Історичні витоки документознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичні витоки документознавства

Зміст

Вступ

1. Документознавство як суспільна наука

1.1 Історія розвитку документознавства, його об'єкт, предмет та структура

2. Становлення та сучасний стан документознавства

2.1 Становлення документознавства як наукової дисципліни

2.2 Сучасний стан докуметознавства

2.3 Внесок українських науковців у розвиток документознавства

3. Перспективи розвитку документознавства та його зв'язок з іншими науками

3.1 Перспективи та напрямки розвитку документознавства в Україні

3.2 Місце документознавства в системі наук

Висновки

Список джерел та літератури

Вступ

Актуальністю даної роботи є визначення документознавства та його місце у системі наук, що належать до числа найбільш дискусійних та актуальних для сучасної бібліотечної освіти. За останні роки минув шлях від включення документознавства у число обов'язкових загально професійних дисциплін до зміни його документологією. Останнє рішення пояснюється необхідністю відмежуватися від так званого «традиційного документознавства», котре сформувалося у надрах архівознавства. В той же час термін «документознавство» вже затвердився у якості позначення наукового та освітнього напрямку, заснованого на широкій трактовці документа ( як будь-якого матеріального носія з записаною на ньому соціальною інформацією).

Також слід зазначити, що документознавство належить до розряду молодих наук, воно ще остаточно не сформувалось як наукова дисципліна. Слід додати, що документознавство, також, не має чітко сформованої структури.

Ця проблема є актуальною, тому що набула висвітлення у працях багатьох зарубіжних та вітчизняних науковців і дослідників. Серед них, Поль Отле, С. Г. Кулешов, Г. М. Швецова-Водка, Н. С. Ларьков, В. В. Бездрабко та багато інших. У працях П. Отле викладені фундаментальні основи документознавства. Основні етапи щодо розвитку документознавства та його історії розкрито у працях І. О. Белоусової, Г. М. Швецової-Водки, В. В. Бездрабко та С. Г. Кулешова. Предмет і об'єкт сучасного документознавства в Україні вивчався І. Б. Матяш. Думки щодо структури документознавства було викладено у працях Г. М. Швецової-Водки, Н. М. Кушнаренко, С. Г. Кулешова та М. С. Слободяника.

Об'єктом дослідження є документознавство як наука.

Предметом дослідження розвитку документознавства як науки.

Мета дослідження - дослідити зміст та структуру документознавства як науки.

На основі об'єкта, предмета та мети дослідження було сформульовано наступні завдання:

- розглянути трактування документознавства як наукової дисципліни: історіографічний аспект;

- розглянути традиційне документознавство та його структуру;

- розглянути структуру сучасного документознавства;

- визначити перспективи та основні напрями документознавства.

1. Документознавство як суспільна наука

1.1 Історія розвитку документознавства, його об'єкт, предмет та структура

Основні етапи розвитку документознавства. Майже з того часу, коли виникли самі документи, люди почали накопичувати знання про те, як створювати документи, як їх оцінювати, як поводитися з ними. Але ці знання виникали окремо на різноманітних ділянках і напрямах створення та використання (у тому числі збереження та поширення) документів.

Наукове оформлення знань про документ відбувається у XVII - XVIII ст. Зокрема, на вивчення офіційних та приватних документів юридичного змісту була спрямована дипломатика, яка оформилася в наукову дисципліну у Франції в XVII ст.

Одночасно формується кілька спеціальних історичних дисциплін, спрямованих на дослідження документів як історичних пам'яток. Вони отримали загальну назву - історичне джерелознавство, палеографія, сфрагістика, текстологія, археографія. До документознавчих знань можна віднести і книгознавство чи бібліографію (що розумілись як синоніми), що починає розвиватися у XVIII - на початку XIX ст. Але окремої наукової дисципліни, об'єктом якої був би будь-який документ, довгий час не було.

Лише на початку XX ст. виникла документаційна наука, засновником якої був бельгійський вчений Поль Отле. Зокрема, П. Отле називав документацію як практичну діяльність щодо збирання, збереження та використання документів, так і наукові дослідження цієї діяльності. Разом із тим він запропонував і окрему назву для суто наукової діяльності: документологія або бібліологія. У зв'язку з ототожненням документа і книги він вважав ці назви синонімічними. П. Отле заклав теоретичні основи документології у багатьох статтях, монографії „Трактат про документацію” (1934 р.), а також у практичній діяльності Міжнародного інституту документації та пізніше Міжнародної федерації з документації.

З точки зору історії документознавства у XX ст. відбуваються три найважливіші події: по-перше, конституюється наукова дисципліна з назвою "документознавство"; по-друге, формується; інший напрям документознавства, базові концептуальні засади якого відмітні від попереднього; по-третє, усвідомлюється наявність наукових "дисциплін так званого документально-комунікаційного циклу". Вони поділяються на дві групи. Дисципліни першої групи вивчають переважно динамічні документи, тобто документи, що виконують ту основну асоціальну функцію, заради якої були створені; другої - статичні; документи, тобто ті, що перестали виконувати цю функцію і досліджуються вже як історичні пам'ятки. Ядро другої групи дисциплін складають, так звані спеціальні історичні дисципліни та галузі історичної науки.

На початку 50-х рр. XX ст. на базі документації виникає науковий напрям: наука про інформацію, або інформаційна наука.

Головні напрями дослідження впродовж 1960-80-х рр. знаходились у межах вивчення документальних інформаційних потоків, комплексу питань, пов'язаних з первинними та вторинними документами, зокрема, такими, що стосувалися підвищення їхньої якості (наприклад, для удосконалення процесів підготовки) тощо [3, с. 35].

