Українська журналістика як соціокультурна модель: генезис, домінанти у світовому інформаційному контексті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук із соціальних комунікацій

27.00.04 - теорія та історія журналістики

Українська журналістика як соціокультурна модель: генезис, домінанти у світовому інформаційному контексті

Житарюк Мар'ян Георгійович

Київ 2009

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Інформаційне суспільство характеризується новими особливостями і викликами. Найочевиднішими з-поміж них є посилення ролі засобів масової комунікації і засобів масової інформації (відповідно техніко-технологічного фактора й інструмента (ЗМК) та продуцента інформації і системотворця-модулянта національної і політичної держави (ЗМІ)). Перманентні інформаційні війни, спроектовані на українські владні інститути й міжнародні відносини, не тільки завдають шкоду національним символам, економіці, культурі, загострюючи і провокуючи внутрішні, дезінтеграційні процеси в структурі українського суспільства, що можуть мати небажані для нього геополітичні наслідки, а й показують, по-перше, незахищеність, надвідкритість національного інформаційного простору України, його вразливість, по-друге, суспільне нерозуміння і практичне ігнорування соціокультурної системи національної журналістики, марґіналізацію її завдань, принципів і функцій.

Натомість журналістику необхідно аналізувати в загальнокультурному контексті - як складову історичних, територіальних, національно-етнічних, ідеологічних, культурних спільнот, як важливий суспільний чинник. Завдання сучасної теорії і практики журналістики складні, питання - болючі. Що важливіше: інформаційна чи інтерпретаційна модель журналістики? Яке значення для збереження політичної незалежності України має національний інформаційний простір? Чи належно він оформлений юридично, чи розбудований фактично, чи достатньо захищений? Попри наявність у нашій країні актуальних, цікавих, глибоких наукових праць із теорії журналістики, які загалом не поступаються ні російським, ні європейським, ні американським аналогічним працям, українська теорія журналістики все ж потребує власного комплексного синтетичного міждисциплінарного дослідження.

Як суспільний інститут, журналістика перебуває в епіцентрі політичних, соціокультурних, економічних, геополітичних трансформацій, як вид діяльності і наука (історія і теорія журналістики, соціальна інформатика, соціальна комунікація) - близька філології, культурології, психології, політології, філософії, історії. Тому журналістика як модель мусить акумулювати ідеї, методи, проблематику, завдання і пріоритети як суспільного життя, в центрі якого людина, так і суміжних наук і галузей. Науковим підґрунтям нашої роботи є історична й теоретична спадщина (традиції) і сучасні підходи, концепції і моделі журналістики українських та зарубіжних учених-пресознавців (новаторство).

Пострадянський період означений концептуальним переосмисленням донедавна заборонених „буржуазних” теорій журналістики, обґрунтуваннями значущості й актуальності переважно соціологічних (М.Вебер, Г.Д.Лассуел, М.Г.Маклюен, Е.Ноель-Нойман, А.Токвіль), менше психологічних (Р.Абельсон, Г.Андрєєва, Е.Аронсон, Ю.Асєєв, Н.Богомолова, В.МакҐвайр, Д.Кац, К.Левін, Д.Маєрс, Т.Нюком, С.Осґуд, Л.Петровська, П.Таненбаум, Л.Фестінґер, Б.Фірсов, Ф.Гайдер) і культурологічних (С.Андрусів, Р.Барт, М.Бахтін, Ю.Лотман, Б.Паскаль, Б.Успенський, Р.Якобсон) методів дослідження. На пострадянському просторі виділимо монографії, підручники і статті росіян (Є.Ахмадулін, О.Вартанова, Є.Корнілов, Г.Лазутіна, С.Михайлов, Є.Прохоров). Українські вчені-соціологи (В.Іванов, І.Лубкович, С.Квіт), теоретики журналістики і масової комунікації (О.Бочковський, В.Буряк, М.Василенко, В.Владимиров, О.Гоян, О.Гриценко, В.Демченко, В.Здоровега, В.Качкан, О.Кузнєцова, В.Лизанчук, Й.Лось, О.Мелещенко, І.Михайлин, А.Москаленко, З.Партико, Б.Потятиник, В.Різун, С.Сірополко, М.Скуленко, А.Чічановський, Ю.Шаповал, Е.Шестакова, М.Шлемкевич, В.Шкляр та ін.), як і дослідники історії журналістики (О.Богуславський, В.Ґабор, А.Животко, В.Качкан, О.Коновець, С.Кость, І.Крупський, О.Мукомела, М.Нечиталюк, І.Павлюк, М.Присяжний, М.Романюк, Н.Сидоренко, Л.Сніцарчук, М.Тимошик, П.Федченко, Ю.Шаповал та ін.) нерідко виступають своєрідними орієнтирами у фарватері сучасних теоретичних концепцій і прогресивних журналістикознавчих студій.

Типологічні, психологічні, культурологічні аспекти української журналістики як компоненти цього соціокультурного феномену синхронізують конфігурацію проблемного поля журналістики за політично-правовими, культурно-традиційними, ідеологічними, онтологічними, ґенетичними характеристиками, підкреслюють актуальність постановки проблем, частково піднятих у наукових роботах українських учених, але досі остаточно не розроблених теоретично і не підтверджених експериментально. Проблеми моделювання національної журналістики надзвичайно актуальні, адже в перспективі наявність варіантів моделей, як синтез радянських, сучасних українських, російських і західних теоретико-методологічних моделей (традиції) та комплекс самостійних наукових пошуків, розробок і розв'язків (новаторство: трансформація функцій, розширення методології) сприятиме розвитку української журналістики (і в науці, й у творчо-продуктивній діяльності).

Осмислення теорії журналістики з погляду соціокультурних моделей є актуальною науковою парадигмою, що випливає з наукової доцільності і теоретичної проблематики, із завдань розмаїтих моделей журналістики в різні історичні епохи. Ефективність і перспективність моделювання преси в системі науки про журналістику окреслено з урахуванням реальних потреб і комплексної характеристики ЗМІ України з погляду ґенезису (в історичній та сучасній перспективі), у світовому інформаційному контексті.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов'язана з тематикою наукових досліджень Київського національного університету імені Тараса Шевченка, є складовою частиною комплексних програм Інституту журналістики „Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір” (номер державної реєстрації 01БФ045-01), „Дослідження у галузі українського журналістикознавства: методологія і стандарти” (НДР №06БФ045-01) та напряму кафедри міжнародної журналістики „Українська журналістика в контексті світової”, що виконуються в рамках комплексної наукової програми „Наукові проблеми сталого державного розвитку України”.

