначеним вище принципом. На нашу думку, проблема полягає у тому чи адекватні за своєю суттю воєнні засоби третьої фази змісту четвертої. Процес ескалації конфлікту між третьою та п'ятою фазами передбачає підвищення рівня протиборства між опонентами конфлікту, що вимагає розширення переліку воєнних засобів за рахунок використання якісно більш потужних і дієвих відповідних інструментів, а це, у свою чергу, призводить до іншого типу проведення бойових дій. Воєнні засоби, що застосовуються у четвертій фазі, на нашу думку, можна кваліфікувати на підставі положень «теорії покоління війн» за рівнем узагальнення істотних ознак, що поєднують як «нелінійні», так і «лінійні», «асиметричні» й «симетричні», «іррегулярні» та «іррегулярні» і «конвенційні» засоби, тобто мова йде про поєднання окремих особливостей війн «другого», «третього» та «четвертого» поколінь [19, с. 27]. При цьому в четвертій фазі міжнародного конфлікту на відміну від третьої відбувається якісне підвищення статусу воєнних засобів до рівня рівноцінних поряд з невоєнними у забезпеченні досягнення цілей конфлікту. Зазначені теоретичні положення підтверджуються досвідом російсько-української війни періоду 2014 2021 років. Воєнні дії РФ проти України на початку 2014 р. розпочалися із застосування, виключно, «іррегулярних засобів», а надалі були доповнені «конвенційними засобами». При цьому слід наголосити, що за критерієм масштабу охоплення території ведення воєнних дій як у першому, так і другому випадку вони мали обмежений або локальний характер (на територій АР Крим й окремих областей України). У зв'язку з цим пропонується розширити характеристику четвертої фази міжнародного конфлікту та викласти її у такій редакції: Четверта фаза міжнародного конфлікту полягає у використанні його сторонами достатньо широкого діапазону невоєнних та воєнних засобів (застосовуючи останні територіально обмежено у формі прямого збройного насильства). Цей етап ескалації міжнародного конфлікту пов'язаний «зі зростанням боротьби до найбільш гострої політичної кризи, що може охопити відносини безпосередніх учасників, держав даного регіону, найбільших світових держав, залучити ООН, а в деяких випадках стати світовою кризою, що наддасть конфлікту небаченої раніше гостроти та містить пряму загрозу того, що однією або декількома сторонами буде застосована воєнна сила» [19, с. 154].

Особливістю п'ятої фази міжнародного конфлікту, а також принциповою відмінністю від двох попередніх є те, що статус домінантних інструментів у забезпеченні досягнення основних цілей конфлікту переходить до воєнних засобів, у той час як невоєнних змінюється на другорядний. Поряд із цим слід наголосити, що на цьому етапі процесу еволюції міжнародного конфлікту воєнні засоби мають принципові змістовні відмінності від тих, що застосовуються у третій фазі, а також лише одну відмінність у четвертій.

Відмінність воєнних засобів п'ятої фази від засобів третьої стосуються як їх складу (окрім іррегулярних застосовуються ще й регулярні та конвенційні) так й істотних ознак (до ознаки «нелінійність» додається «лінійність», а до ознаки «асиметричність» «симетрічність») [19, с. 27].

Воєнні засоби п'ятої фази за складом, істотними ознаками, поєднанням типів поколінь війни повністю співпадають із засобами четвертої фази, але відрізняються лише за такою ознакою як територіальні межи країни їх застосування (широкомасштабний характер на відміну від обмеженого).

Зазначені вище принципові відмінності у характері, істотних ознаках, а також складі засобів ведення війни, визначених щодо характеристики третьої, четвертої та п'ятої фаз процесу еволюції міжнародного конфлікту свідчать про наявність протиріччя у визначенні змісту поняття та класифікації явища «війна» загалом, а також «сучасна війна» зокрема у «теорії покоління війн». Згадана теорія, на нашу думку, не узгоджується зі змістом поняття явища «сучасна війна», а тому не змогла у своєму складі вірно визначити форми останньої. Зазначений онтологічний недолік обумовлений тим, що розробники цієї теорії у своїх дослідженнях допустили методологічну хибу не врахували принцип «єдності історичного та логічного». У той же час науковим результатом цієї теорії є те, що вдалося на емпіричному рівні пізнання в історичному ракурсі виокремити, узагальнити та класифікувати засоби ведення бойових дій.

