Історія та сучасність української журналістики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

з дисципліни: Теорія журналістики

Тема: Історія та сучасність української журналістики

Дожурналістський період

На момент зародження журналістики в Україні не просто не існувало української держави, але й сам український народ перебував у стані культурної спаралізованості й провінційної заблокованості. Уже багато років на його культурний розвиток впливав чинник величезної ваги: роз'єднаність українських земель: адже східна частина України увійшла до складу Російської імперії, а західна - до Речі Посполитої Польської, а з її занепадом - до Австрії. Відсутність української державності та розчленованість українського етносу між Австрією та Росією були величезної ваги історичними чинниками, що вплинули на становлення журналістики в Україні. Валив цих чинників виявився щонайменше в двох особливостях періоду становлення української преси:

1) українська журналістика і навіть журналістика в Україні започатковується значно пізніше, ніж преса народів з глибокими традиціями державного будівництва, де вона, безумовно, виступає як частина державотворчої чи й націобудівної діяльності цих народів:

2) преса в Україні зароджується не українською мовою, витісненою на периферію громадського життя й цілком позбавленої суспільно-політичних та освітньо-культурних функцій, а державними мовами тих країн, до складу яких увіходили різні частини України, або міжнародною мовою, уживання було узвичаєне європейською традицією того часу. На момент зародження української журналістики існували максимально несприятливі політичні умови життя нашого народу. Рештки української державності були зліквідовані. У 1775 році знищена вдруге і остаточно Запорізька Січ. Невдовзі український народ покріпачено. а козачу старшин} розчинено серед російського дворянства. Україна була адаптована в адміністративно-територіальну систему Російської та Австрійської імперій, причому в обох державах навіть без найменших претензій на забезпечення бодай культурної автономії. Функції державних урядовців перейшли до представників пануючих націй. Загальнополітична ситуація провокувала національну еліту на пристосування до нових умов. Кількасотлітня боротьба за українську національну незалежність виснажила націю, а внутрішньо національні міжусобиці цілковито знекровили її. За таких політичних обставин не існувало умов для виникнення українсь­кої національної журналістики. Тому журналістика в Україні зароджується іншими мовами, хоча з часом українська місцева стихія й прорвалася назовні і заявила про себе в наполегливих спробах української творчої інтелігенції не тільки друкувати окремі твори українською мовою в російській пресі, не тільки видавати українські книжки, але й мати свою періодику. Щоправда, на перехід від журналістики в Україні до української журналістики пішло занадто багато часу. Але це свідчить не стільки про пасивність українців у справі створення своєї преси, скільки про могутність того опору, на який наштовхувалися навіть безневинні журналістські ініціативи українських діячів. Створення журналістики мало б запустити в рух могутні рушійні сили пробудження національної свідомості й духовно-культурного піднесення української нації і неминуче полягло б за собою з часом виникнення національного руху та утвердження ідеї незалежної Української держави. Цього й боялися офіційні Відень та С.-Петербург і робили все, аби перешкодити зародженню української журналістики. З другого боку, попри існування несприятливих суспільно-політичних обставин, українська журналістика все ж виникла як наслідок титанічної духовної праці не одного покоління діячів. Її зародженню й становленню сприяли національні традиції збирання, обробки й поширення інформації та створення актуальних, дієвих публіцистичних творів. Вони й склали національні джерела української преси. Найважливішими серед них були такі:

Літописи. Першим твором, у якому була зібрана історико-політична інформація та ще й відповідним чином прокоментована, був наш `'Літопис Руський”, що складався з трьох частин: `'Повість минулих літ”, "Київський літопис” та «Галицько-волинський літопис». Повіствування в ньому починалося з стародавніх, легендарних часів, а першою фіксованою датою є 852 рік. Завершується розповідь про нашу землю в літописі 1292 роком. Багато ознак споріднює "Літопис Руський” з журналістикою. Це. передусім, тяжіння до періодичних записів, які робилися часто відразу після подій, а відтак виконували функцію творення історії сучасності, що в суспільній свідомості нашого часу уже пов'язане з журналістикою. Це і вміщення в текстах безцінної інформації не лише про події, а й про різноманітні сторони життя тодішньої України: етнографічні деталі, політичну боротьбу, війни і битви, епізоди й факти церковного життя, народження та смерть князів чи інші події з життя князівських родин тощо. Наш перший літопис споріднюють з сучасною журналістикою не лише могутній інформаційний струмінь, але й численні публіцистичні фрагменти, що включені в текст для коментування тих чи інших історичних явищ. Засудження розбрату між князями, заклики жити у злагоді, діяти у відповідності з християнським світоглядом і мораллю - ось головні теми публіцистичних відступів. Позиція українського патріота, котрий своє слово ставить на службу батьківщині, прагне її піднесення й звеличення - такою виглядає імперативна спрямованість нашого стародавнього літописця.

Витоки публіцистики. У той же час, в епоху Київської України-Русі, в духовному житті на­ших предків виразно виявилася потреба в активному публіцистичному слові. Вершинними здобутками на цьому терені стали два твори: “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, що датується приблизно 1037-1050 роками, та “Повчання” Володимира Мономаха дітям, написане в 1117 році. У першому творі з патріотичних позицій обґрунтовується думка про рівноправність українського народу серед інших християнських народів, як духовний подвиг підноситься прийняття Володимиром Великим християнської релігії для княжої України, відстоюється культурна велич і церковна незалежність від Візантії стародавньої української держави. Другий твір, адресований Володимиром Мономахом, передусім, своїм дітям, але звернутий у головних ідеях і до широкого читацького загалу, пропагує провідні християнські чесноти: смирення перед Богом, гуманізм, вчить допомагати убогим, наполегливо працювати над здійсненням своїх гуманістичних планів, любити рідну землю, захищати її від ворога, поважати людину, працювати для здійснення в житті свого Божого призначення на землі. Ці твори, що мають беззаперечне історико-документальне та художньо-естетичне значення, відкривають історію української публіцистики, наснажують її високими імперативними завданнями, створюють традицію розробки патріотичної, загальнолюдської проблематики та високої майстерності.

Усна народна творчість. Як могутнє джерело української журналістики мусить розглядатися й усна народна творчість. Уже першими збирачами й дослідниками українського фольклору було помічене його могутнє історичне та історіософське поле. Зібрати інформацію про видатну подію чи людину, зафіксувати її в слові, відповідним чином прокоментувати її, висловити до неї своє ставлення - усе це було звичним для кобзаря, являло собою, власне, функцію кобзарської творчості. Відомий історичний факт: саме кобзарі швидко реагували в своїх творах і розносили по містах і селах новини про перемоги Богдана Хмельницького, що в 1648 році дозволило йому зібрати під свої прапори велике військо, звільнити Україну, утворити Українську державу і утримувати її в своєму інформаційному полі.

