Українська військова преса 1920-1921 років: ретроспективний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru

Українська військова преса 1920-1921 років: ретроспективний аналіз

Сегеда С.П.

Труднощі, з якими зіткнулися Армія УНР та УГА наприкінці 1919 року (нищівні поразки, непорозуміння між керівництвом армій, зокрема між Є.Петрушевичем та С.Петлюрою, брак боєприпасів і продовольства, втрати в боях та через епідемію тифу тощо) негативно вплинули і на систему інформаційно-пропагандистського забезпечення війська, що, в свою чергу, поглиблювало кризу духу вояків, а отже і їхню боєздатність. Стаття має на меті з'ясувати на підставі останніх відкритих для дослідження документів шляхи розвитку української військової преси в 1920-1921 рр., причини та наслідки згортання діяльності більшості часописів українських збройних формувань.

Окремі періодичні видання, що функціонували на цьому етапі, згадуються у працях істориків, що досліджували роки завершення національно-визвольних змагань українського народу першої чверті ХХ століття(С.Горєвалов[1], А.Животко[3], С.А.Кость[4], Л.П.Кривизюк[5],

І. В.Крупський[6], С.Х.Литвин[7;8], Ю.Тернопільський[11] та інші. Однак є потреба детальніше відстежити процес згортання системи друкованих органів війська та військових організацій і подальшої трансформації військової преси.

Переломні події в розвитку української державності, що склалися наприкінці 1919 та на початку 1920рр., наклали відбиток і на тогочасну військову пресу. Порушилася її структура, що сформувалася протягом року, більшість органів припинили своє існування, частину з них було перейменовано у зв'язку зі зміною політичної орієнтації військових частин.

Листопад 1919 року також був тим рубежем, за яким колишні бойові побратими - Армія УНР та УГА - перестали ними бути. Переконаність унеможливості перемогти власними силами та гарячкові пошуки союзника привели Армію УНР на чолі з Петлюрою до поляків, непримиренних ворогів галичан. На грудень 1919 року склалася непроста ситуація: значну частину Правобережної України зайняли червоні війська, Волинь і Західне Поділля окупували польські війська, Південь України захопила Добровольча армія генерала Денікіна. Армія УНР, оточена з усіх боків, контролювала незначну територію в районі м.Чорториї на Волині. 4 грудня 1919р. на нараді членів уряду Української Народної Республіки і командуючих частин Дієвої Армії вирішено ліквідувати фронт і вести боротьбу партизанськими методами[8].

Військова преса цього періоду переживає різкий занепад, причини якого - поразки в боях, нестача кадрів та відсутність матеріальної бази. Протягом 1920-1921рр. війська УНР здійснили низку бойових операцій, з них особливо відомі так звані Зимові походи. Успіхи на фронті сприяли і нетривалій активізації пресової діяльності. Серед друкованих органів армії УНР 1920р. була газета «Козацька думка», яку видавала Військова Рада Південно-західного фронту, потім Культурно-Просвітній відділ Дієвої армії УНР. Вийшло 24 номери газети з серпня по жовтень 1920 року у містах Кам'янець-Подільський, Станіслав. Враховуючи особливі умови, для випуску газети використовувалася похідна друкарня Штадармії. Водночас, з 25 вересня 1920р., Культурно-Просвітній відділ Дієвої Армії УНР також налагодив випуск інформаційного листка «Наша правда», що виходив тричі на тиждень. Місцем виходу листка значиться згадана вище похідна друкарня Штадармії. Однак у світ вийшло 4 номери, далі видання припинило існування.

Коли польський уряд 18 жовтня 1920р. підписав перемир'я з радянською владою, Армія УНР в числі 23 000 бійців сама продовжувала боротьбу проти більшовицьких військ до 21 жовтня 1920р., однак під тиском переважаючих сил змушена була перейти Збруч на територію польської держави, де була інтернована у таборах[9,с.249]. Бійці Армії УНР, перебуваючи в таборах, потребували духовної поживи, яку на той час у багатьох випадках постачала преса, в тому числі і військова. Важливо враховувати, що інтернованими були також і цивільні люди, тож не всю пресу, що виходила в таборах, можна вважати військовою. С.Петлюра, сам не раз виступаючи автором полум'яної публіцистики, розумів і сьогочасне значення друкованого слова, і те, що українська військова журналістика покликана працювати на перспективу вітчизняної армії, але обставини змушували вирішувати інші нагальні проблеми[5,с.223-226].

