Карнавальні аспекти політичного ток-шоу: соціально-філософський аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Карнавальні аспекти політичного ток-шоу: соціально-філософський аналіз

політичний ток шоу теледебати

Перехід до інформаційної стадії у розвитку більшості розвинених країн світу позначився суттєвими змінами у структурі виробництва, посиленням ролі сектору послуг у світовій економіці, змінами у структурі ринку праці, переформатуванням традиційної системи соціальних ролей та соціальної структури суспільства, трансформацією політичної організації суспільства та загалом системи інструментів та методів, які використовуються для реалізації всіх без винятку проявів соціальної взаємодії.

Одним із найбільш яскравих проявів зазначених процесів стає зростання ролі інформаційної взаємодії, що здійснюється в тому числі і засобами масової інформації, перш за все електронними. Телебачення та інші електронні медіа набувають останнім часом властивості інтерактивності: реальної чи удаваної. Обставини суспільного життя взагалі, і політичного, зокрема, перестають бути у свідомості споживачів телевізійного продукту, абстракцією, що немає відношення до них безпосередньо. Цілковито доречною у цьому зв'язку стає метафора «глобального селища» (М. Маклюен). Політична участь більшості громадян перестає обмежуватися досить пасивною роллю виборця, який своїм рішенням періодично схвалює політичну програму чи імідж одного кандидата або політичної сили і відмовляє у підтримці іншому.

Разом з тим все меншого значення набувають форми безпосередньої політичної активності, на кшталт мітингової діяльності, про що свідчить досвід У країни 2004 року, коли прояви «майданної демократії» сприймалися як досить неординарні події.

Однак прагнення особи до самостійної організації свого життя, відчуття себе суб'єктом власної життєтворчості, породжує і прагнення бути долученим до політичного процесу у якості його учасника максимально зручним чином.

Саме тому у сучасному медіа-просторі, і українському в тому числі, збільшується доля телевізійного продукту, що побудований за принципом діалогу, до якого прямо чи опосередковано долучається глядач. Подібнийформат отримав назву «ток-шоу». Зважаючи на порівняно недавню історію цього телевізійного жанру, він стає об'єктом соціологічного та політологічного аналізу, що має на меті з'ясувати причини його популярності, міру достовірності декларованого як основний принцип ток-шоу гасла про реальну участь глядача у процесі обговорення, його загальну драматургічну структуру.

Серед робіт, присвячених цій проблематиці, варто зазначити роботи Шерман[9], яка звертається до проблеми політичних стереотипів, що створюються засобами телебачення, М. Бурмаки[3], яка розглядає жанрові особливості ток-шоу, Ю. Голоднікової[5], яка аналізує ток-шоу в контексті концепції медіа-гри, М. Недопитанського[7], який звертається до розгляду загальних підстав створення ток-шоу.

В той же час, ток-шоу може бути розглянуте не лише як різновид медіа-продукту, але й як суспільне явище, яке може бути проаналізоване в контексті соціально-філософських концепцій. Доречним, на нашу думку, є аналіз ток-шоу, зокрема політичного, в руслі концепції карнавалу, запропонованої М. Бахтіним. М. Бахтін не мав на меті використати теорію карнавалу для пояснення широкого спектру явищ минулого та сучасності. Застосовність бахтінської методології у філософії та суспільних науках була доведена його наступниками та послідовниками. Хоча сам літературознавець у роботі «Франсуа Рабле та народна культура Середньовіччя та Ренесансу», дає певну вказівку на існування особливого стану суспільної свідомості, який проявляється у певних ситуаціях:«... основне карнавальне ядро цієї культури зовсім не є чисто художньою театрально-видовищною формою і взагалі не входить до області мистецтва. Воно знаходиться на межі мистецтва і самого життя. По-суті, це саме життя, але оформлене особливим ігровим образом... У карнавалі саме життя грає, розігруючи без сценічної площадки, без рампи, без акторів... іншу вільну форму свого здійснення, своє відродження, оновлення на кращих засадах. Реальна форма життя є тут одночасно її відродженою, ідеальною формою»[1,с.11-12]. На нашу думку, саме карнавальний тип взаємодії покладений в основу телевізійного політичного ток-шоу і визначає його реальні цілі.