Очевидно є всі підстави говорити про усну переджурналістику, якою була діяльність кобзарського цеху українських народних співців.

Полемічна література. У ближчому до нас часі, вже з появою на українських теренах друкарства, функцію джерела і своєрідної попередниці журналістики виконала грандіозна полемічна література, що особливого розмаху набула від середини XVI століття й особливо після Берестейської унії 1596 року. Бурхливий розвиток публіцистики у цей час - феноменальне українське явище, невідоме в інших національних культурах. У памфлетах, посланнях трактатах українських письменників Герасима і Мелетія Смотрицьких, Стефана Зизанія, Острозького Клірика, Христофора Філалета, Петра Могили, Іоаникія Галятовського та в творах найвидатнішого публіциста кінця 16-го-початку 17-го століть Івана Вишенського давалася глибока оцінка релігійним та політичним проблемам того часу, відстоювалася ідея української самобутності й самодостатності, вироблявся публіцистичний стиль, освоювалися прийоми полеміки, а в читачів вироблявся смак до читання подібного роду творів. Після літописної літератури Київської доби, “Повчання” Володимира Мономаха, “Слова про закон і благодать” митрополита Іларіона полемічна література стала наступним історичним щаблем у розвитку української публіцистики.

Козацькі літописи. За ще одне джерело, яке вже впритул наближає нас до часу виникнення української журналістики, правлять козацькі літописи 18-го століття, серед котрих особливо виділяються твори трьох авторів: Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб'янки, а також анонімний твір “Історія Русів”. З одного боку, це монументальні історичні пам'ятки, присвячені “козацькій війні з поляками”, безцінне джерело відомостей і фактів про надзвичайно важливий період у житті нашого народу. З другого боку, це твори, пройняті любов'ю до України, повагою до козацького народу, його волелюбності й демократизму, уболіваннями за тяжкі наслідки внутрішньо-національної роз'єднаності й несконсолідованості, спрямовані на захист його від принижень і зловживань з боку Московського уряду, його нищівної для України політики, спроб коштом українського народу й козачого війська розв'язувати військові, політичні й господарські проблеми Російської держави. Найширшого розповсюдження, особливо в середовищі романтиків, набув історіософський трактат "Історія Русів". До першого друкованого видання, яке здійснив О. Бодянський у Москві лише в 1846 році, цей твір розмножувався рукописно і активно читався (й вивчався) в середовищі українського освіченого панства. В ньому наявні мальовничі описи історичних подій, переконливі аргументи на захист прав українського народу на вільне життя, що порушувалися царською владою в Російській імперській державі, гарячий пафос підтримки національно-визвольних змагань українського народу й неприхований захват ватажками цього руху - усе це спричинилося до великої популярності «Історії Русів» серед освічених українців, значного впливу цього твору на становлення національної свідомості, розвитку ідеї патріотизму в суспільній думці, проникненню сюжетів трактату в художню літературу. Епізоди з “Історії Русів” правити за джерела для творів Т. Шевченка, М. Костомарова, Є. Гребінки, П. Куліша. Безумовним і глибоким виявився вплив цієї пам'ятки і на розвиток української журналістики.

Творчість мандрівних дяків. У 18-му столітті важливою складовою українського культурного життя стала феноменальна творчість мандрівних дяків. Вони працювати в площині побутової тематики, у цьому відношенні принципово відрізняючись від кобзарства, зорієнтованого переважно на культивування історичних жанрів, але й істотно доповнюючи його, зайнявши свою нішу в духовному житті українського народу. їхня сатирична творчість, короткі комічні сценки, панегіричні вірші були спрямовані на пошук соціальної справедливості, утвердження правди як торжества морального закону. Не можна не відзначити, що саме в полі тяжіння й розвитку традицій мандрівного дяківства постала велична творчість Григорія Сковороди, який створив свою філософську систему, що увібрала в себе етичні традиції античності, але й світоглядні засади українського народу. Г. Сковорода реалізував своє філософське вчення в своєму-таки житті. Вплив цього мандрівного філософа на суспільну свідомість свого часу був грандіозним і зберігався тривалий час і по його смерті. Тож не дивно, що в контексті традиції мандрівного дяківства постала й творчість Івана Вернета, який уже активно співпрацював з харківськими журналами “Украинский вестник” та “Украинский журнал”, ставши чи не провідним автором відділів красного письменства в обох з них. Таким виглядає дожурналістський період в культурній історії України. Звертає на себе увагу, що в її духовному житті були закладені могутні традиції публіцистичної творчості. Причому вони виявляли свою продуктивність як у писемній, професійній літературі, так і в усній народній словесності: як у стародавні, так і в ближчі за часом історичні періоди. Можна відтак сміливо твердіші, що українська журналістика при своєму виникненні формується під впливом двох рівнобіжних чинників: загальних передумов виникнення журналістики, спільних для європейського культурного простору, і українських національних традиції.

Початковий період

журналістика публіцистика періодизація літопис

Оскільки журналістика в Україні зароджувалася неукраїнською мовою, то на її початковий етап розвитку справній вплив і пресові традиції інших європейських народів, що на той момент випередили нашу батьківщину з огляду на історичні умови в культурному розвитку. Попри це українська стихія прокладала собі дорогу і журналістика в Україні перетворювалася на українську журналістику, хоча цей процес йшов многотрудними шляхами і тривав не одне десятиріччя.

Перші газети. Перша газета в Україні, як і перша книга, з'явилася у Львові. 9 липня 1749 року тут вийшов одноденний листок польською мовою ''Kuryer Lwowski”. Проте дане видання не належить до власне періодичної преси, а являє собою одноденний листок (листівку, летючку), випущену з нагоди інтронізації львівського греко-католіщького єпископа Льва Шептицького. Архівні джерела зберегли звістку, хоча й не залишили для дослідників жодного номера газети Avertissement (“Повідомлення”, «Вісті»), яку почав видавати у Львові книгодрукар Антон Піллер відразу після приєднання Галичини до Австрії в 1772 році. Та оскільки робив він це свавільно, без належного дозволу влади, то львівський окружний уряд 11 січня 1774 року виніс ухвалу про заборону цього віщання.