Для видання газет не вистачало коштів. Для цієї потреби використовувалися і кошти, які надходили як допомога з боку польської влади. Так, наприклад, автором статті знайдено документ, який являє собою звіт від 21 лютого 1921 року начальника бюро біженців пана Стрижевича у м.Ченстохові. Писав він до Центрального бюро біженців з України, зві- туючись перед керівництвом про проведену роботу з польською владою, яка асигнувала 16460000 марок допомоги українцям, розташованим у м. Ченстохові. Серед інших пунктів, які перераховували видатки на забезпечення фізичних потреб, був і пункт, призначений для розвитку духовного життя, де було зазначено: «Дозволити видавати у м. Ченстохові українську часопись «Громаду»[25,арк.1].

В українському уряді в екзилі продовжувало діяльність Міністерство преси і пропаганди, в якому функціонував відділ преси, одним із завдань якого було через таборову періодику підтримувати бойовий дух військовослужбовців з метою готовності до майбутньої боротьби за Україну. Як свідчать документи, відділ преси виконував широкі функції. Зокрема, в Інструкції Департаменту пропаганди, затвердженій 1 лютого 1921 року Міністерством преси й пропаганди, в розділі для преси у параграфі 11 сказано, що «відділ преси об'єднує спільною ідеєю всі таборові часописи і контролює, і інструктує», а в параграфі 12 записано зобов'язання, що відділ преси подає в ці таборові часописи «не менше однієї статті по біжучому питанню на тиждень»[23,арк.24зв.].

Розуміння важливості для історії часів боротьби за незалежну Українську Народну Республіку, значення зафіксованого на папері досвіду для розвитку подальшої боротьби, виховання наступних поколінь на прикладах життя борців за незалежність України сприяло тому, що у 1920 році Міністерство преси і пропаганди подало звернення до керівництва УНР: «Прошу Вас про негайне видання наказу Військовому міністерству, як і по українській армії про те, що Міністерство преси й пропаганди збирає всі документи і матеріали, які характеризують боротьбу проти війська більшовиків на протязі останніх років, особисті спогади або вра- жіння старшин і козаків з сфери військового життя, біографії військових начальників, як вірші і оповідання, що характеризують життя нашого війська і його бойову працю. Всі матеріали міністерство преси й пропаганди має широко використовувати як для української і закордонної преси, як і складання збірника»[24,арк.143].

У період згортання системи військової преси творчі сили військових дописувачів широко використовувалися для виступів як у військових, так і в цивільних газетах та журналах. Це заохочувалося і підтримувалося на урядовому рівні. Зокрема Міністерство преси й пропаганди написало листа до культурно-освітнього відділу 1 Запорізької дивізії, що розміщувалася в м. Пікуличі, 2-ої Волинської дивізії та 3-ої Залізної дивізії - у м. Каліш, 4-ої Київської дивізії - м. Вадовіце, 5-ої Херсонської Дивізії м. Ланцут, до Коша охорони Головного Отамана(Олександрів). Там, зокрема, було зазначено: «У Львові цими днями має виходити тижневик «Визволення» під редагуванням відомого письменника і діяча Павла Богацького. Міністерство преси і пропаганди, бажаючи підтримати цей єдиний орган наддніпрянського слова на еміграції, прохає Вас надсилати щотижня увесь інформаційний матеріал про життя в таборах, настрої, бажання і надії до Департаменту Пропаганди(Тарнів, Бристоль, п. Іваненко). Пресовий відділ Департаменту робитиме сводки і надсилатиме до Редакції Тижневика для надрукування. Такі ж сводки будуть друкуватися і в «Сині України» і, по можливості, й у «Волі». Крім того Департамент прохає надсилати 3 примірника кожного часопису, які будуть даватися Пану Головному Отаману, Раді Міністрів і один буде використовуватися у вищезазначених цілях. «Син України» буде надсилатися безкоштовно в певній кількості для бібліотеки і в читальні[21,арк.9-9зв.]. Лист такого ж змісту було відправлено у Штаб Дієвої армії УНР (м. Петрохів), Військові суди (м. Ланцут), кордонний корпус (м. Ченстохов), Юнацька школа (м. Ланцут), бронепотяг «Чорномазепинець»(м. Ківічі), бронепотяг «Кармелюк» (м. Пикуличі), Запасні частини(м. Олександрів), Окремій кінній дивізії (м. Вадовіце), Штабу тилу (м. Ланцут)[22,арк.10-10зв].

