Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI – початку XVII ст.: сучасна рецепція та ре інтерпретація

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

УДК 82.0'161.2+070

10.01.01 - українська література

10.01.08 - журналістика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Українська полемічно-публіцистична проза

кінця XVI - початку XVII ст.: сучасна рецепція та ре інтерпретація

Поплавська Наталія Миколаївна

Київ 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії української літератури Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант:

доктор філологічних наук, професор РАДИШЕВСЬКИЙ Ростислав Петрович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри полоністики.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор, академік НАН України ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, директор;

доктор філологічних наук, професор АЛЕКСАНДРОВ Олександр Васильович, Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова, завідувач кафедри журналістики;

доктор філологічних наук, професор СИДОРЕНКО Наталія Миколаївна, Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії журналістики.

Захист відбудеться 25 вересня 2008 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано 15 серпня 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О. Ткаченко

Анотації

Поплавська Н.М. Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI - поч. XVII ст.: сучасна рецепція та реінтерпретація. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук із спеціальностей 10.01.01 - українська література; 10.01.08 - журналістика. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2008.

У дисертації здійснене неупереджене комплексне дослідження особливостей поетики української полемічно-публіцистичної прози кінця XVI - поч. XVII ст. як об'ємної складової тогочасного вітчизняного письменства, наголошено на її комунікативній функції та в цьому контексті з'ясовано закономірності її розвитку. поетика публіцистичний проза

Досліджується динаміка і кристалізація її жанрових форм, їх стильова парадигматика, визначено місце в полемічному дискурсі, простежено взаємодію і перспективу розвиту в сучасних ЗМК, встановлено відображену в них світоглядну систему епохи. Окреслено основні чинники тогочасного полемічно-публіцистичного тексту, акцентується увага на католицькій та протестантській публіцистиці епохи Реформації та Контрреформації та її впливах на наративні пошуки православних полемістів. Писання Герасима Смотрицького, Василя Суразького, Івана Вишенського, Клірика Острозького та Іпатія Потія проаналізовано крізь призму риторики та комунікативні аспекти поетики. Це дозволило дійти висновків, що українська полемічна публіцистика виражала не тільки конфесійні переконання авторів, а й їх культурологічний світогляд, була невіддільною від духовно-релігійного, соціокультурного та літературно-естетичного буття української нації, своєрідною формою комунікації, формувала суспільну свідомість, генерувала нові художні засоби, що проектувалися на будь-яких читачів, стала одним із тих жанрів у давньому українському письменстві, який започатковував важливі зміни в інтелектуальному та культурному житті України.

Ключові слова: полемічна публіцистика, риторика, стильова парадигма, герменевтика, реінтерпретація, рецепція, полемічний памфлет, трактат, послання, комунікація, топос, інтертекст.

Поплавская Н.Н. Украинская полемико-публицистическая проза конца XVI - нач. XVII в.: современная рецепция и реинтепретация. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальностям 10.01.01 - украинская литература; 10.01.08 - журналистика. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2008.

В диссертации осуществлено непредвзятое комплексное исследование поэтики украинской полемико-публицистической прозы конца XVI - нач. XVII в. как объемной составляющей творчества отечественных писателей того времени, сделан акцент на её коммуникативной функции и в этом контексте определены закономерности её развития.

Исследуется динамика и кристаллизация её жанровых форм, их стилевая парадигматика, определена отраженная в них мировоззренческая система эпохи, установлено их место в полемическом дискурсе, прослежены взаимодействие и перспектива развития в современных средствах массовой коммуникации. Обозначены основные факторы полемико-публицистического текста того времени, акцентируется внимание на католической и протестантской публицистике эпохи Реформации и Контрреформации и её влиянии на наративные поиски православных полемистов. Писания Герасима Смотрицкого, Василия Суражского, Ионна Вышенского, Клирика Острожского и Ипатия Потия проанализированы сквозь призму риторики и коммуникативных аспектов поэтики. Это позволило заключить, что украинская полемическая публицистика отражала не только конфессионные взгляды её авторов, но и их культурологическое мировоззрение, была неотъемлемой частью религиозного, социокультурного и литературно-эстетического бытия украинской нации, своеобразной формой коммуникации, формировала общественное сознание, создавала новые художественные средства с проекцией на любого читателя, став одним из тех жанров древней украинской литературы, который находился в истоках зарождения важных изменений в интеллектуальной и культурной жизни Украины.

Ключевые слова: полемическая публицистика, риторика, стилевая парадигма, реинтерпретация, герменевтика, рецепция, полемический памфлет, трактат, послание, коммуникация, топос, интертекст.

Poplavska N.M. Ukrainian polemic and publicistic prose of the end of the 16th- the beginning of the 17th century: modern reception and reinterpretation. - Manuscript.

Thesis for a doctoral degree in philology, specialities 10.01.01 - Ukrainian literature; 10.01.08 - journalism. - Kyiv T. Shevchenko National University. - Kyiv, 2008.

The dissertation deals with objective and integrated investigation of peculiarities of Ukrainian polemic and publicistic prose poetics of the end of the 16th - the beginning of the 17th century as an important constituent of the native literature of that time. The research emphasizes the communicative function of the prose and reveals its origin, the peculiarities of its development, studies its genre that determined the character of the ideological-literary research of the then writer. The work focuses on the importance of the genre as a specific phenomenon that developed on the basis of the original national and historical principle and the necessity of its modern reinterpretation. One of its most important factors that determined this peculiarity was the polemic and publicistic format subordinated by appealing to mass audience to solve the most urgent problems of that time. Of primary importance is the conceptualism of Ukrainian polemic publicistics which allows to analyse the existing achievements, to find out the degree of their authenticity, the scientific legality as well as to attract attention to the main problems of communicative poetics and thus enables to talk about its place in the structure of sociocultural situation of the Reformation, the Couter-Reformation and the Baroque.

