Часопис "Книгарь" як осередок вивчення видавничої справи в Україні періоду визвольних змагань (1917-1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

Гринівський Тарас Степанович

УДК 002(051):94(477) “1917/1920”

ЧАСОПИС “КНИГАРЬ” ЯК ОСЕРЕДОК ВИВЧЕННЯ ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ ПЕРІОДУ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1917-1920 рр.)

Спеціальність 27.00.05 -

теорія та історія видавничої справи та редагування

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук із соціальних комунікацій

Київ - 2008



Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі видавничої справи та редагування Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Тимошик Микола Степанович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики, завідувач кафедри видавничої справи та редагування.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, доцент Фінклер Юрій Едуардович, Галицький інститут імені В'ячеслава Чорновола Національного університету “Києво-Могилянська академія”, завідувач кафедри редакторської та рекламної майстерності;

кандидат філологічних наук Петров Сергій Степанович Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, старший науковий співробітник.

Захист відбудеться “11” листопада 2008 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.33 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано “10” жовтня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філологічних наук, доцент В. Е. Шевченко



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Революційні події 1917 року у Російській імперії викликали значне пожвавлення серед представників української інтелігенції. Нарешті з'явилися реальні можливості для політичного та культурного відродження нації. Були скасовані всі заборони царського уряду щодо української мови, що одразу дало свої позитивні результати. Інтелектуальна еліта дружно взялася за створення різноманітних громадських організацій, в основу діяльності яких покладено питання освіти та культурного відродження народу. Важлива роль у розв'язанні цих питань відводилася пресі та книговиданню. З'являлися нові видавництва, які друкували книги небаченими досі тиражами. Почали виходити нові періодичні видання найрізноманітнішої тематики, які користувалися великою популярністю.

На жаль, не вся тодішня періодика детально вивчена, чимало видань досі залишаються невідомі пересічному читачеві.

Історія української преси та книговидання початку ХХ століття містить у собі чимало “білих плям”. Особливо це стосується періоду Української революції 1917-1919 рр., оскільки саме в ці роки відбувалося відродження і становлення української національної духовності. А це суперечило інтересам радянської політики. Тому чимало видань просто замовчувалось, а історія преси трактувалася офіційно лише в тому руслі, яке було вигідним для партійних можновладців. Щоправда, з кінця 80-х років минулого століття ситуація поступово почала змінюватись. Усе більше науковців звертаються до цієї тематики, намагаючись донести до загалу те, що замовчувалося тоталітарною комуністичною системою. Серед них Т. Ківшар, С. Сегеда, П. Федоришин, М. Тимошик, І. Крупський, М. Низовий та ін.

Повернуті із забуття праці з цієї проблематики багатьох учених початку ХХ ст., зокрема А. Животка, В. Ігнатієнка, Ю. Меженка, С. Єфремова, М. Грушевського, Д. Донцова, Д. Дорошенка тощо.

Проте чимало ще й досі залишилося поза увагою науковців. Тому ми зосередили увагу на аналізі першого українського бібліографічного часопису “Книгарь”, який виходив у Києві протягом 1917-1920 рр. Автуру журналу склали кращі представники української інтелігенції того часу, які не могли не перейматися долею свого народу, його культурно-освітнім розвитком. Це, зокрема, В. Королів-Старий, М. Зеров, С. Єфремов, П. Зайцев, Ю. Меженко, О. Кошиць, С. Русова, Олександр Олесь, С. Черкасенко та інші. Тривалий час про існування та діяльність “Книгаря” пересічному читачеві було невідомо, бо редакція твердо обстоювала питання національного відродження, підтримуючи й співпрацюючи з усіма урядами тогочасної незалежної України.

Зрозуміло, що за часів Радянського Союзу така позиція редакції часопису була неприйнятною. Будь-яке національне виокремлення народів, що входили до його складу, вважалося неприпустимим. Тому й не дивно, що “Книгарь” опинився, практично, поза законом. Існувати в такій ситуації він не міг. Окрім закриття журналу, було намагання уникати, по можливості, будь-якої згадки про нього. Тому науковці, вивчаючи історію видавничої справи початку ХХ ст., намагались обминати це небезпечне питання. Коли ж це не вдавалося, то про “Книгарь” говорили як про представника “буржуазно-націоналістичної журналістики”. І хоча його матеріали продовжували використовуватися радянськими ученими, сам журнал для загалу залишався невідомим.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена недостатністю наукового дослідження “Книгаря” і полягає у необхідності вивчення структурної та змістової складової журналу в контексті історії української книговидавничої справи та історії фахової періодики початку ХХ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація “Часопис “Книгарь” як осередок вивчення видавничої справи в Україні періоду визвольних змагань (1917-1920 рр.)” виконана у межах комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова державності України” (номер державної реєстрації № 196015204), Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка “Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір” (№ 01БФ045-01) та кафедри видавничої справи та редагування “Історія видавничої справи”. Наукова проблематика дисертаційної праці безпосередньо пов'язана з лекційними курсами “Історія видавничої справи” та “Історія української журналістики”.

Для встановлення та розв'язання проблем, що безпосередньо пов'язані з книгознавством, а також визначення стану українського книговидання початку ХХ ст., проводиться комплексне наукове дослідження щодо з'ясування причин, які сприяли становленню та розвитку українському книговиданню та журналістиці.

Мета дисертаційного дослідження полягає у всебічному аналізі та відтворенні діяльності часопису “Книгарь”, визначенні його ролі та місця в історії української журналістики та книговидання, його внеску в розвиток літературної критики періоду визвольних змагань 1917-1920 рр.

Мета роботи зумовлює розв'язання низки завдань:

визначити місце і роль “Книгаря” у відродженні української книговидавничої справи;

розглянути стан української книговидавничої справи двох періодів: від початку ХХ ст. до 1917 р. та протягом 1917-1920 рр.; зробити порівняльний аналіз;

з'ясувати тенденції становлення і розвитку української видавничої справи;

окреслити проблематику публікацій “Книгаря”;

проаналізувати жанри статті та рецензії на сторінках часопису, визначити їх тематичне спрямування.

