Темп, ритм і інтонація в радіомовленні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Темп, ритм і інтонація в радіомовленні

Вступ

У сучасному інформаційному просторі радіо за масштабом поширення інформації, її оперативністю, широтою охоплення аудиторії (загальнодержавні канали Українського радіо мають практично стовідсоткове покриття на території нашої країни) і надалі залишатиметься одним із популярних та впливових засобів масової комунікації.

Василь Смірнов зазначає, що радіожурналістика є звуковою комунікацією, характерні особливості якої визначаються природою звуку, його можливостями, психологією сприйняття [13].

Звук у радіомовленні - основний засіб передачі змісту, а акустичність (акустичний від гр. akustikos - слуховий, той, що сприймається слухом) - специфічна категорія сучасного радіодискурсу.

Створення цілісної акустичної радіопередачі - творчий процес, ефективність якого значною мірою залежить від влучного, майстерного вибору комплексу виражальних засобів, до яких, окрім вербальних, належать ще й оригінальні невербальні (паралінгвістичні) компоненти: шуми, музика, монтаж, а також складники інтонації - тон, ритм, мелодика, темп мовлення, природні та психологічні паузи, тембр, логічний та фразовий наголоси. Усі названі категорії доцільно вважати акустичними характеристиками сучасного радіодискурсу.

Встановлення функціональної природи невербальних маркерів спілкування та їхньої взаємодії з вербальним масивом повідомлення є однією з актуальних проблем сучасної комунікативної та медіалінгвістики.

Межі моєї роботи не дозволяють охарактеризувати всі зазначені характеристики сучасного радіодискурсу, тому зосередимо свою увагу лише на його невербальних інтонаційних компонентах як найменш досліджуваних, та не менш важливих.

Мета дослідження полягає у систематизації зібраного матеріалу, що стосується акустичних особливостей сучасного радіодискурсу, зокрема його інтонаційних компонентів (тону, ритму, мелодики, темпу, природних та психологічних пауз, тембру голосу, логічного та фазового наголосів) та їхньої ролі у сприйнятті реципієнтами текстів різних радіожанрів.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- з`ясувати сутність акустичної природи сучасного радіодискурсу;

- виокремити серед акустичних характеристик компоненти інтонаційного оформлення радіопередач, систематизувати їх в ієрархічному порядку;

- дослідити способи використання компонентів інтонаційного оформлення у сучасному українському радіодискурсі на матеріалі Першої програми Національного радіо.

Об'єктом дослідження є сучасний український радіодискурс, а предметом - його акустичні характеристики, зокрема компоненти інтонаційного оформлення.

У науковій літературі представлено значну кількість праць, присвячених опису специфіки радіомовлення, розгляду його акустичної природи. Це посібники з радіожурналістики О. Гояна [1], В. Лизанчука [5], О. Шереля [10], В. Олейника [7], В. Смирнова [13] та дослідження з технічних засобів масової комунікації О. Кузнєцової [4], В. Миронченка [6]. Звернув увагу на галузеві норми редагування радіопередач і З. Партико [8]. Дослідник описав технічні й спеціальні норми, процес відбору голосів для озвучування матеріалів, охарактеризував особливості фонетичного розмічування тексту та методи виправлення радіопередач, що йдуть у прямий ефір.

Наукові статті російської дослідниці О. Сомової присвячено розгляду питання тембральної метафоризації радіомовлення [15] та мелодики як компонентів інтонаційного оформлення радіопередач [14]. Термінологію інтонаційних компонентів акустичних характеристик усного мовлення подано в енциклопедичних словниках О. Селіванової [12], С. Єрмоленко [2], М. Яцимірської [16]. Зокрема, О. Селіванова розглядає невербальні інтонаційні компоненти усного мовлення (тембр, темп, мелодика, тон, гучність, дефекти мовлення, паузи тощо) як фонаційні кінеми (гр. k n sis - рух), що доповнюють й уточнюють вербальне спілкування [12, 207].

