Становлення і розвиток преси Києва (1835–1917): типологія, проблематика, національна спрямованість

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

УДК 070.1 / 070.48 “1835/1917”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук із соціальних комунікацій

Спеціальність 27.00.04 - Теорія та історія журналістики

Становлення і розвиток преси Києва (1835-1917): типологія, проблематика, національна спрямованість

Волобуєва Анастасія Михайлівна

Київ - 2008

Дисертація є рукописом

Робота виконана на кафедрі історії журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Сидоренко Наталія Миколаївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики, завідувач кафедри історії журналістики

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Крупський Іван Васильович, Львівський національний університет імені Івана Франка, факультет журналістики, професор кафедри радіомовлення і телебачення кандидат філологічних наук Сніцарчук Лідія Віталіївна, Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, керівник відділення “Науково-дослідний центр періодики”

Захист відбудеться “8” вересня 2008 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.33 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “05” серпня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філологічних наук, доцент В.Е. Шевченко.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Преса Києва ХІХ - початку ХХ ст. є явищем унікальним у суспільно-політичному, освітньо-інформаційному і культурно-духовному аспектах. Періодичні видання як свідки своєї епохи відтворюють живу картину тогочасного життя, дають можливість об'єктивно подивитися на минуле українського народу.

Вибір теми дослідження зумовлений необхідністю систематизувати, узагальнити й виявити закономірності становлення та розвитку української періодики зазначеного періоду. Загалом упродовж 1835-1917 рр. на території Києва виходило 814 періодичних видань. Існує ймовірність того, що ця кількість також не є остаточною, бо не всі часописи, зафіксовані в каталогах і довідниках чи згадані в спогадах і в пресі, досі виявлено, не вся періодика описана у допоміжних джерелах.

Передусім місцева преса потребує систематизації фактичних даних - наявності, бодай одного числа, самих газет і журналів, зосереджених у найбільших книгосховищах України та світу. Актуальність вибору теми дисертаційної роботи зумовлена також необхідністю з'ясувати й дати наукове підтвердження, що саме Київ, а не інші міста Російської імперії (крім, зрозуміло, двох столиць - Санкт-Петербурга і Москви), у визначений період мав чималу за кількістю й різноманітну за напрямами пресу.

В усі часи Київ був унікальним містом і справжнім духовним осередком Східної Європи, відіграв неповторну роль у житті багатьох етносів. Саме Київ об'єднав колись у могутню державу сусідні народи, залишаючись головним культурним центром Київської Русі. У 988 р., після прийняття християнства, почали відкриватися перші бібліотеки при церквах і монастирях. Найбільшою стала бібліотека Софії Київської, заснована 1037 р. Ярославом Мудрим. Власне її майстерня дала поштовх для створення інших бібліотек, зокрема у Печерському монастирі. У XII ст. монастир набув статусу головного релігійного центру й увійшов в історію як Києво-Печерська лавра. Саме там започатковано видання перших релігійно-духовних книжок, а згодом періодичних видань.

У ХІХ ст. Київ стрімко розвивається як велике промислове, торговельне й культурне місто. З'являються вищі навчальні заклади, зокрема Імператорський Університет св. Володимира (1834), виникають культурно-мистецькі центри. Все вищезазначене зумовило появу періодики в Києві: перше видання побачило світ у 1835 р.

Значний вплив на розвиток національно-культурних процесів на території України справила українськомовна преса 1906-1914 та 1917 рр. Не випадково Києву тут належить першість серед усіх східних губерній: від 1903-го до 1917 р. з'явилося 95 українськомовних і 7 двомовних (українською і російською) видань. Для порівняння візьмемо цифри, подані в передмові Н. Сидоренко до хрестоматії “Потужна сила рідного слова”: у Полтавській губернії виходило 30 українськомовних видань, у Харкові та Харківській губернії - 14, в Одесі та Херсонській губернії - 12, Катеринославській губернії - 10, Подільській, Волинській і Чернігівській - по 3, Таврійській - 0.

До національної періодики Києва належать і такі провідні російськомовні видання, як “Киевлянин”, “Киевская старина”, “Археологическая летопись Южной России” та інші, адже у своїх етнографічних, краєзнавчих, історичних матеріалах вони висвітлювали суто українське минуле, а не ту історію, якої дотримувалася офіційна імперська наука.

У київській пресі друкувалися відомі українські публіцисти: М. Драгоманов, В. Антонович, Ф. Лебединцев, М. Грушевський, Б. Грінченко, В. Науменко, С. Петлюра, Ф. Матушевський, М. Шаповал, С. Єфремов, В. Винниченко, А. Ніковський, Леся Українка, І. Франко та багато ін.

Таким чином, у дисертаційній роботі досліджується весь комплекс періодичних видань, які виходили в Києві у ХІХ - на початку ХХ ст., що дає змогу простежити складний процес формування і функціонування місцевої системи преси, яка нерозривно пов'язана з національно-демократичним і духовно-культурним піднесенням українського народу.

Зв'язок роботи з науковими темами.

Тема дисертації безпосередньо пов'язана з пріоритетними напрямами, за якими проводяться наукові дослідження викладачами кафедри історії журналістики Інституту журналістики.

Дослідження є складовою частиною комплексної програми науково-дослідної роботи Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір” (номер державної реєстрації № 01БФ045-01), а також нової теми “Дослідження у галузі українського журналістикознавства: методологія, термінологія і стандарти” (номер державної реєстрації № 06БФ045-01).

Мета і завдання дослідження. Основна мета роботи полягає у з'ясуванні особливостей формування типологічної системи преси Києва в 1835-1917 рр. та визначення українських національно-патріотичних аспектів. Цьому підпорядковані такі завдання:

віднаходження і створення бази періодичних видань Києва зазначеного періоду;

простеження умов появи і функціонування типологічних груп видань;

систематизація часописів, що дає змогу розглянути періодику міста як самостійне явище - віддзеркалення громадсько-політичного та соціально-економічного розвитку реґіону впродовж ХІХ - початку ХХ ст.;

аналіз проблемно-тематичного наповнення видань залежно від вимог часу;

визначення ролі українськомовних часописів Києва у формуванні національної свідомості населення, поширенні національно-патріотичних ідей.