Типологізацію явища «сучасна війна» слід здійснювати на основі врахування: змісту загального поняття «війна»; «еквівалентності» політичних і воєнних цілей; специфіки засобів ведення бойових дій.

Згідно з класичним визначенням загального поняття «війна», що є незмінним для будьякого історичного етапу еволюції суспільної сфери буття, «війна це акт насильства, спрямований на те, щоб змусити ворога виконувати нашу волю», а також «війна є продовженням політики тільки іншими засобами» [20]. Спираючись на ці загальні й істотні ознаки явища можна стверджувати, що у третій, четвертій і п'ятій фазах міжнародного конфлікту застосовується однією зі сторін конфлікту (державою-агресором) поряд з невоєнними такий засіб вирішення політичних цілей як війна у розумінні цього явища як загального поняття. Відмінність форм війни, що притаманні для кожної із згаданих фаз конфлікту, як зазначалося вище, проявляються у характері, засобах і просторових межах ведення бойових дій, і, таким чином, їх слід кваліфікувати як видові форми сучасної війни. У свою чергу, ці форми загалом визначають зміст сучасної війни як форми війни в історичному аспекті, поняття яких знаходяться у відношенні загального й особливого.

На підставі представлених вище теоретичних положень можна стверджувати наявність двох видових форм сучасної війни, що застосовуються у відповідних фазах міжнародного конфлікту, «іррегулярна війна» та «гібридна війна».

Під поняттям «іррегулярна війна» слід розуміти окрему видову форму війни у сучасних умовах суспільного буття, що використовується як другорядний інструмент реалізації проміжних геополітичних цілей державою-агресором у третій фазі міжнародного конфлікту, завдяки застосуванню іррегулярних засобів ведення бойових дій для дестабілізації соціально-політичної обстановки на усій або частині території держави-опонента.

Під поняттям «гібридна війна» слід розуміти окрему видову форму війни у сучасних умовах суспільного буття, що використовується як певний інструмент для реалізації як проміжних, так і кінцевих геополітичних цілей державою-агресором у четвертій та п'ятій фазах процесу еволюції міжнародного конфлікту, завдяки застосуванню конвенційних, регулярних й іррегулярних засобів ведення бойових дій. У складі явища «гібридна війна» залежно від охоплення бойовими діями території держави, що стала об'єктом агресії, та характеру геополітичних цілей наявні дві видові форми «обмежена (локальна) гібридна війна» та «широкомасштабна гібридна війна».

Додатковим опосередкованим підтвердженням викладених вище теоретичних положень є тлумачення вищим військовим керівництвом РФ співвідношення, місця та часу використання воєнних і невоєнних засобів у процесі ескалації міжнародного конфлікту щодо України загалом, а також проведення гібридної війни зокрема, що було оприлюднено на початку 2013 р. начальником Генерального штабу збройних сил РФ В. Герасимовим. «Акцент методів протиборства зміщується у бік застосування політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів, які реалізуються із залученням протестного потенціалу населення. Все це доповнюється воєнними заходами прихованого характеру, у тому числі через реалізацію інформаційного протиборства і через дію сил спеціальних операцій. До відкритого застосування сили, зазвичай під виглядом миротворчої діяльності і кризового врегулювання, перехід робиться тільки на якомусь етапі, в основному для досягнення остаточного успіху у конфлікті» [15, с. 38].

