Жанрові особливості газет

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

Вступ

1. Історія літературно-критичної статті

2. Поняття літературно-критичної статті

3. Огляд літературно-критичних статтей журналів «Всесвіт» та «Кур'єр Кривбасу»

Висновки

Список використаної літератури

критичний стаття журнал

Вступ

Літературно-художні видання впродовж тривалої історії свого існування в Україні стали невід'ємною частиною її медійного простору. Важливість та авторитетність таких журналів підтверджується тим, що вони витримали випробування часом і сьогодні залишаються особливим сегментом журналістики загалом. Незважаючи на багате минуле, видання в сучасних умовах, на жаль, «виживають», але продовжують виконувати свою просвітницьку функцію. Важливість літературно-художніх журналів зумовлена тим, що саме їх існування є своєрідним показником рівня культури суспільства.

Вивченню літературно-художніх видань присвячена мала кількість праць. Найґрунтовнішою з них є дисертаційне дослідження О. Іванової «Літературно-мистецька періодика в соціально-комунікаційному просторі України початку XXI століття». Об'єктом досліджень видання цього типу стали також у статтях А. Пилипенко, Л. Реви, О. Левицької.

Мета курсової роботи - проаналізувати ступінь представлення літературно-критичних жанрів на сторінках видань «Всесвіт» та «Кур'єр Кривбасу».

1. Історія літературно-критичної статті

З розвитком літератури, публіцистики, журналістики та суспільних і національно-культурних проблем, розвивається літературна критика і в 70-90-их роках вона відігравала важливу роль та мала вплив так на літературу, як і на інші процеси культурного життя.

Під кінець 60-их і на початках 70-их pp. ця критика мала передовсім народовецький характер. Головним її органом був журнал «Правда» і на її сторінках заторкались важні літературні питання, що стосувались літератури, етнографії, фольклору та становища до них так народовців, як і москвофілів. Приймали в цій критиці участь визначні літератори, публіцисти, науковці (як от О. Огоновський, О. Кониський, П. Куліш). Зокрема цей останній писав багато, а з його статей дуже прикметним було «Соборное послание галичанам» з 1871 p., у якому він м.ін. дораджував, що школою для галицьких літераторів мусить бути (школа) східноукраїнська, сперта не на Шевченкові, а на етнографи … Тут теж надруковано чимало статей про Шевченка, якого часто змальовували (О. Огоновський) тільки як поета „братолюбія і національного примирення”, а не поета революціонера. Тут же з серією програмових статей в середині 70-их pp. виступив О. Кониський, обґрунтовуючи ідейні народовецькі позиції й культурницьку місію українського слова. Письменники і критики народовецького табору старалися спрямувати українську літературу на шлях окремішності і продовжували традиції Шевченка. Вони обстоювали передовсім значення національного питання, зокрема в літературі, трактуючи його в аспекті етнографії й відрубності українського народу. Куди менше цікавили їх соціальні чи економічні проблеми народу.

Першим, що виступив мужньо і впевнено з цією проблематикою, а втім з оригінальною, хоч не завжди переконливою філософією, був М. Драгоманов. Цей видатний громадський діяч, учений, публіцист, літературний критик, історик та соціолог, більше чверть століття перебував у центрі суспільно-культурного руху так в східній Україні, як і в Галичині. Хоч найбільше творчі роки йому довелося перебувати на еміграції, він постійно жив справами рідного народу. Писав він багато в галицькій пресі, займав становище до всіх важних національних проблем, вів боротьбу з великоруським шовінізмом і з галицьким консерватизмом. Засуджував національну обмеженість, зацофаність. Вістря його критики було спрямоване передусім проти провінціоналізму, поверхового зображування побуту та етнографізму в українській літературі. Ті його осуди були часто дуже гострі і далекі від правди.

Писав у 60-70-их pp. на теми літературно-культурні в «Правді» І.Я. Білик-Рудченко (брат Панаса Мирного), талановитий публіцист, критик; захищав принцип реалізму в літературі, народності й шевченківські традиції.

Поряд із діячами східної України виступають і галицькі. На сторінках «Правди» забирають слово О. Терлецький, В. Навроцький. Зокрема перший з них відзначився своїми статтями, в яких цікаво виступав у справі зв'язку літератури з дійсністю і потребами народу. А свої погляди на народність в літературі і її роль в суспільному житті обґрунтував він у 80-90-их pp. Другий з них, В. Навроцький, громадський діяч і економіст, фольклорист і етнограф, був одним з перших в Галичині, що привітав виступи Драгоманова в галицькій пресі. Стояв він теж на позиціях реального життя народу, від якого не слід відвертатися, а навпаки -- служити йому.

В критиці 70-их pp. займає слово теж молодий Іван Франко, розвиваючи свої погляди в «Друзі», «Молоті» і в «Дрібній Бібліотеці». В них він сміливо заторкнув ряд теоретично-естетичних питань літературного процесу. Головним покликанням літератури -- твердив Франко -- є увага до актуальних питань сучасної дійсності, а національна література стане національною тільки тоді, коли служитиме „на пожиток цілих мас народу, стане їм помічницею і порадницею”.