Такі заходи були на часі, так як спостерігалися негативні явища всередині війська, які часто трапляються тоді, коли армія змушена до бездіяльності: загострення стосунків між рядовим складом і старшинами, занепад національно-патріотичного руху, падіння рівня дисципліни. Ці питання піднімалися на сторінках таборової преси. «Констатувати треба, що за цілий час козак український заховував себе так, як того бажала б найбільш дисциплінована армія й гідна себе нація. Зате старшинський кадр наш в більшості своїй проявив якраз протилежні тенденції й дискредитував себе найгірше. Бешкети, п'янство, розбещеність та спекуляція скарбовим майном, особливо кіньми, розгорнулись невстримною вакханалією, коли наші старшини опинились в першому більшому місті Тарнополі. Маса скарбних коней штабами була переведена у власність старшин і ці коні були розпродані за безцінь. Тут треба особливо підкреслити невихованість, русофільський дух і негідність декотрих старшин окремої кінної дивізії й чорних шликів»[15,арк.16].

Доповідь уповноваженого Міністерства преси й інформації від 28 грудня 1920 р. про стан і настрої Армії УНР, що розташовані в таборах для інтернованих м Тарнополя і м. Олександрова, дає нам відомості про проблеми українських військовослужбовців. Міністр преси й пропаганди, відвідавши табір інтернованих військовиків армії УНР 11-го та 22-го грудня 1920 року в м. Олександрів, подав доповідь заступникові голови ради народних міністрів, де в 4 розділі «Політичні погляди», зокрема, зазначив: «На більшості видатних призначень були люди або ворожі українському рухові, або зовсім не компетентні в справах свого призначення і тільки поділяючи думки безглуздих політиків(ріжні сватовство і.т.и.), або простісінькі злодії - через що декілька вже раз не був використаний великий національно-патріотичний рух[16,арк.21-22зв.]. Однією з важливих причин занепаду бойового духу був розпад системи військової преси, а відтак і нестача інформації, яка б підтримувала дух вояків на достатньому рівні. Військові часописи припиняли своє існування через низку причин(розформування армійського з'єднання - засновника часопису, нестачі фінансування, втрата матеріальної бази тощо), а їхнє майно або потрапляло до рук ворогів, або передавалося у користування цивільним часописам. Так доповідна записка від 11 травня 1920 р. свідчить: «Коли редакція міністерського органу «Новини» припинила свою працю, то її майно в кількості (подається опис - авт.) було згідно дозволу п. Міністра передано до тимчасового користування до редакції «Трудова Громада» під розписку ч.386[13,арк.16].

Військове відомство розуміло значення відновлення та активізації діяльності військової періодики: «Беручи на увагу, що для утворення запоруки нашої майбутности міцної і дисциплінованої Армії, конче потрібно у війську і серед селян провести планову і широку агітаційну компанію аби розбудити і піддержати стремління мас народу до самостійного і незалежного життя. Апарат преси мусить сконцентрувати в собі всі літературні і пресово-технічні сили і мусить використати їх в цьому виключно напрямку. „Тільки таким шляхом мобілізації всіх літературних і пресово-технічних сил країни, можна урегулювати пресову справу в напрямку, відповідаючому політичний ситуації мента і одухотворивши її єдиною волею з верху направляючи на користь загальній справі визволення України з матеріального і морального ярма московського більшовизма»[14,арк.47-48]. На процес розвитку військової преси цього етапу вплинула полеміка про те, чи варто об'єднувати урядові структури, які займаються питаннями пропаганди і питаннями преси та інформації.

Противники такого об'єднання висували ґрунтовні аргументи. Як, наприклад, директор Департаменту преси й інформації в доповідній до Міністра від 24/ІІІ 1920 р. підкреслює: «Приєднання пропаганди до преси дуже тяжко відбивається на розвитку останньої, являється тим тяжким ярмом, який ввесь час підтинав крила вільної преси. Вільна преса, яка стоїть на ґрунті державних інтересів, сама по собі веде ту пропаганду, яку від неї хочуть. Адже примушування її перетворитися в трибуну заправного агітатора (наміри до того реалізувалися весь час) робить з цієї преси, щось мертве. Приклади: 1).За часи Росії - різні «Губерніяльні відомості», 2).На Україні - гетьманське «Відродження», «Новини», «Український козак» і т.и. і 3).Теперішня большевицька преса. Такій пресі - грош ціна. Їй ніхто не вірить і не буде вірити. І для того, щоби українську пресу позбавити надалі від такого роду експериментів, щоби дати їй можливість вільно і без тиснення зовні розвиватися - треба раз і назавжди віддалити пресу від пропаганди»[12,арк.12]. Однак цього не вдалося здійснити.

