Дипломатична служба і технології лобізму в практиці прийняття зовнішньополітичних рішень: діаспоральний, політико-дипломатичний ікреативно-інституціональний аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломатична служба і технології лобізму в практиці прийняття зовнішньополітичних рішень: діаспоральний, політико-дипломатичний ікреативно-інституціональний аспекти

Ціватий Вячеслав Григорович

Кандидат історичних наук, доцент,

Заслужений працівник освіти України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка Навчально-науковий Інститут міжнародних відносин Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин

Стаття присвячена аналізу змін у сфері державної служби та дипломатичної служби як державної служби особливого характеру в контексті практик прийняття зовнішньополітичних рішень. Проаналізовано зміни, які відбуваються в міжнародно-політичній, політико-переговорній і протокольно-етикетній сферах під впливом нових тенденцій, зокрема застосування концепту «лобізм» і концепту «технології лобізму» Досліджено новий формат дипломатії, перемовин, дипломатичного протоколу, етикету міжнародної ввічливості з урахуванням фактору креативності та формату політичного лобіювання.

Ключові слова: міжнародні відносини, зовнішня політика, дипломатія, модель дипломатії, креативні індустрії, дипломатичний протокол, інституціоналізація, лобізм, технології лобізму.

Інституціональна історія дипломатії, політики і міжнародних відносин - це один із актуальних, інноваційних, креативних і перспективних напрямів сучасної історичної та політологічної науки.

Інституціональна історія міжнародних структур, організацій і об'єднань у новому поліцентричному (багатополюсному) світі ХХІ століття набуває особливої актуальності [7, с. 26-29].

У зазначеному контексті посилюється інтерес і до інституціональної історії дипломатії, зокрема - її креативних проявів і дипломатичних практик, діаспори та сучасних політичних технологій лобізму в діаспоральних практиках [6, с. 66-75].

Інститут діаспори є важливою складовою державної політики. Інституціональна історія діаспори вивчає особливості виникнення, становлення і розвитку моделі інституту діаспори в її історичній ретроспективі.

Предметною сферою цього наукового напряму є різні системні складові елементи діаспоральної моделі: нормативно-правова база, діаспоральна дипломатія, культура і мистецтво діаспори, засоби масової інформації діаспори, політика лобізму, технології лобізму тощо.

Під час досліджень у цій сфері, перш за все, аналізуються особливості інституту діаспори в публічній і культурній дипломатії держави, і власна публічна політика діаспор світу. Інституціональна діаспорологія створює характеристику інституту діаспори і при цьому визначає її національні особливості.

При дослідженні інституціональної історії діаспор світу увагу акцентують на особливостях динаміки розвитку зовнішньополітичних відносин між різними державами і ролі, яку відіграють в них інститути діаспори, зокрема - фактор інституту діаспори на міжнародній арені в умовах поліцентричного світу та в зовнішньополітичних стратегіях держав.

Однією із передумов побудови успішної держави є успішна діаспоральна політика держави як фактор зміцнення єдності українських співвітчизників за кордоном, а також вивчення та впровадження кращого досвіду діаспоральної політики зарубіжних країн в Україні.

Предметна сфера наукового напряму зорієнтована на державну підтримку і зв'язки з діаспорою (діаспоральна політика) щодо зміцнення внутрішньої консолідації зарубіжних діаспор і розвиток їх потенціалу впливовості на державні органи країни проживання з метою підтримки інтересів держави етнічного походження.

Увага звертається на теоретичні діаспоральні моделі, історичний досвід, сучасні діаспоральні практики і перспективи взаємодії держави і діаспори, у т.ч. й через практичне застосування сучасних політичних технологій лобізму, характеризуються інституціональні зв'язки діаспори, а також міграційний фактор.

Систематизація діаспоральної політики щодо української діаспори і діаспор зарубіжних країн на сьогодні є однією із найбільш важливих і актуальних завдань сучасної зовнішньополітичної стратегії держав.