На подібних позиціях щодо літератури стояв його сучасник та ідейний друг М. Павлик.

Наприкінці 70-их pp. на сторінках «Правди» виникла гостра полеміка навколо основних питань розвитку української літератури, а приводом до неї була стаття письменника І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування». Вона, з деякими доповненнями редакції, стала програмовою для національного табору. Ця програма базувалась на таких трьох принципах: „національність”, „народність”, „реальність”. Перші два принципи повинні зводитись до одного -- до орієнтації на скарби народної мови, фольклору, відтворення етнічних умов життя. Програма, яка ігнорувала соціальні критерії, проголошувала, що „разом з язиком українська література, окрім форми, повинна бути національною своїм змістом”. Відгукнувся на цю статтю Франко в своєму журналі «Молот» («Література, її завдання і найважніші ціхи») і науково обґрунтував концепцію літературного процесу та критично поставився до поглядів естетиків «Правди».

Позитивно розвивалась літературна критика і в 80-90-их pp. Вона теж віддзеркалює ті процеси, що відбувались у суспільно-політичному житті, зокрема в літературі, яка досягла значних успіхів. Критика поглибилась і поширилась кількісно і якісно. Поруч старих питань виникли нові. Доволі популярними стали фейлетони, „листи”, літературні огляди Франка, В. Щурата, О. Маковея, Б. Грінченка, в яких висвітлювались актуальні літературні явища. Тоді теж, крім статей полемічних відносно писань і поглядів Драгоманова, появляються статті на теми драматургії, театру, який відгравав тоді щораз більшу роль. І знову, як і в 70-80-их pp., Франко зайняв найвизначніше місце серед літературних теоретиків і естетиків, українських і чужих. Але появились і нові прізвища, як от П. Грабовського, а передовсім Лесі Українки, яка почала тоді свої перші публіцистичні виступи.

З інших визначних критиків, публіцистів-науковців того часу треба ще назвати М. Комарова (1844-1918), невтомного трудівника на полі української культури. Відомий він як бібліограф, етнограф, фольклорист, видавець, публіцист і критик. В 90 pp. виступив і Агатангел Кримський (1871-1942), видатний учений-орієнталіст і поліглот, а теж письменник, критик.

З західноукраїнських діячів-критиків треба назвати, крім згаданого вже О. Огоновського чи В. Барвінського, Осипа Маковея, що теж був критиком, журналістом, публіцистом, автором літературних оглядів про Франка, Кобилянську, Л. Українку. Чимало у своїй літературній спадщині, як поет, критик, літературознавець, залишив нам Василь Щурат (1871-1948), а теж Микола Вороний, та В. Лукич (Левицький). Ці два останні відомі теж як видавці.

Одне з центральних місць у дискусії на філософічно-естетичні і літературно-критичні теми, мала студія М. Подолинського на сторінках «Зорі», в якій боронив він основ ідеалістичної естетики і захищав специфіку мистецтва -- свободу творчості.

В історії критики тих часів не можна поминути винятково важного питання, яке стало центральним у критиці і полеміці 90-их років, а саме -- боротьба навколо Шевченка і правильне розуміння його творчості та ідеології. Видвигнено цю проблему ще на початках 70-их pp. Народовецька критика розглядала творчість Шевченка як палкого патріота, націоналіста, революціонера, а при тому як релігійну людину. У 80-90-их pp. активізувалась ця боротьба за Шевченка в антитезі до писань Драгоманова («Шевченко, -- українофіли, -- соціалізм»). У цій полеміці активну участь брав і Франко, який достатньо висвітлив соціяльно-політичні і національно-патріотичні погляди поета, його громадську' і літературну діяльність, та багато зробив для перевидання текстів Шевченкових творів.

Проблема мови

Другою центральною проблемою, яка дискутувалась в той час на сторінках українських журналів, була справа української літературної мови. Це клопітливе питання завжди було актуальне, бо між східною і західною Україною були великі різниці лексичного, морфологічного, а передовсім правописного порядку. Порівняти хоч би мову Шевченкового «Кобзаря» з хронологічно співзбіжними писаннями „Руської Трійці”. Занедбана, нерозвинена, засмічена полонізмами, русизмами чи галицькими провінціалізмами, була мова галицьких українців. І справді, треба було кількадесят років, щоб її очистити та надати прикмет літературної мови Котляревського, Шевченка і їх наслідників.

З приводу мови не раз виникали суперечки між письменниками і публіцистами східньої і західної України, а в 90-их pp. вони перейшли в проблему всеукраїнського масштабу. Йшлося про те, щоб цю дискусію вивести з виключних рамок лінгвістики і спрямувати на ширше русло загальноукраїнського культурного порядку.