The thesis investigates the dynamics and christallization of its genre forms, their style paradigmatics, identifies the reflection of the epoch outlook, states their place in polemic discourse, studies the interaction and the development prospects in modern mass media. It highlights the main factors of the polemic-publicistic text of that time. The characteristic feature of its structure is the antithesis and thesis of the text-reproach opposition. Its stylistic dominant is the opposition of the dialogue of ideas versus the dialogue of "texts". In such a "dialogue" quite evident is the author's "self", appears the unique polemic idiostyle, the right to express one's judgements and communicative intentions are realized.

The investigation states that the general character of dialogues and intertextuality, which characterize the polemic publicistics, were realized through the attempts to reflect in the text the opponent's position, to react to the text-inquiry, its citing, modelling of the recepient's reaction. It goes without saying that the crucial factor in the formation of the key ideas, concepts, values was the interaction with catholic and protestant discourse practices. The chain chronological succession of the emergence of polemic reproaches combined in the single totality their works integrating the religious convictions into "combined" genres, where one can trace the orientation on the ancient and Western European experience. A representative example was the polemic pamphlet, oriented simultaneously on the medieval sources and principles of the Renaissance and the Baroque literature of the West. Its problematic and style peculiarities opened the prospects for liberation of the author's personality that enabled to use spontaneously the historical facts, to ignore the opponents' arguments, to present the polemic problematics from his religious point of view. Polemists used all the means to provoke the recepients' emotions creating the lasting text structures which are valid even these days and are comparable with some publicistic genres.

The polemic writings of Gerasim Smotrytskyi, Vasul' Suraz'kyi, Khrystoph Philalet, Melentiy Smotrytskyi and Ignatiy Potiy are analyzed through the prism of rhetoric and communicative aspects of poetics. It allowed to make conclusions that Ukrainian polemic publicistics expressed not only religious convictions of the writers but their cultural world outlook as well. It was inseparable from spiritual and religious, sociocultural and literal and aethetic existence of the Ukrainian nation, the peculiar form of communication. It formed social consciousness, generated new expressive means and became one of those genres in Ukrainian literature which caused important changes in the intellectual and cultural life of Ukraine.

Key words: polemic publicistics, rhetoric, style paradigm, reinterpretation, review, hermeneutics, polemic pamphlet, treatise, message, communication, topos, intertext.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Сьогодні, коли з історичних, культурних та політичних реалій зняті ідеологічні табу й інтенсивно оновлюються теоретична структура, методи аналізу художнього тексту, накреслюється також широке коло завдань для української медієвістики, що виходить на вищий рівень наукових узагальнень та активно формує нові методи й методології вивчення давніх текстів. В останні роки з'явилися ґрунтовні літературознавчі дослідження, в яких з вільних і сучасних позицій розглянуто фундаментальні проблеми давньої української літератури. Це багаті на інформацію та інтерпретацію дослідження прози (О. Александров, П. Білоус, М. Корпанюк, Ю. Пелешенко, Л. Ушкалов), поезії (Б. Криса, Р. Радишевський), драматургії (М. Сулима).

Саме такого методологічно розкутого підходу і вдумливої інтерпретації вимагає й полемічно-публіцистична проза кінця XVI - початку XVII ст., яка, попри свою двомовність (україно- і польськомовна), є важливим національним надбанням і чи не основним репрезентантом оригінального письменства того періоду, системою знань про тодішнє духовне життя українців та їхній шлях до культурної ідентичності. До цього спричинилися тогочасні історичні чинники - Реформація, Контрреформація, суттєві перетворення, що позначалися кризою і відмиранням старих ідей, пожвавленням нових релігійно-суспільних тенденцій, прагненням європейських країн до культурного, політичного та етнічного самовизначення. Такі трансформації були наслідком загострення протягом XVI ст. в Західній Європі міжконфесійних конфліктів, які сягали й українських земель.

Із появою нових методик аналізу художнього матеріалу, їх рецепцією у вітчизняному літературознавстві очевидною є можливість не тільки подальшого комплексного дослідження особливостей поетики полемічно-публіцистичної прози кінця XVI - поч. XVII ст., а й з'ясування її витоків та істотного переосмислення, всебічного і неупередженого вивчення, подолання при цьому конфесійного патріотизму, притаманного окремим дослідникам. Досі майже зовсім не приділялася увага теологічній природі полеміки, а її жанрова специфіка й нині позначається нейтрально-умовними термінами. У понятті "полемічно-публіцистична проза" варто вбачати категорію, що мала свою жанрову систему, яка формувалася в міру актуалізації суспільно-релігійних проблем. Її дослідження неминуче пов'язане з постановкою і вирішенням низки ключових проблем, які вимагають інтерпретації в певному методологічному напрямі. Оскільки це повноцінна й сповнена життєвого функціонування система, з власною аксіологією, стилістикою і динамікою, що живилась як джерелами давніх і вповні потужних літературних традицій, так і соками життя, яке в ту епоху було позначене перш за все релігійним духовним пошуком, де більшість текстів писалися за правилами гомілетики, то її доцільно розглядати, з одного боку, крізь призму риторики, а з іншого, виходячи з того, що в її дефінітивному полі накладаються дві категорії "полемічність" і "публіцистичність" як двоєдині грані комунікації, які й нині займають особливі ніші у ЗМК, вона повинна бути ідентифікована відповідно до своєї автентичності, потенціалу можливостей з урахуванням попереднього досвіду тлумачення крізь призму комунікативної поетики. Це увиразнить її нові грані (діалогічність), проекцію у контекст проблеми соціокультурного спілкування, дозволить простежити формування нею ж таки публічної сфери та комунікативної стратегії. Є нагода розширити повноту українського літературного процесу кінця XVI - поч. XVII ст., адже українська полемічно-публіцистична проза спонукала до вільного соціального діалогу, формувала певною мірою громадську думку та плюралістичну свідомість тих, хто був православним, католиком чи протестантом, або вагався у своїх конфесійних переконаннях.