Об'єктом дослідження є часопис “Книгарь”, а саме різножанрові матеріали, уміщені на його сторінках протягом 1917-1920 рр.

Предмет дослідження - процес становлення і розвитку книговидавничої справи та бібліографії в Україні періоду національного відродження 1917-1920 рр. у контексті публікацій часопису “Книгарь”.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в роботі вперше зроблено спробу системного аналізу часопису “Книгарь”, а саме:

- визначено роль та значення часопису у розвитку української журналістики та книговидання;

- проведено порівняльний аналіз “Книгаря” з іншими книгознавчими виданнями;

- детально проаналізовано і систематизовано весь критичний матеріал, уміщений на сторінках “Книгаря”;

- у науковий обіг введено матеріали, які раніше не друкувалися.

Методи аналізу. У роботі застосовано історико-літературний, історико-хронологічний, біографічний та порівняльно-історичний методи, а також статистичний аналіз даних.

Фактологічний матеріал становлять такі основні джерела інформації: офіційні (статистичні збірники), архівні (матеріали Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського), наукові (праці теоретиків та практиків журналістикознавства). Основою емпіричного дослідження виступили тексти (рецензії, статті, інші різножанрові матеріали) журналу “Книгарь”. Часові межі - 1917-1920 рр.

Практичне значення роботи. Зроблений аналіз та висновки спонукають до критичного переосмислення ролі й місця часопису “Книгарь” в системі українського книговидання та історії журналістики. Окрім того, отримані в процесі дослідження результати можуть бути використані при вивченні видавничих та літературних процесів поч. ХХ ст., у з'ясуванні проблем розвитку української літературної критики та журналістики, для нормативних курсів історії, видавничої справи та літератури, літературно-художньої критики, у спецкурсах та спецсемінарах, присвячених науковцям і діячам культури поч. ХХ ст. - М. Зерову, С. Єфремову, С. Русовій, С. Петлюрі, Ю. Меженку та ін.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження, автореферат, опубліковані наукові статті, в яких викладено основні положення роботи, виконані здобувачем особисто.

Апробація результатів дисертації. Рукопис дисертації, основні положення і результати дослідження обговорено на засіданні кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також апробовано у вигляді доповідей на Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 100-річчю виходу газет “Хлібороб” та “Громадська думка” (“Рада”), журналу “Рідний край” (Полтава, 2005), Другій міжнародній конференції “Українська діаспора: проблеми дослідження” (Острог, 2006), Міжнародній конференції “Українське письменство Буковини в загальнонаціональному літературному контексті” (Чернівці, 2007).

Публікації. Основні положення дисертації відображені в семи публікаціях автора, з них три у фахових виданнях, чотири - в інших виданнях. Усі публікації виконані одноосібно.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків (165 сторінок), списку використаних джерел (353 позиції), додатків (72 таблиці). Загальний обсяг дисертації 285 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні межі, визначено мету й основні завдання, об'єкт, предмет, наукові методи дослідження, аргументовано наукову новизну і значення дисертації.

У першому розділі “Передумови виникнення часопису у контексті розвитку видавничої справи початку ХХ ст.” оглянуто становище українського книговидання та періодики двох різних періодів: за часів Російської імперії та протягом діяльності українських урядів 1917-1919 рр., зроблено порівняльний аналіз. Також вияснено загальні особливості типового бібліографічного видання, розглянуто структурні особливості бібліографічних видань початку ХХ ст., детально проаналізовано структуру часопису “Книгарь” як першого українського власне бібліографічного часопису. Складається з підрозділів: “Історіографія та джерелознавство”, “Передумови виникнення спеціалізованого книгознавчого часопису” та “Програмні засади, структура й авторський актив “Книгаря”.

Незважаючи на те, що за період незалежності України з'явилося чимало праць з питань книговидання та періодики доби визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр., окремого комплексного дослідження часопису “Книгарь” досі не існує. Цю прогалину частково компенсують праці Я. Дашкевича, Н. Королевич і Л. Лазебного, С. Петрова, В. Чорнія, Т. Шмігера. Я. Дашкевич зосередив увагу в основному на політичному перебігу подій, подаючи своєрідну хронологічну таблицю десятиразової зміни влади протягом 1918-1920 рр. І в цьому контексті аналізується діяльність “Книгаря” як такого, що “відіграв неабияку роль у становленні нової української літературної критики, був близько витоків нового українського літературознавства”. Автор одним із перших намагався привідкрити завісу над забутим у радянські часи часописом, показати необхідність появи такого журналу, дати йому загальну характеристику, не зупиняючись на детальному аналізові структури та тематичного наповнення. Натомість зосередив увагу на авторському складі “Книгаря”, подаючи навіть перелік співробітників за специфікою їхньої діяльності. По-новому відкрив для широкого кола читачів і особистості двох головних редакторів - В. Короліва-Старого та М. Зерова. Перший з них радянським літературознавством був “щасливо” забутий, оскільки проживав у еміграції, де й помер у 1942 р. після допиту в гестапо. Другий, хоча й згадувався, але переважно як “відірваний від реального світу”, “закоханий у античність” літератор. Натомість про його літературно-критичну діяльність і редакторство у “Книгарі” не було нічого відомо. Тому Я. Дашкевич по-новому переосмислив для читачів життя і діяльність цих людей.

