Публіцистика в засобах масової інформації

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

Вступ

1. Особливості публіцистики у журналістиці

2. Українська традиція публіцистичного тексту

Література

Вступ

Публіцистика покликана допомогти та сприяти правильному, глибокому, всебічному орієнтуванню народу в їх поточній дійсності. Відомо, що специфічне соціальне призначення публіцистики - формування громадської думки.

Електронні ЗМІ усе більше переходять до Інтернету. Це змушує їх не тільки змінювати формат видання, а й адаптувати його до нової аудиторії. Але є й ті риси, які лишаються, наприклад, це стосується жанрів матеріалів, які випускає видання. Під цю характеристику потрапив і такий жанр, як публіцистика.

Публіцистика у сучасному громадському літературному житті відіграє важливу роль. Цей жанр присутній на будь-яких теле-, радіо- каналах та на шпальтах друкованих ЗМІ. Чи можна назвати цей рід діяльності найважливішим? Ні, бо неможна виділити в журналістиці щось головне. Кожний рід діяльності має бути присутнім. Нажаль, далеко не кожен журналіст може писати у цьому жанрі. Публіцистичні праці є найскладнішими, і далеко не кожен журналіст (або інші люди) можуть їх створювати.

Актуальність проблеми

Актуальність проблеми полягає у тому, що публіцистика стала невід'ємною складовою нашого життя, тому немодна нічого про неї не знати. Щодо самої проблеми: людина, яка вважає себе досвідченою, має розумітися саме на публіцистиці. Саме вона розвиває в людині талант бачити ситуацію з деяких точок зору, а це є актуальним сьогодні.

Об'єкт. Об'єктом цього дослідження стала публіцистика на прикладі журналу «Шо».

Предмет. Предметом досліджень стала специфіка публіцистики у електронних виданнях.

Мета. За мету дослідження поставлено вивчення публіцистики та вияв особливості публіцистичних творів.

Зазначена мета передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

· Дати пояснення поняттю «Публіцистика»;

· Знайти особливості української публіцистики;

· Знайти та охарактеризувати приклади публіцистичних творів.

Для прикладу розглянемо електронну версію журналу «ШО».

Видання виходить із 2005 року. Випускається раз на місяць (також один номер щороку -- раз на два місяці) переважно російською мовою (деякі статті публікуються українською). У журналі друкуються різноманітні інформаційні, аналітичні та публіцистичні матеріали різних жанрів, систематизовані за трьома напрямами:

-- "ШО дивитися" ("ШО смотреть"): кіно, телебачення, відео, живопис, фотографія, комп'ютерні ігри, виставки, колекціонування, туризм;

-- "ШО слухати" ("ШО слушать"): музика, звук в усіх його проявах;

-- "ШО читати" ("ШО читать"): література в усій різноманітності, книги, журнальні та газетні видання включно з електронними.

Читацька аудиторія журналу "ШО" -- це нова українська інтелігенція, представники середнього класу, котрі вже сьогодні потребують авторитетного й не нуднуватого гіда, а своєрідного й самобутнього путівника у сфері таких розумних розваг, як література, музика, театр, кінематограф, інтернет, цифрові технології, актуальний живопис, колекціонування, туризм тощо.

Концепція, змістове наповнення та візуальне оформлення аналізованого видання роблять його не схожим ні на популярну пресу, ні на інші часописи, котрі спеціалізуються на культурно-мистецькій критиці. [4]

В ході проведення дослідження я виявив, що серед різноманітного контенту журналу «Шо» значне місце займають публіцистичні твори. Широко використовується орієнтація на розмовний стиль. При цьому в матеріалах присутні прийоми, що імітують дружнє, зацікавлена усне спілкування з читачем на серйозні питання.

Активна співпраця «ШО» з письменниками України, Росії, Білорусії та далекого зарубіжжя задає нові вектори опору: журнал провокує протестувати проти штампів масової культурної продукції консьюмеризма, кітч, авторитаризму технологій. І разом з тим у кожному номері видання масова культура стверджується в зразках еволюції медіаформ: фотографіях, колажі, графіці, принтах, коміксах; об'єктах медіа-арту, медіадизайну, у повідомленнях в блогах, в телевізійних реаліті-шоу, медійних послугах, аудіо-книги, «діскотеатрах» і т. д.