І так, у «Правді» за 1891 р. Б. Грінченко в кількох статтях ствердив, що в мові галицьких письменників дуже багато діалектизмів, і що цим вони ізолюють себе від літературної мови. Ба, що більше: галичани навіть виправляють мову Шевченка. А у висновках Грінченко ствердив, що „всі галицькі письменники проповідують духову єдність з Україною російською і єдність насамперед літературну. А яка ж це єдність, коли українець в Росії не розуміє українця з Галичини; коли єдність, то мусять всі галицькі письменники зважати на всю українську публіку, а не саму галицьку”. Вив'язалась на цю тему довга, змістовна і корисна дискусія з участю галицьких і наддніпрянських письменників, публіцистів, але в загальному відчувалось бажання виправдати все, що було особливе у мові галичан.

Брав участь у цій дискусії теж Франко. Він, як і Грінченко, розумів історичну необхідність розвитку загальноукраїнської літературної мови. Але це процес складний і довготривалий, бо ж обидві вітки народу віками перебували в різних історичних умовинах, які спричинили такі великі інколи відмінності. З другої сторони він боронив деяких фраз і зворотів, ти пічних для галицької мови. Пуризм -- писав він -- не може сприяти розвиткові мови і літератури.

Брав участь у цій дискусії і А. Кримський. Він в основному прийняв аргументацію Франка про роллю і місце мови галицьких письменників у творенні загальноукраїнської літературної мови. Ба, навіть обороняв Франка від несправедливого Грінченкового закиду, мовляв, поезія Франка непопулярна в східній Україні. Навпаки, назвав її „освіжуючим джерелом”.

В цілому -- ця дискусія виявила загальне прагнення українських культурних діячів вчинити мову засобом духового єднання народу на всіх українських землях.

2. Поняття про літературно-критичну статтю та її види

Як було наголошено вище, знання структури та видів аргументації дає можливість оратору побачити "слабкі місця" і грамотно розкритикувати положення інших людей. Дійсно, ораторська промова не народжується у вакуумі. Існують інші думки щодо досліджуваного предмета, а оратор повинен переконати аудиторію у правильності саме своєї позиції. Навіть якщо ці думки явно не виражені, оратор може сформулювати їх, ввести у свою промову й показати їх неспроможність.

На сьогоднішній день термін "критика" (від грец. - мистецтво розрізняти) має декілька значень. Наприклад, цим терміном позначають такі висловлювання, які містять негативну оцінку думок чи дій певних людей, або виявляють недоліки в думках чи вчинках інших людей.

У межах тієї концепції риторики, яка викладається у даному посібнику, поняття "критика" можна визначити таким чином:

Критика - це обґрунтування неприйнятності певної аргументації.

У літературі з логіки більш уживаним щодо подібних процесів є термін "спростування". Однак в ораторській діяльності така процедура майже не зустрічається. Справа в тому, що спростування - це обґрунтування логічними засобами (переважно у формі дедуктивних міркувань) хибності тези за допомогою істинних аргументів.

Побудова критики передбачає наявність певної аргументації. Залежно від того, на який структурний компонент буде спрямована критика, розрізняють такі її види:

- критика тези;

- критика аргументів;

- критика форми.

Критика тези - це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності того твердження, що захищалось іншою людиною.

Як правило, для критики тези вибирають:

- шлях "зведення до абсурду" або

- шлях обґрунтування антитези.

Перший шлях передбачає виведення таких наслідків із тези, які суперечать загальновизнаним положенням або фактам.

Другий шлях передбачає, по суті, побудову оратором аргументації на користь власної тези, коли вона є антитезою до запропонованого іншою людиною положення.

Критика аргументів - це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності тих аргументів, які використовувала інша людина на підтримку своєї тези.

Наприклад, оратор може показати, що неприйнятними є наслідки з наведених аргументів або продемонструвати обґрунтоване заперечення вихідних положень іншої людини.

Часто вважають, що критики аргументів достатньо для визнання неприйнятності тези. Насправді це не зовсім так. За допомогою такої процедури теза визнається лише необґрунтованою й у іншої людини залишається можливість підібрати більш вагомі аргументи на її користь.

Критика форми - це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором відсутності зв'язку між аргументами та тезою іншої людини.

Наявність такого зв'язку забезпечується дотриманням тих правил, що встановлені логікою для певних видів міркувань.

Критика тези є найбільш сильним видом критики, адже тільки в такому випадку теза визнається неприйнятною, які б ще аргументи не наводились на її підтримку. Інші види критики (критика аргументів та критика форми) тільки руйнують процес аргументації.

Розглянемо приклад:

"Чи варто обирати нових, невідомих політиків у парламент? Представники цього блоку вважають, що в цьому їх перевага. Але якщо так міркувати, то нам доведеться наступного року переобрати і цих: адже вони вже не будуть новими політиками. Ніде в світі не міняють парламентарів як рукавички! Обирайте тих, кого знаєте! Борітеся з дилетантизмом!".