Отже, питання акустичної природи радіомовлення не було поза увагою українських та закордонних лінгвістів і журналістикознавців, проте воно залишається недостатньо висвітленим і стосується переважно усного мовлення загалом. Майже не вивчається питання про акустичні особливості саме радіодискурсу, та й саме поняття радіодискурсу залишається ще недостатньо опрацьованим, за винятком досліджень Г. Почепцова, який розглядає його в системі комунікативних дискурсів у поєднанні з теледискурсом, коротко зазначаючи їх основні ознаки. Радіодискурс, за його словами, характеризується, на відміну від газетного дискурсу, часовими, просторовими, акустичними та іншими специфічними технічними характеристиками [9, 78].

1. Сутність акустичної природи сучасного радіодискурсу

1.1 Вплив голосу

Життя людини невіддільне від звуку. Органи мовлення можуть продукувати 600 різних знаків за хвилину, а слух - сприймати ці звукові сигнали й передавати у мозок, що розшифровує їх. Науковцями давно доведено: незважаючи на те, що більшу частину інформації люди отримують за допомогою зору шляхом прямого спостереження за навколишньою дійсністю, майже дві треті часу вони проводять у мовленнєвому спілкуванні, утричі більше говорять та слухають, ніж читають і пишуть. Таким чином, уявлення людини про навколишній світ створюються не лише під впливом зорових, а й звукових образів, що мають великі можливості впливу на раціональну та емоційну сфери людської свідомості. В усному мовленні слово несе в собі набагато більше емотивної та семантичної інформації, ніж у писемному. Звукові повідомлення викликають у людській психіці (на свідомому та підсвідомому рівнях) потаємні внутрішні ефекти, активізують уяву та інші механізми слухового сприйняття. У цьому випадку голос можна вважати внутрішнім звуковим автопортретом особистості.

Отже, при усних формах впливу ефективність сприйняття інформації досягається за допомогою збалансованого використання зображальних і звукових знакових систем у вигляді візуальних та звукових образів.

Звуковий образ - це сукупність звукових елементів, що створюють у слухача асоціативні уявлення (в узагальненому вигляді) про матеріальні об'єкти, життєві події, характер людини.

Як зазначає О. Гоян, поєднання слухового та зорового впливу на радіо дозволяє передавати інформацію на рівні образів. На радіо слід передовсім активувати (за допомогою усної мови, шумів, музики, монтажу, невербальних мовних засобів: тону, темпоритму, паузи, тембру, наголосу тощо) свідомість аудиторії для того, щоб вона самостійно відтворила повідомлене [1, 8].

Звуковий вплив на масову аудиторію найефективніше здійснює радіо, головна перевага якого перед іншими засобами масової комунікації пов'язана, як уже зазначалось, із впливом на уяву слухачів. Цей технічний засіб масової комунікації розрахований на аудіювання - одночасне слухання та розуміння інформації.

Голос людини - могутній засіб впливу на реципієнтів, здатний з перших хвилин заполонити увагу слухачів, завоювати їхню симпатію та довіру, чи, навпаки, викликати небажання слухати радіопередачу.

Гарний, поставлений голос - запорука успіху людей багатьох професій, особливо радіожурналістів. Звучання голосу завжди ненавмисне співвідноситься із іміджем диктора, змушує слухача домислювати візуальний вигляд, приписувати радіоведучому різноманітні інтелектуальні, моральні, ділові якості, поведінкові характеристики. Саме за голосом, який звучить в ефірі, слухачі дають певні оцінки "ерудований", "добрий" тощо. Без невербально створеного підтексту існування радіообразу у зв'язку з акустичною природою радіомовлення просто неможливе.

Наприклад, "хрипота" та "тремоляція" голосу свідчать або ж про немолодий вік радіоведучого, або ж про його незадовільний стан здоров'я. Останнім часом у радіожурналістиці "голосовий імідж" диктора чи ведучого підбирається відповідно до формату радіостанції. (На FM-радіостанціях, як правило, звучать молоді, життєрадісні, бадьорі голоси, у дикторів Першого каналу Національного радіо переважать добре поставлені, низькі голоси).

Корисними для радіоурналіста є і наступні поради С.І. Бернштейна:

- Виділення в особливі фрази (після точки, двокрапки, крапки з комою) підрядних речень, що вводяться спілками «тому що», «причому», «хоча», «бо», «так як», і т. п., а також фраз, що приєднуються до попередньої фрази за допомогою союзів «а», «але» та ін.

