Засади створення системи військових друкованих органів незалежної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Засади створення системи військових друкованих органів незалежної України

Створення армії як атрибуту незалежної держави є необхідною складовою державотворення[20]. У цьому процесі важливу роль відіграє національна військова преса: по-перше, як могутній чинник виховного процесу та інформаційно-пропагандистського забезпечення війська; по-друге як творець позитивного іміджу українських Збройних Сил серед цивільного населення. Які були основні засади виникнення військової преси незалежної У країни і на яких засадах, досвіді та традиціях це виникнення ґрунтувалося - має на меті розкрити ця стаття.

Феномен становлення сучасної військової преси України досі істориками не розглядався. C лише окремі характеристики, зокрема, у працях Г. Вартанова[1], В. Козлова[13], Г. Кривошеї[15]. Нечисленні історики, долучившись до розробки теми сучасної української преси (С. Костилєва[14], М. Романюк та М. Галушко[17] й інші), обійшли увагою військову періодику та обмежилися аналізом цивільних видань. Серед праць науковців-філологів звертає на себе увагу робота

С. Горевалова [10, с. 247-296], де автор присвятив розділ центральним військовим виданням 1991-1997 рр.

Порівняння процесів становлення системи військової преси незалежної України та видань збройних формувань XX століття на теренах України, дає можливість відстежити закономірності, які дозволяють робити вірогідні прогнози і формулювати рекомендації щодо подальшої долі друкованих органів сучасних Збройних Сил України. Наприклад, перші українські військові видання виникли стихійно як часописи парамілі - тарних організацій, а зі створенням українських військових формувань (в складі армій іноземних держав) виникла і національна військова преса. Виникнення розгалуженої мережі радянської військової преси на території України теж бере початок від газет Червоної армії. Тричі більшовицька влада встановлювалася в Україні, щоразу зі зброєю. Спочатку більшовицькі військові видання, які виникали стихійно або на базі цивільних чи військових газет імперської армії, були підпорядковані командиру, згодом їх видавали політвідділи та штаби. Преса Червоної армії буларосійськомовною, адже у складі більшовицьких військ 1917 р. українців був незначний відсоток (близько 10%), крім того велика територія У країни тривалий час була частиною Російської імперії, її не збиралися «відпускати» й більшовики.

Три фактори виникнення національної військової преси (як додаток до російськомовних військових газет на вимогу особового складу з українців; як самостійні органи перших українських військових громад; засновані військовими формуваннями) [18, с. 256] з деякими відмінностями були властиві і для доби незалежної України. Різниця полягала в тому, що військова преса 90-х років спиралася на могутній пласт видань Радянської Армії, редакції і засновники яких дислокувалися в Україні. Неминучий вплив цих видань на перших порах вступав у протиріччя з новим спрямуванням друкованих органів З СУ. На 199 і рік система радянської військової преси була такою: окружні газети - «Слава Родины» (Прикарпатський військовий округ); «Ленинское знамя» (Київський військовий округ); «Защитник Родины» (Одеський військовий округ); «Страж неба» - армійська газета Військ Протиповітряної оборони; «Флаг Родины» - газета Чорноморського флоту, 15 дивізійних видань; преса військових навчальних закладів.

Процес творення військової періодики незалежної України, як і творення її війська, теж розпочинався стихійно, за ініціативою громадських організацій, тільки з часом це явище було закріплено законодавчо. Для пропаганди ідеї творення власних Збройних Сил застосовувалася і друкована продукція - листівки, цивільні газети. З боку військової преси Радянської Армії існувало інформаційне замовчування цих процесів або й протистояння. Цивільні газети порушували питання, що на той час були категорично заборонені у військових виданнях, зокрема, нестатутних стосунків, історії українських національних збройних формувань, національно-визвольної боротьби тощо. Проголошення Акту Незалежності та затвердження Верховною Радою 11 жовтня 1991 року Концепції оборони та будівництва Збройних Сил України створили законодавчу базу для створення українського війська, а отже і його преси. Творення Збройних Сил України мало здійснюватися шляхом поетапного скорочення військ. Такого скорочення зазнала і система друкованих органів, що існувала на той час.