У цій рекламній листівці наявна спроба критики тези ("У парламент варто обирати нових, невідомих політиків") шляхом "зведення до абсурду". З неї виведено наслідок ("Наступного року доведеться переобрати і цих політиків"), який не узгоджується з "загальноприйнятим" досвідом політичної діяльності ("Ніде в світі не міняють парламентарів як рукавички!").

Літературна критика та публіцистика - нерозривні явища. Одним з доказів цього є існування літературно-художніх журналів, на сторінках яких ці два феномени взаємодіють та взаємодоповнюють одне одного. Для того, щоб дослідити ці процеси необхідно чітко визначити, чим є кожне з досліджуваних понять.

Досі не існує єдиного тлумачення поняття «публіцистика». Складним є визначення її меж і сфер, які вона охоплює. Найповніше розуміння терміна можна знайти у львівської дослідниці М. Титаренко. Проаналізувавши значну кількість праць, присвячених дослідженню явища публіцистики, вона не тільки визначає сфери її функціонування (як сфера літератури - художня публіцистика; як сфера філософії, релігії науки - світоглядна публіцистика; як сфера журналістики), рівні її актуалізації (публіцистика як стиль, метод, жанромислення та ін.), а й подає досить повне та ґрунтовне визначення публіцистики: «...це складний соціокультурний феномен, що одночасно виявляє себе у сферах журналістики, літератури, філософії; актуалізується на різних рівнях (метод, жанр і т. д.) з метою продуктивного впливу на об'єкт (особа-людство, краї - на-світ), який в результаті стає суб'єктом (співтворцем-відтворюва - чем) феномену, впроваджуючи його в приватне та суспільне життя (від самопізнання і світопізнання - до самореалізації та світопере - творення), забезпечуючи історичну тяглість феномену в просторі та часі».

Літературна критика ж «має своїм завданням давати ідейно - естетичну оцінку творам письменників, показувати їхнє місце в літературному процесі доби, розкривати позитивні і негативні якості». Інколи її називають пристрасним інтуїтивно-інтелектальним прочитанням текстів; публіцистикою, що базується на літературному матеріалі, або «практичною теорією літератури». Це відносно самостійний вид творчої діяльності, який спирається на практичний тип мислення. «Літературна критика - засіб регулювання і корекції літературного процесу, спілкування письменників з читачами. Основна її суспільна функція - регулятивна, яка підтримується і забезпечується як нормами і кодифікованими правилами, так і громадською думкою освіченої верстви». Отже, літературна критика є невід'ємною частиною такого складного феномену, як публіцистика.

Основними жанротворчими чинниками в цій сфері вважаються:

а) предмет естетичного судження;

б) мета, завдання, ставлення критика до предмета оцінки;

в) орієнтація критика на адресата критики - читача і тип друкованого органу (засобу мас-медіа).

Провідними жанрами літературної критики вважаються такі: літературні портрети, анотації, рецензії, статті, огляди, есе. Інколи до цього списку додають і замітку. Р. Гром'як доповнює цей перелік такими видами, як фейлетон, пародія, ювілейна промова, некролог, монографія, діалог, звернення до письменника. Дослідник виділяє види статей: проблемна, оглядова, дискусійна. Помітно, що жанрова система літературної критики перегукується з журналістськими жанрами. Це не дивно, оскільки саме «існування різнотипних органів преси витворило систему жанрових форм літературно-художньої критики».

Те, що літературна критика ближча до журналістики, ніж до літератури, пов'язане і з тим, що «журналістські тексти порівняно з літературно-художніми багатоаспектніші перш за все у формальному відношенні, активно інтегрують більш різнохарактерні знакові утворення... це породжує особливі форми взаємовпливу текстів і накладення відповідних асоціативних комбінацій».

У дослідженні «Історія української критики» Р. Гром'як зазначає надзвичайне різноманіття жанрів, пов'язане з їх унікальним трансформаційним потенціалом. Наприклад, рецензія може ставати рецензією-переказом, рецензією-відгуком, рецензією-памфле - том, рецензією-фейлетоном залежно від художньо-естетичних якостей аналізованого художнього твору, а також ставлення до нього критика. Крім проблемної, дискусійної та оглядової статей, можуть бути також і стаття-трактат, і стаття-портрет.

Отже, літературна критика поєднує основні роди журналістських жанрів (інформаційно-публіцистичні, аналітико-публіцистичні та художньо-публіцистичні) для підпорядкування їх «основній своїй меті і функції: оцінювати інтерпретуючи їх, нові твори чи тенденції літературного процесу, привернути до них увагу сучасників, формувати з приводу них громадську думку; або по-новому, крізь призму актуальних потреб, витлумачити сенс творів, написаних раніше». Існування вичерпного переліку жанрів цієї галузі практично неможливе. Адже критик, письменник, журналіст, ставлячи перед собою певне завдання, не обмежений у виборі засобів для його виконання, що у свою чергу спричиняє появу різноманітних комбінованих жанрів.

