Размещено на http://www.allbest.ru/

СПЕЦИФІЧНІ ПРЕДСТАВЛЕННЯ

Важливе місце в роботі журналіста посідають т.зв. специфічні представлення, що торкаються різного роду дражливих проблем, висвітлюючи які журналіст наражається на небезпеку бути звинуваченим у порушенні етичних принципів або в образі кого-небудь самою лише неоковирною згадкою. Це, зокрема, стосується зображення у медіях різного роду меншин, тобто тих соціальних та національних груп, які перебувають у кількісній меншості, але прагнуть реалізації власних прав. Ідеться також про представлення шокуючих сцен, які можуть суперечити нормам громадської моралі. Найголовніше, що тут може допомогти, -- це особиста тактовність журналіста й дотримання ним загальних принципів журналістської етики. У більшості випадків вони підкажуть правильне рішення. Також важливими чинниками е обізнаність із відповідним законодавством, знання специфіки тієї проблематики, що висвітлюється у журналістському матеріалі, та редакційна політика.

Ставлення до специфічних представлень переважно має динамічний характер. Наприклад, хто може дати вичерпну відповідь на питання, якими є критерії громадської моралі? Це поняття постійно дискутується у суспільстві, тому різні тлумачення часто бувають неоднозначними. К. Девол, розглядаючи проблеми сексу, непристойності і цензури в медіях, наводить ряд прикладів судових колізій, пов'язаних із трактуванням цих понять. Суддя Верховного суду США П. Стюарт зізнався у 1964 р., що він не може дати чітке визначення, що є непристойністю, але він напевне знає, де він стикався з нею в медіях. Це велика проблема, оскільки в США існує Перша поправка про захист свободи слова. Тому наявність такого загальновизнаного, прийнятного як для представників медій, так і для юстиції визначення значно спростила б ситуацію. Оскільки професіонали не могли знайти спільної мови і все вирішувалося в судах, суддя Г. Блек у цьому контексті назвав їх "радами судової цензури".

Справді, в різні часи непристойність сприймалася по-різному. Наприклад, актор К. Ґейбл у фільмі "Віднесені вітром" у звичайній розмові висловив думку, що він вважає, що не лаявся, просто вживаючи при цьому слово damn (лайка: "чорт"). Цей факт тоді викликав сенсацію як непристойність. Поряд із тим, у 1980 р. кандидат у президенти Б. Комонер дозволив собі публічно висловитися про те, що передвиборчі заяви його опонентів - це лайно (bullshit), що також епатувало авдиторію, яка слухала його в прямому етері. Сьогодні в США фільми, які транслюються по телебаченню, можуть бути понівечені й сильно скорочені, через те що звідти вирізаються всі сцени, які можуть лише натякати на непристойність. Це, звичайно, також виглядає досить дивно. Проте, запроваджуючи такі правила, уряд керується громадськими інтересами. Якщо він не правий, це потрібно довести також із позицій суспільного інтересу.

К. Девол вважає, що слід відмежувати непристойність від сексу та зображень оголених людей, що слова "секс" і "насильство" не можна вживати в одному кліше як близькі за змістом поняття. Він вважає, що на екрані слід обмежувати насильство, а не секс. Наводить приклади, що в США від насильства страждає набагато більше людей, ніж у Великій Британії, Японії чи Скандинавських країнах, де на екранах більше сексу, але обмежене насильство. Потрібно також розрізняти пропаганду деструктивного ґедонізму та зображення теплого й позитивного сексуального кохання.

Незважаючи на те що насильство у медіях давно розглядається на Заході як загрозливий бізнес, пов'язаний з надприбутками з продажу відповідних фільмів, програм, відеоігор, деяких напрямів сучасної музичної та пісенної продукції, поширенням сцен насильства в Інтернеті, спеціальною орієнтацією такого роду розваг на молодіжну авдиторію, досі не припиняються дебати щодо реальних впливів медіанасильства на широку публіку. Зокрема вказується не неприпустимість цензури, відносність сприймання медіанасильства різними поколіннями масової авдиторії, важливість для споживачів можливості вибирати, мистецький зміст окремих зразків подібної медіапродукції. Насильство у медіа пов'язується із ширшою соціальною проблематикою, яка містить у собі причини незадовільного стану справ, а тому потребує докладного вивчення і прийняття компетентних рішень. Так, Д. Букінгем та Г. Дженкінс закликають поглянути не лише на те, як ЗМК впливають на людей, але також що люди роблять з медіями.