Першою газетою в Україні, що відповідала нашим нинішнім уявленням про подібного роду періодичні видання, була “Gazette de Leopol” (“Львівська газета”), яка виходила у Львові французькою мовою впродовж усього 1776 року. Дана газета була тижневиком, хоча виходила й не суворо регулярно. Але однаково за рік з'явилося 52 числа газети. Вона мала формат 23 на 18 см. та об'єм 4 сторінки. До окремих чисел (таких усього 15) випускалися додатки по 2-4 сторінки формату газети. Вони були двох типів: “Supplements” (“Новини”) і “Les annonces” (“Оголошення”); у додатках першого типу містилися повідомлення й новини, такі ж. як і в основній частині газети, другий тип додатків друкував різного роду рекламні оголошення й об'яви. У заголовку газети був зображений герб Австрії (двоголовий орел) з квітами по боках. Гаслом газети було латинське висловлювання “Sub umbra alarum tuarum” (у затінку твоїх крил), що, написане на стрічці, утримував орел у своїх лапах. Видавалася газета в друкарні знайомого нам Антона Піллера. Про її видавця і власника ширше невідомо, знаємо лише його прізвище - Оссуді (Ossoudi)Правдоподібно припустити, що походив він з львівського шляхетського гуртка, який ще в 1774 році звертався до центрального австрійського уряду за дозволом видавати газету. За приклад і взірець львівському журналістові столична “Gazette de Vienne” (“Віденська газета”, 1759-1788), яка в свою чергу була “французькою сестрою” упривілейованої німецькомовної газети "Wiener Diarium”, попередниці урядового видання “Wiener Zeitung” . Історія української журналістики XIX століття "Gazette de Leopol” за головне своє завдання мала всебічне інформування своїх читачів про політичні новини в країнах Європи. Повідомлення з приватного життя трапляються рідко. Число повідомлень у кожному числі газети в залежності від обсягу новин могло коливатися від двох до десяти. Географія повідомлень охоплювала весь тодішній культурний світ. Вони нагадують газетні телеграми або хронікерські новини в сучасних часописах. Найбільш імовірне джерело походження повідомлень - передруки з тогочасних французьких або переклади з німецьких газет. Перше число починалося відразу інформаційним повідомленням і не містило програми видання чи звернення до читачів. Але в додатку до першого числа “Газети”, що має назву “Прилюдні оголошення з міста Львова та його околиць з дня 1 січня 1776 року”, на самому початку друкувався виклад завдань видання та запрошення до співробітництва в ньому зацікавлених осіб. “Цей листок має служити до інформування громадянства про все. що станеться цікавого в місті і в його околиці. - писав видавець. - Та ми не зможемо зробити його цікавим без участі самого громадянства. В його передовсім інтересі лежить надсилкою нам документів і матеріалів причинятися до його складання. Отже запрошуємо кожного подавати всі думки, що їх він уважає гідними уваги. Ми обов'язуємося скористатися з них і знайомити з ними публіку” Далі в цьому тексті містилося запрошення подавати об'яви (тобто, рекламні оголошення), адресоване до широкої, розмаїтої публіки. Митці, ремісники та купці могли поінформувати читачів газети про нові винаходи, корисні відкриття, цікаві та приємні предмети свого мистецтва. Власники майна могли через газету оголосити про його продаж. Мандрівники - відшукали супутника для майбутньої подорожі. Безробітні - знайти роботу. Духовні установи - оголосити про теологічні акти, що мають відбутися в їх стінах. У зверненні до вельмож містилася пропозиція інформувати публіку через газету про всі незвичайні події, що відбуваються в їхніх родинах. Газета мала своє рекламне бюро, розміщене в центрі міста на площі проти митної контори. Його діяльність була істотною складовою діяльності віщання: майже в кожному числі друкувалося доволі приватних оголошень і об'яв. Місцева інформація та повідомлення з українського життя в Російській імперії становлять особливий інтерес. Повідомлень зі Львова налічується 12. Найцікавіше з них у № 5 являє собою опис Львівських контрактів того часу. Решта містить описи різноманітних святкових подій, як наприклад, іменин цісаря Йосифа II (№ 13 від 28 березня) чи коронації образу Матері Божої (додаток до № 20 від 16 травня).Викладаючи львівський період в історії ранньої української журналістики за працями І.І. Кревецького, хочемо привернути увагу до цієї непересічної особистості в нашій культурі. Див. про нього змістовну

Видання “Gazette de Leopol” мало велике значення для етапу становлення журналістики в Україні. Тижневик подав взірець часопису, зорієнтованого на традиції преси європейських столиць, інформував місцеву читаючу публіку (зрозуміло, це було в переважній більшості шляхетство) про події в світі та в своєму ближчому довкіллі. Часопис прищеплював у суспільній свідомості смак до читання періодики, створював передумови для появи нових періодичних видань. І вони не забарилися з'явитися. Наприкінці XVIII - на початку XIX століть на теренах України виходять періодичні видання французькою, німецькою, польською, угорською та румунською мовами.

1783 року німець Іван Фрідріх Шіц почав видавати у Львові тижневик польською мовою “Pismo uwiadamijace Galicyi”, що виходив півроку: з липня до грудня включно. Від січня 1784 року назва цієї газети змінюється на таку: “Lwowskie pismo uwiadamijace”, а и власницею стає пані Піллерова, дружина відомого нам книгодрукаря; дане видання проіснувало цілий рік. Ця сама жінка відзначилася ще двома важливими видавничими ініціативами: 1786 року вона почала видавати німецькою й польською мовами газету “Львівські тижневі новини”, відповідно - “Lemberger wцchentliche Anzeigen” і “Lwowski tygodniowe wiadomosci”, періодичністю два рази на тиждень. І якщо видання польського варіанту довелося зупинити через рік, то газета німецькою мовою проіснувала до 1795 року. У 1796-1811 роках у Львові виходила німецькою мовою газета “Lemberger k.k. privilegirtes Intelligentz-Blatt” (Львівський цісарсько-королівський привілейований листок для інтелігенції).

Провідна ознака перелічених періодичних віщань - їхня цілковита національна індиферентність. Інформація, пропонована ними відзначається нейтральністю щодо проблем національного життя, має цілковито космополітичний характер. Даний висновок стосується й польської преси, хоча традиції національного патріотизму серед поляків були розвинені значно дужче, ніж серед інших народів Австрії, включаючи й український. Тож не дивно, що невдовзі у Львові почала виходити перша газета, яку вже не лише за мовою, але й за духом і характером слід вважати польською газетою. Йдеться про часопис "Dziennik patriotycznych politykow” (Щоден­ник патріотичних політиків), що видавався у вересні 1792 - червні 1793 років і від квітня 1794 до березня 1798 років. У перший рік періодичність видання газет складала один раз на тиждень, у 1793 році газета виходила раз на 3-4 дні. а після перерви, у другий період свого існування, стала виходити щодня.

