Історія жанру фотонарису

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія жанру фотонарису

Арович Василь, студент 21ж групи

Фотонарис -- малий художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує дійсні події та факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав фотограф.

Аби світлина репортажного характеру набула мистецької цінності її автор повинен зробити щось більше, аніж просто опинитися в потрібний час у потрібному місці. Як зауважив В.Баженов, “інформаційність, документальна основа фотонарису не можуть завадити, якщо конкретна історична подія осмислена художньо, образно, переломлена художником через призму його відчуття дійсності і зображена на фотопапері - тоді вона стає виявом духовного характеру, витвором мистецтва, що впливає на розум і відчуття глядача”.

Якщо у роботі фоторепортера метою буде не лише опис та фіксація факту, а ще й художнє узагальнення й образне осмислення того, що відбувається, то фотонарис може стати прикладом фотомистецтва.

Зазвичай, коли звертаються до витоків фотонарису, називають фотороботу М. Альперта, А. Шайхета і С. Тулесова «Сім'я Філіппових». Дійсно, ця фотопублікація в 30-ті роки минулого століття мала великий успіх. Вперше фотосюжет викладався так докладно (в п'ятдесяти двох знімках). Але з точки зору сучасних вимог фотопублікацій ще слабо виявляла риси фотонарису. Ріднить її з ним, мабуть, лише пильна увага до людини. Причому фотожурналісти цілком покладалися тільки на документальну силу знімків: публікація представлена у вигляді хроніки одного дня робочої родини. Примітно, що ця фоторобота має й іншу назву, на наш погляд, більш відповідну - «24 години родини Філіппових». Дещо відрізняється від неї хрестоматійний фотонарис М. Альперта і А. Смоляка «Гігант і будівельник», опублікований в журналі «СРСР на будівництві» (1932.№ 1). Автори намагалися висловити думку: будівництво «створює» нову людину. Розкриттю цієї ідеї підпорядкована вся структура твору. Оповідання розгортається в послідовності, що відповідає «реальній фабулі». Спочатку читач бачить сільського хлопця в ляхах, з сумкою через плече, який приїхав на Магнітку. Потім йдуть кадри, здатні фіксувати героя на різних ділянках будівництва, його професійне і культурне зростання. Нарисовий характер матеріалу очевидний, він визначається завданням, яке ставлять перед собою автори. Їх цікавить не хроніка будови та зміни в біографії людини самі по собі, а їх взаємозумовленість, взаємовплив. Фотожурналісти намагалися підкреслити цю двоплановість розповіддю, тобто чергуванням знімків, що показують `'зростання будови та «зростання» особистості Калмикова, героя фотонарису. Розвязанн'я, як бачимо, досить прямолінійне: використовується хронікальний підхід. Як зазначало видання «Радянське фото», «автори більше констатують той чи інший факт в житті Калмикова, ніж розкривають зміст цього факту. Тому зростання особистості Калмикова показаний в нарисі в значній мірі поверхнево ». історія жанр фотонарис

Часто ж фотожурналісти механічно об'єднували знімки на одну тему, без органічного міжособистісного зв'язку. Деякі фотожурналісти шукали такі об'єкти, які б розкривали усі свої сторони. В цьому відношенні характерна фоторобота А. Гараніна «Конкур диригентів», надрукована в одному з номерів «Ілюстрованої газети », що видавалася в 30-ті роки минулого сторіччя. Автор зафільмував диригента симфонічного оркестру біля пульта. Публікація складається з таких знімків: «Перший кадр - пластичне рух диригентської палички показує вступ оркестру; другий кадр - димінуендо, рух руки приглушує звук; наступний кадр - дольче (ніжно). Для нас в даному випадку важливо відзначити інше: фотожурналіст веде творчий пошук, який направлений на з'ясування тематичної та предметної визначеності фотонарису. Можна навести й інший приклад. На конкурсі фотонарисів, оголошеному в 1938 р журналом «Советское фото », яка заслуговує увагу була названа фоторобота В. Шаховського« Санітарна авіація в горах ». Автор кадр за кадром показує, як було надано медичну допомогу хворому хлопчику в одній з провінцій Середньої Азії. Всі сім знімків послідовно відображають зліт, політ, посадку літака в горах, зворотний шлях з хворим на борту, одужання хлопчика. Потрібно розглядати публікацію в історичному ракурсі, тобто як факт, що мав місце в фотожурналістиці, як фотонарис відбруньковуватися від фоторепортажу. Автор за цією подією побачив характерне явище. Але сучасний фотожурналіст не задовольнився б просто фіксацій маршруту, спробував би знайти інший підхід до реалізації задуму.