Такими мотивами зумовлюється необхідність сучасного узагальненого, неупередженого аналізу цього жанру в риторичному та комунікативному ракурсах, що уможливлюється основними тенденціями сучасного стану літературної медієвістики, яка все активніше оновлює свою теоретичну базу, розглядаючи будь-який текст як певну цілісність в історичному, культурному та літературному контекстах.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Базові положення дисертаційного дослідження співвідносні з комплексною темою кафедр історії української літератури і теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка "Проблеми рецептивної поетики, наратології і трансляторики в українсько-зарубіжних літературних зв'язках" (номер державної реєстрації 0105U000718).

Теоретико-методологічну основу дисертації становить системний підхід до аналізу української полемічно-публіцистичної прози кінця XVI - поч. XVII ст., аналітичне прочитання якої базується на історико-літературному, рецептивному, герменевтичному та інтертекстуальному методах. Міцним теоретичним фундаментом для дослідження є праці О. Білецького, М. Возняка, П. Волинського, М. Грицая, М. Грушевського, В. Крекотня, С. Маслова, Л. Махновця, В. Микитася, О. Мишанича, П. Охріменка, В. Перетца, К. Студинського, І. Франка, Д. Чижевського, П. Яременка.

Новітня інтерпретація жанру неможлива без урахування здобутків наратології та рецептивної поетики, застосування яких набуває широких параметрів. У цьому контексті важливим є доробок українських учених, що висвітлювали проблеми теорії оповіді та її проекції на реципієнта, - О. Астаф'єва, В. Брюховецького, Р. Гром'яка, І. Денисюка, М. Жулинського, Г. Клочека, А. Погрібного, Г. Сивоконя, М. Ткачука тощо. Виділити найефективніші художні засоби допоможуть численні дослідження з історії журналістики та публіцистики: М. Веркальця, В. Галич, В. Здоровеги, Н. Зелінської, В. Качкана, С. Квіта, Ю. Лазебника, І. Михайлина, Г. Почепцова, В. Різуна, К. Серажим, Н. Сидоренко, М. Тимошика, В. Ученової, П. Федченка, Е. Шестакової, В. Шкляра та ін. Вони становлять надійну теоретико-методологічну базу дослідження комунікативних аспектів поетики полемічно-публіцистичної прози кінця XVI - поч. XVII ст.

Мета дисертаційної роботи полягає в реінтепретації давньої української полемічної публіцистики як своєрідної й цілісної системи, котра інтенсивно абсорбувала усе, що було важливим і значним, не лише в діахронічному, а й синхронічному зрізі культури. Необхідно розглянути її як жанр, що визначав характер ідейно-літературного пошуку тодішнього письменника, наголосити на її комунікативній функції і в цьому контексті з'ясувати закономірності розвитку та своєрідність поетики її жанрових різновидів.

Це вимагає постановки та вирішення таких завдань:

- реінтерпретувати полемічно-публіцистичну прозу кінця XVI - поч. XVII ст. з урахуванням змін у методологічній ситуації вітчизняного літературознавства;

- вибрати як інваріант групу репрезентативних текстів Біблії та творів патристів, які були основою ортодоксально-канонічного погляду й найчастіше виступали об'єктом полемічної інтерпретації;

- окреслити певне коло творів полемічної літератури (католицької, протестантської, православної та уніатської) з метою фіксування інтертекстуальних зв'язків;

- відстежити механізми й техніку творчої активності полемістів, примат їхніх культурно-естетичних моделей;

- здійснити аналіз системних закономірностей функціонування полемічних текстів у новому історико-літературному контексті, де переплелися різні конфесійні позиції та інтереси;

- вивчити співвідношення теологічного, публіцистичного та художнього первнів у полемічній літературі епохи;

- виявити риторичні стереотипи у полемічно-публіцистичних текстах;

- дослідити взаємодію інтертекстуальності й архетипу, співвідношення архетипних образів з їх християнською модифікацією та її варіантами;

- подати аналіз перших проявів національних та суб'єктивних інтерпретацій сюжетів, мотивів та образних структур інтертексту, його нових оцінок, перетлумачення;

- з'ясувати жанрову своєрідність залучених до дослідження творів, простежити відображену в них світоглядну систему епохи, історико-літературні традиції і специфіку художніх форм, визначити їх місце в українському полемічному дискурсі;

- простежити взаємодію давньої полемічно-публіцистичної прози із сучасними публіцистичними жанрами крізь призму комунікації, встановити особливості її літературної спадкоємності;

- накреслити перспективи подальших досліджень української полемічної публіцистики кінця XVI - поч. XVII ст.

Об'єктом дослідження слугують різножанрові форми української полемічно-публіцистичної прози, а також відповідні західноєвропейські праці католиків та протестантів епохи Реформації та Контрреформації.

Предметом дослідження є риторична природа полемічно-публіцистичних текстів, їх жанрова специфіка (теологічний трактат, проповідь, послання, епістолярій тощо) та діалогізація як форма літературної комунікації.

Методи дослідження - інтертекстуальний аналіз з елементами герменевтичного, порівняльно-історичного, типологічного, структурно-семантичного підходів.