Відтак дана газета - перший щоденний часопис в Україні. Видавцем Газети був о. Михайло Гарасевпч, українець за походженням.

У Львові вперше в Україні почав видаватися, ц журнал. Це був Ілюстрований літературно-науковий місячник, що виходив з січня по червень 1795 року польською мовою з довгою назвою - "Zbior pism ciekawych, sluza- cy do poznania roznych narodow і krajow, wvjety z dziennikow і innych dziel peryodycznych” (Зібрання творів цікавії», що служать для пізнання різних народів і країв, вийнятих з щоденних та інших періодичних видань). У шести числах журналу представлені матеріали з історії, географії, фізики, виховання: майже всі вони перекладені з французьких часописів того часу. У Львові зародилася й галузева журналістика в Україні. 'S' 1801 році тут починає виходити журнал з правознавства ``Annales Jurispruflfntiae” (Правознавчі анали) (існував до 1811 p.). а в 1803 р. - журнал з воєнних наук "Militдrische Zeitschrift” (Військовий журнал).

У 1811 році у Львові починає виходити "Gazeta Lwowska” (Львівська газета), якій судилося стати найтривалішим періодичним виданням України. Вона існувала до 1939 року, певний час мала й німецький паралельний варіант - "Lemberger Zeitung”. .

Журналістика в підросійській Україні. Датою народження журналістики в підросійській Україні є 1812 рік, коли в Харкові з 4 травня до 20 літня існувала газета під назвою «Харьковский еженедельник». Вийшло усього 12 чисел. Друкувався великій як на ті часи тираж - 600 примірників. З'являлася вона щосуботи в обсязі 1 -1.5 друкованого аркуша. Передплата для Харкова дорівнювала 10 крб. на рік. а з пересилкою - .1,2.Видавцем газети був університетський книгар Лангнер, а редактором - професор Карл Нельдехен, німець з Берліна, запрошений для викладання в Харківському університеті сільськогосподарських наук ще першим попечителем Харківської навчальної окрупі графом С.О. Потоцьким

Журналістика і університети Заснування університетів і запровадження навчальних округів супроводжувалося й реформуванням друкарської й книговидавничої справи. Буй прийнятий "Устав про цензуру 1804 року”, у відповідності з яким із професорів і магістрів при університетах утворюватися цензурні комітети, що перебували в їхньому безпосередньому віданні. Кожен комітет розглядав книги і твори, що виходити в усіх друкарнях даної навчальної округи. Ці ж цензурні комітети мати повноваження розглядати й допускати до друку періодичні видання та альманахи. «Перший устав університету, затверджений 5 листопада 1805 року, передбачав: "Університет має друкарню і власну цензуру для всіх творів, що видаються його членами і в його окрузі друкуються, а також збірник книжок, що виписуються ним для власного використання з чужих країв”. Цензурний комітет засновувався з деканів усіх відділень, а лекторами цензури оголошувались усі професори, ад'юнкти й магістри. Щоправда, контроль за цензурою й обігом друкованої продукції "Циркуляром про заснування Міністерства поліції” (1811) було покладено. Харків завдяки університетові перетворився на великий культурний 1827 році Й.В. Гете був обраний почесним членом Ради Харківського університету за сприяння в його розбудові в період становлення. Поруч з іноземцями активно скликатися до Харкова професори з уже діючих навчальних закладів Росії. У зв'язку з нашою темою варто звертати увагу передусім на філологів. З огляду на фах вони вже не могли бути іноземцями. Першим ректором Харківського університету; що обіймав цю посаду з 1804 по 1811 рік. був видатний учений-філолог. дійсний член Російської Академії наук (з 1802) Іван Степанович Рижський. Він народився в м. Ризі в сім'ї священика, навчався в Псковській та Троїцько-Сергіївськіи семінаріях: деякий час працював в останній викладачем риторики, поезії та історії. 1785 року переїхав до Петербурга й став професором Кадетського корпусу, і цієї посади він і був запрошений до Харківського університету, де повною мірою розквітнув його талант. Він викладав словесність, логіку, риторику та інші філологічні дисципліни. Тут написав свої головні праці «Вступ у коло словесності» (1806) та "Наука віршування” (1811): допрацював і видав нове видання написаної раніше книги "Спроба риторики" (СПб. 1796; 2 вид. X.. 1805). Хоча він уже помер на час розквіту харківської журналістики, але його діяльність справила глибокий вплив на освічену публіку і ще довго залишалася відчутною. Другою людиною, яка безпосередньо вплинула на виникнення журналістики в Харкові, був Іван Овсійовнч Срезневськпй (1770-1820). батько знаменитого мовознавця-славіста, академіка Петербурзької АН (з 1851) Ізмаїла Срезневського (1812-1880). Іван Срезневськпй відомий поет-класицист і науковець. Він був запрошений до Харківського університету в 1813 ропі на посаду професора красномовства, поезії і слов'янських мов з Ярославля, де працював у Демидівському училищі вищих наук. З'явившись у Харкові. Іван Срезневськпй приніс сюди культ літературної творчості. плекання талантів, виховання письменників-початківців. Він був відомий як оригінальний автор класицистичних од та епіграм і перекладач творів Овідія. Горація. старозавітної релігійної лірики (Псалмів та Книги пісень). Він прищеплював студентам потяг до творчості, смак до розуміння літературних явищ і теоретичних проблем естетики, а відтак цілком природно ідея видання журналів зароджується в середовищі його учнів. Формування культурного середовища в Харкові того часу ще недостатньо досліджене і залишається вдячним полем для прикладання зусиль наших науковців, журналістів і письменників. Але можна і слід все ж зробити попередні накреслення, необхідні для повнішого бачення історії преси.

Розгадка таємниці первісно високого професійного рівня харківської преси 1810-1820-х років полягає в її тісному зв'язку з університетом. За її творення беруться високоосвічені люди. які. незважаючи на провінційний статус рядового губернського міста, підносять журналістику в ньому до рівня кращих російських видань.

