Журналістика в світогляді українських діячів

Размещено на http://allbest.ru

1. Передумови виникнення радикальної журналістики

Безпосередньо створювали радикальну журналістику в Галичині: Остап Терлецький (1850-1902), Михайло Павлик (1853-1915) та Іван Франко (1856-1916). Вони володіли визначними літературними й науковими здібностями й талантами, на голову перевищували все інтелігентне середовище, яке тоді панувало в Галичині.

Особливим талантом, що дорівнював геніальності відзначився і Франко, але не відразу він висунувся в число лідерів. Він був молодшим зі двох своїх друзів, а в молодості у кілька разів особливо відчутна. Навколо центрального ядра гуртувалися інші, менш талановиті, але по-своєму визначні діячі свого часу: Іван Белів (1856-1921), А. Дольницький (1853-1953), Василь Лукич (1856-1938), І. Мандичевський (1854-1925), Ф. Сельский-Шасний (1852- 1920). Усі вони в той чи інший спосіб відзначилися в історії. Про деяких з них вже йшлося з приводу народовської журналістики, куди вони відійшли внаслідок внутрішньої еволюції і де залишили визначний слід.

Якою ж виглядає соціалістичне вчення в світогляді українських діячів? Не дарма М. Драгоманов вважав їх "новою фракцією галицьких народовців": вони й справді поділили програму цієї течії в частині вимоги праці для народу, орієнтації на внутрішні українські сили, єднання з під російськими українцями, поширення освіти, журналістики, літератури народною мовою. Але вони йшли далі.

Добре знаючи становище народу, його бідність і безправність, вони високо піднесли знамено соціальної справедливості, праці задля народного добробуту, економічного підйому українського селянства, зростання людської гідності й національної самосвідомості. Для них актуалізувалися в соціалізмі загально людські й демократичні гасла.

Соціалізм не став для них науковим обґрунтуванням революційного перевороту, але залишився утопічною мрією про справедливий суспільний лад, де людина не гнобить людину, а нація націю.

Світогляд І. Франка весь час перебував у динаміці. Вивчення соціалізму як найбільше популярної суспільної ідеології, звичайно ж, тривало.

Северин Данилович познайомившись з І. Франком у 1879 році, вже характеризував його як "переконаного соціаліста". Головною проблемою, що обговорювалася тоді в гуртках, була проблема "Zukunfstaat", тобто держави майбутнього. Це свідчить про те, що теорія соціалізму поставала в свідомості І. Франка і його друзів не як керівництво до дії, а як ідеальний образ майбутньої держави, де панує соціальна справедливість.

У галузі науки методологічним орієнтиром був позитивізм, у галузі художньої творчості - реалізм. Це останнє поняття, по при всю свою безневинність, так само потребує сьогодні коментар. "В той час реалізм в літературі був в очах галицької публіки великим гріхом, - писав С. Данилович, - якимсь страховищем що має знищити всі ідеали з життя тодішніх галицьких інтелігентів; того реалізму боялись чомусь не менше самого соціалізму".

Позитивізм як наукова методологія передбачав абсолютизацію емпіричних даних, що ґрунтуються на безпосередньому досвіді людиною; мета науки в системі позитивізму - опис і впорядкування фактів без спроб дати їм інтерпретацію, створити теоретичну модель явища.

Після цих роз'яснень можна робити такі висновки:

- Соціалізм на галицькому ґрунті був представлений радикальною течією, що виникла тут під впливом М. Драгоманова в1877 році, а в 1890 році оформилася організаційно як Україно - руська радикальна партія.

- Радикальна течія, а згодом і партія виникла в надрах народовства, внаслідок незадоволення нового покоління обмеженістю ідеології цього протопартійного об'єднання, яке не достатньо уваги приділяло економічного становища народу, відривало національне питання від економічного, а справу національного визволення намагалося розв'язати шляхом поширення української освіти і культури.

- Соціалізм сприймався його українськими представниками по різному, але певні спільні елементи в їхньому світогляді виділити можна.

