Військова преса про мовне питання в становленні українського війська

Размещено на http://www.allbest.ru/

Військова преса про мовне питання в становленні українського війська

Сегеда С.П.

Мовне питання завжди було важливим для української армії, яка є одним із державних інститутів. Воно не втратило актуальності донині, тому є потреба простежити процес становлення української мови як мови спілкування захисників державності України, ким насамперед є військовослужбовці і значення єдиної державної мови. Матеріали військової преси XX - початку XXI століття висвітлюють полеміку навколо цього питання та самі включені в історію утвердження української мови як державної.

Після трьохсотлітньої відсутності власної державності і війська, русифікації українців на військовій службі в армії Російської імперії, а також полонізації на західноукраїнських землях, У країна свідомо будувала свої збройні сили на підґрунті української мови. Після тих заборон української мови, які мали місце за царату (Валуєвський циркуляр, Емський указ тощо), повернення української мови в усі сфери життя, в тому числі й у військо, було необхідною ознакою становлення державності. Воєнізовані формування, що виникали як предтеча української армії, використовували українську мову для команд, наказів, спілкування. Газети та журнали перших збройних формувань виходили українською мовою. Це стосувалося як видань Західної України (наприклад, «Січові вісти»( 1912-1914), «Запорозькі вісти»(1914), «Український самохотник»(1915-1917), «Вістник Пресової Квартири У СС>>(з 1916) та інші), так і Наддніпрянщини («Салдатська думка», згодом-«Рідний курінь»( 1917), «Нашголос»(1917), «Козацька думка»(1917), «Вільна думка»(1917-1918) та інші). А також стосувалося і тих, що виходили за межами України в місцях, де у війську компактно служили українці(«Вісти Закавказзя» (Тифліс), «Вісти Українського Військового З'їзду Кавказького фронту»(Трапезунд), «Вісти Українзапкомітету»(Мінськ) та інші). Питання мови було невід'ємним складником питання самоідентифікації військовослужбовців як українців. Зростанню національної свідомості українців сприяла і так звана таборова преса, на публікаціях якої духовно міцніли військовополонені першої світової війни[19,с.З]. Протягом історії становленняукраїнської мови як мови війська, її використовували і противники української державності для досягнення власних інтересів. Подібні випадки спонукали дослідників історії української преси сформулювати слушний висновок, що преса, написана хоча й українською мовою для українців, але має на меті інтереси іншої держави, не може вважатися дійсно українською пресою[10,с.35].

За доби Центральної Ради видавалося близько 20 військових часописів українською мовою(варто враховувати, що виходили вони не всі водночас, окремі видання обмежувалися кількома номерами)[ 10,с.36-43]. Щодо мовного питання показовим є приклад журналу «Червона калина», що виходив з травня 1917р. у якому «з першого номера - статтею «Дещо про літературну українську мову» - «Червона калина» послідовно проводить думку про те, що саме рідна мова, любов до неї є найважливішою ознакою патріотизму, любові до своєї землі, готовності захистити її від чужоземців»[13,с. 45-49].

На квітень 1918р. в УНР виходили такі військові видання як «Військовий вістник», «Військово-науковий вістник Генерального Штабу», «Вістник Українського Військового Генерального Комітету», «Січовий Стрілець» та інші, які з переходом влади до гетьмана П. Скоропадського припинили своє існування. Окремі видання, зокрема, журнал «Військово-науковий вістник Генерального Штабу» були перереєстровані, реорганізовані і служили новій владі[23,с.1]. Склалося таке становище, що більшість преси для військовослужбовців, як діючої армії, так і колишніх, виходили російською мовою.

Як, наприклад, щотижневий журнал «Голос инвалида»[28,арк.1], «присвячений побуту і потребам покалічених воїнів, всіх питань, які мають будь-яке відношення до їхнього життя, а також взагалі до життя і потреб військовослужбовців» [29,арк.4], щоденний художньо-літературний і гумористичний журнал «Полдень» - орган безробітних офіцерів харківського товариства «Взаємодопомога» [30,арк.3] тощо.