Як свідчить досвід ескалації міжнародного конфлікту між РФ і Республікою Молдова, РФ і Республікою Грузія, РФ і Республікою Україна у складі геополітичних цілей держави-агресора окрім кінцевих (основними з яких є позбавлення протилежної сторони конфлікту де-факто суверенітету та перетворення її на маріонеткову державу, розширення власної сфери впливу у міжнародному середовищі за рахунок збільшення кількості підпорядкованих маріонеткових держав) є ще й і проміжні. Останні реалізуються у третій і четвертій фазах міжнародного конфлікту, де для їх досягнення застосовуються такі форми сучасної війни, відповідно як «іррегулярна війна» та «обмежена гібридна війна». Зокрема, варіантами результатів досягнення проміжних геополітичних цілей держави-агресора унаслідок проведення зазначеної форми гібридної війни, на нашу думку, є: анексія частини території та її включення до складу держави-агресора; утворення на частині де-факто захопленої території такого типу «політико-територіального утворення» як «квазідержава». Згадані вище цілі визначаються та досягаються або кожна окремо, або обидві разом.

На нашу думку, онтологічно та логічно правомірним є використання терміну «квазідержава» на противагу широко вживаному серед науковців терміну «невизнана держава». Це різні суспільні явища, тому що зміст їх понять принципово відрізняється. До цього висновку автори цієї статті дійшли на підставі отриманих ними наукових результатів раніше проведених досліджень [3, с. 710].

Особливістю шостої фази міжнародного конфлікту є те, що домінантним інструментом вирішення геополітичних цілей опонентів конфлікту стають дипломатичні засоби як у складі усіх інструментів загалом, так і невоєнних зокрема. Використання відповідних засобів здійснюється у формі переговорів. При проведенні переговорів сторони конфлікту мають можливість обрати одну з чотирьох «стратегій переговорного процесу»: «виграш-програш», стратегічною метою якої є «виграш за рахунок опонента» [19, с. 67]; «програш-виграш», «вихід з конфлікту, поступка опоненту» [19, с. 67]; «програш-програш», «саможертовність заради загибелі суперника» [19, с. 68]; «виграш-виграш», «досягнення взаємовигідних домовленостей» [19, с. 68].