У статтях інших згаданих науковців більше уваги приділяється самому “Книгарю”. Так, С. Петров стисло переповів історію створення часопису, охарактеризував видавничу діяльність товариства “Час”, подав автуру та структуру журналу. Н. Королевич та Л. Лазебний детальніше зупинилися на структурі “Книгаря”. Особлива увага була приділена аналізу статейних матеріалів, які автори поділяли на чотири тематичні групи: українська книга в історичному аспекті та її сучасний стан; мовознавчі статті; розвідки з питань бібліотечної справи та бібліографії; статті з проблем художньої літератури і літературної критики. Окрім того, майже не говорилося про інші групи матеріалів, зокрема ті, що знаходилися в розділі “Критика і бібліографія”. Інші автори намагалися проаналізувати “Книгарь” через призму певної проблематики. Так, В. Чорній розглядав часопис як джерело бібліографічних матеріалів про українську друковану продукцію. Він також розподіляє весь книгарівський матеріал на окремі групи: перша - статті, розраховані на широке коло читачів і присвячені питанням художньої літератури, літературної критики, історії книги, книжковій торгівлі, культурі книги, розвідки з питань бібліотечної справи та бібліографії; друга - відомості про літературне життя, видавнича хроніка та листування редакції; третя - власне бібліографічна, яка містить рецензії (розділ “Критика і бібліографія”), списки нових книг, надісланих до редакції, та спроби реєстру українських періодичних видань. Однак до аналізу проблематики публікацій підійшов вибірково. Мало уваги, на нашу думку, приділив “Критиці і бібліографії” (здавалося б, тут повинно міститися найбільше бібліографічного матеріалу, на що вказує сама назва розділу), зосередившись на статейних публікаціях, нових книжкових і періодичних надходженнях до редакції. Т. Шмігер звернув увагу на перекладознавчі матеріали у “Книгарі”, тому обмежився розглядом лише восьми публікацій, що складає незначну частку всіх матеріалів. Хоча, на нашу думку, автор досить повно і ретельно проаналізував ці статті, виділяючи низку цікавих спостережень.

На жаль, названі праці мають один спільний недолік - охоплено незначний обсяг матеріалу, що не сприяє детальному його огляду. Вони здебільшого носять описовий характер: рубрикація, автура часопису, стислий огляд статейного матеріалу.

У поле зору потрапило декілька монографічних досліджень з історії української видавничої справи, журналістики та бібліографії в цілому. Автори намагалися подати загальну картину розвитку тієї чи іншої сфери діяльності - книгодрукування, бібліографії чи журналістики. Серед них є дослідження, написані ще в радянські часи. Це, зокрема, “Українська книжка часів Великої революції” Ю. Меженка. Автор охарактеризував стан книговидання в Україні 1910-1920-х рр., подав цікаві статистичні дані. Особливо цікаві цифри щодо кількості виданого друку в імперський період, роки Першої світової війни, період становлення української незалежності (1917-1919), за радянської влади (1920). Декілька абзаців відводиться й аналізу “Книгаря”, навіть дається оцінка виданню. Ще менше інформації про “Книгарь” знаходимо у книзі радянського дослідника І. Корнєйчика. У його “Історії української бібліографії” хоча й згадується часопис, але сама праця заполітизована й однобічно висвітлює процеси видавничого життя періоду 1917-1920 рр.

Серед новіших - дослідження Т. Ківшар “Український книжковий рух: книговидання та книгопоширення (1917-1923 рр.)”, “Український книжковий рух як історичне явище (1917-1923)” і М. Тимошика “Історія видавничої справи”, “Видавнича справа періоду Української народної Республіки (1917-1920) тощо. Зокрема Т. Ківшар детально оглянула та проаналізувала українське книговидання та пресу періоду національних змагань, охарактеризувала законодавче забезпечення та основні етапи їхнього розвитку. Розвиток книгодрукування, періодики, освітньої та бібліотечної справи показано на тлі політичних змін і за різних влад: Центральної Ради, Директорії, Гетьманату, радянської влади. Неодноразово згадується “Книгарь” як перший книгознавчий часопис того часу, а також використовуються матеріали, надруковані на його сторінках.

Книга М. Тимошика “Історія видавничої справи” охоплює значно ширший період в історії книговидання і не лише українського - від найдавніших часів до початку третього тисячоліття. Один із розділів присвячений періоду 1917-1920 рр. - “Видавничий рух доби визвольних змагань українського народу (1917-1920)”. Тут показано стан книговидання в Україні того періоду, політику різних урядів щодо цього питання, окреслено тематику видань. Більше інформації знаходимо в іншій праці автора “Видавнича справа періоду Української Народної Республіки (1917-1920)”. Це огляд основних проблем українського книговидання того періоду. В обох дослідженнях серед журнальної періодики згадується і часопис “Книгарь”.

Є дослідження, які присвячені історії української періодики. Це, насамперед, “Історія української преси” А. Животка, перевидана у 1999 р. У розділі сьомому (“Роки української державності (1917-1920)”) неповна сторінка тексту відведена “Книгарю”.

Варто виділити монографію П. Федоришина “Преса і українська державність (1917-1920 рр.)”. Як і Т. Ківшар, автор зосереджує свою увагу на періоді визвольних змагань, на що вказує навіть назва книги. Він детально охарактеризував українську періодику всієї України. На жаль, інформація про “Книгарь” вмістилася всього в один абзац. Зазначалися причини появи і роль часопису, а також перелічувалася тематика матеріалів: “Окрім статей оглядового плану, в яких осмислювався літературно-журнальний процес, і друкування рецензій, на його сторінках вміщувалися й історико-аналітичні публікації з проблем української журналістики, літератури, історії”.

Подібну інформацію отримуємо й з інших досліджень: “Українська журнальна бібліографія” І. Айзенштока, “Історія української журналістики (1917-1997 роки)” В. Владимирова, “Історія української преси та її вивчення”, “Українська книжка й преса в історичному розвитку” та “Українська преса (1916-1923 рр.)” В. Ігнатієнка, “Преса Української Держави 1918: Питання освіти, науки, культури” Г. Рудого, “Білі плями” у вивченні історії української дожовтневої журналістики: деякі питання методології і критики наукових джерел” М. Нечиталюка тощо.

Здійснено спроби аналізу окремих спеціалізованих книгознавчих видань того періоду, наприклад, “Бібліологічних вістей”. Це, передусім, дисертація Н. Солонської “Бібліологічні вісті” як явище української інтелектуальної книгознавчої думки 20-х - початку 30-х років ХХ ст.”, яка цікавить нас тим, що містить аналіз бібліографічних видань, окрім того, у часовому відрізку охоплює початок 20-х років.