Констатація фактів дійсності переважала в фотонарисі у 30-х роках минулого століття. Маючи це на увазіі відстоюючи повноту «влади» над об'єктом зйомки, деякі автори висловлювали сумнів у можливості створення фотонарису при репортажному способі зйомки, бачили в ньому мало не порок фотожурналістской роботи і піднімали питання про узаконення постановки, інсценівки дійсності. Очевидно, що такий підхід з самого початку був неперспективний.

Слід вказати ще один напрямок, який характеризує становлення фотонарису. Йдеться про лаконічність відображення. Як приклад назвемо фотонарис Г. Зельми «Країна вчиться», надрукований в 1935 р в газеті «Известия». Автор в трьох знімках розкрив виражену в заголовку масштабну тему: перший кадр - молода вчителька веде урок в школі, другий - та ж вчителька на заняттях вечірніх курсів підвищення кваліфікації, які веде професор, третій - той же професор слухає лекцію. Ідея фотонарису прочитується в зіставленні знімків. Гранична лаконічність і водночас переконливість розкриття теми були творчою знахідкою. І вона заслужено отримала високу оцінку. По суті, це було відкриття шляху фотонариси на газетну смугу. «Мала серія», як у ті роки називали такий фотонарис, безперечно, мала переваги хоча б завдяки тому, що займала невелику друковану площу. Але істотно і інше. Вона дозволяла охопити поглядом увесь твір, тим самим полегшувала прочитання думки автора, значить, підвищувала ефект впливу на читача.

«Мала серія» не відразу знайшла широке поширення в періодичній пресі, хоча справедливо розглядалася як форма, зручна не тільки для газет, але і для журналів. Багато років ще переважала «велика серія». Не кожен фоторепортер міг втілити тему в стислій формі.

Слід розглядати такий підхід як факт, що мав місце в історії фотонарису. В ньому поверхнево-спрощено реалізовувалася думка А. Родченко, висловлена ще в 20-і роки минулого сторіччя, про можливість фіксації людини не в «синтетичному» портреті, а в масі моментальних знімків. Такий шлях вів до створення портретного фотонарису. Але, звичайно, не можна творчість нарисовця «укладати »в будь-які схеми. Це неминуче культивує штамп, в кінцевому рахунку, знецінює працю фотожурналіста, оскільки у свідомості читача такі «твори» не залишають сліду. Проте, описовість ще довгий час відрізняла фотонарис і лише в 60-і роки минулого століття почала долатися. В цей період визначилась специфіка фотонарису: його призначення і принцип побудови образотворчого ряду. Позитивну роль в цьому зіграли дискусії, які тривали роками. І хоча повної єдності в трактуванні жанру досягнуто не було, все ж «Завіса» над фотонарисом розкрилась. Це не могло не впливати на практику. З'явилися нові імена в фотожурналістиці - Г. Копосов, Л.Шерстенников, В.Тарасевіч, О. Макаров, Л. Устинов та інші, чиї фотопублікацій читач запам'ятовував.

Сьогодні фотонарис значно відрізняється від робіт цього жанру більш раннього періоду. Можна проілюструвати висновок практикою О. Макарова. Пошлемося на його широко відомий фотонарис - «Святослав Ріхтер».

Сама назва говорить про те, що автор мав на меті створити образ Музиканта. У чотирьох знімках, зроблених на концерті, відображено не фази професійного виконання музичного твору, а внутрішній світ героя. Композиція фотонарису наближена до «реальної фабулі» і цим виявляє деяку схожість з фоторепортажем.

У радянські роки до чистильників взуття преса не доходила. Але історики журналістики відзначають, що так звана соціальна фотографія, соціальний нарис і фотонарис від бурхливої патетики радянських років останніми часом еволюціонував до постійного висвітлення певних верств суспільства, самого його "дна", кримінальних, асоціальних груп і осіб. Мотив скандалу, епатажу, насильства, "полуничики" в кращих (тобто гірших) традиціях буржуазної преси, які ще 10 років тому нещадно критикувалися, постійно присутній в найреспектабельніших, а тим більше - в "жовтих" виданнях. Це драма сьогоднішнього дня, сьогоднішнього фотонарису.

Таким чином, фотонарис зробив значний крок в своєму розвитку. Зі сторінок періодичної преси стали зникати фотопублікації, в яких відображався якийсь стандартний герой. Описовість, ілюстративність поступилися місце аналізу характеру людини, втіленню його образу. Чи не фактографія, фіксація подій, а осмислення реалійсуспільного життя характеризує фотонарис. Це і визначило різноманіття його композиційних рішень.

Размещено на Allbest.ru