У загальному випадку, коли на межі п'ятої та шостої фаз наступає спад у процесі ескалації міжнародного конфлікту, у подальшому можливі, на нашу думку, два варіанти сценарію розвитку подій, відповідно до яких сторони конфлікту обиратимуть прийнятну з одного боку або вимушену з іншого модель «стратегії переговорного процесу»: перший сценарій базується на таких обставинах, що визначають у подальшому розвиток подій: держава-агресор порівняно з опонентом конфлікту має значну перевагу у воєнно-економічному потенціалі; сприятлива ситуація на міжнародній арені або пасивний супротив міжнародного співтовариства щодо її агресивної політики; держава-агресор обрала таку модель стратегії протиборства у конфлікті як «суперництво», а також форми воєнної боротьби у третій фазі конфлікту «іррегулярна війна», четвертій та п'ятій фазах «гібридна війна»; держава-агресор досягла оптимального рівня реалізацій своїх воєнних цілей (роззброїла противника та позбавила його здатності чинити опір воєнними засобами, змусила його виконувати волю держави-агресора). За таких обставин у шостій фазі міжнародного конфлікту буде обрано таку модель стратегії переговорного процесу як «виграш-програш». За підсумками переговорного процесу між сторонами конфлікту буде підписана мирна угода, у тексті якої будуть закріплені геополітичні цілі визначені державою-агресором у прийнятій нею на етапі другої фази міжнародного конфлікту стратегії протиборства у конфлікті (порушення територіальної цілісності та втрата суверенітету державою у тій чи іншій формі); другий сценарій базується на таких обставинах: держава-агресор порівняно з опонентом на самому початку процесу ескалації конфлікту має значну перевагу у воєнно-економічному потенціалі; сприятлива ситуація на міжнародній арені або пасивний супротив міжнародного співтовариства щодо її агресивної політики; держава-агресор обрала таку модель стратегії протиборства у конфлікті як «суперництво» та форми воєнної боротьби у третій фазі конфлікту «іррегулярна війна», четвертій та п'ятій фазах «гібридна війна»; держава-агресор не змогла роззброїти противника та позбавити його здатності чинити опір воєнними засобами і не змусила його виконувати волю держави-агресора. Поряд із цим у процесі подальшої ескалації конфлікту як держава-агресор, так і її опонент зазнали критично значних матеріальних і людських втрат, унаслідок чого виникла ситуація, коли подальше продовження широкомасштабних воєнних дій є недоцільним або неможливим. Крім того, у п'ятій фазі конфлікту відбулися загрозливі для держави-агресора зміни в її міжнародному становищі (гранично значна частина міжнародного співтовариства зайняла позицію активної підтримки держави-опонента конфлікту). За таких обставин у шостій фазі міжнародного конфлікту може бути обрана одна з двох альтернативних моделей стратегії переговорного процесу: «програш-виграш» (вибір моделі зумовлений втратою політичної волі щодо продовження протиборства агресії або вищим керівництвом разом із гранично більшою частиною суспільства держави-опонента, або тільки вищим державним керівництвом); «програш-програш» (вибір моделі зумовлений тим, що вище керівництво разом із гранично більшою частиною суспільства держави-опонента, незважаючи на критичні матеріальні та людські втрати на момент прийняття рішення, а також подальшої перспективи суттєвого погіршення ситуацій, залишаються на позиції продовження воєнного протиборства з державою-агресором). Унаслідок реалізацій моделі «програш-виграш» держав-агресор зможе реалізувати свої геополітичні цілі лише частково (держава-опонент зможе зберегти суверенітет, попри втрату територіальної цілісності, над контрольованою нею частиною території країни), при цьому сам конфлікт буде заморожений на довгий термін. У разі реалізацій моделі «програш-програш» держав-агресор не зможе взагалі реалізувати свої геополітичні цілі, а міжнародний конфлікт набуде довготривалого характеру при цьому формат «широкомасштабної гібридної війни» буде змінений на формат «обмеженої гібридної війни». Поряд із викладеним вище слід зазначити та наголосити, що ситуація може кардинально змінитися на користь держави-опонента конфлікту у випадку дієвого потужного втручання (застосування невоєнних і воєнних засобів врегулювання міжнародного конфлікту) «третьої сторони» (світового співтовариства або його частини). У цьому випадку вже до держави-агресора буде застосована така модель стратегії переговорного процесу, як «виграш-програш», що забезпечить повний захист національних інтересів держави-опонента міжнародного конфлікту.

Висновки

«Гібридна війна» належить до відносно нових явищ, що виникли та актуалізовані на сучасному історичному етапі процесу еволюції суспільної сфери буття у системі міжнародних відносин. Зазначене явище у достатньо повній мірі досліджено на емпіричному рівні наукового пізнання, але на теоретичному рівні досі немає належного рівня систематизації отриманих результатів і глибини розкриття його змісту у понятійній формі.

Проведені авторами статті дослідження дозволили: систематизувати отримані експертами у певних галузях суспільних дисциплін наукові результати щодо відповідного явища; розкрити у логічно вичерпній формі його зміст і встановити обсяг, зокрема у частині визначення: складу та сукупності основних загальних й істотних ознак, що дозволяють ідентифікувати це явище; його ролі як засобу вирішення геополітичних цілей державами-опонентами у процесі ескалації міжнародного конфлікту; часових і просторових меж використання зазначеного засобу стороною, що є ініціатором конфлікту; критерію класифікації та складу видових форм явища «гібридна війна».

Під поняттям явища «гібридна війна» слід розуміти окрему видову форму війни у сучасних умовах суспільного буття, що використовується як певний інструмент для реалізації як проміжних, так і кінцевих геополітичних цілей державою-агресором у четвертій та п'ятій фазах процесу еволюції міжнародного конфлікту, завдяки застосуванню конвенційних, регулярних й іррегулярних засобів ведення бойових дій. У складі явища «гібридна війна» залежно від охоплення бойовими діями території держави, що стала об'єктом агресії, та характеру геополітичних цілей наявні дві видові форми «обмежена (локальна) гібридна війна» та «широкомасштабна гібридна війна». «Обмежена гібридна війна» застосовується державою-агресором у четвертій фазі міжнародного конфлікту для досягнення її проміжних геополітичних цілей, однією з яких є утворення на частині захопленої території держави-опонента такої видової форми «політико-територіального утворення», як «квазідержава».