Об'єктом дисертаційного дослідження стали періодичні видання, що виходили в Києві впродовж 1835-1917 рр., фактично 814 різноманітних за проблематикою, тематичним спрямуванням, науковою значущістю легальних і нелегальних газет і журналів, бюлетенів, листків тощо.

Предмет дослідження - зародження, становлення та розвиток системи преси Києва (1835-1917): особливості діяльності часописів у процесі розвитку суспільства, поява і функціонування типологічних груп видань, їх проблемно-тематична специфіка.

Джерела дослідження. У дисертації широко використано бібліографічні покажчики, довідники, енциклопедії, дисертації, наукову літературу, архівні матеріали, публікації періодики ХІХ - початку ХХ ст.

У дослідженні використано історико-бібліографічні нариси І. Житецького, В. Ігнатієнко, В. Головченка, В. Дмитрука, А. Погрібного; концептуально-методологічні роботи О. Коновця, І. Михайлина; науково-теоретичні праці російських та українських дослідників історії періодики: А. Животка, П. Федченка, І. Крупського, Н. Сидоренко, О. Сидоренка, М. Тимошика, О. Мукомели, Г. Жиркова, Б. Єсіна, Є. Ахмадуліна; розробки з типології, проблем методики й методології досліджень історії журналістики українських та російських учених М. Нечиталюка, В. Іванова, Б. Чернякова, М. Романюка, А. Москаленка, В. Здоровеги, В. Шкляра, О. Школьної, М. Недопитанського, О. Кузнецової, Т. Хітрової, О. Акопова, Є. Корнілова, Я. Засурського та ін.; архівні фонди, каталоги та тематичні огляди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (документи з історії національно-визвольного руху в Україні ХХ ст., перебігу жовтневих подiй 1917 р. у Києвi, джерела про соцiально-економiчний та культурний розвиток міста - фонди 274, 295, 296, 442).

Методологічна основа роботи визначена системою принципів (історизм, наукова об'єктивність, комплексність та достовірність) і методів, теоретичних узагальнень історико-журналістського знання.

Методи дослідження.

У комплексному дослідженні застосовано порівняльно-історичний, хронологічно-проблемний, статистичний, історико-типологічний методи. Крім того, також використано такі спеціально-наукові методи, як історико-оглядовий, історико-описовий та історико-хронологічний. Комплексне застосування методів дослідницького пошуку та наукового аналізу дозволило визначити і проаналізувати основні напрями, подібні й відмінні ознаки функціонування періодичних видань, простежити їх тематику і проблематику, виявити загальне і специфічне для кожної з типологічних груп видань.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що в роботі вперше здійснено комплексний історико-типологічний аналіз системи преси Києва 1835- 1917 рр.; показано, як, залежно від вимог часу та розвитку суспільства, виникали різноманітні видання; наведено статистику існування періодики Києва за досліджуваний період; визначено основні напрями і форми діяльності преси.

У процесі роботи вдалося знайти і ввести в науковий обіг 35 нових видань, які “випали” з поля зору дослідників української преси. Це:

- 1 українськомовне видання - орган семінаристів Київського навчального округу “Перший крок” (1917);

- 26 російськомовних (серед них - “Телеграммы газеты “Киевлянин” (1876-1879, 1907-1910), “Киевский листок” (1896), “Спорт” (1898), “Киевская газета” (1899-1906), “Наше дело” (1910-1913), “Родные звуки” (1915-1917) та ін.);

- 8 польськомовних - “Kressy” (1906-1911), “Nasza prsyszlosc” (1908), “Nasz swiat” (1915-1916) та ін.

У ряді видань встановлено їхні точні назви, що мають суттєві розбіжності з бібліографічним описом або даними покажчиків. Скажімо, “Дневник Областного съезда по вопросам экспорта в г. Киеве” (1914) - правильно “Дневник Областного съезда по вопросам экспорта в связи с пересмотром русско-германского торгового договора 17-21 февраля в 1914 г. в г. Киеве”; “Дети войны” (1915) - правильно “Дети и война” тощо.

З'ясовано й уточнено вихідні дані деяких часописів. Так, у бібліографічних картках бібліотек та покажчиках зазначено дату виходу першого номера, хоча в самому номері вона відсутня. Наприклад, за каталогом Російської національної бібліотеки перше число тижневика “Вся неделя” (1911) вийшло 16 січня, а в самому виданні дата виходу не зазначена.

У дослідженні простежено та уточнено зміни редакторів і видавців київської преси.

Виявлено, що у каталогах та покажчиках преси частина персоналій взагалі відсутня, іноді наведено хибні числа та роки їхніх змін. Знайдено й помилки у прізвищах та ініціалах відповідальних осіб.

Показовою у цьому плані стала найтриваліша газета міста “Киевские губернские ведомости” (1838-1920). Із 29 знайдених редакторів лише половина зазначена у відповідній літературі, до того ж частина з них з помилковими датами діяльності.

У роботі з'ясовано типологічний та проблемно-тематичний принципи функціонування періодики. Так, у процесі дослідження виявлено 814 періодичних видань, які поділяються на 11 груп: універсальні, громадсько-політичні, релігійно-духовні, професійні, науково-освітні, мистецькі, сільськогосподарські, торгово-економічні, промислово-виробничі, рекламно-довідкові, видання телеграм. Якісні та кількісні показники відображено в таблицях, поданих у додатках до дисертації.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть використовуватися для подальшої розробки порушених у роботі питань, стати основою при підготовці навчальних і методичних посібників, при читанні відповідних курсів на гуманітарних факультетах вищих навчальних закладів.

Робота ґрунтується на значному фактологічному матеріалі, а тому може зацікавити студентів і фахівців у галузі журналістики, історії, філології, культурології, видавничої справи. Також дослідження становить певний науковий та практичний інтерес для журналістів-практиків.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження, автореферат, опубліковані статті, в яких викладені основні положення наукової роботи, виконано дисертанткою самостійно.

4 публікації (стаття у збірнику і тези конференцій у Санкт-Петербурзі та Мінську) виконано у співавторстві з науковим керівником; внесок дисертантки полягає у збиранні та опрацюванні окремих матеріалів.