Наукова новизна одержаних результатів. Поруч із систематизацією та узагальненням досліджень попередників, уперше здійснюється комплексна реінтерпретація полемічно-публіцистичної прози крізь призму риторики та комунікативної поетики з поглибленим аналізом таких проблем: криза довіри до традиційного біблійного тексту в епоху Реформації як чинник активізації української полемічної літератури, пробудження письменницького "я" в контексті перетину східної та західної культурних традицій і загострення проблеми інтертексту, логіка й діалектика коливань між церковною догмою та письменницьким волюнтаризмом, нові полемічні жанри української словесності ХVI-ХVIІ ст., співвідношення риторичного та поетичного в українських релігійно-полемічних текстах, своєрідність стилістики бароко в риторично-публіцистичному тексті, тодішня міжрелігійна полеміка як форманта перспективи плюралістичної свідомості. Обґрунтовано нові методологічні аспекти сучасного підходу до проблеми аналізу конфесійної полеміки в Україні ХVI-ХVII ст.; досліджено плюралізацію біблійно-теологічного канону в українській міжконфесійній полеміці епохи; увиразнена риторична природа полемічних текстів та їх жанрова специфіка; потрактована полеміка як інтертекстуальний діалог текстів, що сприяло формуванню літературної особистості, а українська полемічна література ХVI-ХVII ст. як вираз приналежності до європейського духовного простору.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали й висновки роботи можуть слугувати основою для формування нових (або актуалізації відомих) підходів у дослідженні міжрелігійної полеміки в Україні ХVI-ХVII ст., для розширення чинних програм з давньої української літератури та історії журналістики, під час читання курсів лекцій в університетах, при написанні монографій та укладанні підручників, навчальних посібників з давньої української літератури та історії журналістики, фахових видань інформативного чи довідкового характеру; окремі розроблені в дисертації проблеми можуть бути включені до програм спецкурсів і спецсемінарів.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є персональною роботою, всі її результати отримані безпосередньо дисертанткою.

Апробація результатів дослідження. Розділи й повний текст дисертації обговорювалися на спільних засіданнях кафедри історії української літератури та кафедри теорії літератури, порівняльного літературознавства і журналістики Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Положення дисертації були апробовані під час виступів і доповідей, які виголошувала автор на: конґресах Міжнародної асоціації україністів (Харків, 1996; Одеса, 1999; Донецьк, 2005); Міжнародному науковому конґресі "Іван Франко: дух, наука, думка, воля" (до 150-річчя від дня народження) (Львів, 2006); міжнародних конференціях "Literatura Sіowian Wschodnich. Tendencije rozwojowe, przewartoњciowania" (Zielona Gуra, 1997) "Наративні виміри літератури" (Тернопіль, 2003); "Українська школа" в літературі та культурі українсько-польського пограниччя" (Київ, 2004); "Європейський вимір української полоністики" (Київ, 2007); "Загальнолюдські цінності та національний менталітет у дзеркалі слов'янських літератур" (Луцьк, 2004); "Актуальні проблеми журналістикознавства" (Одеса, 2005); "Актуальні проблеми дослідження середньовічної української літератури" (Одеса, 2005); "Дмитро Туптало у світлі українського бароко" (Львів, 2006); "Біля джерел українського бароко: Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Кирило Транквіліон-Ставровецький" (Львів, 2007), а також на конференціях професорсько-викладацького складу Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (Тернопіль, 1997-2007).

Публікації. За темою дисертації опубліковані 1 монографія, 24 статті у провідних наукових фахових виданнях України, 6 тез доповідей за матеріалами конференцій, 3 науково-методичних праці та 3 навчальних посібники.

Структура дисертації. Робота обсягом 378 сторінок основного тексту складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, який містить 777 позицій.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, вказано його мету і завдання, аргументовано теоретичні та методологічні засади праці, об'єкт і предмет, подано відомості про наукову новизну та практичне значення й апробацію результатів дослідження.

Крім того, у Вступі простежується парадигма рецепції полемічно-публіцистичної прози від середини XIX до кінця ХХ ст., що дозволяє побачити стрижневі тенденції дослідження цього жанру і на їх основі сформулювати кардинальні аспекти сучасного студіювання та реінтерпретації, чому і присвячено перший розділ дисертації "Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI - поч. XVII ст.: стратегії дослідження".

У підрозділі 1.1. "Методологія переосмислення та реінтерпретації" наголошується, що українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI - поч. XVII ст. - такий вид творчості, де найбільше сконцентровані й відверто інтерпретовані основні тогочасні ідеї. Вона обіймає собою переважно міжконфесійні дискусії, які велися з приводу актуальних проблем творення унійної церкви, тому розвивалася переважно в руслі релігійного мислення, властивого всьому тодішньому письменству. Теологічні трактати і послання, інші панівні жанри - все спрямовувалося на вирішення екзистенційно важливих проблем. Сумарно кажучи, ця проза - складне та багатогранне явище вітчизняного письменства, що належить історичному часові, має ареали побутування й функціонування, своїх адресатів, відповідний політично-теологічний авторитет, тому вкрай необхідно з'ясувати вплив на неї конфесійно-богословських концепцій, враховуючи національно-політичне, соціальне тло. У форматі нашої теми не обійдена увагою проблема негативного трактування унії, що за сучасних умов видається анахронізмом, бо принижує історичний вибір великої частини українського народу. В цьому контексті увиразнюються підстави для переоцінки творів апологетів католицької орієнтації (Петра Скарги, Бенедикта Гербеста, Лева Крези), уніатів (Іпатія Потія). Такий підхід дозволив сформулювати певні орієнтири, за якими доцільно інтерпретувати українську полеміку як невіддільну складову європейської публіцистики епохи Реформації та Контрреформації.

Виходячи з того, що жодна з дослідницьких моделей, запропонованих сучасною наукою, не може бути універсальною й придатною для дослідження полемічно-публіцистичної прози кінця XVI - поч. XVII ст., у дисертації визнаються різні підходи до її аналізу. Це пояснюється синкретизмом тогочасної словесності, її належністю водночас і до духовної культури, і до певних жанрових домінант вітчизняного письменства, і до специфічного засобу комунікації окремих верств суспільства.