О. Голік у дисертаційному дослідженні «Взаємокореляція та взаємозбагачення жанрів: новітні тенденції розвитку журналістської творчості» підтверджує тенденцію поєднання родів журналістики: «...художньо-публіцистичні жанри активно взаємопереходять та взаємокорелюють з аналітичними формами, вносячи в їхній колорит невимушеності, експресивності, жвавості...».

Найширше поле представлення літературно-критичних жанрів - це однозначно літературно-художні видання, вид «товстого» журналу за визначенням О. Іванової. Дослідниця розрізняє три основні типи останнього: літературно-художнє видання, науково-публіцистичне та інтелектуальне видання.

Нас цікавить саме «товстий» журнал як літературно-художнє видання. Дослідниця подає таке тлумачення цього виду: «це підтип, що орієнтує аудиторію у вирі літературного життя й літературного процесу сучасності, зокрема поточних подіях, явищах, тенденціях. У такому виданні публікуються нові твори мистецтва слова, що мають, на думку редакції, художню вартість і демонструють тенденції розвитку літератури. Тут також подаються критичні і публіцистичні матеріали про літературу, надається слово науковцям і митцям, а також хроніка подій навколо літератури: фестивалі, конкурси, пам'ятні дати тощо».

Отже, літературно-художній журнал повністю відповідає основному завданню літературної критики: допомагає читачам зорієнтуватися в літературних новинках, зрозуміти особливості змісту і форми художнього твору, сприяє формуванню естетичних смаків та виявленню провідних тенденцій літературного процесу тощо.

3. Огляд літературно-критичних статтей журналів «Всесвіт» та «Кур'єр Кривбасу»

Представниками цього виду журналів є «Всесвіт» та «Кур'єр Кривбасу». Загалом «картина інформаційної наповненості літературно-мистецьких журналів - строката, вона свідчить про різні підходи редакцій до питань кількості інформації, що повідомляється, її контекстуалізації, чим витворяється осередок ЗМК, що в одному сегменті мас-медійного поля співіснують без прямої інформаційної конкуренції». Однак ці видання мають певні спільні риси: на відміну від інших, обидва друкують твори зарубіжних письменників, а також літературно-критичні матеріали про літературне життя за кордоном. Відмінність же полягає у тому, що «Кур'єр Кривбасу» надає платформу і для сучасних українських письменників, багато публіцистичних матеріалів присвячено саме українському літературному процесу.

Важливо згадати, що «Всесвіт» видається з 1925 р. із певними перервами, а «Кур'єр Кривбасу» - з 1994 р. І все ж останній порівняно міцно тримається на медійному ринку України, незважаючи на своє складне фінансове становище та припинення виходу багатьох видань літературно-художнього спрямування. Тираж за станом на 2011 р. в обох видань був однаковий: близько 2000 примірників. Видання мають свої інтернет-сторінки. Відмінність полягає в тому, що тексти матеріалів «Всесвіту» доступні в електронному варіанті, а «Кур'єр Кривбасу» розміщує лише анонс матеріалів, які з'явилися на сторінках чергових номерів.

Обсяг «Всесвіту» - 240 сторінок. «Кур'єр Кривбасу» виходить на 400 сторінках формату А-4. Журнали мають більш-менш сталу рубрикацію. «Nota Вепе», «Поезія», «Проза. Драма», «Письменник. Література. Життя», «На закінчення номера», «Презентація «Всесвіту» - рубрики, які з'являються в кожному номері «Всесвіту». Інколи також з'являється «Читацька орбіта».

«Кур'єр Кривбасу» має такі постійні рубрики: «Проза», «Уні - верс», «Поезія», «Витоки», «Scriptible», «Книгопанорама», «Автори номера», «Чергові числа»; періодично з'являються: підрубрики «Нові автори нового століття», «Сербія - велика таїна», «Хвіртка до загубленого саду», рубрики В. Крой «One Drink Date: коктейль з американської культури», «Тема», «Альтернативнаісторія».

Літературно-критичні матеріали з'являються у «Кур'єрі Кривбасу» в основному в рубриці «Scriptible» (В. Вознюк «Володимир і Михайло Івасюки», І. Андрусяк «Повернення містики», Я. Голобородько «Актуальний Павла Загребельного» тощо). Однак матеріали такого типу з'являються і в інших рубриках («Універс» - Н. Бідасюк «Бгараті Мухерджі - шлях від Індії до Америки», Ю. Прохасько «Про розлад і розпад без розпачу»; «Нові автори нового століття» - «Антологія» внутрішніх станів та екзистенційних ситуацій»; «One Drink Date: коктейль з американської культури» - В. Крой «Блаженне невігластво», М. Коваль «Філософія і музика слова: про творчість Вільяма Гесса» тощо). Отже, видання немає чітких структурних вимог до формування рубрик, адже їх наповнення неоднакове в різних номерах.

Ця тенденція може бути пов'язана з тим, що «особливістю літературного журналу є те, що контент формується спонтанно, без заздалегідь встановлених якісних (тема) і кількісних (обсяг) обмежень матеріалів, і саме достатня кількість матеріалів утворює номер видання» [9].