- Перед усім, їх приваблював загальнолюдський пафос соціалізму, обіцянка розв'язати всі соціальні (включно з національним) питання на засадах соціальної справедливості, поборення нужди та злиднів перетворення на найманого робітника на власника засобів виробництва, забезпечення рівномірного розподілу наслідків людської праці; створення нового типу стосунків між націями, які б виключали можливість національного гноблення.

- У справі запровадження майбутньої ідеальної держави українські соціалісти допускали революцію, але домінувала думка про переважання еволюційного шляху; моральний авторитет справедливої майбутньої держави повинен бути такий високий, що суспільство добровільно, як тільки ознайомиться з доктриною соціалізму, посуне до свого власного щасливого майбутнього, гарантованого новою ідеологією; тому най головне завдання перетворювалася пропаганда соціалізму всіма можливими способами; особливе місце в цій пропаганді відводиться журналістиці, яка забезпечує особливо глибокий і масовий вплив на громадську думку.

- Соціалізм сприймався українськими соціалістами як модерна поступова (прогресивна) інтернаціональна (міжнародна) течія, що виводить українство зі стану рутенства, національної герметичності й провінційності, єднає з провідними діячами й рухами, теоріями й ідеями свого часу.

- Українських соціалістів очолили особи, що відзначалися високим рівнем літературного, наукового й публіцистичного таланту (М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик), які на голову перевищували середній інтелектуальний рівень галицького народовського середовища; це спонукало їх, з одного боку, бачити й критикувати рутенство українців Галичини; з другого боку, шукати контактів з рівними за інтелектуальним рівнем діячами поза межами своєї національності; до цього інтелектуального центру тягнулося студентство і школярство, відчуваючи очевидну вищість і сміливість радикалів у порівнянні зі своїми гімназичними і університетськими викладачами, що плуталися в тенетах схоластики і рутенства.

- Естетична програма українських радикалів передбачала розвиток реалістичного типу творчості, зокрема такого її різновиду як натуралізм: натуралізм як художній стиль виріс на філософському грунті позитивізму.

Програма радикалів у первісний період їх діяльності володіла значною кількістю позитивних положень. Поява радикальної течії в українській суспільно-політичній думці позитивно вплинула на народовський і москвофільські напрями.

Вони мусили активізувати свою діяльність і включити до своїх програм ті положення, що користувалися особливою популярністю серед української спільноти. Молодь, яка тепер уже генетично походила з переважно не з попівського, а з селянського середовища, приваблювала настанова на всесвітній масштаб діяльності радикалів.

Радикали здобули для українства перший негативний гіркий урок запровадження так званого пролетарського інтернаціоналізму. Вони першими спростували його можливість для поневоленої нації й довели, що це гасло не є способом демократичного розв'язання національного питання, а є новим, одягнутим у соціалістичні шати засобом продовження узурпаторської політики панівної нації стосовно поневолення, таким чином, від часу виникнення до початку XX століття український радикальний рух пройшов шлях інтенсивного розвитку: романтичне захоплення марксизмом не витримало перевірки життям, чільні діячі соціал-демократії, до числа яких слід віднести І.Франка, повернулися на позиції оновленого народовства, яке у цей час ототожнювало себе з національною демократією.

2. Періодичні видання українських радикальних журналістів, письменників та українських діячів

Першим періодичним виданням, яке засвідчило появу українських радикалів був журнал "Друг". Часопис був заснований студентським москвофільським товариством "Академический кружок", яке існувало у Львівському університеті з 1870 року. На противагу йому в 1871році тут було засноване народовське товариства "Дружній лихвар". Проте в становищі двох товариств існувала істотна різниця. "Академический кружок" діставав матеріальну підтримку з боку москвофільського проводу, мав безкоштовне приміщення в Народному домі, кількість його членів щороку збільшувалася за рахунок випускників українських гімназій, де панували на той час русофільські настрої.