За часів Гетьманату, коли до служби в українській армії та до роботи у військовий пресі було залучено чимало російських офіцерів, питання вживання української мови у війську постало досить гостро: «Питання про те, чи бути одній українській мові державною, чи ж належиться і російській мові дати ті ж права, є для нашої молодої армії питанням надзвичайно важливим»(переклад з рос. автора статті)[ 1,с.4]. Показовими є публікації щодо цього в тогочасній пресі, зокрема у військовій. He заперечуючи вживання української мови в українському війську як факт, що вже склався, автор матеріалу в центральній газеті «Армія» за 6 листопада 1918 р. «з чисто військової точки зору у зв'язку з тими умовами, в яких створюється армія» обґрунтовує, «чому ж мова, якою в більшості не володіють офіцери, мало розроблена технічно», має стати мовою армії: щоб ефективніше навчати солдатів, більшість з яких україномовні селяни; щоб установити тісні стосунки повної довіри і порозуміння між офіцерами і солдатами, першою умовою яких є спільність мови. «Але це не має привести до висновку, - підкреслює автор публікації, - що офіцерів, які не володіють українською мовою, не приймати. Тоді армія залишилася би без толкових офіцерів. Єдиним виходом є якнайінтенсивніше вивчення офіцерами української мови»(переклад з рос. автора статті)[ 1,с.4]. Однак автор застерігає від «захоплення мовою галицьких українців», рекомендує поповнювати термінологію за рахунок російської мови, що, як він вважає, «ближча і більш зрозуміла нашому солдатові». Однак насправді армія була в кращому випадку - двомовна. Центральний військовий друкований орган - газета «Армія», що декларувалася як україномовна[27,арк.57], згодом наполегливо обґрунтовувала двомовність, а вже через місяць україномовні публікації в ній становили заледве 10%. Це не було винятком, бо за часів Гетьманату понад 70 відсотків видань в Україні виходили російською мовою, або вміщували на шпальтах матеріали переважно російською.

За нашими даними, за часів Директорії протягом періоду, що охоплює кінець грудня 1918р. - кінець листопада 1919р. виходило понад ЗО україномовних військових газет і журналів. Зокрема, виходили такі центральні часописи Армії УНР: «Ставка» (з 1 січня 1919р. - «Українська ставка»), «Україна», «Новини», «Дзвін», «Український козак» та низка регіональних армійських часописів, як от: «Республіканець», «Воля», «Стрілецька думка» та інші. Пресова квартира Начальної команди УГА видавала газети «Стрілець»(центральний орган), «Вістка», в корпусах виходили «Козацький голос», «Полева газета», «Стрілецький шлях». Існувала група урядових військових видань («Військово-науковий вістник», «Наш прапор» - УНР, «Вістник Державного Секретаріату Військових Справ» та «Вісник Українського Війська» - ЗУНР(ЗОУНР)), які мали спільне завдання «освітлювати всебічно теорію військового діла і зокрема синтезовану, етапи закінченої світової війни, а також тої боротьби, яку проводила Українська Республіканська армія за державну незалежність України»[24], і вміщували у більшості офіційний матеріал та науково- публіцистичні статті. Всі матеріали друкувалися українською мовою. Газети, що виходили на півдні України, зважаючи на великий вплив російської мови в регіоні, наприклад, «Республіканець»(Катерин ославщина)[ 16] вміщували матеріали україномовного «лікнепу», у яких вказувалося, як правильно читати літери української абетки у словах. Таким чином, тогочасна преса і Армії УНР, і УГА активно пропагувала українську мову як мову війська і держави.

Зокрема, газета УГА «Стрілець» порушує питання поширення вживання української мови, підкреслює його важливість в процесі становлення молодої Української держави як атрибуту державності, закликає покінчити з ополяченням, щоб не давати ворогові підстав для тріумфу: «Ce деморалізує стрільців, які вже кілька місяців стоять в бездушному бою з ворогом, коли бачать, що ми й досі не увільнили ся з ознак бувшої неволі» [20]. У «Стрільці» вміщено статтю, де автор з обуренням пише: «Поляки систематично винищують все, що українське. Палять або вивозять всякі українські пам'ятки, дорогоцінні старинні документи і бібліотеки... На зарядження польських інспекторів мусять шкільні діти зносити до урядів громадських всі шкільні підручники в українській мові, а відтак спеціальна до цего призначена комісія палить книжки! Жадні українські часописі не виходять, а українська мова заборонена»[21]. Матеріали такого типу впливали на дух військовослужбовців. Українська мова була такою ж невід'ємною ознакою армії, як, приміром, її військові однострої.