Споріднені з "науковою інформатикою" бібліографознавство, бібліотекознавство та певною мірою книгознавство, пов'язані з комп'ютеризацією бібліотечної, науково- інформаційної та книговидавничої діяльності, стали відчувати все більшу потребу узагальненого розуміння і вивчення головного об'єкта їхнього дослідження, який став позначатися терміном "документ". Наприкінці 1980 - початку 90-х рр. тут активізуються дискусії щодо співвідношення категорій "книга" і "документ", трактування термінів "неопублікований документ", взагалі поняття "документ", його функцій та властивостей, особливо в контексті бібліотечно-бібліографічної діяльності. Найбільш відомі праці у цьому напрямі Ю.М.Столярова, А.В.Соколова, Г.М.Швецової-Водки, Г.С.Меркулова [3, с. 35 - 36].

Саме в їхньому осередку формується нове розуміння дисципліни "документознавство". Спочатку як навчальної, що читається у Московському державному технічному університеті ім. М.Е.Баумана, Московському інституті культури, а згодом і в інших інститутах культури Росії та України. В Україні, зокрема, впроваджується нова навчальна спеціальність "Документознавство та інформаційна діяльність", у межах якої документознавство стає базовою пропедевтичною дисципліною. 1997 р. Харківський державний інститут культури випустив перший в Україні підручник з документознавства. У ньому було узагальнене напрацювання російських та українських дослідників у даному напрямі документознавства, а також висловлені оригінальні думки його автора -- Н.М.Кушнаренко щодо теоретичних основ дисципліни [3, с. 36].

Отже, порівнюючи два трактування документознавства, що існують сьогодні, слід констатувати, що нова концепція грунтується на більш широкому значенні поняття "документа", внаслідок чого відбиває більш загальні підходи до аналізу його характеристик (складових, властивостей, функцій, класифікаційних і типологічних критеріїв тощо) і власне може стати базою для формування засад загального документознавства.

На сьогодні в Україні панують дві головні концепції документознавства „загальне документознавство” (те, що вивчає загальні проблеми визначення та функціонування документа у всіх сферах суспільної діяльності) та „управлінське документознавство” (що вивчає документи, створювані у сфері управління, якими опікується діловодство і які після виконання своєї основної функції надходять для зберігання в архіви).

Таким чином, на початку ХХІ ст. наука про документ переживає період бурхливих дискусій і перетворень, які в кінцевому підсумку мають сприяти її подальшому розвитку й утвердженню.

Об'єкт і предмет документознавства. Розуміння об'єкта і предмета документознавства залежить від того, як трактується документознавство.

Об'єкт документознавства - це документ як явище інформаційно-комунікаційної сфери діяльності суспільства. Це означає, що документознавство має вивчати не тільки безпосередньо сам документ як єдність інформаційної, матеріальної та знакової його складових, а й всі складові документальної інформаційної комунікації (не тільки систему „документ - (споживач чи користувач)”, але й, наприклад, систему „комунікант - документ”, тобто проблеми створення документа, і діяльність комунікаційних посередників у системі „комунікант - документ - реципієнт” та ін.).

Об'єктом документознавства як науки є комплексне вивчення документа як системного об'єкта, спеціально створеного для зберігання та поширення інформації в просторі і часі. Документ створюється під час документно-комунікаційної діяльності, тому об'єктом науки є усі види цієї діяльності: створення, виробництво зберігання, поширення і використання документів, створення систем документації.

Документознавство вивчає документ як предмет на теоретичному, історичному і практичному рівнях. Воно вивчає документ як систему: його властивості, параметри, структуру, функції, видову і типологічну класифікацію, методи і способи документування.

Предметом документознавства є створення наукових знань про документ в єдності його інформаційного та матеріального складника, про закономірності створення і функціонування документів у суспільстві.

Структура документознавства. Структуру документознавства можна визначати як пересічення двох напрямів її диференціації: аспектного та об'єктного. Аспектами є: теорія документа, історія документа, організація документаційної діяльності, методика (або технологія) документаційної діяльності. Документацій ну діяльність ми розуміємо як створення і використання документа.

Об'єктивний напрям диференціації структури документознавства передбачає виокремлення таких підрозділів: 1) документ загалом як явище інформаційно-комунікаційної сфери діяльності суспільства; 2) окремі види документа і системи документації; 3) окремі процеси і операції документаційної діяльності.

Першому об'єктному підрозділу відповідає загальне документознавство, другому і третьому - спеціальне документознавство. Предмет кожного підрозділу можна побачити у визначенні його мети.

Структура навчальної дисципліни „Документознавство” залежатиме від спеціальності, для якої вона викладається. У ній обов'язково мають бути як загальна, так і спеціальні частини. Кількість спеціальних частин та їх загальний обсяг залежатимуть від професійної спрямованості та структури навчального плану (у тому числі наявності інших документознавчих дисциплін).

Залишається дискусійним питання про те, як розуміти поняття „Документологія”. Чи дорівнює воно загальному документознавству, чи, навпаки, об'єднує весь комплекс наук, що вивчають документ у всіх його зв'язках.

2. Становлення та сучасний стан документознавства

2.1 Становлення документознавства як наукової дисципліни

Зародження документознавства було пов'язано з так званим «практичним», чи прикладним документознавством, тобто з виникненням самої сфери праці з документами як специфічної галузі людської діяльності і здобутком її певної самостійності. На перших порах це проявлялося в поясненні і створенні правил роботи з різними документами і вимог до самих документів на практиці, у керівничому процесі, у прикладній сфері. Подібні правила стали складатися ще в державах Давнього Сходу, Греції та Римі. Тоді ж виникла потреба в документній систематизації, та з'явилися перші такі розробки - описання документів та їх збірок, каталоги [6, с.14].