У фінальній фазі міжнародного конфлікту, де наступає спад у процесі його ескалації, можливі два варіанти сценарію розвитку подій, відповідно до яких сторони конфлікту обиратимуть прийнятну з одного боку або вимушену з іншого модель «стратегії переговорного процесу». За першого сценарію, що передбачає максимально сприятливі умови для держави-агресора, буде обрано таку модель стратегії переговорного процесу, як «виграш-програш». За другого сценарію, коли державі-агресору у процесі ескалації конфлікту не вдалося досягнути стратегічних воєнних цілей, буде обрана одна з двох альтернативних моделей стратегії переговорного процесу «програш-виграш» або «програш-програш».

Список використаних джерел

1. Антипенко І. В. Гібридна війна як ризикоутворюючий чинник глобалізації. Ефективність державного управління. 2020. Вип. 4. Ч. І. С. 13 26.

2. Богарніков В. П., Свєшніков С.В. Погляди на характер сучасних воєнних конфліктів. Наука і оборона. 2017. № 1. С. 3 8.

3. Братута Є., Братута О. Дослідження Республіки Китай як політико-територіального утворення в системі міжнародних відносин. Науковий щорічник «Україна дипломатична». 2021. Вип. ХХІІ. С. 700 715.

4. Бутенко М. П., Ворович Б. О., Іващенко А. М. Міжнародно-правові аспекти протидії гібридній війні. Зб. наук. пр. Центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони ім. І. Черняховського. 2020. № 2. С. 30 34.

5. Динис Г Сучасні гібридні збройні конфлікти: правові аспекти (приклад агресії Російської Федерації проти України). Геополітика України: історія і сучасність. 2017. Вип. 2. С. 102 111.

6. Завадовська О. Формування інформаційного «порядку денного» як методу ведення гібридної війни в контексті сучасних міжнародних відносин. Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. 2015. Вип. 36. С. 32 39.

7. Іващенко А. М., Шкура М. І. Еволюція поглядів на стратегію сучасного гібридного конфлікту та сценарії протидії гібридним загрозам. Зб. наук. пр. Центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони ім. І. Черняховського. 2015. № 1. С. 18 23.

8. Левченко О. В. Еволюція гібридної війни Російської Федерації проти України. Наука і оборона. 2017. № 2. С. 11 16.

9. Леонов В. В., Ворович Б. О., Сивоха І. М. Війни ХХІ століття: технології «гібридної війни». Зб. наук. пр. Центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони ім. І. Черняховського. 2015. № 1. С. 24 30.

10. Матерняк Д. Гібридна війна: російська доктрина і висновки з дій під час російсько-української війни. Стратегічна панорама. 2020. № 1-2. С. 42 47.

11. Мороз Ю., Твердохліб Ю. Інформаційно-психологічні операції в умовах ведення гібридної війни. Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. 2016. Вип. 38. С. 97 105.

12. Парахонський Б. О., Яворська Г. М. Отологія гібридної війни: гра прихованих смислів. Стратегічна панорама. 2017. № 1. С. 7 16.

13. Приполова Л. І., Риндич Д. С. Збройний конфлікт в Україні: доктринальний аспект і гібридні ознаки. Право і суспільство. 2019. № 3. С. 57 58.

14. Радковець Ю. І. Ознаки технології «гібридної війни» в агресивних діях Росії проти України. Наука і оборона. 2014. № 3. С. 36 42.

15. Світова гібридна війна: український фронт: монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна. КИїв: НІСД, 2017. 496 с.

16. Сегеда С. П., Шевчук В. П. Гібридна війна Росії проти України. Наука і оборона. 2019. № 1. С. 31 35.

17. Феденко О., Панасюк В. Незаконні збройні формування як інструмент гібридної війни. Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. 2020. Вип. 48. С. 117 126.