Ще одна праця - стаття М. Зерова “В справі критично-бібліографічного журналу такого зразка”. У ній автор порівняв “Бібліологічні вісті” із “Книгарем”, знаходячи переваги та недоліки цих видань, а також спробував класифікувати статейні книгарівські матеріали. Виділив шість тематичних груп. Щоравда, до уваги беруться публікації “Книгаря” лише за 1919-1920 рр.

Деяку інформацію про “Книгарь” можна знайти в дослідженнях про діячів науки та культури першої чверті ХХ ст., чимало з яких співпрацювали з цим часописом. Це праці: “Микола Костянтинович Зеров і бібліографія” С. Арутюнової, “Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії І-ї половини ХХ ст.)” О. Баган, “Посієш добро - збереш золото. Просвітницька діяльність української інтелігенції (03. 1917 - 04. 1918 рр.)”, “Повернення національних цінностей: чинник відродження культури України (Роль інтелігенції в процесі національного відродження 1917-1918 рр.)” О. Балицької, “Безсмертні: зб. спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару”, “Микола Зеров” В. Брюховецького тощо. Згадки про “Книгарь” зустрічаємо в працях істориків і спогадах діячів культури та науки, наприклад, Д. Дорошенка, М. Грушевського та ін.

Ряд науковців, які досліджують культурні та освітні процеси цього періоду української історії, також часто звертаються до “Книгаря”. Це Н. Дорощук, І. Крупський, М. Низовий, Т. Скрипник, О. Яцина. Проте у більшості досліджень про “Книгарь” говориться дуже мало. А в тих кількох, спеціально присвячених цьому часописові, обсяг статей не дає змоги грунтовного аналізу. Тому постає нагальна потреба у детальному розгляді часопису, вивченні критичних матеріалів, визначенні його місця й ролі у відродженні української книговидавничої справи та журналістики.

Період на зламі двох століть для українського друкованого слова видався дуже важким. Усе ще не втратили своєї сили Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876). Пізніше сюди долучилися ще й численні постанови Головного управління у справах друку. Так, уже за першою з них, датованою 1889 р., заборонялося брати на розгляд рукописи українських творів, якщо ті мали певні відхилення від правил російського правопису. У 1892 р. видається нова постанова, в якій зазначалося: “Особливо суворо й уважно розглядати всі оригінальні малоросійські твори, піддаючи вилученню і забороняючи при цьому не лише все те, що суперечить загальним цензурним правилам, але й за будь-якої зручної підстави скорочувати число таких бездарних творів в інтересах чисто державних”. Розпорядженням 1895 р. дії цих постанов було поширено навіть на дитячі книжки. Саме тому з представлених на цензурування протягом 1895-1903 рр. 230 окремих назв рукописів вийшли друком лише 80, тобто тільки одна третина. І лише революційні події 1905 р. сприяли послабленню, а далі й скасуванню цензури. 1906 р. українці отримали офіційний дозвіл на використання власного фонетичного правопису. Кількість книг, надрукованих рідною мовою, одразу зросла. Якщо до 1905 р. число назв книг, виданих українською мовою, не перевищувало одного-двох десятків, то з 1906 по 1914 рр. їх кількість коливалася від 140 (1906) до 244 (1911). Саме на 1911 р. припадає вихід у світ найбільшої кількості назв книг українською мовою. Далі - поступове зменшення (1914 р. - 216 назв), і різкий спад у 1915-1916 рр. - 73 і 76 назв відповідно. Зростає в цей період і кількість видавництв. Якщо в 1905 р. друкуванням української книги займалося лише чотири видавництва, то в 1906 р. їх налічувалось уже 17, 13 з яких - у Києві. До 1914 р. їх кількість зросла до 35. Та все ж, українська книга складала мізерну частку від загальної кількості друкованої продукції Російської імперії початку ХХ ст. За даними книжкової виставки 1912 р. за кількістю назв вона посідала лише дев'яте місце. Причин такого упослідженого становища української книги дві. По-перше, 1914-1916 рр. - це період Першої світової війни, бойові дії якої відбувалися в основному на території України. Тому діяльність українських видавництв призупинялася у відповідності з вимогами військового стану, запровадженого царським урядом на цих теренах. По-друге, незважаючи на проголошені царськими маніфестами 1905 р. свободи, політика російського уряду щодо українського питання залишалася незмінною: репресії проти друкованого українського слова продовжувалися, друк українських книжок був заборонений.

Не в кращому стані перебувала й національна преса. Фактично до 1905 р. українська інтелігенція Наддніпрянщини не мала своїх періодичних видань, бо вони заборонялись, окрім кількох газет, які виходили російською мовою. На західноукраїнських землях національна преса хоч і перебувала під постійним тиском, та все ж виходила. Тому до 1905 р. тут нараховуємо два з половиною десятки періодичних видань. Опісля починається зростання української преси, яке стосується в основному Наддніпрянської України. Кількість назв збільшується від 26 у 1904 р. до 71 у 1911 р. Далі простежується поступове зменшення й катастрофічний обвал, як і в книжковій продукції у 1915 і 1916 роках: 4 і 14 назв відповідно. Цей період можна назвати роками примусової мовчанки та заборон російського уряду на українське друковане слово як на Наддніпрянській, про що нами згадувалося вище, так і на Наддністрянській Україні (окупація Галичини).

