Висвітлення революційних подій 1905-1907 років на сторінках преси

Размещено на http://www.allbest.ru/

Висвітлення революційних подій 1905-1907 років на сторінках преси

Опанащук П.В.

Агітаційно-пропагандистська робота, яку проводили видавничі колективи газет, та способи висвітлення ними подій політичного й економічного життя країни у всі часи чинили значний вплив на свідомість широких суспільних мас. Особливої ваги цей вплив набуває у ті періоди історії, які характеризуються значними соціальними потрясіннями і конфліктами. Саме тому при дослідженні найбільш значущих подій, які відбувалися в історії тієї чи іншої держави, одним із найцінніших джерел є періодичні видання.

Особливий інтерес у сучасних дослідників викликає діяльність української преси в період революційних подій 1905-1907 років у Російській імперії. Розкриття позицій, які займали редакційні колективи українських видань з приводу цілої низки найбільш актуальних для суспільства подій часів першої російської революції, дає можливість більш об'єктивно їх оцінити, а також висвітлити внесок працівників цих видань у процес національно-державного відродження українського народу.

Одним із видань, які з початку свого заснування послідовно відстоювали національні інтереси українського народу, була перша щоденна українська газета «Рада» (1906-1914 рр.), видавцем якої був відомий громадський діяч Є.Чикаленко. Співробітники часопису займали активну громадянську позицію з приводу багатьох принципових для українського національного руху питань. Тому значна частина газетних публікацій була присвячена проблемам політичного та економічного розвитку країни. У зв'язку з цим головною метою даного дослідження є висвітлення ставлення редакційного колективу і співробітників газети «Рада» до революційний подій 1905-1907 рр. та аналіз їх публікацій, присвячених цьому питанню на сторінках часопису.

У передовій статті до першого номеру «Ради» її редакційний колектив так визначив завдання діяльності газети: «Національно-культурні потреби українського народу, конституційний лад в Росії такий, який забезпечував би в повній мірі права кожної людини і кожного народу, добре й щасливе життя робочих людей, земля хліборобам от те, про що найбільше говоритимем у своїй газеті, що завжди оборонятимемо» [1]. Цією своєрідною програмою й користувалися співробітники часопису при висвітленні революційних подій 19051907 років на сторінках видання.

Зважаючи на те, що перший номер «Ради» побачив світ лише у вересні 1906 року, висвітлення подій 1905 року в газеті відбувалося лише в контексті аналітичних статей, присвячених питанням, які в тій чи іншій мірі торкалися цього періоду. Слід відмітити, що кореспонденти часопису при цьому не завжди могли відкрито висловлювати свої думки щодо найбільш гучних та резонансних справ. Існуючим законодавством на сторінках преси заборонялося «прилюдне поширення будь-яких статей чи інших повідомлень, які збуджували вороже ставлення до уряду» [2]. Саме тому для того, щоб накласти на видання штраф, конфіскувати тираж або ж піддати його арешту було достатньо найменшої підозри на нелояльність його авторів до існуючого державного устрою.

У зв'язку з цим писати про робітничі страйки та демонстрації, які проходили по всій країні у 1905 році слід було дуже обережно. Про те, щоб надавати будь-якої оцінки подіям 9 січня 1905 року, коли у Петербурзі було розстріляно мирну демонстрацію робітників, чи хоча б згадувати про страйковий рух, який охопив після цього всю Росію, звичайно ж, не могло бути й мови.

Більш-менш відкрито, однак з обережністю, можна було писати про події, які відбулися після підписання царем 17 жовтня 1905 року Маніфесту про громадянські свободи.

Слід відмітити, що поява в світ «Ради» (як і всієї української преси взагалі) стала можливою завдяки лібералізації політики російського уряду, яка відбулася після підписання цього указу. Маніфестом оголошувалося про скликання Думи, проголошувалася недоторканність особи, свобода слова і друку, совісті та інші політичні права і свободи. Указ створював передумови для переходу Росії від самодержавної форми державного устрою до конституційної монархії. Саме тому видавець «Ради» Є.Чикаленко дуже часто говорив про даний акт як про державну конституцію, що свідчить про великі сподівання, які покладалися ним та іншими працівниками газети на Маніфест [3]. Тому вони розглядали його як важливий крок на шляху до поступового реформування на демократичних засадах всієї державної системи Російської імперії.

Визначаючи свою позицію щодо нового устрою країни, редакційний колектив «Ради» говорив не тільки про суспільно-політичні та соціально-економічні потреби трудового народу, але й виступав поборником національно-культурної автономії України, а її співробітники уявляли Російську державу як федерацію рівноправних народів.