Президент України 12 грудня 1992 року взяв під своє командування військові з'єднання колишнього Радянського Союзу, розташовані на території України. Відповідно, і вся система військової преси - від армійських багатотиражок до окружних газет Київського, Одеського, Прикарпатського військового округів стала приналежністю інформаційно-пропагандистського забезпечення Збройних Сил України. Незважаючи на те, що деякі керівники новоствореного війська бажали зберегти багатотиражки як засіб інформування та виховного впливу, фінансові труднощі в країні не дозволили цього зробити.

Спираючись на суспільні процеси, стихійно виникла перша центральна газета Збройних Сил України. Редакційний колектив газети «Ленинское знамя» випустив газету «Народна Армія», яку 15 жовтня 1991 року було роздано депутатам Верховної Ради України, що сприйняли газету як центральний друкований орган Міністерства оборони України. Створення власної військової преси було важливим з кількох причин: це була необхідна і дієва частина інформаційно-пропагандистського забезпечення війська; вона виконувала виховну функцію, особливо в патріотичному напрямі, та опозиційно-руйнівну функцію щодо прорадян - ської преси, була чинником підняття бойового духу, а отже і боєздатності особового складу Збройних Сил України. На прикладі газети Одеського військового округу «Слава і честь» («СіЧ»), журналу «Військо У країни» і газети «Народна Армія» розглянемо характерні риси процесу виникнення і розвитку військової преси на теренах України.

Газета «СіЧ» виникла на базі окружної газети «Защитник Родины», яка була заснована ще 14 квітня 1939 року. З формуванням Одеського військового округу (11 жовтня 1939 року) газета стала його друкованим органом. Після здобуття Україною незалежності газета пройшла складний шлях реформування і перепідпорядкування. «З 14.03.92 редакцію окружної газети «Защитник Родины», Одеського військового округу перейменовано в редакцію, видавництво і друкарню газети «Слава і честь». Редакція і видавництво газети «Слава і честь» Одеського військового округу функціонально підпорядкована командувачу військ Південного оперативного командування за наказом Міністра оборони України від 16 листопада 1999 року. Редакція видавництво і друкарня газети «Слава

і честь» переформовується в редакцію «Слава і честь», утримується за штатом 32 військовослужбовці та 23 працівники Збройних Сил України. До ЗО. 11.04 редакція газети «СіЧ» перепідпорядкована У правлінню інформаційної політики Міністерства оборони України, - Директива Міністра оборони України від 15.09.2004 р. До 31.12.04 редакція газети «Січ» перепідпорядкована Департаменту гуманітарного, соціального розвитку та інформаційної політики Міністерства оборони України». До 31.05.05. редакція газети «Січ» перепідпорядкована департаменту гуманітарної політики Міністерства оборони України» [6, арк. 2]. Редакція теж переживала неминучі зміни. До 1992 року відповідальним редактором був полковник Ю.М. Караумов, його змінив підполковник О.Є.Бєломєстнов, потім очолювали редакцію полковник П.П. Аксьонов, майор В.В.Мілкін. У 2006 році штат редакції суттєво скорочено, а до 28.02.07 редакцію газети «СіЧ» було розформовано [6, арк. 7]. Ліквідаційний акт від 16 листопада 2007 р. стверджує, що «У відповідності з вимогами директиви Міністра оборони України від 10.10.2006 року та від 03.03.2007 р. - редакція газети «СіЧ» Південного оперативного командування до ЗО квітня 2007 року підлягає розформуванню» [7, арк. 1-2]. Особовий склад було призначено на виховні та тилові посади, частково звільнено в запас. Правонаступником редакції визначено Центральний друкований орган Міністерства оборони України журнал «Військо України» (м. Київ) [6, арк. 8].