Новий період розвитку української видавничої справи розпочався в 1917 р. Поштовхом для нього стали революційні події в Російській імперії: Лютнева революція, утворення Української Центральної Ради (УЦР) та проголошення Української Народної Республіки (УНР). Уже з перших днів свого існування УЦР приділяла увагу створенню видавництв і друкарень, налагодженню книговидавничої та бібліотечної справи. Одразу були скасовані усі заборони царського уряду, надавалися рівні права та можливості у матеріальному й культурному розвитку не лише українцям, а й усім іншим націям і народностям, які проживали на території України, про що зазначалося в Універсалах УЦР, а також у постанові від 1 грудня 1917 р. Наприкінці 1917 р. засновуються державні органи керівництва книговидавничою справою. Ними було ухвалено Закон про передачу секретаріату освіти всіх шкіл і просвітніх установ, які існували в УНР, а на початку 1918 р. у складі Міністерства народної освіти утворився видавничий відділ. У 1917 р. в Україні налічувалося уже 78 державних і приватних видавництв, а також різних товариств, об'єднань, громадських організацій, тобто таких видавничих осередків, що мали свою окрему назву й видрукували більш ніж дві книжки. Ще й самі автори та різні приватні особи також намагалися займатися друком. Окрім українських, існували видавництва, що друкували книги іншими мовами. На початках виходили переважно заклики, відозви, листівки, прокламації, згодом - брошури. Така їх популярність була спричинена кількома аспектами: примітивність і простота побудови не вимагала багато праці; оперативність підготовки таких видань давала змогу швидко реагувати на запити населення; через нестабільну політичну ситуацію видавці не ризикували братися за підготовку до друку великообсягових видань; слабке післявоєнне технічне забезпечення. Проте згодом популярністю стали користуватися й інші види видань. Найбільше уваги приділялося виданню українських підручників. Їх тиражі сягали за 250 тис. примірників. І це не дивно, оскільки вони отримували підтримку Центральної Ради. Для поліпшення ситуації чимало видавництв отримували від уряду безвідсоткові позики, що сприяло активізації їх діяльності. Зважаючи на це, окрім поновлення або посилення роботи старих видавничих осередків, а саме: “Час”, “Дзвін”, “Вік”, “Криниця”, “Друкарь”, утворювались нові громадські видавництва (“Вернигора”, “Шкільна справа”, “Серп і молот” та ін.), а також приватні - М. Грушевського, М. Грінченкової, В. Резніченка тощо. Характерною ознакою згаданого періоду є те, що видавництва знаходилися не лише у великих містах і культурних центрах, а й у найвіддаленіших куточках України. На 1918 р. їх налічувалося уже 104, хоча це не остаточні дані, оскільки ще чимало організацій, які займалися випуском друкованої продукції, були просто не зареєстровані. Частка їхньої продукції сягала 64,4 відсотка від загальної кількості назв.

За кількістю назв і накладами зростала в цей час і українськомовна періодика. Якщо в 1917 р. налічувалося 172 періодичні видання українською мовою, то в 1918 р. уже 252. Збільшилася кількість назв і тиражів відомчих, духовних, освітянських і наукових видань. Свої журнали мали міністерства здоров'я, сповідань, шляхів, військових, земельних і закордонних справ. Найбільше газет і журналів виходило у великих містах. Проте подальші політичні події не сприяли розвитку друку.

Після приходу радянської влади почалися певні цензурні утиски. Так, у вересні 1920 р. публікується постанова Кооперативного комітету УСРР “Про об'єднання кооперативно-видавничої справи в республіці”. Згідно з нею ліквідувався заснований ще в 1917 р. Дніпросоюз - один з найважливіших центральних кооперативних союзів України в добу її визвольних змагань. Натомість утворювалася Вукоопспілка - Всеукраїнська спілка споживчих кооперативних організацій. Тому всі кооперативні книговидавництва - “Жизнь”, “Криниця”, “Союз”, “Рух”, “Дзвін”, “Час” тощо - стали підпорядковуватися новоутвореній видавничій секції Вукоопспілки. Це не дуже добре впливало на стан видавничої справи. Цілком закономірно, що в 1920 р. спостерігається спад кількості друкованої продукції, який продовжується і у 1921 р.

Отже, у 1917-1919 рр. кількість назв виданих книг рідною мовою зросла у декілька разів - у різні роки їх налічувалося від 650 до 1084, а наклади сягали сотні тисяч примірників. Така велика кількість друкованої продукції вимагала детального рецензування. Цим судилося зайнятися “Книгарю”. Журнал був невеликого формату - 14 х 20 см. Весь матеріал друкувався двома колонками, кожна з яких окремо нумерувалася. У результаті стандартна сторінка часопису складалася з двох підсторінок, загальна кількість яких у номері сягала 170-250. У кожному наступному числі нумерація не починалася заново, а продовжувалась й надалі аж до 1920 р. Саме тоді вийшов строєний номер, де відлік вівся від першої сторінки. А до 1919 р. загальна кількість сторінок сягала 2074. Друкувався на дешевому, низької якості сірому папері, ілюстрації як такі були відсутні. Лише в декількох номерах уміщено фотографії. Папір обкладинки майже не відрізнявся від решти сторінок. В основі оформлення обкладинки - ажурна рамка в стилі перших друкованих пам'яток, у центрі якої постать переписувача книг. Вище від нього - назва журналу “Книгарь. Літопис українського письменства”. Нижче - порядковий рік видання (якщо 1917 р. - то перший, 1918 р. - другий, і т. д.), назва видавництва (“Товариство “Час” у Київі”), рік виходу (1917 р., 1918 р., 1919 р., 1920 р.). Під рамкою вказувався порядковий номер журналу (число перше, число друге і т. д.), ціна одного примірника та місяць виходу. Всі написи зроблено не звичайним шрифтом, а в стилі шрифтів з українських першодруків. Часто траплялися помилки технічного характеру: нечіткий друк, залив фарбою, граматичні помилки тощо. Щодо структурної організації самих публікацій, то “Книгарь” відзначався різноманітністю рубрик. Матеріали, видрукувані на сторінках часопису, умовно можна поділити на кілька груп. До першої належать великі за обсягом статті з приводу тих чи інших літературних ювілеїв, з питань історії української книжки та бібліографії, історії української літератури, літературно-видавничих проектів. Друга група - це розділ “Критика та бібліографія”, де містилися короткі критичні аналізи тих чи інших книг. Третю групу складають рубрики “Літературне життя (Звістки та чутки)”, “Видавнича хроніка”, “Листування редакції”, “Нові видання, надіслані до редакції “Книгаря”, “Зміст журналів” і “Оповістки”. Окрім того, можна виділити ще одну групу публікацій, яку складали різноманітні рекламні оголошення. Вони розташовувалися здебільшого на внутрішніх сторінках обкладинки або на її останній сторінці.