Можливі варіанти подальшої періодизації

Однією з найважливіших проблем нашої дисципліни є періодизація історії української журналістики. За радянських часів ця проблема власне не була предметом наукового розгляду, оскільки для її розв'язання використовувалися вже готові схеми, узяті a priori, а не вироблені всередині історико-журналістських студій. За таких обставин уся історія української журналістики ділилася на дві великі частини: дожовтневу й радянську. До періодизації першої застосовувалася ленінська концепція етапів визвольного руху в Росії. Виділення радянського періоду вилучало з історії української журналістики усю нерадянську періодику, надто ж ту, що втілювала національно-визвольні прагнення народу, стояла на позиціях української державної самостійності (тобто періодику української зарубіжної діаспори та українського дисидентського руху). Антинаукові методологічні засади радянської науки унеможливлювали об'єктивне й усебічне вивчення історії української журналістики. Лише в 1990-ті роки склалися умови для вироблення нової, об'єктивної, наукової концепції історичного розвою української преси. А відтак ця проблема відразу зробилася предметом наукових дискусій і слушно нагадує про постановку цієї проблеми в деяких класичних працях з історії української журналістики.

Періодизація О. Маковея. Першим, хто висловився з проблем її періодизації, був О. Маковей. У статті «п'ятдесятирічній ювілей руської публіцистики», що була написана з нагоди півстолітнього ювілею першої української газети “Зоря Галицька”, він запропонував виділення трьох періодів розвитку нашої преси, відповідно

1 період: 1848-1861 роки:

2 період: 1862-1873 роки;

3 період: 1873-1898 роки.

Історія української журналістики XIX століття

Періодизація М. Нечіталюка. М.Ф. Нечіталюк. пропонується така періодизація:

1 період: від початків до середини 50-х років 19-го ст.:

2період: 1860-1880 роки;

3 період: 1880-1905 роки:

4 період: 1860-1905 роки в Західній Україні:

5 період: 1870-1890-ті роки за океаном;

6період: 1905-1914 роки;

7 період: 1920-1939 роки.

Слід мати на увазі, що кожна періодизація залежить від своєї історичної епохи, рівня та умов розвитку науки, пройденим самим досліджуваним явищем шляхом розвитку. З огляду на це беззастережно зрозуміло, що періодизації історії української журналістики, складені в минулому, мають бути враховані сучасною науковою думкою, але однозначно визнані нею ж за недостатні, такі, що потребують перегляду. М.Ф. Нечиталюк висловився за побудову періодизації історії української журналістики на підставах “хронологічно-проблемного принципу, відповідно доповненого принципом регіональним як таким, що дає можливість відтворити національно-етнографічну специфіку української преси.

Спираючись на запропоновані методологічні засади, науковець пропонує виділення десяти періодів історії української журналістики. Вони в нього такі. Слід сказати, що автор декларує мету побудувати не академічний, а навчальний курс історії української журналістики. Три періоди в нього охоплюють час до XX століття, причому зазначене століття кінчається в нього 1914 роком.

1. Зародження й становлення української журналістики - від найдавні­ших часів до середини XIX століття;

2. Формування й функціонування журналістських систем - 60-90-ті роки XIX століття;

3. Українська журналістика у національно-визвольному русі епохи народної революції і світової війни - 1898-1914 роки.

“Другу половину курсу історії української журналістики, за університетськими планами, складає відрізок часу від першої світової війни до 1917 року і від 1917 року до наших днів, - зазначає М.Ф. Нечиталюк. Поки що ця частина курсу розроблена тільки хронологічно, без журналістсько-проблемної конкретизації, і передбачає 7 наступних періодів”.

4. українська преса національно-визвольних змагань - 1917-1921 років;

5. національно-патріотична журналістика Західної України та інша преса 20-30 років XX ст.;

6. журналістика Радянської України 20-х років;

7. тоталітарна преса Радянської України 1930-х та повоєнних років;

8. українська преса часів другої світової війни;

9. українська преса національно-визвольного опору (неформальна журналістика);

10. українська преса поза межами України, преса української діаспори.

Запропонована М.Ф. Нечіталюком концепція періодизації історії української журналістики спричинила активізацію наукової думки навколо розробки даного питання.

Періодизація М. Романюка Невдовзі з'явилася стаття ще одного з глибоких знавців історії періодики М.М. Романюка, який виклав своє бачення проблеми періодизації нашої журналістики, подавши її як колективну думку науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Кількість періодів у цій концепції зросла до чотирнадцяти. Воші пропонуються такі:

1. Зародження й становлення української журналістики - від найдавніших часів до середини XIX ст.

2. Формування журналістських систем - 60-90-ті роки XIX ст.

3. Українська преса епохи першої народної революції - 1898-1905 роки.

4. Українська журналістика 1905-1914 років.

5. Українська журналістика в період першої світової війни - 1914-1917 роки.

6. Українська журналістика періоду революцій у Росії та національно-визвольних змагань України, преса січових стрільців, початок комуністичної та офіційної радянської преси - 1917-1921 роки.

7. Західноукраїнська преса 20-30-х років XX ст.

8. Преса Радянської України - 1920-1930-ті роки.

9. Українська еміграційна преса 20-40-х років XIX ст.

10. Українська преса періоду другої світової війни - 1941-1945 років.

11. Преса в Україні після другої світової війни; тоталітарна журналістика - 1945-1990-й роки.

12. Українська преса поза межами України, преса української діаспори - 1945-1990 років.

13. Українська підпільна й неформальна преса, самвидав - 1960-1990 роки; напівлегальні видання - 1957-1990 роки.

14. Преса періоду розбудови української державності - 1991 рік і до наших днів.

Запропоновані концепції періодизації передбачають максимальне наближення методології до предмета вивчення, переслідують мету якомога точніше пристосувати рух дослідницької думки до рельєфу досліджуваного простору. І це з погляду академічної науки добре. Адже головним правилом залишається відома з давнини істина: метод - це аналог предмета. А відтак цілком очевидно: наскільки точнішою буде періодизація, настільки легшим буде надалі процес опису, вивчення й аналізу самої історії журналістики.