На початок 1919р., коли тривали бої за Галичину з добре підготовленими і озброєними польськими військами, уряд ЗУ HP серед інших законів видавав і ті, що стосувалися культурного розвитку України. 15 лютого 1919р. було видано закон про українську мову, згідно з яким українську мову повинні були вживати всі державні установи, публічні інституції та державні підприємства, в тому числі армія[7,с.162]. В «Стрільці» цей закон знайшов відображення у листах читачів.

Яким же було становище з українською мовою та україномовною пресою в тогочасних більшовицьких військах, де також служили українці? Радянська влада небезпідставно вбачала небезпеку в існуванні власне українських військ, а українську мову вважала проявом петлюрівщини. Щоб укріпити політичну проросійську свідомість бійців, у ті з'єднання, де переважали українці, скерували комуністів та комсомольців із Росії, до складу Українських радянських дивізій було введено інтернаціональні полки. Червоних командирів-українців поступово було знищено. Так червоні українські війська поступово втратили український дух, в них панівне становище посіла російська мова. Згодом їх перекинули воювати подалі від України(Кавказ, Росія, Середня Азія тощо), а в Україну було переведено російські частини. Такою була політика КП(б)У, яка у резолюції Гомельської конференції(жовтень 1919 р.) знайшла своє вираження: «Просування на південь і встановлення радянської влади на Україні стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів військ, які ні в якому разі не повинні бути місцевого походження>>[3,с.85]. Як наслідок, на українських землях у першій половині 1920р. дислокувалося 1,2 млн бійців Червоної та Продовольчої армій[14]. Українців серед них, як стверджує радянська статистика 1921р., було лише вісім відсотків[4,с.73].

В нетривалий період українізації 1923- 1927рр. були спроби створити національні з'єднання за територіальним принципом комплектування, але згортання українізації і перехід на екстериторіальний принцип комплектування армії (при переформуванні територіальних національних з'єднань на загальносоюзні) привели і до згортання вживання української мови в армії. Використання російської мови, в тому числі й у військовій пресі, пояснювалося виключно потребами підвищення боєздатності перед неминучою війною. Водночас мільйони українських юнаків після кількарічної військової служби за межами земель України ставали носіями російського мовного впливу на решту української молоді. М. Скрипник на XII з'їзді РКП(б) так охарактеризував ситуацію: «Армія до сих пір залишається знаряддям русифікації українського населення й усього інородного населення>>[8].

Однак у 1941 році з цієї ж причини в СРСР було відновлено національні дивізії, серед особового складу яких переважали представники однієї нації(вірмени, азербайджанці, естонці, латиші, литовці), а накази віддавали їх рідними мовами, бо це піднімало дух військ і підвищувало боєздатність. Ta вважалося, що українці добре розуміють російську, тому введення української мови на офіційному рівні було недоцільним, хоча у складі діючої армії перебували шість мільйонів українців. Преса для українців-військовослужбовців також була російськомовною. Спорідненість російської та української мов для останньої була несприятливою обставиною щодо поширення її вживання, в тому числі й у військовій пресі. Однак під час війни були поодинокі випадки використання україномовної преси у радянських збройних формуваннях. К. Крайнюков, призначений восени 1943 р. членом Воєнної ради 1-го Українського фронту, у своїй книзі згадує такий факт: «У зв'язку з тим, що на нашому фронті було особливо багато воїнів-українців і війська поповнювались головним чином за рахунок населення звільнених районів УРСР, Головне політичне управління Червоної Армії дозволило нам видавати щоденну фронтову газету українською мовою «За честь Батьківщини» (відповідальний редактор Т.Р. Одудько)» [11,с.62].

Ідея національного визвольного руху, яка утверджувалася серед кіл українських націоналістів на противагу радянським ідеям інтернаціоналізму, для свого успіху теж потребувала популяризації, в тому числі через пресу. Сили українського руху опору часів Другої світової війни застосовували у військовій пресі українську мову за винятком тих випадків, коли окрема друкована продукція призначалася для агітації воїнів Червоної Армії. Серед підпільної літератури, яка видавалася Українською Повстанською Армією, чільне місць посідала преса. Tема української мови в українському війську не була пріоритетним тематичним напрямом, вживання української мови вважалося природним і не підлягало дискусії.

