Преса міжвоєнної української еміграції в Європі 1919—1939 рр.: національно-патріотична дискусія

Одним із найважливіших аспектів продовження успішної політичної боротьби було налагодження ефективного зовнішнього інформування зарубіжних політичних кіл з напрямками та завданнями українського руху. Проведення зовнішньо-інформаційної акції могло стати для української еміграції «золотою акцією», з реалізацією якої її лідери сподівалися вирішити деякі геополітичні питання. Вона також давала шанс не розчинитися в еміграційному морі і продовжувати боротьбу за визволення своєї батьківщини, шукаючи, бодай моральну, підтримку і розуміння Заходу.

Можна виділити такі основні форми пропагандистської діяльності Державного центру УНР на початковому етапі перебування на еміграції: інформаційно-політичні заходи членів вищого керівництва Центру; пресово-пропагандистська робота по лінії МЗС УНР та його закордонних установ; інформаційна робота за кордоном відомства преси і пропаганди УНР; діяльність окремих інформаційних установ за кордоном, що здійснювалась у взаємодії та в інтересах ДЦ УНР; інформаційно-пропагандистські заходи з боку українських самодіяльних організацій за кордоном. Існувало два основних вектори інформаційної роботи в періодичних виданнях еміграції - створення відповідної громадської думки щодо необхідності зовнішнього інформування та боротьба зі зловорожими наклепами ворогів української державності.

Різні погляди щодо найкращого варіанту майбутнього державного устрою України, вибору оптимальної стратегії й тактики боротьби за українську державність, беззастережна і безкомпромісна полеміка розділяли представників різних ідеологічних течій еміграції. Але ця внутрішня боротьба все ж задекларувала і нові пріоритети - незалежно від поглядів і програм, українську політичну еміграцію об'єднувала ідея відновлення державності. Хоча тут же виникла інша проблема: якою бути майбутній незалежній українській державі? Ця тривала полеміка стосовно способів і шляхів національного відродження, яка мала найбільшу активність в українському еміграційному інтелектуальному середовищі, в основному завершилася лише Актом проголошення незалежності України.

Але не тільки політичні прапори роз'єднували еміграцію. Значним чинником стало розмежування за територіальною ознакою, що негативно позначалось на всіх аспектах діяльності української політичної еміграції. Тож зрозумілим стає те, що у процес консолідації здорових сил української еміграції починав «втручатися» громадський фактор. Саме цей епізод історії української еміграції про участь громадських організацій та національно-культурних установ у пошуку шляхів об'єднання залишається малодослідженим. Тим більшої актуальності набуває ця проблема сьогодні, коли перед Україною стоять подібні виклики і завдання.

Заклики «складки сил», або створення «єдиного національного фронту» лунали в політичних групах української еміграції від перших днів, але всі вони розбивалися об особисті та вузькопартійні інтереси політичних лідерів: небажанням поступитися меншим для досягнення більшої мети.

Вожді української еміграції з усіх політичних таборів усіма засобами (в першу чергу - пресово-публіцистичними) намагались збудити емігрантську масу, постійно акцентуючи увагу саме на її «політичності». Проте, такі звернення українських вождів, далеко не завжди знаходили очікуваний відгук, оскільки більшість емігрантів турбували в першу чергу питання фізичного виживання.

Одним із найгостріших аспектів публікацій петлюрівської преси можна вважати міжпартійну дискусію, що набула чи не найрізкіших, «найбрутальніших» форм у публіцистичних «сутичках» із політичними опонентами з монархічно-гетьманського табору.

Саме в національно-демократичному середовищі найбільш гаряче заперечували можливість встановлення спадкової монархії в Україні, посилаючись на нещодавній невдалий досвід гетьманування П. Скоропадського, а їх орган тижневик «Тризуб» став ареною запеклої ідеологічної полеміки з прихильниками монархічно-консервативного напрямку.

Під час таких пресових дискусій ішлося про широке коло загальнополітичних, державно-правових, соціально-економічних і культурно-освітніх проблем, головні з яких озвучували прагнення принести на батьківщину народоправний устрій та демократичний лад, ставлячи в основу послідовну європеїзацію українського державного, політичного й суспільного життя. Це було тим більш актуально, що в той час демократія як політична практика державного устрою переживала тимчасову кризу. Тим більше, що 1920--30 pp. у Європі стали періодом зародження та розвитку авторитарних і тоталітарних режимів. Піднесення цих сил, їхні методи опанування внутрішнім життям держави, а також зовнішньополітичні плани знаходили прихильність і серед української еміграції, а тому ставало об'єктом критики з боку петлюрівського середовища. Чи не основним об'єктом такої критики стало українське націоналістичне середовище, яке після 1929 р. оформилося в Організацію українських націоналістів (ОУН).

Серйозним свідченням того, що петлюрівське середовище в 20-х рр. остаточно подолало внутрішні та зовнішні кризові політичні явища, стали видимі зусилля його ідеологів по виробленню реальної політичної платформи, з якою передбачалось повернутися в Україну.

Основною трибуною для громадського обговорення форм майбутнього державного облаштування України був тижневик «Тризуб». Тим більше, що завдання тижневика - «розкривати зміст української державної ідеології та виясняти шляхи і методи національного будівництва» було зазначено в редакційній статті першого номера.

Переважна більшість публіцистичних виступів у тогочасній пресі залишаються актуальними й на сьогоднішній момент. Так, К. Мацієвич писав у своїй статті «Незалежність України та сучасна демократія» про те, що українська політична демократія мусить усвідомити та зрозуміти значіння своєї місії - бути не тільки ідейним, але і активним чинником проведення засад европейського демократичного ладу в наше нове відроджене життя. Автор переконаний, що для України «нема шляху остаточного закріплення нашої державної самостійности по-за межами європеїзації України і то не тільки в формах державної та урядової організації, а й в переведеню засад сучасної європейської демократії в наше щоденне життя, в наше думання, в нашу працю, в нашу суспільну структуру».