Інша періодизація за сутністю. Подаємо лише назви періодів, хоча в самій праці вони описані більш докладно. Історія української журналістики XIX століття . Має проблема періодизації мас й інший аспект. На її прикладі можна виразно бачити, як інтереси науки академічної вступають у суперечність з наукою навчальною. Викладені коротко вони полягають у тому, що академічна наука має переслідувати мету найбільш повного опису історії преси в якомога повнішому (можливо, багатотомному) дослідженні, а навчальна наука переслідує мету створення підручника, розрахованого на викладення обширного матеріалу протягом обмеженої кількості годин, передбачених на вивчення цієї дисципліни навчальним планом. Для академічної науки ідеалом є велика наукова праця, у якій кожному виразно окресленому (за концепцією, скажімо, М.М. Романюка) періодові присвячено цілий том. Такі праці, як правило, створюються колективом авторів, що працюють у межах певної наукової установи. Для навчальної науки ідеалом є компактний (на 25-30 др. аркушів) підручник, у якому стисло, але досить афористично й точно викладено історію української журналістики. Зрозуміло, що в такому підручнику на кожен виділений період можна буде відвести 1,5-2-2,5 др. аркуші, а відтак увесь виклад матеріалу зведеться до зібрання енциклопедичних довідок про ті чи інші видання. Уникнути цього, на нашу думку, можна, застосувавши укрупнення періодів, скорочення їхньої загальної кількості, присвятивши кожному окресленому явищу журналістики окремий розділ. Ідеальним варіантом була б така послідовність: створення спочатку багатотомної академічної історії української журналістики, а потім виготовлення на її базі компактного й зручного для користування навчального підручника. Але журналістська вища освіта існує в Україні давно і не може чекати тривалого процесу написання академічної історії журналістики, хоча, зрозуміло, її поява спричинить до появи нових навчальних книжок. Та вже сьогодні вищі навчальні заклади України, що здійснюють підготовку журналістів, потребують навчальної літератури. Отож, не чекаючи завершення академічної праці, науковці-викладачі мусять уже зараз братися за створення підручника з історії української журналістики. У нашому навчальному посібнику пропонується такий розподіл матеріалу, в основу якого покладено дві головні засади: врахування етапів і процесів формування національної свідомості та регіональний аспект. Зрештою, навіть неозброєним оком можна помітити, що в періодизації М.М. Романюка йдеться в окремих місцях не про власне хронологічні періоди, а про виділення певних паралельних історико-журналістських явищ, які насправді належать одному періодові. Отож навчальний курс “Історія української журналістики” бачиться нам побудованим з таких чотирьох частин.

Частина перша охоплює час від зародження української журналістики до моменту її заборони в Росії Валуєвським обіжником 1863 року. Це приблизна хронологічна межа. Сутність періоду полягає в нагромадженні творчих сил, назву для періоду можна запропонувати таку: «Російсько-український».

Друга частина, на відміну від першої, охоплює історико-журналістські явища, що розгорталися переважно в підавстрійській Україні. Розпочинається цей період з 1848 року з "Весни народів", а увиразнюється на початку 1860-х років, коли внаслідок адміністративних переслідувань в Росії центр творення української журналістики перемістився в Австрію (з 1867 року - Австро-Угорщина). Закінчується період на рубежі XIX і XX століть, хоча конкретну дату вказати й важко. Тут мусять бути враховані такі явища, як створення першого всеукраїнського “товстого” журналу “Літературно-науковий вісник” (1898). консолідуючого схід і захід України, митців і діячів різних напрямків: утворення у Львові Української національно-демократичної партії (грудень 1899), а в Харкові Революційної Української партії (січень 1900) як двох політичних об'єднань, що вийшли на арену суспільної боротьби під гаслами української незалежності; а також історичної ваги подію - повалення заборони на українське публічне слово в Росії, що сталося в 1905 році внаслідок перетворення цієї держави з абсолютної на конституційну монархію і проголошенням у ній громадянських свобод. Назву для цього періоду можна запропонувати таку: “Австро-український період” або - менш точно - “Галицько-український період”. Перелічені вище явища спричинюють його завершення.

У двадцяте століття Україна ввійшла розтерзаною, пошматованою сусідніми монстрами: Наддніпрянська потрапила в старшобратські обійми двоглавого орла російського самодержавства, а Наддністрянська - під покров одноглавого орла габсбурзької монархії. Там і там етнічні українці жили в колоніальних умовах. Та якщо галичани після європейської "весни народів" (революцій, що дали людям хоч і обмежені, зле все-таки свободи і права) відчули деякі демократичні зміни, що сприяли пробудженню національної свідомості, то східні українці й мріяти про це не могли. Цілий каскад царських указів та інструкцій його чиновників заборонили українське слово як антидержавний, сепаратистський чинник, що загрожував вимріяній віками ідеї «єдиної неподільної Росії». Паралельно з офіційними урядовими заборонами української мови відбувалося насаджування ніби прогресивнішої і розвиненішої культури російської. У кінці. XIX - початку XX століття в Україні бурхливо розвивалася промисловість, зростали міста. Відбувалася масова міграція росіян в українські промислові центри. Вони несли з собою свою культуру, свою мову і за допомогою місцевих власників заводів і фабрик та адміністрації (теж, переважно, росіян) прищеплювали її місцевим городянам і українським селянам;* що поповнювали робітничий клас. Так утворювався російсько-український мовний суржик, який в побутовому вживанні зберігся й донині. Ця епідемія перекинулася й на село, жителі якого мали тісні виробничі контакти з цукроварнями та іншими підприємствами, що переробляли сільськогосподарську сировину.

Третя частина має охоплювати добу перших трьох десятиліть XX століття. Це час розгорнутих національно-визвольних змагань українського народу, боротьби за створення незалежної Української держави. Практично все. що робилося в цей час в українській пресі походить з цього джерела. Це час множинності творчих пошуків, численних паралельних явищ, породжених реальною складністю політичних процесів трагічного для українства XX століття. Завершення періоду найкраще пов'язати з конкретними подіями - самогубствами Миколи Хвильового (13 травня) і М.О. Скрипника (7 липня), що сталися в 1933 році й ознаменували собою початок нової епохи - доби тоталітаризму. Четверта частина повинна охоплювати час 1930-1980-х років. Це час нищення вільної думки в материковій Україні, уніфікації духовного життя, і, як наслідок. - перенесення духовної діяльності в нелегальні форми та умови, під якими можемо розуміти дисидентство й еміграцію.