Документознавство є науковою дисципліною, сформованою на базі архівознавства. Воно виникло як результат усвідомлення архівістами значення добре організованої документації для гарного архівного фонду і отримало самостійне значення. Ще у 1914 році археолог-архівіст Ф. А. Ниневе зазначав, що запропоноване проведення реформи діловодства були прийнято істориками добре тому, що вони «очікували для себе кращих часів - полегшення і прискорення в їх клопіткій та часто невдячній праці в архівах». Історичність документознавства визначається методами досліджень і розробок і характером самого досліджуваного об'єкта - документа, як об'єкта, що еволюціонує, розвивається по своїм законам, виявлення та пізнання яких є єдиним шляхом вироблення раціональних вимог до сучасного документа [12, с.5].

Документознавство, як й інші молоді наукові дисципліни, маючи широкий практичний вихід у різних галузях людської діяльності, підійшло до стану, коли необхідність узагальнень і розроблення власної теоретичної бази стала нагальною потребою і неодмінною умовою подальшого розвитку.

Визначаючи документознавство як наукову дисципліну, що вивчає різні документи і проблеми, які з'являються в означеному процесі, К. Г. Мітяєв справедливо відзначає, що документи, способи і системи документування вивчають різні науки і наукові дисципліни у відповідності зі своїми специфічними завданнями. І. А. Нілова погоджується з К. Г. Мітяєвим що, дійсно, документ як специфічний матеріальний об'єкт соціального походження, маючи основним елементом структури інформаційну складову, опосередковано може виступати як об'єкт будь-якої дисципліни.

Роботи К.Г. Мітяєва становлять великий науковий інтерес як продуктивний погляд на нову наукову дисципліну, в подальшому ніким не заперечений. Однак І. А. Нілова вважає, що у всіх працях вченого можна виділити лейтмотив двоякості об'єкта документознавства: історія та технологія діловодства (обмежена сфера документування), з одного боку, і технічні документи з іншого [8, с.27 - 28].

Документознавство як наукова дисципліна має науково-методологічний базис, який розвивається на основі теорії інформаційної діяльності як одного з нових наукових напрямів сучасності, який визначає, що будь-яка доцільна діяльність суспільства базується на інформаційному процесі. Тому поняття інформації є найважливішим у теорії документознавства.

Теоретичною і методологічною основою науки про документ є філософська теорія відображення, яка дає можливість визначити інформацію як результат введеного в інформаційну взаємодію інваріанта відображення, зафіксованого акту сприйняття, який у формальній комунікації стає одним з елементів системного матеріального об'єкта [8, с.29].

Основоположником документаційної науки є Поль Отле. Як уже зазначалось, він пропонував назвати науку, що вивчає документну діяльність, бібліологією або документологією, що було пов'язано з ототожненням книги і документа.

Історія документаційної науки виявилась короткою. У середині XX ст. (50 - 60 рр.) процеси комунікації починають розглядатися не тільки у ракурсі одного з їх засобів - документа, але й ширше - як інформаційні. Поняття «документ» поступається місцем поняттю «інформація», оскільки перше є похідним від другого. Первинні уявлення про предмет науки були модернізовані й набули інформаційного та кібернетичного змісту [5, с.149].

З початку 1960-х років починають розвиватися наукові напрями під назвою документалістика й документознавство. Перша розглядається як прикладна галузь кібернетики, що займається оптимізацією управління документними системами всіх типів - від образотворчого до канцелярського діловодства [5, с.150].

На початку 1990-х років відчувається необхідність у створенні науки про документ або комплексу наукових документознавчих дисциплін. Для узагальнюючої назви науки про документ починає використовуватися низка назв: інформаційно-комунікаційна наука, документаційно-інформаційна наука тощо. Ядро такого комплексу наук про документ складають бібліотеко -, бібліографо-, книго-, архіво-, музеєзнавство й інформатика. Загальним для них є дослідження документа як об'єкта, створеного спеціально для передачі інформації.

Таким чином, кожна з цих галузей знань має свої спеціальні завдання, форми й методи роботи з документами, проте теорія й історія документа є спільними для них. До загальнотеоретичної проблематики відноситься, перш за все, функціональний аналіз документів, вивчення їх особливостей як матеріальних об'єктів із зафіксованою в них інформацією, питання класифікації й типологізації документів тощо. Вивченням загальнодокументних питань повинне займатися документознавство [3,c.32].

Вище були розглянуті основні етапи становлення документознавства, тому тепер доцільно перейти до людини, яка внесла поняття «документознавство» до світової історії. Ця геніальна людина - бельгійський вчений Поль Отле.

Поль Марія Гислен Отле, бельгієць, народився у Брюсселі 23 серпня 1868 року в дуже заможній родині. В юності Поль вирішив стати адвокатом та вступив до Лувенського університету. Після довгих міркувань він відмовився увійти в еліту юристів. У п'ятнадцять років у Отле виявився талант до створення документів і до їх класифікації. В 1890 році він став доктором права і все ж таки розпочав адвокатську діяльність. Однак судова практика була йому не до душі. Отле сподобалися ідеї філософа-позитивіста Спенсера, який намагався створити «абсолютно єдину систему пізнання». Філософські ідеї Спенсера змінили світосприйняття Отле, і поступово привели його до розуміння того, що всі данні про універсальну систему знань в змозі дати бібліографія [9, с.7].