Враховуючи змістове наповнення полемічної публіцистики цитатами з Біблії й інших богословських книг, а також те, що полемісти орієнтувалися на варіанти священного тексту як сакральний канон, який можна скільки завгодно інтерпретувати, у дисертації береться до уваги не лише звичне простеження руху ідей або сюжетів (ментальнісний план літературних творів), а й трактується полемічна література як єдиний гіпертекст. Якщо враховувати всі названі чинники, то полемічна публіцистика в цілому постає текстом, фрагменти якого системно пов'язані з іншими текстами і суґерують можливі варіанти прочитання, уявнюючи вектори наближення до створених раніше текстів, тобто - гіпертекст. Намагання проникнути у витоки і "першооснову" авторитетного тексту, згодом перетлумачуючи його заново, додатково коментувати, піддавати критиці - це явище стадіально повторюється в історії культури. Тому концепцію інтертекстуалізму обрано методологічною основою для нового осмислення однотипних явищ, які можна спостерігати і в тодішній полемічно-публіцистичній прозі. Такий підхід уможливився завдяки орієнтації на наукові позиції Ж. Дерріди, М. Пфістера, Ж. Женнета. Розуміння релігійної полеміки кінця XVI - поч. XVII ст. неможливе без опори на християнську герменевтику і знехтуваний раніше теологічний матеріал як певного роду фундаментальну базу дослідження. Також вважаємо, що не можна замикати ситуацію в межах якоїсь національної літератури, оскільки вона витворювалася не ізольовано, а в контексті європейської культури: молоді національні культури саме за умов "учнівського змагання" з розвиненими й впливовими системами набували справжньої самостійності. Українська література в епоху започаткування тотальних комунікацій Ренесансу та Контрреформації неодмінно взорувала на здобутки розвинених європейських літератур. У такому вимірі стає принциповою проблема розгляду полемічно-публіцистичної прози в контексті тогочасних традицій польського письменства, що дало змогу з'ясувати специфіку міжконфесійного діалогу, закодованість та програмність текстів, скерованих на персвазію реципієнтів, а також функціонування топосів, схем, посилань на авторитети, ретельний добір аргументів. Оскільки згадані тексти мали конкретного адресата, який переважно був не окремим індивідом, а певною соціальною групою, і писалися в певних історичних обставинах, вирізнялися публіцистичною інтонацією, що посилювалася в моменти оборони засадничих конфесійних цінностей, то їх дослідження вимагало залучення досягнень соціології, соціальної культури і почасти застосування методик, розроблених в їх річищі: теорії комунікації, соціології масових комунікацій. Це розширювало проекції дослідження полемічно-публіцистичних текстів на догматичному, жанрово-стилістичному, конфесійному рівнях з урахуванням їхньої соціально-історичної та комунікативної специфіки.

Дійовим ключем сучасної реінтерпретації полемічно-публіцистичної прози кінця XVI - поч. XVII ст. є риторика - динамічна наукова дисципліна про дискурсивні техніки конструювання, аналізування і вираження текстів. Риторичний аспект уявляється найдоцільнішим, бо текстова стратегія полемістів артикулювалася не тільки в оповідній манері, а й мовою метафор, через топоси чи алюзії на біблійні тексти. Це визначило зміст підрозділу 1.2. "Риторичні домінанти та їх функції в моделюванні полемічно-публіцистичного твору".

В епоху Відродження, коли вирувало нове політично-релігійне життя, стала очевидною потреба в новому красномовстві, що було пов'язане з протистоянням тоталітаристському типу психології, інспірувалося виникненням інакодумства (Реформації) та боротьби з інакодумством (Контрреформація). Цей процес посилював аргументи переконування. З розвитком книгодрукування "живі" проповіді, промови витіснялися друкованими трактатами, посланнями, памфлетами, епістолами, тобто писемно-друкованими формами, відкритими для ширшої аудиторії.

Знаменною прикметою тогочасної полемічної публіцистики було використання досвіду риторичної теорії, опанування та культивування найдосконаліших форм риторичного мистецтва, вироблення принципів полемізування. Надаючи риториці достоїнств "чуттєвого" мистецтва і тим самим відокремлюючи її від софістичної та схоластичної традиції, автори творили помітне явище. Єзуїтська спільнота, наприклад, обмежувалася тільки прийняттям разом з понятійним інвентарем пристосованої до полемічної орієнтації цицеронівсько-квінтиліанівської теорії, яка пізніше була вдосконалена в єзуїтській педагогіці. Протестантські теологи обрали, посилаючись частково на Цицерона, частково на Квінтиліана, власний напрямок, що протиставлявся єзуїтському. Вони вимагали від риторів доброї обізнаності з правилами риторики та діалектики, належної орієнтації в предметі суперечки, трактуючи її як засіб для перемоги опонентів за допомогою можливих аргументів і прийомів.

У дисертації відзначається, що особливу цінність у письменстві доби Ренесансу і Бароко мала аргументаційна модель риторики, виведена з аристотелівської концепції риторичного переконування. Цим вона продовжувала тяглість зв'язків з діалектикою і софістикою, бо так само пропагувала, на відміну від Платонової об'єктивної правди, переконування у правді, вміння віднаходити найефектніші мовні форми впливу на слухачів. Домінуючою майже в усіх тогочасних риторичних посібниках стала проблема пафосу. У протестантських школах активно почали переходити до риторики навчання аргументації. Наголошується, що в рамках Реформації та Контрреформації простежується формування двох тенденцій у нормативних риторичних трактатах. Перша полягала в наслідуванні августинівського твердження, що метою її є примирення "посварених", тобто платонівсько-квінтиліанівська парадигма. Друга, яка більше проявлялася у практиці полемізування, зреалізувала аристотелівську теорію риторичного переконування. Вона становила істотний елемент літературного процесу на схилі ХVІ ст. й полягала в посиленні цього мистецтва, що було основною і водночас найдієвішою зброєю у літературних суперечках протестантів, католиків, православних. Отож риторика стала мистецтвом мовного впливу, даючи перевагу урізноманітненню жанрових форм та виокремлюючи полемічну публіцистику з її безпосереднім апелюванням до конкретного адресата, опонента, їх творів.