Аналізуючи дискусії, що відбувалися на сторінках національно-демократичної преси в 20--30-х роках ХХ століття у країнах поселення українців у Європі, можна знайти «сигнали» існування проблеми міжнаціональних стосунків. Відзначаючи, що і поразка національно-державних змагань, і часті звинувачення з боку іноземних урядів та міжнародних організацій у єврейських погромах і загалом у антисемітизмі, не призвели до радикальної зміни громадської думки в ставленні до росіян і євреїв, про що можуть свідчити сторінки української еміграційної періодики. Ці питання були предметом обговорення лише в перші роки, поки більш-менш не вщухли пристрасті, викликані, в тому числі, й виходом на еміграцію та зміною якості життя багатьох українців.

Одним із перших видань, що порушило драматичне питання стосунків між українцями і євреями, став незалежний віденський тижневик «Воля». Саме на його сторінках друкував свою політичну працю «В справі українсько-жидівських стосунків», відомий український єврейський державний і громадсько-політичний діяч С. Гольдельман. Причиною написання цієї праці стало те, що після його приїзду до Відня, він «побачив цілковиту відсутність правдивої інформації про те, що робилось і робиться на Україні я і то по всіх середовищах - без різниці - українських і жидівських, соціялістичних і буржуазних та й взагалі у цілій опінії закордоном».

Найгострішим матеріалом, присвяченим цій темі, стала відповідь редактора «Волі» В. Піснячевського під назвою «Антисемітизм і українофобство», де, між іншим, автор зауважував, що «український антісемітізм є також законна дитина подій, а може ще більше, як і жидівське українофобство», проте, погоджувався, що з цією ситуацією треба щось робити. Відкидаючи звинувачення в антисемітизмі, В. Піснячевський писав: «Я не антісеміт зараз. Я український державник. Коли я читаю большевицький «Der Abend» або українські часописи, де український уряд обвинувачується в організації погромів, де всю вину валять на Петлюру, я знаю, що автори тих статей чудесно орієнтуються в справі, знають, що ні Петлюра, ні український уряд в цих погромах невинні». На глибоке переконання автора, погроми в Україні відбувалися проти волі влади, як наслідок загального хаосу, супроти чого уряд був безсилим. Тому тактика звинувачення української влади в погромній політиці, а отже тактика міжнародної дискредитації до позитивних наслідків не призведе.

Дискусія закінчилася спільною думкою про необхідність пошуку компромісів та виходу з такого глухого кута, «бо на ґрунті, засіянім гадючими зубами злоби і політики, невинними сльозами і жертвеною людською кров'ю, ростуть тілько червоні троянди помсти!».

Проблему українсько-єврейських відносин було підхоплено редакціями інших, близьких до уенерівського середовища, видань.

Концептуальний підхід петлюрівського Державного центру УНР до проблеми відродження української державності, конструктивність якого навряд чи може викликати сумніви, дійсно, міг стати консолідуючою основою, якщо не для всіх, то принаймні для більшості українських політичних об'єднань та груп на еміграції. Однак нових політичних союзників цей центр у міжвоєнний період не набув. Зокрема, Празька група соціалістів-революціонерів на чолі з М. Шаповалом не припиняла критики еміграційного уряду УНР за Варшавський договір і тісні зв'язки з Польщею. На цій же підставі, хоча й не в такій гострій формі, існували розбіжності між урядом УHP та соціал-демократами із середовища І. Мазепи й П. Феденка. Щодо українських монархістів і націоналістів, то вони відкидали співпрацю з еміграційним «урядом» не з тактичних, як це значною мірою мало місце у двох попередніх випадках, а з принципових мотивів, маючи зовсім інші політичні програми.

У широких емігрантських масах на початку також домінували негативні настрої стосовно уряду УHP, який розглядався як головний винуватець у поразці української державності. З часом, коли емоції втратили свою гостроту й дійшло до глибшого усвідомлення всіх труднощів національно-визвольної боротьби 1917--1920 pp., ставлення до Державного центру з боку багатьох емігрантів почало змінюватися. Вбивство ж С. Петлюри спричи¬нило остаточний перелом позицій на користь підтримки національно-демократичного середовища. Загалом у міжвоєнний період цей центр мав досить значне число прихильників серед українських емігрантів, особливо в Польщі і Румунії, частково у Франції та Чехословаччині й ряді інших країн.

Не останнє місце в роботі Державного центру посідала інформаційно-пресова та пропагандистська робота в українському еміграційному середовищі. Необхідно відзначити, що саме С. Петлюра заклав основи пресової дискусії відносно шляхів розбудови майбутньої, звільненої від більшовиків, України. Саме на першу половину 20-х років припадає початок активної інформаційної діяльності екзильного уряду. Одним із проявів цієї активності стало заснування восени 1925 р. у Парижі часопису «Тризуб», який редагував В. Прокопович і до діяльності якого активно долучався С. Петлюра. Тижневик став основною ареною для ознайомлення широких мас української еміграції з ідейно-політичними засадами і основними цілями діяльності Державного центру УНР, а також публікації дискусійних матеріалів на теми стратегії і тактики боротьбі за українську державність.

Не можна оминути і той факт, що саме преса, ідейно близька до Державного центру УНР першою підняла проблему завдань, які стояли перед еміграційним середовищем. Саме у цій дискусії народжуються ідеї створення єдиного еміграційного визвольного фронту, який би складався з представників всіх політичних партій, течій і груп. І тільки особисті амбіції політичних лідерів не дозволили реалізувати цю ідею.

У п'ятому розділі - «Концепція державності в публіцистиці націоналістичного середовища української еміграції» - досліджується участь націоналістичного середовища української еміграції в Європі в національно-патріотичній дискусії, що точилася на сторінках періодичної преси.

Вироблення системи власної ідеології та її пропаганда стала головним завданням націоналістів у 20--30-х рр. ХХ століття. Тим більше, що націоналістичні провідники розуміли, що кожний ідейний рух нерозривно пов'язаний з пропагандою, з поширенням власних ідей.

Основи організованого українського націоналістичного руху заклала заснована 1922 р. Група української національної молоді (ГУНМ), яка складалася переважно з колишніх українських вояків, що перебували в чехословацьких таборах для інтернованих осіб. Для більш активної пропаганди своїх поглядів із квітня 1924 р. ГУНМ почав видавати друкований орган, яким став місячник «Національна думка».