На основі аналізу можна зробити висновки, що журнал «ШО» - не тільки вибудовує для своїх читачів інформацію про сучасну культуру за трьома основними напрямками, але за рахунок цього поділу структурується і сам. Задіяні всі канали сприйняття: є «їжа» для роздумів, відвідувань, "чудо" і так далі. Його матеріал - короткі яскраві розповіді, рецензії та інтерв'ю, цікаві фотографії . Вони насичені розмовною лексикою, виражають емоційну оцінку предмета мовлення. Також спостерігається знижена емоційно-оцінна лексика, прийоми комічного (каламбури, пародіювання відомих текстів та ін.).

Композиційно статті журналу збагачують різні вставки у вигляді яскраво виписаних епізодів подій, що включаються на правах фактологічних аргументів і приводів для міркування, або у вигляді міні-інтерв'ю, також виконують аргументуючу функцію, наприклад, аргумент "до авторитету".

Журнал «Шо» представляє собою цікаве видання, яке містить на шпальтах багато актуальних публіцистичних творів. Але видання робить упор не тільки на публіцистику. На головній сторінці можна знайти також вірші, послухати музику, подивитися відео, поспілкуватися на форумі, але інформація, яку представляє видання направлено не на широку аудиторію.

1. Особливості публіцистики у журналістиці

На сьогоднішній день дуже багато інтерпретацій поняття «публіцистика», але сенс, який положено у поняття не змінюється у будь-якій інтерпретації.

Публіцистика -- це рід літератури, що висвітлює актуальні проблеми сучасності; сукупність літературних творів цього роду; відбиття актуальних проблем сучасності у творах інших родів літератури. (І. Білодід)

З огляду на таке визначення, виникають дві зауваги: по-перше, якщо публіцистика -- рід літератури, чому у літературознавчих словниках і загалом у літературознавстві прийнято виокрем- лювати лише три класичні роди літератури: епос, лірику і драму? По-друге, відображення актуальних проблем у творах інших родів літератури -- це вже не публіцистика, а властиво публіцистичність, -- ці два поняття не тотожні, і в журналістиці прийнято чітко їх розрізняти.

Саловар С. Ожегова публіцистикою названо літературу зі суспільно-політичних питань сучасності.

Б. Горєв вважає, що публіцистика це -- ділянка літератури, яка займається політичними та суспільними питаннями з метою втілювати певні погляди в широких колах читачів, створювати і формувати суспільну думку, розпалювати певні політичні кампанії. [1]

Публіцистика - стрижень журналістики. Публіцистика як твори, в яких висвітлюються актуальні, світоглядні, політичні та інші погляди, явища та важливі питання поточного життя, освоєння яких характеризується поєднанням логічно-абстрактного й конкретно-образного мислення, результатом чого стає твір, спрямований на дослідження, узагальнення й пояснення явищ життя, з метою впливу на громадську думку й суспільну свідомість.

Функції публіцистики: формування громадської думки, викликання змін у суспільній свідомості. Об'єкт і предмет публіцистики. Уся реальна дійсність як об'єкт публіцистики. Соціальна дійсність, суспільно-політичний аспект виробничих, економічних, мистецьких, наукових та інших явищ життя і проблем як предмет публіцистики. Проблемна ситуація у публіцистиці. Документалістика як частина публіцистики. Вимисел у публіцистиці. Головні елементи структури публіцистичного твору: оповідач, публіцистична ідея, публіцистичний конфлікт.

Природа публіцистичного образу та його різновиди: словесний образ, деталь, образ-картина, образ-персонаж.

Особливості публіцистичного конфлікту: виявлення суспільно- політичної основи, оголошення підтексту, розшифрування таємниць, виявлення причинно-наслідкових зв'язків. Типи публіцистичного конфлікту: обставинний конфлікт, міжперсонажний конфлікт, внутрішньо-психологічний конфлікт. [2]

Загальна характеристика художньо-публіцистичних жанрів.