У післявоєнний час Радянська Армія перетворилася на один із головних інструментів русифікації. Як зазначала передова стаття «Язык нашей дружбы и братства» в газеті «Красная звезда» від 20 січня 1973р., висока наукова організація, різноманітна оснащеність всіх родів військ, складність процесів командного програмованого управління, динамізм дій, коли «людині ніколи подумки перекладати команду з одної мови на іншу, треба миттєво її зрозуміти і приступити до виконання. А це може зробити тільки воїн, що вільно володіє російською мовою»(переклад з рос. автора статті)[ 12]. В Україну скеровували служити представників народів СРСР, частіше за все росіян, натомість українці, в тому числі й офіцери, служили переважно за межами України. Зокрема, у 1990 році 70-75 відсотків офіцерів трьох військових округів України були росіянами, а у внутрішніх військах MBC їхчастка навіть сягала 80 відсотків. Того ж таки 1990р. офіцерський склад Забайкальського і Далекосхідного округів на 60 відсотків складали українці. Питома вага українців в офіцерському корпусі Радянської Армії (понад 40%) значно переважала їх частку в населенні СРСР. Україномовної військової преси не було зовсім.

На початку 90-х років пресу, яка завжди була могутньою зброєю у боротьбі за дух військовослужбовців, прагнули використати як прихильники незалежності України, так і її противники. «Великодержавні шовіністи докладали чимало зусиль, аби вся військова преса видавалася лише російською мовою, а українська національно-патріотична журналістика була недоступною воякам»[5,с.134].

У зв'язку з цим В.Коваленко у статті «Хто боїться української армії?» зазначав, що у військах «наказом міністра оборони заставляють виписувати «День» и «Молодую гвардию», а знайдена газета українською мовою прирівнюється до іноземного шпіонажу, особливо якщо взяти генералів і маршалів»[6,с.449-455].

Для налагодження системи української військової періодики на кінець 1991року було створено необхідну правову базу. 15 жовтня 1991 р. Верховна Рада ухвалила вважати газету «Народна армія» Центральним друкованим органом Міністерства оборони України. Створення у 1992 році Збройних Сил У країни відкрило українській мові шлях до війська, військової преси. Перший міністр оборони України генерал Костянтин Морозов підписав директиву про офіційне впровадження державної української мови в армії. При реалізації цієї директиви, низки інших наказів, Конституції У країни і Закону про мови довелося зіткнутися з чималими проблемами, головними з яких були: відсутність україномовної військової еліти; слабке володіння державною українською мовою серед військовослужбовців, нестача україномовних навчально-методичних посібників та навчальної бази; відсутність спеціальних військово-технічних праць українською мовою; відсутність адекватної заміни російській системі команд, термінології; наявність великої кількості військовиків-неукраїнців, котрі української мови ніколи не знали. Фактичним результатом стало перетворення Збройних Сил, які раніше були виключно російськомовними, на двомовні, як і українське суспільство в цілому. Така ж ситуація була у військових ЗМІ, які переходили на українську мову, поступово нарощуючи кількість україномовних матеріалів порівняно з російськомовними. Питання вживання української мови в українському війську досить часто порушується і в цивільній пресі 90-х років[9;22].

Почала формуватися система інформаційно-пропагандистського забезпечення життєдіяльності особового складу армії, до якої увійшли центральні видання - газета «Народна армія» і журнал «Військо України», центральна телерадіостудія Міністерства оборони України; газети видів Збройних Сил України - «Вартові неба» (ППО та ВПС), «Флот України» (ВМС) та телерадіостудія BMC України «Бриз»; газети оперативних командувань - «Армія України» (ЗОК) та «Слава і честь» (ПОК); «Північні військові відомості» (Пів.ОК), багатотиражні газети навчальних центрів і навчальних закладів. У 17 великих гарнізонах було введено посади власних кореспондентів окружних газет, в обов'язки яких входила співпраця з цивільними засобами масової інформації.

На сторінках військових видань, в телепрограмах, по радіо порушувалися питання української мови, її правильності, випадки вживання тих чи інших слів. Цікавим прикладом переведення мовного питання в політичну площину є матеріал О. Дмитренка «І все ж: Січ - Запорозька!», у якому йшлося про написання деяких слів в українській мові. Утвердженню державної мови у військових ЗМІ У країни сприяли Конституція та закони, якими у своїй діяльності керується преса: «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» та інші, де теж визначено вживання української мови як державної.