Таким чином, редакційний колектив газети вкладав у зміст царського Маніфесту можливість реалізації свободи для кожного народу у сфері розвитку власної національної культури, економіки, у відродженні політичної свідомості народних мас, що дозволило б їм захищати свої інтереси та брати участь у побудові власної держави [4].

Співробітники «Ради» сподівалися, що наступні кроки на шляху до демократизації суспільного життя в Російській імперії будуть здійснені парламентом країни, формування якого стало можливим після видання царського Маніфесту.

Скликанню законодавчого органу в «Раді» було присвячено статтю під назвою «Відкриття Думи», у якій з натхненням говорилося: «Те діло, яке зібрались робити народні посли, велике, чисте. А чисте діло вимагає, щоб його робили і чистими засобами». У цій публікації відчувалася надія редакційного колективу на те, що діяльність обраних народом депутатів зможе докорінно змінити існуючий суспільно-політичний устрій [5].

У публікації, присвяченій скликанню другої Державної думи, видавець «Ради» Є.Чикаленко писав, що законодавчому органу, крім всього іншого, слід було забезпечити також дотримання громадянських прав людини, таких як недоторканність особи, помешкання тощо. Наголошувалося також на необхідності створення незалежної судової системи держави, допомоги освіті народу, захисту інтересів народних мас у парламенті. Тут же говорилося й про необхідність забезпечення широкого, демократичного самоврядування. Волості та земства, на думку автора статті, не повинні були бути іграшкою в руках бюрократії [6].

Схвальними відгуками співробітники газети зустріли також вихід українських депутатів з Трудової фракції та об'єднання їх в окрему громаду зі своєю програмою, тактикою та дисципліною [7].

Таким чином, редакційний колектив «Ради» вважав діяльність Державної думи запорукою розбудови громадського життя на національних підвалинах та гарантом розвитку Російської держави на основі демократичних принципів.

Значні зусилля співробітники часопису приділяли політичній освіті населення. З цією метою на сторінках газети періодично подавалася інформація про хід партійних зібрань та прийняті на них резолюції. Тут також публікувалися матеріали з аналізом програмних вимог діючих партій, що було особливо важливо в інформативному плані для більшої частини населення, яке в основній своїй масі мало знало про їх роботу.

Незважаючи на те, що «Рада» була виданням позапартійним, її співробітники виразно стояли на демократичних засадах розвитку суспільства і їх симпатії належали партіям соціалістичного спрямування. Поряд з цим на сторінках «Ради» однаково об'єктивно висвітлювалася й діяльність правих партій, які проводили проурядову політику. Зокрема, у «Раді» постійно діяла рубрика «З життя партій», яка подавала інформацію про останні новини партійного життя, про зібрання, з'їзди та прийняті на них резолюції.

Відстоюючи ті свободи, які були проголошені царським Маніфестом 17 жовтня 1905 року, редакційний колектив газети активно виступав проти реакційних дій уряду та прихильних до нього партій. В цьому напрямку «Рада» проводила послідовну античорносотенну пропаганду. У численних редакційних статтях вказувалося на те, що чорносотенці ширять темноту, безправ'я та насильство серед міського і особливо сільського населення. Зверталася увага читачів і на формування терористичних груп у лавах цих організацій [8].

Вступала «Рада» і в полеміку з проурядовими газетами, такими як «Новое Время» та «Киевлянин». Ці видання усіляко підтримували реакційні дії керівництва країни й постійно застерігали своїх читачів від «небезпеки» українства. На сторінках «Ради» досить часто звучала критика на публікації, які друкували ці видання і постійно пропагувалася ідея національно-культурного відродження українського народу. Наприклад, у статті співробітника «Ради» М.Левицького (псевдонім М.Пилипович) під назвою «Історія повторюється» критикувався колектив газети «Киевлянин» за те, що він виступив проти права українського народу на вільний розвиток власної культури та заперечував можливість отримання автономії українськими землями у складі Російської імперії [9].

У жовтні 1907 року на сторінках «Ради» було надруковано статтю «Итоги украинофильского движения». Ця публікація стала відповіддю на публікацію в «Новому Времени» матеріалів, які стверджували, що українофільський рух не має перспектив подальшого розвитку через його непопулярність серед населення. Редакційний колектив «Ради» у своїх статтях обстоював протилежну думку і вказував на численні утиски з боку влади, які перешкоджали повноцінному розвитку української національної справи [10]. До такої полеміки з реакційними виданнями співробітники «Ради» вдавалися майже в кожному номері своєї газети.