Друга світова війна і третя хвиля міграції (з кінця Другої світової війни до 80-х років ХХ століття) - це особливий інституціональний період в історії української державності [8, с. 182-186].

Імміграція з українських земель має більше, ніж столітню історію. Важливим центром тяжіння міграції з України були й залишаються Європа та Американський континент. Особливості української міграції до Західної Європи,США і Канади, її географічного розселення, початкової зайнятості зумовили складання інтелектуальних і соціальних параметрів української діаспори, властивих високорозвиненим громадам з високим рівнем інституціональної організації, освіти й культури.

Традиційно історію української еміграції поділяють на чотири хвилі: перша - трудова еміграція - з останньої чверті XIX ст. до початку Першої світової війни; друга - політична - період між двома світовими війнами; третя - інтелектуальна - період після Другої світової війни до середини 1950-х рр.; четверта - економічна - від 1980-тих рр. до сьогодення. Звичайно, такий поділ є досить умовним.

Переважна частина українців з третьої хвилі міграції прибула до США протягом 1947-1951 років, серед них - біженці, переселенці й лише невеликий відсоток трудових мігрантів [3].

Ці часто добре освічені українці, прошарок української інтелігенції, (у тому числі 2 тис. студентів, 1,2 тис. викладачів і вчених, 400 інженерів, 350 юристів і 300 лікарів) покинули свою батьківщину під час війни і розглядали США чи Канаду як тимчасову країну проживання, хоча більшість з них вже ніколи не повернулася жити в Україну [4; 5]. Також серед іммігрантів значну частку становили особи, які після Другої світової війни перебували у таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Загалом після Другої світової війни до США переїхало близько 100 тис. біженців з України [3; 4].

Саме завдяки великій кількості інтелігенції та науковців у третій хвилі імміграції і почався розвиток українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі (серед іммігрантів 54,54 % складали особи з початковою освітою, кількість українців з вищою освітою становила 4,12%, а 9% іммігрантів з України мали спеціальну освіту) [5].

Вважається, що 1945-1950 роки - це специфічний, інтелектуальний, героїчний інституціональний період в історії української культури й науки. Українські біженці, знайшовши притулок у таборах Ді-Пі, відразу почали створювати школи, літературу, організації, пресу. У той час у Німеччині (з Австрією) було 29 українських гімназій, 87 народних шкіл, 8 фахових шкіл, кілька закладів університетського типу [1; 4].

Інституціональна історія української еміграції, міграції та імміграції досить складна, насичена значною кількістю історичних фактів і подій, як в історичній ретроспективі, так і сьогоденні. Адже значною мірою і на сьогодні прослідковуються головні риси української діаспоральної та міграційної політики, зокрема - й інтелектуального виміру [2, с. 178-185].

Питання становлення й стратегічного інституціонального розвитку держав пострадянського простору уХХІ столітті потребує вивчення та узагальнення набутого ними досвіду: державотворчого, діаспорального, міграційного тощо. У більшості пострадянських держав демократизація передувала дуже складним і драматичним процесам раціонально-бюрократичної модернізації держави і національної консолідації [2, с. 180-185].

Після краху біполярної системи, на початку XXI століття людство виявилося в ситуації існування різних центрів сили/центрів впливу. У повсякденне вживання увійшло поняття багатополярності (поліцентричності). Необхідно відзначити, що аналогів їй в історичному минулому не було; попередниками в XIX - початку XX ст. були різні «концерти держав», зокрема «система європейського концерту», закріплена на Віденському конгресі.

Поліцентричний (постбіполярний, багатополярний, багатоцентричний) світ, що затверджується на наших очах, стає унікальним продуктом безпрецедентної стадії глобалізації, яку вона досягла до теперішнього часу [7, с. 26-29]. дипломатична служба лобізм зовнішньополітичний

Формування міграційної політики сучасної України розпочалося після здобуття державної незалежності.

Разом ізтим, попри багатовікову бездержавність, Україна зберігала державницькі традиції, зокрема й у сфері міграційної політики та її інститутів, які, безумовно, мали вплив надержавотворення новітніх часів.