Цей період тривав до появи революційних процесів кінця 1980-х років, нарощування яких призвело до створення незалежної Української держави. Цілком очевидно, що ця подія відкриває нову епоху в українській історії в цілому і в історії української преси зокрема. Зараз ми живемо в цьому періоді, а відтак ще не бачимо його кінцевої точки й не можемо повноцінно судити про його головні властивості. Такими бачаться нам в цілому етапи розвитку української журналістики. Запропонована концепція не заперечує інші погляди й варіанти розв'язання складної наукової проблеми, як можливості й далі працювати над її вивченням, вносити пропозиції щодо нових підходів до її розв'язання. Наступною важливою проблемою є визначення методологічних засад для періодизації, опису й аналізу історико-журналістського процесу. Думається, ці засади повинні стати в нас предметом ґрунтовного обговорення й вивчення. Ми ж висловили лише деякі думки і спостереження. Цілком очевидно, що сама складність предмета вивчення тягне за собою складність методів його пізнання. Тому не слід боятися того, що різними авторами чи й школами науковців може бути запропонована полісемантична система методологічних підходів. Власне, ми вже їх і запропонували, коли два перші періоди історії української преси виділили на підставі нібито географічного чинника (хоча це й не зовсім так - географічний чинник виявляє своє виразне політичне забарвлення), третій з урахуванням суспільно-політичної активності українського народу як головного вектора його історичних устремлінь у боротьбі за створення своєї держави, а четвертий - на підставі врахування політичної ситуації в тій наддержаві (СРСР), куди увійшла Україна як колонія. У кожному конкретному випадку сам предмет дослідження, його особливості унікальні сторони повинні диктувати вибір методологічних прийомів для його пізнання. Ще однією важливою проблемою методології історико-журналістських досліджень є вибір фактів та явищ для оглядового опису чи ґрунтовного “текстуального” аналізу. Не є таємницею, що величезні обсяги періодики спиняли у відчаї не одного науковця, котрий не міг реалізувати свого прагнення охопити матеріал і знайти способи його згрупування та систематизації. Ще півтора століття тому думка про історію преси здавалася утопією. У 1839 році видатний французький письменник і літературний критик Шарль Опостен Сент-Бев писав з цього приводу: “Історія часописів має бути написаною... Але справа, яку я оце саме пропоную та передбачаю, - це свого роду нездійснима мрія”.

Зрозуміло, що в історії журналістики мають бути виділені, як і в історії літератури, факти бібліографії, факти критики і факти історії. Факти бібліографії - так умовно назвімо малозначимі історико-журналістські явища, які мають регіональне значення, локальні за часовим проміжком існування. Вони мають бути згадані в загальній історії, їм можуть бути присвячені й окремі статті чи й монографічні дослідження. Але жанр підручника і його обсяг не передбачають можливим їх розгорнутий аналіз. Картина історичного розвитку може існувати й без них. Факти критики - більш поважні й істотні історико-журналістські явища. Вони мали свого часу всеукраїнське значення, були помітними, на сторінках виступали більш-менш відомі діячі, публікувалися в чомусь прикметні літературні, публіцистичні чи наукові твори. Такі часописи повинні включатися в реєстр історії української журналістики, вони впливають, хоч і не вирішальним чином, на загальну картину еволюції української періодики, їхня відсутність позначається на загальній концепції, робить її незавершеною, невичерпаною.

Факти історії - це такі газети й журнали, без яких історична картина розвитку нашої преси виглядатиме неповною, ущербною, відсутність їх у загальній концепції спотворює цю останню, їх висвітлення є обов'язковим в історії української журналістики. Це такі видання, з якими були пов'язані провідні українські письменники і політичні діячі, які інтенсивно впливати на громадянство, формували громадську думку свого часу, мали тяглість у часі існування, всеукраїнський розголос. Всебічний аналіз таких видань, з розгорнутою характеристикою тематичної спрямованості, кола авторів, опублікованих там творів, їхнього новаторського змісту, значення та впливу на літературний процес та суспільне життя - саме ця сукупність питань і повинна складати справжній зміст історії української журналістики. Варто відзначити і в цьому питанні неспівпадіння завдань академічної й навчальної науки. Перша мусить орієнтуватися на вичерпність, домагатися повноти освоєння історико-журналістського процесу. Друга, навпаки, не відбудеться без свідомого обмеження, без вибірковості, а відтак повинна зупиняти свою увагу переважно на останній групі явищ, звертаючись при потребі й до аналізу другої групи і ніколи не принижуючись до першої. І остання методологічна проблема, з'ясування якої необхідне для подаль­шого викладу. Це проблема самого предмета історії журналістики. Розуміння журналістики як історії сучасності максимально розширює уявлення про її предмет, що позначається навіть на заголовках відповідних досліджень. Найповніша на сьогоднішній день праця наших російських колег має назву “Нариси з історії російської журналістики та критики”, охоплює хронологію лише до кінця XIX століття, але й у такому вигляді налічує біля 100 др. аркушів. Наскільки нам відомо, історія преси XX століття навіть у Росії ще не написана, незважаючи на великі сили науковців, що там історією журналістики займаються.

Зрозуміло, що написання історії української журналістики - дуже складне завдання, тому його здійснення може бути розподілене на кілька етапів щодо повноти виконання й досягнення кінцевої мети. У даному випадку довелося обмежитися представленням історії періодичних видань першого періоду розвитку української журналістики.

Сучасний етап розвитку журналістики

На сучасному етапі журналістика зазнала багато змін. Поява нових інформаційних технологій ставить також питання про перегляд концепцій циркуляції інформації і системи комунікацій, які її забезпечують (раніше йшлося про координацію діяльності ЗМІ). Загальновідомо, що демократія торжествує тоді, коли кожний громадянин має у розпорядженні найбільш повіту і об'єктивну інформацію. Це твердження прирівняло інформацію до демократи. Але інформація, навіть і як стратегічна сировина демократії, зовсім не гарантує її. Демократія забезпечує не кількість новин, газет, програм, а безупинну боротьбу проти дискримінації між тими, хто постачає інформацію, і тими, хто її споживає. І тут має набирати чинності теорія соціальної відповідальності ЗМІ, а сама держава повинна виробити її регламентацію заради суспільних інтересів. Наприкінці - діагноз, який ставлять професіонали: преса України - хвора. 1 економічно, насамперед, і духовно. Вона прагне бути ліберальною, але 365 днів у році піддає себе автоцензурі, бо нерідко залежить від "грошового мішка". Тиражі газет неухильно падають, зникає довіра до них з боку читача, який усе частіше зауважує, що надлишок інформації приховує дезінформацію, що твердження преси про власну незалежність - відверта неправда. Сьогодні, з огляду на економічні умови, першість тримають аудіовізуальні засоби масової інформації. Однак помітно, що і вони втрачають глядацьку аудиторію, зокрема через шкідливий вплив на дітей коміксів. їх помітне поширення значною мірою базується на комерціалізації діяльності ЗМІ, яка майже повністю орієнтована на отримання прибутку. , Національний інформаційний продукт створюється з допомогою сучасної матеріально-технічної бази інформаційних систем - синтезу засобів зв'язку і електронно-обчислювальної техніки. За всієї автономності .і технічної досконалості кожного з цих елементів жоден з них не в змозі виконати весь обсяг робіт щодо збору, обробки, збереження, передачі інформації. У результаті створюється новий вид інформаційної технології, компонентами якої е: радіо, телеграф, телефон, факсимільні апарати, телебачення, кабельне телебачення, пакети інформації, магнітна плівка, аудіо-відеокасети, мікрохвильові передавачі, лазери, оптичні волокна, кредитні картки, комп'ютери, калькулятори, банки даних, мікрофільми, мікрофіші, сканери, штучні супутники. Засоби масової інформації мають широкі і різнобічні контакти з елементами сучасної інформаційної технології, без яких їх нормальне функціонування неможливе. Так, штучні супутники зв'язку мають безпосередній вихід на пресу, радіо, телебачення, інформаційні агентства. Інфраструктура кожного із засобів масової інформації у системі нової інформаційної технології має такий вигляд.