Однією з найбільш гострих проблем, що дискутувалися на сторінках видання, на думку автора дослідження, було питання причин поразки українських визвольних змагань 1917--1920 pp. Серед причин, чому ж «великий історичний гураґан перейшов для української нації марно», був, на думку автора статті «Наша ідеольоґія» І. Ґижі, «брак національної ідеольоґії і засліплення тих, які вели націю».

І. Ґижа гостро критикує всі еміграційні партії та їх програми, головним аргументом цієї критики є те, що політичний провід не можна віддавати в руки тим «що колись кричали «як не буде такої України, як я хочу, хай не буде жадної». На переконання автора статті, національно-державним ідеалом українців повинна стати «життєздатна» суверенна і соборна Українська Держава. Успіху в революційно-визвольній боротьбі не можна досягнути використовуючи «застарілу» риторику про загальнолюдські цінності, що ними оперували соціалісти і ліберально-демократичні групи. Керуючись милосердям, інтернаціоналізмом, християнською любов'ю, на думку націоналістів, не можна збудувати власної держави. То ж для успіху пропонувалася інша система «координат»: «Право до життя - це абсолютне право, нічим незміниме, яке не знає передавнення, яке мусить реалізуватися, а передумовою його реалізації є осягнення власної державности... І тому, що це боротьба о життя, не знає вона жадних обмежень, не знає жадних прав. Вона є законом для себе самої і джерелом всіх инших законів. Вона знає тільки право сильнійшого, знає його волю. Пусті всі фрази про справедливість, пусті всі фрази про вселюдські ідеали! Ними прикривається тільки нагу бридоту власної безсильности і нездатности до життя. Слабий гине!».

Не зупиняючись на конкретиці устрою майбутньої Української держави, І. Ґижа зазначає, що всі соціальні проблеми в цій державі мусять бути розв'язані з огляду на «добро української нації як цілости», але суспільно-економічна політика «повинна полягати на селянстві, інтензіфікації хліборобства (з виключенням лятифундій) й сільсько-господарського промислу, без банальної, в нас неможливої і небажаної загальної індустріялізації і гіпертрофії міст». Саме така «аграрність» українського націоналізму дає підстави шукати найближчих родичів українського націоналізму не у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріальних і урбанізованих суспільств, а серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи. Це дає підстави стверджувати, що український націоналізм був явищем самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безпосередніх впливів з боку відповідних чужоземних зразків.

Окремим пунктом у програмі націоналістів стояла теза про зовнішню орієнтацію в питаннях визвольної політики. Виставляючи за свій бойовий прапор віру «в потужність та самостійну революційно-будуючу державну творчість нашої Національної Ідеї», націоналісти на кореню «відкидали усяких угодовські «орієнтації» на зовнішні, а тим більше ворожі сили» - «для українського націоналізму не істнує питання: Польща чи Москва? Ні з одною ні з другою!». Але на практиці ідеалістичні погляди націоналістів не завжди мали відповідне практичне втілення. Це в першу чергу стосувалося політичної співпраці українських націоналістів з Німеччиною.

До критики практичної української політики доби визвольних змагань 1917--1920 рр. долучився зі своєю статтею «Замітки для майбутньої конференції українських націоналістів» В. Мартинець, який зазначив, що найбільшою проблемою революційних років стала «державна анархії», яка панувала в державі: «Бачимо боротьбу внутрі всіх проти всіх: уряду з урядом, партій з партіями і урядом, населення з державною владою і між собою, і то передовсім при помочі оружжя. Бачимо рівночасну боротьбу назовні: з большевиками, поляками, Денікіним, німцями, румунами, ведену будь регулярними арміями, будь повстанчими загонами, розсіяними по цілій землі. У нас одних творилися «республики», які не узнавали ніякої влади і воювали зі всіма! А дальше бачим союзи наших урядів і партій зі всіма без виїмку національними ворогами будь на переміну з кождим зокрема, будь рівночасно ріжних груп з ріжними ворогами і зі взаїмним винищуванням себе».

Та не тільки внутрішня «міжусобна» боротьба занапастила Українську державність, до неї додавалися і несприятливі зовнішні чинники, низький рівень національної свідомості широких народних мас, його психологічна неготовність: «Нашому народові ще в значній мірі бракує повноти найголовнішої ознаки нації, як всякої спільноти - а саме психольоґічної: немає єдиної волі, яка і рождає єдиний чин».

Критикуючи невідрадні результати визвольних змагань, В. Мартинець звертає увагу на недостатнє використання націоналізму як рушійної ідеології революції, і застерігає про неприпустимість таких помилок у сучасній боротьбі за державу: «Бо всі ті «платформи», «ідеольоґії», «тактики» партійні, все це штучні, абстрактні, «видумані» і зверху накинені форми, в які стараються всунути і насильно втиснути зміст конкретного життя національного організму».

Віхою на шляху організації українського націоналістичного руху стало заснування наприкінці 1925 р. у Чехословаччині, в Подєбрадах Леґії українських націоналістів (ЛУН). Уже в першому числі офіціозу «Державна Нація» у редакційній статті Д. Донцова «Вступне слово» було зазначено: «Першим наслідком недавніх буряних років є банкроцтво не лишень старих «ідеологій» наших «партій» (як зручно не міняли сі «партії» своїх «проґрамів» і назв), а й банкроцтво самого старо-українського світогляду, старо-української псіхології, створених в умовах колоніального існування ... Тому ми ламаємо їх струхлілі «ідеології», їх провінціяльні «програми», їх позичений світогляд, їх невільницьку психологію. Ми б'ємо по їх ідейній інертності новими поняттями й новими, вагітними чином - словами». Тим самим автор заявляв не тільки про нову політичну силу, що постала для боротьби за визволення України, а й про вектори цієї її боротьби, внутрішню орієнтацію нової націоналістичної групи.

Як і монархіст В. Липинський, ідеологи націоналістичного середовища гостро критикували світогляд «демократичної» української інтелігенції, який «відзвичаює нас розуміти справжню механіку життя, якою є борня і нерівність, він зробив нашу свідомість потульною і вдачу лінивою, він притамував самий нерв суспільного життя, що ним є чуття відповідальності, а разом з тим усунув, ослабив карність та дисципліну».