Характерною рисою журналу є велика кількість літературно - критичних текстів, присвячених літературним постатям, тобто портретні нариси (С. Сапеляк «Велика правда Олени Теліги», Ю. Винничук «Блудний син української літератури», Н. Шпильова-Саїд «Ричард Бротіган: карамелізація по робітницьки» тощо). Наприклад, у номері за січень-лютий 2011 р. з шести критичних матеріалів чотири є портретними нарисами.

Особливістю видання також є те, що воно «охоче посилається у судженнях на науковців та апелює до стабільного горизонту очікування підготовленого і вихованого на хорошій літературі читача». У багатьох його матеріалах автори не тільки зазначають імена науковців, а й оформлюють посилання на конкретні наукові джерела, якими вони користувалися. У портретному нарисі О. Шаф «Життя потойбіч...» («Кур'єр Кривбасу», 2011) навіть подано список використаних джерел. Такий вільний підхід до оформлення матеріалів знову ж таки свідчить про те, що редакція не обмежує авторів у виборі способів досягнення ними поставленої мети.

На сторінках видання також з'являються різні види статей: проблемні (С. Куш «Інший» вимір мистецтва», І. Андрусяк «Повернення містики» тощо), статті-інтерв'ю (М. Гнатюк «Спасове яблуко Емми Андієвської»). «Кур'єр Кривбасу» вміщує також різноманітні види рецензій: рецензії-оглядові статті (Я. Голобородько «Зорова пластика перцепцій», «Актуальний ноесис Павла Загребельного»), рецензії-відгуки (Т. Зарівна «Непрочитаний епос»), рецензії-репліки (М. Слабошпицький «Роман, якого в нас ще не було», О. Коцарев «Антологія» внутрішніх станів та екзистенційних ситуацій»).

У журналі трапляються й есе (В. Крой «Студія кавунових кульок»), а також художні репортажі (Л. Таран «Як я ходила на мамонтів дивитися»).

Концепція журналу «Всесвіт» щодо вибору тем та форм їх жанрового вираження відрізняється від «Кур'єра Кривбасу». На своїх сторінках видання друкує як літературно-критичні матеріали, так і велику кількість журналістських текстів (інтерв'ю, замітки, есе), які стосуються не тільки літератури, а й мистецтва, філософії, культури загалом, а також подій, що відбуваються в літературному й суспільному житті України і закордону.

Спільним у текстах обох літературно-художніх журналів є посилання на наукові джерела. Це свідчить про серйозність підходу авторів до підготовки матеріалів і про глибокий ступінь розуміння та опрацювання висвітлюваних ними тем. Як і в «Кур'єрі Кривбасу» у «Всесвіті» трапляється жанр портретного нарису (М. Стріха «Віктор Коптілов - перекладач російських поетів «Срібного віку», Б. Завідняк «Вільям Вордсворт»). Також на сторінках журналу знаходимо і жанр рецензії, але в основному в її класичному варіанті (І. Дзюба «Таємниця початку виникає із Словом», Г. Тригуб «Таємниця українського спадку по-англійськи» тощо), на відміну від матеріалів «Кур'єра Кривбасу».

Значна частина текстів у «Всесвіті» - статті (Н. Харчук «Українська поезія заговорила мовою бенгалі», Б. Шалагінов «Карнавал і містерія...», Л. Якимчук «Чорний театр, який дихає світлом» тощо). Це й статті-огляди (О. Курилас «Злі вівці» - міжнародна зустріч перекладачів у Берліні та на Лейпцизькому книжковому ярмарку»), статті-дискусії (А. Савенець «Ударимо патріотизмом по колоніалізму: українська версія»), проблемні статті (С. Тарадайко «Вершник», «Перевертаючи навпаки»).

Матеріали обох журналів відрізняються також за обсягом. У «Кур'єрі Кривбасу» вони набагато більші, але кількість на один номер менша. У «Всесвіті» тексти менші, але кількість їх більша.

Отже, проаналізовані літературно-художні журнали мають як спільні, так і відмінні риси. Найпопулярнішими літературно-критичними жанрами на їх сторінках є портретні нариси, рецензії та статті. Незважаючи на складні умови, в яких доводиться існувати виданням такого типу, вони розвиваються і продовжують вдосконалюватися.

У 90-х роках Іван Дзюба визначив стан української літературної критики як «цілковитий параліч». У 2008 році Роксана Харчук заявила, що критики як жанру в Україні взагалі не існує.

Але з таким самим успіхом можна скаржитися на занепад жанру оди або мадригалу в літературі, відмирання аналогової фотографії та припинення виробництва тарантасів. Зникнення та з'яву чогось завжди зумовлюють історичні обставини, почасти традиції, а також попит та пропозиція. А літературна критика - складний продукт, існування якого зумовлює не один, а багато факторів - книжковий ринок, відповідний рівень розвитку потенційних її споживачів, достатній фаховий рівень її продуцентів плюс достойне заохочення, продумане просування на ринку спеціалізованих видань. Якщо людині перекрити кисень, то не варто сподіватися, що вона буде бігати «живчиком».