Вперше наводиться протокол наради культурно-просвітніх працівників армії УНР від 20-21/ІІІ 1921 року, в якій брав участь журнал «Наша зоря». На захід, що відбувся у м. Ланцуті, прибуло 20 делегатів, які доповідали про культурно-просвітну роботу у з'єднаннях, зокрема видавничу працю, труднощі виходу в світ військових часописів. «Комісію склала ініціативна група: Клим Поліщук, Гриць Сімонців, Андрій Сакало, Грицько Гордієнко. Гончаренко. Делегати прибули від слідуючих частин і організацій штабу Дієвої Армії: 1 кулеметної дівізії кордонного корпусу Подільської кордонної бригади, команди тилу, 1 запасової бригади, збірної станиці «Юнацької школи», «Просвіти» 1-ї кулеметної дівізії, культурно-просвітньої комісії табору Ланцут, редакції часопису «Наша зоря»[17,арк.7]. Докладчик з табору Олександрів - поручик Павлів. Лекційна секція в своїй діяльності весь час зустрічала перешкоду з боку старшинства, яке в своїй загальній масі інертне і антинаціональне. 50% старшин, як підкреслює докладчик, говорить на російській мові. Це дуже сумно, але це є правда... Культурно-просвітньою радою видається два часописи «Нове життя» і «Зарниця» - орган кооперації. Докладчик з Пікулич хорунжий Ергунів звертає велику увагу на неможливість зовнішніх обставин для культурно-просвітньої праці. Відсутність помешкань і брак грошей, паралізування об'єднуючих зусиль сепаративними виступами...»[17,арк.7зв.].

В кулеметній дивізії разом з культ.просвіт відділом працює «Просвіта». В таборі виходили журнали «Запорожець», «Аванс» приватне видання, в кулеметній дівізії «Жало»[18,арк.8]. А.Сакало, керівник ініціативної групи табору Ланцут, доповів: «6 грудня заходами ініціативної групи культурників створилася культурно-просвітня комісія табору. Орган складений на засадах рівного представництва культ.просвіт. робітників від кожної частини. При комісії були засновані слідуючі секції шкільна, театральна, музично-хорова, бібліотечна, інформаціійно-видавнича, художня і економічна»[18,арк.8]. Велику увагу доповідач звертає на видавничу секцію, яка видає літературно-військовий тижневик «Наша Зоря»: «В великих муках народились перші числа «Нашой Зорі». На одному з ліжок містилась редакція... Стіл заміняла валіза, яка клалась на ліжко. Приходилось працювати по 24 години. Гостро відчувався брак грошей і технічних робітників. Одночасово і праця редакційно-авторська і дрібна технічна знаходилась в руках 3-4 робітників. Але потроху всі труднощі переборювались, удалось дістати трохи грошей і число 5 вийшло вже друковане, правда, ручним способом»[18,арк.8зв.].

Важливим питанням була співпраця між військовими і цивільними урядовими структурами. Головуючий підкреслює: «... В справах культ. просвіт. праці і національної пропаганди найти ґрунт порозуміння з Міністерством преси і Генеральним штабом. Приступити негайно до обрання Тимчасового комітету «Спілки культ. просвіт. робітників Армії УНР»[19,арк.10].

Наприкінці 1919р. та у 1920-1921рр. продовжували боротьбу з більшовиками українські повстанські загони, що активно діяли на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Катеринославщині. Їх чисельність наприкінці 1920 становила близько 40 тисяч осіб[10]. У загонах повстанців були свої газети, про які є відомості за кінець 1919р. Так повстанські війська Дніпровської дивізії отамана Зеленого, які діяли на Київщині, видавали газету «Український повстанець», що виходила у м. Козятині з жовтня 1919 р. Культурно-Просвітній відділ Революційно-повстанської армії України (махновців) видавав щоденну газету «Шлях до волі» у Катеринославі (листопад-грудень 1919р.). В жовтні 1921 командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду[10,с.126]. В листопаді 1921 року відбувся Другий Зимовий похід (Листопадовий рейд), який теж не досяг своєї мети - встановлення влади УНР.

У той час, коли Армія УНР під керівництвом Петлюри безуспішно намагається різними способами домогтися підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні (проте безуспішно), УГА теж перебувала у пошуках союзника, за допомогою якого галичани могли б визволити свою землю від окупації Польщі. Диктатор Є. Петрушевич рішуче виступав проти будь-яких угод з більшовиками, незважаючи на загрозу для України з боку денікінських військ. Тому УГА на початковому етапі знайшла союзника в білогвардійській Добровольчій Армії. Після поразки армії генерала Денікіна УГА, піддавшись на агітацію більшовиків про Україну в межах спільної держави, якийсь час воювала на боці більшовиків, поки і тут її не досягло неминуче розчарування. У році до переслідуваних Червоною армією петлюрівців приєднуються залишки Червоної Української Галицької Армії(ЧУГА) - дві бригади, які відступають разом з ними.