Доволі агресивною була критика націоналістами політичних опонентів. Найбільших нападів зазнавали українські консерватори-монархісти на чолі з їх ідейним лідером В. Липинським. Головною причиною такого стану речей, було бажання «приватизувати», узурпувати націоналістичні гасла, не віддаючи їх для будь-якої ревізії чи трансформації в «чужих руках».

Не був «обділеним» з погляду націоналістичної критики і петлюрівський еміграційний уряд - Державний центр УНР, хоча її доля була дещо меншою, ніж та, що припадала на монархістів.

Однією з причин полеміки націоналістів із петлюрівським середовищем стало і те, що уенерівці відверто звинуватили ОУН у планованому «заведенні фашистівської диктатури в широкому розуміні слова і по італійському зразку з корпоративним парламентом». І хоча на ці закиди націоналісти відповіли словами Б. Муссоліні про те, що мовляв «фашизм - товар не для експорту», було зрозуміло, що така риторика мала за мету лише приховати справжні наміри і орієнтири націоналістів.

Час від часу націоналісти «кусали» й інші політичні групи. Так, об'єктом критики в статті А. Тибурського «Між есерами» стала «шаповалівська група» УПСР. Низка внутрішніх конфліктів практично призвели до її повного занепаду і у цьому націоналісти вбачали певну тенденцію, мовляв більшість «старих» українських політичних організацій продовжували своє існування на еміграції передусім у наслідок традиції та минулої слави; а в силу цілковитої їх відірванності від реального громадського та політичного життя на українських землях, їх роль часто обмежувалась працею серед еміграції: «Перегляньте ріжні партійні органи, обіжники, оголошення, послухайте суперечок представників ворогуючих політичних ґруп у суді, куди завели їх сварки й особисті закиди, - а найдете там усе: хоробливі амбіції, старі вилинялі фрази безконечні й нудні програмові декларації, складні й утопійні пляни, і врешті особисті гордощі». Подібної міжпартійної критики можна було б і не помітити, якби не влучність висловленої думки, яка була досить характерною для більшості політичних середовищ міжвоєнної української еміграції.

Треба віддати належне проводу націоналістичного середовища за його відверто негативне ставлення до конкурентної боротьби емігрантських партійних груп. Так, В. Мартинець, відзначаючи цю особ¬ливість емігрантських політично-партійних реалій, вбачав головну проблему цього явища в тому, що «треба здати собі справу того, що нація наша твориться там - на Україні, що ми на еміграції є залежні від тої маси там, що не сидячи на еміграції є творцями укр. національного життя».

Цей висновок став основою думки про те, що оздоровлення українського політичного життя можна досягти тільки шляхом утворення надкласової політичної організації. За творення такої організації виступав і Д. Донцов: «На нашу думку всі ґрупи та організації українських націоналістів, як рівнож і неорґанізовані націоналісти та особи, що інтереси Нації ставлять вище класових чи персональних, мусять зіллятися в одну політичну організацію і, примусити решту політичних партій підпорядкуватись спільному проводові політичному... Треба дати вихід свіжій думці, бо в дотеперішних партіях панує стареча рутина. Там пережовуються чужі, старі, як світ думки, від яких давно вже одмовились би і самі автори».

Цю ж думку поділяв і М. Сціборський: «Перед націоналістами стоять великі завдання, перше з яких це консолідація, обєднання всіх націоналістичних ґруп і сил в єдину політичну формацію, з єдиною ідеольогією, методами й проводом, як протиставлення анархії ідей і політики сучасного».

Після того, як 28 січня 1929 р. Конгресом українських націоналістів було створено Організацію українських націоналістів (ОУН), яка стала першою політичною транстериторіальною організацією, що прагнула діяти як на загальноукраїнському рівні, так і у місцях компактного проживання українців на еміграції, розпочинається новий, більш агресивний період у пресових міжпартійних дискусіях, бо новостворена організація від самого початку зайняла негативну позицію супроти практично всіх українських легальних політичних партій.

У відповідь, закидаючи націоналістам політичну нетолерантність, майже всі тогочасні партії самі висловлювали лише негативну настанову по відношенню до ОУН, часто намагаючись причепити українським націоналістам ярлик «фашистів» і «гітлерівців».

Відбиваючись від звинувачень у фашизмі й гітлеризмі, ОУН підтверджувала тезу про те, що після приходу в Італії до влади фашистів на чолі з Б. Муссоліні, було досягнуто серйозних позитивних зрушень в політичній, економічній та соціальній сферах життя італійського суспільства. Виходячи з того, що в критичні дні після Першої світової війни фашистський рух врятував Італію від комуністичної анархії, що почала була накривати країну, українські націоналісти намагалися показати і свою ідеологію як панацею у боротьбі за державне та національне визволення України. Будучи на практиці безкомпромісним ворогом комунізму, фашистський рух здобув собі симпатію і серед українських націоналістів - так само противників більшовизму. Але на цьому вся подібність закінчувалася, бо, на переконання українських націоналістів, італійський фашизм був витвором чужого духу, непридатним для прищеплювання на український ґрунт.

Розробляючи можливі схеми майбутнього державного устрою України всі без винятку українські політичні сили, що опинилися на еміграції, рано чи пізно приходили до розуміння необхідності вирішення національного питання. Проблема ця була надто серйозна, щоб нею легковажити, але й спомини про завдану національними меншинами шкоду боротьбі за українську державність були ще надто болючими. Переважна більшість політичних середовищ взагалі не втручалися в «тонке» питання міжнаціональних стосунків, розраховуючи на те, що іще прийде відповідний час (цей підхід дуже нагадує сьогоднішнє ставлення як влади, так і політичних партій до цієї проблеми). Тож і не дивно, що більшість дискусійних публікацій, що з'явилися в еміграційній пресі, і які пропонували різні моделі розв'язання національних проблем не відзначалися виваженістю, холодним аналізом та збалансованістю.