18. Феськов І. В. Основні методи ведення гібридної війни в сучасному інформаційному суспільстві. Актуальні проблеми політики. 2016. Вип. 58. С. 66 76.

19. Иванова С. Ю., Попова С. В. Конфликтология: учебное пособие. Ставрополь: СКФУ, 2015. 176 с.

20. Клаузевиц К. О войне. URL:http://militera. lib.ru/science/clausewitz/01.html (дата звернення: 2.04.2023)

21. Хохлова А. С. Конфликтология. История. Теория. Практика: учебное пособие. Самара: СФ ГБОУ ВПО МГПУ, 2014. 312 с.

References

1. Antypenko I. V. Hibrydna viina yak ryzykoutvoriuiuchyi chynnyk hlobalizatsii. Efektyvnist derzhavnoho upravlinnia. 2020. Vyp. 4. Ch. I. S. 13 26.

2. Boharnikov V. P., Svieshnikov S. V. Pohliady na kharakter suchasnykh voiennykh konfliktiv. Nauka i oborona. 2017. № 1. S. 3 8.

3. Bratuta Ye., Bratuta O. Doslidzhennia Respubliky Kytai yak polityko-terytorialnoho utvorennia v systemi mizhnarodnykh vidnosyn. Naukovyi shchorichnyk «Ukraina dyplomatychna». 2021. Vyp. KhKhII. S. 700 715.

4. Butenko M. P, Vorovych B. O., Ivashchenko A. M. Mizhnarodno-pravovi aspekty protydii hibrydnii viini. Zb. nauk. pr. Tsentru voienno-stratehichnykh doslidzhen Natsionalnoho universytetu oborony im. I. Cherniakhovskoho. 2020. № 2. S. 30 34.

5. Dynys H. Suchasni hibrydni zbroini konflikty: pravovi aspekty (pryklad ahresii Rosiiskoi Federatsii proty Ukrainy). Heopolityka Ukrainy: istoriia i suchasnist. 2017. Vyp. 2. S. 102 111.

6. Zavadovska O. Formuvannia informatsiinoho «poriadku dennoho» yak metodu vedennia hibrydnoi viiny v konteksti suchasnykh mizhnarodnykh vidnosyn. Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriia mizhnarodni vidnosyny. 2015. Vyp. 36. S. 32 39.

7. Ivashchenko A. M., Shkura M. I. Evoliutsiia pohliadiv na stratehiiu suchasnoho hibrydnoho konfliktu ta stsenarii protydii hibrydnym zahrozam. Zb. nauk. pr. Tsentru voienno-stratehichnykh doslidzhen Natsionalnoho universytetu oborony im. I. Cherniakhovskoho. 2015. № 1. S. 18 23.

8. Levchenko O. V. Evoliutsiia hibrydnoi viiny Rosiiskoi Federatsii proty Ukrainy. Nauka i oborona. 2017. № 2. S. 11 16.

9. Leonov V. V., Vorovych B. O., Syvokha I. M. Viiny KhKhI stolittia: tekhnolohii «hibrydnoi viiny». Zb. nauk. pr. Tsentru voienno-stratehichnykh doslidzhen Natsionalnoho universytetu oborony im. I. Cherniakhovskoho. 2015. № 1. S. 24 30.

10. Materniak D. Hibrydna viina: rosiiska doktryna i vysnovky z dii pid chas rosiisko-ukrainskoi viiny. Stratehichna panorama. 2020. № 1-2. S. 42 47.

11. Moroz Yu., Tverdokhlib Yu. Informatsiinopsykholohichni operatsii v umovakh vedennia hibrydnoi viiny. Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriia mizhnarodni vidnosyny. 2016. Vyp. 38. S. 97 105.

12. Parakhonskyi B. O., Yavorska H. M. Otolohiia hibrydnoi viiny: hra prykhovanykh smysliv. Stratehichna panorama. 2017. № 1. S. 7 16.

13. Prypolova L. I., Ryndych D. S. Zbroinyi konflikt v Ukraini: doktrynalnyi aspekt i hibrydni oznaky. Pravo i suspilstvo. 2019. № 3. S. 57 58.