- Заміна громіздких цитат переказом

- Розчленування складних речень на ряд простих

- Пояснення маловідомих термінів

- Словосполучення «про що було сказано вище», «про що згадувалося нижче» не для радіо. Такі словосполучення потрібно замінювати на розмовні «я вже говорив про це», «про це я скажу пізніше»

- Помірне використання цифрового матеріалу (у необхідних випадках можна округляти дробові найменування у великих числах, вживати замість цифр слова - «вдвічі», «більше половини» і т. д.)

радіомовлення голос інтонаційний пауза

1.2 Сутність інтонації

Серед невербальних (паралінгвістичних) акустичних виражальних засобів сучасного радіодискурсу помітне місце займає інтонація (від лат. іntono - гучно промовляю), яка несе до 40 % загального обсягу інформації в усному повідомленні.

Інтонація як форма емоційно-вольового відношення того, хто говорить, до предмета мовлення та слухача, виражена в фізичних характеристиках звуку та зумовлена видом спілкування, метою, характером, особливостями мовного контакту, ситуацією комунікативного акту, є одним із найважливіших засобів передачі думок і почуттів, виражає не лише емоційно-експресивний стан, а й несе змістове та смислове навантаження. За її допомогою можна завоювати довіру слухачів або викликати відразу до передачі.

Інтонація завжди має бути доречною, відповідати змісту повідомлення, не вступати з ним у суперечність. Приміром, інтонаційне оформлення дитячої передачі "Вечірня колисанка" має такі особливості: переважає розповідна, інколи навіть перелічувальна інтонація: “З піснею і посіяв, і виростив, і зібрав хліб, та й милується свіжим буханцем - круглий, запашний, гарячий” (Вечірня колисанка. - 2006. - 11 верес. - 20.50); питальна: “А чи беручка ти до роботи? - він питає” (Там само); спонукальна інтонація: Мені самому не впоратися, - гукає. - Допоможи землю зорати” (Там само). Інколи у радіопередачах може використовуватися інтонація застереження: Кожен, хто обирає професію кримінального репортера, має усвідомлювати: викриваючи зло, він ризикує залишитися із цим злом сам на сам” (Радіотеатр. Хоменко І., Фоменко В. Псевдонім. - 2006. - 17 верес. - 17.30).

Інтонація - темп мови, паузи, тембр, тон мовлення, логічний наголос і наголоси на слова - сприймаються слухачем як вираження внутрішнього стану, настрою і щирості мовця. Саме звучання мови повинно викликати певну реакцію в аудиторії. Якщо інтонація не дає емоційно-конкретного освітлення глузду, мова залишається бездіяльною.

Отже, інтонація забезпечує структурну цілісність висловлення, служить засобом розрізнення комунікативних їх типів (спонукання, питання, оклик, розповідь, імплікацію), виділення найбільш навантажених слів і фрагментів, характеристики мовця й ситуації спілкування, емоційного та стилістичного забарвлення текстів тощо. Поза інтонацією слово не має змісту.

До компонентів інтонаційного оформлення мовлення належать: тон, ритм, мелодика, темп мовлення, психологічні та логічні паузи, тембр голосу, логічний та фразовий наголоси.

Тон мовлення (від гр. tonos - натягнута мотузка, напруга, натяг) як компонент інтонаційного оформлення має неоднозначне трактування. Так, О. Селіванова розглядає тон мовлення як одиницю супрасегментного рівня звукового членування мовного потоку, висоту вимови звука в мовленні, що формується при проходженні повітряного струменя крізь голосові зв'язки, глотку, рота й носа шляхом створення акустичного ефекту від коливань голосових зв'язок (глотка, ніс і рот є лише резонаторами, крізь які проходить повітряний струмінь) [12, 622]. Традиційно тон мовлення ототожнюють із характером мовлення (звичайний, серйозний, піднесений, урочистий, схвильований, іронічний, саркастичний) [16, 103].

Зважаючи на вищезазначене, можна зробити висновок, що тон мовлення включає в себе висоту, діапазон мовлення, силу, гучність голосу, а також його модуляцію.