Командування Армії УГА ширше, ніж Армії УНР, використовувало пресу як чинник інформаційно-пропагандистського забезпечення. Переломні події відбилися у назві центральної газети Української Галицької Армії, яка на 1920 рік вже була перейменована в Червону Українську Галицьку Армію (ЧУГА). Пресова Квартира Начальної Команди ЧУГА видавала газету «Перелом», що виходила у Балті в січні-лютому 1920 року два рази на тиждень. На той час виходили і корпусні газети. І Корпус ЧУГА видавав газету «Стрілецька вістка», що виходила у лютому 1920 року в Балті під редакцією Володимира Хроновича. Політуправа II Корпусу ЧУГА видавала у Балті, Вінниці, Києві з лютого до квітня 1920 року газету «Червоний Стрілець», що мала періодичність виходу два рази на тиждень. Редагувала газету колегія. На думку автора статті, вищеназвані газети слід включити до списку українських військових видань, бо в тематиці преси чітко простежується спрямованість до цієї мети, змінено тільки засоби: через союзництво з більшовиками вибороти незалежну державу. «Але ілюзії щодо цього тривали недовго, згодом і ЧУГА і її преса перестали існувати у квітні 1920»[2,с.3341]. У 1921р. силами старшин УГА створено товариство «Червона Калина». Воно базою для розвитку воєнно-історичної літератури в різних формах, в тому числі і періодики.

Отже, преса Армії УНР та УГА з ліквідацією регулярної армії у 1921 рр. зазнала не ліквідації, а згортання діяльності. Більшість часописів перестали існувати, а знову створені виходили не періодично і нетривалий час. У досліджуваний період видання керувалися з боку урядових структур - Міністерства преси і пропаганди (преса Армії УНР), Пресової Квартири(преса УГА) які виконували щодо них функції контролю та інструктажу, вели збір і публікували документи, матеріали, спогади очевидців про боротьбу українських збройних формувань. Негативними факторами, які не сприяли розвитку військової преси були: брак коштів; відсутність належної матеріально-технічної бази, брак кадрів; протиріччя між керівництвом. Згодом військові пресові органи трансформувалися у пресу військових організацій, таборові друковані видання, які стали спадкоємцями ідей і традицій учасників визвольної боротьби 1917-1921рр.

українська військова преса часопис

Список використаних джерел

Горєвалов С. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях. - Львів.: Львівська політехніка, 1997. - 320с.

Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / за ред. В. Кубійовича.

Париж-Нью-йорк: Молоде життя, 1976. - т. 6. - С. 3341.

Животко А. Історія української преси. - Мюнхен, 1989 - 1990. - 264с.

Кость С. Преса боротьби й ідей: західноукраїнська публіцистика першої половини XX століття. - Львів, 1994. - 526с.

Кривизюк Л.П. Журналістська діяльність Симона Петлюри / Вісник Національного університету «Львівська політехніка». №612. Держава та армія: збірник наукових праць. - Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2008. - С.223-226.

Крупський І. В. Національно-патріотична журналістика України (кінець ХІХ - перша чверть ХХ ст..). - Львів, 1995. - 184с.

Литвин С.Х. Симон Петлюра у 1917-1926 роках. Історіографія та джерела: Монографія. - К.: Аквілон - Пресс, 2000. - 464с.

Литвин С.Х. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. - К.: вид-во імені Олени Теліги, 2001. - 640с.

Сидоренко Н.М. Українська таборова преса першої половини ХХ століття: проблеми національно-духовного самоствердження: Дис... д-ра філол. наук: 10.01.08/Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2000. - 425с.

Стегній П.А. Селянські повстання в правобережній частині УСРР у

1923 рр.(на матеріалах петлюрівського руху) Дис... канд. іст. наук. 07.00.01 Кременчуцький держ. політехнічний ін-т. - Кременчук, 2000. - 198с.

Тернопільський Ю. Українська преса з перспективи 150-ліття. - Джерсі- Сіті, 1978. - С.13.

Там само. - Ф. 1113 . - Оп.2. - Спр.115.

Там само. - Ф. 1113 . - Оп.2. - Спр.115.

Там само. - Ф. 1113 . - Оп.2. - Спр.115.

Там само. - Ф. 1113 . - Оп.2. - Спр.118.

Там само. - Ф.1113 . - Оп.2. - Спр.118.

Размещено на Allbest.ru