Рефутаційний (відкидання закидів) характер полемічно-публіцистичної прози кінця XVI - поч. XVII ст. узаконив постійне звертання до таких засобів переконування, які впливали, найперше, на волю і почуття реципієнтів. Тому риторична стратегія в них набувала ознак емоційного переконування, увиразнюючи його психологічний аспект. Усі художні засоби спрямовувалися на підсилення "ідеологічної" функції, аргументаційної топіки. Реалізація таких намірів, зазвичай, передбачала активне використання ампліфікаційних технік, що зводилися переважно до пробудження в адресатів відповідних почуттів (зворушення, милосердя, обурення).

Риторика у полемічно-публіцистичних текстах визначала структуру твору, розміщення у ньому матеріалу: аргументаційні топіки, різні приклади, авторські розмірковування. Вона детермінувала як їх підбір, так і композицію, способи аргументації, правила оздоблення тексту найприйнятнішими стилістичними риторичними засобами. Кожен розділ полемічного твору виконував також свою функцію. Передмова, наприклад, повинна була ілюструвати проблематику твору, методику його побудови, зацікавлювати та завойовувати читачів, запевнювати, що вони збагатяться новими знаннями. Таким чином риторичні принципи зміцнювали підвалини етико-естетичних програм апологетів конфесій.

У дисертації зазначається, що полемісти вважали мистецтво переконування дієвою найефективнішою зброєю в словесній боротьбі з опонентами. Водночас їх писання були тісно пов'язані з традицією Святого Письма. Засадничою тезою риторики тогочасних полемічних текстів була актуалізація релігійно-політичних проблем, що ґрунтувалася на екзегетичній методі, тобто кожен автор обирав той мотив Біблії, який найбільше відповідав його догматичній проблематиці. Пристрасно полемізуючи зі своїми опонентами, вони демонстрували неабияку вправність. З одного боку, проявлялася їхня готовність до емоційної відповіді опонентам, а з іншого - схиляння перед авторитетом Біблії та патристики. Тому полемічно-публіцистична проза невідривна і від риторики, і від герменевтики. А паралель "риторика - герменевтика" при виборі підходів до аналізу цього жанру є актуальною сьогодні та уможливлює розв'язання проблем становлення національної риторичної культури.

У підрозділі 1.3. "Герменевтична парадигма" на прикладі творів Клірика Острозького, Іпатія Потія, Христофора Філалета, Мелетія Смотрицького з'ясовується своєрідність тлумачення основних догматів, за якими розходилися католики, православні та протестанти в своїх міжконфесійних полемізуваннях. Догматичні суперечки між ортодоксальними Церквами-сестрами точилися на тлі ревізії чи не всіх положень, вироблених патристами (питання про Трійцю, вшанування Діви Марії та святих, змістовності таїнств або чину літургії тощо), а це в сукупності поступово розхитувало довіру до традиційної релігійної концепції.

У цьому підрозділі доводиться, що "конкуренція" між різними гілками християнства пішла на користь не лише вільнодумству, а й самому християнству. Сміливість і радикальність протестантської думки виявилася плідною "основою" у процесі пробудження як православного, так і католицького мислення. Становлення освітнього та активного греко-католицького богослов'я, його адаптація до західного теологічного досвіду були б неможливі без полеміки, яка стала першим необхідним етапом самоусвідомлення нової Церкви. Міжконфесійна полеміка, а відтак і її літературний супровід, при всіх деформаціях, яких вона зазнавала, засвідчують прагнення українського суспільства оберігати глибинні завоювання культури і, йдучи в ногу з часом, не втрачати чуття вироблених тисячоліттями духовних основ. Та не менш яскраво засвідчила вона в певних своїх моментах й ерозію церковного пріоритету в культурі, зростання ролі світських тенденцій і початок тієї "гри з істиною", яка стане характерною прикметою письменства нового часу. Таким чином, в лоні церковної практики, яка активно впроваджувала тлумачення Святого Письма, формувалися нові риси свідомості, що знаходили адорацію у літературній полеміці, культивуючи у ній нові прийоми.

У підрозділі 1.4. "Біблійні тексти епохи Реформації у літературній інтерпретації полемістів" йдеться про те, що роль канонічного тексту в тогочасній Україні взяла на себе Острозька Біблія, з появою якої полемічна проза стала провідною у міжконфесійному протистоянні. Звернення до Святого Письма стимулювало в означений період (підрозділ 1.5. "Біблія і формування національної ідеї") не лише формування, або уточнення релігійних концепцій, а й, значною мірою, усвідомлення коренів національного образу світу. Перед полемістами постала проблема, які орієнтири мав обирати руський народ. Якщо за Володимира Великого йшлося про вибір типу культури й політичної орієнтації (а не про шляхи спасіння душі в християнстві - тоді церква була єдина), то тепер - саме про спасіння, особливо ж у контексті ширшої проблеми антихриста й есхатологічних очікувань. У такій ситуації український книжник - православний чи уніат - однаково гаряче боровся за душу свого руського народу. І саме це сприяло поступовому формуванню в суспільній свідомості тих понять, які ми сьогодні текстуалізуємо як "національне питання" і "патріотизм". Герасим Смотрицький, наприклад, у "Ключі царства небесного" визначав початок руської спільноти з часів "Великого Владимера, преславно и многочудно крестившаго землю рускую". Так само відчуває свою відповідальність "пастиря християнської православної Руської братії дбати про довірене йому стадо" й уніатський полеміст Іпатій Потій, який переймався тим, що "артикули певні, на які оглядаються люди народу руського, які не хочуть з'єднання з римлянами", неправильно витлумачуються, бо "наші або не знають, або не читають, або не мають про це книг на руській мові". І це "нашим" сигніфікує очевидну річ, що уніатські полемісти були невіддільною частиною свого українського народу і так само прагнули для нього добра й правди, як і їхні православні опоненти. Йшлося про активне формування національного почуття та про те, що у полемічно-публіцистичній прозі кінця XVI - поч. XVII ст. при розхитуванні колись єдиного християнського віровчення виникає новий дискурс - національної "руської" (тобто української) самоідентичності письменника.