Отже, метою статті є соціально-філософський аналіз політичного ток- шоу, як особливої системи прямих та опосередкованих комунікативних актів, у руслі карнавальної парадигми М. Бахтіна.

Загальною теоретичною підставою функціонування ток-шоу як телевізійного жанру слугує наявність діалогічного принципу комунікування. В. Різун зазначає, що особливістю діалогічного спілкування (тобто розмови між двома або кількома особами) є зміна ролей комуніканта й комуніката. Ініціатива у спілкуванні переходить від одного до іншого. Комунікант стає комунікатом і навпаки. Завдяки новітнім технологіям ця багато- векторність робить масове спілкування багатогранним і повноцінним, оскільки створюються умови для ефективного обміну інформаційними продуктами, більш повно реалізуються інтереси маси, задовольняються індивідуальні потреби, своєчасно уточнюються позиції її представників^]. В. Бойко свого часу констатував: сприйняття поліпшується, якщо телевізійне повідомлення побудоване за принципом участі аудиторії[3]. Таким чином, якщо брати до уваги той факт, що однією із головних, хоча звичайно, не афішованих цілей, засобів масової інформації є не просто формування суспільної думки, але й впровадження готових ментальних моделей у суспільну свідомість, то ток-шоу, зокрема і політичне, надає одні із найбільш ефективних інструментів маніпуляції свідомістю.

Ток-шоу відрізняється надзвичайною тематичною і функціональною широтою. Дослідники вважають, що ток-шоу поєднує сутнісні ознаки інтерв'ю, дискусії, гри, а також концентрується навколо особи ведучого. Це максимально персоніфікована екранна форма. Взаємодії форми і її творця в першу чергу сприяють необхідні особисті якості ведучого: розум, винахідливість, гумор, уміння зацікавлено слухати, пластично рухатися і інше. Істотні також і зовнішні обставини: певне місце і строго дотримувана циклічність, тобто регулярна повторюваність в програмі, розрахована на збудження в свідомості масового глядача стану «нетерплячого очікування зустрічі». Драматургія ток-шоу тісно пов'язана з основою цього жанру, що виражається схемою «питання-відповідь». Саме форма, якість, вигляд і логіка послідовності питань визначають інтригу і динаміку розвитку сюжетної лінії програми. Основні питання ставить ведучий, а відповідають на них різні категорії учасників (герої, експерти, глядачі і т. д.). Залежно від того завдання, яке ставить ведучий на різних етапах програми, він використовує різні типи питань[6,с.12-15].

Н.В. Вакурова розрізняє наступні види ток-шоу[4,с.24-36]:

Телеміст - варіант розмовного жанру типу ток-шоу, що використовує можливість видовищного зіставлення контрастних за ментальністю аудиторій, двох або більш, як правило, географічно віддалених одна від одної, за допомогою техніки супутникового зв'язку. Причому кожна аудиторія, що бере участь, має свого ведучого і від його особистих даних в значній мірі залежить частота включення і успіх його аудиторії.

Теледебати - варіант розмовного жанру типу ток-шоу або дискусії, що суміщає елементи інтерв'ю, дискусії і навіть репортажу, що використовує видовищність передвиборної конкуренції кандидатів. Є невід'ємним необхідним складником цивілізованої передвиборної кампанії: спонукає кандидатів конкретизувати, ідентифікувати і персоніфікувати пропоновану програму.

Бесіда - жанр аналітичної публіцистики, діалог або полілог, іноді з використанням допоміжних кино- або фотодокументів (коротких сюжетів), як правило без вираженої конфронтації сторін. Існує принаймні в двох формах - присвячена конкретній суспільно-значущій темі або організована за участі людей, сама поява яких на екрані здатна привернути аудиторію. На сучасному телебаченні найчастіше включена в ток-шоу.