Мета дослідження - осмислити національну журналістику як націотворчий феномен, її соціокультурну модель (структура, варіанти модифікації і напрями трансформації від зародження до сучасного стану), показати її перспективи в умовах інформаційної глобалізації.

Відповідно до мети визначено такі завдання:

- показати історичну тяглість, ґенезис української журналістики, охарактеризувати сучасний стан національного інформаційного простору;

- осмислити сучасну роль української журналістики як репрезентанта національних потреб та інтересів України у складних умовах невизначеності, децентрації і нівеляції національної політики,;

- враховуючи здобутки світової національної спільноти, показати перспективи журналістикознавства, національних і регіональних ЗМІ в суспільному розвитку з погляду дотримання морально-етичних принципів і гуманізму, переоцінки відомих і запровадження в науковий обіг нових понять - „ґенетичність інформації”, „дисонанс - консонанс”, „баланс - дисбаланс”, „інформація - дезінформація”;

- виробити нові і поглибити вже відомі критерії оцінки журналістики, відмовляючись від універсалізації та уніфікації, з огляду на політичну полісистемність, культурно-ментальну різнобіжність традицій, як-от інтровертивність та екстравертивність, геополітичні складові тощо, які сприяють розумінню минулого і теперішнього, уникненню нових помилок у майбутньому;

- синтезувати нові журналістські моделі, враховуючи морфологічні, типологічні і функціональні детермінанти,

- всебічно обґрунтувати можливості і пріоритети української журналістики як соціокультурної моделі;

- окреслити негативні тенденції зрощення ЗМІ із ЗМК, інструменталізації журналістики, що сприяють трансформації та редукції онтологічних завдань і принципів журналістики на користь несумлінного, нечесного й заангажованого комунікатора;

- окреслити головні завдання сучасної української елітарної журналістики на основі аналізу національної і світової журналістики в контексті „трикутника” „інтерпретаційно-аналітична - інформаційно-подієва - скандинавська моделі мас-медіа”;

- показати критичний стан функціонування державної мови в сучасних українських мас-медіа, обґрунтувати її домінантні характеристики для самозбереження, саморозвитку та утвердження національно-світоглядної моделі журналістики;

- обґрунтувати необхідність реалізації ефективної стратегії розвитку національних ЗМІ в умовах законодавчих конфліктогенів (нечіткість політики роздержавлення, подвійні стандарти соціальної допомоги ЗМІ і працівникам ЗМІ).

Об'єкт дослідження - українська журналістика як соціокультурна модель, тобто комплекс історичних явищ, теоретичних проблем і концепцій, продуктивно-ґенеруючих ідей національної журналістики в соціокультурному вимірі.

Предметом наукового аналізу є ґенезис, домінанти, функціональні параметри української національної журналістики як соціокультурної моделі у світовому інформаційному контексті.

Враховуючи поставлені завдання, осмислюючи характеристики та узагальнення дорадянського, радянського, еміґраційного і сучасного українського журналістикознавства, які сприяють ідентифікації української журналістики як професійно-творчої, ідейно-ідеологічної, раціонально-прагматичної, національно-ідентичної та наукової реальностей, предмет дослідження передбачає систематизацію теоретичних концепцій, осмислення функціональних параметрів та особливостей відображення минулого і сучасного української журналістики, синтез і побудову українських моделей журналістики.

Методи дослідження - історико-порівняльний, системно-хронологічний, типологічний, соціально-структурний і проблемно-тематичний - дозволяють переосмислити українську журналістику з погляду феноменальності і самодостатньої соціокультурної моделі. Як ілюстрація і аргументація до теоретичних положень - порівняльні таблиці, графічні і схематичні моделі, реалізовані з допомогою математичних формул, диференційних рівнянь та систем координат, що дозволило застосувати допоміжні методи - моделювання, конструювання та проектування.

Методи наукового аналізу детерміновані, по-перше, різницею між журналістикою як соціальною системою і журналістикою як а) каналом інформування та /або зв'язку, б) інструментом боротьби, що випливає із дилеми і проблеми „адекватність-віртуальність”, по-друге, бажанням наблизити українську журналістику до історичних традицій аналітичного журналізму, по-третє, врахуванням методологічної основи моделювання соціальних систем, яким притаманні аналогічні, структурні та функціональні закономірності, закони організації різних соціальних систем, вчення про „єдність і взаємозв'язок предметів та явищ” [15: 94], щоб показати її резистентність і потенціал.

Наукова новизна. Розуміння соціокультурної моделі української журналістики як ефективного взаємозв'язку структурних компонентів (історичного; типологічного; морфологічно-технологічного; соціального; політичного Ці п'ять аспектів виокремив проф. В.І.Шкляр, натомість „морфологічний” ми уточнили як „морфолого-технологічний”.; психологічного; культурологічного; інформаційного; ґноселогічного; креативного (інноваційного, тобто творчого); функціонально-прагматичного) - основне нове наукове положення, яке сприяє розширенню спектру досліджень української журналістики загалом і теорії журналістики зокрема не стільки традиційними засобами і методиками (хронологізація, опис, класифікація джерел ЗМІ), скільки новаторськими підходами, базованими на процесуально-динамічному комплексі параметрів (функціональність, варіантність, корелятивність) системи ЗМІ як соціокультурного феномену.

Інші нові наукові положення:

- визначення системоформуючих домінант розвитку української журналістики, їхньої детермінації, які випливають із системного, структурно-типологічного та структурно-функціонального аналізу стану і статусу сучасної української журналістики (ЗМІ - ЗМК), переосмислення її принципів та функцій, міждисциплінарного підходу, що базується не тільки на журналістикознавстві чи соціальних комунікаціях, а враховує і культурологію, філософію, політологію, історію, багато інших видів людської і суспільної діяльності. Цьому сприяє осмислення теорії балансу, субстанційності й ґенетичності інформації;

- аналіз інформаційного обміну загалом як глобального явища і з'ясування його спільних властивостей та закономірностей, який застосовуємо в дослідженні, реалізації його конкретних станів, наближає нас до складної та актуальної проблеми творчої інтеграції національних і міжнародних засобів масової інформації, що постають унаслідок глобальних, транскордонних процесів, які, однак, не можуть і не повинні перекреслити чи зігнорувати відповідність критеріям свободи слова і суспільної відповідальності, підвищення професійної майстерності і окреслення перспектив розвитку національної системи ЗМІ, інакше завдадуть шкоди сучасній і майбутній національній журналістиці;

- означення типологічних, психологічних, культурологічних аспектів української журналістики як соціокультурних феноменів синхронізують проблемний конфігуратор журналістики за політично-правовими, культурно-традиційними, ідеологічними, онтологічними, ґенетичними характеристиками;

- дослідження української журналістики як соціокультурної моделі є новою і ще не достатньо розробленою в теоретико-методологічному і прикладному аспектах комплексною проблемою сучасного журналістикознавства, яке не тільки загострює увагу на певних тенденціях і явищах, а й осмислено їх аналізує, демонструє науковий і практичний потенціал національної журналістики.