Актуальність і гострота міграційної проблематики, інституціональні проблеми діаспоральної політики, питання української діаспори зумовили піднесення інтересу до цієї тематики широкого кола науковців у 2016-2023 роках. Інституціональні традиції формування зовнішньої політики України, зокрема, діаспоральної політики, мають свою українську багатовікову спадщину і практичний досвід [9, с. 25-30; 10, с. 53¬57; 11, с. 133-137].

Невід'ємною складовою міграційної політики і діаспоральної політики, складовою інституціональної історії діаспори є міжнародне співробітництво. Хоча інтереси України як країни походження та інтереси країн призначення українських мігрантів суттєво відрізняються, обидві сторони зацікавлені в організованій, законній і безпечній міграції, що відкриває реальні можливості для співпраці [11, с. 136-137; 12, с. 154-163].

У діаспоральних практиках і діаспоральній політиці держав у ХХІ столітті набуває поширення явище політичного лобізму як складова впливу діаспор на поширення й відстоювання позитивного іміджу держави. Демократичнідержавихарактеризуються тим, що державна влада не може існувати та функціонувати ізольовано від громадянського суспільства.

Саме від належноствореного механізму такої взаємодії залежить динамічний розвиток суспільства, а також визначається сприйняття держави міжнародним співтовариством у зовнішньополітичних, діаспоральних та економічних відносинах.

Такий вплив зумовлений об'єктивними процесами державотворення, а також задопомогою нього відбувається інформаційне донесення до державних структур потреб окремих груп населенняабо суспільства в цілому.

У світовій практиці зазначене явище прийнято називати «лобіюванням» [13, с. 74-77; 14; 15].

В Україні концепт «лобіювання» і концепт «технології лобіювання» широко застосовуються у вищих інституціях держави, у сфері державної служби і у сфері дипломатичної служби - проте є маловідомим серед населення країни.

Протягом останніх десятиріч неухильно активізувалась діяльність груп,які переслідують власні інтереси - найчастіше в економічній та політичній сферах.

У зв'язку з цим, у 2010 році Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) ухвалила Рекомендацію 1908 (2010) «Лобіювання в демократичному суспільстві (Європейський кодекс поведінки при лобіюванні»), у якій зазначається, що плюралізм інтересів є важливою рисою демократії, тому члени суспільства мають повне право організовуватись і лобіювати свої інтереси.

Однак, таке явище, як нерегульоване приховане лобіювання, може порушити демократичні принципи і належне управління. У нашій країні це призвело до того, що будь-які рішення або дії представників влади сприймаються з недовірою, наслідком чого стала певною мірою деформація громадської свідомості та утвердження негативних стереотипів.

Не дивлячись на відсутність в Україні чіткої законодавчої та інституціональної основи для здійснення лобістської діяльності, ми не можемо взагалі заперечувати її існування.

В одних державах лобізм закріплений на законодавчому рівні - Канада, США, Велика Британія, ФРН, Франція, Європейський Союз, а в інших, у тому числі і в Україні, використовуються різні форми саморегуляції (безпосередній лобізм і опосередкований лобізм) [13, с. 74-77; 14].

Категоріально-понятійний апарат характеризує основи здійснення лобістської діяльності, а також правовідносини, які виникають у зв'язку з цим: лобізм - професійна діяльність суб'єкта лобізму, спрямована на просування законів, інших нормативно-правових актів, їх проектів під час процесу розробки, прийняття, скасування або зміни їх органами державної влади України, іншими суб'єктами владних повноважень України, їх посадовими та службовими особами, депутатами усіх рівнів; представництво та захист інтересів замовника послуг з лобізму [15; 16, с. 21-27; 17, с. 337-363].

Послуги із лобізму - діяльність суб'єкта лобізму щодо представництва та захисту інтересів замовника послуг з лобізму, що здійснюється шляхом взаємодії суб'єкта лобізму з державними структурами [18, с. 43¬47; 19, 210-215].