Проте, ретельно проаналізувавши ситуацію,доходиш висновку, що або чутки про смерть критики були злегенька перебільшені, або ж вона таки померла, а нині знову воскресла, хоч, видно, не така, як була.

Пояснюється це тим, що поволі розширюється прошарок інтелігенції, яка цікавиться україномовною книжковою культурою, а також, можливо, поступово зростає орієнтування в ринкових відносинах, якого набувають відповідні видання. І якщо три роки тому на інтернет-форумах можна було зустріти нарікання на брак періодичних видань та спеціалізованих сайтів на цю тему, рецензування книг після трьох, а то й більше років після їх виходу, то зараз ситуація вирівнюється «в наш бік», хоча виживання деяких проектів залишається загадкою, певно, й для самих їхніх керівників.

Ось уже три роки провідною зорею світить усім не байдужим до сучасного українського літературного процесу сайт «Літакцент», який до того ж щопівроку видає альманах власних публікацій. Залучення до його наповнюваності вдумливих публіцистів, анонси літературних подій, різноманітність рубрик та вдалий «промоушн» роблять його доволі відвідуваним. Функціонують такі проекти, як Мистецько-літературний портал «Захід-Схід» та «Літературний форум». Узяли на себе завдання сортувати зерно й полову в дитячих книгах електронний ресурс сайта Національної бібліотеки для дітей «Ключ» та сторінка «Літачок» того ж таки «Літакценту». Публікують відгуки на художню та часто історичну, мистецтвознавчу літературу газети «Літературна Україна» та «Українська літературна газета». Має рубрику рецензій та відгуків літературно-мистецький і громадсько-політичний часопис Національної спілки письменників України «Дзвін», відгукується на книжкові новинки літературно-художній та громадсько-політичний журнал письменників України «Вітчизна», друкує як літературні твори, так і критику «Кур'єр Кривбасу». Публікує критичні дописи літературно-критичний журнал «Київська Русь». У щомісячному україномовному часописі Польщі, Чехії та Словаччини «Український журнал» є рубрика «Рецензії та анотації» з постійними якісними відгуками на книжкові новинки. Виходить у світ часопис «Критика», що майстерно чергує політичні, соціально-економічні, правові статті з анотаціями й відгуками на суспільно спрямовані книги та журнали й рецензіями на художні твори. Що ж до відповідних книжок, то після виданої два роки тому праці Роксани Харчук «Сучасна українська проза. Постмодерний період», де автор мужньо досліджує русла нашої літературної стихії, маємо епатажну книгу В. Даниленка «Лісоруб у пустелі. Письменник і літературний процес», автор якої, проте, не зосереджується лише на аналізі літературних тенденцій, а зачіпає безліч супутніх «сучків та задирок».

В Україні є чимало людей, які займаються літературною критикою, але, як і в багатьох інших сферах життя, у цій галузі все не аж так добре. Літературна критика мала би бути одним із регуляторних механізмів літпроцесу, посередником між книжками, що з'являються на ринку, і читачами. Зрозуміло, що в умовах, коли нормальної мережі розповсюдження книжкової продукції немає, коли найближча книгарня знаходиться бозна-де, жодна критика не зарадить. Щоб поліпшити критику, на мою думку, потрібно, щонайменше, таке:

1) праця критика має бути оплачуваною;

2) повинні існувати стабільні канали зв'язку між критиками та засобами масової інформації -- колонки в популярних газетах, журналах, теле- і радіопрограми, а не лише спеціалізовані видання;

3) критика повинна бути фаховою, літературознавчою, аргументованою, а не компліментарною чи ворожою;

4) актуальні газети, журнали та сайти, котрі друкують критичні матеріали, мають бути відкритішими, ніж більшість із них є сьогодні.

На сьогодні маємо достатньо талановитих оглядачів різного віку, які пишуть добрі рецензії на книжки. Є й відповідні видання -- як паперові, так і електронні. Але системна критика в Україні відсутня. Для цього потрібен -- бодай один -- непідкупний і добре оплачуваний критик, який справді читає багато актуальної літератури й висвітлює її на сторінках не спеціального літературного, а загального видання. Який дає мінімум чотири рецензії на місяць. Якого знають в обличчя, як і популярного письменника. А що ми маємо? Критику часто плутають із промоцією, а то різні речі. Писати анотації, які сприяють купівлі книжки, то також мистецтво, але не критика. Будьмо відвертими: деякі видавництва в Україні оплачують позитивні рецензії, і критики беруть ці гроші, бо не знають, як заробити, і судити їх за це важко. Тому системний критик має бути принциповим і добре оплачуваним. Також мають місце рецензії на книжки друзів, а іноді автори самі про себе пишуть, а критик лише «позичає» письменникові ім'я. І хоча бувають дуже добрі огляди нових книжок, але, повторюю, то -- не системна критика. Хтось скаже: сучасна українська література важка для системного читання. Але без системної критики вона й не стане іншою. Адже мета критика -- не знищити письменника, а побачити в ньому позитив, повернути справу так, щоб наступну книжку розкритикований автор написав краще. Це мистецтво не менше, аніж написання доброї белетристики.