Голос утворюється в результаті роботи голосових зв'язок та дихання за допомогою звуку. З фізичної точки зору, звук - це коливання часток пружного середовища, які поширюються в ньому у вигляді хвиль. Звукові хвилі розрізняють за частотою коливань у секунду. Чим більша частота коливань - тим вищий тон. Звуки низької частоти сприймаються як бас, а високої - як свист. Висота голосу - це його тональні можливості. Вона залежить від частоти коливання голосових зв'язок. Кожен текст має свою висоту звучання: у радіопередачах говорити на високих тонах недоречно (високий тон виправдати можна лише доречною схвильованістю), спокійний, врівноважений тон додає солідності мовленнєвому повідомленню: “P.S. Сюжет п'єси "Псевдонім" - вигаданий, але правдою є те, що переважна більшість злочинів, здійснених проти журналістів України, не була розслідувана належним чином” (Радіотеатр. Хоменко І., Фоменко В. Псевдонім. - 2006. - 17 верес. - 17.30).

Висота тону повинна бути вмотивованою і її слід обов'язково враховувати при підготовці радіоматеріалів. Тихий голос - голос довіри, таємниці: “Уявляєте, малята, тільки-но заспівав хлібороб, у нього крила виросли” (Вечірня колисанка. - 2006. - 11 верес. - 20.50).

Позитивні емоції супроводжуються підвищенням голосу: “Постало на зелених берегах диво-місто. Позирає у річку, мов у люстро, квіти усюди, під мостами пливуть білими лебедями кораблі, на вулицях дітвора з повітряними кульками. Тут-співи, там - танці!” (Там само), або ж: “Я врятований, я врятований! - радісно вигукнув Хлопчик-Мізинчик і сів“ (Вечірня колисанка. 2006. - 18 верес. - 20.50), негативні ж емоції - навпаки, його пониженням: “А у США сьогодні вшановують п'яті роковини терактів 11 вересня” (Сьогодні: події та люди. - 2006. - 11 верес. - 19.00).

Межу людського голосу від найнижчих до найвищих тонів звучання називають діапазоном мовлення, який може змінюватися як із віком, так і в процесі тренувань. Чим ширший діапазон голосу, тим цікавіші інтонаційні варіанти мовлення радіожурналіста.

Промовець впливає на слухачів не лише висотою, а й силою голосу. Сила голосу - це реальна енергія звуку, яка залежить здебільшого від напруження мовленнєвого апарату та сили видиху повітря, амплітуди голосових зв'язок, ступеня їх напруження, діяльності носових та ротових резонаторів. Сила голосу повинна бути достатньою для сприйняття інформації: говорити надто голосно - дратувати слухачів, надто тихо - змушувати прислуховуватися. Тихий, боязкий голос викликає враження, що людина не має достатньої віри ні в себе, ні в те, що виголошує. Як фізична величина, сила звуку вимірюється у децибелах і повинна бути достатньою для якісного запису передачі та можливостей її майбутнього опрацювання за допомогою технічних пристроїв. Окремі розважальні передачі (Від суботи до суботи. - 2006. - 16 верес. - 9.05), надзвичайні оголошення Міністерства надзвичайних ситуацій можуть озвучуватися з більшою силою голосу.

Близьким, але не тотожним поняттю "сила" є "гучність" голосу. Гучність голосу певною мірою залежить від його сили, але якщо сила голосу об'єктивна величина, то гучність - змінна якісна характеристика голосу, яку можна змінювати залежно від потреб та ситуацій спілкування. Зміна гучності голосу - один із засобів досягнення виразності мовлення, його різноманітності, адекватній ситуації спілкування. Надміру гучне мовлення швидко викликає роздратування у слухачів.

Зміна висоти та сили голосу (модуляція голосу) допомагає втримувати увагу слухачів, а вміння підпорядковувати свій голос усім тонкощам і багатству творчого задуму автора - ознака професійності справжнього радіожурналіста.

1.3 Ритм та мелодика голосу

Ритм та мелодика голосу також є невід'ємними компонентами інтонаційної виразності звукового мовлення, чинниками емоційно-естетичного впливу на реципієнта.