Таким чином, у нашій дисертації:

а) обґрунтовано явище національної журналістики як соціокультурної моделі;

б) розроблено типологічні, функціональні, конструктивні характеристики журналістики;

в) запропоновано комплексний інструментарій ідентифікаційних засобів станів моделі журналістики (пасивний, активний, перспективний);

г) виявлено вади й переваги як журналістики-моделі, так і методик її дослідження;

ґ) адаптовано теорії коґнітивної відповідності до теорії журналістики й показано їхню ефективність;

д) на основі соціокультурної моделі української журналістики розроблено і запропоновано нові моделі української журналістики (ефективності, універсальну, типологічну).

У роботі вдосконалено:

а) комплексний підхід до вивчення журналістики;

б) типи і функції журналістики (з допомогою наукового синтезу функцій журналістики, факторів-домінант і соціокультурних аспектів);

в) розуміння понять „журналістика”, „інформація”, „баланс”, „модель”, „система”, „українська журналістика”, „ЗМІ України”, „ЗМІ в Україні”.

Удосконалені поняття (з допомогою класифікації та комплексного аналізу) отримали подальший розвиток в науково-педагогічній діяльності, наукових відгуках і роботах, тобто важливі з погляду окреслення варіантів розвитку національної журналістики в умовах глобалізації.

Практичне значення результатів дослідження. Дисертація має наукове і практичне значення, оскільки в ній викладено нові наукові положення журналістикознавства зокрема і соціальних комунікацій загалом, які дозволяють по-новому ідентифікувати поняття національної журналістики - з погляду завдань, типології, методології, функціональності, моделювання і конструювання як соціокультурної системи, підсистеми глобальної суспільно-політичної системи. На практиці дисертаційна робота дозволяє переосмислити феномен журналістики, корелювати діяльність системи ЗМІ з погляду ролі журналіста (творчого працівника) і журналістики (системи) в національному і світовому інформаційному просторі. У цьому контексті поставлено питання і запропоновано варіанти відповідей щодо, по-перше, девальвації морально-етичних принципів сучасної журналістики, по-друге, соціальної незахищеності творчих працівників і законодавчих конфліктогенів, по-третє, шкідливості віртуалізації інформаційного процесу, по-четверте, кореляції ключових понять журналістики („національна журналістика”, „інформація”, „журналістський баланс”, „моделі журналістики”, „журналістська освіта”, „міжнародна журналістика”), по-п'яте, вдосконалення методології (модельні вираження), що в комплексі дозволить відкоригувати і вдосконалити як навчальний, так і творчий процес.

Результати дисертаційної роботи мають наукове, навчальне і практичне значення, адже використовуються (за матеріалами наукової апробації - виступи на конференціях, статті, монографія), по-перше, в наукових дослідженнях інших авторів, по-друге, як рекомендована література до курсів і спецкурсів на факультетах, відділеннях та в інститутах журналістики (масової комунікації), зокрема, в курсах „Теорія масової комунікації”, „Теорія масової інформації”, „Основи журналістики”, „Теорія і практика журналістики”, „Основи соціальної інформації”, „Зарубіжні теорії і моделі масової інформації”, по-третє, як матеріал для переосмислення і кореляції творчо-професійної діяльності представників мас-медійного корпусу України.

Особистий внесок здобувача. Монографія (обсягом 26 д.а.), всі публікації у фахових виданнях і збірниках доповідей конференцій, додаткові публікації в періодиці (в т.ч. й електронному ресурсі) дисертант виконав самостійно й одноосібно.

Апробація результатів дисертації. Дисертант оприлюднив результати виконаної роботи, по-перше, на науковому рівні (конференції, семінари із журналістикознавства: історії журналістики, теорії журналістики, соціальних комунікацій), по-друге, навчально-педагогічному (в межах університетських дисциплін за спеціальністю „журналістика”), по-третє, суспільно-громадському (публікації у друкованих та електронних ЗМІ, на громадських слуханнях із проблем свободи слова в Україні), по-четверте, на міжнародному (участь у закордонних заходах для журналістів, публікації); по-п'яте, в докторській монографії.

Основні положення дисертації оприлюднено:

а) на наукових конференціях і семінарах: „Круглому столі” „Історія журналістики: навчально-методичне забезпечення, теоретичні та практичні знання і навички” (Київ, 24-25 травня 2007 р.); всеукраїнських науково-практичних конференціях: „Національна журналістика і європейський вибір України” (Львів, 13-14 квітня 2000 р.); „Сучасна українська журналістика: ідейно-концептуальні засади, тенденції, перспективи”, присвяченій пам'яті професора В.Й.Здоровеги (Львів, 18-19 жовтня 2007 р.); „Українська журналістика у контексті доби” (Львів, 23-24 вересня 2004 р.); „Історія і журналістика: концепція історичної правди” (Львів, 28 листопада 2008 р.); міжнародних наукових конференціях: „Засоби масової інформації та становлення державності в Україні” (Ужгород, 13-14 жовтня 2000 р.); „Методологічне забезпечення підготовки журналістських кадрів у процесі роздержавлення мас-медіа та створення системи суспільних та громадських ЗМІ” (Київ, 24-25 травня 2007 р.); „Сучасна українська журналістика: вітчизняні реалії та європейський досвід” (Ужгород, 15-16 жовтня 2007 р.); міжнародних науково-практичних конференціях: „Глобалізація та проблеми вітчизняного медіапростору” (Запоріжжя, 11-12 травня 2005 р.); „Журналістика-2004 у світлі підготовки журналістських кадрів” (Київ, 27-28 травня 2004 р.); „Журналістика-2005 у контексті сучасних професійних стандартів та трансформації журналістської освіти” (Київ, 26-28 травня 2005 р.); „Журналістика-2006: українське журналістикознавство та освіта в контексті євроатлантичного процесу” (Київ, 25-26 травня 2006 р.); „Журналістика-2008: українське журналістикознавство, освіта, термінологія і стандарти” (Київ, 17-18 квітня 2008 р.); Українсько-швейцарській науково-практичній конференції “Сучасне та майбутнє журналістики в плюралістичному суспільстві” (Київ, 7-8 вересня 1998 р.); Національній конференції журналістів „Реформування ЗМІ в Україні” (Київ, 4-5 березня 2005 р.); V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська періодика: історія та сучасність” (Львів, 27-28 листопада 1998 р.); І Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Творчі та організаційні особливості функціонування сучасного медійного простору” (Тернопіль, 8-9 листопада 2007 р.); IV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська періодика: історія та сучасність” (Львів, 19-20 грудня 1997 р.); VIII Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська періодика: історія та сучасність” (Львів, 24-26 жовтня 2003 р.); XIX Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська періодика: історія та сучасність” (Львів, 28-29 жовтня 2005 р.); Х Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська періодика: історія та сучасність” (Львів, 31 жовтня - 1 листопада 2008 р.); щорічних звітних наукових конференціях Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, лютий, 1995-2008 рр.); науково-практичних семінарах: „Міжнародна журналістика” (Київ, 29-30 вересня 2006 р.); „Етичні норми роботи журналістів: євродосвід” (Київ, 12-14 листопада 2001 р.); „Роль ЗМІ у сприянні європейській інтеграції” (Київ, 2 жовтня 2001 р.); “Організаційні засади роботи редколегії шкільної газети” (Львів, 17 листопада 2000 р.); “Висвітлення збройних конфліктів і основи міжнародного гуманітарного права” (Київ, 18-20 жовтня 2000 р.); „Аналіз державної політики для журналістів та редакторів друкованих ЗМІ” (Київ, 10-14 лютого 2008 р.); „Журналістика агентства” (Київ, 5-6 березня 2004 р.); „Журналістські жанри сучасної західної преси” (Київ, 1-5 грудня 1997 р.); „Маркетинг друкованих ЗМІ” (Київ, 21-25 травня 1999 р.); „Робота журналіста за кордоном” (Київ, 25-27 жовтня 2001 р.); „Роздержавлення друкованих ЗМІ” (Київ, 11-13 вересня 2006 р.); „Свобода слова в Україні та світі” (Київ, 28-29 травня 1998 р.); науково-теоретичному семінарі „Редакційні кодекси та професійні стандарти в контексті роздержавлення ЗМІ та створення системи суспільних та громадських медіа” (Київ, 26 травня 2006 р.);

б) у лекційних курсах і спецкурсах: „Теорія масової комунікації”, „Теорія і методика журналістської творчості”, „Основи соціальної інформації”, „Основи журналістики”, „Зарубіжні теорії і моделі масової інформації”;

в) у засобах масової інформації України, інтернет-виданнях, зокрема на сайті www.imi.org.ua, всеукраїнських громадських слуханнях “Незалежна преса - незалежний громадянин - незалежна держава” (Київ, 29 листопада 2002 р.).

г) за кордоном: у науковій статті в польському журналі „Український альманах” (Варшава, 2003); під час науково-практичного семінару-тренінгу для викладачів журналістики українських вишів „Педагогіка журналістики” (Кальмар, Швеція, 18-26 жовтня 2004 р.); у виступах і дискусіях у межах міжнародного лекторію „Відлуння П.Чаадаєва в українській суспільній думці” (Москва, 10-11 листопада 2006 р.);

ґ) у надрукованому (500 примірників) і електронному (300 записаних компакт-дисків) варіантах монографії „Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство” (Львів, 2008, 26 д.а.).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у 59 наукових працях загальним обсягом понад 74 д.а. (усі належать авторові особисто), у тому числі:

- одна докторська монографія (26 д.а.);

- одна додаткова монографія (8 д.а.);

- одна наукова брошура (3,5 д.а.);

- 49 статей (26 д.а.): 27 статей у фахових наукових виданнях (16 д.а.), 22 додаткові публікації (10 д.а.);

- 7 матеріалів і тез доповідей на наукових конференціях (3 д.а.);

- одна книга публіцистики (8 д.а.).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, основної частини із чотирьох розділів і 16 підрозділів, висновків (близько 615100 знаків), списку використаної літератури і джерел (445 позицій). Роботу проілюстровано 57 малюнками, 10 таблицями і 14 формулами. Загальний обсяг рукопису - 408 сторінок (близько 664300 знаків).

Основний зміст

У вступі обґрунтовано вибір наукової теми, її актуальність, зв'язок роботи з науковими і навчальними програмами, планами і темами Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (тут виконано дисертацію), визначено мету і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, названо загальнонаукові та окремі методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, показано особистий внесок здобувача в опубліковані за темою дисертації праці та апробацію результатів наукового пошуку на конференціях, „круглих столах”, семінарах, подано список опублікованих наукових праць, обґрунтовано структуру й основний зміст.

У першому розділі „Українська журналістика: ґенезис, концептуальні детермінанти” викладено огляд літератури за темою, тобто підсумовано джерельну базу та методологічні засади, простежено генезис розвитку української журналістики, зроблено історичні порівняння, названо концептуальні детермінанти. У підрозділі 1.1 „Джерельна база та методологічні засади” осмислено українські традиції (довоєнні, в еміграції, радянські) і новаторство (як в Україні, так і за кордоном) в журналістикознавстві. Українські публіцистичні традиції (від Київської Русі, релігійної полеміки XVI-XVII ст., творів М.Драгоманова, І.Франка, М.Павлика, М.Хвильового та ін.) спонукають до глибокого й системного їхнього вивчення. Так, наукова й педагогічна діяльність О.Богуславського, В.Владимирова, В.Ґабора, С.Костя, І.Крупського, І.Михайлина, О.Мукомели, М.Нечиталюка, І.Павлюка, М.Присяжного, М.Романюка, Н.Сидоренко, М.Тимошика, Ю.Шаповала присвячена історії української журналістики в Україні, у діаспорі - О.І.Бочковського, А.Животка, І.Кедрина-Рудницького, С.Сірополка, М.Шлемкевича. Теоретичному осмисленню української журналістики й публіцистики завдячуємо С.Андрусів, О.Бочковському, В.Бурякові, В.Владимирову, Д.Григорашеві, О.Гриценко, В.Демченкові, В.Здоровезі, В.Качканові, В.Кривошеї, О.Кузнєцовій, А.Москаленкові, В.Різунові, С.Сірополкові, М.Скуленкові, П.Федченкові, А.Чічановському, В.Шкляреві та ін.