Нарис як найпоширеніший художньо-публіцистичний жанр, у якому досліджуються реальні життєві явища через людські долі та характеристики з метою впливу на соціальну практику, формування особистості, її орієнтації у системі соціально-політичних і духовних цінностей. Бувають сюжетні, описові, портретні і проблемні нариси. Форми побудови безсюжетного нарису: хронікальна побудова, структурна, нариси у вільній (есейній) формі. Стильові ознаки нарису: максимально наближене до читача авторське "я", інтимізація викладу, ескізність, документальність, типізація героя, образність, асоціативність, доля вимислу.

Зарисовка як різновид нарису, менша за обсягом, порушує локальніші проблеми або розповідає про окремі сторони життя людини чи окремі риси її характеру.

Етюд як частина майбутнього великого нарису, його деталь.

Есе як художньо-публіцистичний жанр, у якому автор вільно трактує літературну, естетичну, філософську чи іншу проблему, особливо не переймаючись систематичністю викладу, аргументацією висновків на порушену проблему. Стилетворчі ознаки есе: розкутість думки; насиченість філософськими роздумами і сентенціями; особистісний характер сприйняття, "етюдність" вирішення теми; прагнення автора до самоствердження; вільна композиція та форма викладу матеріалу. Опис і роздум як два типи мови в есе. Жанрові різновиди есе: есе-рецензія, есе-художня замальовка, есе-замітка, есещоденниковий запис, есе-лист. Лінгвістичні особливості есе: повтор ключових слів, інверсія, ампліфікація тощо.

Фейлетон, памфлет, гумореска, пародія, епіграма, епітафія та колючі рядки як сатирично-гумористичні жанри. Прийоми наочно-образного узагальнення в художньо-публіцистичних жанрах: метафора, метонімія, уособлення, оксюморон, літота, гіпербола, фантазія, асоціація тощо. [2]

Виходячи з сказаного, публіцистику можна назвати певним керівником суспільства. Вона представляє собою ту частину матеріалів, яка сприяє на людську свідомість та штовхає людей на роздуми.

Висока професійна майстерність публіцистичних творів у тому, що авторові дозволено абсолютно вільно змінювати в межах художньо-публіцистичного твору не тільки жанр, а й стиль викладу. Тобто він може писати що завгодно і любим стилем. Якщо цей твір буде зрозумілим, інформативним та соціально-значущим, то його можна віднести до розділу «публіцистика».

Чому публіцистика має таке значення у журналістиці? По-перше, журналістика ставить перед собою мету донести до народу суспільно-важливу інформацію, а публіцистика є саме такою інформацією, але пропущеною через світогляд автора; по-друге, журналістика має мету розвивати суспільство, а публіцистика це саме той жанр, який посприяє цьому; по-третє, журналістика не може існувати без авторської думки, а публіцистика є найгарнішим проявом цієї думки.

стаття журналістика публіцистичний

2. Українська традиція публіцистичного тексту

У кожного народу є свої традиції. їх історія сягає в глибину віків, поєднує в собі уявлення про світ, ставлення до релігії, ознаки побуту. І тема публіцистики не є новою винятком.

Актуальність теми зумовлена тим, що викладачі історії української журналістики та публіцистики на сучасному етапі накопичили цінний фактологічний матеріал, який досить детально, ґрунтовно та послідовно відтворює всі етапи розвитку української публіцистики. Але просте перечитування (викладання) зібраних матеріалів не дає достатнього педагогічного ефекту.

В таких умовах зрушення на краще може принести публіцистичність викладання публіцистики. Образно цю тенденцію можна охарактеризувати такою тезою: "Від замітки з історії публіцистики і звіту з історії публіцистики до публіцистики історії публіцистики!". Ознаки саме такого підходу до викладання предмета можна знайти у працях О. Бабишкіна "З історії української критики та журналістики початку XX ст.: статті, дослідження" та "Олександр Довженко - публіцист". Відкинувши партійно-ідеологічну складову, ці матеріали можна вважати певним зразком викладання предмета.