Ритм (від. гр. rhytmos - розміреність, узгодженість) - це така звукова організація мови, коли рівномірно чергуються наголошені й ненаголошені, довгі та короткі склади в мовленні, відбувається "регулярне повторення подібних і співрозмірних мовленнєвих одиниць, яке виконує структурувальну, текстотвірну й експресійно-емоційну функції [11, 92]. Наприклад: “Ну а на цьому я прощаюся з вами з побажаннями добра та мудрості, розсудливості та зваженості, освіченості і вихованості у вашому і нашому житті” (Радіо "Родина" батькам: Тепла хата. - 2006. - 18 верес. - 20.40) чи, приміром: “Це я, ваш дідусь Стас. Прийшов у вечірній час розважити гарною казкою вас” (Вечірня колисанка. - 2006. - 18 верес. - 20.50); “А це лиш приказка, не казка, а казку слухайте, будь ласка” (Там само).

Інколи використовуються повтори для розвитку акустичного ритму вже в самій назві радіопередачі (Вечірній клуб актриси Лариси. - 2006. - 16 верес. - 22.30), повтором двох ідентичних наголошених складів "ри-си" створюється своєрідний акустичний ритм, що для газетного заголовного комплексу мало б зворотний ефект, сприймалося б як тавтологія. Чи, приміром, використання повторів однакових слів у назвах радіопередач (Від мелодії до мелодії. - 2006. - 12 верес. - 11.40; Від суботи до суботи. - 2006. - 16 верес. - 9.05).

Мелодика (від гр. meldikos - мелодичний, пісенний) - компонент інтонації, який характеризується зміною частоти тону в часі й виявляється у підвищенні-зниженні голосу у фазі, що організує її шляхом членування на ритмічні групи. Мелодика виділяє в тексті й ключові слова, збільшення звуку за допомогою високого рівного тону [14, 16]. Наприклад: “Тому адресу, як то кажуть, передового досвіду я не шукав довго, а завітав до однієї з київських шкіл, де спорт втім, слухаємо запис” (Радіо "Родина" батькам: Тепла хата. 2006. - 18 верес. - 20.40). Показником мелодики в мовленні є також ненормативна зміна довжини голосних. Наприклад: “Мені самому не впо-о-оратися, - гукає. - Допоможи землю зо-о-орати; - до-о-обре - Озвалося пісня... (Вечірня колисанка. - 2006. - 11 верес. - 20.50).

Досить часто змішують поняття мелодики та ритму мовлення, вживаючи для їх позначення термінолексеми "ритмомелодика". Так, М. Яцимірська розглядає ритмомелодику як побудову речень мови за інтонаційним (пониження та підвищення голосу) та ритмічними (розповідні, питальні, окличні речення) моделями [16, 87].

На якість мовлення позитивно впливають правильно підібраний темп мовлення і паузи, обґрунтовані польотом голосу.

Темп мовлення (від. лат. tempus - час) - компонент інтонації, швидкість вимови елементів усного мовлення: звуків, складів, слів. Кожна людина володіє відповідним темпом усного мовлення, який переносить і в читання. І буває так, що текст мінорного плану читається в такому темпі, що дуже важко відчути настрій цього твору, або, навпаки, твір за характером темпераментний, активний, а читається в уповільненому темпі, що призводить до спотворення його ідеї.

Розрізняють швидкий, пришвидшений, середній, уповільнений і повільний темп мовлення, який вимірюється кількістю звуків або складів, що вимовляються протягом одиниці часу. Швидкість читання тексту дикторами, виміряна у кількості слів за хвилину, повинна становити в середньому для передач, які передбачають лише читання тексту (наприклад новини), 140-150 слів за хвилину. Для малопідготовлених слухачів (дітей) швидкість повинна бути нижчою на 20-30 %. Для інформаційних передач, розрахованих на високопідготовлених слухачів, швидкість може бути вищою, ніж середнє значення на 20-30 %) [8, 42-43]. Інформацію, передану зі швидкістю 180 слів на хвилину, радіослухач вже не сприймає. Аналіз темпу мовлення передач різних радіожанрів Першого каналу Національного радіо показав, що, приміром, середній темп мовлення інформаційної передачі (Сьогодні, події та люди. - 2006. - 11 верес. - 19.00) становить у середньому 142 слова за хвилину; спортивної передачі, враховуючи паузи до 6-7 секунд між кожним окремим повідомленням, - 130-132 слова за хвилину (Планета спорту. - 2006. - 11 верес. - 21.50), дитячої передачі - 100-102 слова за хвилину (Вечірня колисанка. - 2006. - 11 верес. - 20.50).