Апробація результатів дисертаційної роботи. Основні результати дисертації оприлюднені на двох Міжнародних конгресах україністів (Чернівці, 2002; Одеса, 1999) та міжнародних конференціях: “Журналістська практика студентів у контексті Болонського процесу” (К., 2007), “Національна періодика початку ХХ століття: розвиток і реалізація української ідеї державотворення” (К., 2006), “Средства массовой информации в современном мире” (СПб., 2006, 2003), “СМИ в современном мире. Петербургские чтения” (СПб., 2005), “Журналистика в 2003 году: обретения и потери, стратегии развития” (М., 2004), “Журналистика в 2002 году. СМИ и реалии нового века” (М., 2003), “Журналістыка-2003” (Мінськ, 2003), “Масова комунікація в Україні та інформаційний виклик ХХІ століття” (Дніпропетровськ, 2003), “Журналістика-2003 у дзеркалі моніторингу та інформаційного моделювання ЗМК” (К., 2003); всеукраїнських конференціях: “Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку” (Черкаси, 2007), “Українська преса початку ХХ століття як націєтворчий чинник” (Полтава, 2005), “Християнська етика - домінанта української освіти та виховання” (К., 2002), “Українська журналістика сьогодення у світовому інформаційному просторі (співвідношення глобального, загальнонаціонального та реґіонального” (Дніпропетровськ, 2001), “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 1999, 2000, 2002-2005), “Українська журналістика-99” (К., 1999).

Публікації. Основні теоретичні положення та результати дослідження викладено в 10 наукових статтях, у тому числі 5 - у фахових виданнях, 5 - у наукових збірниках, які раніше були фаховими зі спеціальності “журналістика”, та в 11 тезах і матеріалах доповідей, уміщених у збірниках конференцій.

Структура дисертаційного дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що містять 7 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (433 позиції) та додатків (схеми та діаграми). Загальний обсяг дисертації - 236 сторінок. Список використаних джерел поданий на 37 сторінках, додатки - на 9 сторінках.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та основні завдання, розкрито зв'язок роботи з науковими програмами кафедри, визначено об'єкт, предмет та методи дослідження, сформульовано наукову новизну, практичне значення дисертації, подано відомості про особистий внесок здобувача, публікації, апробацію й структуру роботи.

У першому розділі - “Історіографія та джерела до вивчення преси Києва” - аналізуються стан наукової розробки теми та джерельна база дослідження.

Для відтворення кількісно-якісних параметрів становлення та розвитку київської преси проведено значну пошукову роботу в найбільших бібліотеках Києва, Львова, Москви та Санкт-Петербурга. Опрацьовано архівні фонди, каталоги і тематичні картотеки Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (документи з історії національно-визвольного руху в Україні ХХ ст., перебігу жовтневих подiй 1917 р. у Києвi, джерела про соцiально-економiчний та культурний розвиток міста - фонди 274, 295, 296, 442).

Скрупульозно проаналізовано покажчики так званого “дожовтневого періоду”, починаючи з 1888 р. Окремо слід згадати довідкові книги: “Весь Киев”, “Весь Киев в кармане”, “Киевский календарь на […] г.”, “Весь Юго-Западный край”, “Памятная книжка Киевской губернии”. З відкриттям раніше заборонених фондів почали виходити оновлені покажчики бібліотек. Українська історіографія збагатилася чотиритомним каталогом петербурзьких дослідників на чолі з Є. Авраменко “Русские официальные и ведомственные издания ХІХ - начала ХХ ст.” та репринтним виданням “Библиография русской периодической печати. 1703-1900 гг.” М. Лісовського. Вивченню проблем становлення і розвитку української преси досліджуваного періоду присвячені ґрунтовні праці В. Ігнатієнка “Бібліографія української преси, 1816-1916”, “Українська преса 1816-1923 рр.”, “Українська преса 1905-1907 рр.”, “Українські нелегальні видання рр. 1914-1917” та фундаментальне дослідження А. Животка “Історія української преси”. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. вагомим внеском у вивчення історії української журналістики стали дослідження М. Максимовича, О. Маковея, І. Франка, М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Грушевського, С. Єфремова, Є. Чикаленка, Д. Дорошенка, В. Винниченка, І. Житецького, С. Петлюри, В. Дорошенка, Д. Донцова.

Залучено також праці вчених радянського періоду: П. Федченка, М. Бернштейна, Ф. Погребеника, В. Солдатенка, Є. Демченко, колективний підручник “Історія української дожовтневої журналістики” та ін., що досі мають фактологічну цінність.

Динаміку формування української преси в ХІХ-ХХ ст. як на етнографічних землях, так і за їх межами дослідив Ю. Тернопільський у розвідці “Українська преса з перспективи 150-ліття”. Історію розвитку української журналістики від її виникнення у Львові до кінця ХІХ ст. ґрунтовно викладено у підручнику харківського науковця І. Михайлина “Історія української журналістики”. Серед праць українських науковців в еміграції слід згадати дослідження І. Кревецького та З. Кузелі.

Нині, коли постало питання розробки історії української науки про журналістику, шлях розвитку українського журналістикознавства простежують відомі науковці В. Різун, Т. Трачук, Т. Скотникова. Важливим джерелом для опрацювання видань стали монографія та докторська дисертація І. Крупського, розвідки О. Мукомели, О. Коновця, А. Бойко, К. Касаткіна, В. Довгича, що подають аналіз преси минулого й сьогодення, особливостей її функціонування у контексті суспільно-політичного життя.

Виняткову цінність для вивчення історії розвитку української журналістики становить праця Ю. Шаповала “Літературно-науковий вістник” (1898-1932): творення державницької ідеології українства”, де автор панорамно розглянув передумови виникнення, розквіт та вплив на громадськість цього журналу. Наступним етапом стали літературознавчі дисертаційні дослідження ЛНВ Г. Корбич та Н. Кузіної.

Низку наукових праць українських істориків і журналістикознавців присвячено діяльності часопису “Киевская старина”. Так, М. Палієнко у ґрунтовній праці “Киевская старина” у громадському та науковому житті України (кінець ХІХ - поч. ХХ ст.)” визначила основні етапи історії видання; на підставі архівних та опублікованих джерел проаналізувала науково-громадську діяльність редакції журналу; охарактеризувала проблемно-тематичне наповнення публікацій видання та визначила його роль в українському історіографічному процесі. Також дослідниця уклала систематичний та хронологічний покажчики змісту часопису.