Найбільш болючою і гострою була дискусія щодо вирішення т.зв. «єврейського питання». Довгі роки тоталітарної диктатури і пострадянських режимів у свідомості пересічних громадян штучно плекався міф, про те, що стилі й методи українських націоналістів не відрізнялися від фашистських чи націонал-соціалістичних. Загострення проблеми в останні роки вимагає знову повернутися до проблеми і, врешті, визначити те, якими ж були напрямки вирішення єврейського національного питання в програмних документах організованого українського націоналізму.

У широкому діапазоні компонентів, що визначали сутність українсько-єврейських взаємин міжвоєнного періоду, помітне місце займає політичний аспект. Для українсько-єврейських стосунків у 20--30 рр. ХХ століття була характерна низка тенденційних взаємозвинувачень, переважно у періодиці, - єврейське середовище поширювало тенденційну інформацію про єврейські погроми в Україні 1917--1920 рр., де основними погромниками начебто виступають «збільшовизовані українці», або й просто усі українці, з іншого боку - українці у розпалі боротьби за українську державу починають ототожнювати євреїв з політичними середовищами більшовиків, чому сприяло, зокрема, вбивство С. Петлюри євреєм С. Шварцбартом. Але загальне толерантне ставлення української еміграції до євреїв суттєво не було порушено. Українська еміграційна преса, провід українських політичних партій і груп зайняли визначену позицію засудження антисемітизму, тим більше, що українці і самі були об'єктом колосального тиску, дезінформації про погромні дії армії УНР, С. Петлюри, поголовної більшовизації українців.

Розглядаючи єврейське національне питання в своїй політиці, націоналісти так само послугувалися давніми і новими стереотипами, забуваючи, що життя йшло вперед, і будувати треба не моноетнічну Україну («Україна для українців»), а спільну державу народів, що її населяють.

Заявляючи про примат нації у майбутній державі, теоретики українського націоналізму у своїх писаннях практично не робили спроб змоделювати форми організації соціально-економічного життя в Українській державі.

Аналізуючи дискусію, що виникла в пресі українських політичних середовищ на еміграції, мусимо констатувати, що ідеологи націоналізму намагалися дотримуватися її в трьох основних напрямках: 1) повне визволення українського народу з-під ворожого поневолення шляхом консолідованої боротьби всіх національно-державних сил; 2) створення Української самостійної соборної держави; 3) охорона національно-державної незалежності.

Уже в перших дискусійних статтях, що з'являлися на сторінках партійної преси, а також програмних документах українського «інтегрального націоналізму», відразу проявилися дві його суттєві риси, які визначали подальшу діяльність націоналістів протягом міжвоєнного періоду. Йдеться про його претензії виступати від імені всієї української нації, а також про його зацикленість на тоталітарно-диктаторських методах боротьби за державність. Основний же зміст українського «інтегрального націоналізму» найбільше виявився в його ідеологічних установках - заперечення традиційної моралі та етики, виключно силові методи досягнення мети, що автоматично перекидалося і на державний устрій майбутньої української держави та управління нею. Все це ґрунтувалося на методиці націоналізму, яка передбачала вождізм, однопартійність, тотальний контроль всіх без винятку сфер суспільної діяльності, що і стало основою для критики з усіх без винятку політичних середовищ того часу.

Висновки

Опрацювання авторитетних джерел із історії української еміграції, еміграційної журналістики та історичного журналістикознавства, політології та аналіз бібліографічних покажчиків і каталогів дозволили визначитися з такими основними напрямками цього дослідження як історичні передумови виникнення поняття «військово-політична еміграція», політична діяльність міжвоєнної української еміграції в 20-30-х рр. ХХ ст. та її наслідки для національно-визвольної боротьби українського народу, роль преси, журналістики і пропаганди в формуванні ідеологічних настроїв та політичних течій еміграції та боротьбу за незалежність України.

Зазначаючи, що найбільш свідомі представники української еміграції не припинили політичної діяльності, спрямованої на відродження української державності, можна констатувати той факт, що політична праця була для частини українських емігрантів головною метою їхнього перебування за кордоном, та й сама еміграція розглядалася ними як стан тимчасовий, що обов'язково мусів закінчитися поверненням на батьківщину. Відразу після виходу на еміграцію, політично найслабша частина партійних угруповань припинила своє існування, деякі з партій змінили свої програмні цілі, назви. Почали з'являтися нові політичні організації в нових умовах, з новими завданнями, з відчуттям нової суспільно-політичної реальності, які можна поділити на п'ять основних груп: соціалістичну, комуністично-радянофільську, ліберально-демократичну, монархістську і націоналістичну. Але в силу недорозвиненості комуністичного середовища, його номінальності, можна стверджувати, що на еміграції розвинули діяльність чотири українські політичні течії, що мали найбільший потенціал: соціалістична, ліберально-демократична (партії, що підтримували екзильний уряд УНР), монархістська і націоналістична. При цьому останні дві політичні течії виникли вже за кордоном і є «продуктом» суто еміграційних соціально-політичних умов.

У середовищі міжвоєнної української політичної еміграції стосунки між представниками різних політичних сил від самого початку характеризувались глибокою конфліктністю. По-перше, такий стан був якоюсь мірою наслідком дій відповідних зовнішніх чинників, які не були зацікавлені у внутрішній консолідації української еміграції. По-друге, далася взнаки гостра психологічна криза між різними поколіннями української політичної еміграції - молодші звинувачувало представників старшого покоління у зраді національних інтересів, політичній та державній нездатності, закидаючи їм поразку визвольних змагань і прихід більшовиків до влади в Україні. По-третє, політична роз'єднаність, частіше за все, випливала з партійних і особистих суперечок на тлі давніх, іще «краєвих» конфліктів та у зв'язку з посиленням конкурентної боротьби партійних середовищ за вплив на представників еміграції.

Порівнюючи ідеологічні концепції основних політичних сил міжвоєнної еміграції, на основі пресових дискусій, можна зробити певні висновки:

1. Так, соціалістичні партії та групи української еміграції вважали, що федерація у тій чи іншій формі лише сприятиме зміцненню української державності. Основні підвалини, на яких має будуватися українська державність, - це опора на власні, історично притаманні українському народові цінності - народоправство, демократизм, безкласовість, розуміння народу як територіального об'єднання усіх громадян, що проживають в Україні, незалежно від їхньої національної, партійної і класової приналежності, віросповідань і мов. Народники вважали, що право народу взагалі і кожної окремої людини зокрема є вищим від права держави, обґрунтовували примат інтересів трудового народу в Україні, який, на їхню думку, був єдиним представником української нації, домінанту визволення праці від експлуатації капіталу, переважання соціальних інтересів мас над національними.