На той час журнал «Військо України» вже існував 15 років, був заснований у 1992 році. Засновниками журналу стали - Головне управління командуючого Національною гвардією України, Спілка офіцерів України, творчий колектив редакції. Як зазначалося у вихідних даних, «Журнал виходить при сприянні всіх збройних формувань України». Випуск журналу підтримували спонсори - Фонд допомоги «За демократизацію України», Головна управа «Товариства вояків УПА» (СІЛА), окремі громадяни. Редакція розміщувалася в місті Києві за адресою вул. Костянтинівська, 5. Перший номер вийшов у серпні 1992 року. Журнал виходив на громадських засадах і представляв Національну гвардію - військове формування, підпорядковане безпосередньо президенту України. Tематика була широкою: публікації розповідали не лише про Національну гвардію, але і про Збройні Сили України в цілому. Про це свідчать рубрики: «Військова історія», «Реформа», «Документи», «Арт-плац» (розповіді про культуру, мистецтво та їх діячів), «Першодруки» (творчість молодих письменників на військову тематику), «Казарма сміється» (гумор). Якщо порівняти з тематикою часописів українських збройних формувань, наприклад, 1919 року, то можна провести прямі аналогії.

Журнал «Військо України» був першим військовим часописом, який, як було зазначено в редакційній статті журналу Військо України №1 за 1992, «в світ вийшов, завдячуючи зусиллям декількох київських ентузіастів і патріотів України за океаном, у СІЛА, переконаних, що без власного війська державність України - фікція». До участі у складанні «портфеля матеріалів» номера запрошувалися всі охочі: «Сподіваємося, що наступні номери «Війська України» ми підготуємо за вашою активною участю. Чекаємо на ваші пропозиції, дописи, статті, кореспонденції, нариси, фотоматеріали». У 1995 році журнал «Військо України» став Центральним друкованим органом Міністерства оборони України. Редакцію очолив головний редактор полковник В'ячеслав Болотнюк. Перед військовим журналом незалежної України, як згодом і перед усією військовою пресою, ставилися великі завдання. Він мав не тільки служити засобом інформаційно-пропагандистського забезпечення Збройних Сил України, але й репрезентувати пресу і самі Збройні Сили на міжнародному рівні. Щоб виконати сподівання керівництва - вийти на рівень світових зразків, «Війську У країни» необхідно було мати свого представника за кордоном, що журнал не міг собі дозволити через фінансові труднощі. Ta ентузіасти були і в цій справі. Від «Війська України» 2 лютого 1998 року Начальнику Генерального штабу Збройних Сил України - першому заступнику Міністра оборони України генерал - полковнику О.І. Затинайку надійшло клопотання: «Просимо вашого дозволу на оформлення службового закордонного паспорта нового зразка кореспонденту міжнародного відділу Центрального друкованого органу Міністерства оборони України часопису «Військо України» Романенку Валерію Дмитровичу. За родом роботи Романенко виїжджає у зарубіжні країни для підготовки матеріалів з виставок військової техніки, участі Збройних Сил України у спільних навчаннях та інших міжнародних акціях, репортажів про нові зразки зарубіжної військової техніки. Виїзди здійснюються за власні кошти Романенка (дорога) та приймаючої сторони (у країні перебування) і не потребують фінансових витрат від Міністерства оборони України» [2, арк. 206].

Створювати журнал було непросто, так як в українських журналістів не було досвіду роботи у військових журналах, адже на території України за радянських часів виходили тільки військові газети. Фактично все створювалося на голому місці, при недостатній матеріальній базі. Коли журнал перестав бути друкованим органом Національної гвардії, він втратив усі приміщення, де він розміщувався, оргтехніку, які належали Національній гвардії. Поповненню матеріальної бази військових видань суттєво сприяла українська діаспора. Наприклад, відомий історик з Америки, редактор журналу «Сучасність» Тарас Гунчак передав редакції центрального друкованого органу Міністерства оборони України комп'ютерний видавничий комплекс, лазерний принтер та копіювальний апарат. Завдяки цій допомозі з'явилася нова можливість донести до світової громадськості інформацію про процес розбудови Українських Збройних Сил[16].

На 1998 р. до системи військової преси входили центральні видання - газета «Народна Армія» і журнал «Військо України», центральна телерадіостудія Міністерства оборони України; газети видів Збройних Сил України - «Вартові неба» (Протиповітряної Оборони та Військово - Повітряних Сил), «Флот України» (Військово-Морських Сил) та телерадіостудія Військово-Морських Сил України «Бриз»; газети оперативних командувань - «Армія України» (Західного оперативного командування) та «Слава і честь» (Південного оперативного командування); багатотиражні газети навчальних центрів і навчальних закладів. У 17 великих гарнізонах для інформативності та оперативності преси запроваджено посади власних кореспондентів центральних видань, у чиї обов'язки входили зв'язки з цивільними ЗМІ з метою формування позитивного іміджу війська в суспільстві через інформування про діяльність ЗСУ[19].