У дисертаційному дослідженні згадуються праці інших авторів, де проаналізовано становлення, розвиток та функціонування “Киевской старины”. Це розвідки І. Забіяки, І. Михайлина, І. Корнєйчика, Я. Сошинської, О. Щербініної, Н. Побірченко.

Цінні історичні відомості про періодичні видання, зокрема альманахи М. Максимовича, містить підручник “Історія видавничої справи” М. Тимошика. Окрім того, важливу інформацію знаходимо у монографії “Її величність - книга. Історія видавничої справи Київського університету”, де науковець докладно аналізує часопис “Университетские известия”. У книзі “Лишусь навіки з чужиною...” у розділі “Журналіст, редактор, видавець” історик висвітлює публіцистичну діяльність І. Огієнка в київських виданнях, зокрема “Громадській думці” / “Раді”. Етапи розвитку української мови на основі публікацій київських газет і журналів проаналізовано в монографії І. Зайченка “Проблеми української національної школи у пресі (друга пол. ХІХ - поч. ХХ ст.)”.

Винятковою для вивчення історії національної преси стала хрестоматія (упорядники Н. Сидоренко та О. Сидоренко) “Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття”, де вміщено великий масив документів і матеріалів, які стосуються цензурної політики влади щодо українського слова, бібліографічні довідки про редакторів, видавців і співробітників українських видань. Певним доповненням до джерельної бази дослідження можна вважати хрестоматію, укладену Н. Сидоренко, “Потужна сила рідного слова”, підготовлену до 100-ліття виходу у світ перших українськомовних видань Східної України.

Допоміжним джерелом у роботі виступають поважні загальноісторичні дослідження І. Крип'якевича та В. Сергійчука. Панорамне дослідження партійно-радянської преси здійснили російські вчені Б. Єсін, Г. Жирков, О. Бережной. Також стали в пригоді об'єктивні розвідки газет і журналів політичних партій Є. Ахмадуліна, В. Головченка, І. Михальського, С. Костя, Г. Рудого.

В останнє десятиліття помітне зацікавлення викликає дослідження цензурних питань у Росії, цензури громадської думки. Вельми важливою в цій царині стала розвідка “Нездійснені видання: Анотований покажчик нереалізованих проектів українськомовних часописів кінця ХІХ - початку ХХ ст.” О. Сидоренка. У покажчику не лише перелічено нездійснені часописи в зазначений період, а й уміщено всі наявні відомості про них в архівних та інших джерелах. Вибірково подано їхню програму, спрямування, тиражі, прізвища редакторів та видавців. Вступна стаття висвітлює загальний стан українськомовної преси того періоду, розкриває різні засоби боротьби з нею: конфіскація та заборони, накладання штрафів, переслідування редакторів і видавців.

У 90-х рр. минулого століття активізувалася дослідницька діяльність у галузі української преси. У Львові 1993 р. створено Науково-дослідний центр періодики при ЛНБ ім. Стефаника. Згодом (1995) засновано Дослідницький центр історії української преси в Києві. В останні роки вийшло друком кілька анотованих покажчиків та фундаментальних монографій про становлення та розвиток української преси. Це, зокрема, роботи таких відомих учених, як Н. Сидоренко, В. Різун, В. Качкан, В. Здоровега, Б. Черняков, В. Шкляр, М. Тимошик, О. Мукомела, М. Романюк, Ю. Шаповал, І. Крупський, І. Михайлин, М. Нечиталюк, Л. Сніцарчук та ін.

Для виконання роботи опрацьовано навчальні посібники з історії та типології преси російських науковців М. Шкондіна, О. Западова, О. Акопова, Я. Засурського. Істотний внесок у розробку типології журналістики зробили вітчизняні науковці А. Москаленко, В. Іванов, В. Шкляр, В. Здоровега, О. Кузнецова, О. Школьна, Т. Хітрова.

У результаті пошукової роботи знайдено 814 періодичних видань, які виходили в Києві у 1835-1917 рр. Упродовж ХХ - початку ХХІ ст. у різних описах зазначалося лише 779 видань. 35 часописів, про які не було згадок у жодному довідковому джерелі, знайдені дослідницею самостійно. Досі не існувало жодного ґрунтовного списку видань Києва досліджуваного періоду. Опрацювання покажчиків, карткових та електронних каталогів, безпосереднє ознайомлення з оригіналами видань дали змогу зробити уточнення у фактичних даних назв, підзаголовків, дат та місць виходу, встановити ініціали та прізвища редакторів та видавців.

Спираючись на загальні критерії типоформувальних ознак мас-медіа, використавши існуючі моделі, дисертанткою запропоновано проблемно-типологічну систему преси, базуючись виключно на проблемно-тематичних особливостях публікацій газет і журналів.

У другому розділі дисертаційної роботи - “Формування системи преси Києва 1835-1917 рр. за структурно-типологічними та проблемно-тематичними ознаками” - розглянуто передумови та процес становлення системи преси на основі структурно-типологічних та проблемно-тематичних ознак.

У підрозділі 2.1.“Загальна типологічна схема становлення київської преси” вивчаються основні явища в процесі виникнення і розвитку місцевої преси від одного історичного етапу до іншого. В результаті аналізу типологічної системи періодики, виявлено, як окреме видання виникло, які етапи розвитку проходило, на що вплинуло, тобто простежено тенденції розвитку, динаміку і широту охоплених тем.

Преса Києва, як і всі ЗМІ, належить до активних соціальних систем, що мають внутрішню єдність і автономність. У дослідженні періодика розглядається з погляду двох найважливіших типологічних ознак - за проблемно-тематичним наповненням та періодичністю, що дало можливість зосередитися на основних моментах становлення та розвитку преси Києва.

Відлік часу появи першої періодики міста припадає на 10 січня 1835 р., коли у Києві з'явився щоденний листок “Киевские объявления”. Всього зібрано, оброблено та проаналізовано 814 видань: українськомовних - 95, російськомовних - 669, іншомовних - 34 (серед них на ідиші - 6, польською - 25, чеською - 2, французькою - 1), двомовних - 15 (серед них російською та українською - 7, російською та польською - 3, російською та французькою - 1, російською та чеською - 4), чотиримовних (російська, польська, чеська, французька) - 1 видання. Виходячи зі специфіки проблемно-тематичного наповнення, орієнтуючись на визначення понять за “Великим тлумачним словником сучасної української мови” та спираючись на вже існуючі дослідження, не створюючи власної типологічної системи, київську пресу поділено на 11 груп, а саме: універсальна група - 120 видань, громадсько-політична - 100, релігійно-духовна - 34, професійна - 102, науково-освітня - 185, мистецька - 139, сільськогосподарська - 55, торгово-економічна - 19, промислово-виробнича - 7, рекламно-довідкова група - 42 видання, видання телеграм - 11. Слід зауважити, що певна частина газет і журналів перебували на межі груп.