Спочатку діяльність гуртка обмежувалася влаштуванням засідань з науковими доповідями, дружніх вечірок та спільних мандрівок під час канікул. Але талановита молодь прагнула більшого - вона мріяла про видавничу діяльність, бо всередині кружка було чимало літературно обдарованих студентів. Про письменницькі лаври мріяв і голова правління гуртка Степан Лабаш. Спочатку було вирішено видавати окремими випусками "Бібліотеку повістей", але цей проект виявився за складним для реалізації: ні писати самостійно, ні перекладати з іноземних мов великі епічні твори студентство не було налаштоване. У березні 1874року комітет "Бібліотеки повістей" ухвалив видавати двічі на місяць літературну газету розміром один друкований аркуш. Цей проект виявився прийнятним. 1 квітня 1874року часопис "Друг" розпочав своє існування. Спочатку тираж складав 600 примірників, а спочатку 1875року - 2 тис. Це свідчило про успіх молодих журналістів, які зуміли знайти тематичну нішу в системі галицької преси (не лише української) того часу.

"Можна накреслити три головні етапи в розвитку журналу "Друг" протягом 1874-1877 рр. - відзначив глибокий дослідник української журналістики О. І. Дей:

- від заснування до осені 1875 р.

- з осені 1875 і до кінця 1876 р., коли в саме відбувся процес ідейного зламу і зміцнювалися демократичні тенденції.

- Період 1877 р.: коли "Друг" уже виходив як революційно-демократичний журнал".

Ця періодизація і сьогодні виглядає цілком науково виправданою. До неї хіба що слід додати невеличкий коментар.

По-перше, в історії української журналістики "Друг" є найбільш динамічним еволюціонуючи виданням. Він двічі змінював своє обличчя.

Розпочавшись у межах москвофільської журналістики він під впливом нових членів редакційного комітету перейшов на позиції демократичного народовства. Але еволюція вміло тривала і "Друг" став першим часописом радикального напрямку, що лише зароджувався і появу якого він власне й ознаменував.

По-друге, межа між першим і другим періодом в історії журналу не виглядає такою чіткою як здавалося О. І. Дею. Перехідний період розтягнувся від вересня 1875 до лютого 1876 року. Про перебіг подій пов'язаних з історією журналу, мова піде далі.

Видання журналу здійснював редакційний комітет. До його першого складу входили С. Лабаш, І. Кордасевич, О. Калитовський. Оскільки австрійські закони вимагали для редакторської посади вікового цензу (не менше, ніж 24 року) і він один відповідав цим вимогам.

Передбачалося, що кожного навчального року при надходженню до університету нових студентів склад комітету буде переобиратися. Вже восени 1874 року до редакційного комітету був обраний студент першого курсу М. Павлик, який вперше поставив питання про мову журналу. Перший бій він програв, правління "Академического кружка", на засідання якого редакційний комітет виніс це питання, ухвалило дотримуватися в мові і правописі попередньої москвофільської традиції.

Обличчя журналу 1874-1875 років визначали фактично три студенти: С. Лабаш був і до кінця життя залишився запеклим москвофілом. А. Дольницький дотримувався народовської платформи, а М. Павлик вже тоді виявляв соціалістичні симпатії.

Науковий відділ журналу складався з двох частин: природничої й літературно-критичної. У першому містилися компілятивні матеріали, створені студентами на підставі німецьких першоджерел. Цей відділ як найменш важливих з часом зазнав скорочень.

У літературній критиці відзначалися три статті: "Общественная сторона развития новейшей литератури великорусской" А. Дольницького (1874, №7). "Н. В. Гоголь" М. Павлика (1874, №№ 15-16) і "Новое направление украинской литературы".

Перша з них була рефератом праці О. Пипіна з „Вестника Европы” з питань сучасного становища російської літератури без претензії на самостійне мислення. Автор вказав на наявність у російському літературному русі західників і слов'янофілів, підніс значення Пушкіна й Гоголя. Але назва їх представниками офіційної народності. Особливо високу оцінку він дав критиці В. Белінського і виявив обізнаність з його естетикою, стрижнем якою було обґрунтування реалістичного типу творчості.