У другому розділі “Проблематика публікацій “Книгаря” детально проаналізовано статейні матеріали часопису, погруповано їх за проблемно-тематичними особливостями: історія друкарства, бібліографії та бібліотечної справи, критико-біографічні розвідки, українське літературознавство та мовознавство.

Протягом 1917-1920 рр. на сторінках “Книгаря” було вміщено понад 130 критичних розвідок різної тематики. Умовно можна виділити підтеми: проблематика друку, бібліографії та бібліотечної справи, історія та теорія літератури, критичні аналізи творів художньої та наукової літератури, мовознавчі статті. Характерна ознака цих публікацій - значна кількість критичних аналізів художньої та наукової літератури - майже 45 відсотків. Вона пояснюється, по-перше, чималим друком різножанрових творів художньої літератури: прозових, драматичних, поетичних. Тривалий “голод” на українську книгу не могли втамувати визнані майстри слова, тому з'явилася література невисокої художньої якості. Саме вона заполонила весь книжковий простір і саме від неї потрібно було захищати читача. По-друге, нарешті здійснилася мрія багатьох поколінь українців - навчатися в школі рідною мовою. Влада всіляко сприяла цьому, відкриваючи нові школи, вузи, що спричинило попит на підручники, особливо шкільні.

Бурхливий розвиток українського книговидання виокремив нагальну проблему класифікації та збереження друку, тобто організації бібліотек на рівні держави. До 1917 р. робота в цьому напрямі практично не велася. Систематизацією та зберіганням книг займалися окремі люди, які у своїй діяльності послуговувалися різними підходами. Як результат - виникнення різних непорозумінь, невідповідностей. Виникла потреба у єдиному методологічному підході. Саме цьому питанню чимало уваги приділяла і редакція “Книгаря”. Тема бібліографії та бібліотечної справи складає 24 відсотки, історії та проблематики друку - 15 відсотків. Не всі публікації мають науковий характер. Оскільки редакція орієнтувалася на широке коло читачів, то і мова, і форма подачі матеріалу доступні. Чимало публікацій - описові, ознайомчі, наприклад, розвідки з історії книги, біографічні статті тощо. Багато подано статистичного матеріалу. Це насамперед стосується питань історії та сучасності друку. Отже, є змога показати тенденції розвитку українського книговидання.

У третьому розділі “Рецензія як основний жанр на сторінках часопису” викладено теоретичні аспекти рецензій як жанру, їх структурні особливості, зроблено спробу тематичної та статистичної систематизації рецензій, вміщених у “Книгарі”, а також детально аналізуються згідно тематичної підгрупи.

Хоча редакція “Книгаря” активно відстоювала запровадження єдиної децимальної бібліографічної класифікації, у самому часопису матеріал групується за тематичною ознакою. Такий поділ має як позитиви, так і негативи. Серед позитивів - звиклість читачів до такої системи класифікації. Негативи - певні незручності та плутанина при користуванні, окрім “Книгаря”, й іншими джерелами, зокрема тими, що послуговуються децимальною системою. Тематична палітра проаналізованих книг чимала, нараховує 31 рубрику: історія, історичні оповідання, публіцистика, економіка, агітаційні видання, красне письменство (белетристика), педагогіка і школа, видання для дітей, інформаційні видання, медицина, мистецтво, поезії, театр і п'єси, музика, релігія та церква, критичні розвідки, художні видання, українська преса (часописи), біографії, мовознавство, сільське господарство і ветеринарія, історія літератури, сатира і гумор, календарі, словники, етнографія. Їхня кількісна наповненість і частота появи на шпальтах часопису - різні. Виявлено рубрики, в яких проаналізовано понад сотню видань (“Поезії”), а в інших - менше десяти (“Етнографія”). Різняться рецензії й за своїм обсягом - від одного абзацу до кількох сторінок. Таким чином, є змога виділити малі (від одного абзацу до півсторінки), середні (від півсторінки до сторінки), великі (від сторінки і більше) рецензій. Їхня частка - 15, 70 та 15 відсотків відповідно.

За чотири роки на сторінках часопису прорецензовано близько 1100 книг, що складає майже половину всіх видрукуваних українськомовних книг за цей період. Це непоганий показник, оскільки, по-перше, у 1917 р. часопис виходив лише в останні чотири місяці, а в 1920 р. - перші три (до того ж він вийшов одним числом за ці місяці); по-друге, не всі видавництва надсилали для рецензії примірники своїх видань, а за власні кошти купувати книги в редакції не було змоги. Найбільше уваги приділено художній, науковій, інформаційно-агітаційній та публіцистичній літературі. Їхня частка - відповідно 41,25 та 17 відсотків від загальної кількості рецензій. Саме видання такого характеру заполонили в основному весь тогочасний книжковий ринок, тому виникла необхідність в їхньому детальному аналізі. Основні вимоги, які висувалися рецензентами до видань: актуальність, точність та доступність викладу, добірна мова, відсутність помилок, як технічних, так і мовностилістичних, охайність. Особливо строгого дотримання їх вимагалося від дитячої літератури.



ВИСНОВКИ

видавничий справа книгарь рецензія

Здійснене дослідження дає підстави для таких висновків:

1. Після тривалих заборон і переслідувань українськомовна книга наприкінці другого десятиліття ХХ ст. нарешті стала легальною. Це відразу надало поштовх для масового нарощення друку. Та й попит на національну книгу завжди був високим. Тому кількість виданих книг як за назвами, так і за накладом стрімко зросла у декілька разів. У Російській імперії українськомовна книга посідала лише дев'яте місце серед книг мовами інших національних меншин. Тепер її становище змінилося на ліпше. Вона змогла навіть випередити свою одвічну російськомовну суперницю й посісти належне перше місце. На нашу думку, цьому є декілька причин.