Апелюючи до наукової спадщини відомого вченого, багато дослідників охоче заносять його до рангу основоположників документаційної науки, бібліології, документології, документознавства, інформатики та інших дисциплін. Безперечно, сучасні термінологічні дискусії щодо змісту названих понять ускладнюють однозначність твердження і розрізнення їхніх тлумачень, утім, якщо існують подібні припущення, варто шукати безпосередні й опосередковані чинники таких висновків. Та найпоширенішою є думка про заснування ним науки під назвою документація. Обмеження значеннєвого простору поняття документація відбувається через перелік її складових. Документацією виступають: 1) окремі документи, 2) бібліотека як колекція самих документів, 3) бібліографія (описання і класифікація документів), 4) документальні архіви (досьє, матеріали документації), 5) адміністративні архіви, що містять будь-які документи установи, 6) архіви давніх документів (рукописи, у т. ч. юридичні документи громадських організацій, приватні, комерційні документи), 7) документи, відмінні від бібліографічних і графічних (музичний твір, надписи на камені, кіно, фільм, фільмотека, фонограф, диск, дискета), 8) музейні колекції (експонати, зразки, моделі та ін. тривимірні об'єкти), 9) енциклопедія як діяльність із кодифікації й узгодження інформації. Аналізуючи авторське бачення змісту поняття документація, легко, як зазначає В.В. Бездрабко, переконатися в тому, що запропонований перелік охоплює різні за етимологією, природою, змістовим навантаженням категорії - факт і процес. В одній низці маємо об'єкт (види документів) і дії (описання і кваліфікація), проваджені з ними, що є порушенням звичної формальної логіки. Недосконалість подібної диференціації документації додатково засвідчує складність класифікації носіїв інформації, тобто документів у найширшому розумінні, зокрема виокремлення із усієї розмаїтої ознакової палітри тих із них, що могли б стати об'єктами, спільними для типологізування і відмінними для класифікування. А тверде переконання П. Отле, що документація не може бути самодостатньою, бо вона набуває цінність і значущість лише тоді, коли є потенціальна чи актуальна потреба в її існуванні [1, с.16]. Говорячи про умови побутування документації, науковець скеровує думку на важливість досягнення вищого ступеня упорядкування т.зв. «документальних організмів».

Термінологічні авторські пошуки для означення нової галузі знань про документ виявилися у синонімічності пропозицій назвати дисципліну майбутнього, окрім документології, ще книго-архіво-музеєзнавством, бібліологією, і, зрештою, документаційною наукою чи документацією. Безперечно, нове дискурсивне утворення (за М. Фуко) призвело до розповсюдження ідей П. Отле та їхнього укорінення серед гуманітарних наук документації. Вчений постійно прагне застосувати ключові поняття соціології, психології, філософії й інших загальних гуманітарних наук до яскраво виражених процесів у сферах масових комунікацій, суспільної організації, економіки. Продуктом активних і тривалих дебатів дослідника з колегами стала спроба теоретично довести реальність і доцільність запропонованих ним наукових проектів [1, с.17].

Продовжуючи обстоювати узагальнені тлумачення понять книга і документ, учений кинув доволі сміливий виклик галузям знань про документ, прагматично запропонувавши об'єднати всі «часткові науки в одну загальну науку» - бібліологію чи документологію. Усвідомлення безперспективності механічного сполучення галузей знань змусило П.Отле шукати шляхи їхньої інтеграції [1, с.18]. Загальні об'єкти вивчення, термінологія, фундаментальність поняття і закони, узагальнені й систематизовані знання, спільні методи ведення досліджень, зв'язки між суміжними чи спорідненими науковими дисциплінами мали, на думку вченого, уможливити творення бібліології. Заява про те, що ядром творення документології повинні стати риторика, бібліотекознавство, бібліографія, книгодрукування, чітко визначає не лише першочергові інтереси ученого, але й розуміння ним природи загальної науки про документ.

Найважливішим інструментом пізнання документації на рівні установи П. Отле вважав її класифікацію. Напрямок руху документів став основним критерієм їхньої диференціації. Завдяки цьому з документального загалу було відокремлено вхідні і вихідні документи. Останні також представляли собою диференційовані утворення. Приміром, вихідна управлінська документація передбачала наявність таких підвидів: 1) документи, що віддзеркалюють офіційні відносини між установами; 2) документи внутрішнього обігу; 3) документи контрольного характеру, призначені для об'єктивного вивчення, що стосується осіб, установ вивчення і практичних заходів, побутування яких зумовлено потребами управлінської сфери. Продовженням організування документообігу і важливою супровідною частиною, як і для бібліотечних установ, мав слугувати довідковий апарат, зокрема загальний адміністративний каталог. Відтак передбачалися збирання і фіксація всіх необхідних, тематично укладених даних про діяльність установи, вилучені із документів. Структурно каталог мав об'єднати: а) інформацію про діяльність установи; б) урядові розпорядження, інструкції [1, с.21].

Оцінюючи внесок П. Отле у розвиток науки про документ, варто стримано погодитися з Ю. М. Столяровим у тому, що йому належить прогностика значної кількості ідей, реалізованих упродовж ХХ ст., а до деяких людству ще належить дійти. Розвиток західноєвропейської науки про документ у ХХ ст. нерозривно пов'язаний із організаційними, теоретичними проектами й ідеями П. Отле. Визначаючи найбільшу значущість його праць для документаційної науки, інформатики, погодьмося з їхньою впливовістю і на вітчизняну науку. Д. А. Балика, М. М. Рубакін, М. В. Русинов, Л. Б. Хавкіна та багато інших науковців стали активними дослідниками документаційної науки у виконанні бельгійського вченого, тим самим сприяючи укоріненню її стрижневих ідей у межах бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства. Зазначена термінологічна різниця тлумачень документології відображає сьогочасні дослідницькі інтенції вчених, які прагнуть відтворити переломлення змісту модерного загального документознавства в когнітивних процесах і надати йому певного сенсу. Утім, більшість із них дотримується засадної думки про синтезоване, інтегроване, міждисциплінарне положення походження документології, покликаної узагальнити знання про документ. Дискусія про значущість наукових ідей П. Отле для розвитку науки про документ залишається актуальною. Втім, лише примирення двох протилежних точок зору - про пересічність і незаперечність значень дозволить створити простір успішного й об'єктивного, зваженого підходу щодо виявлення міри їхньої надчасовості та перспективності [1, c.23].

Таким чином, взявши до уваги генезис документознавства і значний внесок відомих учених у його розвиток, хотілося би зазначити, що не дивлячись на недовгу історію існування, документознавство пройшло великий шлях свого становлення. Документознавство як науку розглядало багато вчених, таких як Поль Отле, К.Г. Мітяєв, В.В. Бездрабко, Н.М. Кушнаренко, Г.Н. Швецова-Водка та ін. Саме з їх допомогою, документознавство ступило у фазу розквіту, і дійшло до сьогодення.