Лобізм як політична технологія на сьогодні широко використовується в діаспоральних практиках зарубіжних країн та України (захист і просування інтересів своєї держави в умовах закордонного інституціонального середовища) [20; 21, с. 51-57; 22, с. 50-55; 23, с. 48-53; 24, с. 24-28].

Отже, для того, щоб прийняти відповідний закон про лобіювання потрібно не лише провести детальний аналіз попередньо розроблених законопроектів, зробити їх порівняльну характеристику, визначити позитивні аспекти та недоліки, а й залучити громадськість до активного обговорення проблеми інституціоналізації лобіювання в Україні, запросити міжнародних експертів з набутим досвідом роботи у цій сфері, а також необхідним є постійний обмін фахівцями між Україною та провідними країнами Європи.

Основними мотивами міграції були й залишаються економічні чинники. Якщо на початок 90 -х років ХХ століття виїзди на заробітки спричиняли банкрутства підприємств, затримки виплат заробітної плати, безробіття, то сьогодні їхньою метою найчастіше є: підвищення добробуту, вирішення житлового питання, фінансування навчання, поглиблення економічної кризи тощо.

Відсутність чіткої перспективи та хоча б мінімальних сигналів щодо покращення ситуації в Україні у не надто далекому майбутньому надалі спонукатимуть громадян до міграції. Отже, доки очевидних стимулів для того, щоб залишатися і працювати на батьківщині, не буде - відтік робочої сили з країни продовжуватиметься, як правило - інтелектуальної.

Сучасні політичні технології лобізму застосовуються в діаспоральних практиках та інституціоналізуються в умовах поліцентричного світоустрою сьогодення. Технології лобізму відомі й у державних і дипломатичних практиках.

Нормативне закріплення лобістської діяльності, перш за все, зміцнить конституційні засади демократизму в Україні.

Міжнародне співтовариство та інститути діаспори нашу державу сприйматимуть як рівного собі члена у зовнішніх відносинах саме тому, що лобіювання стане тим необхідним механізмом (політичною технологією), який протидіятиме корупційним діянням і просуванню позитивного іміджу держави, що є важливим показником сьогодення.

Джерела

1. Малиновська О. А. Міграційна політика: глобальний контекст та українські реалії: монографія. К.: НІСД, 2018. 472 с.

2. Мирончук О. «Відплив інтелекту» як фактор конкурентоспроможності в глобалізованому світі. Дослідження міжнародної економіки: Збірник наук. праць.К.: ІСЕМВ НАН України, 2011. № 2 (67). С. 178-185.

3. Сергійчук В. І. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.: нові документи і матеріали. К.: Дніпро, 1998. 941 с.

4. Українська міграція в умовах глобальних і національних викликів ХХІ століття. Львів, 2019. 110 с.

5. Українці у США: кількість, міграція, заняття та уподобання. За матеріалами відкритої лекції Воловини О. «Українці в США та вплив міграції з України

на діаспору в США (на базі офіційної статистики)» [Електронний ресурс]. Справжня варта від 21.11.2012. URL:

http://varta.kharkov.ua/articles/1090601.html (дата звернення: 09.12.2023).

6. Ціватий В. Г. Типологія третьої хвилі української еміграції та історичні паралелі міграційного сьогодення. Народна творчість та етнологія. 2020. № 1(383). С. 66-75.

7. Ціватий В. Г.. Поліцентричність сучасного світоустрою: мегатренд ХХ! століття: (інституційний контекст). Зовнішні справи. 2014. № 8. С. 26-29.

8. Чекаленко Л. Д., Ціватий В. Г. Історія пам'яті або пам'ять історії: методологія дослідження. Evropsky politicky a pravni diskurz. 2018. Vol. 5. Iss. 6. C. 182-186.

9. Подрєз Ю. В. Українська діаспора Сибіру та Далекого Сходу в другій половині ХІХ початку ХХ ст. Історія та географія. 2019. № 51. С. 25-30.

10. Подрєз Ю. В. Українці Східної Слобожанщини у другій половині XVII - на початку XX ст. Історія та географія. 2019. № 49. С. 53-57.