За періодичністю пресу поділено на такі групи: одноденні - 3 видання, щоденні - 103, тижневі - 144, двотижневі - 73, щомісячні - 94, двомісячні - 9, щодекадні - 1, щоквартальні - 9, піврічні - 7, щорічні - 21; такі, що виходили двічі на тиждень, - 15, тричі на тиждень - 13 видань. Велику кількість періодики становила група газет і журналів із невизначеним терміном виходу (неперіодично) - 322. Це переважно додатки, протоколи, “листки”, наукові праці та бюлетені. Крім того, частина видань упродовж свого існування змінювала свою періодичність.

Проведене дослідження доводить, що преса Києва - цілісна система, яка здебільшого задовольняла інформаційні потреби суспільства. Складалася вона з різноманітних типологічних груп, які виникали залежно від запитів населення. Аналіз свідчить і про таку закономірність: чим динамічніше розвивалося суспільство, тим більше з'являлося нових часописів. Інформаційний сплеск викликала політизація суспільства. Недаремно найпотужнішими стали періоди двох революцій: 1906 р. з'явилося 70 нових видань і 1917 р. - 122. Менш плідними були 1911 р. - 49 нових видань, 1910 - 46, 1913 - 43, 1912 - 41, 1907 - 36, 1909 - 35, 1914 р. - 34 видання. Найменша кількість періодики виходила у ХІХ ст.: від одного (1835-1859) до 11 (1896) видань. Зазвичай кількість назв періодики Києва, починаючи від 1860-го до 1902 р., коливалася в межах 5-8 нових видань на рік.

У підрозділі 2.2. “Універсальні видання - фундамент для розвитку української преси” досліджуються часописи, що дістали назву саме за свою універсальність, були найбільш впливовими. Це одна з найпотужніших груп (“Киевские губернские ведомости” (1838-1920), “Киевский телеграф” (1859-1976), “Киевлянин” (1864-1919), “Последние новости” (1906-1919) тощо). Значна частина цієї періодики з'явилася на початку ХХ ст., а саме: у 1906 р. - 22 видання та у 1910 р. - 10 видань. В інші роки ситуація мала такий вигляд: 1838-1898, 1902, 1916 - 1 нове видання; 1899, 1903 - 2; 1913 - 3; 1908, 1915 - 5; 1909, 1917 - 6; 1905, 1914 - 7; 1912 - 8; 1907, 1911 - 9 видань. Проблемно-тематичним наповненням групи є детальне інформування широкого читацького загалу про місцеве громадсько-політичне, культурно-освітнє та економічно-господарське життя. Видання оперативно висвітлювали найважливіші події, що відбувалися в різних куточках імперії та за кордоном, завдяки розгалуженій мережі власних кореспондентів або повідомленням Петроградського телеграфного агентства.

Переважна більшість періодики виходила щоденно. Значна частина видань мала підзаголовки, що розкривали їхню спрямованість (“Политическая, литературная, общественная и коммерческая”, “Ежедневная литературно-политическая и экономическая газета”, “Щоденна політична, економічна і літературна газета”, “Ежедневная литературно-общественная и экономическая газета”). Редакторами і видавцями виступали, як правило, приватні особи: Ф. Бернштейн (“Киевский вестник”), П. Андрієвський (“Заря”), М. Суковкін (“Киевская земская газета”, “Газета”), Г. Карант (“Киевская жизнь”, “Киевский день”, “Киевское утро”), О. Саліковський (“Киевские отклики”, “Киевский голос”) та ін. Окремі газети і журнали мали спільну тематику й проблематику, виходили одночасно.

Однією з особливостей універсальної типологічної групи стала зміна назв періодичних видань. Через адміністративне та цензурне переслідування редакції вимушені були закриватися і для відновлення своєї діяльності змінювали назву видань. Наприклад, “Справочный указатель” (1898) перетворився на “Киевскую газету” (1899-1905), яка перетворилася в “Киевский вестник” (1905-1906), далі в “Киевскую жизнь” (1906), а згодом у “Киевскую зарю” (1906). Траплялося, що газета впродовж свого існування з різних причин робила перерву у виданні. Тоді вона на цей час зливалася з якимось часописом або виходила як тимчасова газета під іншою назвою. Скажімо, “Киевская почта” (1909-1912) перевтілилася в “Киевскую жизнь” (1912-1915), яка від 18 червня до 15 вересня 1913 р. не виходила. Під час цієї перерви передплатники отримували газету “Киевский день” (1913). Іноді зміна назви спричиняла і зміну спрямування видання.

Також варто зазначити, що назва друкованого ЗМІ не завжди відбивала його проблемно-тематичне наповнення. Так, “Сборник статей для народного чтения” (1868-1870), “Справочный указатель” (1898), “Літературно-науковий вістник” (1907-1917), “Село” (1909-1911), “Киевские биржевые ведомости” (1912), “Театральный и торгово-промышленный вестник” (1913) за назвою мають належати до інших типологічних груп. Проте саме проблемно-тематичне наповнення таких видань змусило зарахувати їх до універсальної групи.

Для більшості видань характерною була наявність різних додатків: періодичних, разових або на кілька номерів, переважно літературно-художнього спрямування. Виданням із найбільшою кількістю постійних періодичних додатків, понад 10, стала щоденна газета “Киевская мысль”. Деякі газети мали ранкові та вечірні випуски, ділилися на офіційний і неофіційний відділи.

Окремі видання містили на своїх шпальтах (найчастіше у “підвалі”) додаткові “міні-газети”, здебільшого гумористичного спрямування. Так, наприклад, “Киевский луч” на другій сторінці першого номера подавав “газету в газеті”.