Наводячи доволі типовий для сьогоднішніх українських медій брутальний заголовок Г. Пагутяк стверджує, що насильство - це дія, що порушує права і свободи людини, яка здебільшого ґрунтується на неможливості захиститися. Беззахисність широкої авдиторії спричинена не лише суспільною нестабільністю, ризикованим способом життя, а й тиском, який чинять на її свідомість медії і маскультура. У глобальному інформаційному полі ще більш незахищеними, ніж діти, безпритульні й чужинці, є мислячі люди, бо вони не підкоряються нав'язаній думці й особливо чутливі до приниження й обмеження свободи. Авторка пише, що наш час породив останнього героя, який бореться насильством проти насильства, не усвідомлюючи, що він сам є водночас жертвою і сліпим знаряддям набагато страшнішого виду насильства - інформаційного.

Така позиція заслуговує на особливу увагу в сучасній Україні. Проте для того, щоб якось змінити наявний стан справ, потрібно спочатку провести відповідні медіадослідження й оперувати у дискусіях об'єктивними даними. Потім організувати громадське обговорення цієї проблеми, включити важелі тиску з боку недержавних організацій. Після цього перенести це на урядовий і парламентський рівень, внести зміни до національного законодавства, а тоді вже стежити за його дотриманням. Головна відповідальність за організацію всіх зазначених дій лежить на державі, яка покликана захищати громадський інтерес і постійно з'ясовувати, в чому він полягає.

З проблемою брутальності у медіа межує інша - представлення жорстокості у тих випадках, коли справді виникає потреба показати наслідки насильства або катастрофи як новину. Наприклад, скривавлену жертву замовного вбивства. Показовим випробуванням для українських медіа стала Скнилівська трагедія 2002 р. Військовий літак зазнав аварії і фактично врізався у людський натовп. Оскільки все відбувалося на авіашоу, на місці події виявилося багато тележурналістів, які були готові фіксувати все, що вони бачили. Як наслідок, новини українських телеканалів в той день були переповнені зображеннями фрагментів людських тіл, воланням про допомогу, розпачем тих, хто втратив своїх близьких. Треба віддати належне, що самі журналісти й представники менеджменту телеканалів пізніше давали негативні оцінки такому способу представлення. Відбулося професійне обговорення, яке привело до певної етичної корекції стандартів представлення жорстокості.

Використовуючи метод контент-аналізу, Н. Гуменюк порівнювала з 21 грудня 2005 р. по 20 січня 2006 р. представлення насильства на Бі-Бі-Сі (Світ) та українському телеканалі "Інтер". Проблемою для журналістів обох редакцій було ставлення до правдивого зображення сцен жорстокості й шокування ними авдиторії. На "Інтері", який не мав жодних формальних обмежень, в етер потрапило 5 % новинних сюжетів зі сценами насильства, тоді як на Бі-Бі-Сі (Світ) - 15 %. Слід зазначити, що цей статистичний факт ще не дає підстави зробити висновок про вищий професійний рівень українських журналістів. Хоч на загал не було виявлено жодних приводів для звинувачення їх у непрофесіоналізмі. Головне, що дослідження дає поштовх для глибшої розмови про специфіку діяльності обох телеканалів у контексті вирішення такої важливої проблеми.