2.2 Сучасний стан докуметознавства

Розвиток науки носить складний характер: відбувається диференціація і синтез наукових дисциплін, з являються дисципліни - «двійники» і т.і. Одним з проявів цього в області наук про документовану інформацію стала поява двох документознавств, а також пропозиції щодо формування нової узагальнюючої наукової дисципліни - документології.

Становлення документознавства нерозривно пов'язано з ім'ям відомого історика, архівіста, доктора історичних наук, професора Московського державного інституту - Костянтина Григоровича Мітяєва. Зорієнтована на теорію і практику архівної справи і діловодства, творчість неординарного науковця стала основоположною для створення документознавчої науки. К. Г. Мітяєв, визнаний засновник документознавства, котре пізніше дістало прикметникове означення класичне або традиційне, впродовж 1950-1960 рр. зайняв чільну позицію в царині високих теоретичних дискусій щодо змісту народжуваної науки. Його наукові здобутки, до того ж вельми колоритна особистість і організаційний талант, зробили одним із найвідоміших і найбільш популярним представником установчого періоду в історії документознавства [2, с.8].

Лоном народження документознавства К. Г. Мітяєв вважав діловодство й архівну справу, і він не помилявся. Діловодство тлумачилося як документування управлінської інформації, організація роботи з документами в установі, тобто сукупність заходів, пов'язаних зі створенням, поширенням і побутуванням документів у динамічному стані, а архівна справа - їхнім функціонуванням у статичному положенні. Чітке вказування на діловодство як первинне середовище їхнього народження й існування опосередковано визначило пріоритетність для документознавчої галузі знань оперативної документації. Всебічні дослідження документів, провоковані, передусім, практичними потребами діловодства й архівної справи, розкривали існування тісного зв'язку між ними. Дослідники історії документознавства звично згадують причетність до становлення документознавства першого завідувача кафедри теорії і техніки архівної справи, професора МДІАІ М.С.Вишневського. Йому належить удосконалення структури й модернізація змісту курсу «Теорія і техніка архівної справи» д.і.н., професора Г.О.Князєва, якому судилося стати першим викладачем дисципліни від моменту заснування МДІАІ (1930). Розроблена М.В.Вишневським навчальна програма «Теорія і практика архівної справи» (1936) передбачала з поміж іншого спеціальний розділ - «Загальне діловодство», зміст якого склали питання з історії діловодства, класифікації документів, котрі функціонують в управлінський сфері, методики їхнього вивчення. Науковці вказують на неабияку значущість для становлення документознавства того факту, що у межах одного навчального курсу розглядалися питання діловодства й архівної справи водночас, які супроводжувалися спробами теоретичного осмислення зв'язку між ними. Через кілька років назву розділу було змінено на «Загальне документознавство», а ініціатором і укладачем нової редакції курсу «Теорія і практика архівної справи» (1944) став К.Г.Мітяєв, котрому належить авторство терміна документознавство (1943) і першість у постановочному плані щодо визначення його пріоритетів ще в 1940-х рр. - документування, організація документів на рівні установи, їхня класифікація та історія. Зміна назви розділу мало вплинула на його сутнісне наповнення. Варто зазначити, що стрижневим об'єктом, навколо якого розгортався зміст розділу програми, виступав управлінський документ. Таким чином, загальне документознавство для К.Г.Мітяєва, оперуючи сучасною термінологією, за змістом було тотожним до управлінського документознавства і, певною мірою, діловодства, та сприймалося як історія і теорія документів [2, с.9].

Таким чином, можна сказати, що традиційне, чи класичне, документознавство сформувалося вперше як допоміжна дисципліна у рамках архівознавства, а після переходу на інформаційну парадигму і виникнення теоретичної бази виділилось у вигляді самостійної дисципліни, що вивчає різні форми оперативної документації.

З іншого боку традиційного документознавства виступає нетрадиційне, чи загальне, документознавство. Воно сформувалося у рамках книгознавчих дисциплін. Нова версія наукової дисципліни розробляється російськими та українськими науковцями в області бібліотечної справи і книгознавства.

Імпульсом до цього переходу, як вважає Є. О. Плешкевич, послугував перехід у бібліографознавстві с книгознавчої концепції на документографічну, коли сформоване у ході довгої практики поняття «книга» було замінене на абстрактне для цієї дисципліни поняття «документ». На думку Н. Б. Зіновєвої, документознавство виросло з книгознавства, фондознавства і науково-інформаційної діяльності. «Книга, - відзначала вона, - як основне джерело інформації в суспільстві з другої половини ХХ століття стала трансформуватися, видозмінюватися, поступатися своїми позиціями новим джерелам інформації, що мають іншу матеріальну основу, систему виразних одиниць, і іншу форму. Цей факт поставив дослідників-книгознавців перед необхідністю розширити «книгу» до терміну, більш адекватного сучасним реаліям, що і було вирішено іменувати документом, а відповідно, науку, його вивчаючу - документознавством» [10, с.68].

Розвиток так званого «традиційного» документознавства (в межах та поряд з архівознавством) і документаційно-інформаційної науки, за думкою Швецової-Водки, відбувався довгий час паралельно, без взаємопроникнення [14, с.15]. документознавство науковець історичний

На противагу традиційному документознавству, як вже зазначалося, виступає нетрадиційне. Якщо терміни традиційне документознавство і нетрадиційне документознавство виглядають логічним зіставленням двох дослідницьких концепцій, то термін загальне документознавство представляється не цілком ясним. Українські документознавці відзначають, що основи традиційного документознавства були закладені К. Г. Мітяєвим, а загальне документознавство спочатку формувалося Ю. М. Столяровим.