Водночас враховуємо загальнотеоретичне підґрунтя вивчення і трактування української журналістики, за суттю і роллю неоднорідне. З одного боку - радянська марксистська методологія (В.Лєнін, К.Маркс, Ф.Енґельс, матеріали пленумів, постанов і з'їздів ЦК КПРС) має вплив і на радянську (в т.ч. й українську) систему журналістики, і на радянських українських дослідників преси (йдеться насамперед про праці до часів „перебудови”). З іншого боку - на праці українських діаспорних пресознавців наклала свій відбиток німецька методологія (К.Бюхер, Р.Брунґубер, Е.Довіфат), що передбачає системне вивчення преси (за суттю, параметрами, характеристиками, організацією творчо-продуктивної та економічної діяльності ЗМІ).

Джерельною базою дисертації, крім праць науковців, є журналістські тексти - як минулого, так і сучасного, як традиційні види ЗМІ (преса, радіо, телебачення), так і новітні засоби масової комунікації (інтернет). Особливу увагу закцентовано на болючих та актуальних проблемах національного масштабу (Геноцид 1932-1933 рр., політичні розколи тощо).

У підрозділі 1.2 „Ґенезис та історичні порівняння” йдеться про можливість активації соціокультурних підходів у дослідженнях історії журналістики. На часі розробка нових критеріїв або поглиблення відомих, відмова від універсалізації та уніфікації в оцінці преси (хоча б з огляду на політичну полісистемність, культурну різнобіжність традицій, зокрема інтровертивність та екстравертивність, геополітичні складові тощо). Історичне минуле української преси варте осмислення, оскільки є „ключем” до розуміння майбутнього й уникнення нових помилок. Багато що нині справді активно змінюється завдяки ученим Інституту журналістики КНУ ім.Т.Шевченка, факультету журналістики ЛНУ ім.І.Франка, колективу Науково-дослідного центру періодики ЛНБУ ім.В.Стефаника та ін.

З-поміж проблем виділено такі: а) бракує чіткості у визначенні наукових пріоритетів досліджень, їхнім слабким місцем залишається надмірна „інвентаризація” видань - жанрів, рубрик, накладів (що має не першочергове значення); б) недостатньо осмислено соціальні, культурні надбання українського народу, який спромігся десятиліттями видавати газети й журнали в умовах відсутності політичної держави й зовнішньої окупації; в) мало з'ясовано, чи (і чим саме?) наша преса була схожа (поступалась, переважала) на видання інших народів у відповідний історичний час, які ставила завдання; г) на фоні домінування аналізу політичних рішень нам завжди бракувало і досі бракує порівняльного і психологічного аналізу суті і змісту журналістики.

Надмірна і примітивна стереотипізація складних полісоціокультурних явищ спотворює спадщину, негативно позначається на перспективах нашої журналістики. Ментальні розбіжності поглиблюють нібито наукові порівняння - про львівську міжвоєнну і радянську українську пресу. За об'єктивними кодами (фактами історії про мову видання, тиражі, періодичність...) ховаються суб'єктивні дані (дослідників або їхніх замовників). Питання на предмет придатності таких порівнянь (які були політичні системи? чи були вони однакові?) далеко не однозначне. Який результат - відомо: східногалицьким виданням, як і загалом галичанам, більшовики закидали буржуазний націоналізм лише через те, що тут були інші культурні традиції, більшовизм не став домінуючою ідеологією, відповідно, галичани теж спочатку із заздрістю (бо були під Річчю Посполитою), а потім і недовірою ставились до більшовицької влади. Виробленню і поширенню таких страшних стереотипів („бандерівці” - „москалі”, „західняки” - „східняки”...) десятиліттями “прислужувалась” насамперед радянська тоталітарна преса. Проблема і в тому, що сучасна преса (теж як інструмент, але менше ідеологічний, а більше ментально-цивілізаційний), різна за політичними вподобаннями, але однаково політично заангажована, - кишенькова, приватизована, так само активний творець міфологем, продуцент політичних, психологічних технологій. Колеги-науковці, вважаємо, акцентують на цьому мало, переважно не виходять за межі усталеної методології.

Феномен національної журналістики як онтологічного і соціокультурного явища базується насамперед на ґенетично-продуктивній, а не історично-подієвій парадигмі, тому українська журналістика як комплекс явищ і проблем журналістики, продуктивно-ґенеруючих ідей, функціональних параметрів і значень у соціокультурному, геополітичному, націоментальному розрізах (предмет дослідження) цікавіша й менше осмислена порівняно з сукупністю журналістських текстів, форм, засобів відображення (об'єкт). Адже журналістика, яку вже дослідили чи ще досліджують, - суб'єктивована, тобто трансформована у предмет аналізу (наукового, критичного, порівняльного).

Комплексна характеристика українських ЗМІ (з погляду ґенезису (в історичній та сучасній ретроспективі), відповідно до світового інформаційного контексту), окреслення реальних домінант з погляду придатності і перспективності потребують перегляду методологічного інструментарію, розширення його меж, зокрема, методами конструювання, моделювання, проектування. Недаремно сучасні теоретики журналістики (Є.Ахмадулін, К.Батароєв, О.Вартанова, Є.Прохоров, В.Шкляр) вважають, що моделювання стало загальнонауковим інструментом пізнання, адже жодна теорія не може існувати без моделі або групи моделей, незалежно від того, чи вони за своїми конструктивними особливостями математичні, природничо-наукові, соціальні.