Дослідниця розглядає залежність журналістів від корпоративних настанов та редакційної політики чи від індивідуальних смаків і загальних принципів журналістської етики, а також від авдиторії, на яку розрахований вплив: широкої чи обов'язково тих, хто приймає політичні рішення. Слід враховувати, має канал комерційну спрямованість чи належить до громадського мовлення; оперує він власними сюжетами чи переважно аналізує чужі відеоряди. Важливо знати, наскільки журналісти усвідомлюють контекстуальну доречність представлення сцен насильства у зв'язку із впливом на подальший перебіг подій. Н. Гуменюк робить важливий висновок про те, що на специфічні представлення у медіях впливають багато чинників, які об'єднуються означенням "професіоналізм" і залежать від освіти, соціального та культурного оточення. Тобто новини також корелюються з певним соціальним замовленням. Національне телебачення пропонує своїй авдиторії такий продукт, на який вона заслуговує.

Надзвичайно важливим є представлення глобальної проблеми ВІЛ/СНІДу, хоч як це дивно, практично замовчуваної українськими медіями. Л. Гейдар відзначає, що навіть ті публікації, які з'являються, як правило, дуже низького рівня. Вони продовжують поширювати страхи і хибні стереотипи. Вважається, коли ми говоримо про СНІД, то порушуємо принципи громадської моралі. На думку Т. Семигіної, у вітчизняних публікаціях на цю тему майже не піднімається соціальна проблематика. Українські журналісти не мають елементарних знань у цій галузі, навіть існує тенденція ухиляння від отримання нової інформації. За словами А. Бойко, після трансляції по телебаченню ролика Фонду О. Франчук "АнтиСНІД" про те, що на СНІД в Україні хворіє кожен сотий, який може жити у вашому під'їзді, на телефон довіри дзвонили люди з єдиним запитанням: а як визначити цього сотого? У фахівців (лікарів, соціальних працівників, представників громадських організацій) складається враження, що журналісти перебувають на подібному рівні сприйняття проблеми. Тобто на теперішньому етапі, очевидно, треба вести мову про елементарну просвітницьку діяльність в українських медіях.

М. Чабаненко називає проблеми представлення жінок в українських медіях. По-перше, жінки бувають не повною мірою представлені. По-друге, чоловіки і жінки змальовуються стереотипно: медіа пропонують соціально схвалені, але досить примітивні образи. По-третє, в багатьох випадках зображення стосунків між представниками обох статей програмують глядачів на сприйняття насильства щодо жінки як загальноприйнятої норми. Українське телебачення пропонує глядачам світ, у якому фігурують лише чоловіки та молоді гарні жінки. Жінкам віком за сорок п'ять практично не відводиться місця в етері. Але жінки 50-60 років і старші є цікавими особистостями, вони, як правило, мають багатий життєвий досвід, значні професійні досягнення, тобто реально варті бути представленими на телеекрані.

Образи, які створюються медіями, відбивають недосконалі культурні стереотипи. Жінка переважно змальована як сексуальний об'єкт. У кращому разі (або водночас!) вона постійно зосереджена на домашньому господарстві, проблемах сім'ї тощо. (Типовий для реклами сюжет -- красуня у сміливому вечірньому вбранні стоїть... посеред кухні або поруч із пральною машиною.) Жінок, які не підпадають під стереотипи, змальовують таким чином, що їхня професійна кар'єра чомусь залишається "поза кадром". На перший план медії висувають їхнє особисте життя, стиль одягу, секрети догляду за собою тощо. Прикметно, зазначає М. Чабаненко, що на сторінках видань, де редактор - жінка і переважна частина штату редакції жіноча, тендерна ситуація нічим не краща.

Але, можливо, до найбільш контраверсійних специфічних представлень у наш час належить тероризм. Торкаючись цих питань, журналістові варто розрізняти два аспекти проблеми. Перший стосується власне журналістської етики та правил, які приймаються до дії фаховою громадськістю. Другий належить до галузі' досліджень і розслідувань, коли журналіст хоче виявити причину того чи того конфлікту. У цьому разі йдеться про те, що, виходячи з особливостей своєї професії, журналіст має ставити під сумнів будь-яку офіційну риторику, особливо якщо мова йде про імперський дискурс. Стосовно першого аспекту представлення тероризму М. Ожеван наводить слова Т. Копела: "Мас-медіа - особливо телебачення - й терористи, вступаючи у стосунки спеціальної залежності, потребують одні одних, між ними виникають відносини симбіозу. Без телебачення терорист уподібнився б філософу, закинутому в лісові нетрі, до голосу якого ніхто не дослухається й докази якого ніким не почуті. Але й телебачення без показу актів терору... втратило б значною мірою інтерес авдиторії".