М. Павлик побачив у М. Гоголі не просто засновника реалізму в російській літературі, але й особу, що єднає малоруський і великоруський напрями в художній творчості. Стаття М. Павлик відіграла важливу роль в ознайомленні галицького громадянства з творчістю великого письменника, містила першоелементи марксиської методології в літературній критиці. Позиція М. Драгоманова й викликала заперечення москвофіла-галичанина. Головний пафос він спрямував на доведення думки, що галицька література не потребує українського посередництва для свого розвитку, вона може черпати світові ідеї з першоджерела, під яким розумілася "общерусская литература". Українська література розглядалася як перешкода для вільного безпосереднього контакту галичан з росіянами, вона виглядала зайвою і непотрібною.

Вийшовши з тюрми 5 березня 1878 року, Франко застав у розпалі підготовку нового соціалістичного періодичного видання. Його перше число було майже складене М. Павликом. Коштами допоміг Драгоманов і виділивши для нового журналу Уваровську премію, яку отримав спільно з В. Антоновичем за двотомне видання "Исторические песни малорусского народа" (1874-1875). Журнал планувався як літературним і політичний місячник, мав бути часописом не газетного типу, як "Друг", а журнального, тобто його числа повинні складати цілу книжку. Це мав бути товстий журнал. Назва нового видання "Громадський друг", запропонована М. Драгомановим, мала вказувати на його зв'язок з попередником - студентським часописом "Друг" - і соціалістичними женевськими виданнями М. Драгоманова які він саме тоді розпочав видавати під назвою "Громада". Перше число доповнили творами І. Франка і в середині березня віднесли до друкарні, умовивши надрукувати його в борг, бо гроші від Драгоманова на той час ще не надійшли.

Відповідальним редактором виступав М. Павлик. 19 березня 1878 року в газеті "Слово" було розміщено "Запрошення до передплати" до нового журналу. Але Галицьке громадянство не квапилося передплачувати "Громадський друг" - за весь час відгукнулося лише 15 передплатників. Видання друкувалося фонетикою, але не кулішівкою, а дрогоманівкою, тобто правописом, спеціально розробленим Драгомановим, для своїх женевських видань. Головною відміною його була передача звука й латинською літерою.

На початку квітня перше (квітневе) число вийшло в світ тиражем 600 примірників. 14 квітня прокураторія його конфіскувала, а через 4 дні крайовий суд затвердив конфіскату, заборонив поширення журналу і ухвалив знищити 174 примірників решти накладу (отже, 426 примірників розійшлися). Підставою для арешту часопису стали вірші Франка "Товаришам із тюрми", статті М. Драгоманова "Пригода д. Іловайського в Галичині".

Тим часом був підготовлений до друку другий (травневий) номер журналу. Він вийшов у світ 12 травня, але 17 травня був конфіскований про кураторією, а через 3 дні суд затвердив дії поліції. 21 травня поліція віддала під суд М. Павлика як редактора й автора і Антона Маньковського як директора польської друкарні, який погодився друкувати український часопис, за видання другого числа "Громадського друга". 28 вересня відбувся суд. А. Маньковського було звільнено, а М. Павлика засуджено на 6 місяців тюрми за оповідання "Ребенщукова Тетяна". В цей час Павлик і так перебував в неволі; 8 серпня він пішов відбувати трьохмісячне ув'язнення за вироком у справі третього соціалістичного процесу і просидів за гратами до 8 листопада. Як і рік тому видання залишилося на руках самого Франка. Видавці вирішили не здаватися, а боротися з цензурою.