Кореспонденти «Ради» відзначали значні позитивні зрушення в українському громадському та культурному житті. Співробітник часопису М.Лісовицький в публікації, присвяченій черговій річниці жовтневих подій 1905 року відзначав, що до проголошення царського Маніфесту в Україні не лише партійне, але й громадське життя було ледь помітним. До цього воно проявлялося лише в діяльності невеликих гуртків національно свідомої української інтелігенції, яка полягала у ширенні літератури, роботі в видавництвах і складанні заяв та петицій до вищого начальства. Події ж 1905 року дали змогу друкувати твори художньої літератури, видавати українські газети та політичні брошури, створювати українські товариства тощо. На глибоке переконання автора статті, незважаючи на постійне зростання реакції, Маніфест 17 жовтня для українського національного руху став цілющою водою, бо дав змогу самим українцям говорити про свої потреби.

Нажаль, уже в ході революції 1905-1907 років такі оптимістичні сподівання працівників «Ради» були розвіяні наступом царизму на революційно-демократичні та національно-визвольні сили. Указ імператора від 3 червня 1907 року про розпуск другої Державної думи знаменував собою закінчення революції.

Повідомлення про розпуск другої Думи стало несподіванкою для всього українського суспільства, в тому числі й для співробітників «Ради». Редакційний колектив видання розмів, що вибори до третьої Думи будуть проходити ще в тяжчих умовах, ніж попередні. Незважаючи не це, у редакційній статті «Розпуск Думи», яка була надрукована в «Раді» 5 червня 1907 року говорилося, що попередні два роки показали значне зростання політичної свідомості мас, яку вже неможна буде зупинити ніякими обмеженнями [12].

Знайомлячи своїх читачів з новим виборчим законодавством, прийнятим після розпуску другої Думи, співробітники часопису звертали увагу на численні утиски у ньому виборчих прав громадян, надання переваги у виборах поміщицьким елементам, зменшення числа депутатів від національних меншин. Говорилася також про значну залежність передвиборчих зібрань від місцевих адміністрацій. Все це в комплексі зводило нанівець шанси революційно-демократичних партій на перемогу в нових виборах.

У публікаціях, розміщених у «Раді», зверталася увага й на те, що новий виборчий закон значно згортав представництво в парламенті окремих регіонів країни. Як передбачалося, різноманітні обмеження виборчого закону могли стати на перешкоді й розвитку національної української справи [13].

Швидкий наступ царської реакції змусив редакційний колектив видання звернутися до пошуку причин, які призвели до втрати демократичних здобутків 1905-1907 років.

С.Єфремов у серії статей під назвою «Питання часу», яка була опублікована невдовзі по завершенню виборів до третьої Думи, аналізуючи причини поразки революційних сил, звернув увагу читачів на те, що ідеї демократії не знайшли глибокої підтримки у масах. Українське суспільство, головним чином, не зрозуміло тих гасел, які піднімалися патріотичними силами. «Оця темнота, оця несвідомість та невміння розібрати, кудою краще йти до визволення то найперші і найдужчі вороги [...] визволення», - писав С.Єфремов. Єдиним шляхом подолання цієї проблеми він вважав проведення серед українського суспільства широкої культурної роботи, яка мала б своїм наслідком і підвищення політичної свідомості населення [14].

В інших публікаціях також відзначалося, що суспільно-політичний та соціально-економічний лад в Росії не поліпшиться до тих пір, доки не будуть змінені державні порядки, що стояли на перешкоді вільному розвитку народів, які входили до складу Російської імперії. В контексті цього також завважувалося, що Маніфест про права і свободи через подальший наступ реакції на практиці нічого не змінив у країні й через те не отримав сили справжньої конституції, а був «... лишень простим листом паперу, записаним словами, що не мали ніякої дійсної ціни» [15].

Кореспондент «Ради» М.Литвин у статті, присвяченій другій річниці підписання царського Маніфесту, підсумовуючи ті зміни, які відбулися в Росії, відзначав, що країна за останні два роки не отримала нічого, окрім спалених маєтків, численних «експропріацій» і грабежів, вбивств, заслань та розстрілів. Яскравим прикладом цього були сумні долі двох перших державних Дум, поодиноких членів яких вже на той час було ув'язнено. На думку автора статті, політична реакція викликала в певних верствах суспільства реакцію інтелектуальну. В підтвердження цього зверталася увага на зниження активності інтелігенції, появу в її колах байдужості до суспільно-політичного життя та зменшення інтересу до культурно-просвітньої роботи [16].

Співробітники «Ради» констатували: «Теперішнє становище Росії ненормальне, країна нездужає, її тіло точить страшна хвороба, - цього ніхто одмовляти не стане. А коли це так, то рано чи пізно мусить наступити криза, яка приведе за собою або повне одужання, або смерть» [17]. Ці слова виявилися в значній мірі пророчими.