Говорячи про державний та політичний устрій майбутньої держави, есери (М. Грушевський, М. Шраг, М. Чечель, І. Мазепа) вбачили його в демократичній республіці, парламенті, загальному виборчому праві, у дотриманні всіх демократичних свобод, зазначаючи, що всі ці постулати можуть бути втілені після того, як мине період диктатури, як перехідного етапу до безкласової, соціалістичної демократії. Але всі ці сподівання були примарними та надміру ідеалізованими.

Орієнтуючись у справі побудови української державності в основному на Наддніпрянську Україну, представники «правого» есерівського напрямку (М. Шаповал, Н. Григоріїв) у своїх концепціях звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (в основному Росію і Польщу), доводили, що український визвольний рух, його історія є неповторними, підкреслювали необхідність опори в майбутньому державному будівництві в Україні лише на власний політичний досвід і власні традиції. На їхню думку, найбільш сприятливою формою державного правління в Україні, в силу регіональних особливостей та історичних традицій, психологічних характеристик і орієнтацій українського народу, має бути президентська або парламентська республіка.

Преса «лівого» середовища в основному була представлена такими виданнями «Борітеся-Поборете!», «Нова Україна», «Трудова Україна», «Соціял-Демократ», «Нова Доба», «Соціялістична Думка».

2. Представники консервативно-гетьманського середовища (В. Липинський, М. Залєсський, С. Томашівський) розробляли теорію державності України на основі історичних екскурсів, воліючи тим самим довести необхідність саме монархічного ладу для України і обґрунтувати його правоправність і правонаступність.

Серед теоретиків української консервативної держави існувало кілька різних поглядів щодо питань, які стосувалися форми правління у майбутній Україні та геополітичної орієнтації майбутнього державного будівництва. Але незважаючи на ці розходження, ідеологів консервативного напряму об'єднувало те, що всі вони вбачали причини втрати Україною своєї державності у внутрішній слабкості самого українського народу, наголошували на особливій ролі провідної верстви - національної еліти.

Представники гетьманської ідеології не змогли поширити в еміграційному середовищі власну ідеологічну платформу, яка, між іншим, несла багато прогресивних ідей, що зберігають свою актуальність і дотепер: критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу; визнання домінуючої ролі держави і права в суспільно-економічному житті; пошуки нових методів організації державного ладу та суспільних відносин, що спиралися б на представництво усіх класів. Визначаючи націю як територіальне об'єднання усіх громадян (незалежно від національності), які проживають на території України, довкола ідеї української державності, українські консерватори будували свої концепції на основі дослідження історії монархічних традицій, аналізували причини утворення і занепаду аристократичного ладу в різні періоди української історії. Публіцистика консервативно-гетьманського середовища підтверджувала основну ідею прихильників цієї політичної концепції - вирішення всіх державотворчих проблем можливе лише за умови створення суверенної незалежної Української держави, де єдиною спільною ознакою для людей різного національного походження, різних релігій і мов стане державна приналежність до України.

Найголовнішим дискусійним питанням зовнішньої політики і зовнішньої орієнтації гетьманського середовища були ідеї В. Липинського щодо потрійного союзу України, Білорусії та Росії. Наголошуючи на тому, що союз не є федерацією, автор був упевнений, що тільки в такому форматі можна подолати складні часи, які очікували на Україну після звільнення її від більшовиків та початку внутрішньої розбудови. Проте, це питання було і залишається спірним і неоднозначним, бо В. Липинський не врахував факт того, що історична традиція і військова сила російського імперіалізму завжди перемагатиме здоровий глузд. Саме тому ця позиція викликала найбільшу критику в пресі з боку представників національно-демократичного, право-соціалістичного та націоналістичного таборів.

На жаль, преса консервативного середовища не набула широкого розвитку і була в основному представлена такими виданнями як «Хліборобська Україна», «Український Козак», «Думки Гетьманця», «Бюлетень гетьманської управи».

3. Національно-державницький напрямок українського еміграційного політичного середовища декларував ідею беззастережного визнання права кожної нації як історичної спільності на власну автономію і державну незалежність. Представники цього середовища (А. Лівицький, М. Левицький, С. Петлюра) обґрунтовуючи для України концепцію національної держави, спиралися на давні демократичні традиції українського народу. На їх переконання, тільки інтереси нації і держави були основним критерієм історичної доцільності тієї чи іншої форми державного правління за обов'язкової умови суверенності нації над суверенністю держави. Захищаючи право українського народу на самовизначення у межах своєї власної етнічної території, вони вбачали в ідеях демократії та республікансько-демократичної державності основу життя української нації, визначали національну ідею і національну психологію як сутність нації, що скеровує народ на боротьбу з територіальними зазіханнями іншої держави. Приділяючи великої уваги державному будівництву України, національно-демократична публіцистика (К. Мацієвич, Г. Пороховський, С. Петлюра, В. Садовський та ін.) закликала до використання досвіду національно-визвольних рухів інших народів, перебудові національної свідомості, визначенню основних пріоритетів національної ідеї.

Не можна оминути і той факт, що саме преса, ідейно близька до Державного центру УНР першою підняла проблему завдань, які стояли перед еміграційним середовищем (М. Данько, Н. Лівицька-Холодна, Б. Лисянський, С. Петлюра, О. Шульгин). Саме у цій дискусії народжуються ідеї створення єдиного еміграційного визвольного фронту, який би складався з представників всіх політичних партій, течій і груп. І тільки особисті амбіції політичних лідерів не дозволили реалізувати цю ідею.