Дослідження показують, що у 1980-1986 pp. у вечірніх новинах на трьох найбільших американських каналах ABC, CBS та NBC про тероризм в етер потрапило більше сюжетів, ніж про владу, безробіття, расову рівність та злочини. За твердженням Б. Накос, у 1990-х pp. тероризм перетворюється вже на одну з центральних тем у медіа, журналісти дедалі частіше звертаються до неї як до ефективного інформаційного приводу. Навколо терористів створюється ореол жаху, чому сприяли поява прямого телевізійного мовлення та Інтернет-технології, які давали змогу передавати інформацію прямо з місця терактів у режимі он-лайн.

Із цієї точки зору 9/11 слід розглядати як найвдаліший медіа-проект. За 82 хвилини свідком цих терористичних актів став увесь світ. Завдяки телебаченню світ також усвідомив, що тероризм загрожує кожному окремо взятому жителю планети і ніхто й ніде не може почуватися у повній безпеці. Стало зрозуміло, що використання мас-медій е головною метою Глобального тероризму, тому журналісти не повинні давати можливість маніпулювати собою, непрофесійно використовуючи інформаційні приводи про терористичні акти. С. Омельченко відзначає кілька проблем представлення тероризму, які з'явилися після 9/11. Це втручання влади у діяльність медій, самоцензура в редакціях, невизначеність у ставленні до суперечності між принципами свободи слова і права публіки на інформацію та - небезпекою мимовільного сприяння терористам через оперативне інформування про перебіг подій.

Ці події заторкнули й Україну. Р. Головенко наводить деякі положення Закону "Про боротьбу з тероризмом", прийнятого у 2003 p., і стверджує, що він невмотивовано обмежує права журналістів. Зокрема надто загальними є визначення терористичної діяльності й пропаганди тероризму. Адже журналістська робота передбачає докладний аналіз причин і умов виникнення тероризму, обставин конкретних терактів, особистих мотивів терористів із висвітленням ходу й результатів цього аналізу через засоби масової інформації. Поширення такого матеріалу за бажання може бути розцінене спецслужбами як поширення ідеології тероризму, хоча діяльність журналіста не має на меті спонукати когось до тероризму. Суспільство як жертва тероризму також має право знати, що насправді й чому відбувається, хто винен і як із тероризмом боротися. Р. Головенко справедливо підкреслює, що найкраща форма боротьби з тероризмом - це його відсутність.

Р. Перл пропонує кілька варіантів вирішення "антитерористичної" суперечки між мас-медіями та владою й поліпшення взаємодії між ними під час висвітлення терактів:

* Спільні навчання із взаємодії представників влади та журналістів.

* Заснування інформаційного урядового центру з тероризму.

* Заохочення використання медіапулів з узгодженою діяльністю між самими журналістами.

* Розробка і популяризація самими медіями відповідних настанов.

Настанови Бі-Бі-Сі рекомендують повідомляти про акти тероризму швидко, точно, повністю й відповідально. Зазначається, що довіра до Бі-Бі-Сі може постраждати внаслідок недбалого використання слів, що містять емоційні та оцінні судження. Саме по собі слово "терорист" може стати перепоною, а не засобом для розуміння. Тому слід намагатися уникати безвідносного використання цього терміна. Треба дати змогу іншим людям скласти свою оцінку, тим часом як завдання Бі-Бі-Сі - це повідомляти про факти так, як про них відомо.

Не слід використовувати термінологію інших людей як власну редакційну. Професійна відповідальність полягає у тому, щоб бути об'єктивними і викладати повідомлення у такий спосіб, аби дати змогу авдиторії скласти власну оцінку того, хто, що й кому чинить.