Разом з тим необхідно відзначити, що відповідно до класифікації систем документування К. Г. Мітяєв виділив у структурі документознавства загальну і спеціальні частини. Загальне документознавство повинне розглядатися як вступ у вивчення проблем документування і документації такими дисциплінами, як адміністративне діловодство, технічне документування, фотокінофонодокументування, документування науково-господарського обліку і деякими іншими [2, с.10]. Таким чином, можна констатувати, що працюючи над питаннями загального документознавства, Ю. Н. Столяров дотримується концепції, запропонованої ще К. Г. Мітяєвим.

Суперечливим положенням, на погляд Є. О. Плешкевича, є теза про обмеженість концепції класичного документознавства. Представники нової концепції, або парадигми, заявляють, що класична версія, яку вони називають управлінською і адміністративною, розглядає виключно діловий або управлінський документ. Зараз, відзначає Ю. М. Столяров, з'явилися два документознавства - «наше», більш широке, і «їх» - по суті тільки адміністративне, або управлінське [13, с.17]. Н. Н. Кушнаренко зводить традиційне документоведение до науки про правила оформлення адміністративних документів і ведення господарської документації, ототожнюючи документознавство з діловодством і розглядаючи його як розділ архівознавства [5, с.150]. Можна продовжити цитування, проте загальна картина штучного звуження об'єкту пізнання класичної версії в роботах новаторів ясна.

Історія тези про обмеженість об'єкту пізнання документознавства налічує, напевне, стільки ж років, скільки існує сама дисципліна. Повернення до нього сьогодні цілком пояснено специфікою задач, що розв'язувалися дисципліною 25-30 років тому. Дійсно, з другої половини 1970-х рр. і до 1980-х. тематика досліджень у документознавстві була спрямована на управлінський документ, а власне документознавство націлено на вдосконалення управлінської діяльності і методичне забезпечення технології діловодства. Це привело до того, що теорія документознавства в той період стала формуватися як теорія забезпечення документації управління суспільним і господарським розвитком [7, с.11].

Об'єктом нетрадиційного документознавства Н. М. Кушнаренко визначає «комплексне вивчення документа як системного об'єкту», а предметом - «створення наукового знання про документ в єдності його інформаційної і матеріальної складових, про закономірності створення і функціонування документів в суспільстві» [5, с.152 - 153].

Предметом пізнання класичної версії виступають різні аспекти і риси об'єкту. Ведучим залишається практичний аспект, проте разом з ним існують теоретичний, управлінський, правовий, технічний та інші аспекти [10, с.70].

Підсумовуючи вищезазначене можна сказати, що класичне документознавство є фундаментом нетрадиційного, більш розвиненого документознавства. Основи традиційного документознавства було закладено радянським ученим К. Г. Мітяєвим. На думку Г. М. Швецової-Водки, «нова версія» документознавства з'явилася на базі традиційного документознавства, використовуючи широке трактування документа як об'єкта документознавства. І має на відміну від традиційного документознавства, фундаментальний характер.

2.3 Внесок українських науковців у розвиток документознавства

Як і будь-яка наукова дисципліна, документознавство має власну структуру, яка поки що знаходиться у стадії формування. Багато відомих вчених працювало над проблемою визначення структури документознавства, але вони так і не пришли до єдиної думки щодо визначення структури. Нижче буде розглянуто думки деяких учених щодо структури документознавства.

Н. М. Кушнаренко виділяє загальне й особливе документознавство. Загальне включає три розділи - теорію документа (документологію), історію документа, історію і теорію документно-комунікаційної діяльності. Зазначимо, що саме третій розділ, на думку М. С. Слободяника, є дискусійним і формує певне теоретичне підґрунтя для надмірно широкого погляду на документознавство. До завдань особливого документознавства Н. М. Кушнаренко відносить вивчення окремих типів і видів документів, і процесів документно-комунікаційної діяльності. Особливе документознавство вона розділяє на спеціальне і часткове. Перше вивчає специфіку документів, що функціонують у бібліотеках, архівах музеях, інформаційних центрах. На цій підставі Н. М. Кушнаренко включає до структури документознавства на правах спеціальних наукових дисциплін - бібліотекознавство, бібліографознавство, архівознавство, музеєзнавство, інформацієзнавство. До часткового документознавства віднесено вивчення окремих видів документів, яке відбувається у межах відповідних дисциплін, наприклад, книго-патенто-картознавства.

Тобто, Н. М. Кушнаренко обґрунтовує оригінальну авторську концепцію документознавства як мету науки, щодо великої групи споріднених наук [5, с.148]. Проте запропонована широка концепція викликає суттєві заперечення у багатьох вчених, у тому числі, й у М. С. Слободяника. Адже кожна з наук, включених автором до структури документознавства, має власний об'єкт, у якому документ є лише його складовою частиною. Наприклад, об'єктом бібліотекознавства є бібліотечний соціальний інститут; патентознавство в основному зосереджується на досліджені проблем правового захисту інтелектуальної власності винахідників та оформлення заявок на виходи і проведення їхньої наукової експертизи; а патентна документація є лише однією із складових цієї науки. На підставі зазначеного можна зробити висновок щодо недоцільності штучного розширення структури документознавства за рахунок суміжних самодостатніх наук [11, с.18].

Принципово інший концептуальний підхід до структури документознавства, розвиває С. Г. Кулешов. Він поділяє документознавство на загальне і спеціальне. До проблематики першого вчений відносить дослідження загальнотеоретичних питань, що стосуються понятійних, функціональних, структурних, класифікаційних та інших ознак документа і його властивостей, та історії розвитку документів і документознавства. Основним напрямом спеціального документознавства вчений вважає управлінське документознавство, що досліджує широке коло проблем управління документацією у вузькому «архівно-діловодському» значені цього поняття. Цей напрям фактично ототожнюється з діловодством, що з одного боку, не дозволяє належним чином зосередитись на безпосередньо управлінських аспектах документознавства, а з іншого, практично позбавляє діловодство права на розробку власної теорії.