Концептуальний підхід петлюрівського Державного центру УНР до проблеми відродження української державності, конструктивність якого навряд чи може викликати сумніви, дійсно, міг стати консолідуючою основою, якщо не для всіх, то принаймні для більшості українських політичних об'єднань та груп на еміграції. Однак нових політичних союзників, крім тих, про яких уже говорилося, цей центр у міжвоєнний період не набув. Зокрема, Празька група соціалістів-революціонерів на чолі з М. Шаповалом не припиняла критики еміграційного уряду УНР за Варшавський договір і тісні зв'язки з Польщею. На цій же підставі, хоча й не в такій гострій формі, існували розбіжності між урядом УHP та соціал-демократами із середовища І. Мазепи й П. Феденка. Щодо українських монархістів і націоналістів, то вони відкидали співпрацю з цим урядом не з тактичних, як це значною мірою мало місце у двох попередніх випадках, а з принципових, ідеологічних мотивів.

Найбільш активними виданнями національно-демократичного середовища, що складали центр пресових дискусій були «Тризуб», «Воля», «Українська Трибуна», «Український Голос», «Табор», «Соборна Україна» та ін.

4. Поширення націоналістичних ідей було першим і головним завданням всіх націоналістичних груп і організацій, що почали з'являтися в 1920-х рр. у надзвичайно складних моральних та матеріальних умовах еміграції. Основними «рупорами» поширення цих ідей стали видання «Національна Думка», «Розбудова Нації», «Державна Нація», «Молода Україна» та ін.

Тому не випадковою була доволі агресивна критика націоналістами своїх політичних опонентів. Так, вважаючи політичне середовище, що остаточно склалося довкола Державного центру УНР своїм головним політичним опонентом, націоналістичні публіцисти (В. Мартинець, Г. Сіманц, М. Сціборський) все ж робили певну поправку на те, що їх критика спрямована не проти УНР, як ідеї, а проти конкретних лідерів, які, на переконання націоналістів, узурпували ідею координуючого центру української визвольної боротьби.

Визначаючи внутрішні партійні й особисті міжусобиці в українській політичній еліті того часу як головну причину занепаду державності, націоналісти все ж розуміли, що не тільки внутрішня «міжусобна» боротьба занапастила державне відродження, до неї додавалися і несприятливі зовнішні чинники, низький рівень національної свідомості широких народних мас, його психологічна неготовність.

Критикуючи результати визвольних змагань, націоналістичні публіцисти (Д. Донцов, В. Мартинець, М. Сціборський) звертали увагу на недостатнє використання саме націоналістичної риторики як рушійної ідеології будь-якої революції, і застерігали від таких помилок у майбутній боротьбі за державу.

5. Не зважаючи на переможно-оптимістичну риторику провідників українській еміграції у 20-30-х рр., вона переживала період інтелектуальної загальмованості, відчувала паралізованість її впливу на хід історичного розвитку в Україні. Все це було результатом не стільки дефіциту інформованості, скільки недоліком вдумливого аналізу того, що відбувалося в навколишньому світі. Не в останню чергу в цьому процесі «прислужилися» і представники української політичної, культурної та інтелектуальної еліти. Саме вони, виступаючи з публіцистичними матеріалами у пресі, свідомо чи ні, часто підміняли реальний стан справ на бажаний, вимріяний, забуваючи, що без узагальнення і систематизації сигналів навколишнього світу, реальність у свідомості людей не складеться в більш-менш об'єктивну картину. І чим заплутанішою, а тому й небезпечнішою стає навколишня реальність, тим більш цінним стає для аудиторії коментоване інформування.

Міжвоєнна українська політична еміграція дала реальний доказ того, що українське суспільство, навіть у складних моральних і матеріальних умовах еміграції, було здатне до функціонування на засадах багатопартійності і плюралізму думок. Проте досвід еміграції показує і відверті негативи такої «моделі» плюралістичної дискусії - брутальну, а часто і безпринципну, конкурентну боротьбу між різними політичними середовищами за впливи на маси, взаємовідчуженість і постійне взаємопоборювання цих середовищ, а також відсутність контактів і спільної мови навіть між ідейно близькими партійними угрупованнями.

Виправданням такої ситуації в політичному житті української міжвоєнної еміграції може служити лише теза про те, що нормальна політична діяльність як спосіб реалізації певних політичних інтересів може мати місце лише у своїй державі. За цієї умови політична діяльність стає власне такою, якою вона повинна бути, а саме - системою практичних дій, спрямованих на завоювання влади.

Інший характер носила політична діяльність в еміграції. Хоча усі емігрантські політичні течії виставляли на свої прапори гасла відродження української державності, їхні практичні можливості для реалізації цього завдання були мінімальними. І все ж певні кроки робилися: в першу чергу тут йдеться про пропаганду ідеї боротьби за українську державність серед якомога широких політичних і культурних кіл громадськості європейських країн, намаганні знайти прихильників цим ідеям серед західних політиків. Іншим аспектом такої діяльності була міжнародна критика політичних режимів, що панували на українських землях, а також проведення інформаційних контр акцій для мінімізації негативного ворожого впливу на ідею визвольної боротьби. Сюди ж можна віднести також і концептуально-теоретичні та прогностичні розробки проблем майбутнього суспільного ладу незалежної України, що з'являлися в періодичні пресі і давали можливість ознайомитися з ними якомога ширшим верствам еміграційного суспільства. Деякі з таких розробок та ідей, висунутих представниками різних політичних середовищ міжвоєнної української еміграції, не втратили своєї актуальності й до сьогодні, а тому потребують глибокого аналізу та оприлюднення.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях

1. Богуславський О. В. Преса міжвоєнної української еміграції і боротьба за незалежність України : історичний шлях, досвід, дискусії : монографія О. В. Богуславський. -- Запоріжжя: «Просвіта», 2008. -- 452 с. -- Бібліогр.: с. 418--443.

2. Богуславський О. В. Журнал «Голос комбатанта» як орган Об'єднання бувших вояків-українців в Америці (ОбВУА) / Богуславський О. В. // Збірник праць Наук.-дослідн. центру періодики. -- Львів, 2003. -- Вип. 10. -- С. 138--142.

3. Богуславський О. В. Дискусія про роль політичного проводу й інтелігенції для української еміграції на сторінках віденського тижневика «Воля» (1919--1921) / Богуславський О. В. // Журналістика : наук. зб. / за ред. Н. М. Сидоренко. -- 2005. -- Вип. 4 (29). -- С. 140--146.