Дискусія - жанр аналітичної публіцистики, звичайно полілог, за участю ведучого і не менше ніж двох носіїв контрастних точок зору на якусь суспільно-значущу проблему, або будь-яких ньюсмейкерів, одночасна поява яких в кадрі символізує якусь протилежність. Оскільки дискусія найчастіше транслюється без відеоряду, видовищність залежить від професіоналізму ведучого у виборі учасників, підготовці проблеми, уміння імпровізувати по ходу бесіди. Різновидом дискусії є теледебати.

Причинами популярності політичних ток-шоу є бажання громадян долучитися принаймні дотично до прийняття важливих політичних рішень або щонайменше стати свідками обставин їх прийняття, спробувати усвідомити причини політичних альянсів, простежити аргументацію у дискусії політичних опонентів. Сам формат політичного ток-шоу передбачає наявність як безпосередніх учасників, представників політичних сил, експертів-науковців та практиків, журналістів, так і спостерігачів-глядачів у студії, які репрезентують громадськість. Теоретично склад глядачів у студії має відображати соціальну структуру глядацької аудиторії, для того щоб сформувати у неї певну ідентифікацію, і створити відчуття належності до процесу політичної дискусії, що відбувається в програмі. Таким чином, віртуальна аудиторія ток-шоу є набагато більшою за її реальні масштаби. Проблемним моментом у цьому контексті є те, що «аналізуючи пропонований учасниками ток-шоу обмежений набір ментальних схем, проговорюючи усі аргументи «про» та «контра» щодо конкретної проблеми, вболіваючи за одного з диспутантів, телеглядач проходить шлях активної індивідуальної стереотипізації, причому ця інтелектуальна та емоційна діяльність біля телеекрану не лише видається, але й насправді є частиною його власного досвіду: це «особисто пережите»... відчуття приналежності до певної групи, яке виникає у телеглядача. Воно може виникати внаслідок співпадіння позицій з певним учасником шоу (глядач починає відчувати себе своєрідної «групою підтримки»), або внаслідок ототожнення себе зі студійною аудиторією (психологічно глядач «перебуває у студії»). Зовнішніми ознаками активізації почуття приналежності виступає активне усне коментування подій на екрані, звуження сприйняття (глядач перестає звертати увагу на те, що відбувається довкола), повне емоційне занурення»[9,с.185]. Подібні відчуття цілком слушно пояснити у термінах карнавальної теорії М. Бахтіна, який писав, що: «Карнавал не споглядають, - в ньому живуть, и живуть усі, оскільки за ідеєю своєю він є всенародним. Поки карнавал звершується, ні для кого немає іншого життя, крім карнавального. Від нього нема куди піти, бо карнавал не знає просторових меж. Під час карнавалу можна жити тільки за його законами, тобто за законами карнавальної свободи. Карнавал носить вселенський характер, це особливий стан всього світу, його відродження та оновлення, до якого всі причетні»[1,с.12]. Проте, цей вселенський характер карнавалу споглядається лише його учасниками, які у певний часовий відрізок звужують своє життя до «життя у карнавалі». Саме М. Бахтін вводить широко вживаний у сучасному суспільствознавстві термін «хронотоп». На початку, у його роботі «Форми часу та хронотопу в романі», під хронотопом розумівся «суттєвий взаємозв'язок часових та просторових відносин»[2], і сам хронотоп розглядався переважно по відношенню до творів художньої літератури. Проте згадування «реального хронотопу» дозволило значно розширити вживаність цього концепту. Тобто в контексті бахтінської концепції можна говорити про хронотоп карнавалу, як про складну просторово-часову систему, яка обмежує його, відмежовує від повсякденності.