Осмислення складних соціокультурних (і реґенеративних, і деґенеративних) процесів, нероздільних із журналістикою, ґрунтується на працях співвітчизників, закордонних учених (і західних, і російських) і на власних роботах. Соціокультурні трансформації у світі, започатковані у 60-ті рр. ХХ ст. і посилені в останні десятиліття, перенесли людство в інформаційне (постіндустріальне) суспільство. Ідеї „нової парадигми”, (полі)модальності й етнічності, постмодернізму загалом стали реальністю, ніби підтвердивши придатність свого часу абсурдно-абстрактних концепцій М.Маклюена, Ф.Капра, Т.Роззака, О.Тоффлера, водночас альтернативних попереднім антиутопіям Дж.Оруела, О.Гакслі. Українська журналістика теж змінюється - не завжди на ліпше, оскільки дозволяє собі бути причетною до примітивних полемік, що заперечують історичні події, принижують національну гідність, не поважають інших поглядів. В умовах несеґментованості інформаційного поля, дезінформаційної розґнузданості, українські ЗМІ перетворюються на ЗМІ в Україні (в т.ч. й чужі), на ЗМК, тим самим (усвідомлено або не зовсім) фактично ігнорують розбудову незалежної і самодостатньої, культурно розвинутої держави.

У підрозділі 1.3 „Концептуальні детермінанти журналістики” здійснено спробу ґрунтовного переосмислення, внесення уточнень і розширення комплексу проблем теорії журналістики. Аналіз національної журналістики як цілісної соціальної системи, яка всотала в себе (містить у генетичній пам'яті) як світові теоретичні концепції свободи преси (Дж.Мільтон, Т.Гобс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Ґ.Геґель, Д.Юм, Дж.Ераскін, Дж.Стюарт Міль, В.Вейтлінґ, К.Маркс, Ф.Енґельс і навіть В.Ульянов), так і національні моделі християнського гуманізму й аналітизму (Володимир Мономах, І.Франко, І.Кедрин-Рудницький), як види і типи різних систем журналістики (авторитарна, лібертарійська, соціальної відповідальності, соціалістична), так і формальне вираження (жанри, композиція, архітектоніка), тобто розуміння журналістики як ґносеологічно-спонукального (формотворчого) феномену (традиції і статус-кво) в контексті динаміко-перспективного розвитку (органічність функціонування) українського журналістського дискурсу, детермінований, по-перше, кореляцією дефінітивної бази (п. 1.3.1 „Структурно-типологічний класифікатор” та п. 1.3.2 „Трансформація функцій і принципів журналістики”), по-друге, новими завданнями ЗМІ, викликаними технологічною, внутрішньою (структурною) і зовнішньою (глобальною) перебудовою, що очевидно з моделей віртуалізації дійсності (п. 1.3.3. „Фактори віртуалізації інформаційного процесу”).

У дисертації застосовано такі складові систематизації журналістики: традиційна (типологія і специфіка), соціологічна, соціокультурна і техніко-технологічна. Функції журналістики подано в порівняльних таблицях (окремо „радянська - західна методології” та „українська”). Визначення функцій журналістики - це „визначення тих ролей, які вона відіграє в суспільстві по відношенню до масової інформації” Гриценко О. Основи теорії журналістської діяльності / О.Гриценко, Г.Кривошея, В.Шкляр. - К., 2000. - С.67.. Різні етапи розвитку суспільства визначають і різні функції журналістики, адже її призначення, рольові стани не статичні, а динамічні, детерміновані політичним розвитком.

Класифікаційні розбіжності, виявлені з допомогою порівняльних таблиць, є ознакою серйозної теоретичної проблеми, коли обов'язки-ролі-завдання, а водночас - можливості й відповідності журналістики, знецінюються відсутністю спільного знаменника (усвідомлена відповідальність) і наявністю взаємовиключних елементів у чисельнику (сукупність дій). Результат функціональної ефективності журналістики отримуємо з допомогою формули:

де F - функція, D - дія, V - відповідальність. Якщо F = 0 або наближена до нуля, вона неефективна або її ефективність мінімальна; F наближена до 1 - функція ефективна. Знаменником (V) контролюємо усвідомлення вчинків. Неусвідомлені дії (D) у підсумку дадуть 0. Риторичним є питання розуміння й використання „етичності-неетичності”, „позитиву-негативу”, адже дії можуть бути як морально усвідомлені, так і неморальні. Тому ефективність функцій журналістики вимірюється як знаком „плюс”, так і „мінус”. Останній переважно відтворює не журналістські, а політтехнологічні, маніпуляційні чи інші функції.

У другому розділі дисертації „Типологічно-дуальні домінанти, соціокультурні фактори і проблеми національної журналістики” розглянуто онтологічні проблеми журналістики в контексті трансформації теорії і практики ЗМІ.

У підрозділі 2.1 „Проблеми теорії і практики ЗМІ” під критичним кутом розглянуто доцільність трансформації журналістики на користь заокеанських запозичень і домінування інформаційного типу ЗМІ. „Новітні масовокомунікаційні процеси” не є відповідником журналістики як соціальної системи, а лише засобом вираження і впливу, технологією, а не ідеєю, що, однак, здатна перекреслити і/або нейтралізувати будь-яку ідею. Тому не завжди коректно ототожнювати засоби масової інформації з каналами масової комунікації. Адже журналістика - це творча і вільна професія, яка захищає інтереси громадян і суспільства (не медіавласників, не гілок влади або чиновників), себто професійно, об'єктивно, правдиво, неупереджено інформує, аналізує, коментує та прогнозує все, що відбулося, відбувається або може відбутися; це не „піар”, не прес-секретарство, не маніпулювання і не політична пропаганда. Переосмислення ролі професії та її значення для психосоціокультурних характеристик системи журналістики як підсистеми націополітичної системи важливе з погляду перспектив ґенезису самої журналістики: ЗМІ вужче поняття за ЗМК, медіа - за мас-медіа, преса - за масову інформацію. Проаналізовано тріаду „українські ЗМІ - ЗМІ України - ЗМІ в Україні”, кожен елемент якої, всупереч асинергічності, розінтегрованості, сукупно становить ЗМК України. Українські ЗМІ співставні з національними ЗМІ, вони акумулюють націокультурні й ментальні складові: українська мова, ідея національної держави, національної пам'яті, релігії. ЗМІ України - це не тільки національні (проукраїнські) ЗМІ, а весь спектр мас-медіа, що зареєстровані і виходять у світ в Україні: у т.ч. російськомовні, мовами національних меншин, які сповідують і які заперечують національні вартості, традиції, по-різному трактують історичне минуле і бачать перспективи розвитку. ЗМІ в Україні - поняття ще ширше, ніж ЗМІ України, адже додатним елементом тут чужоземні (чужомовні) ЗМІ, які, разом із зареєстрованими в Україні антиукраїнськими мас-медіа, становлять російсько-центричну більшість. Неврахування особливостей „тріади” дослідниками історії журналістики і теоретиками преси перешкоджає об'єктивному науковому відтворенню минулого і сучасного мас-медіа, нівелює ефективність гіпотез з погляду практики. Один із варіантів усвідомлення національної журналістики - розробка (це започатковано в дисертації) і впровадження (залежить від ініціативності науковців і практиків) системи публіцистики-журналістики, тобто бачення перспектив крізь призму призабутих або свідомо ігнорованих традицій. Адже публіцистика, крім іншого, - базисна реалізація релігії, літератури, культури, науки, політики; вищий щабель журналістики; органічний поєднувач вищої суспільної сфери і щоденної інструменталізації з допомогою ЗМІ.