Рубрики часописів не мали ідентичних назв, але найчастіше були схожого спрямування та змістового наповнення: “Російське життя” / “По Росії”; “Внутрішні відомості” / “Міська хроніка” / “По Україні” / “Наш край”; “Хроніка”; “Телеграми”; “За кордоном” / “Закордонні новини” / “Іноземні відомості”; “Серед газет”; “Суміш”. Культурно-мистецькі новини вміщувались у розділах “Театр і музика”, “Нові книги”, “Бібліографія”; перебіг судових справ висвітлювався у рубриках “Суд” / “Судова хроніка”.

Виданням універсальної групи цілком слушно відводиться надзвичайно важлива роль у творенні друкованого слова. Сам факт їхньої появи - символічно-знаковий. Без перебільшення можна стверджувати, що видання універсальної групи заклали потужний фундамент для подальшого стрімкого розвитку і зміцнення української преси.

У підрозділі 2.3. “Офіційна преса міста” з'ясовано роль громадсько-політичних періодичних видань, яка тісно пов'язана з суспільно-політичним життям і всебічно відтворює всі його аспекти: міжпартійні відносини, діяльність українських товариств, спілок, організацій.

До цієї групи належали різноманітні часописи: “Вперед” (1896-1900), “Боротьба” (1906), “Слово труда” (1910), “Русский избиратель” (1917) та ін. Більша частина видань побачила світ на межі двох століть - кінця ХІХ - початку ХХ.

Найпліднішими виявилися переломні роки: 1905-1907 - 20 видань, 1917 - 45. Окрім владних структур, часописи випускали партії, громадські організації та приватні особи. Здебільшого, це були газети.

Для детального аналізу всю громадсько-політичну групу поділено на п'ять підгруп залежно від спрямування. Це офіційні - 8 видань, соціал-демократичні - 24, монархічні - 8, партійні - 43, видання національних меншин - 17.

Революційні події 1905 р., “потепління” цензурної політики створили більш сприятливі умови для періодичних видань.

Легально стали друкуватися газети революційних партій, професійних організацій, які об'єднано у велику підгрупу партійної преси. Чітко простежуються два періоди їхньої появи. Перший припав на 1905-1907 рр. - 12 видань; друга хвиля активності прокотилася 1917 р. - 19 газет і журналів, здебільшого українськомовних.

Найбільша кількість періодики належала партіям соціал-демократичного спрямування (“Работник” (1906), “Голос труда” (1913), “Пролетарская мысль” (1917-1918) та ін.), які використовували пресу для пропаганди більшовицьких ідей.

Особливу нішу серед громадсько-політичних видань займали партійні видання монархічного напряму, які завзято відстоювали самодержавні погляди. Так, “Союз російського народу” видавав 3 газети (“Голос русского” (1906), “Вече стольного города Киева” (1907), “Киевская дубинка” (1907); Київська монархічна партія - газету “Закон и правда” (1906-1907); Російська монархічна партія - газету “Самодержавие” (1906); організація чорносотенного напряму - Патріотичне товариство молоді “Двоголовий орел” - 4 часописи (“Молодые силы” (1907-1909), “Святая Русь” (1911), “Двуглавый орел” (1911-1917), “Киевская копейка” (1915-1917).

Лейтмотивом українськомовної періодики (“Вісти з Української Центральної Ради” (1917-1918), “Вістник Генерального Секретаріяту Української Народної Республіки” (1917-1918), “Вістник Української Народної Республіки” (1917-1919) і т. ін.) стала ідея національного відродження українського народу, його право на самодостатнє життя, розвиток власної економіки й культури тощо. Видання національних меншин відстоювали інтереси своїх націй на теренах Росії. Це 10 єврейських (“Вогин” (1911), “Eth Libnoth” (1917), “Еврейская молодая мысль” (1917-1919), 5 чеських (“Ruskэ Иech” (1906-1908), “Иechoslovan” (1911-1916), “Свобода” (1917) та 2 польських (“Praca wspolszesna” (1908), “Zjednoczenie” (1910) часописи. Чеські та польські були двомовними, єврейські - російськомовними або на ідиші.

Громадсько-політична преса досліджуваного періоду була найбільш масовою. Будучи неоднорідною, вона поділялася за політичною спрямованістю, періодичністю, тиражами, мовою видання тощо. Диференціація громадсько-політичної преси стала відображенням активного розвитку громадянського суспільства кінця ХІХ - початку ХХ ст.

У підрозділі 2.4. “Поява спеціалізованої періодики у Києві” відтворено і проаналізовано процес становлення спеціалізованої преси Києва. У кінці ХІХ ст. Київ став одним із найбільших промислових і культурних міст Російської імперії. Зростає потреба у періодичній пресі, яка б задовольняла різноманітні інтереси населення в галузі медицини, суспільних наук, сільського господарства, інженерного знання та багатьох інших фахових напрямів.

Аналіз періодики досліджуваного періоду свідчить про тенденцію до активного розвитку спеціалізованих часописів міста та їхньої галузевої диференціації. Кожне видання орієнтоване на певну читацьку аудиторію, тематика і проблематика публікацій підпорядкована фаховому наповненню. Таким чином, київські видання згруповані за такими проблемно-тематичними ознаками:

- релігійно-духовні (“Воскресное чтение” (1837-1912), “Киевские епархиальные ведомости” (1861-1918), “Пастырское чтение” (1914-1917);

- професійні (“Современная медицина” (1860-1874), “Инженер” (1882-1917), “Вестник Юго-Западных железных дорог” (1903-1917);

- науково-освітні (“Записки Киевского общества естествоиспытателей” (1870-1917), “Молода Україна” (1908-1914), “Университетские известия” (1861-1919);

- мистецькі (“Жизнь и искусство” (1893-1900), “В мире искусств” (1907-1910), “Театральное обозрение” (1912-1913);

- сільськогосподарські (“Земледелие” (1884-1907), “Семенной рынок” (1912-1915), “Хозяйство” (1906-1918);

- торгово-економічні (“Киевская биржа” (1897-1917), “Киевская торговая газета” (1906), “Коммерческая газета” (1912);

- промислово-виробничі (“Выставочный листок сельскохозяйственной и промышленной выставки в 1897 г. в Киеве” (1897), “Дневник Четвертого Всероссийского электротехнического съезда в Киеве” (1907), “Вестник мыловарения” (1910-1915);

- рекламно-довідкові (“Киевские объявления” (1835-1838), “Киевская справочная газета” (1902-1904), “Деловой будильник” (1907);

- видання телеграм (“Телеграммы газеты “Киевлянин” (1876-1879, 1907-1910), “Киевские телеграммы” (1880), “Киевский телеграф. Война народов” (1914-1915).