Другий розділ "Доберестейський період: концептуалізація жанру" починається з атрибуції полемічно-публіцистичної прози (2.1. "Динаміка і кристалізація жанрової атрибуції"). Наголошується, що її основу складають твори, які писали православні, католики, уніати, протестанти (Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Петро Скарга, Іпатій Потій, Лев Кревза, Христофор Філалет) українською та польською мовами з 70-х років XVI ст. до 30-х років XVII ст. Вони презентують оригінальну жанрову систему, в якій рельєфно виявляється інтелектуальний рівень суспільства, світогляд авторів і читачів.

Зародження полемічно-публіцистичної традиції в українському письменстві мотивується тим, що полеміку та публіцистику як форми комунікації людство використовувало з найдавніших часів, але найвідчутніше їх механізми проявлялися в античній риториці. Переважна більшість структур її аргументації, що вживалася пізніше у полеміці та публіцистиці і навіть журналістиці, були сформовані та апробовані й означені саме в ній. І тому витоки полеміки/публіцистики вчені часто вбачають в ораторському мистецтві, а за попередників публіцистів беруть Демосфена та Цицерона, бо оратор, який брався переконати слухачів у чому-небудь, навряд чи задовольнився б у своїй промові простою констатацією фактів без використання розгорнутих аргументів на користь власної точки зору. Це засвідчує, що задовго ще до визначення категорій "полеміки" та "публіцистики" подібні явища зустрічалися як на рівні змісту, так і форми. На східнослов'янських землях ці явища збігалися з самоусвідомленням культури в епоху Ярослава Мудрого, а перші догматично-полемічні твори появилися як реакція на візантійсько-латинський розкол. У контексті задекларованої проблеми аналізуються "Слово про Закон і Благодать" Іларіона Київського, "Слово про віру християнську та латинську" Феодосія Печерського, "Просвітитель" Йосифа Волоцького.

Спрямування української полемічної публіцистики кінця XVI - поч. XVII ст. визначалося в основному доунійними, унійними (1596 р.) та післяунійними колізіями і поширенням ідей Реформації та Контрреформації. Українство тоді підходило до усвідомлення власної національної ідентичності, полемісти дошукувалися та по-своєму інтерпретували конкретні події, своїми творами закарбували перипетії та відтінки тодішнього духовного життя в усій повноті. Полемічна публіцистика, не обмежуючись лише богословською тематикою, містила багато інформаційного матеріалу про тодішні події: детальний опис Брестського собору 1596 р., подій у м. Вільно 1609 р. Акцентується, що становлення в українському письменстві полемічної прози як повноправного літературного жанру починається із другої половини ХVІ ст., коли тексти поширювалися друкованими виданнями і знаходили читачів, викликали певне громадсько-культурне піднесення.

Поява перших зразків давньої української полемічної публіцистики була продиктована, крім конкретних історичних подій, почасти вітчизняною літературною традицією, а частково західноєвропейською публіцистикою Реформації і Контрреформації. Про це йдеться у підрозділі 2.2. "Католицька та протестантська моделі полемічної публіцистики кінця XVI - поч. XVII ст.".

Свій варіант розв'язання культурно-релігійної кризи, що виникла у Речі Посполитій у ХVІ ст., передовсім запропонували представники реформаційно-протестантського руху, спрямованого проти римо-католицького абсолютизму. В такій ситуації протестанти, як відомо, вважали, що найраціональніше відкинути будь-яку церковну обрядовість, церковну ієрархію, яка тоді становила у Римській Церкві могутній апарат підпорядкування віруючих. Вирішальну роль у цьому відіграла польська єзуїтська полемічна проза, що має свою багатовікову історію і також є важливим чинником ускладненої релігійної ситуації Речі Посполитої. Активність її пов'язана з посиленням діяльності єзуїтів після Тридентського собору, які застосовували різні методи протистояння іновірцям: диспути, друковану полеміку, шкільництво, театр.

Традиційну модель єзуїтської полеміки ХVІ ст. презентують у дисертації трактати Бенедикта Гербеста "Wypisanie drogi" (1566) та "Wiary Koњcioіa Rzymskiego wywody i Greckiego niewolstwa historia" (1586). У першому трактаті, який мав форму хроніки та був чи не першою спробою прямої полеміки з православними, полемічна нарація подавалася у формі оповіді про подорож по Русі та міркувань з приводу тих чи інших конфесій, що тут існували. На початку трактату критикуються "єретики", аналізуються і негативно оцінюються їх догматичні та обрядові відхилення. Потім полеміст вдається до виділення топосу, який стане наріжним у подальших католицьких та уніатських полемізуваннях. Це твердження про "невченість" руських священиків. Ідея Бенедикта Гербеста про перевагу православно-католицької унії глибоко обґрунтована в полемічних трактатах Петра Скарги, зокрема в трактаті "Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про відступи греків від цієї єдності" (1577). Полеміст, володіючи апробованими навиками єзуїтів вести полеміку, логічно впорядкував матеріал, наповнюючи його відповідним смислом та сподіваючись на вдячного реципієнта. Твір виокремлюється ґрунтовним викладом позиції єзуїтів щодо православних.

Чітко розмежовані три частини тексту були підпорядковані намаганням автора зруйнувати всі перепони, які шкодили церковній єдності. Обстоюючи можливість і необхідність існування цілісної церкви під протекторатом Римського Папи, автор у першій частині вдався до полеміки з протестантами та православними, використовуючи авторитетні праці грецьких та римських богословів про істинність католицької церкви. П. Скарга був переконаний, що тільки вона є наступницею апостольської, а папа - безпосередній спадкоємець апостольських часів; виявляв невдоволення втручанням мирян у справи православної і, особливо, протестантської церков. Жвавим і виразним викладом виділяється друга частина, де акцентується увага на причинах ігнорування православною церквою рішень Флорентійського собору та його наслідків. Полеміст, використовуючи свою богословську ерудицію, не задовольнився лише констатацією історичних посилань, переліком аргументів. Йому властиве намагання захопити читачів патетикою розповіді. Він переслідував конкретну мету: вплинути на православних, розбудити в їх душах сумніви щодо істинності православної церкви. Для цього вдався до своєрідного психологічного підходу: порівнював православних з тими, хто в їх очах був втраченими людьми. Для конкретнішого обґрунтування своєї позиції автор у третій частині скористався розгорнутим аналізом православно-католицьких розбіжностей, що стануть згодом наріжним каменем у полеміці.