Поки М. Павлик відбував ув'язнення, І. Франко підготував до видання нову збірку. Її назву - "Молот" підказав М. Павлик. Це була ілюзія на вірш І. Франка "Каменярі", щойно опублікований у "Дзвони". Молот був каменярським інструментом, а каменярі виступали під пером поета алегоричними образами руйнівників старого і будівників нового світу. Збірка "Молот" вийшла на початку січня 1879 року як 5-7 числа "Громадського друга"; її обсяг склав 13,75 др. аркушів. І. Франко особливо відзначив свою заслугу в тому, що без участі М. Павлика він "докінчив видання "Молота" таким способом, що подокінчувало всі статті для цілого видання, себто двох випусків "Громадського друга", "Дзвона" і "Молота", надруковано спільний титул і покажчик змісту при одноцільно проведеній пагінації". Далекоглядний редактор відчував, що дана збірка буде останньою книжкою журналу. Так воно і вийшло.

Паралельно як відбитки з "Молота" з'явилися окремими брошурами "Дума про Наума Безумовича" І. Франка і пісня "Гриць Турчин (Пісня про рекрутське життя)" Романа Гудзмана. 8 і 9 лютого вони були конфісковані, а 21 лютого 1879 року поліція конфіскувала й саму збірку "Молот" за вміщення в ній цих творів, статті "Лихва на Буковині" О. Терлецького та оповідання М. Павлика "Пропащий чоловік". 12 березня вироком суду конфіската була затверджена. Але вручити ухвалу суду редакторові вже не було можливості. Ще в кінці листопада 1878 року під загрозою шестимісячного ув'язнення М. Павлик емігрував до Женеви, де став співробітником М. Драгоманова. Повернувся він лише через 2 роки.

Конфіскуючи видання за конкретні вміщенні в них літературні й публіцистичні твори, влада мала на увазі знищити цей часопис взагалі, розуміючи, що всі його матеріали в більшій чи меншій мірі пройняті соціалістичною тенденцією. У Львові стало відомим висловлювання комісара поліції, який після арешту першого числа "Громадського друга" заявив: "Ми упораємося з тими львівськими Бебелями й Лібкнехтами, сконфіскували один номер, сконфіскуємо другий, третій, четвертий… "

"Громадський друг" був дітищем двох журналістів М. Павлика та І. Франка. Але їм вдалося залучити до свого видання ширше коло авторів, ніж для журналу "Друг" у 1877 році. Завдяки наполегливій організаторській праці вони зуміли видати близько 40 друкованих аркушів текстів. На початку в організації видання більшу участь брав М. Павлик. Але на далі ця роль перейшла до І. Франка.

Часопис виразно розподілявся на літературну і публіцистичну частину. Вперше як видатний український прозаїк постав у цих виданнях М. Павлик, друкуючи в кожній книжці поважний твір: оповідання "Юрко Куликів", "Ребенщукова Тетяна" і повість "Пропащий чоловік". Пекуча політична проблематика цих творів затуляла перед дослідниками їхню художню неординарність, свіжість, новаторство.

Вплив радикальної журналістики на галицьку громадську думку тих часів виявився в двох напрямках. По-перше, формувалися дедалі ширше коло діячів, переважно молоді з покоління Франка, яке горнулося до соціалістичного ідеологічного вектора. По-друге, новий етап пробудження пережила народовська партія і зокрема її журналістика, адже саме на цей час припадає створення ряду нових видань, які виявилися перспективними проектами. український радикальний соціаліст журналістика

Студентську молодь приваблювали до радикальної журналістики її оптимістична футуристична спрямованість, увага до життя народу і його проблем, готовність викривати при допомозі друкованого слова його визискувачів, критикувати державні порядки й установи. Невдовзі, не зважаючи на переслідування лідерів, навколо І.Франка сформувався гурток, до якого належали І.Белей, В.Коцовський, В.Білецький, О.Терлецький.