У підрозділі 2.2 „Соціокультурні фактори журналістики” йдеться про журналістику як частину культури, яка, як мистецтво, література, філософія, психологія, ідентифікує проблеми людини, народу, нації, світу, звертається до самосвідомості, тобто переймається питанням тотожності (буттям самим собою, навіть поза часом). Методами публіцистичного аналізу й вираження журналістика бере участь (не відмежована) у зміні культурних епох, тобто реміфологізує або деміфологізує - впливає на сприйняття світу віддаленням або наближенням „поля зору з вічно повторюваного, вічно присутнього, архетипального, ірреального на тимчасове, поверхове, минуще, змінне, реальне і навпаки” Андрусів С.М. Національний космо-психо-лоґос і національна ідентичність / С.М.Андрусів // Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.: монографія. - Львів - Тернопіль, 2000. - С.26.. Опозиційність моделей світоосмислення (двох моделюючих мов), невпинна боротьба, відбувається в межах певної культурної епохи, певної національної культури, навіть однієї індивідуальної свідомості і здійснюється як „постійна система внутрішніх перекладів і переміщення текстів у структурному полі напруги між цими двома полюсами” Лотман Ю. Феномен культуры / Юрий Лотман // Семиотика культуры. Труды по знаковым системам. - Тарту, 1978. - С.7.. Осмислення журналістики в загальнокультурному контексті - як частини історичних, територіальних, національно-етнічних, ідеологічних, культурних спільнот, що склалися, дозволяє підсумувати: журналістика - не тільки важливий чинник впливу на культуру в усіх своїх проявах, а також важливий та своєрідний її феномен. Тому характеризуючи журналістику, раціонально також застосувати принцип позиційних пар. Перші спроби апробації нового методологічного принципу в теорії журналістики належать Є.Корнілову Корнилов Е. Журналистика на рубеже тысячелетий: научное издание / Евгений Корнилов. - Ростов-на-Дону.: Донской издательский дом, 1999; Корнилов Е. Социокультурные модели журналистики / Евгений Корнилов // Филологический вестник Ростовского государственного университета. - Ростов-на-Дону, 1998 - №3., Є.Прохорову Прохоров Е. Homo sapiens XXI века - человек информированный (к проблеме социокультурных типов журналистики в формирующемся едином информационном пространстве) / Евгений Прохоров // Филологический вестник Ростовского государственного университета. - Ростов на Дону, 1999. - № 3., В.Шкляреві Шкляр В. Аспекти соціокультурних моделей: рукопис / Володимир Шкляр // Власний архів автора. - Київ, 2005. - 17 жовт.; Шкляр В. Соціокультурні та політичні моделі журналістики / Володимир Шкляр // Українська журналістика в контексті світової: зб. наук. праць. - Вип.5. - К., 2001. - С.5-9.. Інтегральним фактором вважаємо праці В.Буряка (інтелектуальна модель української публіцистики) Буряк В. Інтелектуальна модель української публіцистики і нова парадигма часу / Володимир Буряк // Українська періодика: історія і сучасність: доповіді та повідомл. Дев'ятої всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 28-29 жовт. 2005 р. / НАН України. ЛНБ ім. В.Стефаника. НДЦ періодики: за ред. М.М.Романюка. - Львів, 2005. - С.363-369. і С.Демченка (інтегрована комунікативна модель) Демченко С.В. Медіаполітична система в сучасній Україні (інтегрована комунікативна модель): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. політ. наук / С.В.Демченко. - Дніпропетровськ, 2004 - 20 с..

Відомі крізь призму лотманівських альтернативних пар соціокультурні типи моделей журналістики (глобальна - регіональна; острівна (англо-американська) - континентальна (романо-германська); друкована - аудіовізуальна; офіційна - неформальна (“самвидав”); якісна - бульварна; демократична - тоталітарна), а також їхні домінантні аспекти (історичний; типологічний; морфологічний; соціальний; політичний) доповнено і уточнено, що дало нам можливість побудувати типологічну модель журналістики (підрозділ 2.3 „Типологічна модель сучасної журналістики України - інтеграція дуальних домінант”) на основі не шести позиційних пар, названих вище, а чотирнадцяти. Крім п'яти відомих аспектів-домінант, виокремлюємо такі фактори: психологічний, культурологічний, інформаційний, креативний (інноваційний), тобто творчий, функціонально-прагматичний. Як додатковий (у певних випадках можна розглядати як домінантний) виділяємо поведінково-рефлексний (мотиваційний) фактор. Науково осмислений історичний аспект потребує уточнення (дуалізації) - зміни на історично-еволюційний, адже відображає і науку, і практику, і минуле-теперішнє, і минуле-майбутнє, і майбутнє-минуле, тобто позачасове - розвиток і занепад.