11. Ціватий В. Г. Інституціональна історія діаспори та інституціональна діаспорологія (на прикладі Західної Європи, США і Канади): теоретико- методологічний дискурс та історичні паралелі. Гуманітарний корпус: [збірник наукових статей з актуальних проблем філософії, культурології, психології, педагогіки та історії] / За ред. С. С. Русакова. Випуск 34 (том 2). Вінниця-Київ: ТВОРИ, 2020. С. 133-137.

12. Марцинюк М. П. Марцинюк М. П. Управління міграційними процесами в умовах пандемії COVID-19: інструменти, запроваджені МЗС України. Економічний вісник НТУУ «КПІ»: науковий ел журнал. 2020. № 17. С. 154-163.

13. Радейко Р. І. Безпосередні та опосередковані форми лобіювання у правотворчій діяльності (на прикладі законодавчої діяльності Верховної Ради України). Часопис Київського університету права 2013. №4. С. 74-77.

14. Про запобігання корупції: Верховна Рада України; Закон України від 14.10.2014 № 1700-VII. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1700-18 (дата звернення: 06.12.2023).

15. Інститут лобіювання в Україні та за кордоном: походження, проблеми, перспективи розвитку. Науково-інформаційне видання / Д. Базілевич, В. Нестерович, В. Федоренко; Інститут професійного лобіювання та адвокатів. К.: ФОП Москаленко О. М. 2015. 111 с.

16. Ціватий В. Г. Концепт «Дипломатична гурманістика» як новий напрям інституціональних досліджень історії та сучасної моделі гастрономіки (історії їжі): міжнародно-політичний і теоретико-методологічний дискурси. Гуманітарний корпус: [збірник наукових статей з актуальних проблем філософії, культурології, психології, педагогіки та історії]. За ред. С. С. Русакова. Випуск 49. Київ: ТОВ «НВП Інтерсервіс», 2023. Випуск 49. С. 21-27.

17. Ціватий В. Г. Публічне мовлення, дипломатична риторика і міжкультурна комунікація у сфері міжнародних відносин та етикетних практик: інституціональний, міжнародно-інформаційний та політико-дипломатичний дискурси. Трансформація суспільних відносин в умовах цивілізаційних змін: Монографія. Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2023. Розділ. 4.7. С. 337-363.

18. Ціватий В. Г. Дипломатичний протокол, церемоніал та етикет міжнародної ввічливості: модель, інструментарій і національні особливості сучасної дипломатії (теоретико-методологічний аспект). Гуманітарний корпус. Збірник наукових статей з актуальних проблем філософії, культурології, психології, педагогіки та історії. Вінниця-Київ: «ТВОРИ», 2022. С. 43-47.

19. Чернявський А., Завгородня В. Вплив російсько-української війни на розвиток європейської дипломатичної служби. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. Том 3 № 75. С. 210-215.

20. Modern Diplomacy in Practice. Written and Edited by Robert Hutchings, Jeremi Suri. Springer Nature Switzerland AG, 2020. 260 р.

21. Шамраєва В. М., Ткаченко Д. Ю. Еволюція дипломатичної служби Європейського Союзу. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Міжнародні відносини». 2018. Вип. 4. С. 51-57.

22. Ціватий В. Г. Публічна та культурна дипломатія Республіки Польща ХХІ століття: інституційний аспект. Зовнішні справи. 2012. № 11. С. 50-55.

23. Ціватий В. Г. Дипломатія та дипломатична служба Китайської Народної Республіки в умовах глобалізаційного простору: інституційний аспект. Зовнішні справи. 2012. № 9. С. 48-53.

24. Ціватий В.Г. Культурна спадщина, культурні та креативні індустрії в умовах поліцентричного світоустрою ХХІ століття: інституціональна історія і сучасні міжнародні відносини (темпоральний дискурс). Креативний простір: електрон. науковий журн. 2022. № 10. Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2022. С. 24-28.

Размещено на Allbest.ru