Новизна цього дослідження полягає в тому, що основний фактологічний матеріал береться з ненадрукованої праці О. Бабишкіна "З історії української критики та журналістики початку XX ст.: статті, дослідження". Книга мала вийти ще у 1958 р. під грифом Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР. Конкретні причини заборони друкувати цю працю поки що невідомі. Часткове висвітлення цього матеріалу є лише в одній з останніх праць І. Забіяки. Вивчення історії публіцистики як окремої дисципліни певною мірою дозволяє конкретизувати проблеми теорії публіцистики та виховання кваліфікованих публіцистів.

Як справедливо зазначав один із теоретиків української публіцистики Ю. Лазерник остаточна дефініція публіцистики з'явиться тоді, коли буде написано історію публіцистики. Історія української публіцистики - це велетенський архів ідей та варіантів донесення їх до читача. Розквіт сучасної української публіцистики, уточнення самого феномена публіцистики безпосередньо залежать від якості викладання історії публіцистики на факультетах журналістики. Проте історія української журналістики та публіцистики опинилася перед проблемою, коли дисципліна, викладаючи все, не викладає нічого.

Входження у світ історичних осіб, подій дає змогу не тільки автентично проаналізувати процеси, а й відчути, пережити їх. Тобто - краще розуміти, ніж просто пізнавати. Схоплення життя інтуїцією веде до справжнього його пізнання. Українська традиція публіцистичного тексту не спи- рається лише на розумовий спосіб, що охоплює зовнішню оболонку життя. Висока мета - і дар служіння несумісні з пласкою калькуляцією.

Мусимо надолужити час, коли нам не давали суспільно дозрівати. Водночас - не забувати про свій національний ідеал - живе багатство душі у досконалій формі рідного звичаю і мудрого внутрішнього закону. Порядок думок, міра цінностей збережені у національній публіцистиці першої половини XX століття.

Наші речники працювали на найвищих орбітах суспільно-політичної думки, зокрема політичної публіцистики Європи. Від нас намагалися приховати ясний світогляд попередників. Чужі руїнницькі думки і сьогодні замулюють українську свідомість. Багато ще нероз'яснених, невпорядкованих думок і поривань. Звідси - важко боротися з лихом у демотивованому суспільстві. Та ще й за ситуації, коли слово переважно репресивне, а не рефлексивне. Усі автентичні речники народів, українського також, сприймали свободу як знаряддя спасіння людської душі, як відповідальний і напружений духовний акт. Справді, свобода загалом і в медійній сфері зокрема, має сенс тільки тоді, коли вписується у певну ієрархію вартостей. Інакше - саморозпад і самознищення, тобто те, що стало масовим сьогодні. Свобода - онтологічна, глибоко властива людині річ, інакше кажучи - Божий дар.

Досвід оперування словом, продукування ідей, доктринального підходу до явищ дійсності та спадку історії, який випрацювали українські публіцисти-концептуалісти та їхні закордонні колеги (вони ж - політики, філософи, митці, історики і т. ін.) у першій половині XX століття, вимагає копіткого вивчення, актуалізації. Адже було свідомо приховано або переінакшено праці з глибоко філософським проникненням у суть речей, праці, які апелювали до самопочуття нації, доводили необхідність збереження душі як власності Особи. [3]

Гарним прикладом класичної української публіцистики є автор Іван Франко. У його творчості у багатьох публіцистичних творах є мотиви волі українського народу; заклику до дії; жаги до свободи та інші думки, які притаманні саме українській публіцистиці.

Література

1. Бабишкін, О. З історії української критики та журналістики початку XX ст. : статті, дослідження / О. Бабишкін.

2. ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ VISNYK LVIV UNIV. Серія журналістика. 2007. Вип. 30. С. 41-50.

3. Лаврик О.В. Навчально-методичний посібник для студентів зі спеціальності "Журналістика". Надруковано: ФОП "Петрова І. В." стр. 25-27.

4. Лось Й.Д. Публіцистика й тенденції розвитку світу. Видавництво «ПАІС» - 2008. Стр.161-164.

Размещено на Allbest.ru