Перша - це одвічна нестача власної національної друкованої продукції. Народ цікавила власна історія, культура, література. За імперських часів книги такої тематики заборонялися цензурою. У 1917-1919 рр. всі перешкоди для національного друку ліквідовано, тому видавці, бачачи змогу заробити, намагалися запропонувати якнайбільше різної літератури.

Друга - далекоглядна політика українських урядів. З початком визвольних змагань до влади прийшли представники української науки, культури, творчої інтелігенції, які розуміли, що без національного слова, пісні, книги не може бути й мови про духовний та економічний розвиток народу. Були надані різні пільги низці видавництв, особливо стосовно друку підручників для школи, ліквідовано мито за ввезені з-за кордону підручники, дитячі книги. Виявлено факти, коли держава асигнувала у видання читанок, букварів чималі кошти.

Третя - скасовано всі цензурні заборони щодо будь-якого друку.

Четверта - в період частих політичних перемін різні громадські організації та партії намагалися якось прорекламувати себе. Задля цього видавалося чимало агітаційно-інформаційної продукції: листівки, прокламації, брошурки. І хоча були вони, зазвичай, досить неохайні, з помилками, проте національною мовою.

2. Характерна ознака - масовий випуск низькоякісної друкованої продукції. Солідні видавництва, які провідним аспектом своєї діяльності вважали просвітництво, ретельно підбирали матеріал. А ті, хто прагнув заробити якомога більше грошей, часто випускали низькоякісну продукцію. Саме вона заполонила книжковий ринок того часу. Тому з'явилася нагальна потреба у проведенні високопрофесійних аналізів друкованої продукції.

3. Рецензуванням і систематизацією друків на початку ХХ ст. займалися, зазвичай, редакції різних літературознавчих і наукових часописів. Але ці матеріали складали лише невелику частку, основна ж увага приділялася друку нових художніх творів, різних наукових розвідок тощо. Виникла необхідність спеціалізованого бібліографічного часопису. Саме тому з'явився “Книгарь”. Про доцільність такої появи свідчить робота, виконана редакцією, результати якої друкувалися протягом 1917-1920 рр. на шпальтах часопису щономера:

- зроблено спроби статистичної класифікації українсько-мовного друку 1917-19 рр. (маємо на увазі публікації С. Паночіні, П. Зайцева, Г. Житецького, В. Міяковського, В. Модзалевського, Г. Тисяченка тощо);

- подано огляди преси як української, так і закордонної. Це матеріали М. Зерова, Ю. Меженка, В. Міяковського, А. Ніковського, В. Поточного, І. Прихоженка, П. Смутка, П. Стебницького, П. Филиповича, А. Яриновича;

- наведений реєстр українських видавництв і видавничих товариств. У 1918 р. редакція “Книгаря” зафіксувала їх аж 104. Хоча, на думку різних науковців, й це неостаточні дані;

- щономера проводився облік нових надходжень книг і часописів, про що занотовувалося в рубриках “Нові надходження до редакції “Книгаря”. Тому є змога простежити тенденції друку тих чи інших різножанрових видань;

- надана інформація з питань друку: де, коли, що видано, що готується до друку, де придбати ту чи іншу книгу, передплатити часопис (рубрики “Літературне життя”, “Видавнича хроніка”, “Всячина” тощо);

- для виконання цієї роботи було залучено кращих спеціалістів того часу: письменників, науковців, музикантів, релігієзнавців та інших діячів культури. Перелік співробітників указувався щономера на сторінках часопису.

4. За чотири роки існування на шпальтах “Книгаря” вміщено понад 130 різних критичних статей з питань історії та проблематики друку, бібліографії, статистики, бібліотечної справи, історії та теорії літератури, критики, мовознавства тощо, прорецензовано близько 1100 книг різної тематики, що складає майже половину видань цього періоду.

5. Тематична палітра проаналізованих книг нараховує 31 рубрику: історія, історичні оповідання, публіцистика, економіка, агітаційні видання, красне письменство (белетристика), педагогіка і школа, видання для дітей, інформаційні видання, медицина, мистецтво, поезії, театр і п'єси, музика, релігія та церква, критичні розвідки, художні видання, українська преса (часописи), біографії, мовознавство, сільське господарство і ветеринарія, історія літератури, сатира і гумор, календарі, словники, етнографія.

6. Зроблено аналіз видань за різними аспектами: актуальність, якість, повнота і доступність, мова, зовнішній вигляд. Таким чином, відділено вартісну продукцію від друкованого “ширпотребу”. Особлива увага приділялася виданням для дітей та підручникам.



СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Гринівський Т. Видавнича справа в Україні поч. ХХ ст. / Т. Гринівський // Українське журналістикознавство. - Вип. 3. - 2002. - С. 28-31.

2. Гринівський Т. Діячі української культури на сторінках часопису “Книгарь” / Т. Гринівський // Друкарство. - 2003. - № 4. - С. 92-95.

3. Гринівський Т. Українська преса на сторінках часопису “Книгарь” / Т. Гринівський // Наукові записки Інституту журналістики. - 2004. - Т. 12. - С. 58-68.

4. Статті в інших виданнях

5. Гринівський Т. Микола Зеров як літературознавець та критик на сторінках часопису “Книгарь” / Т. Гринівський // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Літературознавство. - 2004. - Вип. XIV - С. 39-45.

6. Гринівський Т. Теоретичні питання бібліографії на сторінках часопису “Книгарь” / Т. Гринівський // Мандрівець. - 2007. - № 2. - С.65-67.

7. Тези наукових доповідей

8. Гринівський Т. Часопис “Книгарь” і журнальна бібліографія поч. ХХ ст.: порівняльний аналіз / Т. Гринівський // Українська преса початку ХХ століття як націотворчий чинник: Збірник наукових статей. - Полтава, 2006. - С. 28-31.