Питання мови належить до серйозних питань, з яким часто стикаються військові журналісти, ведуть полеміку між друкованими органами, відповідаючи на виступи на кшталт репліки газети «Крымская правда»: «... В отношении «мовы» (я даже не могу назвать зто языком) - это диалект живущих в глубинке людей»[25]. Українська мова часто трактується її противниками як ознака націоналізму. Тематика утвердження української мови у війську знаходить місце на сторінках преси оперативних командувань. Миротворча діяльність українських військ покликала її учасників до зацікавленості мовним питанням. В.Хацановський справедливо зауважує: «Використання ділової української мови особовим складом миротворчих підрозділів та місій, без перебільшення, є візиткою нашої країни і Збройних Сил, від цього в значній мірі залежить оцінка діяльності українських миротворчих місій, формування авторитету держави та її армії».

Отже, протягом усього часу існування українська національно- патріотична військова преса порушувала питання функціонування української мови в українському війську, сама виступала за її впровадження в армію, виступала проти противників цього процесу. Нині мовне питання не втрачає актуальності на шпальтах військових видань, є важливим чинником національно-патріотичного виховання українських військовослужбовців.

український мова національний військо

Список використаних джерел

1. Армія. - 1918. № 2 - 6 листопада.

2. Армія України. - 1997. - 23 грудня.

3. Білас І. Передумови червоного терору // Військо України. - 1993.-№12.

4. Бойко Ю. Шлях нації. - K.,1992. - 126 с.

5. Військо України. - 2009. - 9 грудня.

6. Горєвалов С. Друковані органи Збройних Сил незалежної України. - Збірник наукових праць. Вісник Національного університету «Львівська політехніка», Львів: НУ «Львівська політехніка», 2001. - С.449-455.

7. Гунчак Т. Україна, перша половина XX століття. - K.: Либідь, 1993.- 162

8. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна. - 1990. - №5.

9. 9.3а вільну Україну. - 1991. - 3 лютого.

10. ІО.Кость C., Тимчишин O., Федірко К. Нариси з історії української військової преси. - Львів: Світ, 1998. - 356 с.

11. Н.Крайнюков К.В. Оружие особого рода. - М.: Мысль, 1984. - 2-е изд. - 591 с.

12. Красная Звезда. - 1973. - 20 січня.

13. Кривошея Г.П. Українська військова преса: у пошуках витоків. Наукові записки Інституту журналістики. K., 2003. - С.45-49.

14. Кульчицький С. Доба національного відродження // Голос України. - 1999. - 8 травня.

15. Народна армія. - 1997. - 10, 11, 14 січня; 5, 8, 11 лютого; 4, 12 березня; 4,

16. березня; 1, 5, 8 квітня.

17. Республіканець. - 1918. № 1-10 грудня.

18. Сегеда С.П. Історичні засади виникнення преси українських військових формувань// Гілея (науковий вісник). Збірник наукових праць. - K., 2009. - Випуск 20. - С.56-62.

19. Сегеда С.П. Українська військова преса доби Центральної Ради і творення українського війська// Гілея (науковий вісник). Збірник наукових праць. - K., 2009. - Випуск 21. - С,36-43.

20. Сидоренко О. Українська таборова преса часів першої світової війни. - К, ЗО с.

21. Стрілець. 1919. № 20. - 13 квітня.

22. Стрілець. - 1919. № 39. - 8 липня.

23. Сусь Б. Українській армії - українську мову // Літературна Україна. - 1999. - 2 вересня.

24. Українська Ставка. - 1919. - № 17. - 4 січня.

25. Українська ставка. - 1919.№ 34. - 29 січня.

26. Фечеп П. Межнациональная рознь и братская дружба народов. //Флот України. - 1998. - И квітня.

27. Хацановський В. Формування культури спілкування українською мовою у військовослужбовців миротворчих підрозділів Збройних Сил України та його чинники Українознавство - Київ: Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України, 2005. - № 4. - С.129-133.

28. Центральний державний архів виконавчих органів влади та управління України. - Ф.1184 . - Оп.1. - Спр.35.

29. Там само. - Ф.1184 . - Оп.1. - Спр.38.

30. Там само. - Ф.1184 . - Оп.1. - Спр.38.

31. Там само. - Ф.1184 . - Оп.1. - Спр.39.

Размещено на Allbest.ru