Таким чином полемічні форми, вироблені єзуїтами, все активніше проникали в сфери міжконфесійних спілкувань, а полемічна функція ставала провідною серед тих, які може виконувати тільки літературний твір. Вони були джерелом для вдосконалення способів полемічних нарацій, уявнювали набір аргументів/контраргументів, біблійних запозичень, пропонували приклади, зауваження. До цього додавалися певні композиційні схеми, мовні моделі взаємного впливу: дошкульні закиди й оборонні відповіді. Все зводилося до ефектного впливу на читачів, до діалогізування. Дуже часто у текстах реалізувався подвійний діалог, тобто з тим, про кого писалося, та з тими, для кого писалося. Таким чином віддзеркалювалися індивідуальні ідеологічні вподобання авторів, закріплювалася концепція певної суспільно-політичної або конфесійної групи. Все підпорядковувалося меті переконати опонентів у слушності своїх поглядів. Орієнтація на читачів, можливих реципієнтів, зумовлювала те, що в полемічних творах виділялися висловлювання, елементи, які сприяли формуванню переконливіших впливів на завоювання аудиторії. Це є доказом, що полеміка орієнтувалася на риторичну традицію, домінантну в тогочасному письменстві. Мистецтво переконування єзуїти трактували, наприклад, як основу мистецтва дискутування та його теоретичний фундамент. Очевидним було і те, що тісний їх зв'язок проявився й у полемічній практиці, в якій чітко уявнювалося поперемінне використання риторичних прийомів, ораторського переконування та діалектичної аргументації.

Щодо протестантських творів, які впливали на українську полемічну публіцистику, то їх просто обмаль. Вони були лише невеликою ланкою у стилістичній системі тогочасної полемічної публіцистики, проте дають відповідний матеріал щодо форм аргументації, давнього полемізування. У дисертації зазначається, що перші ознаки міжконфесійної незгоди показово задекларовані латиномовним трактатом "промотора польської Реформації" Шевченко В.В. Православно-католицька полеміка та проблеми унійності в житті Русі-України доберестейського періоду / Шевченко Віталій Володимирович. - К: Преса України, 2002. - С. 206. Станіслава Оріховського "Хрещення русинів" (1544). У 60-і роки XVI ст. з'явився ще один протестантський твір, відомий пізніше як фальсифікат, лист половчанина Івана Смери, в якому містифікована мандрівка адресанта у "грецькі" краї начебто задля вивчення їхньої віри та звичаїв. Відгалуженням доктрини аріан було вчення Симона Будного, презентоване в його творі "Катехизісъ", структура якого відповідала подібним виданням протестантів, зокрема "Великому Катехізису" Мартіна Лютера. Будний вдався до реформаційної критики обрядових практик православ'я та католицизму (дотримання постів, культ ікон, чернечі обітниці), намагався віднайти в їх традиційних християнських нормах різні відхилення від канону, вказував на правомірність існування канонів реформаційної церкви. Він радив пильно вчитуватися у Святе Письмо, не боятися його інтерпретувати, тлумачити по-своєму.

Унійні заклики Бенедикта Гербеста, Петра Скраги, їхніх однодумців-богословів наткнулися на спротив консервативно налаштованих православних. Найяскравіше антикатолицьке спрямування мали "Послання до латин из их же книг", "На богомерзкую, на поганую латину…", огляд яких подається у дисертації. Зазначається, що вони ще не зовсім вписувалися в канони полеміки, за вимогами якої почергово відкидалися закиди опонентів, проте вже декларувалася необхідність такої відповіді в обґрунтуванні причин появи цих творів. Вони закладали підвалини православної полеміки та заповнювали прогалини, що утворилася в міжчассі від трактатів єзуїтів Петра Скарги "Про єдність Церкви Божої" (1577), Бенедикта Гербеста "Віри церкви римської висновки" (1586) до "Ключа царства небесного" (1587) Герасима Смотрицького.

У підрозділі 2.3. "Полемісти Острозького культурного осередку у пошуках полемічної стратегії", який складається з трьох параграфів: "Суспільно-апологетичні концепти Герасима Смотрицького", "Василь Суразький: актуалізація топосу віри", "Своєрідність полемічного дискурсу Івана Вишенського", наголошується, що в розробці форм і напрямів православної полемічної стратегії мав неабияке значення Острозький культурний осередок, де об'єдналися високоосвічені полемісти-публіцисти, які зверталися до свого адресата друкованими полемічними текстами. В них кристалізувалася відповідна щодо міжконфесійних суперечок система цінностей, орієнтована на смаки й запити різних прошарків суспільства, обґрунтовувалися погляди з догматичних, філософських, політичних та етичних проблем, формувалася власна полемічна стратегія. За орієнтир духовного та творчого пошуку острозьким полемістам правила вітчизняна духовна спадщина, твори ранньої патристики. Тодішні діячі також адекватно осмислювали західноєвропейську традицію, близьку їм за методами критики текстів, вона сприяла усвідомленню ними унікальності й неповторності різних історичних епох. Опинившись в екстремальній ситуації впровадження іноконфесійних інтенцій, острозькі книжники орієнтувалися на духовні здобутки епохи Київської Русі, намагалися піднести їх значення, використовуючи у полемічній творчості, заглиблювалися у вивчення рукописів, шукали в них відповідей на болючі релігійні питання, прагнули на їх основі оновити православну церкву.