Серед інших видів спеціального документознавства він пропонує виділити науково-технічне, картографічне, аудіовізуальне. В основу такої класифікації, мабуть, покладено цілком очевидну самобутність указаних видів неопублікованих документів і яскраво виражену специфіку їхнього архівного зберігання. Проте незрозумілою є сутність, змістовне наповнення і навіть доцільність формування, запропонованих авторитетним ученим, спеціальних документознавчих дисциплін, що базуються на дослідженні лише одного з видів неопублікованих документів. Не знайшов М. С. Слободяник переконливої відповіді на ці запитання й в ґрунтовній монографії С. Г. Кулешова [4, с. 128].

Отже, за концепцією С. Г. Кулешова проблематика спеціального документознавства фактично звужена до вивчення неопублікованої документації, що є предметом архівної та діловодської діяльності. Таку точку зору С. Г. Кулешов називає традиційною, посилаючись на публікації відомих російських учених-архівознавців, які фактично розглядали документознавство як допоміжну науку і навчальну дисципліну в системі фахової підготовки архівістів.

Центральним об'єктом документознавства, на думку М. С. Слободяника, є документ як основний змістовий елемент документної інфраструктури суспільства. Згідно з таким баченням, документознавство вивчає максимально широке коло документів на різних носіях і потреби суспільства в інформації, що передається за допомогою цих документів у просторі і часі. Проте, на відміну від визначеного російського вченого, професора Ю. Н. Столярова, який вводить до наукового облігу поняття «енергетичний документ», без будь-яких формальних обмежень його наповнення і ознак, що, фактично, ставить знак рівняння між інформацією і документом; М. С. Слободяник вважає перше з цих понять значно ширшим. На його думку, соціальна інформація стає документною лише у результаті специфічного виду людської діяльності - документування (фіксації інформації). Особливо принциповий характер це положення має при дослідженні співвідношення понять комп'ютерна (електрона) інформація та електронний документ. Визначна роль інформаційної складової документа, на думку М. С. Слободяника, дає вагомі підстави вважати інформаціологію фундаментальною щодо документознавства наукою [11, с.19].

Запропонована М. С. Слободяником структура документознавства базується на необхідності забезпечення комплексного дослідження документа як системи в єдності трьох обов'язкових і достатніх елементів - матеріального носія, інформаційного наповнення, комунікаційної орієнтованості. При розробці структури учений врахував результати, одержані Г. М. Швецовою-Водкою, яка переконливо довела, що книга є одним з видів документа. Це дозволяє, керуючись фундаментальним положенням системного підходу, щодо спільних властивостей системи в цілому та її підсистем і елементів, використовувати для розв'язання документознавчого завдання здобутків у царині визначення структури науки про книгу - книгознавство, як комплексна наука і як комплекс наук. Сутнісною відмінністю цих концепцій є рівень інтегративності наукових дисциплін, що входять до структури книгознавства.

Розглянемо детальніше запропоновану М. С. Слободяником структуру документознавства. При її розробці автор виходив з того, що наявність у провідних учених принципово різних точок зору щодо такої стрижневої проблеми як структура цієї науки, відображає її сучасний стан і переконливо відтворює невисокий рівень інтегративності її складових. Це дозволяє висловити думку, що сучасне документознавство доцільно розглядати як комплекс наукових дисциплін, орієнтованих на всебічне вивчення документа в широкому контексті; а також різноманітних утворень документів, що формують документну інфраструктуру суспільства. Об'єднання окремих дисциплін у комплекс передбачає високий рівень їхньої автономності, можливість виходу з комплексу і включення до іншої системи наук. Кожна з цих наукових дисциплін може формувати власний предмет і встановлювати зв'язки з науками, що до структури документознавства. Проте знаходження різних дисциплін у єдиному комплексі зумовлює наявність спільних теоретико-методологічних засад, витоків та історії розвитку [11, c.20]. Ці проблеми досліджуються інтегруючою науковою дисципліною, що має відчутний мета науковий характер - документологію.

Розглянемо сутність і зміст документології докладніше. Ця наукова дисципліна є найбільш дослідженою в сучасному документознавстві. За Слободяником документологія ґрунтується на широкому розумінні базового поняття «документ». Ця наукова дисципліна складається як з теоретичної так і з історичної частини. У межах першої здійснюється комплексне дослідження документознавства, документа і документної інфраструктури суспільства. Ключовими теоретичними проблемами сучасної документології є формування і розвиток категоріально-понятійного апарату науки; обґрунтування її структури, функцій інструментарію; формування системи знань про документ, його функції, структуру, ознаки і властивості; класифікацію документів і проведення документознавчого та інформаційного аналізу виділених видів і типів документів.

У межах історичної частини документологію має здійснюватись комплексне дослідження історії документознавства і документа як центрального об'єкта цієї науки. Особливу увагу слід приділити проблемам періодизації та історико-документознавчі реконструкції виділених періодів та їхніх основних етапів. Важливим напрямом такої реконструкції є проведення моніторингу розвитку документознавчого знання в цілому і складових цієї науки зокрема. Перспективним є комплексне дослідження артефакту як джерела історико-культурної інформації, із залученням пізнавального потенціалу нагромадженого історичного наукою і цілому і спеціальними історичними дисциплінами зокрема.

Здобутки документології мають принципове значення для розвитку спеціальних документознавчих дисциплін. Сучасний етап розвитку документознавства характеризується становленням групи спеціальних наукових дисциплін - теорії документальних комунікацій; теорії документних потоків; документного фондознавства; електронного документознавства; управлінського документознавства; теорії та історії діловодства. Кожна з цих дисциплін на загальнодокументознавчій і власній системі знань; вивчає специфічну документоутворення, що входять до документної інфраструктури суспільства і (або) функціонально орієнтовані на задоволення конкретних інформаційних потреб суспільства та особистості. В цих наукових дисциплінах також є теоретична та історична частини. В процесі подальшої диференціації документознавчого знання виникає принципова можливість для розширення структури документознавства за рахунок формування нових спеціальних дисциплін. Одночасно окремі дисципліни в разі недостатнього впливу на них здобутків документології мають реальні можливості для виходу з документознавчого комплексу.