Як бачимо, темп мовлення радіопередач Першої каналу Національного радіо загалом відповідає нормі, проте швидкість читання новин може бути більшою.

Отже, темп мови на радіо повинен бути вмотивованим, відповідати змісту повідомлення. Швидкий темп збуджує увагу, емоції слухачів, проте сприйняття інформації при ньому залишається неповним: слухач не встигає осмислити повідомлення, зафіксувати у своїй пам'яті ні звукових, ні зорових образів. Надто повільний темп мовлення, навпаки, відволікає увагу слухача, змушує його зосередитися на чеканні наступного слова чи фрази.

Темп мовлення великою мірою залежить від індивідуальних особливостей мовця, його психічного складу, темпераменту, етнічної належності, від мети й комунікативних стратегій, типу та стилю звукового тексту, від важливості чи неважливості того, що вимовляється, обставин мовлення, наявності комунікативного шуму тощо. Щоб постійно утримувати увагу слухачів, рекомендується періодично змінювати темп мовлення. Цього принципу дотримуються журналісти інформаційних і спортивних радіопередач. На темп мовлення значно впливає і тривалість пауз (від. гр. pausis - припинення, зупинка) - акустичне та артикуляційне зупинення руху в мовленні. У паралінгвістиці цей невербальний засіб масової комунікації розглядають як один із засобів активізації уваги слухачів, поглиблення сильного емоційно-емотивного впливу (раптового здивування, засоромлення, приголомшення, небажання втручання сторонніх осіб, гніву тощо). Паузи допомагають активізувати увагу слухачів і є елементами інтонаційного, емоційного виділення синтагми та змістово-синтаксичної завершеності фрази, оформлення речення, фази, такту.

Використана література

1. Гоян О. Я. Основи радіожурналістики і радіоменеджменту: Підруч. - 2-ге вид., доповн. - К.: Веселка, 2004. - 245 с.

2. Єрмоленко С. Я., Бибик С. П., Тодор О. Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С. Я. Єрмоленко. - К.: Либідь, 2001. - 224 с.

3. Капська А. Й. Виразне читання. - К., 1986. - С. 12-19.

4. Кузнєцова О. Д. Засоби масової комунікації: Посіб. - 2-ге вид., перероб. і доповнене. - Л.: ПАІС, 2005. - 200 с. - Сер. "Навчальні та наукові видання професорсько-викладацького складу Львівського національного університету імені Івана Франка".

5. Лизанчук В. В. Радіожурналістика: засади функціонування: Підруч. - Л.: ПАІС, 2000. - 366 с.

6. Миронченко В. Я. Технічні засоби радіомовлення та звукозапису: Посіб. для студ. Інституту журналістики. - К.: Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, 2004. - 76 с.

7. Олейник В. П. Радиопублицистика: Проблемы теории и мастерства. - К.: Вища школа, 1978. - 192 с.

8. Партико З. В. Галузеві норми редагування радіопередач / Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Голов. ред. В. В. Різун. - К.: Інститут журналістики, 2001. - Т. 14. - Лип.- верес. - С. 42-46.

9. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. - 2-ге вид., доповн. - К.: ВПЦ "Київський університет", 1999. - 308 с.

10. Радіожурналістика: Учеб. для студ. вузов, обуч. на спец. "Журналистика" Н. С. Барабаш, Л. Д. Болотова, В. В. Гаспорян и др.; Под. ред. А. А. Шереля. М.: Изд-во Моск. ун-та, 2000. - 479 с.

11. Різун В. В., Непийвода Н. Ф., Корнєєв В. М. Лінгвістика впливу: Моногр. К.: ВПЦ "Київський університет", 2005. - 148 с.

12. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: Термінологічна енцикл. - Полтава: Довкілля. - К, 2006. - 716 с.

13. Смирнов В. В. Жанры радиожурналистики: Учеб. пособ. для вузов. - М.: Аспект Пресс,

Размещено на Allbest.ur