У випадку політичного ток-шоу хронотоп визначається часом, відведеним йому у телевізійному ефірі, а простір розширюється поза фізичні межі телевізійної студії, створюючи віртуальний простір ток-шоу, у якому перебувають його телеглядачі. Інструментом створення віртуального простору ток-шоу виступає його інтерактивність, що проявляється у можливості підтримувати учасника ток-шоу чи певної висловленої позиції шляхом телефонних дзвінків чи sms-голосування. «Елементом інтерактивних форм впливу на аудиторію є й «підсумкова оцінка» студійною аудиторією позицій учасників, різноманітні графіки «довіри-недовіри» тощо. Інтерактивні форми впливу створюють ілюзію повноцінного діалогу, міжособистісного діалогу, знімаючи комунікативні бар'єри; але під час цього «діалогу» чужі думки та настанови непомітно стають частиною внутрішнього світу телеглядача, тоді як його думки та настанови до учасників та організаторів програми «не доходять» [9,с. 190]. Tаким чином, незважаючи на визначену жанровою специфікою політичного ток-шоу діалогічність, участь телеглядачів у цьому діалозі виявляється обмеженою. Вони не мають можливості особисто впливати на результати обговорення, оскільки думка телеглядачів подається у узагальненому вигляді, і слугує радше не засобом впливу на позиції учасників дискусії в студії, а своєрідним індикатором, який останні використовують для того, щоб відкоригувати зміст та тон своїх виступів, прагнучи все ж таки примусити якомога більшу аудиторію прийняти їх думку.

Функціонування та популярність політичного ток-шоу на українських просторах свідчить про наявність принаймні деяких ознак розвиненої політичної культури. Перш за все це стосується самого факту зацікавленості політичними та іншими суспільнозначущими проблемами. Громадяни прагнуть не лише бути пасивними споживачами та виконавцями політичних рішень, але й стежити за процесом їх прийняття, усвідомлювати їх мотивацію, принаймні ту, яку озвучують політичні актори, що беруть участь у ток-шоу. Tаким чином, у подібних програмах політики реалізують функцію зв'язків з громадськістю тієї політичної сили чи державної установи, яку вони репрезентують. Разом з тим, формат політичного ток- шоу дозволяє значно збагатити зміст іміджу політичної сили чи окремого політика. Очевидним є те, що у сучасній українській політиці значення політичної програми у здобутті прихильності електорату, а отже й політичного успіху, є несуттєвим (якщо мова, звичайно, не йде про крайні сили), оскільки переважна більшість політичних сил є поміркованими, і у програмному сенсі суттєво не відрізняються. Саме тому на перший план виходить та частина іміджу політика, яка визначається його особистісними рисами (реальними чи технологічними). Принагідно продемонструвати їх допомагає саме формат ток-шоу, який передбачає відкидання офіційної риторики, яка прийнятна для державних діячів, і в силу цього приводить до певного згладжування їхніх особистісних рис. Натомість політики вдаються до висловів і дій, які доречні в ситуації напівформальної дискусії, що складає принципову підставу організації ток-шоу. Дечому розважальний характер таких програм передбачає і можливість прояву емоцій, проголошення висловів, що були б неприйнятними у ситуації ділового спілкування, наприклад, політичних опонентів. О. Шерман зазначає: «Незалежно від інтелектуального рівня учасників ток-шоу полемиці притаманний редукціонізм проблем, обумовлений, зокрема, певною розважальністю жанру (інакше кажучи, якщо обговорення буде занадто складним і тяжітиме до наукового стилю, глядач занудьгує) та його динамізмом. Редукціонізмом та схематизацією обговорюваних питань відрізняється і підведення підсумків ведучим>>[9,с. 192].