Важливо знати міжнародні документи, присвячені проблематиці тероризму, як, наприклад, рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи "Мас-медіа і тероризм". Цей документ підкреслює важливість своєчасного і повного інформування широкої громадськості про всі питання, які стосуються терористичної загрози.

Журналістів застерігають від непрофесійного викривлення подій, що може сприяти поширенню атмосфери страху і хаосу. Попри те що держави змушені протидіяти інформаційній війні, яку ведуть терористи, використовуючи сучасні інформаційні технології, від цього не повинна страждати поінформованість громадян.

Адже дискусії серед поінформованої громадськості можуть сприяти виробленню належних політичних заходів реагування. ПАРЄ апелює до політичної культури європейців, рекомендує журналістам розробити і дотримуватися відповідного професійного кодексу, співпрацювати один з одним, не допускати поширення шокуючих авдиторію матеріалів. ПАРЄ пропонує запровадити просвітницькі курси щодо загрози тероризму у шкільні навчальні програми.

Друга проблема медіапредставлення тероризму пов'язана з покликанням журналістської професії допомогти авдиторії знайти і зрозуміти істину. Д. Рендал наводить приклад журналістського розслідування Я. Мак-Гаена, проведеного ним 1876 р. щодо нечуваної жорстокості турецьких військ у ставленні до християнського населення Болгарії. Британський уряд не був зацікавлений у погіршенні відносин із Туреччиною і закривав очі на подібну інформацію.

Однак після публікацій Мак-Гаена був змушений визнати правоту журналіста і газети „Daily News”. Я. Мак-Гаен писав про те, що приїхав до Болгарії врівноваженим та неупередженим, але після видовища жертв масової різанини від його неупередженості не залишилося й сліду. Те саме відбувалося з журналістами, які потрапляли до зони бойових дій у Чечні, особливо за життя Д. Дудаева.

Журналіст повинен мати незалежне критичне мислення і не зважати на офіціозну риторику, що є різновидом "паркетної" інформації (яку можна одержати на прес-конференції або навіть не покидаючи редакцію). Перед тим як здобути 1991 р. власну державу, українці перебували в тіні російського імперського дискурсу, який через пресу та офіційну позицію відповідно тлумачив прагнення українського народу до незалежності:

медіапредставлення тероризм громадська насильство

Є всі підстави стверджувати: якби незалежна українська держава не була відновлена наприкінці XX ст., у теперішньому тисячолітті українці трактувалися б імперським дискурсом як терористи, оскільки це означення сьогодні містить найсильнішу негативну конотацію. Розвиваючи тезу про існування цілого народу чеченських терористів, російське телебачення вживає для підсилення відповідних характеристик українізми типу "самостійники", "схрон" тощо, які закріплені в імперському дискурсі як символи загрози. Відповідно журналісти, які хочуть довідатися правду і донести її своїй авдиторії, наражаються на смертельну небезпеку. Про це свідчить розправа над А. Політковською, яка за іронією долі була українкою з "небезпечним" у контексті імперського дискурсу прізвищем Мазепа.

Як реалізацію права чеченського народу на самовизначення розглядають кавказьку війну українські журналісти А. Коханець та М. Базелюк. Американський дослідник Дж. Данлоп каже, що чеченці на чолі з Дудаєвим являли собою відважний народ воїнів з високим бойовим духом, який має вибухонебезпечний історичний рахунок до Російської держави. У зв'язку з терористичним актом у Беслані А. Політковська писала, що російська журналістика швидко падає в радянську безодню, в інформаційний вакуум, котрий тягне за собою смерть від загального невідання. Залишився тільки Інтернет, у якому доступ до інформації вільний. Для інших, хто хоче і далі працювати журналістом, це означає цілковиту покірність державній системі. Інакше на журналіста чекає куля, отрута або суд -- усе залежить від того, що вважатимуть за необхідне застосувати російські спецслужби. А. Політковської вже немає, але незламний журналіст залишається на своїй позиції: нічого не можна замовчувати. До речі, фільм про Беслан був також підготовлений силами телеканалу "1+1", але, за свідченням учасників знімальної групи, не потрапив до етеру з цензурних міркувань.

Размещено на Allbest.ru