Висновки

Отже, з вищесказаного можна зробити висновки, що на сьогодні літературна критика свої функції виконує. Уже бодай тому, що про книжки можна прочитати в різних ЗМІ, й часто рецензії допомагають чітко визначитися: тобі до смаку новинка чи ні. Складніша справа з тим рівнем критики, який передбачає глибший аналіз творів. Тут є розрив між критиками журналістського й наукового типу. Перші нечасто мають уміння й час для докладного студіювання, другі рідко пишуть для ширшої аудиторії. Серйозні критичні дослідження, на жаль, часто хибують на надмірну локальність, брак масштабного бачення. Але я настроєний оптимістично: з'являються нові критики різного типу, все частіше об'єктом їхньої уваги стає саме текст, а не персона автора; гадаю, з часом рівень аналізу зростатиме -- як у поточній, так і в більш науковій критиці. У будь-якому разі професійні критики нам необхідні, бо саме вони суттєво допомагають зорієнтуватися в морі літератури, яке дедалі ширшає.

На відміну від багатьох колег, вважаю, що поле критики -- оране, але засівають його нині клаптиками, хоча навіть цей факт свідчить про те, що літературні оглядачі все ж працюють усупереч обставинам. Бо інакше я б не шукала в газетах, журналах і на сайтах відомі імена, якими підписано рецензії та огляди. І не запам'ятовувала б нових прізвищ, яких дотепер не чула. Не поділяю популярної думки про те, що «в нас немає літературної критики». Однак проблема, без сумніву, існує. І полягає вона в тому, що сучасні критики працюють в основному на самому лише ентузіазмі, з любові до мистецтва. Хоча там, де є професіоналізм, має бути відповідна оплата праці. І тому лише тим, що статус українського літературного критика нічим не захищений, можу пояснити таку тенденцію: чимало тих фахівців, чиї дописи із задоволенням читала ще кілька років тому, вже «відійшли від справ» попри розквіт творчих сил; вони заробляють на життя чимось іншим, обмежуючись лаконічними відгуками на книжки та події в літературному житті -- у своєму блозі чи на сторінці у Фейсбуці. Поки підростуть та визріють юні претенденти на звання «літературного критика», поки суттєво зміниться ситуація у країні загалом і в літературній критиці зокрема -- мине не один рік.

Список використаної літератури

1. Галич О.А. Теорія літератури : підруч. для студ. філол. спец, вищ. навч. закл. / Галич О.А., Назарець В.М., Васильєв Є.М. ;

О.А. Галич (наук. ред.). - [2-е вид., стер.] - К. : Либідь, 2005. - 488 с.

2. Голік О.В. Взаємокореляція та взаємозбагачення жанрів: новітні тенденції розвитку журналістської творчості: дис. ... канд. наук із соціальних комунікацій, спец. 27.00.04 - «Теорія та історія журналістики» / Голік О.В. ; КНУТШ. - K., 2009. - 283 с.

3. Гром'як Р. Історія української літературної критики (від початків до кінця XIX століття) : посіб. для студ. гуманіт. ф-тів вищ. навч. закл. / Гром'як Р.Т. - Т. : Підручники & посібники, 1999. - 224 с.

4. Жанри радянської газети / за ред. М. Черепахової. - К., 1974. - С. 144-167. 5. Здоровега, В.Теорія і методика журналістської творчості : підручник / В. Здоровега. - 2-ге вид., перероб. і допов. - Львів: ПАІС, 2004. - 268 с. 6. Іванова O.A. Літературно-мистецька періодика в соціальнокому - нікаційному просторі України початку XXI століття : дис. ... д-ра наук із соціальних комунікацій / Іванова О.А. ; Одеський нац. ун-т ім. І.І. Мечникова. - Одеса, 2010. - 462 с.

7. Іванова О.А. Сад літератури в журнальній оптиці сучасності : медіакомунікаціії з, для і про літературу / О. Іванова. - Одеса: Астропринт, 2009. - 368 с.

8. Кузьменко К. О. Тональність та міра критики в критичній статті (на прикладі сучасних українських рецензій) / К. Кузьменко.

9. Літературознавчий словник-довідник / P.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. - [2-ге вид., випр. і доп.] - К. : Видавничий центр «Академія», 2006. - 752 с.

10. Наєнко М.К. Літературна критика і критерії художності / М.К. Наєнко

11. Пилипенко А. Контент літературного журналу: принципи моделювання / А. Пилипенко // Вісник книжкової палати. - 2012. - № 2.

12. Титаренко М. Феномен публіцистики: проблема дефініцій / М. Титаренко // Вісник Львівського університету. Сер. журналістика. - Л., 2007. - Вип. ЗО. - С. 41-50.

Размещено на Allbest.ru