Друкований орган Міністерства оборони У країни журнал «Атлантична панорама» став правонаступником редакції газети Західного оперативного командування «Армія України», про що свідчить акт передачі документів несекретного діловодства, термін зберігання яких не вийшов, 20 листопада 2007 р. [9, арк52]. Газета «Армія України», в свою чергу стала правонаступницею газети «Слава Родины», яка до 1956 року називалася «Сталинское знамя». Документи редакції газети «Сталинское знамя» за період з 20 серпня 1942 року по ЗО грудня 1955 року знаходяться на зберіганні в Центральному архіві Міністерства оборони Російської Федерації. Решта - у відділі зберігання (архівних документів) штабу Tериторіального управління Західного оперативного командування [9, арк. 53]. Однак є прикрі дані про втрату документів як років війни, так і 1995-1997 рр. [9, арк. 54]. Бойовий прапор газети та нагороди Радянської Армії було здано до Музею ЗСУ [9, арк. 56].

Газети відчували нестачу фінансування з боку держави, редакції вели власну господарську діяльність: реклама, здача в оренду приміщень і майна редакції тощо [9, арк. 63].

Третій шлях створення військових видань України - заснування Міністерством оборони України нових видань. Таким виданням був, наприклад, науковий журнал «Гуманітарний вісник Збройних Сил України», заснований 31.03.2004 за наказом Міністра оборони України

С.К. Марчука у м. Києві: «З метою інформування громадськості про стан справ у гуманітарній сфері та розвиток військової гуманітарної науки, пропаганди результатів, наукових досліджень у цій галузі, відповідно до статті 8 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Відповідальним за підготовку та випуск наукового журналу призначено начальника Національної академії оборони У країни, на кого покладалося завдання «призначити головного редактора та відповідального секретаря наукового журналу «Гуманітарний вісник Збройних Сил України» за погодженням з директором Департаменту гуманітарного та соціального розвитку Міністерства оборони України, визначити склад редакційної колеги наукового журналу, забезпечити подання Статуту редакції наукового журналу «Гуманітарний вісник Збройних Сил У країни», інших документів до органу державної реєстрації та організувати роботу редакції відповідно до вимог чинного законодавства У країни». В грудні 2005 року вийшов перший номер журналу, всього вийшло у світ 5 номерів журналу. В діяльності журналу було використано спосіб, властивий першим військовим часописам початку XX століття: за публікації не оплачували гонорари, до праці запрошувалися військові науковці та всі, хто бажав стати автором та розкривав питання, зокрема: теоретико - методологічні засади гуманітарної політики у Збройних Силах України; проблеми війни, миру, військової організації в історико-філософській традиції та її гуманітарний аспект; актуальні проблеми підвищення рівня інформованості особового складу Збройних Сил України щодо ролі та місця НАТО в системі колективної безпеки; психологічна підготовка та психологічний відбір до діяльності в особливих умовах; методологія, завдання та методи психологічного забезпечення в організаціях з особливими умовами діяльності; проблеми управління духовними процесами, вдосконалення теорії та практики військового навчання та виховання; психологічні особливості управлінської діяльності в екстремальних та кризових ситуаціях та інші[11].

Однак наказом Міністра оборони України АТриценком від 16 вересня 2006 року №534 випуск наукового журналу «Гуманітарний вісник Збройних Сил України» було припинено, як надруковано у самому журналі «з метою удосконалення системи військових засобів масової інформації» [11]. Були плани у 2008 році поновити видання наукового журналу «Гуманітарний вісник Збройних Сил України», однак в умовах фінансової кризи плани реалізувати не вдалося.