Проблемно-тематичний аналіз дав змогу визначити головні завдання, спрямування, тематично-змістове наповнення видань. Варто зауважити, що не всі газети і журнали містили тематично об'єднану інформацію. Чимало видань були різнобічними, перебували на межі двох груп. Скажімо, “Киевлянин” (1864-1919) - універсальна та громадсько-політична, “Бюллетень Киевского комитета РСДРП и Военного революционного комитета” (1917), “Вестник Областного и Киевского советов рабочих и солдатских депутатов” (1917) - громадсько-політична та професійна; “Труды Психологической семинарии при Университете св. Владимира” (1904-1908) - науково-освітня та медична. Незважаючи на те, що такі та подібні видання були на межі груп, у дослідженні їх зараховано до тієї групи, матеріали якої переважали.

Проблемно-тематичне розмаїття спеціалізованої періодики спрямовано на широку читацьку аудиторію. За допомогою такої преси сучасні дослідники можуть відтворити об'єктивну картину минулого.

У третьому розділі - “Національно-патріотичні особливості преси Києва середини ХІХ - початку ХХ ст.” - розглянуто концептуальні підходи преси Києва щодо формування української національної ідеї, виховання національної свідомості, визначення перспектив державності України. Виходячи з вищезазначеного, розділ поділено на три підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Перші видання проукраїнського напряму” розглянуто передумови та процес становлення преси проукраїнського напряму. Пом'якшення політичного режиму Олександром ІІ сприяло консолідації українського суспільства, створило більш сприятливі умови для заснування періодичних видань. З'являється низка альманахів, зокрема М. Максимовича - “Киевлянин” (1840, 1841, 1850), “Украинец” (1859, 1864), Д. Мордовцева - “Малорусский литературный сборник” (1859). Найчастіше у публікаціях цих збірників оспівувалося героїчне минуле, козацька слава, традиції народу. І все ж таки, зазначав І. Крупський у книзі “Національно-патріотична журналістика України”, видання альманахів мало велике суспільно-політичне значення, адже раніше про випуск будь-яких часописів проукраїнського напряму не могло бути й мови.

Першим офіційним виданням Києва стали “Киевские губернские ведомости”. В середині 50-х рр. у неофіційній частині газети містилися українські твори та різний етнографічний матеріал. Зазвичай вони мали просвітницький характер. періодика часопис національна свідомість

За даними архівів особливої канцелярії Міністерства народної освіти та Головного управління цензури, чимало осіб просили дозволу видавати на українських землях періодику хоча б мішаною мовою, проте всі проекти відхилялися. А з підписанням 8 липня 1863 р. таємного Валуєвського циркуляра про вихід видань українською мовою слід було забути.

На середину 70-х рр. ХІХ ст. припадає новий спалах активності Київської громади, яка скористалася сторінками газети “Киевский телеграф” для ведення культурно-освітньої діяльності. Так званий “комітет 13-ти”, який очолював видання, фактично перетворив його на трибуну новітніх суспільних ідей, порушуючи на своїх шпальтах питання національного руху. Активна діяльність газети не залишилася поза увагою влади. Часопис закрили, а його співробітники на чолі з М. Драгомановим вимушені були покинути країну.

Важливою віхою в національно-духовному пробудженні країни стало заснування “Південно-Західного відділу Російського географічного товариства”, яке згуртувало навколо себе визначні наукові сили того часу. Товариство розгорнуло інтенсивну діяльність на ниві українознавства: археології, етнографії, мовознавства, історії.

З прийняттям Емського указу видання преси або окремих матеріалів українською мовою в Російській імперії стало неможливим узагалі. За даними дослідника О. Сидоренка, всього нереалізованих проектів українськомовних часописів за період від 1881-го до 1905 р. було 18.

У 1882 р. Київська громада, шукаючи щонайменшої можливості для видання періодичних газет і журналів, заснувала часопис з історії, етнографії та літератури “Киевская старина”, що проіснував до 1906 р., а наступного року з'явився вже під назвою “Україна”.

Видання об'єднало сили, які прагнули прислужитися національній справі, відстоюючи самобутню культуру, традиції, слово. Тут співробітничали провідні українські діячі кінця ХІХ - початку ХХ ст. “Киевскую старину” цілком можна назвати першим національним науково-історичним місячником, громадською трибуною свідомої інтелігенції.

Перші періодичні видання проукраїнського напряму виступали активними осередками національно-культурницького руху.

У підрозділі 3.2. “Поява періодики українською мовою” розглянуто передумови та процес становлення українськомовної преси.

Революційні події в Російській імперії 1906-1907 рр. створили більш сприятливі, порівняно з попереднім часом, умови для заснування українськомовних періодичних видань на Наддніпрянщині. Маніфест 17 жовтня 1905 р. нібито дав реальні можливості для легального виходу газет і журналів рідною мовою.

Становище друку в той час регламентувалося кількома додатковими правилами, що відкривали місцевій владі необмежений простір для заборон. Тож і після проголошення свобод щодо друку преси української мовою, безліч спроб видавати її було придушено. За період 1905-1907 рр. відмовлено у друку 25 різнотипним часописам.

І все ж таки національна преса розвивалася. На всій території Східної України з'явилася ціла низка видань українською мовою. Найбільше їх зафіксовано саме в Києві. Серед тематичного спектра варто зазначити такі видання: професійні (“Муравейник” (Комашня)”, “Наша кооперація”, “Військовий вістник”), універсальні (“Село”, “Засів”, “Маяк”), громадсько-політичні (“Слово”, “Боротьба”), мистецькі (“Нова громада”, “Сяйво”, “Українська хата”), науково-освітні (“Україна”, “Записки Українського наукового товариства у Києві”, “Світло”).

31 грудня 1905 р. виходить щоденна громадсько-політична, економічна та літературна газета “Громадська думка” (1905-1906) - найяскравіше видання свого часу, що відстоювало право українців на вільний розвиток своєї мови, освіти та культури.

Як тільки влада забороняла видання, редакції одразу вживали заходів щодо його відновлення під іншою назвою.