Саме тому для виведення країни з кризи кореспонденти газети у своїх публікаціях домагалися не формальних, а справжніх політичних, економічних та культурних прав для усіх націй, які входили до складу Російської імперії. При цьому, насамперед, зверталася увага на проблеми та перспективи суспільно-політичного та культурного розвитку українських земель.

Однак з кожним новим роком відверто висловлювати свої міркування при висвітленні подій державного життя кореспондентам «Ради» ставало дедалі важче. Те, що на її сторінках досить часто публікувалися різко критичні, опозиційні до самодержавного уряду та його політики матеріали, стало причиною частих штрафів, арештів та конфіскацій окремих номерів видання.

Численні штрафи, які накладалися судами за найменшою підозрою у нелояльності до влади, загрожували газеті повним закриттям. Для прикладу, лише протягом 1907 року редактора «Ради» М.Пав- ловського штрафували 7 разів на загальну суму понад 800 рублів [18]. Зокрема, за публікацію фейлетону П.Стебницького (псевдонім Павло Смуток) під назвою «Сполох», де в алегоричній формі змальовувалося підневільне становище ряду слов'янських народів, які опинилися під імперською владою, цензурні органи конфіскували цілий номер газети. До того ж головного редактора газети Київський тимчасовий комітет у справах друку вимагав притягнути до кримінальної відповідальності [19].

Вже у 1908 році в статті «Знаменні роковини», яка була присвячена черговій річниці підписання царського Маніфесту, редакційний колектив часопису для того, щоб показати, що всі позитивні наслідки підписання даного документу були зведені нанівець урядовою політикою, змушений був вдаватися лише до тонких натяків на це, уникаючи відвертих висловлювань. Зокрема, у названій публікації говорилося: «Історія майже не знає прикладів того, щоб за моментами високого напруження не було так само глибокого занепаду, щоб акція не потягла за собою реакції. Такий момент занепаду прийшов і у нас.» [20].

В подальші роки співробітникам «Ради» довелося працювати в умовах ще більш жорсткої урядової цензури, що заважало їм відкрито висвітлювати не лише останні події суспільно-політичного життя країни, але й згадувати про події кількарічної давнини, у тому числі й 1905-1907 років. Однак, незважаючи на це, редакційний колектив часопису у своїх публікаціях завжди послідовно відстоював національні інтереси українського народу у сферах політичного, економічного та культурного життя.

Таким чином, перші роки діяльності «Ради» припадали на складний та дуже важливий для всього українського суспільства відрізок історії. Одним із головних напрямків діяльності газети було ознайомлення українського суспільства з політичними, які проходили в країні. Колектив «Ради» мав свою чітко сформульовану позицію у поглядах на те, якими мають бути головні напрямки суспільного та політичного розвитку країни і на місце України в тих процесах, які відбувалися в російському суспільстві.

На початку видання часопису його співробітники покладали значні сподівання на ті зрушення, які мали місце в країні після подій 1905 року. Однак з часом ця ейфорія змінилася більш жорсткими та реалістичними оцінками, пов'язаними з наступом реакції на всі попередні здобутки революційного руху.

Джерела та література

агітаційний український преса революційний

1. Починається нова газета // Рада. 1906. 15 верес.

2. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі ЦДІАКУ). Ф. 295. - Оп. 1. Спр. 2. Арк. 46.

3. Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). К.: Темпора, 2003. С.304.

4. Коваленко-Коломацький Г. Чи можна бути самосвідомим? // Рада. 1906. 20 верес.

5. Відкриття Думи // Рада. 1907. 22 лют.

6. Чикаленко Є. Про нову Думу // Рада. 1906. 21 груд.

7. Сусіди допомогли // Рада. 1907. 30 трав.

8. Перед виборами // Рада. 1906. 17 верес.

9. Пилипович. М. Історія повторюється // Рада. 1907. 15 черв.

10. «Итоги, украинофильского движения» // Рада. 1907. 10 жовт.

11. Лісовицький М. 17/Х 1905 17/Х 1907 // Рада. 1907. 17 жовт.

12. Розпуск Думи // Рада. 1907. 5 черв.

13. Новий виборчий закон // Рада. 1907. 13 черв.

14. Єфремов С. Питання часу // Рада. 1907. 23 жовт.

15. З газет, та журналів // Рада. 1907. 7 жовт.

16. Литвин М. і7октября р. 1905 17 октября р. 1907 // Рада. 1907. 17 жовт.

17. Там. само.

18. ЦДІАКУ. Ф. 295. Оп. 1. Спр. 139. Арк. 84.

19. Там. само. Спр. 76. Арк. 234; Смуток Павло. Маленький фельєтон «Сполох» // Рада. 1908. 1 жовт.

20. Знаменні роковини // Рада. 1908. 17 жовт.

Размещено на Allbest.ru