4. Богуславський О. В. Журналістикознавчі аспекти діяльності української політичної еміграції в Європі між двома світовими війнами: до історіографії питання / Богуславський О. В. // Держава і регіони. Секція: Гуманітарні науки. -- 2006. -- Ч. 2. -- С. 110--116.

5. Богуславський О. В. Завдання української військово-політичної еміграції в світлі публіцистики С. Петлюри / Богуславський О. В. // Держава і регіони. Секція: Гуманітарні науки. -- 2006. -- Ч. 1. -- С. 69--73.

6. Богуславський О. В. Роль політичної еліти та інтелігенції в житті української еміграції (за матеріалами віденського тижневика «Воля» (1919--1921) / Богуславський О. В. // Вісник Львівського університету: серія: журналістика. -- 2005. -- Вип. 26. -- С. 9--14.

7. Богуславський О. В. Дороговкази і манівці: пошук національної ідеї в еміграційній політичній публіцистиці М. Грушевського / Богуславський О. В. // Збірник праць Наук.-дослідн. центру періодики. -- Львів, 2005. -- Вип. 13. -- С. 548--559.

8. Богуславський О. В. Українська військово-політична еміграція у світлі публіцистики Симона Петлюри / Богуславський О. В. // Журналістика : наук. зб. / за ред. Н. М. Сидоренко. -- 2008. -- Вип. 7 (32). -- С. 115--123.

9. Богуславський О. В. Критика фашизму і націонал-соціалізму на сторінках друкованого органу Організації українських націоналістів «Розбудова Нації» / Богуславський О. В. // Держава і регіони. Секція: «Гуманітарні науки». -- 2006. -- Ч. 3. -- С. 104--109.

10. Богуславський О. В. Завдання української молоді в світлі публікацій «уенерівської» еміграційної преси міжвоєнного періоду 1919--1939 рр. / Богуславський О. В. // Збірник праць Наук.-дослідн. центру періодики. -- Львів, 2006. -- Вип. 14. -- С. 213--219.

11. Богуславський О. В. В сутінках еміграційних інтриг: нелегальний часопис «Український Революціонер» (1926--1929) / Богуславський О. В. // Держава і регіони. -- 2006. -- Ч. 4. -- С. 69--72.

12. Богуславський О. В. Завдання політичної пропаганди та публіцистики в творчій спадщині О. Назарука та В. Липинського / Богуславський О. В. // Журналістика : наук. зб. / за ред. Н. М. Сидоренко. -- 2007. -- Вип. 6 (31). -- С. 137--145.

13. Богуславський О. В. Національне питання в контексті національно-патріотичної дискусії на сторінках європейської петлюрівської преси 20-30 рр. / Богуславський О. В. // Вісник Запорізького нац. ун-у : зб. наук. статей. Філолог. науки. -- 2007. -- Ч. 1. -- С. 16--28.

14. Богуславський О. В. Петлюрівщину як політичний феномен: полеміка на сторінках української еміграційної «лівої» преси / Богуславський О. В. // Наукові записки Ін-ту жур. -- 2007. -- Вип. 26. -- С. 164--170.

15. Богуславський О. В. Діяльність Союзу українських журналістів та письменників у Відні (1919--1922 рр.) на тлі національно-культурної праці української еміграції / Богуславський О. В. // Образ. -- 2007. -- Вип. 8. -- С. 84--91.

16. Богуславський О. В. Завдання державницької пропаганди і контрпропаганди в публікаціях української еміграції в країнах Європи (1920--1930 рр.) / Богуславський О. В. // Держава і регіони. -- 2007 -- Ч. 1. -- С. 61--73.

17. Богуславський О. В. Критика ідей монархізму в публіцистиці української міжвоєнної еміграції в Європі / Богуславський О. В. // Мандрівець. -- 2007. -- Ч. 4. -- С. 11--18.

18. Богуславський О. В. Українська інтелігенція в публіцистичній оцінці В. Липинського / Богуславський О. В. // Українська журналістика : умови формування та перспективи розвитку : зб. наук. пр. -- Черкаси: МОН України. Черкаський нац. ун-т ім. Б. Хмельницького, 2007. -- С. 370--374.

19. Богуславський О. В. Громадська ініціатива в питаннях консолідації української політичної еміграції на сторінках паризького часопису «Тризуб» / Богуславський О. В. // Збірник праць Наук.-дослідн. центру періодики. -- Львів, 2007. -- Вип. 15. -- С. 195--211.

20. Богуславський О. В. Публіцистика Миколи Міхновського у світлі революційних зрушень 1905 р. / Богуславський О. В. // Наукові записки Ін-ту жур. -- 2005. -- Вип. 21. -- С. 122--128.

21. Богуславський О. В. Еміграційна публіцистика Михайла Грушевського: між пошуком національної ідеї і партійною ідеологією / Богуславський О. В. // Журналістика : наук. зб. -- 2006. -- Вип. 5 (30). -- С. 108--115.

22. Богуславський О. В. Журнал «Українське Козацтво» як речник військової думки повоєннної укораїнської еміграції / Богуславський О. В. // Поліграфія і видавнича справа. -- Львів: Українська академія друкарства, 2002. -- Вип. 39. -- С. 82--86.

23. Богуславський О. В. Українське Вільне Козацтво та його орган «Українське Козацтво» / Богуславський О. В. // Вісник Запорізького осередку дослідження діаспори. -- Запоріжжя, 2003. -- Вип. 1. -- С. 100--105.

24. Богуславський О. В. «Чи були українські націоналісти фашистами?»: аналіз і критика тоталітарних ідеологій на сторінках «Розбудови Нації» / Богуславський О. В. // Вісник Запорізького осередку вивчення української діаспори. -- Запоріжжя, 2007. -- Вип. 5. -- С. 121--137.

25. Богуславський О. В. Публіцистика українського зарубіжжя 20--30-х рр. про завдання еміграції / Богуславський О. В. // Вісник Запорізького осередку вивчення української діаспори. -- Запоріжжя, 2007. -- Вип. 6. -- С. 164--186.