9. Гринівський Т. Видавнича діяльність української діаспори поч. ХХ ст. у висвітленні часопису “Книгарь” / Т. Гринівський // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: Історичні науки. - Вип.9: Матеріали Другої міжнародної конференції “Українська діаспора: проблеми дослідження”. - Острог, 2007. - С. 374-378.



АНОТАЦІЯ

Гринівський Т. С. Часопис “Книгарь” як осередок вивчення видавничої справи в Україні періоду визвольних змагань (1917-1920 рр.). - Рукопис

Дисертація подана на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.05 - теорія та історія видавничої справи та редагування. - Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Київ, 2008.

У дисертації вперше у вітчизняній науці здійснено комплексне дослідження першого українського книгознавчого часопису “Книгарь”. Вивчено передумови та історію його заснування і розвитку, охарактреизовано завдання, структуру, архітектоніку, змістове наповнення та методику подачі публікацій, встановлено коло авторів видання. Систематизовано та детально проаналізовано статейні та рецензійні матеріали “Книгаря”, визначено їх характерні особливості, і на цій основі зроблено висновки щодо стану української видавничої справи періоду визвольних змагань 1917-1920 рр. та місця часопису “Книгарь” у розвитку національного книгознавства.

Ключові слова: українське книговидання, бібліографічний часопис, Книгарь, товариство “Час”, бібліографія, статистика друку, рецензія, фахова періодика, Зеров, Королів-Старий.



АНОТАЦИЯ

Гринивский Т. С. Журнал “Книгарь” как основа изучения издательского дела в Украине периода освободительной борьбы (1917-1920 гг.). - Рукопись

Диссертация подана на соискание научной степени кандидата наук по социальным коммуникациям, специальность 27.00.05 - теория и история издательского дела и редактирования. - Институт журналистики Киевского национального университета имени Тараса Шевченко. - Киев, 2008.

В диссертации впервые в отечественной науке осуществлено комплексное исследование первого украинского книговедческого журнала “Книгарь”. Изучены предпосылки и история его основания и развития, охарактеризованы задачи, структура, архитектоника, смысловое наполнение и методика подачи публикаций, установлен круг авторов издания. Систематизированы и детально проанализированы статейные и рецензионные материалы “Книгаря”, определенны их характерные особенности, и на этой основе сделаны выводы относительно украинского издательского дела периода освободительной борьбы 1917-1920 гг. и места журнала “Книгарь” в развитии национального книговедения.

Актуальность диссертационного исследования предопределена недостаточностью научного исследования “Книгаря” и заключается в необходимости изучения структурной и смысловой составляющей журнала в контексте истории украинского книгоиздательского дела и истории профессиональной периодики начала ХХ в. Цель исследования заключается во всестороннем анализе и воссоздании деятельности журнала “Книгарь”, определении его роли и места в истории украинского книгоиздания, его вклада в развитие литературной критики периода освободительной борьбы 1917-1920 гг.

Цель работы предопределяет решение ряда задач: определить место и роль “Книгаря” в возрождении украинского книгоиздательства; рассмотреть состояние украинского книгоиздательского дела двух периодов: от начала ХХ в. до 1917 г. и в течение 1917-1920 гг.; сделать сравнительный анализ; выяснить тенденции становления и развития украинского издательского дела; очертить проблематику публикаций “Книгаря”; проанализировать жанры статьи и рецензии на страницах журнала, определить их тематическое направление.

1917-1920 гг. характеризуются ростом украинского книгоиздания. К уже существующим издательствам приобщаются новые (в 1917-18 гг. их насчитывалось больше ста), книги выходят невиданными до сих пор тиражами (сотни тысяч) самой разнообразной тематики. Однако не все издания были качественны и высокохудожественны. Возникала потребность в учете и критическом анализе в соответствии с новыми стандартами. Автор сравнил принципы подхода к критике в “Книгаре” и других периодических изданиях того времени, определил все преимущества и недостатки одних и других, детально проанализировал все рецензионные материалы журнала.

Проведенный анализ и выводы побуждают к критическому переосмыслению роли и места журнала “Книгарь” в системе украинского книгоиздания и истории журналистики. Кроме того, полученные в процессе исследования результаты могут быть использованы при изучении издательских и литературных процессов начала ХХ в., выяснении проблем развития украинской литературной критики и журналистики, для нормативных курсов истории, издательского дела и литературы, литературно-художественной критики, в спецкурсах и спецсеминарах, посвященных научным работникам и деятелям культуры нач. ХХ в. - Н. Зерову, С. Ефремову, С. Русовой, С. Петлюре, Ю. Меженко.

Ключевые слова: украинское книгоиздание, библиографический журнал, Книгарь, общество “Час”, библиография, статистика печати, рецензия, периодика, Зеров, Королив-Старый.



ANOTATIONS

Grinivskiy T. S. Chasopis “Knygar'” as a cell of study of publishing business in Ukraine of period of liberation competitions (1917-1920). - Manuscript

Dissertation is proposed for taking a candidate's degree in social communications by speciality 27.00.05 - theory and history of publishing business and editing. - Institute of journalism of Kyiv National Taras Shevchenko University. - Kyiv, 2008.

In this dissertation for the first time in domestic science the integrated study of the first Ukrainian bibliographic magazine “Knygar” is conducted. The history of establishment and development, conditions of functioning are examined; the establishment process is reproduced in chronological order; the task, structure, architectonics, meaning content are studied; founder, publishers, editors and authors of this type of the press are determined.

Systematized and in detail analysed the article and review materials of “Knygar'”, characteristic aspects are determined and on this basis the conclusions are done in the relation to the state of the Ukrainian publishing matter of period of liberation competitions 1917-1920 and the place of magazine of “Knygar'” in development of national bibliography.

Key words: Ukrainian bibliography, bibliographical magazine, Knygar', society “Chas”, bibliography, statistics of printing, review, Zerov, Koroliv-Staryy.

Размещено на Allbest.ru

...