Франко, який був визнаний лідером радикально налаштованої студентської громади, залишився в цей час зовсім без засобів існування. У вересні 1879 року він опинився в такому стані, що згодився служити у війську, але за станом здоров'я був 7 листопада звільнений з військової служби. На початку 1880 року І.Франко підробляв у редакції газети "Діло", відмовившись перед тим від співробітництва у щойно заснованій газеті Ю.Романчука "Батьківщина". Але В.Барвінський прийняв Франка тільки на репортерську працю з найвищою оплатою 1/3 копійки за рядок. Франко не міг звести кінці з кінцями і вже в лютому прийняв запрошення свого однокласника по гімназії Кирила Геника приїхати до нього в село Березів-Нижній Коломийського повіту, де той працював учителем і обіцяв товаришеві приватну лекцію. Але в дорозі І.Франка заарештували і відпровадили до Коломиї. Причиною для арешту став замах на життя війта в Косові. І.Франко не мав найменшого уявлення про цю подію, але він був соціаліст. На цій підставі Франка 3 місяці протримали в тюрмі. Переконавшись у непричетності І.Франка до косівської справи, суд 3 червня 1880 року звільнив його, виславши до місця його народження в с.Нагуєвичі. Лише 13 жовтня Франко знову потрапив до Львова.

У середині листопада були скликані збори радикально налаштованої студентської та гімназичної молоді, на яких ухвалили заснувати новий радикальний журнал під назвою "Світ". Відповідальність за нього перед цензурою брав на себе І.Белей, якому на той час виповнилося 24 роки. "Світ" планувався як "ілюстрована літературно-політично-наукова часопись" з виходом раз на місяць, розміром у 3 друковані аркуші. Перше число журналу вийшло в світ 10 січня 1881 року. Друкувався часопис фонетичним правописом. "Світ" проіснував не повних 2 роки: від січня 1881 до вересня 1882 року. Його передплачував 150 осіб і мав він тираж 300 примірників.

Аби залучити якомога ширше коло авторів до участі в журналі збори ухвалили видавати його колективно, утворивши редакційну колегію: одна група осіб мала редагувати відділ біології, друга - суспільних наук і економіки, третя - антропології, четверта - художньої літератури. Але цей намір провалився. Відмовився редагувати історичний відділ М.Драгоманов, товариство "Січ", не відмовляючись формально від кураторства над соц.-економічним відділом, нічого не зробило для журналу. Довелося І.Балеєві як відповідальному редакторові та І.Франкові як редакторові белетристики узяти всю відповідальність по веденню журналу на себе. І їм цілковито залежить заслуга видання часопису.

Висновки

Значення радикальної журналістики в цілому полягало в тому, що:

1) вона стала можливою завдяки демократичним політичним порядкам, конституційному у строєві Австро-Угорщини, у якій існували можливості дія легітимної боротьби з реакцією, в тому числі й за допомогою преси;

2) вона стала ознакою внутрішнього зростання українства як такого і української журналістики як дзеркала політичного життя, вона засвідчила урізноманітнення українського руху, де поруч з правим, консервативним крилом з'явилося ліве, поява якого відіграла позитивну роль;

3) прогресивний характер радикальної журналістики визначався увагою до тем народної недолі, викриттям незадовільних політичних порядків, критикою українських діячів з інших партій, орієнтацією на єднання з європейськими центрами культури й соціалістичного руху;

4) вона послужила каталізатором суспільного життя, призвела за допомогою діалогу до зняття обмеженості народовського й москвофільського рухів, поверненню їх до реальних потреб українського народу Галичини;

5) вона перебувала під величезним духовним впливом М. Драгоманова. людини неоднозначної, у світогляді якої переважала орієнтація не на українські національні цінності, а на космополітичні демократичні ідеали: скомпрометованість цього шляху інтуїтивно відчувався в колах радикалів у же давно, а зі смертю лідера став цілком очевидним;

6) вона засвідчила кризу соціалістичної ідеології, яка не прищеплювалася на українському грунті і від якої відійшла значна кількість найбільш талановитих представників радикального руху, подолавши шлях від соціалізму до національної демократії;

7) цей рух засвідчив у своїй духовній еволюції І. Франко - справжній велетень радикальної журналістики, який авторитетом свого генія утримував переважну кількість радикальних віщань цього часу, призвів до поширення радикальної ідеології і зближення з нею певних кіл народовців.