Враховуючи те, що сфера застосування коґнітології не просто виходить за межі психології, а „фактично охоплює всю галузь гуманітарних наук” Цит. за: Соколова И.В. Социальная информатика и социология: проблемы и перспективы взаимосвязи / И.В.Соколова. - М.: Союз, 1999., у підрозділі 2.4 („Функціональні параметри і проблеми ефективності інформаційного балансу”), на основі поєднання теорій відповідності (структурного балансу - Ф.Гайдер Heider F. Attitudes and Cognitive Organizations / F.Heider // Journal of Psychology. - V.21. - 1946; Heider F. The Psychology of Interpersonal Relations / F.Heider. - N.Y., 1958., комунікативних актів - Т.Нюком Ньюком Т. Социально-психологическая теория интеграции индивидуального и социального подходов / Т.Ньюком // Современная зарубежная социальная психология. - Тексты. - М., 1984., консонансу - дисонансу - Л.Фестінґер Фестингер Л. Введение в теорию диссонанса / Леон Фестингер // Современная зарубежная социальная психология. - Тексты. - М., 1984; Фестингер Л. Теория когнитивного диссонанса / Леон Фестингер; пер. с англ. - СПб., 1999., конґруентності - неконґруентності - Ч.Осґуд і П.Таненбаум Osgood C.E. Tne Measurement of Meaning / C.E.Osgood, G.Suci, P.Tannenbaum // Semantic Differential Technique. - Chicago, 1968; Osgood C.E. The Principle of Congruity in the Prediction of Attitude Change / / C.E.Osgood, P.Tannenbaum // Psychological Review. - V.62. - 1955.) і соціальних комунікацій, теоретично переосмислено і візуально проілюстровано (на системі координат) поняття „баланс” і „дисбаланс”, враховуючи етичні категорії субстанційної природи інформації та дезінформації в умовах одно- і багатовекторної комунікації.

Для розуміння балансу вкрай важливим є не тільки наявність різних векторів інформування (інформаційних дій), а й полівекторна противага, тобто наявність діалогу-полілогу з метою (і в контексті) пошуку спільних точок дотику. Тому зроблено наступний висновок: інформаційна збалансованість як необхідна умова функціонування адекватних і пропорційних інформаційних взаємодій на принципах взаємної етичності можлива за певних умов: а) коли комунікаційні процеси багатовекторні; б) коли сторони комунікативного процесу дотримуються етичного конфігуратора; в) коли відсутні категорії „первинний” - „вторинний”, тобто „обвинувач” - „обвинувачений, той, хто виправдовується”. Осмислення балансу в журналістиці в розрізі теорій коґнітивної відповідності детерміноване, по-перше, елементно-функціональною (об'єкт-суб'єкт) близькістю до журналістики, по-друге, можливістю і необхідністю подолання міждисциплінарного вакууму.

З допомогою теорії структурного балансу проаналізовано модель коґнітивного (феноменологічного) поля суб'єкта-сприймача (журналіст - аудиторія - повідомлення) у знаково-символічній ідентифікації „pro” - “contra”, або „плюс” - „мінус”. Теорія комунікативних актів дозволяє акцентувати на проблемах внутрішніх, групових і суспільних дисонансів, а теорія коґнітивного дисонансу - на методах консенсусу, теорії соціального порівняння, логічної непослідовності, контексту, ситуативних факторів, значущості теорії конфлікту, розбіжності стратегій і використання вибіркової, селективної інформації у процесі долання дисонансу в моделях „автор - аудиторія”, „медіавласник - автор” тощо. Теорія коґнітивного дисонансу важлива іноді й незамінна в дослідженнях з української журналістики, адже дисонанс - результат ухваленого рішення за наявності альтернативи в ситуації, коли вибрано (не відхилено) негативні і, навпаки, проігноровано (відхилено) позитивні моменти. Розбіжності між „знанням” та „поведінкою” (у журналістиці: „знаю, що кажу-пишу неправду, але нічого не змінюю, бо не хочу - не можу змінити”) виявляються не лише між двома коґніціями, а й між елементом коґнітивної структури та реальним вчинком. Тобто дисонанс перестає бути виключною коґнітивною одиницею і стає фактором (за Л.Фестінґером) мотивації поведінки. Тому суспільний дисонанс можна спровокувати соціальними конфліктами, у пропагуванні яких важливу роль відіграють і ЗМІ, які замість комплексного і системного аналізу численних проблем пропонують аудиторії другорядне. Теорія конґруентності передбачає інваріантність, прогнозованість у масовій комунікації через заміну аттитюдної „пари” на „тріаду”, де основні конфігуратори „комунікант”, „комунікат”, „об'єкт”. На прикладах і з допомогою формул проілюстровано придатність теорії конґруентності в українському інформаційному полі в історичній ретроспективі і сучасних умовах, виявлено і певні вади (прогнози не завжди точні).

Поняття „глобалізація”, запроваджене в науковий обіг наприкінці 60-х рр. ХХ ст. (теоретики Римського клубу Е.Ласло, Д.Медоуз, М.Месарович, А.Печчеї та ін.), детально розроблене у працях Ш.Бретертона, Дж.Макліна, Р.Робертсона, М.Уотерса (80-ті рр.), А.Вудварта, С.Гантінґтона, А.Жюкса, М.Кастельса, Ґ.Кісінджера, Г.П.Мюллера, (90-ті рр.), українських учених С.Вовканича, О.Гриценко, Т.Лиля та ін. Глобальні системи комунікацій охоплюють соціальну, політичну, економічну, культурну та інші види діяльності у всьому світі, сприяють розширенню інформаційних зв'язків між народами, функціонують переважно незалежно від державного та політичного контролю з боку національної держави. Тому третій розділ дисертації - „Національна журналістика і глобалізація: структура та потенціал інформаційного простору України” - присвячений суті й ролі української журналістики в умовах глобалізації крізь призму онтологічного розуміння національної преси (феномен публіцистики, субстанційна природа і ґенетичні властивості інформації, геополітично-культурна матриця) й подоланню реальних та можливих негативних викликів.

Так, у підрозділі 3.1 „Місія національно-світоглядної публіцистики” проаналізовано складну й актуальну проблему творчої інтеграції національних і міжнародних засобів масової інформації, що постала внаслідок глобальних, транскордонних процесів. Будучи феноменологічною за суттю, вона зумовлена політичними, соціальними, культурними, економічними, ідейними, ідеологічними, технологічними факторами, організаційними, комунікаційними, історичними, суспільними умовами, детермінована взаємозалежністю ЗМІ та форматів національної ідентичності. Тут важливе семіотичне розуміння проблем націоідентифікації, самоідентифікації, функціонально-змістове значення творчості (у т.ч. журналістики, публіцистики) як соціоконструктивного інтегратора, як онтологічний базис і навігаційний орієнтатор глобальних інформаційних викликів. Взаємна втрата довіри між учасниками комунікаційного процесу нівелює діалог, реанімує монолог, знецінює суть національної ідентичності, заперечує її перспективи. За цих умов важко переоцінити роль національно-світоглядної публіцистики, важливого і перспективного напряму національної моделі журналістики в інформаційному суспільстві.