Запропонована М. С. Слободяником структура документознавства є відкритою і може розвиватись у відповідності із збагаченням документознавчого знання і реальними потребами практики. Магістральним напрямом такого розвитку є посилення інтеграційних зв'язків між окремими дисциплінами комплексу. Цей процес має завершитися трансформацією документознавства в цілісну інтегровану науку, яка має яскраво виражений мета науковий характер і широку сферу практичного застосування. Відповідно розглянуті дисципліни трансформуються у самостійні напрями науки [11, c.21].

Не хотілося б залишати без уваги точку зору професора Г. М. Швецової_Водки. Структуру документознавства, вважає професор, можна визначити як перехрещення двох напрямків її диференціації: аспектного і об'єктного. Аспектами виступають теорія документа, історія документа, організація документаційної діяльності.

Об'єктний напрямок диференціації структури документознавства передбачає виділення таких підрозділів:

1. Документ в цілому, як явище інформаційно-комунікаційної сфери діяльності суспільства.

2. Окремі види документа і системи документації.

3. Окремі процеси і операції документаційної діяльності [15, с.41].

Можна зробити висновок, що документознавство є науковою дисципліною, структура якої ще повністю не визначена, і потребує подальшого вивчення і, можливо, поглиблення. Існує багато думок щодо її визначення, але жодна з них ще не визнана науковою спільнотою, та не зафіксована офіційно.

3. Перспективи розвитку документознавства та його зв'язок з іншими науками

3.1 Перспективи та напрямки розвитку документознавства в Україні

Розмірковуючи про історію українського документознавства, вчені одностайно дотримуються думки, що стрімкий розвиток науки починається з 1990-х років. Згідно з міркуваннями, котрі трапляються на сторінках солідних фахових видань і монографічних досліджень, до останнього десятиліття ХХ ст., окрім поодиноких фактів, говорити серйозно про розвиток докуметознавства в Україні не доводиться. Справді, можна відзначити старіння архівістів, спеціалізованих кафедр окремих вищих навчальних закладів (наприклад, Київський національний університет ім.. Тараса Шевченка), редколегій часописів («Український історичний журнал», «Архіви України») і міжвідомчого збірника наукових праць «Історичні джерела та їх використання», форми колективної співпраці (конференції, наради), спрямовані на актуалізацію документознавчої проблематики, унікальне подвижництво на кшталт постійних семінарів з архівознавства та допоміжних історичних дисциплін центральних державних історичних архівів України у Києві та Львові, утім, навряд чи можна наполягати на тому, що вітчизняне документознавство відбулося як наука до 1990-х років [6, с.165].

Важливим організаційним проривом в українському документознавстві стало заснування галузевої наукової інституції - Українського науково- дослідного інституту архівної справи та документознавства (далі УНДІАСД) (1994 р.), започаткування професійної освіти за напрямами підготовки «Документознавство та інформаційна діяльність» (1995 р.), введення документознавства у навчальні плани спеціальності «Історія, архівознавство» (1995 р.), першого фахового періодичного видання з документознавства - «Студії з архівної справи та документознавства» (1996 р.), затвердження паспорту наукової спеціальності 07.00.10 «Документознавство, архівознавство» (2003 р.) та відкриття при УНДІАСД спеціалізованой вченої ради для захисту дисертацій із відповідної тематики (2003 р.).

Різноаспектними документознавчими дослідженнями у 1990- 2000-х рр.. увійшли в історію науки Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім.. В.І.Вернадського, Інститут української археографії та джерелознавства ім.. М.С.Грушевського НАН України, відділ української історіографії та спеціальних історичних дисциплін Інституту історії України НАН України, спеціалізовані кафедри Київського національного університету ім.. В.Н.Каразіна, вищі навчальні заклади, що готують фахівців із напряму «Документознавство та інформаційна діяльність» та ін..

Зростання кола колективних учасників розбудови української документознавчої науки не нівелювало індивідуальні старання дослідників, а, навпаки, увиразнило їх [6, с. 165].

Пріоритетний розвиток у наукових дослідженнях одержують такі напрямки як інформаційно-документаційний менеджмент, електронний документообіг, різні аспекти захисту інформації, проблеми експертизи цінності документів, створення електронних архівів і інші. Інакше кажучи, подальший розвиток документознавства як комплексної наукової дисципліни стимулюється все зростаючими й істотно зміненими соціально-політичними, економічними, культурними, технічними й іншими потребами.

Осмислюючи спостереження над основними тенденціями еволюції науки останніх двох десятиріч, очевидним є прагнення розмежувати значення змісте спеціальних і загальних відгалужень документознавства за рахунок окреслення об'єктно- предметної сфери досліджень значення змісту напрямів, завдань і методології побудувати оптимальну модель їх співіснування і взаємозбагачення. Різні вектори розвитку документознавства продукують відмінну проблематику досліджень. На загал перспективними залишаються дослідження генези документа, еволюції його форми та змісту, історичних умов створення та побутування документів; вивчення документації як інформаційного ресурсу суспільства, явища культури, елемента соціальної памяті, «життєвого циклу документів», природи функційності документа; вирішення термінологічних, класифікаційних питань, співвідношення варіантів розвитку традиційної й електронної документації, вироблення раціональних методик її створення та забезпечення функціонування. Активізація спільних зусиль істориків, документознавців, архівістів, джерелознавців, книгознавців і бібліотекознавців, представників інших наук документально- комунікаційного циклу сприятиме успішному їх розв'язанню, забезпечить позитивну перспективу розвитку науки [6, с. 178].