Радіо - телеграф, телефон, аудіо-відеокасети, банки даних, супутники зв'язку. Телебачення - телеграф, телефон, аудіо-відеокасети, електронно-обчислювальні машини, банки даних, фотографія. Кабельне телебачення - телеграф, телефон, факсимільний коаксіальний кабель, аудіо-відеокасети, електронно-обчислювальні машини, банки даних, фотографія. Інформаційні агентства - телеграф, телефон, факсимільний к, коаксіальний кабель, аудіо-відеокасети, електронно-обчислювані машини, банки даних, фотографія, супутники зв'язку, сканери. Національна інформаційна індустрія поки що нагромаджує для її успішного становлення та розвитку треба ще в'язати цілу низку проблем правового та технічного характеру, йтися це має з прицілом на повне входження інформаційної теми України в міжнародну з урахуванням принципів прийнятого міжнародного інформаційного порядку (НМІП). Нові соціально-економічні умови безпосередньо торкнулися організаційної сторони журналістської діяльності. Вони фактично розширили ареал дій ЗМІ та послуг в інформаційні сфері. Йде кооперація матеріальних та інтелектуальних сил, а також синтез засобів інформаційного впливу на людей, задоволення їх потреб. Від редакцій, студій до кооперацій, концернів, консорціумів - такий магістральний, на нашу думку, шлях розвитку інформаційної структури та індустрії України. Створено і діє ціла низка регіональних інформаційно-видавничих, аудіовізуальних центрів, продукцією яких користується вся Україна, і не тільки вона. Триває концентрація інформаційних сил, координація їх можливостей з тим, щоб національний продукт був оригінальним, повним, різнобічним. До новітніх тенденцій журналістської практики слід віднести постановку рекламної справи. Законодавча влада теж відреагувала на це - прийнято Закон України "Про рекламу". Можливо, нічого нового й не сказати про цей журналістський "шлягер" і "соломинку для виживання", але нові дії ЗМІ у цьому напрямку вимагають певних пояснень та тлумачень. Однак віддамо данину цін інновації в журналістській практиці. 1 спробуємо відповісти на такі запитання: "Чому рекламодавці так часто вдаються до послуг преси, радіо, телебачення? Чому вони віддають перевагу тій чи іншій газеті, журналу?". У відповідях на ці запитання мова передусім буде йти про ефективність реклами. Прагнення до максимального прибутку природне для любого бізнесмена. Тому його вибір засобу масової інформації коригується величиною аудиторії, тобто тиражем, регіоном, масштабом розповсюдження. Разом з тим видавець, редакційний колектив вкрай зацікавлений у збільшенні "тиражності", оскільки збільшується сума грошей на покриття витрат. Таким чином, інтереси рекламодавця і видавця співпадають уже на першому етапі. Ще один із можливих варіантів - це збіг профілю видання, програми і реклами пропонованого товару. Нині не останню роль відіграє і сама ціна видання: масове, дешевше має більшу потенційну аудиторію. Рекламодавець не може не враховувати і сезонних змін при регуляції потоку реклами в ЗМІ. Так, за даними соціологів і психологів, обсяг реклами досягає піку в березні, травні, жовтні, а спади відчутні в пору літніх відпусток (липень, серпень). Ці ж дослідження встановили, що протягом тижня рекламний потік нерівномірний, причому п'ятниця незмінно найактивніший день. Обсяг рекламного простору вимірюється сторінками, хвилини, заставками, колонками, рядками, кількістю слів, а інколи - комбінованими показниками. Саме ці показники безпосередньо впливають на ціну рекламного оголошення. Наступний етап - розташування - теж змінює ціну реклами, к правило, кажуть, що газета чи журнал продають чисті сторінки, площу, котру замовник заповнює на свій погляд смак. В ній мірі це вірно, але ще більш праві ті, хто стверджує, що "дання торгує увагою читача. Не без підстав вважається, що найбільшу увагу викликає перша сторінка. Враховується і психологія сприйняття матеріалів на полосі. Є своя специфіка і при підготовці рекламних випусків на телебаченні чи радіомовленні. Як стверджують психологи, тут діє магічне" число Мюллера, тобто глядачі і слухачі запам'ятовують 7 - мінус 2 сюжети. Навіть коли їх число більше, то в такому випадку краще за все запам'ятовуються 3-4 сюжети на початку і 4-5 у кінці випуску. Реклама завжди була важливим фактором впливу на аудиторію, а особливого сенсу вона набирає саме зараз, коли інтенсивно розвивається ринок. Саме тепер журналістам належить - справжньому збагнути механізм дії реклами на людей, форми її подачі. Цей зв'язок дійсно існує і його неможливо заперечувати. Навіть тому, що засоби масової інформації в умовах ринкових відносин - таке ж підприємство, як і завод чи фабрика. Отримання прибутку - життєва необхідність. Реклама - жорстока необхідність, один із важливих Я продуктивних шляхів виживання ЗМІ в умовах ринку. З іншого боку, вона і індикатор популярності видання чи програми, і школа журналістського маркетингу, який допоможе вийти ЗМІ в економічної кризи. В економічному плані це призводить до того, що реклама стала одним із вирішальних факторів процесу концентрації та монополізації ЗМІ. В політичному плані це веде до монополії на інформацію. І наостанок, реклама різко змінює обличчя тієї газетні журналу, програми, яким вона милостиво дозволяє існувати. Зміст і форма її багато в чому визначається тим фактом, що вона ні що інше,: як товар на ринку, де покупцем є рекламодавець. Сучасна матеріально-технічна база інформаційних систем "1 це синтез засобів зв'язку і електронно-обчислювальної техніки. При всій автономності і технічній досконалості кожного з цих елементів жоден з них не в змозі виконати весь обсяг робіт по збору, обробці, збереженню, передачі інформації. В результаті створюється новий вид технології, котрий прийнято уже називати інформаційною технологією, розуміючи за цим всі засоби і процеси обробки та передачі інформації.