Політичне ток-шоу у сприйнятті глядачів ніби зближує представників влади, які асоціюються все ж таки із суб'єктом примусу, зверхньою особою, із ними, завдяки тому, що у медіа-системі політичної телевізійної програми управління здійснює ведучий, який визначає порядок та тривалість виступів, надає слово експертам та глядачам. В цьому сенсі політичне ток-шоу цілковито виконує провідну карнавальну функцію, оскільки у М. Бахтіна карнавал постає як форма народної святкової культури, що в певному сенсі сприяє подоланню неминучої депривації, яка виникає у жорстко ієрархізованому середньовічному суспільстві. «На противагу офіційному святу карнавал торжествував ніби тимчасове звільнення від володарюючої правди та існуючого ладу, тимчасова відміна всіх ієрархічних відносин, привілеїв, норм та заборон. Це було справжнє свято часу, свято становлення, змін та оновлення... На карнавалі всі вважалися рівними. Тут - на карнавальній площі - володарювала особлива форма вільного фамільярного контакту між людьми, що були розділені у звичайному, тобто позакарнавальному житті неподоланними бар'єрами станового, майнового, службового, сімейного та вікового становища. На фоні виключної ієрархічності феодально-середньовічного ладу та граничної станової та корпоративної роздільності людей в умовах звичайного життя цей вільний фамільярний контакт між всіма людьми відчувався дуже гостро і складав суттєву частину загального карнавального світовідчуття. Людина ніби перероджувалася для нових, чисто людських відносин. Відчуження тимчасово зникало. Людина поверталася до самої себе і відчувала себе людиною серед людей. І ця істинна людяність відносин не була лише предметом уяви або абстрактної думки, а реально здійснювалась і переживалася у живому матеріально-чуттєвому контакті. Ідеально-утопічне та реальне зливалося в цьому єдиному в своєму роді карнавальному світовідчутті»[1,с.14-15]. Тимчасове зникнення відчуження, про яке пише М. Бахтін, змінювалося проте поверненням до повсякденного життя, відновленням відносин, що регулювалися становим розподілом. Тобто карнавал ніколи не виходить за межі свого хронотопу. І в решті-решт участь у ток-шоу, як засіб політичної участі залишається лише ілюзією. Ведучий ток-шоу виступає, якщо користуватися бахтінською методологією, у ролі блазня - карнавального короля, який на нетривалий час отримує найвищу владу, над усіма учасниками карнавалу, незалежно від їх станової належності.

Таким чином, попри те, що телевізійний продукт, який виробляється на сучасному українському телебаченні і належить до жанру політичного ток-шоу, на перший погляд виступає як ознака суттєвого розвитку громадянського суспільства, концентрує увагу політично активної частини української громади на найбільш актуальних проблемах суспільно-політичного життя, певним чином виступає засобом налагодження зворотного зв'язку у комунікаційній системі «влада-суспільство», все ж таки, по суті, виявляється ще одним засобом маніпуляції масовою свідомістю, функціонуючи, як політичний карнавал, що поширює свій хронотоп не тільки на студійну аудиторію, але й на телеглядачів, виконуючи традиційну карнавальну функцію - тимчасове подолання депривації, викликаної фактичною неможливістю громадян скільки-небудь суттєво впливати на прийняття важливих політичних рішень.

Перспективи подальших розвідок вбачаються у розгляді проявів карнавалізації у суспільному житті сучасної України.

Список використаних джерел

1.Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса / М. М. Бахтин. - М.: Худож. Лит., 1990. - 543 с.

2.Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике / М.М. Бахтин // Вопросы литературы и эстетики: сб. - М.: Худож. Лит, 1975. - С,234-407.

3.Бурмака М.В. Контактна телевізійна програма дискусія як жанр / М.В. Бурмака [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://journlib.univ.kiev. ua/index.php?act=article&article=1580.

4.Вакурова Н.В. Типология жанров современной экранной продукции / Н.В. Вакурова, JI.И. Московкин. - М.: Проспект, 1997. - 439 с.

5.Голодникова Ю.А. Политическое токшоу как всеукраинская медиаигра / Ю. А. Голодникова // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадського. Серия «Филология. Социальная коммуникация». - 2008. - Том 21 (60), №1. - С,268-276.

Зверева В. Истории, рассказанные для всех / В. Зверева // Kinoart - 2005. -№10.-С,12-15.

7.Недопитанський М.І. Телевізійне ток-шоу: секрети популярності та виробництва / М. I. Недопитанський [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// journlib.univ.kiev.ua/mdex.php?act=article&article=1363.

8.Різун В. В. Природа й структура комунікативного процесу / В. В. Різун [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://journlib.univ.kiev.ua/index. php?act=article&article=1005.

9.Шерман О. Телебачення як засіб створення політичних стереотипів /

10.О. Шерман // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. - Київ ; Миколаїв. - 2008. - Вип. 14. - С.183-192.

Размещено на Allbest.ru