З ініціативи Міністерства оборони України 03.12.1999 р вийшов перший номер газети виду військ «Крила України» [4, арк. 1], газета проіснувала 7 років, останній номер газети «Крила України» вийшов

ЗО. 12.2006 р. 30.04.07 редакція видавництво і друкарня газети «Крила України» було розформовано згідно з Директивою Міністра оборони України [5, арк. 7].

Отже, процес творення військової преси незалежної У країни виявляє чіткі аналогії з процесом виникнення перших військових друкованих органів. Зокрема, три основні засади виникнення армійських газет та журналів - творення при ініціативі чи підтримці громадських організацій, виникнення часописів на основі редакційних колективів та матеріальної бази газет-попередників (у випадку сучасної української військової преси - друкованих органів Радянської Армії), заснування військової періодики військовими структурами, зокрема Міністерством оборони України. Виявлено спільні риси і в формуванні авторського колективу (в армійську періодику прийшли патріотично налаштовані письменники та публіцисти цивільних видань), і в тематиці публікацій часописів періоду визвольних змагань та видань незалежної У країни. Як показує історичний досвід, військові засоби масової інформації відігравали важливу роль у становленні збройних сил, а нехтування цим засобом інформаційно-пропагандистського забезпечення негативно впливало на боєздатність армії.

Список використаних джерел

армія національний преса військовий

1. Вартанов Г. Берегти і множити традиції військової преси // Засоби масової інформації і становлення національної армії України: збірник наукових праць/ За заг. ред. А.З. Москаленка. K., 1994. - С. 84-85.

2. Галузевий архів Міністерства оборони України. - Ф. 3657. - Оп. 42066. - Спр.5.

3. Там само. - Ф. 4290 - Оп. №25391 - Спр.1.

4. Там само. - Ф. 5654 - Оп. №44591 - Спр.1.

5. Там само. - Ф. 5654 - Оп. №45232 - Спр.1.

6. Там само. - Ф. 5791. - Оп.45748. - Спр.1.

7. Там само. - Ф. 5791 - Оп. 45749 - Спр.1.

8. Там само. - Ф. 5794 - Оп. №45794 - Спр.1.

9. Там само. - Ф. 5794 - Оп. №45795 - Спр.1.

10. Горевалов С.І. Військова журналістика України: Історія і сучасність. - Львів, 1998. - 338 с.

11. Гуманітарний вісник збройних Сил України. №4 (5), 2006.

12. Директива Міністра оборони України 17.04.07. №Д-25.

13. Козлов В. Військова читацька аудиторія як об'єкт впливу військових засобів масової інформації // Засоби масової інформації і становлення національної армії України: збірник наукових праць/ За заг. ред. А.З. Москаленка. K., 1994. - С, 88-89.

14. Костилєва CO. Становлення і розвиток друкованих засобів масової інформації новітньої України (друга половина 80-х - 90-ті pp. XX ст.): Дис… д-ра іст. наук: 07.00.01/Національний технічний ун-т України «Київський політехнічний ін - т». - К, 2004. - 477 с.

15. Кривошея Г.П. Координація військових ЗМІ та їхня інтеграція в загальнодержавну інформаційну систему // Засоби масової інформації і становлення національної армії України: збірник наукових праць/ За заг. ред. А.З. Москаленка. K., 1994. - С, 80-82.

16. Народна армія. - №78 (622), 1994. - ЗО квітня.

17. Романюк М.М., Галушко М.В. Українські часописи Коломиї1865-1994 pp.) Історико-бібліографічне дослідження. - Львів: Фенікс, 1996. - 238 с.

18. Сегеда С.П. Історичні засади виникнення преси українських військових формувань // наукове видання збірник наукових праць Гілея (Науковий вісник) випуск 20 Київ. - 2009. - 56-62 с.

19. Сегеда С.П. Сучасна військова преса як джерело дослідження реформування Збройних Сил України. // Вісник Київського міжнародного університе ту (журналістика, медіалінгвістика, кінотелемистецтво). - Вип. 7. - K.: КиМУ, 2008.» - С, 250-257.

20. Телелим В.М. Деякі роздуми про визначення категорії «військова організація держави» і «військове формування» / Василь Максимович Телелим // Наука і оборона. - 2007. - №4. - С. 7-9.

Размещено на Allbest.ru