Після закриття поліцією “Громадської думки” у Києві з'явилася щоденна політична, економічна і літературна газета “Рада” (вересень 1906), яка проіснувала до серпня 1914 р. і стала провідною українською газетою, що уособлювала в собі національний дух, весь час перебуваючи під пильним наглядом властей.

У січні 1906 р. у Києві почав виходити перший наддніпрянський журнал “Нова громада”. Окрім літературних та наукових матеріалів, часопис друкував огляди політичного та громадського життя в Україні та за її межами. На початку 1907 р. до Києва перенесено редакцію всеукраїнського журналу “Літературно-науковий вістник”, що поєднував літературний і політично-економічний напрями. Різнобічно висвітлюючи життя, пильну увагу часопис приділяв українським проблемам - формуванню національно-визвольних ідей.

У 1909 р. вдалося отримати дозвіл на видання тижневої ілюстрованої газети “Село”, що надходила до найвіддаленіших куточків України, доносячи в доступній для пересічного читача формі українське слово. Та постійні репресії і штрафи не дали їй змоги вижити. Після закриття “Села” його ідеї втілював тижневик “Засів”, що вийшов 4 березня 1911 р. Але матеріальні труднощі, штрафи, арешти окремих номерів призвели до закриття часопису.

Часописом, який розвивав українське письменство, направляв його так, “щоб воно йшло назустріч усім життєвим змаганням нашого народу і допомагало б його культурно-просвітнім потребам” був місячник “Українська хата” (1909-1914).

Важлива роль у національно-патріотичному вихованні дітей, як зазначав І. Крупський, належала тогочасним дитячим журналам - “Молодій Україні” (1908-1914) і “Світлу” (1908).

1914-1916 рр. стали катастрофічними для української преси. Було закрито українськомовні видання, цензурні умови унеможливили їхнє існування. Нову видавничу хвилю викличуть уже політичні події 1917 р.

Проаналізувавши суспільно-політичні умови, в яких виникла періодика українською мовою, можемо констатувати її швидкий розвиток та широку диференціацію, незважаючи на штучні перепони та переслідування царською адміністрацією. Протягом 1903-1917 рр. з'явилося 95 українськомовних і 7 двомовних (українською та російською) видань.

У підрозділі 3.3. “Державотворчі вектори української преси” з'ясовано місце періодичних видань щодо вирішення національного питання і визначення перспектив державності України.

Політичні події 1917 р., утворення Центральної ради спричинили нову хвилю видавничої діяльності. Знову з'являються українськомовні видання, адресовані різним аудиторіям за професійним спрямуванням: медичні, сільськогосподарські, кооперативні, педагогічні, шкільні, промислові, мистецькі, наукові тощо. Започатковано новий тип журналістики - українська державотворча преса. Частина видань змінила мову свого видання на рідну.

Теза автономного статусу України в складі Росії набула популярності й стала однією з провідних ідей української преси. Такі видання, як “Вісти з Української Центральної ради” (1917), “Вістник Української Народної Республіки” (1917-1919), “Вісти Київського губерніяльного виконавчого комітету” (1917), “Вістник Генерального Секретаріяту Української Народної Республіки” (1917-1918) тощо, поряд з іншими програмними завданнями пропагували автономію України зі своїм представницьким органом, який здійснював би законодавчу діяльність.

У цей складний час все гостріше відчувалася потреба у розгалуженій системі національної періодики, яка б не лише інформувала, а й всебічно висвітлювала українське життя, допомагала населенню сприймати ідею самостійності. За цих умов з'явилася давноочікувана “Нова рада” (1917-1919), серед публікацій якої домінувало “українське питання”, зокрема проблема національної автономії і федерації.

Ідею автономії України пропагували й інші видання, наприклад “Робітнича газета” (1917-1919) - орган Центрального Комітету Української соціал-демократичної робітничої партії. Поміж іншим, газета порушувала також питання організації українського війська.

Проблеми українізації висвітлював і “Вістник І Всеукраїнського агрономічно-економічного з'їзду” (1917). Пильну увагу видання приділяло розвитку національної системи освіти.

Проблеми освіти, необхідність друку українською мовою порушувала і сільськогосподарська “Київська земська газета” (1912-1917). Ідею самостійної Української держави пропагували щоденник “Народна воля”, тижневик “Боротьба”.

Проведене дослідження дозволяє констатувати виразне ідеологічне спрямування преси.

Як бачимо, жодне періодичне видання не залишалося байдужим справи розбудови Української держави. Ідея автономії України посідала центральне місце на шпальтах української преси і обґрунтовувалася як природне право кожного народу на самовизначення.

Висновки

- посідаючи важливе місце в суспільному та духовному житті всієї Східної України, преса Києва 1835-1917 рр. й досі залишається “відкритою темою” для науки. Питання діяльності преси зазначеного періоду, її роль у пропаганді та відстоюванні національних інтересів висвітлені неповно. Аналіз історіографії теми засвідчує, що в радянські часи науковці досліджували здебільшого більшовицькі та радянські періодичні видання, залишаючи поза увагою весь пласт газет і журналів. Лише з проголошенням незалежності України склалися умови для об'єктивного дослідження всієї періодичної преси як цілісної системи. Актуальність створення репертуару української періодики щороку зростає, адже преса - це історичне джерело, що свідчить про суспільно-політичне, економічне та культурне життя нації;

- проведений аналіз показує, що в досліджуваний період Київ був найбільшим видавничим центром Східної України. Виявлено і систематизовано 814 видань, що дало змогу простежити появу та функціонування різноманітних типологічних груп видань. За проблемно-тематичною спрямованістю преса Києва як активна соціальна система практично задовольняла всебічні потреби суспільства: видавалися офіційні, громадсько-політичні, церковно-релігійні, фахові та інші видання. Розвиток української преси відбувався у нерозривному зв'язку з політичними, соціальними, культурними реаліями тогочасного суспільства;

- періодичні видання Києва виступали активними осередками українського національно-культурницького руху і відіграли величезну роль у формуванні національної свідомості українського народу, сприяли формуванню національно-визвольних і державницьких ідей. Загалом жодне видання, що з'явилося друком рідною мовою, не трималося осторонь національних проблем (“Рада” (1906-1914), “Україна” (1907), “Українське бжільництво” (1908-1910);

...